Теорії походження релігії

Митець цікавиться світом людини в його цілісності і неподільності. Він не займається експериментами і не обґрунтовує наукових теорій та прогнозів, не підміняє спеціалістів фізики, економіки, політики, педагогіки, психології, моралі тощо, хоча внаслідок своєї професії вторгається в галузі цих наук, скажімо, як науковий фантаст. Але жоден фантаст не ставив перед собою завдання підміняти вченого в трактуванні явищ природи і законів науки. Митець створює іншу цінність, дістає інший результат, а саме - художню цінність, яка має задовольняти специфічну духовну потребу. Твір мистецтва містить у собі зовсім іншу систему оцінок, уявлень, ідею, результат і висновки. Мистецтво не може пізнавати внутрішньоядерні процеси, проблеми генетики, ракові пухлини, відкривати нові зіркові системи тощо. І якщо письменники, митці прагнуть розповісти про певні наукові процеси, то вони виступають, насамперед, як художники, а не як учені: вони створюють естетично-художню цінність. Коли Л. Толстой у «Війні і мирі» говорить про «диференціал» і «інтеграл» історії, він ні в якій мірі не претендує на теоретичний виклад цих наукових категорій.

Всупереч твердженням деяких авторів формальні ознаки самі як такі ще не надають художньості науковому трактату. Як відомо, філософ стародавнього Риму Лукрецій Кар у поемі «Про природу речей» виклав у віршованій формі свої філософські погляди, а французький поет Нікола Буало виклав у своєму віршованому «Каноні» - естетику академізму; революціонер-народоволець Микола Морозов в ув'язненні заримував періодичну таблицю Менделєєва; Володимир Маяковський не цурався римувати реклами для вивісок і торговельних закладів. Але кожний із згаданих творів не став справжнім твором мистецтва, що зумовлювалося вже вихідною установкою, змістом освоюваного і відтворюваного.

Мистецтво має власний спосіб освоєння світу фіксації його результатів і передачі їх суспільству. Результати ці суттєво відрізняються від результатів наукового пізнання, навіть у тих випадках, коли предметом виявляється один і той самий об'єкт. М. Цвєтаєва в своїй праці «Пушкін і Пугачов», аналізуючи дослідження О.С. Пушкіна «Історія Пугачовського бунту» і його ж художній твір «Капітанська дочка», присвячений тій саме темі, показує, що різні установки, цілі, засоби, завдання зумовили принципово відмінні характеристики персонажів, опис подій, зміст і форму обох праць. Виступаючи як дослідник, Пушкін дає характеристику Пугачову і бунту відповідно до документів і свідчень, в яких усе це постає як кривава вакханалія, а Пугачов як жорстокий і немилосердний вбивця. Як художник, що орієнтувався на створений народом романтизований образ Пугачова, він надає йому привабливих рис.

Належачи до системи засобів освоєння дійсності, мистецтво має змогу вибирати саме ті явища, риси, сторони, які відповідають його власному призначенню, і відображає дійсність в тих аспектах, які сприяють виконанню його власної функції. Воно створює свою «художню реальність», яка набагато відрізняється від дійсності і реальності, створюваної за допомогою наукової діяльності і наукових знань. Як щось протилежне утилітарному і раціональному, мистецтво має в собі власну логіку, що є не стільки логікою знань і об'єктивності середовища, скільки логікою людського духовного і душевного життя, його порухів і динаміки, логікою незавершеності і плинності. У мистецтві важлива не експериментально перевірна на істинність висвітлюваних наукою знань, а перевірка їх на духовний, естетичний, політичний, ідейно-виховний вплив. Але мистецтво - не анархічний розрив із дійсністю, зі знанням, мораллю, раціонально-нормативним; і не винахідництво заради «форм», не «ребуси», від яких немає справжньої людської радості. Будь-які спроби звести відмінність від науки і мистецтва лише до відмінності і застосування форм і методів заздалегідь приречені на невдачу. Зв'язок мистецтва та науки фактично є незворотнім. Навіть у тих випадках, коли окремі елементи наукового знання включаються в зміст твору мистецтва, а твір мистецтва підпадає під науковий аналіз: ніякі середні статистичні дані щодо розподілу голосних і приголосних у поетичній і непоетичній (прозовій) мові не можуть пояснити чарівність прозових творів Гоголя або поетичних рядків Т.Г. Шевченка чи інших видатних художників слова. Визнання за мистецтвом тільки інформаційного коду, що має образну форму і пізнавальне значення без відповідної естетично-художньої «надбавки», без емоційно-особистого підтексту, без того, що не контролюється суворою логікою розуму, важко збагнути неперехідну цінність Венери Мілоської - витвору скульптора Стародавньої Греції Агасандра, портрет Монни Лізи (Джоконди) Леонардо да Вінчі, «Лебединого озера» П. І. Чайковського, «Апасіонати» Бетховена. Ще важче сказати, що рухало первісною людиною, коли вона примітивними знаряддями й інструментами вирізала фігурки тварин і людей або мінеральними фарбами малювала їх на стелях печер.

