Теорії походження релігії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Проблема виникнення релігії дуже важлива для повного розуміння її суті і значення. Якщо ми хочемо досконало знати якесь явище чи річ, ми неодмінно поставимо питання: звідки, чому, як і коли вони виникли і, лише одержавши відповідь на запитання, ми здобудемо знання про це явище. Це стосується і релігії.

Але з точки зору переважної більшості віруючих і значної частини духовенства, яке не вдається у богословські тонкощі, питання про виникнення релігії не має сенсу: релігію Бог дарував людству, причому саме ту, яку сповідують ці віруючі, релігія вічна і незмінна, саме їх релігія істинна і не потребує пояснення її походження. Та вже існує загальновизнана історія релігій, яка фіксує початок кожної із них. Ми знаємо майже в дрібних деталях процес формування ісламу, який відбувався на початку XI І століття, коли вже історію записували. Докладно відомо і започаткування християнства, що завершує своє друге тисячоліття. Значно менше ми знаємо про виникнення буддизму, адже йому більш ніж дві з половиною тисячі років.

З далеких століть доходить до нас звістки про стародавні релігії, про їх початок і кінець. Про релігійні уявлення людей на зорі, їх існування свідчать численні факти науки. Всі народи мали свою релігію. Релігії виникали, розвивалися, зникали, змінювалися іншими. Безперечно, релігія має історичний характер, вона має свою, дуже цікаву і повчальну історію.

Ми з вами розглянемо питання про виникнення найперших релігійних уявлень, викладемо різні точки зору на це. І хай вас не дивує, що інший раз ці точки зору виключають одна одну.

1. Теологічні теорії походження релігії

Перш за все розглянемо теорії походження релігії, які акцентують на природних причинах і обставинах цього складного процесу. В їх розробці беруть участь видатні філософи, які поділяють релігійну точку зору на світ, вони містять чимало глибоких міркувань, їх можна об'єднати загальною назвою - теологічні теорії. Це традиціоналістична, теїстична і специфічно-православна - академічна.

а) Традиціоналістична теорія. Ця точка зору на походження релігії полягає в тому, що релігію відкрив першим людям сам Бог безпосередньо. В християнстві ця концепція виглядає як біблійна оповідь про спілкування перших людей, Адама і Єви, в раю з Богом, а також надприродні контакти з Богом Моісея та інших біблійських персонажів. Цей варіант традиціоналізму відкидає будь-які звернення до будь-якої аргументації, тим більше наукового характеру. Він ґрунтується лише на беззастережній вірі.

Знаходимо ми традиціоналістичну концепцію і у стародавній філософії. Так, стародавньогренький мислитель Платон (428 чи 427-548 чи 547 рр. до н.е.) вважав, що релігія є наслідком споглядання людською душею в світі ідей єдиного, яке є особливою субстанцією всього світу, його основою і витоком, яке вище за буття, яке не має ні початку, ні кінця, ніяких ознак, ніяких причин, не потребує простору і руху, бо для руху потрібні зміни, а єдине - незмінне. Єдине має всі характеристики Бога. Отже, людська душа, споглядаючи в світі ідей єдине - Бога, згадує про нього в нашому матеріальному світі, і ця згадка і є релігія.

Традиціоналістичне розуміння походження релігії розробляли мислителі, яких церковна історія зве святими отцями церкви. У православ'ї це Афанасій Олександрійський, Василій Великий, Григорій Назианзін, Іоан Златоуст та Іоан Дамасин, у католиків - Амвросій Медіоланський, Августин Блажений, Єроним. Слід також назвати Оригена і Тертуліана і особливо Фому Аквината (1225 чи 1226-1274), який в своїй головній праці «Сума тео¬логії» розмірковував таким чином: «Людина співвідноситься з богом як із своєю метою, але ця мета не може бути осягнута розумом». Виходить, що людина для свого врятування мусить знати щось таке, чого розум осягнути не може. Але Бог дає людині це знання. Дає шляхом одкровення. На нього і треба спиратись, в ньому і порятунок. Надаючи безумовну перевагу одкровенню перед розумом, Фома Аквинат поглиблює що думку зауваженням: навіть те знання про бога, яке може бути здобуте розумом, має бути подане людині через божественне одкровення, бо істина про бога, відкрита людським розумом, була 6 доступна небагатьом. Від володарювання цією істиною цілком залежить врятування людини, яке вона може знайти лише в Богові. Ці міркування потрібні були Фомі для того, щоб ствердити перевагу теології, віри над наукою. Довести, що істини одкровення вищі, ніж істини науки. Але разом з тим, Фома Аквинат переспівує засади традиціоналізму: сам Бог відкрив людям всі релігійні істини, людський розум тут просто не потрібен.

Традиціоналістична теорія походження релігії легко сприймається, не потребує доведення, бо ґрунтується на вірі. Це обумовило іі значне поширення і багатовікове існування. Ця теорія у християнському богослов'ї має, так би мовити, внутрішній вжиток, бо стосується лише самого християнства. По відношенню до інших релігій християнство вживає будь-які інші пояснення. Але богослов'ю, що вдасться до теоретичних міркувань, цієї теорії мало, бо вона містить недооцінку творчих задумів Бога і зневагу до мислення людини, яка є вершиною творчості Бога.

б) Теїстична теорія. Ця теорія походження релігії з суті самого теїзму. Теїзм визнає буття Бога як істоти принципово протилежної світові кінчених речей і явищ, істоти абсолютної, необмеженої, що вище і людини, і природи; тобто надлюдської і надприродної, живої і особистої, що володіє всіма духовними досконалостями і існує попереду всього і є джерелом всього, отже і релігії. Існує рад варіантів теїстичної концепції, але всі вони єдині в основному - релігія є наслідком божественного одкровення на певному етапі духовного розвитку людства. Цілком зрозуміло, щр ця концепція виходить з беззастережного визнання Бога.

Назвемо, перш за все, Рене Декарта (1559-1650), що додержувався дуалістичної концепції співвідношення душі та тіла і концепції вроджених ідей Декарт висунув онтологічне доведення існування бога; уявлення про Бога як істоту найдосконалішу необхідно передбачати і таку якість, як існування: ми мислимо про Бога, отже він існує. Ми ж мислимо про Бога тому, що ідея Божества є провідною вродженою ідеєю, вона існує в свідомості людини від ц народження і проявляється як пізнання Бога. Отже, релігія виявляється в ході пізнавальної діяльності людини як розгортання вродженої ідеї Бога.

