Сучасна міжконфесійна боротьба в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

Реферат з Історії України на тему:

«Сучасна міжконфесійна боротьба в Україні»

Виконав: студент І курсу ММІФ

Галай Денис

Прийняв: доцент кафедри історії

Лисенко Станіслав Іванович

Київ 2011

ПЛАН

Вступ

1. Поняття релігійних конфліктів

2. Особливості міжконфесійних відносин в Україні

3. Основні релігійні конфесії в сучасній Україні

4. Розгортання міжконфесійної боротьби

5. Наслідки

6. Шляхи розв'язання конфліктів, пов'язаних з діяльністю релігійних утворень

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Релігія в сучасному світі відіграє роль невід'ємного та активного компоненту більшості соціально-політичних подій, тому майже всі соціально-політичні загострення та конфлікти на своєму ґрунті мають різні віросповідання та витікаючі з них релігійні непорозуміння. Адже переважна більшість населення земної кулі - віруючі, і тому не рахуватися з релігією, а тим більше з релігійним фанатизмом, у його різних модифікаціях і трансформаціях просто неможливо. Для з'ясування місця і переборення цього явища необхідний систематизований, комплексний підхід до його вивчення, який враховував би зовнішні фактори мікрооточення, внутрішні сyб'єктивні настанови віруючого.

Поруч з традиційними релігійними течіями існують деструктивні релігійні обєднання, які формують класичних релігійних фанатиків. За своєю суттю релігійний фанатизм -- явище, яке завжди носить соціальний характер. Людина не може бути фанатичною тоді, коли вона поставлена перед богом, вона робиться фанатиком тоді, коли вона поставлена перед людьми. Фанатик завжди потребує ворога, завжди повинен засуджувати, страчувати. Ортодоксальні догматичні форми створені не по відношенню до бога, а по відношенню до інших людей.

У чинному законодавстві достатньо норм для захисту від деструктивного впливу будь-яких, не тільки релігійних організацій. Зокрема - це ст. 6 Закону Про свободу совісті та релігійні організації та ст. 181 Кримінального кодексу . Крім того, можливості обмеження реалізації права на релігійну свободу зазначені в ратифікованих Україною міжнародних документах, у Конституції України та у законі Про свободу совісті та релігійні організації . Ці умови - охорона громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захист прав та свобод інших людей - і так достатньо широко сформульовані, і, згідно з загальними принципами правостосування не можуть бути додатково розширеними.

Конфемсія (лат. confessio -- сповідання) -- особливість віросповідання в межах певного релігійного вчення, а також об'єднання віруючих, послідовників цього релігійного віросповідання.

Інша назва -- релігійна деномінація (англ. religious denomination).

Термін конфесія часто вживається для опису різних християнських церков, наприклад, Православ'я, Католицизму і багатьох варіантів Протестантизму. Цей термін також використовується і для опису гілок Юдаїзму (ортодоксали, консерватори, реформатори та реконструктори), та зрідка для гілок Ісламу (суніти та шиїти).

1. Поняття релігійних конфліктів

Релігійні конфлікти виникають у духовній сфері життя поряд з ідеологічними, науковими, моральними та деякими іншими поглядами. Вони відбуваються у духовній діяльності і стосуються питань, віри та духовних цінностей. Як ідеологічні, моральні, релігійні конфлікти належать до групи конфліктів цінностей і поглядів, тому, коли йдеться про ці конфлікти, об'єктом аналізу стають релігійна свідомість, релігійні уявлення і форми релігійного життя соціокультурних спільнот людей.

В сучасному світі йде інтенсивний процес модернізації релігії через повернення її до людини, загальнолюдських цінностей.

За багато тисячоліть свого існування релігія істотно змінилася, набула найрізноманітніших форм. Сьогодні ми бачимо велику кількість релігій, які сповідають люди і народи в різних країнах світу, на різних мовах, за своїми традиціями. Кожна окрема релігія має свій релігійний досвід, власні імена Божеств, свої молитви, культи, форми богослужіння, церковні організації, жертви і таємниці, нарешті, такі принципи організації суспільного життя, які тією чи іншою мірою грунтуються на релігійних засадах.

Різноманітність проявів культового життя у різних релігіях, різні рівні розвитку релігій, різні форми релігійних уявлень, розбіжності у тлумаченні релігійних догматів та багато чого іншого у релігійній сфері іноді призводять до релігійних конфліктів. Крім того, до життя повертається і низка специфічних релігійних «витрат», до числа яких належить в першу чергу релігійна нетерпимість.

Релігійні конфлікти -- це зіткнення і протиборство (протидія) між носіями релігійних цінностей (від окремих індивідів (віруючих) до конфесій), що обумовлені відмінностями в їх світосприйнятті, уявленнях і ставленні до Бога, різним становищем та участю в релігійному житті.

За своїми типологічними характеристиками релігійні конфлікти є перш за все соціальними, оскільки сама релігія є первинною, глибинною підставою людського суспільства, що виникло в межах спільної релігії як усвідомлення людьми їх певної спільності. Крім того, релігія створює первинні засади громадськості, наприклад, солідарність, тобто почуття спільної причетності людини до якогось цілого, «ми», що породжується єдиним зв'язком між усіма людьми та Богом; у ній вони вперше почувають себе родиною, спільнотою, народом, не втрачаючи при цьому в цій причетності своєї людської особистості. Соціальність релігії проявляється також у формах релігійного життя -- культах, молитвах, жертвопринесеннях, догматах, церковних переказах тощо, які присутні майже в усіх релігіях, але у різних віруваннях ці форми розрізняються у своїх конкретних проявах, що нерідко стає підґрунтям для релігійних конфліктів.

