Гібридні канали комунікації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми дослідження. На перших етапах людство використовувало природні засоби для передачі змістових повідомлень двома каналами: невербальним (несловесним) і вербальним (словесним).

Невербальний канал завдяки використанню міміки, жестів, рухів, інтонацій дозволяє дуже добре передавати емоції людини.

У міжособистісних та групових комунікаціях роль невербального каналу важко переоцінити, оскільки до 70% інформації передається не словами, а саме мімікою, жестами, рухами, паузою, інтонацією тощо.

Невербальний канал є найбільш правдивим, оскільки невербальні реакції генеруються на рівні підсвідомості правою півкулею мозку («чутливою»), а словесні висловлювання контролюються лівою півкулею мозку («абстрактно мислячою»).

Вербальний канал комунікації, який зараховують до природних комунікаційних каналів, ґрунтується на мовних здібностях людини і реалізується через передачу мовних повідомлень (текстів) в усній чи письмовій формі.

Для того, щоб передавати мовні повідомлення, людина має володіти:

* мовною здібністю, яка передається спадково і полягає в можливості говорити і розуміти інших людей;

* однією з природних мов, якою людина оволодіває в дитинстві в результаті первинної соціалізації;

* іноземною або штучною мовою (або мовами), яку людина може вивчити протягом життя.

Природна мова, будучи фундаментальним блоком соціальної пам'яті, відрізняється від мовлення, яке є матеріалізацією результатів мислення за допомогою мови, що зберігається в індивідуальній пам'яті і використовується людиною у процесі комунікації.

Розвиток людської цивілізації супроводжувався збільшенням кількості комунікаційних каналів.

XX століття стало свідком другої технічної революції, яка знаменувала появу нового типу соціальної комунікації - електронної комунікації. Стрімкий розвиток електронної комунікації продовжується. Відбувається синтез усіх типів комунікації: усної, документної, електронної і створення гібридних каналів комунікації.

Еволюцію комунікаційних каналів досліджував фахівець в галузі соціальних комунікацій А.В. Соколов, А.В. Борисов, Т.М. Волочкова, А.С. Сергєєв, Г.Г. Почепцов та ін.

Метою дослідження є формування і розвиток гібридних комунікативних каналів.

Для досягнення поставленої мети потрібно вирішити такі завдання:

- розглянути поняття та структуру комунікативних каналів;

- проаналізувати особливості еволюції каналів комунікації;

- розкрити поняття гібридних комунікативних каналів;

- охарактеризувати історію появи гібридних комунікативних каналів.

Об'єктом дослідження є комунікативні канали.

Предметом дослідження є процес формування і розвитку гібридних комунікативних каналів.

У курсовій роботі використані такі методи дослідження, як: аналіз, синтез, метод порівняння, наукової абстракції, дедуктивний та індуктивний.

Практичне значення одержаних результатів дослідження. Положення й висновки курсової роботи можуть бути використані студентами для підготовки до семінарських занять, при написанні наукових робіт та статей, а також для подальшого дослідження проблематики формування і розвитку гібридних комунікативних каналів.

1. Комунікативні канали як засоби передачі інформації

1.1 Поняття та структура комунікативних каналів

Комунікація - це процес обміну інформацією (фактами, ідеями, поглядами, емоціями тощо) між двома або більше особами. Проте сам факт обміну інформацією ще не свідчить про комунікацію, оскільки інформація, що передається, може бути незрозуміла для того, хто її отримує [2, с. 35].

Для здійснення процесу комунікації необхідні, принаймні, 4 умови:

1) наявність щонайменше двох осіб: відправника - особи, яка генерує інформацію, що призначена для передавання; одержувача - особи, для якої призначена інформація, що передається;

2) наявність повідомлення, тобто закодованої за допомогою будь-яких символів інформації, призначеної для передавання;

3) наявність каналу комунікації, тобто засобу за допомогою якого передається інформація;

4) наявність зворотного зв'язку, тобто процесу передавання повідомлення у зворотному напрямку: від одержувача до відправника. Таке повідомлення містить інформацію про ступінь сприйняття і зрозумілості отриманого ним повідомлення [2, с. 38].