Потім згадаємо Готфріда Вільгельма Лейбніца (1646-1716), засновника богословського раціоналізму: розгортання декартових вроджених ідей починається під впливом досвіду, емпіричних знань. Завдяки цьому людство і прийшло до християнства, воно єдина релігія одкровення.

Особливе місце в розробці теїстичної теорії належить німецькому філософу, психологу і педагогу Йогану Фрідріху Гербарту (1776-1841). Головне в релігії, вчив Гербарт, в тому, що вона встановлює доцільність природи, і людина приходить до релігії через усвідомлення цієї думки. Доцільність в природі викликає релігійне естетичні почуття, примушує нас споглядати велич Бога, породжує релігійні концепції.

Іммануіл Герман Фіхте (1797-1879) заклав так званий умоглядний теїзм: релігія як відношення людини до Бога є комплексом певних почуттів, які є наслідком дії двох факторів: перший - це чуття власної скінченності, обмеженості, яка потребує допомоги; другий - чуття нашого буття, яке осягнуте нескінченним, якому ми підкорені.

Значною фігурою серед прибічників теїстичної теорії є один з творців німецького класичного ідеалізму Фрідріх Шелінг (1775-1854). Він вчив, що все існуюче с наслідком первинного акту ірраціональної волі, яка не може бути осягнута раціональним мисленням. Для цього можна застосовувати лише емпіричний досвід, який є в міфології та релігії. Там відбувається одкровення. Але пояснити походження релігії одним одкровенням, як це робили традиціоналісти, неможливо. Якщо допустити, що до одкровення люди не знали Бога, то це було б визнанням наявності атеїзму в початковий період існування людства. Такої честі надавати атеїзмові не можна. Людина з самого початку свого існування володіла споглядальним типом знання і намагалася з'ясувати кінцеві основи світу, тому вона дійшла до єдиного, всезагального Бога. Потім ця ідея була втрачена і відновлена лише іудаїзмом, християнством та ісламом. Точка зору Шелінга дістала назву спекулятивного теїзму, оскільки вона ґрунтується на спекулятивній філософії, що оперує споглядальним знанням при аналізі надпочуттєвих принципів буття.

Завершуючи огляд теїстичних концепцій походження релігії, слід звернути увагу на групу теорій, які для обґрунтування надприродного походження релігії вдаються до містичних міркувань, тому їх можна назвати містичними теоріями. Суть їх в тому, що виникнення релігії є наслідком одкровення, але не того, що було раз і назавжди дане першим людям чи вибраним особам безпосередньо Богом, а внаслідок постійного впливу Божества на дух людини, що діє і в сьогоденні.

Яскрава фігура серед містиків - Фрідріх Генріх Якобі (1743-1819). Якобі вважав, що для пізнання Бога ні почуттів, ні мислення не досить: ні природа, ні розум знання про Бога не дадуть. Природа не стільки відкриває, скільки утаює Бога від нас, бо ми бачимо в ній збіг причин без початку і краю. Розум діє в світі обмеженому, і сам він обмежений і приводить до визнання обмеженості всього існуючого. Визнання Бога дають лише наші внутрішні почуття, вони є джерелом релігії. Ми споглядаємо Бога в нашому власному духові, але не тілесними, а духовними очима. Це споглядання не постійне, а епізодичне, воно виникає при певних, дуже специфічних умовах: воно не потребує розуму, а лише віри. Подібно тому, як наше око, озброєне телескопом, бачить в туманному Козацькому шляху окремі зірки, так і наш розум, озброєний вірою, може бачити Бога.

Це містичне богопізнання є провідним методом багатьох богословських систем. Воно має багатовікову історію, особливо яскраві сторінки якої написані на Сході, які і тепер активно обробляються неорелігіями східного походження як за кордоном, так і в нашій країні.

Для богословів, які оперують логічними міркуваннями і активно звертаються до науки, містика не виступає впевненим спільником новітніх богословських побудувань. Ось тому теоретизуючи православні богослови стримано ставляться до містичних концепцій.

в) Монотеїзм, політеїзм, генотеїзм. При розгляді проблем походження релігії виникає питання про те, в яких богів вірили на початку релігії люди? В залежності від характеру і складу ієрархічної побудови системи надприродних істот, якою оперує кожна релігія без винятку, в релігієзнавстві виділяють два типи релігій: монотеїстичні і політеїстичні.

Монотеїстичні релігії - це такі, які будуються на визнанні одного, єдиного Бога; інші надприродні істоти (ангели, святі, пророки тощо) - це посередники між Богом і людьми.

Плітеїстичні релігії в своїй ієрархії мають певну, навіть значну кількість богів різних рангів і ваги, з своїм колом прав і обов'язків, сферою управління і діяльності.

Існує ще (мне явище в ієрархічній оцінці богів: звичайно з великої кількості богів не виділявся жоден, але в міру потреби, коли віруючий звертавсь до якогось бога, він оцінювався на той час як головний. Це явище дістало назву генотеїзму.

г) Академічний теїзм. У другій половині 19 ст. в російському богослов'ї виникла школа академічної філософії, засновником якої був професор Московської духовної академії Ф.О. Голубинський (1796-1854), який розробляв онтологічні проблеми, а також проблеми богопізнання. Його учень В.Д. Кудрявцев-Платонов (1828-1891) досліджував проблему походження релігії. Виникнення релігії Платонов вважає можливим пояснити дією двох джерел: 1) об'єктивного, що полягає у впливові Бога на дух людини, і 2) суб'єктивного, чим є засвоєння людиною цього впливу. Для аргументації своєї точки зору Кудрявцев посилається на теорію вродженого знання: у свідомості людини є знання, яке існує перед досвідом, незалежно від практики. Воно виникає тоді, коли душа ще до народження тіла споглядає сутності, що існують за межами фізичного світу, або воно йде від якогось Абсолюта, який через це знання виявляє своє існування. Кудрявцев міркує, що оскільки вроджені ідеї є продуктом Божественої волі, вони, перш за все, мусять містити ідею Бога. Ці ідеї є наслідком промислительного ставлення Бога до світу, яке включає в себе не тільки творення його, але і діяння на дух людини в напрямку повідомлення людині ідей про себе, поруч з ідеями про істину, добро тощо. Правда, така точка зору лишає осторонь відповідь на питання про те, а чи є вроджені ідеї зла? І якщо є, то хто виражає себе в цих ідеях?