Будь-яка релігійна група певною мірою відчуває себе обраною, згідно зі своїми переконаннями вона вважає, що відрізняється від основної маси людей. Часто з цього відчуття виростає віра в те, що дана група знаходиться у згоді чи єдності з Богом. Звичайно, що втручання в релігійні уподобання і ритуали віруючих, спроби нав'язати їм несумісні принципи організації суспільного устрою, взаємовиключні культурні стереотипи тощо викликають контрдіі, тобто опір тієї сторони, проти якої спрямовані перелічені дії. Виникає конфлікт як реалізація намірів і разом з тим подолання опору, який неминуче присутній в процесі цієї реалізації. Кожна з протидіючих сторін -- суб'єктів відіграє свою роль у релігійному конфлікті, «сценарієм» якого стають його предмет і об'єкт, джерело, причини та умови виникнення, динаміка перебігу та шляхи розв'язання.

Суб 'єктами релігійних конфліктів можуть стати окремо взяті індивіди, цілі народи, об'єднані вірою, релігійні утворення (церква, община, секта) та держава.

Окремо взятий індивід та його внутрішній світ можуть стати достатньою умовою релігійного конфлікту, а відтак, і суб'єктом, щодо якого цілком доречно говорити про проблему протиборства протилежних підстав, цінностей тощо.

Новоутворення, що протистоять традиційній церкві, виникли і поширилися у 60-ті роки XX ст. у США. а згодом і у європейських країнах. В Україні в останні роки були поширені сумнозвісне «Біле братство». «АУМ-сінрікьо». Більшість складу цих організацій становлять юнаки і дівчата, часто досить освічені. Характерним для сект є наявність лідера як особливого неповторного Спасителя, небесного обранця (земного втілення Христа чи Будди). Нарешті, особливостями цих культів є також намагання духовно і фізично ізолювати членів общини від зовнішнього світу, відвернути їх від колишніх цінностей і уподобань (при цьому їх майно або праця, як правило, використовується для збагачення общини чи її лідера), паралізувати особисту свідомість, що досягається різноманітними засобами психічного впливу. Отже, ці досить ефективні засоби експлуатації молодих людей викликаю невдоволення головних верств населення і створюють конфліктну ситуацію, яка за відповідних умов може перетворитися на релігійний конфлікт між різними інститутами суспільства, з одного його боку, держави або традиційної для даного соціуму релігії з відповідними їй формами організації, а з іншого --релігійних організації нетрадиційного типу.

Не зайвим буде згадати діяльність в Україні «Білого братства» (вчення «Юсмалос»), яке очолювали Юрій Кривонос («пророк Юоан Свамі») і Марія Цвігун («Марія Деві Христос»). Їх вчення полягало в повному відкиданні сучасного світу «безбожників» і програмі перетворення світоустрою; шляхом цієї перебудови вважалися відмова від усіх людських цінностей, загибель людства і «кінець світу». В секту, залучалась здебільшого молодь, при цьому використовувалися методи гіпнозу і психічного тиску. Але «кінець світу», призначений на листопад 1993 р., не відбувся. Через вчинення хуліганських дій та скривджений святинь Софійського собору лідери «Білого братства» були заарештовані, а рядові братчики затримані та відправлені на лікувальну реабілітацію.

Україна -- багатоконфесійна держава. Головним її віровизначенням є християнство -- одна з найпоширеніших релігійних течій сучасного світу. За церковними даними, до християнства належить близько 1 млрд, із них близько 580 млн -- католики, 344 млн -- протестанти і 74 млн -- православні. Іслам віро-сповідують 592 млн, буддизм -- 256 млн. Решта людства сповідує інші релігії.

Історія християнства свідчить, що з самого початку свого зародження всередині цього напряму віровизначення людства майже ніколи не було єдності. Уже в 4 ст. окреслилися межі розколу західного і східного християнства, остаточне завершення якого відбулося у 1054 році. Це стало початком розвитку двох самостійних гілок християнства -- православ?я і католицизму. Безсумнівно, хрещення Володимиром у 988 р. жителів Київської Русі посилило східну православну гілку християнства, одночасно з цим поглибився міжконфесійний поділ усередині християнства. Правда, християнство як релігійна течія на українських землях почала впроваджуватися з 1 ст. нової ери, коли св. апостол Андрій Первозванний -- один із 12 апостолів Ісуса Христа поставив хрест на тому місці, де сьогодні стоїть церква Св. Андрія у Києві. Однак незаперечним сьогодні залишається і той факт, що саме за князювання Володимира було похрещено Русь і введено православ?я. Відомо і те, що з самого початку вища церковна влада перебувала у Києві, певний час -- у Переяславі і до 1686 р. була прямо підпорядкована Константинопольському патріархатові, потім, по суті силою, Київську метрополію було інтегровано в систему Російської православної церкви під владу Московського патріархату, а отже, було позбавлено автокефалії. Зауважимо, що визнання канонічності Московської патріархії не було безпроблемним. Формально неканонічна Московська патріархія функціонувала з 1442 року, а канонічність одержала лише у 1589 році. Саме в цей час Вселенська Константинопольська Патріархія переживала матеріальну скруту, а одержання допомоги від Московської патріархії прямо пов?язувалося з визнанням її канонічності.

2. Особливості міжконфесійних відносин в Україні

Міжконфесійні суперечки, що точаться вже в умовах незалежності, наочно засвідчують деструктивність "возз?єднання" України і Росії, трагізм багатовікової залежності української церкви від Московського патріархату, діяльність якого була і залишається нині тісно сплетеною з державною політикою спочатку московських царів, а потім -- і більшовицьких вождів, під керівництвом яких знищувалася українська церква, її автокефалія.

Відомо, що в радянські часи проти Української Православної церкви використовувалися найруйнівніші засоби боротьби: від організації "Спілки войовничих безбожників" (1925 p.), масового спалення предметів релігійного культу; ікон, книжок, як це мало місце під час Різдвяних свят 1930 p., і тотального руйнування храмів у 30-х роках до ліквідації Українських Автокефальної Православної (1930) і Греко-католицької (1946 р.) церков та масових репресій проти священнослужителів. Тільки на самому початку таких репресій у 1920 році в таборах було знищено 32 єпископи й десятки тисяч віруючих Української Православної церкви. Очолювала процес руйнації церков керівна і спрямовуюча сила тогочасного суспільства -- КПРС, яка немало зробила, аби витравити із свідомості людей релігійну ідеологію і на її місце поставити більшовицьку. Це була не просто боротьба церковної і комуністичної ідеологій, це була велика політика. І хоч остаточної перемоги над релігійною ідеологією комуністична ідеологія в радянські часи не одержала, все ж вона і тепер, в умовах державної незалежності України справляє негативний вплив як на релігійну ситуацію в Україні, так і на поглиблення міжконфесійних суперечностей, основу яких складають не канонічні, а політичні питання. Антиукраїнська політика колишніх московських правителів призвела до поглиблення міжконфесійного поділу, загострила міжцерковні суперечності, які іноді переростають у конфлікти.