В процесі комунікації, модель якого наведена на рис. 1.1, виділяють такі етапи:

1) формування концепції обміну інформацією;

2) кодування та вибір каналу;

3) передавання повідомлення через канал;

4) декодування;

5) усвідомлення змісту ідеї відправника;

6) зворотній зв'язок.



Рис. 1.1. Модель процесу комунікації

Комунікаційні канали можна характеризувати їх пропускною спроможністю. Пропускна спроможність каналу - обсяг інформації, що може бути переданий через цей канал за одну комунікативну сесію.

На ємність комунікаційних каналів впливають три чинники:

1. спроможність обробляти кілька сигналів одночасно;

2. можливість забезпечити швидкий двобічний зворотний зв'язок;

3. спроможність забезпечувати особистий підхід до комунікацій.

Рис. 1.2. Структура комунікаційних каналів

Комунікаційний канал сприяє створенню (кодуванню) передачі і прийому (сприйняттю) інформації. Для цього потрібні мови, коди, знаки, матеріальні носії інформації та технічне обладнання (шифратори, прибори прийому та передачі сигналів, дешифратори сигналів та ін.).

Кожний канал комунікації має певні переваги та недоліки і залежно від обставин може бути ефективним засобом спілкування. Вибір каналу залежить від того, чи є повідомлення звичайним рутинним, чи особливим нестандартним та ін.

1.2 Канали комунікації та їх еволюція

Комунікація є суттю людської діяльності. Тому сучасні можливості комунікації змінюють усі сфери соціального життя. Все чіткіших образів набуває якісно нова форма соціуму - мережеве суспільство або інформаційне суспільство.

Результатом комунікаційної діяльності є розповсюдження освіти, формування громадської думки і суспільних настроїв, процеси управління і таке інше. Для реалізації комунікаційної діяльності потрібні матеріально-технічні, технологічні, кадрові, організаційні засоби, в якості яких виступають комунікаційні канали.

Отже, комунікаційні канали - матеріальна сторона (засоби) соціальної комунікації. Комунікаційні канали надають суб'єктам комунікації засоби для створення і сприйняття повідомлення, а це знаки, мова, коди, матеріальні носії, технічні пристрої, програмне забезпечення та інше.

Комунікаційний канал - це реальна або умовна «лінія» зв'язку (контакту), по якій рухаються повідомлення від комуніканта до реципієнта. Наявність зв'язку - необхідна умова будь-якої комунікаційної діяльності, в якій би формі вона не здійснювалась (інформування, управління, діалог). Комунікаційний канал можна розглядати ще як і форму, в якій відбувається процес комунікації: усна, письмова, музика, живопис [33, с. 235].

Розвиток людства від первісного варварства до постіндустріальної цивілізації супроводжувався постійним збільшенням кількості комунікаційних каналів, завдяки доповненню природних каналів, що утворилися в ході антропогенезу, каналами штучними, свідомо створеними людьми. Еволюцію комунікаційних каналів досліджував фахівець в галузі соціальних комунікацій А.В. Соколов.

Розвиток людської цивілізації супроводжувався збільшенням кількості комунікаційних каналів.

Рис. 1.3. Типологія комунікаційних каналів

Природні комунікаційні канали - це канали, що використовують вроджені, притаманні людині від природи засоби передачі смислових повідомлень у фізичному просторі. Таких каналів два: невербальний (несловесний) і вербальний (словесний).

Невербальний канал - як найдавніший з комунікаційних каналів, виник у ході біологічної еволюції задовго до появи людини. Він існував у світі вищих тварин (зоокомунікації). Зміст зоокомунікації - демонстрація емоційних станів, які переживає суб'єкт, - гнів, біль, страх. Невербальний канал активно використовується в процесі комунікації між людьми дотепер.

Вербальний канал доступний тільки людині, що володіє мовною здатністю, користуватися природною мовою. Формування мовної здатності (і відповідно вербального комунікаційного каналу) відбувалося в процесі антропогенезу. Тому вербальний канал, подібно до невербального каналу, правомірно вважати за природний.

На базі невербального і вербального каналів сформувався канал усної комунікації.

Потреба в штучних комунікаційних каналах виникає тоді, коли комунікант і реципієнт позбавлені безпосереднього контакту, не можуть ні бачити, ні чути один одного, і в той же час існує суспільно важлива інформація, що потребує передачі в соціальному часі і просторі. В прадавні часи використовувалися такі штучні канали комунікації: канал іконічних «документів» - повідомлень; канал символьних «документів» - повідомлень, які розвинулися в сучасні канали документної комунікації.