Розглянемо інше питання. Чим пояснити наявність невіруючих в світі? Виходить, що у них нема вроджених ідей про Бога? Виходить, що вплив промислительної волі був не досить енергійним?

На це Кудрявцев відповідає: не слід припускати, що вроджена ідея Бога з самого початку існує в свідомості кожної людини як уявлення або поняття. Вона не існує навіть як здібність утворювати поняття про Бога, чи як вроджене прагнення до нескінченного, чи як потреба набуття знань про Бога. А такі припущення окремі богослови висловлювали. За думкою Кудрявцева, всі ці припущення хибні, бо вони беруть за основу одноразову дію Божества на дух людини; після цього ця дія начебто припиняється. Насправді ця дія є постійною, вона має явити чи відкрити людському розуму Бога, тому і зветься одкровенням. Вона має характер відкриття, прозріння, натхнення. Оскільки одкровення ґрунтується на природних відносинах між істотою розумно-вільною і Творцем, Кудрявцев зве його природним і цим хоче уникнути звинувачення у містицизмі.

Можливість одкровення, за Кудрявцевим, має дві посилки. Перша - це безмежні здібності Бога, який може все, а також висока гідність людського розуму. Друга - це сам процес людського пізнання. Перша не потребує доведення, це справа віри. Другу богослов трактує в такому порідку. Ми визнаємо дію Божества першоджерелом релігійної віри. Тоді слід визнати, що в людській душі с щось, що сприймає цю дію. Цей орган - розум людини? Він відрізняється розуму тим, що розум оперує відчуттям, що ідуть від оточення, і на цій основі здійснює пізнання світу. А от розум має вищу якість, здатність віддання, відчуття надчуттєвого, тобто надприродного. Це вже не звичайне мислення, а вище пізнання, ідеальний погляд, безпосереднє споглядання надприродного. В той же час розумне споглядання доповнюється працею почуттів і волі, працює все мислення, відбувається пізнання Бога, утворюється різноманітність релігійних уявлень і понять (в цьому, між іншим, основа утворення релігійної різноманітності). Так, під впливом одкровення і людської розумової діяльності утворюється релігія. Концепція досить струнка.

Академічний теїзм, звертаючись до наукової аргументації, робить серйозний крок удосконалення богословської теорії походження релігії. Але і він не може перейти грань у справжню науку, він не може відмовитись від абсолютного пріоритету віри як провідного аргументу. Він просто намагається піднестися до сучасного рівня розвитку людського мислення, хоче зробити релігію більш сучасною.

релігія теологічний теорія етика

2. Перші спроби наукового пояснення походження релігії

Спроби знайти, так би мовити, земні витоки релігії сягають в далекустародавність. Ще в 5 ст. до н. є. Крегій (біля 460 - 403 рр. до н.е.) висловив думку, що релігія є вигадкою законодавців. Він поклав початок політико-державній гіпотезі виникнення релігії. Цю точку зору поділяв Лактацій (приблизно 250 - 325), який називав засновником релігії другого легендарного царя Риму - Нуму Помпілія.

Ця гіпотеза ефективного і гострого вигляду набрала у гуманістів та енциклопедистів 17-18 ст. Відомі атеїсти тієї епохи: Жан Мальє (1664-1729), Франсуа Вольтер (1694-1778), Жан Жак Руссо (1712-1778), ціла плеяда матеріалістів 17-18 ст. у Франції вважали релігію продуктом ошукання, вигадки, неуцтва, наслідком свідомого нечесного зговору для суспільного спокою.

Стародавньому світові належить ще одна концепція виникнення релігії, яка дістала назву євгемеризму. Її автор, стародавній філософ Євгемер (біл. 340 - 260 рр. до н.е.) вчив, що релігія бере початок з вшанування і обожнення найстародавніших царів.

В стародавньому світі народилася натуралістична концепція походження релігії. Ще софіст Продікт (нар. між 470 - 460 рр. до н.е. - рік смерті невідомий) вбачав джерело релігії в шануванні хліба, вина, місяця, річок тощо, як корисних і потрібних людині речей. Ця точка зору виходить з того, що все духовне, в тому числі і релігія, виникло в процесі розвитку матеріального світу як похідне від нього. Релігія є наслідком відображення світу в свідомості людей, відображення взаємовідносин людей і природи, відображення перекручене, фантастичне.

Безумовно, таке широке розуміння процесу виникнення релігії виникло не відразу. Окремі мислителі, більш чи менш поділяючі таку матеріалістичну по своїй суті точку зору на світ, сприймали якусь часточку, якийсь бік цього процесу, лише якийсь момент розвитку суспільної свідомості, бо вони ще не розуміли матеріалістичного характеру суспільства. Це були геніальні припущення, здогадки з дуже обмеженою аргументацією, інший раз чисто логічного порядку.

З числа таких мислителів, перш за все, назвемо Епікура (324 - 270 до н.е.), який висловив думку про те, що світ вічний і нескінченний і тому не міг бути створений богами. Учень Епікура Лукрецій Кар (бл. 96-55 рр. до н.е.), розвиваючи думки вчителя в поемі «Про природу речей», писав, що люди створили уявлення про богів із своїх спостережень природи, що жах людей перед могутніми силами природи штовхає їх споруджувати богам капи¬ща. Ще один учень Епікура Петроній (рік нар. невідомий - 66) є автором відомого афоризму: «Перших богів на землі створив страх».

Але цю думку про створення богів страхом висловив ще засновник матеріалістичної лінії в філософії Демокріт (460 - 361). За часів Демокріта була поширена думка, що релігію винайшли стародавні єгиптяни, які зробили це від страху перед грізними силами природи, від них її запозичили інші люди. Про це також писав відомий історик стародавнього світу Діодор Сіцілійський (бл. 90 - 21 рр. до н. є.), а також відомий стародавній письменник з сірійського міста Самосата Лукіан (бл. 120 - після 180). Можна було б назвати ще чимало інших імен.