Слід мати на увазі, що міжрелігійні конфлікти, релігійна ворожнеча та нетерпимість -- не винятково українське явище. Боги стародавніх греків постійно ворогували між собою. Уже в цьому Макс Вебер вбачав "несумісність цінностей". Він говорив: "Вибираючи одну із світоглядних позицій або сповідуючи одного Бога, ви ображаєте всіх інших Богів".

Типовим прикладом такого конфліктування може служити багатовікова ворожнеча між іудейською і християнською релігіями або стосунки між іудаїзмом та ісламом. Особливу гостроту в такі розмежування привносить звинувачення кожної із сторін у "відступності" від істини. Саме таку "відступність" покладено в основу внутрішньохристиянського конфлікту (між католиками, протестантами та православними), внутрішньоісламського -- між сунітами і шиїтами. Причиною цих і подібних конфліктів виступає той факт, що та чи інша релігійна група свою істину вважає самодостатньою, а отже, і нормативною, тобто такою, що дотримується певних цінностей. Така група претендує на абсолютне й універсальне тлумачення свого віровчення, проявляє зарозумілість і небажання прийняти право іншого на володіння своєю істиною. Це призводить до конфліктів, які виливаються в насильство або набувають латентної форми. У зв?язку з цим виникає немало питань, які прямо пов?язані з політикою. Зокрема, чи має право, наприклад, та чи інша група, у тому числі церква, вважати свої погляди обов?язковими для більшої або меншої частини суспільства, яка ці погляди не поділяє? Чи має право вона чинити, скажімо, тиск на законодавство, намагатися впливати на правові установи і зміст системи суспільного виховання та ін.?

Ретроспективний аналіз появи релігійних конфліктів наочно засвідчує: причиною їхньої появи є партикуляризм, тобто претензії релігійної групи на виняткове володіння істиною і мораллю. Саме це і спричинює насильницьке впровадження кожною релігійною групою своєї віри. Партикуляризм завжди потребує ворогів, з якими можна зіставити свою власну поведінку як еталон мудрості і благопристойності. Вороги потрібні керівникам таких груп, щоб легше було маніпулювати своїми прихильниками і обґрунтовувати свої дії. Якщо ворогів у такої групи не знаходиться, їх доводиться створювати, в тому числі і всередині групи. Релігійний партикуляризм тісно пов?язаний з релігійними груповими переконаннями, нетерпимістю, фанатизмом. Прояв партикуляризму трапляється у вигляді поділу релігій на "істинні" і "хибні", "добрі" та "погані", "корисні" і "шкідливі". Буває, що релігійна ворожнеча виявляється у формі класових та етнічних конфліктів. Ворожнеча стосовно релігійних груп змінюється залежно від того, якою мірою релігійні суперечності пов?язані з політичними, економічними і національними інтересами. У таких випадках останні є лише символом відмінностей, що за ними стоять. Саме такий характер мали події у колишній Югославії, де національно-політичні проблеми прикривалися релігійними прапорами. Такою є сутність колективних відносин між протестантами і католиками в Ірландії. Такі конфлікти можуть набувати особливого загострення.

Конфлікти існують не тільки між релігійними угрупованнями, а й усередині них. У їхній основі здебільшого лежать внутрішні процеси -- боротьба за владу, престиж, привілеї тощо. До таких конфліктів можна віднести конфлікти між кліром (професійним церковнослужителем), який хоче монополізувати управління, та мирянами, які не бажають цього; між вищим і нижчим духівництвом за свій соціальний статус; між прихильниками релігійного модернізму і прихильниками консерватизму (такий конфлікт може виникнути як наслідок різної політичної орієнтації віруючих одного віросповідання в церковному керівництві). До цієї групи належить і внутрішньоправославний конфлікт, який перманентно загострюється в Україні між Українською Православною церквою -- Московського патріархату (УПЦ-МП) і Українською Православною церквою -- Київського патріархату (УПЦ-КП).

Загалом в Україні сьогодні функціонують дев?ять православних церков. Окрім двох названих вище, українське православ?я представляють: Українська Автокефальна Православна церква 1 (УАПЦ-1); Українська Автокефальна Православна церква 2 (УАПЦ-2); Руська Православна старообрядницька церква (Білокриницька згода); Руська Православна апокаліптична церква; Руська православна безпопівська церква; Російська вільна православна церква; Російська істинно Православна церква. Втім, серед семи названих вище православних церков переважна більшість мирян підтримують УАПЦ-1 і УАПЦ-2. Причому поділ автокефальної церкви на 1 і 2, як, втім, багато в чому і поділ УПЦ-МП і УПЦ-КП, для більшості мирян асоціюється не з релігійними відмінностями, а з політикою. Кожна із цих трьох православних церков (УПЦ-МП, УПЦ-КП і УАПЦ) претендує на особливу роль у становленні Єдиної Помісної Православної церкви, і через це вони перебувають у взаємному конфлікті, який негативно позначається на політичних завданнях творення української державності та на іміджі України у світі. Окрім того, в Україні діють ще дві самостійні християнські Греко- і Римо-католицька церкви (УГКЦ і РКЦ) та понад 20 протестантських громад. Узагалі станом на 01.01. 2001 р. в Україні діє понад 24 тис. зареєстрованих і не зареєстрованих релігійних громад і 277 монастирів. Нині церкви в Україні перейшли на якісно новий рівень функціонування. Активно йде процес формування їхніх усереднених структур. Уже створено близько 200 духовних центрів і управлінь, понад 80 вищих і середніх духовних закладів.