Канал іконічних документів - графічні зображення (на кістці, на камені, на дереві) і живописні зображення (одноколірні або багатоколірні на стінах печер).

Канал символьних документів - амулети, прикраси, талісмани, статуетки, що мають таємний магічний сенс, а також язичницькі ідоли і зображення богів [33, с. 240].

Первісні канали дали поштовх для появи нових штучних каналів. Це художні канали, а також технічні, що використовують науково-технічну базу.

До художніх комунікаційних каналів відносяться: музика і танець (похідні невербального каналу); поезія і риторика (похідні вербального каналу); театр (синтетичний вид мистецтва, об'єднуючий вербальні і невербальні засоби); графіка і живопис (похідні іконічного каналу); скульптура і архітектура (похідні каналу символьних документів).

Звичайно, найважливішою подією для розвитку цивілізації був винахід писемності, тобто відкриття ще одного документного каналу. Писемність - результат еволюції іконічного каналу. Палеолітичний живопис втрачає жвавість і реалістичність, схематизується і спрощується. З'являється піктографія, а від неї прямий шлях до ієрогліфів Давнього Єгипту і Месопотамії. Писемність сприяла розвитку технічного забезпечення комунікаційних каналів, а це в свою чергу сприяло підвищенню ефективності комунікації: оперативності передачі, зниженню собівартості, підвищенню тиражності, збільшенню дистанційності і комфортності. Закономірно, що на зміну рукописним книгам в XV столітті в Західній Європі прийшло мануфактурне книгодрукування. У XIX столітті відбулася революція в поліграфічній і целюлозно-паперовій промисловості, що забезпечило багатотисячні тиражі газет, журналів, книг і величезний книжковий ринок.

Разом з тим, з'явилися технічні винаходи, які суттєво розширили комунікаційні можливості первинних каналів. Невербальний канал збагатився фотографією, а вербальний отримав звукозапис (винахід фонографа Т. Едісоном в 1877 р.), телефон (запатентований А. Беллом в 1876 р.), телеграф, кіно (1895 р.) радіо (1895 р. - А. Попов, 1897 р. - Р. Марконі). Відбулася перша технічна революція у сфері соціальних комунікацій.

XX століття стало свідком другої технічної революції, яка знаменувала появу нового типу соціальної комунікації - електронної комунікації. Стрімкий розвиток електронної комунікації продовжується. Відбувається синтез усіх типів комунікації: усної, документної, електронної.

2. Формування і розвиток гібридних комунікативних каналів

2.1 Поняття гібридних комунікативних каналів

Комунікаційний канал - це реальна чи уявна лінія зв'язку (контакту), по якій повідомлення рухаються від комуніканта до реципієнта. Наявність зв'язки - необхідна умова будь-якої комунікаційної діяльності, в якій би формі вона не здійснювалась (наслідування, управління, діалог).

Комунікаційні канали забезпечують рух не смислів, а тільки матеріального втілення повідомлень, яке виражає смислове зміст. Причому, рух відбувається у фізичному (геометричному) просторі і в астрономічному часі. Комунікаційна ж діяльність, як відомо, представляє собою рух змістів у соціальному просторі, і результатом цієї діяльності є поширення освіти, формування громадської думки і суспільних настроїв і т.д. Комунікаційна діяльність - діяльність духовна, але для її реалізації потрібні матеріально-технічні засоби, у якості яких виступають комунікаційні канали. Отже, комунікаційні канали - матеріальна сторона соціальної комунікації [5].

Розвиток людства від первісного варварства до постіндустріальної цивілізації супроводжувалося постійним збільшенням кількості комунікаційних каналів, завдяки доповненню природних каналів, що утворилися в ході антропогенезу, каналами штучними, свідомо створеними людьми.