Натуралістична концепція походження релігії знайшла своє продовження в чисельних побудовах як матеріалістів, так і немате-ріалістів в наступному розвитку релігієзнавства. Тут треба згадати Давида Юма (1711-1776) і його «Природну історію релігії», Томаса Гоббса (1588-1697), Г. Гегеля (1770-1831), його учня Д. Штрауса (1808-1874), Ф.Ніцше (1844-1900), Л. Фейєрбаха (1804-1872), Ф. Енгельса (1820-1895) та багатьох інших. Кожен з них зробив певний внесок в наукову теорію походження релігії, але вони здебільшого обмежувалися філософським аспектом цього питання

3. Наукові теорії походження релігії

Розвиток науки і культури, поглиблення досліджень в галузі вивчення людини і суспільства дали поштовх розвитку релігієзнавства. Але його не минули політичні пристрасті. Тому релігієзнавчі теорії набувають різного забарвлення: від апологетичного захисту релігії і намагання пристосувати її до науки до «зверхвойовничого» атеїзму, який в цьому заперечує релігію і закликає до її утиснення. Позначилось це і на концепціях походження релігії, і на їх оцінці. Мабуть потрібно шукати розумну лінію, яка забезпечить об'єктивне наукове дослідження релігії, її історії і вчень. Розглядаючи теорії походження релігії, треба відкинути політичні симпатії та антипатії, поспішні обвинувачення, виходячи з того, що в кожній з них є свій сенс. Навіть хибні припущення говорять нам про те, куди не слід спрямовувати дослідження. Зазначимо також, що наш огляд наукових концепцій походження релігії не може претендувати на будь-яку повноту. За останні півтораста років було висунуто в цій галузі стільки припущень, гіпотез, теорій, а разом з тим і просто вигадок і фантазій, що розгляд їх усіх розтягнеться на декілька томів. Отже, розглянемо найголовніше. Англійський лінгвіст Ф. Мюллер (1830-1900), досліджуючи мови стародавніх народів, висунув припущення, що початком релігії є міф про Сонце, який він знайшов у мовних пам'ятках. Так була започаткована міфологічна теорія походження релігії - релігія стародавніх починалася з обожнення життєдіяльного світла. Хотів цього Міллер чи ні, але це було ударом по теологічній кон-цепції. (а він сам в свій час поділяв думку про одкровення як джерело релігії, бо повною мірою заперечувалось надприродне походження релігії). На жаль, концепція Мюллера мала не до¬сип» гнучку наукову основу, бо була неузгоджена з історією ви¬робництва, а саме: міфи про Сонце пов'язані з переходом окремих племен до землеробства, а релігійні уявлення були у людей, які ще жили з скотарства та навіть полювання і збиральництва.

Наприкінці 19 - на поч. 20 ст. великого поширення набула анімістична теорія, засновником якої був Е. Тейлор (1832-1917). Цілком відкидаючи надприродне походження релігії, Тейлор вважав, що релігія почалася з віри в духів і в душу. Цю віру він назвав анімізмом (від лат. anima, animus - душа, дух). Пізніше анімізм був доповнений іншими релігійними уявленнями і утворилась ціла система релігійних уявлень і почуттів. Але чисельні дослідження первісної культури свідчать, що анімізм у чистому вигляді ні у яких народів ніколи не існував.

Послідовники Тейлора запропонували різні концепції виникнення анімістичних уявлень. Г. Спенсер (1820-1903) виводив зародження цієї ідеї з ідеї «двійника»: первісна людина бачила свого чи чужого двійника уві сні, у мареннях - так з'явилась думка про подвійну сутність людини. Г. Кунов (1862-1936) шукав виникнення анімістичних уявлень у прагненні первісної людини до самопізнання, у самозаглибленні. Анімістична теорія дала поштовх високій оцінці нашого першобуття.

В процесі критики анімістичної теорії виникла ще одна концепція виникнення релігії аніматизм, згідно якої анімістичному комплексові передувала ідея всезагального одухотворення речей, всієї природи. Вважалося, що кожна річ, кожне явище має «свого хазяїна», «свій голос». Це був примітивний пантеїзм. Цю концепцію активно розробляли видатні етнографи В.Г. Богораз (1865-1936) і Л.Я. Штеренберг (1861-1927). Але таке явище, яке б одухотворювало всю природу шляхом порівняння всіх її речей і явищ з людиною, дійсно існувало; але воно ні в якій мірі ще не було релігією. Це явище дістало назву уособлення природи, яке ще не знало відокремлення духовного від матеріального і було рисою міфологічного світорозуміння, відмінного від релігійного.

З критики анімізму виросла також концепція преанімізму. Англійський вчений Р. Маретт (1866-1943) вважав, що анімізму передувала віра в силу, позбавлену індивідуальності і фізичних властивостей, яка не зв'язана з матеріальними тілами, але виявляється в них. Користуючись термінологією досліджуваних ним племен, він назвав її «мана». Але таке поняття більш складне, ніж поняття «душа», тому не може передувати анімізмові. Припущення Маретта помилкове.

Французький психолог Л Леві-Брюль (1857-1939) висунув ідею, нібито у первісних людей існувало дологічне мислення, глибоко відмінне від мислення сучасних людей. Воно і обумовило створення понять, які не вкладаються в звичайну схему розвитку людського мислення. Але існування дологічного і, виходить, нелогічного мислення не зв'язуються з творчою діяльністю людей у виробництві, а без неї не було 6 розвитку первісного суспільства.

До преанімізму наближається теорія французького соціолога Е. Дюркгейма (1858-1917), згідно якої одвічним елементом релігії є культові обряди тотемізму, які стали основою для створення різних релігій. Бог - це символ, в якому суспільство обожнює себе для зміцнення своєї влади, а тому все соціальне є релігійним. Релігія виникає разом з суспільством. Останній висновок не збігається з фактами історії: певний час суспільство було безрелігійним.

Преанімістичні теорії, критикуючи вразливі місця анімістичної теорії, не допомагали з'ясувати питання виникнення релігії, а, навпаки, були кроком назад у порівнянні з тим же анімізмом.

Наукове пояснення походження релігії хоче дати магічна теорія, яку запропонував Д. Фрезер (1854-1941), автор відомого твору «Золота гілка». Духовний розвиток людства він розглядав як процес з трьох стадій: магії, релігії, науки. Основою первісної релігії є магія, у них є спільна риса - вони обидві мають впливати на волю якихось надприродних сил. Людина спочатку намагається боротися за свій добробут за допомогою магічних засобів. Переконавшись у їх неспроможності, вдається до релігії. Релігія «витанцьовується» з магічних обрядів. Але згодом людина бачить і безсилля релігії в цій справі, і тоді вона винаходить науку. Виходить, що магія, релігія і наука рівні за значенням, це ланки єдиного ланцюга. Насправді це зовсім різні галузі мислення і діяльності людей.

