Львівська єпархія у XVI – на початку XVII століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

УДК 281.96(09) (477.83)

Спеціальність 07.00.01 - Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Львівська єпархія у XVI - на початку XVII століття

Кметь Василь Федорович

Робота виконана на кафедрі давньої історії України та спеціальних історичних дисциплін Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент Шуст Роман Мар'янович, Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри давньої історії України та спеціальних історичних дисциплін

Офіційні опоненти:

- доктор історичних наук, професор Крижанівський Олег Прокопович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри історії стародавнього світу та середніх віків

- кандидат історичних наук Скочиляс Ігор Ярославович, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, Львівське відділення, науковий співробітник

Провідна установа: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, відділ історії середніх віків, м. Львів

Захист відбудеться 28 березня 2001 р. о 13 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.12 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, ауд. 337.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79605, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий "27" лютого 2001 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук, доцент Сухий О.М.

Анотації

Кметь В.Ф. Львівська єпархія у XVI - на початку XVII ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01. - історія України. - Львівський національний університет імені Івана Франка. - Львів, 2001.

У дисертації висвітлено діяльність Львівської єпархії у XVI - на початку XVII ст. На основі архівних та опублікованих джерел відтворено систему функціонування єпархіальних інституцій, особливості соборноправних традицій на галицьких землях - процес обрання та поставлення єпископів, їх стосунки з парафіяльним та монастирським духовенством, організацію крилосу. Принцип канонічного виконання архієрейської присяги, покладений в основу вивчення діяльності львівських єпископів, дозволив уточнити та заперечити низку усталених в історіографії тез. Запропоновано новий підхід до вивчення історії братського руху у Львові та єпархії, опертий на вивченні змін у структурі православної парафії у XVI ст. Розроблено методику реконструкції Львівського єпархіального архіву XVII ст. Показано доцільність та необхідність застосування богословських принципів та підходів у дослідженні питань історії церкви.

Ключові слова: Львівська єпархія, православ'я, єпископ, парафія, крилос.

Kmet' V. F. Lviv eparchy in the XVIth - at the beginning of the XVIIth century. - Manuscript.

A thesis submitted for a candidate degree in History, speciality 07.00.01 - History of Ukraine. - National Ivan Franko University of Lviv. - Lviv, 2001.

In the thesis the Lviv eparchy's church-administrative structure and activities in the XVIth - at the beginning of the XVIIth century are examined. On the basis of archival and published sources the system of eparchial institutions' functioning, the features of church legal traditions in Galicia - the process of election and nomination of bishops and their relations with parochial and monastic clergy in particular, are renewed. The principle of canonical keeping bishop's oath, assumed as a basis the study of Lviv bishop's activities, enabled to specify and to deny a number of notions, accepted in historiography, to give a new interpretation of their person. A new approach to studying of history of the Brotherhood movement in Lviv and the eparchy, based on the analysis of changes in Orthodox eparchy's archives of the XVIIth century are elaborated. It is shown that application of theological principles and methods (ecclesiastical ones specifically) for studying of Church history's questions is useful and necessary one.

Key words: Lviv eparchy, Orthodoxy, bishop, parochia, krylos.

Кметь В.Ф. Львовская епархия в XVI - начале XVII вв. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01. - история Украины. - Львовский национальный университет имени Ивана Франко. - Львов, 2001.

В диссертации на основе широкого круга источников проведено комплексное исследование истории Львовской епархии XVI - начала XVII вв. На основе архивных документов воспроизведена система функционирования епархиальных учреждений, особенности соборноправных традиций на галицких землях - процесс избрания, назначения и хиротонии епископов, их отношения с приходским и монастырским духовенством.

Принцип канонического соответствия архиерейской присяге, положенный в основу изучения деятельности львовских епископов, позволил уточнить ряд установившихся в историографии тезисов и показать новую трактовку их личностей. Предложен новый подход к изучению истории братского движения в Львове и епархии, построенный на изучении изменений в структуре православного прихода в XVI в. Разработана методика реконструкции Львовского епархиального архива XVII в. Показана целесообразность и необходимость применения богословских (в частности, экклезиологических) принципов и подходов в исследовании вопросов истории церкви. єпархіальний духовенство крилос єпископ

Благодаря усилиям львовской общины украинских мещан, шляхты, духовенства в 1539 г. был восстановлен Галицкий архиерейский престол. Епископ Макарий (Тучапский) обеспечил государственно-правовые, канонические, материальные и духовные основы существования новой православной епархии после продолжительного разрушения церковно-приходской жизни на галицких землях. Архиерейская присяга, принесенная в присутствии митрополита и епископов, гарантировала сохранение целостности православной украинско-белорусской Киевской митрополии.

Территория Львовской епархии XVI в. делилась на отдельные наместничества, в состав которых входили от нескольких до двух- трех десятков приходов. Наместничество возглавлял наместник (протопоп), избрание которого осуществлялось соборно. Материалы люстраций королевских земель и прочие памятники государственной документации, в сопоставлении с немногочисленными для того времени внутрицерковными источниками подобного типа дают возможность выявить в 60-80-е гг. XVI ст.1043 прихода во Львовской епархии.

В работе рассмотрена административная и пастырская деятельность львовских епископов XVI в. Макария (Тучапского) (1539-1549), Арсения (Балабана) (1549-1569), Ионы (Лопатки-Осталовского) (1569-1576), Гедеона (Балабана) (1569-1607). Сделана попытка реконструкции системы образования и избрания архиереев на львовскую кафедру. Ряд архивных материалов дает возможность обнаружить некоторые расхождения между каноническим чином избрания высшего духовенства, зафиксированным в Чиновниках XVI-XVII вв., и традицией, которой придерживались участники львовских епархиальных соборов. Рукописные "Жизнеописания львовских епископов" второй половины XVII в. удостоверяют и способ передачи обычая - через обучение и привлечение молодежи к церковной жизни.