Сучасна епоха - синтез «людини, що слухає» і «людини, що дивиться» (стадія постнеокультури). Електричні і електронні засоби зв'язку, за словами М. Маклюена, це «комунікаційна революція» в історії людства [25, с. 55]. Характерна особливість сучасних комунікаційних засобів в тому, що вони діють не на окремі органи чуття, а на всю нервову систему людини. Навколишня реальність знову предстає в своїй живій конкретності, а людина отримує ілюзію співучасті в поточних подіях. До людей повертається «сенсорний баланс» епохи дописемної комунікації. Електронні технології спілкування сприяють злиттю міфологічного (безпосереднього) і раціоналістичного (опосередкованого) способів сприйняття світу, створюють передумови для цілісного розвитку особи.

Огляд еволюції комунікаційних каналів представлений на рис. 2.1.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 2.1. Огляд еволюції комунікаційних каналів

XX століття стало свідком другої технічної революції, плодами якої стали телефакс і телебачення, відеозапис і комп'ютерний зв'язок, електронна пошта, яка виросла в кінці 90-х років в глобальну комунікаційну систему Інтернет. Друга технічна революція знаменувала появу нового роду соціальної комунікації - електронної комунікації. Становлення електронної комунікації ще не завершено. Багатообіцяючі можливості мультимедіа (текст + рухоме зображення + звук), ведуться експерименти з розпізнавання текстів і зображень, по мовному вводу та виводу інформації в комп'ютерних системах. Можна сказати, що ми знаходимося на порозі синтезу всіх відомих нам каналів комунікації: усної, документної, електронної.

Рис. 2.2. Співвідношення різних родів комунікації

Усна комунікація, яка використовує, як правило, одночасно і в нерозривній єдності природні невербальні та вербальні канали; її емоційно-естетичний вплив може бути посилено за рахунок використання таких художніх каналів, як музика, танець, поезія, риторика. До усної комунікації відносяться подорожі з пізнавальною метою - експедиції, туризм.

Документна комунікація, яка застосовує штучно створені документи, спочатку - іконічні та символьні, а згодом писемність, друк і різні технічні засоби для передачі смислів в часі і просторі.

Електронна комунікація, заснована на космічному радіозв'язку, мікроелектронній і комп'ютерній техніці, оптичних пристроях запису.

Всі три роди взаємодіють один з одним, утворюючи змішані, гібридні комунікаційні канали, які з'являються завдяки використанню різноманітних технічних засобів в усній і документній комунікації [33, с. 245].

2.2 Взаємодія усної та електронної комунікації - створення телефону, радіо, телебачення

гібридний комунікативний канал електронний

Телефон (з грецької: tele - далеко звідси та phone - голос) - це пристрій для передачі звуку на великі відстані за допомогою електричних сигналів [34].

Винахід телефону є результатом праці багатьох людей і його авторство не можна приписати одній конкретній особі (як і у випадку з, наприклад, фотографією чи кінематографом).

Згідно з листом у Peking Gazette, у 968, китайський винахідник Кунг-Фу-Вінг винайшов thumtsein, який імовірно передавав мову через труби. Розмови через труби використовуються й сьогодні [37].

Мотузковий телефон був також відомий століттями, зв'язуючи дві діафрагми з мотузкою або з дротом, які передають звук з одного кінця до іншого вібраціями мотузки, а не через електричний струм.

Те, що ми зараз називаємо телефоном є результатом роботи, зробленої багатьма людьми. Документально підтверджено, що одним з перших успішно працюючих електричних пристроїв, який по проводах міг передавати музичні тони і розбірливу мову, був створений Іоганном Пилипом Рейсом в Німеччині в 1861 році. Апарат мав мікрофон оригінальної конструкції, джерело живлення - гальванічну батарею і динамік. Сам Рейс назвав сконструйований ним пристрій Telephon. У тому ж році в США іммігрант італійського походження Антоніо Меуччі продемонстрував інший пристрій, що також міг передавати звуки по дротах, і названий ним Teletophon. Телефон, запатентований в 1876 році американцем Олександром Беллом, називався «говорить телеграф». Трубка Бела служила по черзі і для передачі, і для прийому людської мови. B телефоні Белла не було дзвінка. Виклик абонента здійснювався через слухавку за допомогою свистка. Дальність дії цієї лінії не перевищувала 500 метрів.

B 1877 винахідник Ваден застосував для виклику абонента телеграфний ключ, який замикав ланцюг дзвінка (пізніше ключ був замінений кнопкою). B тому ж році петербурзький завод німецької фірми «Сіменс і Гальське» почав виготовляти телефонні апарати з двома телефонними трубками - одну для прийому, іншу для передачі мови [34].

