Священство як інститут божий

Коронація Ісуса мала велике значення для євреїв, оскільки тим самим їм була дарована форма самоврядування, прийнятна для персів, що не викликала підозр у прагненні євреїв до політичної незалежності. Палестина керувалася суддями. Після епохи правління Суддів, а потім Царів у країні мало бути правління вищих первосвящеників протягом найближчих п'ятисот років (з короткою перервою). Проте, завдяки рівновазі сил у єврейському суспільстві, Країна Ізраїлю не перетворилася в теократичну державу. Єврейський первосвященик настільки ж мало міг посилатися на Боже благословення чи походження, як і єврейський цар. Влада Синедріону і Народних зборів забезпечувала світський (а не священиків) контроль над урядом.

Вавилонські євреї, що повернулися в Країну Ізраїлю, принесли із собою книги і любов до них. Вони сприяли розквіту інтелектуального життя в країні. Протягом багатьох сторіч євреї Палестини і діаспори змагалися у вченості. Лише три сторіччя пізніше, після руйнування Храму римлянами, Вавилонія на ціле тисячоріччя залишилася єдиною охоронницею єврейського населення

Вавилонські євреї принесли із собою у свою країну і поняття синагоги, що стала існувати поряд з відновленим Храмом. До зруйнування Храму в 70 р. н.е. вона не затьмарювала його значення. Але, незважаючи на культ Храму, значення синагоги в житті євреїв (як у Країні Ізраїлю, так і у Вавилонії) продовжувало розширюватися і поглиблюватися. Придбана у вигнанні любов до вченості поєднувала євреїв різних соціальних і економічних груп у тісні осередки громади. Загалом, повага до знання і науки змінила функцію синагоги. Вона отримала три самостійних напрями діяльності. Відповідно до цих функцій синагога одержала три імена: Бет ха тфіла (Будинок молитви), Бет ха мідраш (Будинок навчання) і Бет ха кнесет (Будинок зборів).

Таким чином, єврейське релігійне життя охоплювало тепер молитву, навчання і самоврядування. На цій основі поступово виникли нові концепції: загальне зібрання, самоврядування у вигнанні. З'явилися і стандартні молитовні книги і канонізовані тексти літургії. Усе це було вперше створено євреями, і лише пізніше було сприйнято іншими народами.

Освячення стін Єрусалиму відбулося за участі всієї провінції. Народ був поділений на дві процесії. Одна на чолі з Ездрою і Неємією пішла направо, а інша наліво, вздовж стін Єрусалима. Коли обидві процесії зустрілись біля храму, розпочалось урочисте зібрання з багатими жертвоприношеннями в знак подяки і радості народу.

Облаштувавши життя в Єрусалимі, Неємія повернувся до перського двору на свою попередню посаду. Але вісті про нові негаразди в місті Давида знову змусили його повернутись на рідну землю. Там він виявив, що первосвященик Еліяшив дозволив одному з ворогів народу -- Товії, аммонитянину, поселитися в самому дворі храму і вступив у родинні зв'язки з Санаваллатом. Релігійно-моральне життя народу занепало. Спокій суботнього дня не дотримувався, десятина левітам не сплачувалась. Як і раніше, укладались шлюби з язичниками. Неємія з притаманною йому рішучістю взявся виправляти становище і притягати до відповідальності винних. Довірені люди були призначені скарбниками. Левіти знову почали отримувати свою частку. Неємія вигнав Товію з відведеного йому житла і викинув звідти усі його речі. Було суворо заборонено порушувати суботній спокій. Євреї не лише самі працювали і торгували по суботам, але й дозволяли це робити тирянам, що проживали в Єрусалимі. За наказом Неємії ворота міста зачинялись і торговці могли потрапити в місто лише наприкінці святого дня. Неємія вказував на те, що саме цей гріх був однією з причин початку Вавилонського полону і зруйнування Єрусалиму [21, с. 96].

Значну проблему для відродження післяполоненої Юдеї становили змішані шлюби. Від чоловіків, які мали такі шлюби, Неємія вимагав клятви, що вони розірвуть будь-які зв'язки з язичниками. Він нагадував також про те, що навіть Соломон втратив свою мудрість через гріх з чужоземними жінками.