Изучение деятельности епископов позволило воссоздать систему канонической дисциплины в епархии, показать противостояние и конфликты с государственной властью, представители которой старались сохранить свое влияние на церковную жизнь, и львовскими католическими архиепископами, которые стремились осуществлять полученные в 1509 г. полномочия, контролируя назначения православного духовенства. Показан статус епископа Гедеона и епархии после непринятия унии с Римским престолом в 1596 г.

Предметом особого внимания данной работы стало приходское духовенство, его статус, социальное происхождение, материальное обеспечение, образование, родственные связи, деятельность львовского клироса (совещательного органа при епископе). На основании выявленных источников рассмотрена специфика монастырской жизни на галицких землях, взаимоотношения монашества с приходским духовенством, отношения духовенства и шляхты, ктиторов и патронов, осуществление духовной опеки над верными.

Особого внимания заслуживают монастыри в епархии. Многочисленные монашеские обители епархии, известные из документов XV-XVI вв., объединяли небольшое количество монахов - преимущественно по несколько иеромонахов и послушников. Многие монастыри просуществовали недолго - известны случаи, когда обитель прекращала свое существование через несколько лет после открытия (как, например, львовский женский монастырь св. Екатерины). В 80-90-х гг. XVI в., началось обновление православного монашества, происходившее под новыми влияниями исихазма, привнесенными афонскими подвижниками Иоанном (Вишенским) и Иовом (Княгиницким).

Существование ряда местных обычаев и традиций, которые трудно согласовывались с практикой других поместных церквей, сохранение определенных отличий в богослужебной практике уже в XVII-XVIII вв. послужили причиной податливости церковной среды к внешним влияниям и юрисдикционным изменениям.

Ключевые слова: Львовская епархия, православие, епископ, приход, клирос.

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Історія церкви та міжцерковних стосунків на українських землях є однією з найважливіших складових частин вивчення української культури у середньовіччі та ранньомодерний час. Православ'я як основа національної ідентифікації українського населення Корони Польської, а згодом, Речі Посполитої, формувалося як окреме явище духовного життя, з низкою характерних ознак та особливостей, які, відрізняючи його від інших національних православних традицій, визначали його важливу роль у просторі "Slaviae Orthodoxae". Ліквідація церковно-історичних шкіл в СРСР супроводжувалася звуженням дослідницької проблематики, обмеженням можливостей розвитку церковного джерелознавства. Незважаючи на значний історіографічний доробок вчених ХІХ-ХХ ст., комплексна історія Львівської єпархії не була написана для жодного періоду її історії. Недостатньо розробленими в історіографії залишаються питання внутрішньої структури єпархій та парафій, релігійного світогляду парафіяльного духовенства та мирян. Таким чином, робота покликана заповнити одну з прогалин сучасної історіографії. Актуальність теми дослідження визначає також гострота міжцерковних стосунків в сучасній Україні, розбудова церковної структури, відновлення традицій духовної освіти.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертаційне дослідження написане в рамках виконання державної програми кафедри давньої історії України та спеціальних історичних дисциплін Львівського національного університету імені Івана Франка - "Соціально-економічна, політична та культурна історія західноукраїнських земель пізнього середньовіччя та ранньомодерної доби".

Об'єкт дослідження - Львівська єпархія періоду XVI - початку XVII ст.

Предметом дослідження є становлення та розвиток Львівської єпархії у XVI ст., адміністративна структура (у територіальних межах, визначених правовими актами 1539 р. та з незначними змінами збереженими впродовж XVI-XVII ст. - "землі Руської і Подільської з повітами Галицьким, Львівським, Кам`янецьким, Снятинським, Теребовлянським"), пастирська діяльність православного духовенства, розбудова парафіяльної мережі та монастирів у період до початку XVII ст.

Мета і завдання дисертації. Метою дослідження є реконструкція системи внутрішніх стосунків та формування адміністративної системи у Львівській єпархії від часу її офіційного заснування до початку XVII ст. Мета конкретизована у наступних дослідницьких завданнях:

- з'ясувати специфіку та рівень дієвості норм канонічного права у єпархії XVI ст.;

- відтворити систему обрання та поставлення духовенства;

- показати внутрішню організацію парафій;

- висвітлити взаємини білого (парафіяльного) та чорного (монастирського) духовенства;

- ввести у науковий обіг маловідомі неопубліковані документи Львівського консисторського архіву;

- розробити спеціальні методологічні підходи у вивченні питань історії церкви.

Нижня хронологічна межа дослідження - 30-ті рр. XVI ст., період загострення стосунків Львівської української громади з латинським архієпископом, у зв'язку з набуттям останнім права призначати намісників у Галицько-Львівській єпархії. 1539 р. православні отримали дозвіл короля на висвячення намісника Макарія на єпископа. Були визначені його права та обов'язки, зроблено спробу вирішити питання матеріального забезпечення функціонування церковних інституцій, чим і були закладені основи наступного розвитку єпархії. Верхня межа - початок XVII ст., зумовлена початком змін у ставленні державної влади до православної церкви, позбавленої прав у Речі Посполитій після укладення Берестейської унії. Активні виступи шляхти, протестації духовенства та міщанства спричинилися до перших поступок сеймів 1603-1606 рр. православній церкві, збереження, визначених ще 1597 р. повноважень львівського єпископа Гедеона (Балабана), який на початку 1607 р. помер. Заборона хіротоній православних єпископів у Речі Посполитій змушувала місцеві громади шукати нових розв'язань проблеми, ставлячи їх перед загрозою повної втрати ієрархії.