B наступному році російський електротехнік П.M. Голубицький застосував в телефонних апаратах конденсатор і розробив перший російський телефон оригінальної конструкції, в якому було застосовано кілька постійних магнітів. У 1885 році Голубицький розробив систему централізованого живлення мікрофонів телефонних апаратів.

Томас Едісон винайшов вугільний мікрофон, який практично без змін пропрацював до 1980 року.

Історія подальшого розвитку телефону включає в себе електричний мікрофон, що прийшов на заміну вугільному, гучний зв'язок, тоновий набір, цифрове стискання звуку. Нові технології IP-телефонія, ISDN, DSL, стільниковий зв'язок, DECT.

Питання першості у відкритті радіо у різних країнах трактується по різному. Біля витоків радіо стояли Нікола Тесла, Гульєльмо Марконі та Олександр Попов.

У 1893 р. сербський вчений Нікола Тесла запатентував радіопередавач. Його пріоритет перед Г. Марконі визнаний судом у 1943 р. [28].

Олександр Попов тільки 7 травня (25 квітня за старим стилем) 1895 р. зробив доповідь на зібранні Російського фізико-хімічного товариства в Петербурзі та продемонстрував дію своїх приладів зв'язку.

Радіо використовується в Україні для радіотелеграфічного зв'язку з 1902. Початки радіомовлення припадають на 1924, коли у Харкові, через 4 роки після того, як почали діяти 4-кіловатні радіостанції в Москві, Ленінграді й Казані, розпочато радіопересилання через малопотужні передавачі. Перші потужні радіостанції були збудовані у Харкові й Києві 1925 р. Московським акціонерним товариством для широкого мовлення по радіо.

Поява телебачення нерозривно і прямо зв'язано з винаходом радіо і кінематографа.

Олександр Степанович Попов, скромний викладач фізики, поставив на службу людству електромагнітні коливання, відкриті Г. Герцом і 7 травня 1895 року явив світу свій винахід - радіо [23, с. 3].

Апарати Попова були здатні до передачі знаків телеграфної абетки Морзе, але у формі більш-менш тривалих звукових сигналів, а не у формі коротких і довгих рисок (крапок і тире) на паперовій стрічці. Сутність винаходу зовсім точно відбивало його назву - «радіотелеграф». Передати по радіо слово, що звучить вдалося лише в 1919 році XX століття [3].

Винахід кінематографа зв'язують з іменами Огюста і Луї Люм'єр. Сини французького фабриканта, який займався виробництвом фотоприладів, винайшли в 1895 році апарат, який поклав початок розвитку кінематографу і кіноіндустрії, зіграв основну роль у появі телебачення.

Радіо і кіно породили сучасне телебачення - спосіб перетворювати радіосигнали, нечутні і невидимі, у звуки і зображення, які рухаються.

Заслуга введення в побут самого терміну «телебачення» належить штабс-капітану російської армії К.Д. Перському. Він першим вжив цей термін у своїй доповіді «Сучасний стан питання про електробачення на відстані (телевізування)», зробленому в Парижі на Всесвітньому конгресі електротехніків у 1900 році [32].

Ідеї створення електричної системи для передачі рухливого зображення на відстань висловлювалися ще в 70-і роки XIX століття. Ґрунтувалися ці ідеї на чисто теоретичних засновках (можливості фізичних експериментів були в ту пору незначні). Але тільки в середині 20-х років двадцятого сторіччя промислово-технічна база розвилася настільки, що виникла можливість практичної реалізації теоретичних принципів телебачення, висунутих за піввіку до того.

Ідеям і експериментам по передачі на відстань рухливого зображення передували ідеї й експерименти по передачі зображення нерухомого.

Виходячи з принципу «факсимільної телеграми», висунутого шотландцем А. Бейном у 1842 році, який працював у Росії, італієць Д. Козеллі винайшов (у 1862 році) «хімічний телеграф», за допомогою якого можна було передавати по проводах зображення - малюнок або текст. Телеграф цей був випробуваний на лінії зв'язку Петербург - Москва, але не одержав визнання. Щоб передати зображення по «пантотелеграфу Козеллі», малюнок або текст потрібно було витравити на мідній пластинці, потім у приймаючому пункті аналогічну пластинку піддати настільки ж тривалій хімічній обробці. Коротше кажучи, винахід Козеллі виявилося практично безглуздим, тому що між Москвою і Петербургом уже функціонувала залізниця і потяг міг доставити зображення майже за той же час, що для цього було потрібно при використанні «хімічного телеграфу» [5].