7. Етика ХХ століття

Розмову про етику XX ст. ми розпочнемо з етики, яку можна назвати марксистсько-ленінською. Марксистська філософія, зберігаючи послідовні зв'язки з досвідом попередньої етичної думки, завжди претендувала на принципово новий підхід у вивченні сутності моралі. Вихідним пунктом своїх міркувань марксизм обрав критику попередників і вже сформованої з класових позицій системи моралі. Дослідження сутності моралі було зведено до завдань класової боротьби пролетаріату, до революційної стратегії й тактики. У рамках соціалістичного суспільства етична наука майже не розвивалася до середини 50-х років. Радянська етична наука зосередила свою увагу на таких проблемах як дослідження історії етичної думки; обґрунтування нормативної етики радянського суспільства; розробка теорії морального виховання - тобто проблемах педагогічної етики; акцентуванні питань професійної етики.

У XX ст. виникає особливий інтерес до ірраціонально-міфологічних ідей та образів. Вони розглядаються як засіб компенсації розірваної, зруйнованої системи архетипічних образів.

У XX ст. одним із широких філософсько-етичних напрямків є феноменологія. В етиці її ідеї обґрунтував Макс Шелер (1874-1928) у праці «Формалізм в етиці і матеріальна етика цінностей» (1916). Це одна з найбільш цікавих у XX ст. праць з етики. Шелер спирається на феноменологічний метод Е. Гуссерля, що вважав можливим безпосереднє, інтуїтивне осягнення сутності речей і явищ. Правда, відкривається сутність не емпіричному сприйманню, а «ідеальній інтуїції». Шелер зосереджує: увагу не стільки на описі «логічних сутностей» - смислового значення феноменів «ідеальної інтуїції», скільки на проблемі цінностей. Він виходить з того, що феномени свідомості мають не лише смислове, але й ціннісне значення. Досліджувати його зміст покликана етика. Предмет її осягається не інтелектуальною, а емоційною інтуїцією. Це особливе почуття. Сутність його не в афективних почуттях, не в суб'єктивному світі, а у світі об'єктивних цінностей.

Афективні почуття - упереджені. Вони диктують вибір і оцінку відповідно до уподобань суб'єкта. Моральні почуття виходять із об'єктивно наявної системи цінностей. Однак вибір «чи¬стої свідомості» не є актом раціональним. Філософ наголошує, що «ієрархію цінностей ніколи не можна дедукувати». Для того, щоб визначити, яка з цінностей «вища», ми щоразу маємо робити акт вибору. Для цього існує «інтуїтивна очевидність уподобання».

«У самому чуттєвому, живому контакті зі світом (психічним, фізичним чи ще якимось), у наданні переваг та зневажанні, у самих любові та ненависті, тобто у процесі здійснення цих інтенціональних функцій і актів вибухають цінності та їх порядки! І в тому, що дане таким чином, наявний також апріорний зміст», - пише М. Шелер [8, с. 287]. Філософ справедливо стверджує, що дух, обмежений лише сприйманням та мисленням, був би цілком «сліпий до цінностей», якщо добре не була б розвинута його здатність «внутрішнього сприймання», тобто сприймання психічного.

Близьку позицію щодо розуміння змісту та сутності моралі висловлює засновник учення про «творчу еволюцію» Анрі Берґсон (1859-1941) у праці «Два джерела моралі і релігії». Він стоїть на позиції визначального впливу релігійних ідей на соціальну еволюцію. Усе життя суспільства він ставить у залежність від типів моралі. Останню ж він ділить на «статичну» і «динамічну». Статична зорієнтована на збереження і утвердження існуючих суспільних інституцій, її виховна дія зосереджена на виробленні типових форм поведінки.