Методологічною основою дослідження є принципи об'єктивності та історизму, системний підхід до вивчення культурних, релігійних та соціально-політичних явищ у їх розвитку та взаємозв'язках. Дослідження здійснене на основі загальнонаукових методів аналізу та синтезу, узагальнення, системно-структурного, порівняльно-історичного та проблемно-тематичного методів. Комплексний підхід до розробки тематики дозволив оптимально поєднати вивчення публікованого джерельного та історіографічного матеріалу з залученням до наукового обігу маловідомих та нововиявлених документів.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що:

- на основі комплексного вивчення джерел створено цілісне дослідження діяльності церковно-адміністративної структури Львівської єпархії XVI - початку XVII ст.;

- принцип канонічного виконання архієрейської присяги, покладений в основу вивчення діяльності львівських єпископів, дозволив уточнити та заперечити низку усталених в історіографії тез, показати нове трактування їх постатей;

- запропоновано новий підхід до вивчення історії братського руху у Львові та єпархії, опертий на вивченні змін у структурі православної парафії у XVI ст.;

- розроблено методику реконструкції Львівського єпархіального архіву XVII ст.;

- показано доцільність та необхідність застосування богословських принципів та підходів (зокрема, екклезіологічних) у дослідженні питань історії церкви.

Практичне значення. Результати дослідження можуть бути використані при написанні наукових праць з історії України і Церкви XVI-XVII ст., при підготовці спецкурсів у державних та церковних навчальних закладах.

Результати дослідження апробовані у виступах на Міжнародній конференції "Тотожність, відмінність і толеранція та культура спокою" (Люблін, Республіка Польща, 5-7 грудня 1995 р.); науково-практичній конференції "Давній Галич в документах і матеріалах" (Львів, 22-23 лютого 1996 р.); Міжнародній науковій конференції "Берестейська унія - ґенеза, обумовлення і наслідки в історії Холмщини і Підляшшя" (Люблін, Республіка Польща, 7-8 червня 1996 р.); Першій та Другій науково-богословських конференціях, присвячених 2000-літтю Різдва Христового і 460-й річниці від заснування Львівської єпархії (Львів, 23 листопада 1998 р.; 11 березня 1999 р.); засіданні історичної секції Наукового товариства імені Шевченка (Львів, березень, 2000 р.); міжнародній науковій конференції "Львів: місто - суспільство - культура" (Краків, травень, 2000 р.); семінарах львівської (1997 р.), варшавської (1998 р.), київської (1999 р.), краківської (1999 р.) сесій Міжнародної школи гуманітарних наук Східної і Центральної Європи (Варшава). щорічних підсумкових конференціях викладачів історичного факультету.

Структура дисертації відповідає поставленій меті та розв'язанню завдань дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг тексту дисертації - 160 с. перелік джерел та літератури складає 30 с. (352 найменування).

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, хронологічні рамки, сформульовано методологічні принципи дослідження, об'єкт і предмет роботи, визначено мету й завдання, розкрито практичне і теоретичне значення дисертації.

Перший розділ "Історіографія та джерела до історії Львівської єпархії" присвячений огляду літератури та аналізу джерельної бази дослідження.

Історіографія Львівської єпархії сягає своїми початками зламу XVI-XVII ст. Перший її етап не є достатньо систематичним. Серед праць, у яких знайшли відображення певні факти з історії кафедри та взаємних стосунків духовенства і мирян у єпархії, є пам'ятки полемічної літератури - твори монаха Івана (Вишенського), М. Броневського, уніатського єпископа (згодом митрополита) Іпатія Потія, Києво-Печерського архідиякона (згодом архімандрита) Захарії (Копистенського) та ін. Обґрунтовуючи свою богословську та суспільно-політичну позицію, автори зверталися до конкретних прикладів та аналогій, збережених у пам'яті чи прочитаних у відомих їм документах та хроніках. У 1628 р. була видана праця львівського латинського каноніка Якуба Скробішевського "Життя архієпископів галицьких і львівських". Можливо, поява цієї книги стала одним із зразків для написання подібних "Життєписів львівських єпископів грецького обряду", укладених невстановленим православним автором у 70-х рр. XVII ст.

Спробою нового осмислення минулого та церковно-політичних реалій сучасності стали рукописи митрополита Льва Кішки († 1728 р.), історія Уніатської церкви генерального прокуратора василіянського чину Ігнатія Кульчинського (1694-1741 рр.), видана у Римі 1733 р., праці львівського офіціала Антонія Левинського († 1778 р.) (зберігаються серед документів фонду 201 "Греко-католицька митрополича консисторія, м. Львів" Центрального державного історичного архіву України у Львові).

Перші узагальнюючі праці з історії єпархії у контексті подій церковної історії всієї Галичини з'явилися у ХІХ ст. Основними центрами дослідження історії церкви на українських землях були духовні навчальні заклади, архієрейські кафедри, церковні установи. Одною з перших У цей період з'явилися дослідження архіпресвітера львівської капітули Михайла Гарасевича (1862), праця Ю. Пелеша (1878-1880). Окремі аспекти історії єпархії знайшли відображення у працях галицьких істориків минулого століття А. Петрушевича, І. Шараневича. А. Петрушевич здійснив реконструкцію історії церковного життя у Галицькому князівстві від часу заснування окремої кафедри у ХІІ ст., намагався відтворити систему обрання, призначення та висвячення духовенства у єпархії. І. Шараневич проаналізував діяльність та роль православних патріархатів в історії західних єпархій Київської митрополії, розробив методику дослідження та систему класифікації місцевих парафій. Окрему сторінку минулого єпархії складає історія братського руху на її теренах. На початку ХІХ ст. "записку" про львівське братство уклав сеньйор Ставропігійського інституту О. Іляшевич. У 1830-х роках з'явилися перші ґрунтовні публікації Д. Зубрицького. Видання його "Літопису Львівського Ставропігійського братства" започаткувало систематичні наукові дослідження проблематики. Доробок Д. Зубрицького, Я. Головацького, І. Флєрова, О. Левицького, К. Харламповича, А. Криловського, польських вчених зламу ХІХ-ХХ ст. В. Лозинського, В. Загурського став основою для продовження джерелознавчих та методологічних пошуків у наступних десятиліттях.