Таким чином, більше ніж половину всіх релігійних громад України створили православні -- 12 011. Найпотужнішою є УПЦ-МП, число громад якої становить 8951, далі йдуть УГКЦ (3268); УПЦ-КП (2760); УАПЦ (1013); РКЦ (798).

З року в рік в Україні збільшується кількість громад прихильників протестантизму. Загалом же за станом на початок 2001 року в Україні діяло понад 6 тис. громад протестантів. Хоч і повільно, все ж в Україні поширюються такі східні культи, як кришнаїзм та буддизм. Сьогодні діють відповідно 34 та 29 їхніх громад.

В умовах незалежності України національні меншини також активно включилися у творення національних релігійних громад. Останнім часом створено німецьку, шведську євангелійсько-лютеранську, Закарпатську реформаторську церкви, релігійні громади караїмів і кримчаків. Активно утверджується в зоні свого історичного існування іслам, основна увага якого спрямована на відродження духовності, культури і традицій народів, які сповідують це віровчення.

Релігійні громади нетрадиційних культів, що діють в Україні, істотно не змінюють загальну релігійну ситуацію. Проте вплив неокультів на суспільне життя вимірюється не лише кількістю цих угруповань. Нововведення, що привносить діяльність неорелігій в українську ментальність, викликають у суспільстві неоднозначну реакцію: від повного заперечення до підтримки нетрадиційних способів мислення. Нерідко релігійні практики деяких нетрадиційних культів порушують гарантовані Конституцією України права людини, адже їхні вірні добровільно виконують настанови лідерів цих формувань. Клімат же для поширення неорелігій в Україні надзвичайно сприятливий. Це пояснюється нинішньою суспільно-психологічною й соціокультурною атмосферою; відстороненістю адептів нових релігій від традиції, що знаходиться в царині ортодоксальних церков; виключною активністю іноземних місій та їхніми фінансовими можливостями, які значно перевищують ті, що ними оперують традиційні церкви. Загалом же, новітні релігії -- постійний феномен релігійної карти світу і, на думку багатьох фахівців, являють собою "суто антропологічний протест проти мінливої дійсності". Водночас такі культи зі своєю всеосяжною дисципліною та контролем над поведінкою членів постають своєрідною "спокусою тоталітаризму"; ці новітні релігії часом пропонують більше, ніж діючі соціальні інститути, і вказують особі певні методи самопізнання та самореалізації.

Кількість діючих релігійних організацій України (станом на 01.01.2001 р.)

Ретроспективний аналіз причин поділу християнства на католиків, протестантів і православних, а також і міжправославний поділ засвідчує, що в їхню основу було покладено не канонічні догмати, а політику і боротьбу за владу.

Аналіз показує, що догматичні відмінності між католиками і православними не суттєві. Одним із таких, зокрема, є питання про співвідношення осіб трійці, або так зване питання про "філіокве" (з лат. "і від сина"). Йдеться про внесення західною церквою доповнення до символу віри: святий дух походить не тільки від Бога-отця (як учили східні теологи), а й "від сина". Ця поправка богословською мовою означала не що інше, як те, що "дух" (влада) походить і від "сина -- Ісуса Христа", а практично -- від його намісника, що ним проголошено папу римського.

Зазначена відмінність між католиками і православними не є принциповою і за доброї волі вищих релігійних правителів обох церков могла б бути подоланою.

Щодо причин відсутності єдності всередині православ?я, то між різними православними церквами немає жодних догматичних відмінностей. Виною роз?єднаності, а часом і конфліктів є лише амбіції окремих ієрархів, які не хочуть поступатися владою.

В умовах державної незалежності України суттєвих змін зазнала як стратегія, так і тактика основних носіїв релігійної політики. Зокрема, українські автокефалісти основне своє завдання бачать у переході від інерційного існування українського православ?я до його відродження в повному об?ємі і створення Єдиної Помісної Православної церкви.

Прихильники ж єдиної канонічної проросійсько налаштованої церкви намагаються за всяку ціну утримати українські парафії під своїм впливом. З цією метою докладають багато зусиль для поглиблення взаємозв?язків з окремими українськими політиками, заохочують їх всілякими нагородами, підтримують на виборах тощо.

У свою чергу можновладці Росії всіма можливими засобами допомагають утримувати українські парафії під впливом Московської патріархії як на терені України, так і за ЇЇ межами. Зокрема, на території Російської Федерації державні мужі організовують переслідування парафій Київського патріархату. Наприклад, адміністрація Ногінського району Московської області своїм листом від 25.12.95 р. в ультимативній формі зажадала передачі собору Богоявления та іншого нерухомого майна УПЦ-КП Ногінської Богоявленської парафії Московській патріархії.

Такі дії російських правителів є кричущим порушенням ст.18 Загальної Декларації прав людини (1948 р.), ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966 р.) та Заключного акта Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (Гельсінкі, 1975).

Водночас, як відомо, російські парафії в Україні користуються всіма правами відповідно до міжнародних правових норм.

З проголошенням державної незалежності України національно свідомі релігійні діячі активізували роботу з подолання міжконфесійних суперечностей і налагодження братерських стосунків на основі принципів християнської моралі. Однак така робота наштовхується на відчайдушний супротив деяких ієрархів, від яких власне і залежить православна єдність в Україні. Це стосується, насамперед, вищого керівництва УПЦ-МП, яке розглядає Україну як "канонічну територію РПЦ". Хоча на словах усі вищі керівники православних церков виступають за створення єдиної Помісної церкви, однак виставляють один перед одним такі умови, що до справжньої єдності справа не доходить.

Діапазон підходів православних ієрархів до створення єдиної автокефальної церкви в Україні досить широкий: від повного заперечення її необхідності до вимог досягнення через проміжну модель -- набуття повноцінної автономії зі внесенням у диптих (на зразок Фінляндської та Японської церков); від усвідомлення необхідності приєднання до УПЦ-МП, яка визнається Вселенським православ?ям, до категоричного заперечення самої можливості одержати автокефалію з рук Московського патріархату.