Наймасштабніший напрям етики XX ст., що має виражене гуманістичне спрямування, - екзистенціалізм. Його засновник - представник християнського екзистенціалізму, датський філософ Сьорен Кіркеґор (1813-1855). Його праці «Страх і тремтіння», «Насолода і обов'язок», «Або-або», «Філософські крихти», «Поняття страху» та інші присвячені проблемам моралі, зокрема співвідношенню моралі та віри. Ідеї, обґрунтовані Кіркеґором у XIX ст., викликали особливий інтерес у ХХ ст. у зв'язку з проблемою вибору особистістю свого буття в умовах зростаючого відчуження особи від природного і соціального світу.

Кіркеґор сформулював вихідні засади, на які спирається філософія екзистенціалізму. Він виходить із ідеї особистісного вибору буття, а ситуацію вибору пов'язує з негативними явищами духовного життя особистості, такими як страх, тривога, неспокій, роздратування тощо, їх наявність у психічному житті особистості філософ пояснює гріховною природою людини і відчуттям провини за гріховність. Він виділяє два рівні страху, постійно наявного в психічному бутті, - емпіричний страх (острах) і метафізичний, зумовлений кінцевістю людського буття. В етиці Кіркеґора страх визначається своєю всепроникністю. Однак він не має вираженого негативного забарвлення. «Перевагою чи пороком є відчай? - запитує Кіркеґор. - Тим та іншим у чистій діалектиці. Зберігаючи від нього лише абстрактну ідею, не звертаючись до конкретного випадку, доводиться вважати його величезною перевагою. Те, що ми піддані цьому, підносить нас над тваринами, це перевага, що вирізняє нас цілком іншим способом, ніж пряма хода, адже воно служить знаком нашої нескінченної переваги або величі нашої духовності. Перевага людини над твариною полягає у тому, що ми піддаємося відчаю».

Найкрупнішими представниками філософії та етики екзи стенціалізму були: Мартін Гайдеґґер (1889-1976), Карл Ясперс (1883-1869) - у Німеччині, Жан-Поль Сартр (1905-1980), Альбер Камю (1913-1960), Габріель Марсель (1889-1973), МорісМерло-Понті (1908-1961) - у Франції, Хосе Ортеґа-і-Гассет (1883-1955) - в Іспанії, Мартін Бубер (1878-1965) - в Ізраїлі, Микола Олександрович Бердяєв (1874-1948) та Лев Шестов (1866-1938) - представники «київської школи» екзистенціалізму та інші. На становлення екзистенціалізму важливий вплив справила «філософія життя» та феноменологія Гуссерля і Шелера.

Етичне спрямування має одне з центральних понять екзистенціалізму - поняття свободи. Свобода вибору завжди пов'язується з моральним болінням та відповідальністю за вибір. В екзистенціалізмі зазнає заперечення раціоналістично-просвітницька традиція трактування свободи як пізнаної необхідності. Екзистенціалізм ототожнює екзистенцію і свободу. Екзистенція, витлумачена як «спрямованістьна», має певні нюанси. У релігійному екзистенціалізмі трансцендування - шлях до Бога. М. Бердяєв говорить, що справжній вибір - це вибір у собі образу Божого, який складає сутність людини, але прихований від неї, доки вона живе у світі буденності. У Гайдеґґера трансценденція є «ніщо», а отже, вибір свого Я передбачає необхідність поставити себе перед крайньою межею буття - смертю. У такий спосіб людина здобуває свободу, звільняючись від сущого - предметного та соціального світу. Звертає на себе увагу відсутність критерію «справжнього буття», оскільки особа щоразу поставлена перед необхідністю вибирати з «ніщо».