Значний вплив на розвиток церковної історіографії мали грунтовні загальні дослідження історії церкви, що з'явилися друком у Російській імперії - архієпископа Філарета (Гумільовського), І. Чистовича, митрополита Макарія (Булгакова), Є. Голубинського. Грунтовний комплексний підхід із застосуванням методів полемічного богослов'я, опертий на вивчення та цитування великої кількості джерел, за визначенням сучасного російського історика А. Плігузова, надавав дослідженням згаданих авторів вигляду "історії текстів з історії церкви". Навідміну від митрополита Макарія, Є. Голубинський майже повністю обмежив виклад історією Московської митрополії, лише зрідка відкликаючись до традицій "західно-руських єпархій", запропонувавши докладнішу, ніж у попередника, класифікацію матеріалу та досконалішу методику дослідження. Окремі аспекти церковно-парафіяльного життя знайшли відображення у працях російських істориків-богословів Г. Маркевича, А. Папкова, М. Каптєрєва, А. Покровського, С. Смірнова, узагальнення яких дозволили застосувати порівняльний метод і глибше вивчити специфіку місцевих церковних традицій у Київській митрополії і, зокрема, у Львівській єпархії.

У першій половині ХХ ст. окремі питання історії Львівської православної єпархії зазначеного періоду, монастирів та духовенства знайшли відображення у працях українських істориків М. Грушевського, В. Біднова, І. Крип'якевича, І. Огієнка, О. Лотоцького та ін. Готуючи до видання Шематизм Львівської греко-католицької архієпархії у 1902 р. написав короткий загальний огляд історії І. Рудович.

Наступний етап в розвитку історіографії проблеми пов'язаний із становленням радянської влади та, відповідно, принципів нової ідеологізованої методології. Знищення в УРСР церковно-історичних шкіл, що формувалися як при церковних, так і державних навчальних закладах та наукових осередках, ліквідація історії церкви як окремого напрямку історичних досліджень та встановлення суворих рамок марксистських підходів в історіографії майже припинили дослідження церковних процесів на українських землях у XVI-XVII cт. Вивчення окремих ділянок минулого Львівської єпархії, поза невеликим винятком суто джерелознавчих пошуків, було спрямоване виключно у бік виявлення "прогресивних", суспільно-політичних, "культурних" впливів на життя українських громад, яке навіть для періоду середньовіччя було піддане досить жорсткій "секуляризації". Наслідками таких історіографічних змін стало, з одного боку, безкритичне збереження та поглиблення у дослідженнях низки стереотипів, сформованих у минулому столітті, а з іншого - винесення проблеми церковності християнської свідомості середньовічного та ранньомодерного суспільства поза межі наукового вивчення істориків. Так, в історичних дослідженнях братський рух розглядався відірвано від загальноцерковних процесів, не зауважувалися зміни в структурі парафії, штучно формулювалася опозиційність православних братств у ставленні до Церкви, перебільшувався їх конфлікт з духовенством, будувалися штучні паралелі та аналогії до нібито однопорядкових явищ релігійного життя західноєвропейських країн (передусім до "антикатолицької" Реформації). Конфлікти львівських архієреїв (Арсенія і Гедеона Балабанів) з братствами та монастирями переносилися виключно у площину боротьби за маєтки та ставали основою низки, швидше публіцистичних, "моралізаторських" висновків антирелігійного спрямування. Неадекватність оцінок західних впливів та унійних процесів спричинили відсутність в сучасній українській історіографії логічних однопорядкових критеріїв визначення цих впливів. Брак джерельних пошуків, як виявили публікації останніх років, зумовлює аналогічну відсутність і в західній (та новій українській) історіографії, не позбавленій певної тенденційності у ставленні до "Сходу" (Б. Ґудзяк Ґудзяк Б. Криза і реформа. Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії. - Львів, 2000. - 430 с.).

Новий період розвитку української церковної історіографії розпочався з 90-х років і характеризується методологічною невизначеністю, компілятивним характером, частковим переосмисленням традицій церковно-історичних шкіл минулого. Серед розроблених напрямків вивчення історії Львівської єпархії XVI-XVII ст. у другій половині ХХ ст. слід вказати продовження досліджень братського руху, пов'язане передусім з появою монографії та численних публікацій Я. Ісаєвича Ісаєвич Я. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI-XVIII ст. - Київ, 1966. - 252 с.; Його ж. Архів Львівського братства // Архіви України. - Київ, 1968. - № . - С. 88-93; Його ж. Львівське Успенське братство, його школа і друкарня // Львів: історичні нариси / Упор. Я. Ісаєвич, Ф. Стеблій, М. Литвин. - Львів, 1996. - С. 82-89; Його ж. Україна давня і нова: народ, релігія, культура. - Львів, 1996. - 336 с., згодом з вивченням специфіки життя львівських міських громад, розвиненим у працях М. Капраля; дослідження початків книгодрукування у Львові (Я. Ісаєвич, Я. Запаско, О. Купчинський, О. Мацюк, російський дослідник Є. Немировський), вивчення історії монастирів та особливостей вшанування святих (І. Мицько), визначення нових підходів, реконструкція системи іконописних осередків, відтворення біограм малярів у єпархії, здійснені у доробку В. Александровича. Розширення джерельної бази дослідження, розробка нових методологічних принципів дослідження та виявлення нових аспектів проблематики характерні для публікацій сучасного львівського дослідника І. Скочиляса, російських вчених М. Дмітрієва, Б. Флорі, С. Яковенка, польських істориків Л. Бєньковського, прот. М. Бендзи, А. Міроновича, А. Гіля, праці з історії церкви, і зокрема сусідніх єпархій, яких були використані у роботі. Коротке узагальнення історії Львівської єпархії, написане на підставі відомих джерел та публікацій, увійшло до відповідного розділу посібника, виданого В. Ульяновським Ульяновський В. Історія церкви та релігійної думки в Україні. У 3-х книгах. - Кн. 1. Середина XV - кінець XVI століття. - Київ, 1994. - С. 84-90..