У 1880 році російський учений Порфирій Іванович Бахметьєв (широко відомий як фізик і біолог) запропонував теоретично цілком можливу телевізійну систему, названу ним «телефотографом». Заслуга Бахметьєва перед наукою полягає в тому, що він хоча і не побудував апарат, але висунув перший з основних принципів телебачення - розкладання зображення на окремі елементи для послідовної їх передачі на відстань. (Незалежно від Бахметьева ідею про розкладання зображення на елементи висловив португалець Адріанові ді Пайва). Німець Пауль Ніпків запропонував здійснити розкладання (розгорнення) зображення за допомогою обертового диска, що має ряд невеликих отворів, розташованих по спіралі. Запатентований у 1884 році диск Ніпкова довго не знаходив практичного застосування; сам учений вперше побачив свій прилад у дії лише в 1923 році на одній з міжнародних виставок радіоапаратури, встигнувши до цього часу забути про свій винахід, зроблений ще в студентські роки.

У 1888-1889 роках професор Московського університету Олександр Григорович Столєтов, вивчивши так називаний «зовнішній фотоефект» (здатність деяких металів під впливом світла випускати електрони), створив фотоелемент. Досягнення Столєтова відкрило принципову можливість безпосереднього перетворення світлової енергії в електричну.

Спираючись на це відкриття, викладач петербурзького Технологічного інституту Борис Львович Розінг у 1907 році запропонував (і запатентував у Росії і за кордоном) ідею, що без принципових змін збережена в діючих і зараз телевізорах. Ідея ця полягала в тому, щоб використовувати для перетворення електричних сигналів у світлові точки видимого зображення катодну (електронно-променеву) трубку, створену англійцем В. Круксом і вдосконалену німецьким ученим К. Брауном. Катодна трубка, відповідно видозмінена, постаченою безліччю складних і тонких пристроїв, - основа сучасних телевізорів: нинішній телеекран - не що інше, як сплюснений торець катодної трубки.

Б.Л. Розінг сконструював трубку, у якій потік електронів (катодний промінь), викликаний фотоефектом, «бомбардує» торець, покритий зсередини шаром речовини, здатного під впливом катодного променя світитися. Телевізійне зображення (градації світла і тіні) виникає як результат більшого чи меншого по інтенсивності світіння визначених ділянок екрана. Відзначимо, що в розробці Розінга аналіз зображення здійснювався за допомогою оптико-механічного (дзеркально-барабанного) пристрою, а синтез (розгорнення) зображення здійснювалося без використання оптико-механічного пристрою, як це стало неодмінним для електронних телевізійних систем лише до середини 30-х років [21, с. 44].

9 (22) травня 1911 року Розінг продемонстрував на скляному екрані електронно-променевої трубки телевізійне зображення. Передавалося зображення решітки, поміщеної перед об'єктивом передавача. Це був найбільш сприятливий, з погляду передачі, варіант.

Відзначаючи заслуги вченого в області електричної телескопії (як тоді було прийнято називати передачу зображення на відстань), російське технічне товариство присудило йому в 1912 році золоту медаль і премію імені почесного члена товариства К.Ф. Сименса.

Перша світова війна змінила характер роботи Розінга - йому довелося переключитися на виконання завдань військового відомства. Лише після закінчення громадянської війни він відновив свої дослідження в Ленінградській експериментальній електротехнічній лабораторії й у 1922 році одержав державний патент на «радіотелескоп», на додаток до отриманого ним у 1911 році «Привілею №18076» на перший у світі електронний телевізор.

У 1926 році в першому номері журналу «Наука і техніка» Розінг опублікував роботу «Електрична телескопія (бачення на відстані). Найближчі задачі і досягнення». У цій статті автор у всіх подробицях описав усі ті досягнення і функції, якими володіє телебачення наших днів [5].