У другій половині XIX - на початку XX ст. ідеї «філософії життя» вплинули на фройдизм, етична система якого базується на принципі ірраціоналізму. Засновник психоаналізу Зиґмунд Фройд (1856-1939) розглядає етичну проблематику у зв'язку з розробленою ним теорією психоаналізу в таких працях: «Я і Воно», «Психологія мас і аналіз людського Я», «Тотем і табу», «Майбутнє одної ілюзії», «Незадоволеність у культурі» та ін. Фройд вважав, що витоки людських вчинків у несвідомому. Структуру психіки він загалом поділяв на 3 шари: несвідоме, свідоме і недовідоме. За його термінологією це відповідно: «Воно», «Я» і «над-Я». Свідомість служить для того, щоб надавати ірраціональним потягам зовні прийнятних форм. Це раціональні «маски» наших вчинків. Переведення свідомістю неприйнятного по суті у зовні прийнятні форми - явище сублімації (заміщення) наявних у природі людини ірраціональних потягів. Це, у першу чергу, статеві потяги. Тим не менше, Фройд не заперечує існування морального почуття. Для розуміння його природи важливі роботи вченого, у яких досліджуються ранні форми культури, зокрема культура табу. Фройд чітко вирізняє мотиви дотримання заборон, що народжені містичним страхом перед невідомими явищами (табу), від заборон, які свідомо накладені людьми на певні шкідливі для спіль¬ноти дії. Останні - це моральні заборони, оперті на розум. Фройд пише: «Від заборон вони (табу. - В.М.) відрізняються відсутністю приналежності до системи, що вимагає загалом утримання та наводить підстави для такої вимоги. Заборони, табу позбавлені будь-якого обґрунтування». Згідно з Фройдом, табу значно вагоміше впливає на психіку саме своєю незбагненністю, ніж свідомо вироблені заборони.

Ідеї Фройда знайшли переосмислення у працях представників неофройдизму, в першу чергу, - його учня Карпа Юнга (1875-1961). Юнг - засновник аналітичної психології. Основні ідеї його вчення викладені у працях: «Психологія і релігія», «Метаморфози і символи лібідо», «Архетипи колективного без-свідомого», «Поняття колективного безсвідомого» та ін.

Розбіжність Юнга з Фройдом стосувалася, по-перше, ролі сексуального начала ужитті людини. По-друге, тлумачення природи безсвідомого. Юнг заперечує ідею пансексуальності, піддаючи критиці підхід Фройда до пояснення будь-якої діяльності витісненням сексуальних потягів. Він доводив також безпідставність спроби пояснення усіх явищ культури витісненими сексуальними потягами. Юнг радикально переосмислює концепцію Фройда щодо природи несвідомого. На його думку, несвідоме поєднує у собі не лише індивідуальний психічний зміст, але і колективні, безособові форми реагування на явища, досвід якого складався впродовж еволюції. Ці форми не довільні. Вони зумовлені наявними у психіці людини образами, що і визначають спільність реагування. Юнг називає їх архетипами (гр. початкові образи, або прообрази). Тобто, він розрізняє архетип і архетипний образ, або архетип, що знайшов утілення в міфах, казках, художніх творах. Вихідною засадою для формування поняття архетипу стала виявлена психологом спільність мотивів міфології, сновидінь людей, а також фантазії психічно хворих.

Етична проблематика розглядається у філософії відомого представника неофройдизму Еріха Фромма (1900-1980). У пра¬цях «Втеча від свободи», «Людина для себе», «Мати і бути» та інших Фромм доводить суперечність людського існування, взятого не як суб'єктивно-особистісний, а як онтологічний факт. Він виділяє різні типи організації суспільства (патріархат і матріархат), різні типи свідомості (авторитарна і гуманістична), різні типи організації життя людей (екзистенційну та історичну) тощо. Виділяє два типи свободи: «свобода від» (негативна) і «свобода для» (позитивна). Основна проблема його праць - аналіз шляхів та засобів індивідуалізації людини та усвідомлення складності й суперечності цього процесу. З одного боку, особистісне і онтологічне начала людського буття не суперечать, а доповнюють одне одного. З іншого - суперечать одне одному, оскільки унікальність і всезагальність несумісні.