Із становленням радянської влади на Україні джерелознавчі та методологічні пошуки, які серед інших питань охоплювали питання історії церковного права, гомілетики, парафіяльного життя у Львівській єпархії, були продовжені у великих еміграційних осередках. Одним з центрів дослідження історії церкви був Відділ Православного богослов'я Варшавського університету (1925-1939), де видавався спеціальний часопис "Елрйт". Серед варшавських авторів цього періоду були І. Огієнко, О. Лотоцький, В. Заїкин, Д. Дорошенко, І. Коровицький та ін. Дослідження істориків української діаспори (І. Власовського, А. Великого, М. Ваврика та ін.) мають переважно оглядовий характер, оперті головним чином на відомі публіковані джерела. Опублікований у діаспорі короткий огляд історії єпархії М. Андрусяка також написаний у науково-популярному стилі.

Таким чином, проблематика потребує подальшого вивчення та об'єктивної, винесеної поза межі традиційних конфесійних та політичних упереджень, розробки.

Джерела. При написанні роботи були використані опубліковані збірники джерел ("Акты, относящиеся к истории Западной России" (СПб., 1846-1853); "Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России" (СПб., 1863-1867); "Архив Юго-Западной России, издаваемый Временной комиссией для разбора древних актов высочайше учрежденною при Киевском военном Подольском и Волынском генерал-губернаторстве" (Киев, 1859-1909); "Diplomata statutaria a Patriarchis Orientalibus Confraternitati Stauropigianae Leopoliensi a. 1586-1592 data" (Leopoli, 1895); "Monumenta Confraternitatis Stauropigianae Leopoliensis" (Leopolis, 1895-1896) та ін.), а також репрезентативна підбірка матеріалів фондів 9 (Львівський гродський суд), 10 (Львівський земський суд), 52 (Магістрат м. Львова), 129 (Львівський Ставропігійський інститут), 201 (Греко-католицька митрополича консисторія, м. Львів) Центрального державного історичного архіву України у Львові; книги Коронної метрики (Головний архів давніх актів у Варшаві, Республіка Польща), окремі магістратські книги Любліна (Державний архів у Любліні, Республіка Польща). Це, передусім, матеріали судових справ, привілеї королів та вищої церковної ієрархії (патріархів, митрополитів), документи фундацій, листи про надання маєтків, заповіти, інвентарі, акти купівлі-продажу, огляди правових актів і т. п. Про джерельну вартість актових матеріалів див.: Ульяновський В. І. Історія церкви та релігійної думки в Україні. У 3-х книгах. - Київ: Либідь, 1994. - Кн. 1. - С. 8-14; Купчинський О. Земські та гродські судово-адміністративні документальні фонди Львова. - Київ, 1998. - С. 78-87..

Важливу групу документів, більшість яких вперше введено до наукового обігу, складають копіарії, сформовані у Львові під час церковних судових процесів XVII-XVIII ст. (між монастирським і парафіяльним білим духовенством). Копіарії, укладені А. Левинським у 1760-1770 рр. є не лише надзвичайно цінним джерелом до історії Уніатської церкви XVI-XVIII ст., але й важливою підставою дослідження історії Православної церкви, української духовної культури XVI-XVII ст. Докладне вивчення опрацьованих священиком реєстрів та інвентарів стало підґрунтям для реконструкції низки парафіяльних та монастирських архівних збірок, архіву Львівської єпархії. Документи копіаріїв єпархіального секретаря можна поділити на окремі групи: копії державних та церковних актів, які підтверджували державний і канонічний статус єпископату, права і засоби його впливу на чернецтво; збірники церковно-адміністративної документації, розпорядча документація василіянського чину; реєстри документів, формовані як описи окремих документальних збірок або перелік необхідних для конкретної справи актів. Такі реєстри в одних випадках містять вписи самих документів, в інших - укладені у вигляді реґестів. До таких переліків внесено не лише юридичні акти чи листування, зміст яких міг служити захисту прав світського духовенства, але й марґінальні написи, виявлені у богослужбовій літературі чи інші важкодоступні для виявлення і, часто, вже не існуючі джерела. Переліки поділені на окремі тематичні розділи. Значну частину збірки складають копії монастирських записів, листів, хронік.

Окрему групу джерел склали пам'ятки церковного права та богослужбова література, переписувані та друковані у єпархії.

Другий розділ роботи "Галицька єпархія у ХІІ - першій третині XVI ст." складається з трьох підрозділів. У першому розглянуто зародження організаційної структури Церкви на галицьких землях. Поширенню християнства сприяли географічне розташування, активні контакти місцевого купецтва з країнами Сходу та Заходу, передусім - Візантією та південними слов'янами. Включення Прикарпаття до складу Великоморавської держави зумовило появу перших проповідників християнства - учнів слов'янських просвітителів братів Кирила та Мефодія. Кількість місіонерів на руських землях зросла після занепаду Великоморавської держави на початку X ст. Таким чином, ще до Хрещення Русі 988 р. східно-християнська традиція та греко-слов'янський обряд набули поширення на теренах Червоної Русі. В історіографії висловлювалася гіпотеза про можливість заснування чеськими та моравськими місіонерами єпархії з центром у місті Червені на Побужжі чи навіть існування Краківського єпископства "кирило-мефодіївського" обряду. Російський історик ХІХ ст. митрополит Макарій (Булгаков), покликаючись на літописні свідчення про наради кн. Володимира з київським митрополитом Леонтієм, висловлював припущення, що і на Червоній Русі могли бути засновані (якщо не самим князем-хрестителем, то його сином Ярославом Мудрим) єпархії - Перемишльська і Галицька. Джерельний матеріал не дозволяє підтвердити настільки раннє існування кафедри у Галичі.

Перенесення княжої столиці до Галича в 1141 р. зумовило зростання його значення як політичного і церковного центру. У переліку галицьких єпископів, який уклав уніатський митрополит Лев Кішка, першим згадано владику Алексія. Опираючись на це свідчення, історики ХІХ ст. висловлювали думку про можливість перенесення до Галича архієрейської кафедри з Перемишля, у якому до 1141 р. мав перебувати єпископ Алексій. В сучасній історіографії призначення окремого єпископа для Галича до 1156-1157 рр. розглядається критично. Близько 1147-1156 рр. у результаті відокремлення від Володимирської єпархії, з благословення київського митрополита Константина, була створена нова православна єпархія - Галицька. Першим її єпископом став владика Косма (Кузьма), перебування якого на кафедрі підтверджують як літописні свідчення, так і археологічні знахідки (печатки з грецькими написами). На початку ХІІІ ст. (бл. 1219-1220 року) від Галицької відокремилася Перемишльська кафедра.