На завершення розглянемо психологічну теорію, яка пояснює появу релігії особливостями психологічної природи людини. Цю теорію започаткував автор теорії психоаналізу З. ФрейД (1856-1939). Релігія, за Фрейдом, є наслідком психічних переживань людини, яка перебувала в стресовій ситуації. Духовний світ первісної людини схожий з світорозумінням душевнохворого, релігія і нервова хвороба мають спільне, бо психічно хвора людина так само вірить у силу своїх ідей, як це робила первісна людина. У Фрейда психічне передує соціальному і цілком визначає його, а тому психологічне сприйняття світу первісною людиною і викликає релігійне світорозуміння. Але це далеко не так, бо не психологічні особливості цілком визначають ідеологічні процеси, а, перш за все, соціальні. Релігію Фрейд оцінює лише як явище індивідуального життя людини, а останнє розглядає лише з біологічної точки зору. Насправді релігія є значно більшим ніж те, чим її розуміє Фрейд, а людина є не тільки явище природи, але і суспільства.

Окремо слід сказати про концепцію промонотеїзму, яка більше б могла відноситись до теїстичних концепцій, але оскільки вона вякикла в наукових колах і детально трактує саме про початок релігії, згадаємо її саме тут. Католицький монах і етнограф Е. Ленг (1841-1912) висунув версію, що люди спокон віку визнавали існування єдиного Бога. Ця віра виникла з розмірковувань первісної людини над своєю творчою діяльністю і з спостережень над батьківською владою в людській родині. Отже, Ленг пов'язує виникнення релігії з періодом розвиненого патріархату, але історія свідчить, що було раніш, за часів матріархату.

Однобічність і помилки розглянутих нами концепцій зовсім не дають нам підстав для їх цілковитого засудження. Вони розкрили нам грані складного процесу духовного розвитку людства. Пророблена ними робота не була марною, вона звергає нашу увагу на хибність ігнорування матеріального життя суспільства, і, мабуть це головне, ці дослідники зібрали ціле море конкретних фактів, спостережень тих обставин життя народів, яких колись було прийнято принизливо називати «відсталими». Ці обставини вже вкрилися міцним шаром напластувань впливу європейської цивілізації, тому здобуті раніш факти і спостереження тепер допомагають нам уявити дитинство людства у його першовигляді. Саме на цих матеріалах розбудоване сучасне релігієзнавство. Разом з найновішими історичними дослідженнями в галузі археології, етнографії, мовознавства та інших наук вони склали базу для дальшого обмірковування процесу виникнення релігії.

4. Історичний характер релігії

Припущення багатьох дослідників 19 - пер. пол. 20 ст. про історичний характер релігії досягненнями сучасної науки перетворено в незаперечний факт. Доведено, що релігія має свій початок, вона виникла на певному етапі історії суспільства, її виникнення тісно пов'язане з розвитком людської свідомості.

Перший етап у розвитку людської свідомості тривав від появи мавполюдей до неандертальської людини (тобто до формування родової общини). Це був ступінь стадної свідомості, яка була свідомістю чуттєво-конкретною, безпосередньо включеною до трудового процесу. Вона не виходила за межі матеріальної практики. Окремої духовної сфери у діяльності людей ще не було.

Суспільство ще не мало світогляду. Говорити про релігію на цьому етапі розвитку суспільства, яке ледве-ледве вийшло з тваринного стану, нема ніяких підстав, ніякого сенсу.

У родовій общині людська свідомість вступає у новий стан свого існування, вона залишає тваринний рівень. Це вже суспільна свідомість суспільної людини. Людина вже має світогляд, на основі якого вона взаємодіє з світом, який її оточує. Ще це була за суспільна свідомість? Яким був цей світогляд? Первісна суспільна свідомість мала синкретичний характер, вона містила в нероздільній єдності зачатки майбутніх форм суспільної свідомості. В них наївно-реалістичні погляди на світ перепліталися з нереалістичним, фантастичним. Всі ці погляди висловлювалися в міфах. А міф в той час був основним носієм інформації, він легко запам'ятовувався і передавався від покоління до покоління. Міф виконував роль світогляду: давав загальну оцінку, формулював ціннісні положення, встановлював норми поведінки і діяльності.

Міфологічний світогляд складався в процесі трудової діяльності людини і викликаної її колективним характером необхідності спілкування за допомогою членороздільної мови. Одночасно розвивалося мислення, складалися умови для виникнення складного, системного світогляду.

5. Чому виникла релігія

Релігія дуже складне явище духовного життя суспільства, вона виникла в складних умовах становлення людства, створення ним цивілізації. Відбувалось це внаслідок дії різних причин, а не якоїсь однієї, притому ж в складних, змінних умовах. Перш за все, слід звернути увагу на те, що релігія соціальна за своєю природою, зв'язана з соціальним життям суспільства, з його соціальними умовами, з їх змінами. Життя наших деяких предків проходило в умовах початкуючого виробництва матеріальних благ. Знаряддя праці були не досконалі, виробничі технології елементарні, продуктивність праці мізерна. В важких умовах люди здобували таку кількість засобів до життя, якої ледве вистачало на животіння. Вони були в цілковитій залежності від природи, кожну мить відчували свою залежність від неї. Але первісна людина була придавлена не тільки силами природи, а й таємними для неї силами суспільного життя. Суспільне життя весь час ускладнювалось, воно все більше зв'язувало людину, зростали сили традицій та звичаїв, безмежно зростала залежність від суспільства.

Залежність людини від сил природи і суспільства в умовах її слабкості викликала відчуття безсилля. Пошуки причин цього безсилля, своєї залежності від оточуючого світу вели людину до утворення як реальних уявлень про світ, так і перекручених, фантастичних. Серед них були і релігійні уявлення, уявлення про щось надприродне. В релігієзнавстві цю причину виникнення релігії звуть її соціальними коренями.

Але чому релігійна свідомість стала притаманна лише «людині розумній»? Адже в первісному стаді «людей умілих», пітекантропів чи синантропів рівень розвитку виробництва був ще нижчий, залежність від природи ще більшою?