Одним із напрямків розвитку етичної теорії у XX ст. є мета-етика, яку заснував Джордж Мур (1873-1958). Його праці та праці двох інших англійських мислителів Бертрана Расела (1872-1970) і Людвіга Вітгенштайна (1889-1951) справили особливий вплив на розвиток англійської філософської етики. Вони, по-перше, відроджували традицію англійського емпіризму, по-друге, відкривали нову епоху - «епоху аналізу». Дж. Мур застосовує логіко-лінгвістичний аналіз щодо етичної проблематики. Згодом його доповнить метод «логічного атомізму» і позитивізму Рассела, а ще пізніше - лінгвістична філософія Вітгенштайна. У праці «Принципи етики» (1903), «Етика» (1912) та пізніших статтях Мур формулює метод і методологію метаетики - напрямку, що об'єднав у собі всі різновиди неопозитивізму в етиці (інтуїтивізм, емотивізм, деонтологічний інтуїтивізм, школи лінгвістичного аналізу мови моралі, прескрептивізм).

Термін «метаетика» закріпився в етичній теорії з 30-х років XX ст. Низка проблем, що досліджуються автором, - традиційне, усталене ще з часів Платона та Арістотеля. Це поняття добра і зла, блага; спроба визначити критерій правильних і неправильних вчинків тощо. Суть і цінність метаетики визначається не комплексом поставлених у ній проблем (вони - традиційні), а методологією етичних досліджень, запропонованою Муром. Метаетика має досліджувати не мораль, а мову етики як науки про мораль через її опосередковане вираження у мові. Аналіз мови моралі Мур вважає засобом для вирішення проблем етики. Велика увага приділена критиці «традиційної» етики (гедонізм, метафізична етика, утилітаризм). Критиці піддаються всі етичні теорівід часів Давньої Греції до XX ст. Для вивчення моралі Мур звертається не до реальних вчинків людей, а зосереджує увагу на тому, як вони говорять про мораль (семіотичний метод дослідження).

Відповідно вченню А. Камю (1913-1960 pp.), навколишній світ - світ абсурду, з яким людина постійно конфліктує. Людина, особистість прагне реалізувати свою свободу, тому постійно виступає проти уряду, держави, світового порядку, тобто проти усього, що здається їй втіленням абсурду та несправедливості. Ж.-П. Сартр (1905-1980 pp.) вважає, що людина вільна абсолютно, а мораль може стати засобом реалізації цієї свободи. Маючи право на щастя, людина вільна розпоряджатися своєю долею, у тому числі, й правом на смерть. Абсолютна свобода людини накладає на неї й абсолютну відповідальність, яка, у свою чергу, не пов'язана з конкретною відповідальністю за реальні вчинки. Етика екзистенціалізму абстрактна і дуже віддалена від реальних суспільних інтересів.

Етична концепція прагматизму (Аж. Д'юї, Ч.С. Пірс, у. Джеймс та ін.) заперечує теоретичний аспект моралі та зводить її до розглядання утилітарних життєвих проблем, до «практичної науки». Основу моралі складає досягнення користі будь-якою ціною й будь-якими засобами, що означає виправдання будь-якої мети й характеру діяльності.

У межах неопозитивізму існує суб'єктивно-ідеалістична теорія моралі (Б. Рассел, Р. Карнап, А. Д Айєр та ін.), яка заперечує об'єктивні засади моралі: особистість сама визначає зміст моральних цінностей, що і виправдовує будь-які її дії.

Серед релігійних напрямів у етиці слід виділити неотомізм та неопротестантизм. Неотомізм (Ж. Марітен, Е.А. Жильсон та ін.) - офіційне вчення католицької церкви. Етика неотомізму виходить з того, що витоком моралі є Божий розум, який визначає моральні вимоги до людини. Головною причиною морального зла є відступ від норм релігійної моралі. Моральність людини пов'язана із безумовним виконанням «Божого закону», який є єдиним дороговказом до «вічного блаженства на тому світі», морального самовдосконалення.

Теологічне обґрунтування моралі представлене також у неопротестантизмі (К Борт, Р. Нібур, П. Тіллгх та ін.), який стверджує, що моральність - це звернення та любов або Бога, всепробачення та справедливість, тоді як світська мораль - лише утилітарні розрахунки і матеріальні егоїстичні інтереси.

Однією з найвпливовіших філософських течій XX ст. є психоаналіз, видатним представником якого є німецько-американський філософ Е. Фромм (1900-1980 pp.). У своїх працях він відстоював традиції гуманістичної етики, започатковані ще Аристотелем. Гуманістична етика Е. Фромма вважає, що цінності, судження, в тому числі, й етичні, можуть бути створені лише на основі розуму, для чого людина повинна пізнати саму себе, свою природу, властивості та типи людського характеру. Позитивним типом особистості є такий, для якого характерні продуктивна орієнтація та творча діяльність. Любов, творчість, відповідальність - ось дійсно моральна позиція людини в цьому світі, якщо вона прагне зберегти світ для себе й для майбутніх поколінь.