У розділі розглядаються зовнішньополітичні стосунки галицьких та галицько-волинських князів (Ярослава Осмомисла, Романа Мстиславича, Данила Романовича та ін.), які зумовили також широкі зв'язки єпархії. Відзначено збереження відкритості та толеранції церковної традиції на теренах Галицької єпархії до іншої традиції та обряду. У розділі підкреслено важливість вивчення особи князя у баченні середньовічного суспільства - князя як світського патрона церкви, її ктитора та фундатора. Вивчення документальних пам'яток церковної дипломатики та історіографії XVII-XVIII ст. дозволяє підтримати припущення Я. Ісаєвича про можливість тимчасового перебування галицьких митрополитів у Львові.

У роботі розглянуто питання юрисдикції та повноважень галицьких намісників у XV ст. Відсутність постійного нагляду архієрея за умов розвиненого права патронату ("подавання хлібів духовних") спричинила значну дезорганізацію церковного життя.

Впродовж ХІІ-ХІІІ ст. були усталені межі нових західноруських єпархій, компетенції архієреїв сусідніх кафедр. Великокнязівські фундації (передусім Лева Даниловича) склали основу маєтків Галицької єпископської, а згодом, митрополичої кафедри, а також стали підставою для формування історичної свідомості української громади Львова та єпархії, яка у XVI ст. домагалася відновлення попереднього статусу. До 30-х рр. XVI ст. офіційною резиденцією єпархіального архієрея був Галич (Крилос). Перенесення кафедри до Львова було зумовлене низкою політичних та економічних чинників, зокрема, занепадом давнього княжого міста і перенесенням з Галича кафедри латинського архієпископа.

Важливі зміни у стосунках між великими світовими християнськими центрами - Римом і Константинополем (укладення Флорентійської унії 1439 р.), знайшли відображення і в історії Галицько-Львівської єпархії. У середині XV ст. на Львівську кафедру митрополит уніат Ісидор призначив єпископа Макарія, короткочасне перебування якого на кафедрі не залишило по собі якогось сліду чи традиції. Серед аргументів на користь висвячення львівського єпископа, на які опиралися міщани у своїх петиціях до короля та митрополита в 30-х рр. XVI ст., не виявлено покликання на період архієрейства Макарія.

Передання королем Сигізмундом І прав на призначення львівських намісників латинському архієпископові Бернарду спричинилося до загострення міжконфесійних стосунків на теренах єпархії і, передусім, у Львові. Конфлікти 20-30 рр. XVI cт. стали безпосередньою причиною активізації зусиль української громади, спрямованих на відновлення Галицької архієрейської кафедри та офіційне затвердження її у Львові.

У третьому розділі "Заснування Львівської єпархії" проаналізовано становище православної церкви у Речі Посполитій у XVI - на початку XVII ст., характерні риси права патронату, відтворено заходи львівської української громади, спрямовані на збереження релігійних прав та відновлення Галицької архієрейської кафедри. Зосереджено увагу на організації діяльності адміністративних інституцій у єпархії (намісництво, крилос), матеріальному забезпеченні існування кафедри.

Боротьба українського міщанства та шляхти за відновлення кафедри тривала досить довго. У листі до київського митрополита Макарія (1539 р.) львів'яни покликалися на безуспішність заходів "дідів і батьків". Нових форм протистояння набуло на початку XVI ст. у зв'язку з заходами львівського католицького архієпископа Бернарда Вільчка (1505-1540 рр.), спрямованими на підпорядкування своєму впливові православного населення. У 1509 р., опираючись на грамоти королів Владислава II Ягайла (1423 р.) і Владислава III Варненчика (1442 р.), архієпископ домігся декрету з підтвердженням його прав на намісництво. Королівський привілей визнавав право архієпископа призначати (чи, точніше, рекомендувати кандидатів, яких затверджував король) галицьких православних намісників.

Загроза вилучення з юрисдикції київського православного митрополита цілої єпархії спричинила зміни в титулатурі предстоятеля церкви, а згодом також певну обережність у ставленні ієрарха до питання відновлення кафедри - центру окремої церковно-адміністративної одиниці. Підкреслюючи свою духовну владу над усіма українськими землями, митрополит Йосиф ІІ (Солтан) (1507-1522 рр.) з вересня 1509 р. почав титулуватися "Київським і Галицьким і всієї Русі" (замість "Київський і всієї Русі"). Новий титул був визнаний державною владою й використовувався у королівських грамотах.

Владика не обмежився лише зовнішньою зміною і вже після Віленського собору (1509 р.) доручив холмському єпископу Філарету (1508-1533 рр.) здійснення візитації Галицької єпархії. У 1510-1511 р. владика Філарет відвідував православні парафії на теренах намісництва, де і був заарештований за наказом Бернарда Вільчка. Грамотою від 2 квітня 1511 р. король дозволив спрямовувати до холмського владики на рукоположення священиків з Галицької єпархії. Ктиторство, щедрі фундації православних господарів та духовна опіка владик з середини XVI ст. зумовлювали активізацію зв'язків Галицько-Львівського намісництва з Молдавією та Валахією. До Молдавії спрямовувалися на навчання дяки та кандидати на ієрейські свячення.