Б.Л. Розінга по справедливості варто вважати батьком електронного телебачення. Але в телебачення немає єдиного винахідника: багато вчених і інженери повинні були об'єднати свої зусилля, повинні були успадковувати один одному, повинні були обмінюватися ідеями і відкриттями, для того щоб телебачення через десятиліття після дослідів Розінга стало тим, що воно є.

Після 1920 року в країні приділялося багато уваги розвитку телебачення. Не проходило місяця, щоб центральні газети не повідомляли про більш-менш плідні спроби передачі зображення на відстань.

16 грудня 1925 року, що на V з'їзді радянських фізиків Л.С. Термен зробив доповідь «Бачення на далеку відстань» і продемонстрував на екрані зображення живої руки, що рухається.

Однак система дальнобачення Лева Сергійовича Термена відразу ж була засекречена в зв'язку з планами використання її в прикордонних військах. Попередньо її приймач установили в кабінеті наркомвоєнмора К.Е. Ворошилова, а передавач - у дворі наркомату. Пізніше маршал С.М. Будьонний згадував, як вони з Ворошиловим майже безпомилково впізнавали людей, на яких була спрямована телекамера. І хоча подальшого практичного розвитку ця робота Термена не одержала, сучасники високо її оцінили [3].

Також істотну роль у розвиток телебачення вніс і ташкентський винахідник Борис Павлович Грабовський. Його винахід «телефот» міг здійснювати передачу низькоякісного зображення на кілька метрів, а потім і на велику дистанцію. Однак, до 1929 року, до ідеї електронного ТВ у Москві охолонули - на повний хід йшла підготовка до віщання малорядкового, «далекобійного», доступного «пролетарям усіх країн» механічного ТВ із диском Ніпкова. Радіоаматори СРСР приймали з-за кордону саме такі передачі. Сліди роботи ташкентського ентузіаста загубилися в бюрократичних архівах.

На жаль, винаходи Грабовського і Термена не вплинули істотно на хід розвитку вітчизняної телевізійної техніки. Наставав час колективних, добре організованих і спрямованих досліджень, що спиралися б на могутню технічну базу.

У 1930 році у Всесоюзному електротехнічному інституті була створена лабораторія телебачення на чолі з Павлом Васильовичем Шмаковим. Вона приступила до розробки і побудови передавального пристрою і приймача (з диском Ніпкова) механічного телебачення. Система давала зображення, розкладене на 30 рядків (1200 елементів). Електричні сигнали, що несуть зображення і звук, передавалися роздільно, отже, для прийому телепередачі були потрібні два радіоприймачі, один із яких мав телевізійну приставку. Тому що електричні сигнали перетворювалися у світлові за посередництвом неонової лампи, що випускає промені червоної частини спектра, екран механічного телевізора світився рожевим світлом (сучасний монохромний телевізор має екран блакитного світіння, а до 40-х років світіння екрана було зеленим).

Велику роль у розвитку техніки телебачення 30-х років зіграли приймаючі діяльну участь у розробці й освоєнні промисловістю приймально-передавальної апаратури інженери і учені В.І. Архангельський, Г.В. Брауде, І.С. Джигіт, І.Е. Горон, Л.А. Кубецький, А.Ф. Шорін, А.П. Констянтинів [5].

30 квітня 1931 року «Правда» надрукувала повідомлення: «Завтра вперше в СРСР буде зроблена якісна передача телебачення (дальнобачення) по радіо. З короткохвильового передавача РВЕІ-1 Всесоюзного електротехнічного інституту (Москва) на хвилі 56,6 метра буде передаватися зображення живого обличчя і фотографії».

У цій першій публічній телепередачі були показані співробітники лабораторії (зображення, які рухалися) і фотографічні портрети - без звукового супроводу, «німі».

Незабаром почалася підготовка до регулярного віщання. З будинку Всесоюзного електротехнічного інституту передавач був перевезений на Нікольську вулицю, будинок 7, у Московський радіотехнічний вузол.

1 жовтня 1931 року почалися регулярні передачі, які проводилися через радіостанцію МГСПС, що працювала на хвилі 379 метрів (зображення) і 720 метрів (звук).

Незабаром у Москву стали надходити повідомлення про те, що ці передачі приймалися радіоаматорами в Томську, Нижньому Новгороді, Одесі, Смоленську, Ленінграді, Києві, Харкові.