Наприкінці ХХ століття починається новий період - широкий розвиток одержує прикладна етика (Applied ethics). Це дуже широкий напрямок в етиці, що відповідає практичним потребам розвитку сучасного суспільства і велике практичне поле, що має, застосування. Сюди відносяться усі види професійної етики (етика бізнесу, етика вченого, етика ділового спілкування), а також зовсім нові напрямки (що виникли наприкінці ХХ століття) - генна інженерія, сурогатне материнство, права тварин, екологічна етика, політична етика (шпигунство, страта), сексуальна, комп'ютерна, етика цензури і т.д.

Висновки

Мистецтво еллінізму яскраво і повно відображало ідеї, що хвилювали людей тієї бурхливої епохи. Майстри чутливо реагували на настрої суспільства, не дивлячись на все зростаючу в умовах монархічних режимів офіціозність, зберігаючи в своїх творах щирість і гостру злободенність пануючих настроїв і відчуттів. Мистецтво, еллінізму, зробило величезний вплив не тільки на характер багато римського мистецтва, що узяло з його спадщини, але було основою подальшого художнього розвитку в таких областях Середземномор'я, як Єгипет, Сірія, Мала Азія, Балканський півострів. У тривалий період чотирьох сторіч, коли ці землі були римськими провінціями, у населення їх не згасало прагнення виражати у витворах мистецтва свої відчуття і настрої. Не випадково саме в цих районах пишно розцвіло згодом новаторське образами і формами, глибоке змістом пам'ятників візантійське мистецтво.

Характеризуючи етичну думку XX ст., треба сказати, що у межах різних філософських шкіл виникають самостійні концепції моральності, які базуються на принципах релятивізму, волюнтаризму, суб'єктивізму та відвертого цинізму. Трагічні суперечності XX ст. знайшли відповідний відбиток у пошуках мислителів екзистенціальної орієнтації. Екзистенціалізм (К. Ясперс, М. Хайдеггер, Ж.-П. Сартр, А. Камю) визначає моральність не як істинне буття, а лише як засіб суспільного маніпулювання особистістю, тобто, в цілому, як дещо вороже людині. Також треба зауважити, що кінець XX ст. у європейській етиці характеризується переходом до прикладної етики. Прикладна етика займається моральними колізіями у конкретних сферах суспільної практики та існує як сукупність дисциплін - біоетика, етика бізнесу, етика науки, політична етика тощо.

Література

релігія теологічний теорія етика

1. Етика: Навч. посіб. / В.О. Лозовой, М.І. Панов, О.А. Стасевська та ін.; За ред. проф. В.О. Лозового. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 224 с.

2. История Древней Греции: учебник / под ред. Кузищина В.И. - 3-е изд., перераб. и доп. - М.: Высш. шк., 2005. - 399 с.

3. Кьеркегор С. Болезнь к смерти // Этическая мысль. - М., Политиздат, 1990. - С. 361-470.

4. Мовчан В.С. Етика: Навч. посіб. - 3-тє вид., випр. І доп. - К.: Знання, 2007. - 483 с.

5. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник для вузів / Ред. М.М. Закович. - 2-ге вид., випр. - К.: Знання, 2001. - 550 с. - (Вища освіта XXI століття).

6. Фрейд 3. Остроумие и его отношение к бессознательно¬му. Страх. Тотем и табу: Сборник. - Минск: ООО Попурри, 1998. - 496 с.

7. Хоменко В.Я. Українська і світова культура. Підручник: Видавництво «Україна», 2002. - 333 с.

8. Шелер М. Формализм в этике и материальная этика цен¬ностей // Шелер М. Избранные произведения. - М.: Гнозис, 1994. - С. 259-337.ї

9. В.І. Лубський.» Релігіезнавство», К. «Вілбор», 1997

10. Крівєлєв.І.А.» Історія релігії» 2 т, М., 1975-1976

11. А.А. Радугин. «Введение в религиоведение», Москва, 1996.

Размещено на Allbest.ru