Архієпископ Бернард не відкладав можливості здійснення своїх повноважень у єпархії. Можливо, за його рекомендацією намісником на місто Кам'янець і "всю землю Кам'янецьку" 1516 р. було призначено дяка Грицька. У 1522 р. Cиґізмунд I, за згодою Бернарда Вільчка (і, відповідно, без відома київського православного митрополита), призначив галицьким намісником і архімандритом Яцька Ґдашицького. 19 листопада 1522 р. королівська канцелярія видала декрет, про "вилучення" новопоставленого архімандрита з юрисдикції державних урядів воєводського і старостинського, а також з-під влади митрополита Київського та інших представників духовного чи світського суду. Новий намісник досить швидко зробив спробу позбутися "опіки" латинського архієпископа. Він сумлінно здійснював свої обов'язки православного намісника, зблизився з львівськими міщанами-українцями, заручився підтримкою польських шляхтичів. У 1526 р. намісник отримав навіть благословення київського митрополита Йосифа ІІІ (1522-1534 рр.), а в 1534 р. був усунений з посади. Наступного року Я. Ґдашицького позбавлено намісництва. Після нього усунення намісниками та архімандритами призначалися Яцько (Іакинф) Сікора (1534 р.), Йосиф (піп Гошовський ?) (1535 р.) та Іакинф Клишко (1535-1539 рр.), однак свої функції вони виконували недовго.

1 серпня 1535 р. в Люблині було видано королівську грамоту, згідно з якою відбулося передання повноважень галицького намісника "у всіх повітах Руської землі і Поділля" від Я. Ґдашицького, що здійснював їх "не достатньо похвально", до Макарія Тучапського. Незважаючи на призначення, боротьба за намісництво була ще далекою від завершення. Не бажали поступатися місцем ні Я. Ґдашицький, ні Я. Сікора, який звернувся за підтримкою і допомогою до львівського архієпископа Бернарда. Представники української громади почали шукати шляхи вирішення проблеми. За допомогою впливової шляхти та обіцяних оплат, львів'яни змогли досягнути мети. Запис від 26 лютого 1537 р. у книзі Коронної метрики засвідчив передання Макарію "для урядування" церкви святого Юрія та перенесення розгляду справи у зв'язку з претензіями латинського архієпископа на наступний сейм. Рішення чергового сейму були несприятливими для української громади - вони підтверджували права Бернарда, а сам Макарій опинився перед загрозою ув'язнення у Тинєцькому монастирі (1538 р.).

Звернення православної громади Львова до королівської влади та Київської митрополії врешті дали результат: завдяки дипломатичним заходам та надісланим подарункам Сиґізмунд I погодився надати привілей. Загроза з боку католицького архієпископа змусила і митрополита прихильніше розглянути прохання, що надходили з Галицької єпархії. 23 жовтня 1539 р. з королівської канцелярії вийшов один із найважливіших для намісництва і єпархії документ: щоб задовольнити вірних "грецької віри", змушених звертатися у своїх духовних потребах поза межі намісництва, а також для кращого урядування церквами та церковним майном, король надав наміснику Макарію Тучапському права єпископа. Під юрисдикцію новопризначеного повноправного владики переходили терени колишньої митрополії (і намісництва) - "земля Руська і Подільська з повітами Галицьким, Львівським, Кам'янецьким, Снятинським, Теребовлянським", усі церкви, монастирі та духовенство.

22 лютого 1540 р. у тодішній митрополичій резиденції, м. Новогрудку, відбулася хіротонія Макарія Тучапського на єпископа. Чин висвячення соборно здійснили всі українські та білоруські православні архієреї. Тоді ж владика Макарій (Тучапський) підписав присяжну грамоту, якою було визначено канонічний статус єпархії та львівського архієрея. Макарій визнавав себе "дворним єпископом з рамени митрополита", зобов'язуючись не відновлювати чи створювати нову Галицьку митрополію й антимінси для храмів підписувати від імені київського митрополита.

Згаданою грамотою від 23 жовтня 1539 р. про заснування Львівської єпархії Сиґізмунд I передав владиці Макарію у володіння Унівський Святоуспенський монастир з усіма маєтностями. Це королівське рішення призвело до багатолітнього конфлікту між єпископом і архімандрією, оскільки світські опікуни монастиря Івашко Лагодовський, а згодом і львівський староста Ян Тарновський, як судовими протестаціями, так і особистим втручанням не допускали владику до обителі. Очевидно, не без впливу останнього 30 липня 1542 р. король видав декрет у справі між унівським архімандритом та владикою Макарієм, який отримав право лише затверджувати обраних у монастирі архімандритів. Окремий статус Унівської архімандрії згодом підтвердив і київський митрополит Макарій. У грудні 1548 р. Ян Тарновський передав ктиторські права на монастир Маркові Балабану.

Для належного матеріального забезпечення єпархії владика також намагався повернути церкві давні земельні володіння. Серед справ, що вирішувалися у Пйотркові на сеймі в лютому 1548 р., була "реституція" православній єпархії монастиря і добр Перегінська, які єпископ викупив у спадкоємців шляхтича Мацея Ґембіцького.

Окремо у розділі висвітлено проблему організації у Львові крилосу, дорадчого органу при владиці. За відсутності владики крилос міг стати його заступником. У єпархії було збережено також посаду намісника - духовної особи, що мала бути обраною крилошанами і отримати благословення владики. До складу крилосу від початку входили настоятелі церков Львова як кафедрального міста. Уставною грамотою львівського крилосу владика Макарій половину прибутків кафедрального храму св. Юрія призначив для крилошан. Обумовлювалися й інші умови матеріального забезпечення духовенства. 10 січня 1549 р. київський митрополит Макарій затвердив права львівських крилошан.

Таким чином, зусиллями міщан, шляхти і єпископа Макарія були забезпечені державно-правові, канонічні, матеріальні та духовні підстави існування нової православної єпархії після тривалого руйнування церковно-парафіяльного життя на галицьких землях.

У четвертому розділі "Внутрішній устрій Львівської єпархії" розглянуто адміністративний устрій єпархії, систему ієрархічних взаємовідносин.