Онука первосвященика Еліяшива, який одружився на доньці Санаваллата, правителя Самарії, що спричинив стільки шкоди у відбудові Єрусалиму, Неємія негайно вислав з Юдеї.

Висновки

Коли у Старому Завіті пророк Йоіл (1:13) згадує священиків, то зве їх «слугами жертівника», або «служителями Бога», то Новий Завіт у Лк. 1:2 називає таких «служителями Слова» або «служителями Євангелії.

У Старому Завіті служіння земних священиків було служінням заступництва, прощення, примирення та відновлення, яке надавало можливість всім людям, які жили до народження Христа мати доступ до Бога через це священство, віруючи в майбутнього Месію.

Священиче служіння в Старому Завіті розуміється значно вище, ніж у язичництві. Поряд з розробленим жрецьким кодексом, особливо в період історії Ізраїлю після полону, священство пов'язано із низкою інших обов'язків, у більшості випадків, невідомих язичеству або тільки частково властивих його жрецькому класу. Старозавітний священик є не тільки жертводавцем. Він і суддя, і вчитель, а іноді і управитель. Старому Заповіту властива набагато більша розробленість етичних норм. Найбільш досконалий етичний кодекс до Христа був відомий саме біблійному священику. Старий Завіт виробляє поняття святості, відсутнє у інших релігій стародавнього світу. Релігійний біблійний ідеал дав окреме поняття праведності, що виражається у виконанні приписів закону. Етика закону, етика норми переважала в старозавітній свідомості. Вона височіла над іншими етичними уявленнями давнини, але вона ж знайшла в собі свою хворобу. Закон, як сума заповідей, які треба виконати для виправдання, не давав сам по собі сил для виконання цих заповідей. Більш того, закон позбавляв людину надії, показував їй постійно її неміч, недосконалість і неправедність. «Неміч закону» - тема проповіді апостола Павла. Неміч людини не могла бути заповнена неміччю закону. Людина залишалася, і при наявності ідеального морального закону, таким далеким від Бога не праведником. Закон не давав сил для освячення людського духу, не повідомляв коштів до досягнення тієї святості, на яку він так ясно вказував.

Закон вчив добра, закон викривав за недолік добра, але і позбавляв людину надії. Людина шукала цього добра, але знемагала під тягарем приписів цього ж закону. Співчуття до грішника не знав Ізраїль. Пророк Ілія, ревнуючий про Бога досконалою ревністю, не тільки ненавидить гріх, але ненавидить і грішника. Він спалює пророків Єзавелі, він ласкавий до тварини і до людей, він заповів стихіям і навіть смерті, але не існує у нього милосердя до занепалого.

Священство Старого Заповіту немічне перед Богом і не несе комфорту людині-грішнику. Маса приписів рабинів про нечистість тварин, людини в різних випадках її життя породжують деталізований кодекс різних обмивань, жертв очищення, жертв примирення, жертв цілопалення та подібного, але наблизити людину до Бога або Бога до людей вони не в змозі. Суворе поняття про обраність, обрізання, як знак заповіту з Богом, відчуження від інших народів - ось та сфера релігійно-моральних понять, в яких володарює священик Старого Заповіту. Весь Ізраїль - суть народ і син Божий, але поняття про усиновлення людини, як створіння Божого, не існувало в релігії древніх євреїв.

Список джерел та літератури

Джерела:

1. Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту в українському перекладі з паралельними місцями та додатками / Переклад патріарха Філарета (Денисенка). - К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. - 1407 с.

2. Іоан Золотоустий, свт. Повне зібрання творінь святителя Іоана Золотоустого / Пер. українською мовою прот. Михаїла Марусяка, під ред. святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. - К.: Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2009. - Т. 1. Кн.1. - 511 с.

Література:

3. Аверкий (Таушев), архиєп. Четвероевангелие. Апостол: Руководство к изучению Священного Писанния Нового Завета. - М.: Правосл. Свято-Тихонивський гуманитарный университет, 2003. - 848 с.