На це питання ми відповімо, розглянувши процес сприйняття людиною навколишнього світу в ті далекі часи дитинства людства. Пітекантроп тільки починав мислити. Трудові дії його з фізіологічної точки зору мало відрізнялись від інстинктивних дій тварин, свідомість його мала стадний характер. Це була стадна свідомість, усвідомлений інстинкт, мислення було вкрай обмежене, а мозок нерозвинутий. Нема ніяких сумнівів, що нерозвинений мозок і елементарне мислення такої істоти не вдавалися до абстракцій в більш чи менш широкому плані. Первісна людина мислила логічними категоріями, але в межах конкретних понять. Згодом у неандертальця і тим більше у кроманьйонця з'явилися у мисленні абстрактні поняття. Поява таких понять обумовила можливість відриву від конкретності, дійсності, утворення уявлень, не відповідних їй. З'являється роздвоєння пізнання. Майте на увазі, що це не погіршує його. Помилки теж потрібні людині для того, щоб вивірити істинне знання. Але ці помилки породжують перекручені, фантастичні уявлення. Так створюються релігії, які мають гносеологічний (теоретико-пізнавальний) характер. Інакше кажучи, гносеологічні причини її.

Однією з внутрішніх закономірностей розвитку людської свідомості є прагнення осягти сенс і суть світу, природи, самої себе. Це глибокі питання, над розв'язанням яких і тепер б'ється людська думка. Не слід думати, що первісна людина була така вже примітивна, що її свідомість ніколи не виходила за межі їжі, тепла, продовження роду. Людська свідомість вже тоді намагалася знайти відповідь на кардинальні питання свого існування, які в узагальненому вигляді зводяться до основного питання філософії. Ні, в первісному суспільстві філософів ще не було, суспільна свідомість ще не включала в себе філософську свідомість. Але вже в аморфній міфологічній свідомості були всі зародки майбутньої складної структурної свідомості цивілізованого суспільства. Майбутнє онтологічне питання філософії зароджувалося, започатковувалося в міфологічній суспільній свідомості. Коли стала можлива релігійна свідомість, вона стала задовольняти і цю духовну потребу людства. Так виникла онтологічна потреба в релігії.

У первісної людини на виникнення релігійної картини дійсності величезний вплив справили обставини психологічного характеру. Безсилля людей перед силами природи і суспільства викликало постійне психологічне напруження. Головною емоцією був страх, він тримав у мобілізаційній готовності весь організм, і цим добре служив людині. Але одночасно він штовхав на перебільшення, викликав у свідомості фантастичні картини, які ототожнювалися з дійсністю. Маємо на увазі також і те, що постійні життєві труднощі, постійна небезпека вели до того, що життя первісної людини майже цілком складалося з афектів, під час яких втрачався контроль над діями і думками. Це ще одна причина послаблення елементів розумного відображення світу. Фантастичне починає панувати над реальним. Так складалися психологічні причини виникнення релігійного відображення дійсності.

Всі названі нами причини виникнення релігії не діяли кожна окремо, вони діяли в комплексі, обумовлюючи одна іншу, взаємопідсилюючи, набуваючи особливої ваги в різних умовах, але домінували завжди соціальні.

6. Мистецтво і наука

Питання про те, як мистецтво співвідноситься з дійсністю, чим художня діяльність відрізняється від наукової діяльності і що їх об'єднує, притягувало до себе широку увагу протягом всієї історії естетики. При всьому розмаїтті суджень у вітчизняній естетиці найчастіше лунали (і лунають) голоси, що мистецтво і наука становлять дві форми пізнавальної діяльності, загального пізнавального процесу, що мистецтво як універсальна форма пізнавальної діяльності здатне робити відкриття, зокрема в сфері суспільних наук; що як вид пізнання мистецтво покликане «забезпечити авторитет, переконливість інтуїтивного судження», доповнити логічне пізнання інтуїтивним осягненням істини; лунають заклики «ототожнити силою розуму естетичне і логічне у всіх відношеннях», розділених лише «категоріально» й «ідейно» з часів Дж. Локка, Г. Лейбніца, А. Баумгартена, І. Канта, Г. Гегеля і т.д. і т. п.

Дехто вважає, що між художньою і науковою діяльністю немає принципової різниці, вона полягає лише в оформленні її результатів; мистецтво їх закріпляю в образній формі, а наука - в поняттях. І вчений, і художник у рівній мірі користуються одними й тими самими методами і прийомами: абстрагування, узагальнення, аналіз, спостереження тощо. Наукова теорія Всесвіту, твердить Наум Габо, збігається з концепцією Рафаеля в мистецтві, а вся таємниця «Сікстинської мадонни» - в пафосі відмови від геоцентричного світогляду церковників і в утвердженні людини як вершини творчості Всесвіту. Чотиривимірність музики Моцарта, на думку іншого автора, базується на тих само засадах, що і чотиривимірність теорії А. Ейнштейна, а спільні наукові основи, евклідова і неевклідова геометрія, інтелектуальні конфлікти, потяг до надособового, космічного споріднюють вченого з Достоєвським, романи якого завдяки цьому набрали мелодійності впливу.

Справді, в свій час Ф.М. Достоєвський уважно придивлявся до розвитку математики й геометрії, зокрема в «Братах Карамазових» виявив інтерес до неевклідової геометрії, його романи справді «філософські». Проте вони стали фактами художньої творчості не тому, що він розв'язував у них наукові проблеми і створив наукові теорії, виходив у «надособисте»: його твори повернуті обличчям до живої людини і є не холодним судженням аналітичного розуму, а криком людини збентеженої і переляканої нелюдськістю оточуючого світу. Змішування завдань мистецтва і науки, митця і вченого часом призводить до висновків, до яких дійшов німецький фізик Вільгельм Освальд, який у своїй книзі «Великі люди» заявив, що «один практикуючий лікар Кох (який виділив і вивчив бактерію сухот) - зробив людству незрівнянно більшу послугу, ніж усі класичні літератури світу».

Тенденція гносеологізації духовного світу людини коріниться в раціоналістичній, насамперед, класичній німецькій філософії, положення якої були перенесені на російський грунт в XIX столітті, а звідти - в радянську естетику. Причому не враховувалась та обставина, що поняття «духовний світ», «духовна культура», «свідомість» набагато ширші за поняття «пізнавальне», «наукове», «знання», а людина як суб'єкт життєдіяльності не є виключно «гносеологічною» істотою, якимось «гносеологічним Робінзоном», що між мистецтвом і наукою існують не кількісні, а якісні відмінності, і полягають вони не в формі як такій, а в предметі, засобах, результатах і їх функціонуванні. Це визнавав і родоначальник гносеологізму в естетиці Гегель, говорячи, що аналіз мистецтва «з погляду однієї тільки думки» недопустимий, що художня діяльність вимагає іншого органу, що відрізняється від наукового мислення. Як царина аксіологічного, пов'язане з життєдіяльністю людини у всій її повноті, мистецтво виражає, насамперед, ціннісно-орієнтаційне, соціально-смислове і емоційно-особисте, тому до нього більше підходить термін «освоєння», ніж термін «пізнання». Освоєння пов'язане з «хотінням», «бажанням», «прагненням» тобто з динамікою життєдіяльності людини у всіх її проявах і характеристиках. Пізнання ж покликане, розкривши сутність явищ і процесів дійсності, закріпити це як знання в певних абстракціях і формулах, логічне поєднання яких становить теорію.