Територія єпархії поділялася на окремі намісництва, до складу яких входили від кількох до кількадесяти парафій. Намісництво очолював намісник (протопоп), обрання якого здійснювалося соборно. Матеріали люстрацій королівських земель та інші пам'ятки державної документації у зіставленні з нечисленними для того часу внутрішньоцерковними джерелами подібного типу дозволяють виявити 1043 парафії Львівської єпархії станом на 60-80-ті рр. XVI ст. За підрахунками польського дослідника Л. Бєньковського, площа Львівської і Галицької земель та Подільського воєводства, що складали територію єпархії, охоплювала 47318 кв. км, а кількість населення складала понад 313 тис. Таким чином, у середньому парафія охоплювала 300 осіб, щоправда такий розподіл не був рівномірним: у Галицькій землі парафію складали бл. 230 осіб, на Поділлі це число сягало 470 (для порівняння - у Волинському воєводстві середня величина складала 665). Підтвердження великої кількості православного парафіяльного духовенства єпархії знаходить відображення в судових актах другої половини XVI ст., листуванні учасників сеймиків першої половини XVII ст. За способом виникнення і системою матеріального забезпечення парафії єпархії поділяються на: 1) засновані у містах з магдебурзьким правом; 2) засновані у королівських маєтках; 3) засновані у приватних маєтках; 4) засновані на нових осадах. Окремо виділяють парафії крилошанські (при соборних церквах) і такі, що були сформовані на основі давніх монастирських фундацій.

У розділі розглянуто адміністративну та пастирську діяльність львівських єпископів XVI ст. Макарія (Тучапського) (1539-1549 рр.), Арсенія (Балабана) (1549-1569 рр.), Іони (Лопатки-Осталовського) (1569-1576 рр.), Гедеона (Балабана) (1569-1607 рр.). Зроблено спробу реконструкції системи освіти та обрання архієреїв на львівську кафедру. Низка архівних матеріалів дозволяє виявити розходження між канонічним чином обрання вищого духовенства, зафіксованим у Чиновниках XVI-XVII ст. і традицією, збереженою учасниками львівських єпархіальних соборів. На відміну від, зафіксованого рішеннями помісних соборів та пам'ятками канонічної літератури (ще від ХІІ ст.), звичаю не допускати мирян до участі в обранні архієреїв, у Львові (як частково і в інших українських єпархіях) соборноправна традиція широкої участі шляхти та міщан в обранні єпископа залишалася визначальною впродовж століть. Виявлений опис єпархіального собору 1641 р. у "Життєписах львівських єпископів", рукописній памятці історіографії другої половини XVII ст., засвідчив і спосіб передання звичаю - через навчання та залучення молоді до церковного життя.

У розділі розглянуто соціальне походження архієреїв, їх майновий стан, пастирську діяльність. Вивчення діяльності єпископів дозволило відтворити систему канонічної дисципліни у єпархії, протистояння і конфлікти з державною владою, представники якої намагалися зберегти свій вплив на церковне життя та львівськими католицькими архієпископами, які прагнули здійснювати отримані 1509 р. повноваження, контролюючи поставлення православного духовенства. Висвітлено становище єпископа Гедеона та єпархії після неприйняття унії з Римським престолом 1596 р.

Окремо висвітлено у роботі парафіяльне духовенство, його статус, соціальне походження, матеріальне забезпечення, освіта, родинні зв'язки. У розділі на підставі виявлених джерел розглянуто специфіку монастирського життя на галицьких землях, взаємовідносини чернецтва з духовенством парафіяльним, стосунки духовенства з шляхтою - ктиторами, патронами, здійснення духовної опіки над вірними.

У роботі виокремлено проблему братського руху в єпархії. Братські організації, статути яких затверджені єпископами у XVI ст., розглядаються як логічний вияв еволюції структури православної парафії у даний період. Поширені в сучасній науковій та науково-популярній літературі аналогії з європейським протестантизмом переважно мають зовнішній і штучний характер. Джерельний матеріал не дозволяє виявити прямої залежності характерних рис братського руху від реформації у католицькій церкві, натомість дозволяє підкреслити саме "місцеве" його формування. Зв'язки братств з молдавськими господарями та митрополитами, які у XVI-XVII ст. залишалися їх фундаторами і опікунами, могли ставати одною з причин конфліктів з єпархіальним архієреєм, який не завжди погоджувався з втручанням у справи єпархії інших владик.

Висновки

У висновках узагальнено основні результати дослідження.

1. Завдяки зусиллям львівської громади українських міщан, шляхти, духовенства 1539 р. було відновлено Галицьку архієрейську кафедру. Єпископ Макарій (Тучапський) забезпечив державно-правові, канонічні, матеріальні та духовні підстави існування нової православної єпархії після тривалого руйнування церковно-парафіяльного життя на галицьких землях. Після понад столітньої перерви єпархією знову почав опікуватися канонічно поставлений і висвячений єпископ, діяльність якого опиралася як на давні традиції православ'я, так і на глибоке розуміння специфіки місцевого церковного життя. Присяга архієрея, складена у присутності митрополита та єпископів, гарантувала збереження цілісності православної українсько-білоруської Київської митрополії. Кафедральним містом нової єпархії, початки якої сягали княжих часів, не могло залишатися незначне на той час містечко Галич. Динамічний розвиток українських православних громад у Львові та на його передмістях, активні виступи міщанства та шляхти у протистоянні покатоличенню та обмеженням прав дозволили новому центру намісництва і Свято-Юріївської архімандрії перебрати на себе функції кафедри. Ця спадкоємність знайшла відображення і в титулатурі владик.

2. Важливим чинником церковного життя галицьких земель стало збереження і розвиток соборноправницьких традицій, що знайшло вияв у скликанні соборів єпархіального духовенства та мирян (під час обрання кандидатів на єпископські хіротонії чи організації крилосу), створенні крилосу, організаційному оформленні братств. Активні відвідування парафій дозволяли єпископам добре орієнтуватися у місцевих справах. Ініціювання та безумовна особиста участь Макарія, спочатку як світського діяча, згодом - ієрарха у низці заходів на захист віри і церкви забезпечили його високий авторитет серед духовенства, шляхти та міщан. Світський патронат, втручання шляхти у церковні, передусім майнові справи, не дозволили остаточно вирішити питання прав львівських владик на монастирські володіння (Унівська архімандрія).