4. Бабич Н. Д., протоієрей. Біблійна історія Старого Завіту: Навчальний посібник для студентів-теологів. У 3-х частин. - Чернівці: Издательство «Рута», 2001. - 548 с.

5. Библейский богословский словарь / под редакцией В. Михайловского. - М.: Издадельство Свято-Владимирского Братства, 1995. - 576 с.

6. Вениамин (Пушкарь), архиеп. Священная Библейская история. Часть 1. Ветхий Завет. - Санкт-Петербург - Владивосток, 2008. - 734 с.

7. Власов В. Исторические свидетельства о раннем христианстве. - М., 1992. - 233 с.

8. Головащенко С.І. Історія християнства: Курс лекцій: Навч. посібник. ѕ К. : Либідь 1999. - 352с.

9. Володимир Тимощук, прот., кандидат богословських наук. Конспект з предмету “Святе Писання Старого Завіту” (історичні книги). 3-й курс. - К.: Київська Православна Богословська Академія, 2012 - 164 с.

10. Кинер К. Библейский культурно-исторический комментарий. В двух частях. Часть 2. Новый завет. Пер. с английского. - СПб.: Издательство Мирт, 2005. - 738 с.

11. Киприан (Керн) Архимандрит «Православное пастырское служение» 1998г. - 422 с.

12. Кобзарь А., диак. Почему я не могу оставаться баптистом и вообще протестантом. 2002г. - 205с.

13. Лопухин А. Библейская история Ветхого Завета. - Монреаль, 1986. - 402 с.

14. Лопухин А. П. Толковая Библия, или комментарій на все книги Святого Писанія Ветхого и Нового Завета. В 3 томах. Репрынт. - Том 2: Екклесыасть - 3 Ездри. - Петербургъ, 1908 - 1910, 1913. - 890 с.

15. Марусяк М., прот. Біблійна історія Старого Завіту: Навчальний посібник для студентів-теологіл. У 2-х частинах. - Чернівці: Видавнцтво «Рута», 2001. - 547 с.

16. Мень А., прот. Істория религии в 7-ми томах. Том 5: Вестники Царства Божия. Библейские пророки от Амоса до Реставрации (VII - IV вв. до Р.Х.). - М.: СП «Слово», 1991. - 462 с.

17. Мень О., прот. Исагогика: Курс по изучению Священного Писания. Ветхий Завет. - М.: Фонд имени Александра Меня, 2003. - 640 с.

18. Свято-Успенская Почаевская Лавра «Настольная книга священнослужителя» том VIII. 2003г. - 842 с.

19. Православний катехізис. Основи християнського віровчення. - К.: Видавничий відділ Української Православної Церкви, 2002. - 334 с.

20. Слобітський С., протоієрей. Закон Божий. Підручник для сім'ї та школи. - К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. - 656 с.

21. Соловій Р. П. Історичні книги Старого Завіту. - Львів: Львівська Богословська Семінарія, 2003. - 126 с.

22. Сурожский А. М. Митр. Антоний. О пастырстве. Предание. М. 2006. 267с.

23. Режим доступу: http://www.grad-petrov.ru/records.phtml?section=3&page=1.

24. Соколов И.П. Учение Римо-католической Церкви о таинстве священства. -- СПб, 1907.

25. Фельми К. Х. Введение в современное православное богословие. - М.: Отдел религиозного образования и катехизации Московского Патриархата, 1999. - 380 с.

26. Флоровский Г. Догмат и история. - М.: Издательство Свято-Владимирского Братства, 1998. - 238с.

27. Християнство: Словарь. М.: 1994. - 426с.

28. Шнакенбург Р. Новозаветная христология. - Брюссель, 1986. - 542 с.

29. Режим доступу: http://vladimir.orthodoxy.ru/index2.htm?school2/Raboti_04/Bicur.htm.

30. Шифман И. Ш. Ветхий Завет и его мир. - СПб.: Издательство Санкт-Петербургского универсытета, 2007. - 216 с.

Размещено на Allbest.ru