Як складові системи духовного виробництва суспільства наука і мистецтво представляють його «полюси»: абстрактно-логічний і ціннісно-орієнтаційний, які взаємодіючи, знаходяться в безсумнівному протиборстві, що було помічено істориками культури і соціальними психологами. І в голові людини відмічається два основних види об'єднання, одне з яких є відтвореною логікою об'єктивного існування і об'єктивних закономірностей як незалежного від людини і людства, друге - об'єднання почуттями і є логікою суб'єктивного, особистнісного, незавершеного, залежного від людини і складає емоційно-смислове, емоційно-особисте. «Мисляча голова», писав К. Маркс, освоює світ виключно властивим їй чином, який відрізняється від художнього, релігійного, практично-духовного освоєння цього світу». Положення К. Маркса про «мислячу» і «духовно-практичну» голову підтверджується фізіологією і психологією, зокрема вченням І. П. Павлова про мислительний і художній типи, а також сучасним відкриттям асиметрії у фізіологічних функціях мозку, що виникло в процесі його еволюційного розвитку: права півкуля відповідальна за орієнтацію, емоції, інтуїцію, здатна здійснювати оціночну реакцію і образно-художню функцію, ліва ж півкуля одержала можливість аналізувати, узагальнювати різноманітні факти, головним чином, факти соціального життя і представляти їх у вигляді умовних знаків, символів. Різниця між функціями півкуль первинно визначається не використовуваним матеріалом, а способом його переробки, причому обидва способи переробки інформації являють собою немовби дві взаємодіючі підсистеми єдиної системи духовного світу людини і відносини між цими двома складовими не є ієрархічними. Виявлено, що кожний аналізатор сприймає, відображає світ у двох формах: пізнавальній і емоційній. На рівні центральної нервової системи цій закономірності відповідає факт двоканального проведення імпульсів у кору головного мозку - по лемніскових і екстралемніскових системах (специфічні, і неспецифічні відділи головного мозку). Про поділ мозку на дві протилежні і, водночас, взаємодіючі функціональні системи згадував ще Ч. Дарвін, коли писав у «Автобіографії», що надмірне заняття наукою не тільки позбавило можливості насолоджуватися мистецтвом, а й призвело, фактично, до ушкодження і атрофії центрів, які управляють почуттями і образністю.

Наука - це та форма суспільної свідомості, основною метою якої є знання про дійсність, її процеси і явища в їх об'єктивності, тобто незалежності від ставлення до них людини, відтворення логіки їх об'єктивного існування і об'єктивних закономірностей. Як спеціалізована діяльність, основною метою якої є знання - теоретичне привласнення реальності на загальнолюдському рівні - наука впорядковує всю сукупність знань на основі певних принципів і специфічних для неї методів (аналогії, формалізації, математизації, моделювання), системність і логічність є суттєвою ознакою науки, обов'язковою умовою побудови наукової теорії.

Якщо розглядати науку як складову суспільного виробництва, то обидві її галузі - природнича і гуманітарна покликані забезпечувати його всебічними знаннями про природу, суспільство, людину, її матеріальне буття і психічне життя. За допомогою науки суспільство пізнає природу, розвиває виробництво, вдосконалює виробничі відносини, створює «людське середовище» і «людські умови» існування; збагачує інтелект і формує світогляд людини, надає чіткі орієнтири і змогу прогнозувати, формуючи гіпотези щодо майбутнього природи, суспільства та її самої. Сила науки не тільки в об'єктивності знань, переконливості аргументації, чіткій логічності, а й у здатності вчасно реагувати на запити і потреби суспільства, виробництва, культури, людини; не в обсязі знань і широті наукового пошуку, а в здатності служити гуманізму і прогресу, насамперед, розвитку людини. Особливо актуальним стає це в наш час, коли долі людства багато в чому залежать від знань і їх застосування, від громадянської позиції вченого, який несе моральну відповідальність за наслідки своєї наукової діяльності.

Позаяк наука історично виникла з потреби мати об'єктивну картину світу, а її найвища мета - істина, яка «однозначна» і не «перетлумачується», то для науки важлива, насамперед, логічна ясність і здатність відобразити об'єктивну закономірність. Тому мова науки - мова абстрактних символів і універсальних понять, обернута щодо людини «назовні». Наука намагається зживати в собі все емоційне-особисте і замовчує те, як пізнані нею об'єкти входять в життєдіяльність людини і яку вони відіграють в ній роль. Наука за своєю суттю глибоко раціональна, а вчений у пізнанні керується логікою і вірить виключно їй. А. Ейнштейн говорив, що будівля наукової істини може бути зведена виключно з власних матеріалів науки, закріплених логічними операціями, і не вказує на позанаукові цілі. Це прагнення до відходу від часткових питань і намагання дати об'єктивну загальну картину Всесвіту розриває науку з очевидністю, схематизує, огрубляє, омертвляє відображену в людському мозку дійсність. Тому наука, замість барвистої і цілісної картини дійсності, дає лише систему логічних доведень і, як це не парадоксально, породжує в людині відчуття перервності і кінцевості її буття, залежності і несвободи. Отже, аби виконувати свою гуманістичну роль у суспільстві і служити прогресу, наука має тісно взаємодіяти з іншими формами свідомості, зокрема з мистецтвом.