За активного сприяння Української держави і у зв?язку зі вступом у третє тисячоліття трохи активізувалися пошуки взаємоприйнятних компромісів і подолання міжконфесійних суперечностей в українському православ?ї.

Інтереси держави й суспільства потребують об?єднання всіх православних України, а тому керівництво країною не має права бути стороннім спостерігачем їхньої роз?єднаності. Звичайно, йдеться лише про участь держави в нейтралізації екстремістського, руйнівного впливу, розколу православних церков на суспільні процеси, в протидії зовнішнім чинникам, що інспірують або гальванізують розкол.

Одним із важливих завдань державних органів є надання допомоги в пошуках спільної платформи по налагодженню співробітництва в рамках Всеукраїнської Ради церков та релігійних організацій, здобуття підтримки з боку національних помісних церков процесу становлення й канонічного оформлення в Україні єдиної Помісної Православної церкви.

Однак, і це розуміють і самі ієрархи, процес зближення їхніх позицій, а тим більше творення єдиної Помісної церкви в Україні залежить від доброї волі всіх, хто в ньому бере участь, від їхнього бажання йти на компроміси. Церковний розкол болісно позначається не тільки на релігійно-православному житті в Україні, і, насамперед, на створенні єдиної Помісної Православної церкви, а й на житті політичному. І чим довше політики будуть втручатися в релігійне життя, політизувати його, тим менше шансів розв?язати внутрішньоправославні проблеми у найближчій перспективі.

У цьому контексті, зокрема, не можна вважати конструктивними заяви ієрархії УПЦ-МП про недоцільність найближчим часом піднімати питання про надання УПЦ автокефалії.

Безсумнівно, що цей крок дестабілізує громадсько-релігійну ситуацію в державі, консервує залежність віруючих України від "іноземних центрів", що посутньо гальмує процес об?єднання православних церков в одну Помісну Автокефальну церкву.

УПЦ-КП виходить із того, що в Україні повинна бути створена автокефалія зі статусом державної церкви. З цього приводу в одному із своїх інтерв?ю газеті "Вечірній Київ" її патріарх Володимир (Романюк) зауважив: "Я -- за державну Церкву. Це необхідно, коли нація будується. Має бути фундамент, і в Україні ним має бути православ?я".

Цю позицію поділяє і теперішній предстоятель УПЦ-КП Філарет (Денисенко), який під час обговорення Конституції пропонував не закріплювати в ній "... рівноправного становища всіх конфесій в Україні, привілеї повинні бути для національної, традиційної Церкви, тобто УПЦ-КП".

Усезростаюча політична активність релігії та її інститутів за відсутності стримувальних важелів з боку держави може призвести до серйозних ексцесів, адже релігійні почуття наділені великою вибухонебезпечною силою, особливо якщо ця сила спрямовується в русло протистояння і конфронтації.

У нових політичних умовах, коли відбувається боротьба за стабілізацію становища в Україні, за гуманізацію і демократизацію всіх суспільних процесів, важливе значення має вироблення науково обґрунтованої політики відносно релігійних організацій, вміння використовувати в потрібному напрямі їхні можливості і вплив на віруючих.

Сьогодні у світі застосовуються різні типи державно-церковних відносин. Так, за радянських часів церква була відокремлена від держави, проте держава, як про це говорилося вище, постійно втручалася у внутрішні справи церкви, обмежувала простір її канонічної діяльності, а сама церква займала маргінальне становище в суспільстві. Модель державно-церковних відносин в Україні за умов її незалежності є принципово відмінною, оскільки держава і церква визначаються як рівноправні суб?єкти державно-церковних відносин, кожен з яких діє у сфері своєї компетенції, взаємно підтримуючи один одного. При цьому релігійні організації діють у правовому полі держави, яка не втручається в справи церкви.

Держава нормує і закріплює свої відносини з релігійними об?єднаннями, насамперед у Конституції України (ст. 35) і Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації". У цих документах відображено основний зміст і характер державно-церковних відносин. У них розглядаються соціально-політичні та організаційні питання взаємодії держави з релігійними організаціями, їхня господарська, благодійницька, і культурно-просвітницька діяльність.

Політика держави стосовно релігії знаходить відображення і в інших окремих законодавчих і підзаконних актах, що регулюють діяльність церков у сфері охорони здоров?я, в сімейно-шлюбних відносинах і т. п.

Основними пріоритетами державної політики щодо релігії та церкви є:

забезпечення конституційного положення про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, рівноправності всіх офіційно діючих в Україні релігій та права громадян на свободу совісті;

сприяння релігійним організаціям у виконанні їхніх статутних завдань, участі церков у служінні, що має неабияке соціальне значення, оскільки це сприяє зміцненню моральних підвалин суспільства, розвиткові милосердницької, доброчинної діяльності тощо;

подолання дестабілізувальних впливів церкви на суспільство, блокування спроб окремих політичних партій, рухів та інших політичних формувань використовувати релігійно-інституційні структури під час виборчих кампаній і т. п.

сприяння розвиткові релігійної самобутності корінних народів і національних меншин, їхніх стосунків з одновірцями за кордоном.

сприяння у створенні передумов для стабілізації релігійної ситуації, а зрештою -- й утвердження громадянського миру та злагоди в суспільстві.

Неупереджений аналіз релігійної ситуації в Україні свідчить, що за наявності доброї волі церков і політичної волі державної влади негативні тенденції церковно-релігійних процесів можна подолати, і церква в Україні буде відігравати притаманну їй роль потужної інституції громадянського суспільства.

3. Основні релігійні конфесії в сучасній Україні

Історія і практика християнства та інших релігійних течій в Україні за останні роки стали предметом гострої полеміки як серед світських аналітиків, так і богословів, священнослужителів та парафіян.

Розбудова незалежної Української держави виявила тяжку історичну спадщину, що дісталася Україні в царині церковного життя та державно-церковних стосунків. Уся наша історія переповнена спробами використання церкви як фактора геополітичних змін, етатистськими виявами держави щодо церкви, намаганням відродити церкву, яка б стверджувала національну самобутність народу та його природне право на свободу, а також спробами її нищення, нівелювання та уніфікування.

Сьогодні різні політизовані організації або їх члени, порушуючи Конституцію, внутрішні закони релігійних общин і церкви, втручаються в суто релігійну сферу, проголошуючи об'єктами своїх інтересів специфіку богослужіння церковних общин, їхню конфесійну належність, що викликає численні протести віруючих. Така практика полегшується тим, що широким колам населення України майже нічого не відомо про історію і сучасне становище тих чи інших церков, нетрадиційних конфесій, які діють на терені країни, про їхнє, так би мовити, національне і політичне об­личчя. Брак необхідних знань з історії вітчизняної релігії та національної церкви не дає можливості завжди компетентно орієнтуватися в сучасних релігійноцерковних проблемах.

Завдяки певній нормалізації державно-церковних стосунків, створенню реальної бази для функціонування релігійних організацій, загальній демократизації українського суспільства відбувається бурхливий процес відродження релігійно-церковного життя. За роки існування незалежної України динаміка зростання релігійних організацій наступна:

1991 р. 1992 р. 1993 р. 1994 р. 1995 р. 1996 р. 1997 р. 1998 р. 1999 р.

10810 12992 14334 15468 16666 17610 18482 19600 21134

Найбільше новоутворених релігійних громад з'явилося в минулому році в Автономній Республіці Крим (143), Київській (з м. Києвом) -- 80, Донецькій (65), Вінницькій (55) та Хмельницькій (53) областях.

На сьогодні Україна -- багатоконфесійна держава, де офіційно (на 01.01.99 р.) діє більше 21 тис. релігійних громад, 82 конфесії, напрямів і тлумачень. Найпомітнішими серед них є: Українська православна церква (УПЦ), Українська православна церква -- Київський патріархат (УПЦ-КП), Українська автокефальна православна церква (УАІЩ), Українська греко-католицька церква (УГКЦ), Римсько-католицька церква (РКЦ), євангельські християни-баптисти (ЄХБ), християни віри євангельської (ХВЄ), адвентисти сьомого дня (АСД), свідки Єгови, а також мусульманська, реформатська та іудаїстська церкви, що становлять 97,1 % всієї релігійної мережі України.

Найвпливовішою складовою релігійного життя залишається православ'я. Загалом воно об'єднує близько 11,5 тис. громад, що становить 54 % загальної кількості релігійних об'єднань.

Українська православна церква є домінуючою в українському православ'ї. На сьогодні вона нараховує 35 єпархій, де діють 8000 громад віруючих, налічує 105 монастирів, 14 духовних навчальних закладів, 37 періодичних видань, 2108 недільних шкіл та 16 братств. Церковну службу здійснюють біля 6,5 тис. священиків. У 1991 р. церква отримала від Московської патріархії самостійність в управлінні, але канонічне підпорядкована патріарху Московському і всієї Русі -- Алексію II (нар. 1929 р.). Управління церквою здійснює Синод УПЦ на чолі з предстоятелем митрополитом Володимиром. Найбільш питома вага громад УПЦ у Вінницькій (69,6 %), Хмельницькій (64,4 %), Луганській (60,8 %), Волинській (59,3 %) та Полтавській (58,1 %) областях.

Українська православна церква -- Київський патріархат, керована патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом, нараховує 28 єпархій, 2,3 тис. громад, має 17 монастирів, 1745 служителів культу, 13 духовних навчальних закладів, 19 періодичних видань та 507 недільних шкіл. Ця церковна організація виникла у червні 1992 р. в результаті об'єднання частини релігійних громад та духовенства УПЦ і УАПЦ. Управління церквою здійснює Вища церковна Рада на чолі з патріархом. Найбільш питома вага громад УПЦ-КП в Київській (24,1 %), Івано-Франківській (21,2 %), Рівненській (21,1 %), Миколаївській (17,5 %) областях.

Процеси, пов'язані з демократизацією церковного життя і розпадом СРСР, призвели до зростання напруженості в православному релігійному середовищі. Саме з цієї причини сьогодні в Україні існує так званий православний вузол, що складається з Української православної церкви (УПЦ) на чолі з митрополитом Володимиром (в миру -- В. Сабодан (нар. 1935 р.)), Української Православної Церкви Київського патріархату (УПЦ КП) на чолі з патріархом Філа-ретом (в миру -- М. Денисенко (нар. 1929 р.)), що утворилася в червні 1992р. після об'єднання з частиною автокефалістів, і Української Автокефальної Православної церкви (УАПЦ), яку очолював до своєї смерті патріарх Димитрій (в миру -- В. Ярема (1930--2000 рр,)), що не підтримала цього об'єднання церков.

Переважна більшість православних віруючих належить до УПЦ, котра нараховує близько 8000 Парафій, Вони об'єднаю в 35 єпархій. УПЦ має Духовну Академію, семінарії і духовні училища, 105 монастирів. Друкований орган -- журнал "Православний вісник".

Українська Православна Церква Київського Патріархату має 2300 парафій, які структуровано в 28 єпархій. Три з них знаходяться на території Російської Федерації. В структуру УПЦ КП входять: Духовна Академія, семінарії і теологічний факультет Чернівецького університету. Київському Патріархату належить 17 монастирів. Офіційне релігійне видання -- журнал "Православний вісник".

Українська Автокефальна Православна Церква налічує 1000 парафій, об'єднаних в 10 єпархій.

Українська автокефальна православна церква нараховує біля 1000 парафій, 83,4 % яких знаходяться у Львівській області. Церковну службу здійснюють 543 священики. Структурне оформлення цієї релігійної організації було здійснене у 1990 р., коли на помісному соборі обрали першого в Україні патріарха (Мстислава). 1992 р. частина єпископату УАПЦ об'єдналася з окремими представниками УПЦ, утворивши УПЦ-КП. Противники цього об'єднання на чолі з патріархом Мстиславом не визнали здійсненого акту і невдовзі після смерті патріарха (вересень 1993 р.) провели свій помісний собор, обравши на ньому патріарха УАПЦ Димитрія.