Мистецтво (естетично-художня діяльність), будучи включеним, як і наука, в загальну систему соціальних зв'язків і відносин, виконує низку спільних із наукою функцій; як і наука є засобом комунікації і базується на єдиній «людській» мові, вони впливають одне на одне і все ж «працюють» у різних системах суспільних смислів і значень, кожний із них має свою власну мову, цілі і засоби, свій процес освоєння світу і закріплення його результатів, споживання того, що вироблено, і зворотного впливу на споживача цих продуктів. Якщо наука має своєю метою об'єктивне знання, істину, а її мова обернута «назовні», то мистецтво обернуте, насамперед, до людини, до її внутрішнього світу, освоюючи, передусім, соціально-смислове і емоційно-особисте: ідеї, ідеали, думки, почуття, переживання, настрої. Передаючи за допомогою особливих засобів і прийомів живу реакцію людини на ситуацію, що складається, на відносини і взаємодію, мистецтво немовби заповнює «гетерогенним», «обезлюдненим» утилітарним ставленням і пізнавальним пошуком світ, надаючи йому вигляд обжитості і одухотвореності, багатобарвності і живості. Мистецтво, хоча і включає як матеріали знання (переважно тільки художня література), воно не переводить поняття в образи, як це твердять в естетиці і теорії мистецтва деякі автори. Як свідчить практика, будь-яка спроба використання художніх засобів для втілення науково-понятійного призводить до невдачі навіть найвідоміших майстрів. Так, наприклад, запланований С. Ейзенштейном переклад «Капіталу» К. Маркса на мову художнього кіно був заздалегідь приречений на поразку. Сутність роботи літератора, художника, композитора, на думку багатьох авторитетів у галузі мистецтва, не в пізнанні і одержанні істини, і не в «ілюстратизмі», а в освоєнні людських цінностей і подоланні «прозаїзму» мовного матеріалу і піднесенні його до рівня поетичного пафосу. Визнання як рівноправної сторони суб'єкта творчості, суб'єктивного спонукання потребує включення в змістовний аналіз мистецтва всього духовного світу особистості, а не тільки пізнавального, знання і думок.

Мистецтво є надзвичайно складним і багатоаспектним явищем. Воно формується на основі багатьох різноманітних джерел і чинників: об'єктивних і суб'єктивних, предметно-речових і духовно-смислових, раціонально-нормативних і емоційно-особистих. Мистецтво «асимілює» всі інші форми свідомості, не підкоряючи їх собі і своїм закономірностям. Особливо тісно мистецтво взаємодіє з мораллю, релігією, виконуючи цілу низку спільних функцій. Зокрема, як і мораль, воно утверджує добро і бореться із злом, надає людині позитивні ціннісні орієнтири і гуманізує її. Для мистецтва і релігії спільними є віра, фантазія, розрада, пророцтво, які належать до окультного, а також задоволення потреби в «дивовижному» і «чарівному». Але взаємодіючи з іншими видами духовної діяльності, мистецтво не розчиняється в них і не виконує ролі «П'ятниці» при «Робінзоні». Воно має свій специфічний предмет, свої цілі, засоби і функції, мистецтво у всій сукупності своїх видів і форм створює «художню реальність», яка перебуває в особливій кореляції з актуальною соціальною і предметно-речовою реальністю.

Сутність праці художника, літератора, композитора, вважає багато авторитетів у галузі мистецтва, не в «ілюстратизмі», а в подоланні «прозаїзму» мовного матеріалу і піднесенні його функцій до рівня поетичного пафосу. «Мистецтво, - писав В.Г. Бєлінський, - не допускає до себе абстрактних філософських, а тим паче розсудкових ідей: воно допускає тільки ідеї поетичні; а поетична ідея - це не силогізм, не догмат, не правило, це - жива пристрасть, це пафос». Якби ми допустили, що метою художньої творчості є тільки розсудкове, зауважує Бєлінський, то «ми б убили цим не тільки мистецтво, але й саму можливість мистецтва».

Осмисленість - обов'язкова умова будь-якої діяльності людини, її діянь і поведінки. Мистецтво, безумовно, не виключене із загального процесу освоєння і усвідомлення світу, і в цьому сенсі містить у собі і пізнавальне (включає в сферу своїх інтересів питання, які містять пізнавальне, яке тим не менше не стає засобом досягнення художньої цілі). Відомо, що прекрасні твори мистецтва створювались художниками, що не мали школи і наукових знань, досить назвати таких художників-самоуків, як грузин Ніко Пірасманішвіллі, українки-селянки Катерина Білокур, Марія Примаченко, Олександра Селюченко.

Визнання як рівноправної сторони суб'єкта творчості, суб'єктивне побудження, що базується як на процесах і явищах, котрі відбуваються в об'єктивній дійсності, так і на емоційно-особистнісному, вимагає включення в змістовний аналіз мистецтва всього духовного світу особистості, а не тільки пізнавального, знання і думок. Особливо якщо врахувати, що думка - не остання інстанція в духовному світі людини, і сама «народжується не із іншої думки, а із мотивуючої сфери нашої свідомості. Задумкою стоїть ефективна і вольова тенденція. Тільки вона може дати відповідь на останнє «чому» в аналізі мислення». «Не треба особливої проникливості, - писав Л.С. Виготський, - для того, аби помітити, що найближчі причини художнього ефекту приховані в несвідомому і що, тільки проникнувши в цю сферу, ми зуміємо підійти впритул до питань мистецтва.

Художник при виборі ним ліній, фігур, звукових тональностей, мелодій, гармоній, різних візуальних або ансамблів, що акустично сприймаються, навіть характеру сюжетів і персонажів, опирається «переважно не на те, що формалізується, тобто на психологічні процеси і мотиви, які залишаються «неоречевленими» художником (не вербалізованими, словесно не сформульованими, «безвідчитними») і тому погано і навіть зовсім не усвідомлюваними…». Ф.В. Бассін, О.С. Прангішвілі, О.Е. Шерозія в своїй статті пишуть, що мистецтво буквально пронизане активністю несвідомого на усіх своїх рівнях, але саме опора на несвідоме і забезпечує художнику специфічну гостроту бачення, здатність застосовувати, вживати той чи інший колір, провести ту чи іншу лінію, відтворити певний звук тощо. Тільки глибока і неминуча суб'єктивність бачення художника, що несе відбиток його особистості і його душевного змісту, опора на внутрішній «оптичний світ» і внутрішні мотиви вибору, корені якого ідуть глибоко в ірраціональне і забезпечують щирість і правдивість художнього твору. Без цього, підкреслюють автори статті, «підривалась би сама сутність художнього процесу, порушувалась би найінтимніша його психологічна структура, разом із нею розпадалась би та сила проникливого бачення, та можливість осягнення «того, що не розкладається на дискретне», яке складає прерогативу і основу культурної значимості будь-якого справжнього мистецтва».