Починаючи від 1990 р. чимало греко-католицьких релігійних громад у західних областях України відновили свою діяльність і були зареєстровані органами влади. 1991 р. до Львова на постійне місце проживання повернувся очолювач єпархій УГКЦ за кордоном Мирослав Іван кардинал Любачівський (нар. 1914 р.). УГКЦ оформилася як одна з українських церков, яка має власну ієрархію, релігійно-адміністративний центр і свої громади переважно в західних областях України, їх понад 3000, котрі об'єднано в 15 єпархій та Києво-Вишгородський екзархат. В УГКЦ діють 4 семінарії.

Досить активно відбувається відродження Української греко-католицької церкви. За кількістю громад (3212) вона практично вийшла на довоєнний рівень (3237) і займає на сьогодні друге місце в Україні. Переважна більшість парафій знаходиться у Львівській (1333), Тернопільській (721), Івано-Франківській (629) та Закарпатській (280) областях. Останнім часом помітне поширення греко-католицизму в інших регіонах України. Нині громади УГКЦ діють в Донецькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Харківській, Херсонській областях та в Республіці Крим. З моменту легалізації (1989 р.) УГКЦ відновила свою структуру, створила 15 єпархій, 73 монастирі, 10 духовних навчальних закладів, 27 періодичних видань. До цієї церкви належать також 19 греко-католицьких єпархій, що діють серед української діаспори в Австралії, Аргентині, Бразилії, Великобританії, Канаді, Німеччині, Польщі, Франції, Хорватії та СІЛА. Очолює церкву Верховний архієпископ Мирослав Іван кардинал Любачівський.

Серед церков, що найбільш динамічно розвиваються останніми роками, -- Римсько-католицька церква, її зусилля сьогодні спрямовані на відродження церковної мережі, що існувала в період найбільшого впливу католицизму в Україні у XVII-- XVIII ст. РКЦ практично закінчила свою розбудову. Призначено єпископів, утворено Львівську архідієцезію як її духовний центр та Житомирську і Кам'янець-Подільську дієцезії. У підпорядкуванні нунція (посла) Ватикану в Україні автономно діє структура РКЦ у Закарпатті. Відкрито Київський духовний коледж, Кам'янець-Подільську духовну семінарію та Київський український римсько-католицький університет. На сьогодні понад 700 католицьких громад діють в усіх областях України, за винятком Полтавської. Крім цього, РКЦ має 33 монастирі, біля 307 недільних шкіл, 12 періодичних видань та понад 400 служителів культу, серед яких 240 -- іноземці. Будується 86 нових культових споруд.

В незалежній Україні католицька церква здобула умови для динамічного розвитку, її духовним центром є Львівська архідієцезія. З 1992 р. в Україні працює перший Апостольський Нунцій (посол) архієпископ А. Франко. На сьогодні в державі діє понад 750 католицьких громад, що охоплюють всі області, 33 монастирі, 6 духовних навчальних закладів, зокрема Український римсько-католицький університет, працюють 12 періодичних видань та більше 400 служителів культу.

Досить широко представлені в Україні церкви протестантського напряму. Вони об'єднують 4712 релігійних громад, в тому числі: євангельські християни-баптисти -- 1871; християни віри євангельської (п'ятидесятники) -- 1282; свідки Єгови -- 514; адвентисти сьомого дня -- 676; реформатські церкви -- 100; лютерани -- 45.

Найбільш поширені баптистські громади в Чернівецькій (108), Київській (101), Вінницькій (94) та Хмельницькій (89) областях; п'ятидесятницькі -- в Рівненській (158), Волинській (100) та Тернопільській (62); єговістські -- в Закарпатській (227), Львівській (65) та Івано-Франківській (52); адвентистські -- в Чернівецькій (70), Вінницькій (55), Черкаській та Хмельницькій (по 2) областях. Громади реформатської церкви діють лише в Закарпатті.

В протестантських церквах є необхідні управлінські структури, в тому числі республіканські духовні центри, що діють на підставі зареєстрованих в установленому законом порядку статутів. Тут панує спокійна діловитість: зміцнюється матеріальна база релігійної діяльності, ведеться релігійно-просвітницька, морально-виховна, місіонерська робота; підтримуються тісні зв'язки з братніми церквами інших держав, регулярно завозяться з-за кордону релігійна література, медикаменти, одяг, продовольчі товари, які розподіляються по лікарнях, будинках сиріт, серед і людей похилого віку, інших малозахищених верств населення.

Значно зросла в Україні кількість мусульманських громад (281). Проте єдиної церковної структури ця конфесія не набула. На сьогодні офіційно діють три зареєстровані самостійні центри: у Києві, Донецьку та в Криму.

Іслам в Україні має давню історію. Його масове поширення концентрується переважно в Криму, який було ісламізовано в часи Золотої Орди. В період Кримського ханства, до завоювання його Росією, іслам мав всі умови для розвитку. Так, у XVII ст. тільки у Бахчисараї було 32 мечеті, а на весь Крим діяли 23 медресе і 131 мектеб (школа початкової освіти). У подальшому мусульманство терпіло утиски з боку світської і духовної влади імперії. Зазнавало відомих переслідувань татарське ісламське населення і за часів Рад. Союзу. Особливо це відбувалося під час депортації кримських татар. Нині відбувається відродження мусульманських громад, їх на початок 1999 р. було в Україні 181. Вони діють в структурі трьох об'єднань: Духовне управління мусульман України (ДУМУ), Асоціація незалежного ДУМУ і ДУМ Криму.

Три центри керують діяльністю 102 іудейських громад. Це, зокрема, Об'єднання іудейських релігійних організацій (головний рабин Я. Блайх) та об'єднання релігійних громад іудейського віровизнання (президент Н. Дубинський).

Останнім часом в Україні знайшли певне поширення релігійні організації так званих нетрадиційних культів. Серед них: громади харизматичного напрямку (113), Церкви повного Євангелія (191), РУН-віри (42), Товариства свідомості Крішни (32), Новоапостольської церкви (53), Церкви Ісуса Христа святих останніх днів (мормонів) (47) та буддистських дацанів (по 30). Крім того, в Україні діють понад 200 малочисельних об'єднань віруючих 46 релігійних напрямів, течій і тлумачень.

У власності або ж у користуванні релігійних громад знаходяться 10 752 культові споруди. Крім того, вони мають 280 монастирів, 94 місії, 23 братства, 94 духовних навчальних закладів, 4529 недільних шкіл та пунктів катехізації, 173 періодичних видання. Релігійні потреби віруючих задовольняють 19312 священнослужителів, серед яких 483 іноземці.

4. Розгортання міжконфесійної боротьби

міжконфесійний митрополія конфлікт релігійний

Київська митрополія вважалася уніатською, оскільки до унії приєднався сам митрополит Михайло Рогоза. Передбачалося, що підлеглі Рогозі київські священики також мають автоматично визнати унію, але цього не зробили ані головні монастирі Києва, ані більшість священиків, ані миряни на чолі з війтом Яцьком Баликою. Особливу упертість продемонстрував Печерський монастир та його ігумен Никифор Тур. Наступникові Рогози Іпатію Потію також не вдалося впоратися з печерськими ченцями; врешті король визнав свою поразку і у 1603 році вилучив Печерський монастир з-під уніатської юрисдикції, а його архімандритом затвердив Єлисея Плетенецького.

Це був значний успіх православних, які не втрачали надії на перемогу, незважаючи на те, що в руках уніатів перебували Софійський собор, кілька храмів Верхнього міста та Видубицький монастир. Архімандритом цього монастиря у 1610 році призначено уніатського намісника Антонія Грековича, на якого Потій покладав відповідальну місію -- привести київське духовенство до послуху. Цієї мети Грекович не досяг, священики його не визнали, а козаки вчинили перший, поки попереджувальний, замах на його життя.

Зміна уніатського керівництва (новим митрополитом став Йосиф Рутський) ніяк не відбилася на розкладі сил. Черговим викликом уніатам стало оновлення у 1613 році Подільської Успенської церкви та перетворення її на соборну (невдовзі Сигізмунд ІІІ був змушений видати церкві охоронну грамоту від втручань уніатів). У той же час уніатам вдалося провести на посаду київського війта свого прихильника Федора Ходику-Кобизевича. Близько 1615 року свідомі противники унії об'єдналися у Київське братство, а через рік, у 1616 році, до нього разом із «усім військом Запорізьким» вступив гетьман Петро Сагайдачний і встановив над ним свою опіку. Самі ж уніати щоразу демонстрували свою неспроможність вдатися до продуманих та рішучих дій. Коли ж у 1618 році Грекович спробував силою підтвердити права уніатів на володіння Михайлівським Золотоверхим монастирем, козаки його одразу вбили, втопивши намісника у міській криниці. Така ж доля пізніше спіткала збирача митрополичих податків Оклинського.

У 1620 році єрусалимський патріарх Феофан, завдяки козакам та особисто гетьману Петру Сагайдачному, висвятив на митрополита Іова Борецького, тим самим відновивши у Києві православну ієрархію, яка з 1596 року вважалася неіснуючою. Так було встановлено рівновагу сил, але боротьба продовжувалася. У 1624 році міщани вчинили напад на Софійську слободу, пограбувавши при цьому двір Рутського. У січні наступного року у Дніпрі втопили війта Ходику-Кобизевича. Тоді ж було вбито уніатського священика Івана Юзефовича. Надмірна жорстокість була не вподоби православним ієрархам, вони почали схилятися до компромісу з уніатами, але у цьому їх не підтримали «низи», які не хотіли слухати ніяких доказів на користь перемир'я. Козаки ж відверто шантажували Іова Борецького, погрожуючи розправою за м'яке ставлення до уніатів.

На той час перемога православних вже вимальовувалася цілком виразно: їй значною мірою сприяла діяльність Петра Могили. З 1626 року церкви, монастирі та їхні маєтки почали переходити до рук православних. Крапку у боротьбі поставила смерть Сигізмунда ІІІ. Новий король Владислав IV у 1633 році визнав законність православної церкви, а Могилі, який став київським митрополитом, передав усі київські храми та обителі. Лише Видубицький монастир лишався у володінні Рутського до його смерті у 1637 році.

5. Наслідки

Боротьба православних з уніатами у Києві, а також перемога перших у цій міській міжконфесійній війні наприкінці XVI -- на початку XVII століття мала надзвичайно велике суспільно-політичне, моральне, духовне та ідеологічне значення та значною мірою визначило подальший хід історії України, а 40 років боротьби допомогли українському православ'ю пройти шлях внутрішнього очищення, та, зрештою, оновили православну церкву в Україні, поставивши її, нарівні з козацтвом, на чолі боротьби українського народу за незалежність.

Міжконфесійна війна у Києві повернула місту статус провідного українського міста, центру суспільно-політичного, інтелектуального, наукового, культурного та духовного життя України. Річ у тому, що після Берестейської унії західноукраїнські землі, будучи географічно близькими до Польщі, стали об'єктом особливо інтенсивного впливу католицтва. Десятирічна відсутність православних ієрархів сприяла розповсюдженню там Унії, бо нікому було поставляти нових священиків. Поступово від православ'я відійшла значна частина населення, змушеного миритися із таким станом речей. За цих обставин на Київщину та до Києва цілими потоками переселялися люди, які так і не зуміли прийняти унію. Сюди переносять свою діяльність із Галичини, Львова такі культурні, наукові сили як Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Памва Беринда, Лаврентій Зизаній, Йов Борецький та інші. Зрештою, відновлення православної ієрархії саме у Києві -- стародавній столиці Київської Русі -- піднесло престиж міста як православної, духовної столиці. Київ знову стає колискою православ'я в Україні.