Журнал «Говорить Москва» повідомляв з гордістю, що в столиці працювало більше тридцяти саморобних телевізорів. Промисловість ще не випускала телевізори, хоча і готувалася до цього. (Узагалі, розвиток передавальних станцій у перші роки регулярного телебачення в СРСР обігнало розвиток прийомної мережі.)

Власне, телебачення початку 30-х років і здійснювало рішення тільки цієї задачі - впровадження ідеї телебачення. Телевізійне віщання було ще незручно виконувати ні одну з функцій, яке виконує сьогоднішнє телебачення; воно ще не мало роль ні політико-інформаційної, ні естетичної, ні пізнавальної, не мало соціально-педагогічного значення, але воно впроваджувало ідею телебачення [32].

15 квітня 1932 року «Правда» повідомила, що Ленінградський завод «Комінтерн» приступив до вироблення перших 20 радянських телевізорів. Це було дуже важливе повідомлення - доти в нашій країні малися тільки саморобні телевізори, виготовлені в лабораторіях чи просто кустарно. У 1933-1936 роках промисловість випустила більш 3 тисяч механічних телевізорів марки «Б-2» з розміром екрана 3x4 см. Телевізор підключався до радіомовного приймача замість гучномовця.

Паралельно з розвитком механічного телебачення інтенсивно велися роботи і по розробці телебачення електронного. У 1931 році Семен Ісидорович Катаєв у здійснення давньої ідеї Розінга сконструював передавальну трубку, названу їм «радіоком». Її відмінна риса - так звана мозаїка, що складається з дрібних світлочутливих осередків, у кожній з який під дією світла накопичується електричний заряд. Мозаїка дає можливість різко збільшити чіткість і внаслідок цього - розмір зображення.

Майже одночасно з Катаєвим аналогічний пристрій («іконоскоп») запатентував у США Владимир Козьмич Зворикін, який навчався в Петербурзі в Б.Л. Розінга.

Досягнення вчених, що домоглися в лабораторних умовах значних успіхів у розробці електронної системи телебачення, привели до того, що передачі механічного телебачення в Москві в грудні 1933 року були припинені. Показалося нераціональним розвивати його далі - століття телебачення електронного рахували вже наставшим. Однак, як з'ясувалося дуже незабаром, промисловості потрібно було ще освоїти виробництво нової апаратури. Тому 11 лютого 1934 року досвідчені передачі механічного телебачення були відновлені, а з 15 листопада 1934-го стали регулярними. Остаточно вони припинилися в Москві лише в квітні 1940 року, коли вже працював новий Московський телецентр на Шаболовці (у Києві механічне телебачення зберігалося до початку війни).

2.3 Історія появи кіно-, звуко- та відеозапису

Перший крок до кінематографа був зроблений у 1685 році, коли був винайдений чарівний ліхтар - камера обскура (всупереч інформації про більш ранні події в інших країнах, таких як театр тіней в Китаї та Японії).
Чарівний ліхтар у спрощенні представляв собою ящик з збільшувальною трубою і світильником всередині. Позаду цього світильника стояв рефлектор-відбивач, між трубою і скринькою була щілина, де ставилося тушшю намальований кадр (цим питанням займався Леонардо да Вінчі).

Другий крок до кінематографа зробив у 1791 р. Фарадей і його друг Макс Роджер. Вся Європа намагалася винайти апарат, щоб оживити малюнок. Прилад Фарадея називався фінаксітаскопом. До апарату додавався ряд послідовних картинок. Вчений Жозеф Плато займався розкладом руху на фази (наприклад, рух людини). Коли Фарадей одержав у руки ці праці, йому до завершення фінаксітоскопа залишалося зовсім небагато [20, с. 35].

Механізми для виробництва штучно створених двомірних зображень у русі демонструвались ще у 1860-тих. Це були такі прилади як зоетроп та праксіноскоп. Ці машини походили від простих оптичних приладів (як «магічні ліхтарі»), і могли показувати послідовність нерухомих картинок з достатньою швидкістю, щоб зображення на картинках здавались рухомими (таке явище зветься інертність зорового сприйняття). Зрозуміло, що зображення повинні були бути ретельно підібрані, аби досягти бажаного ефекту. Принципи цього стали основою для подальшого розвитку анімації.

З розвитком целулоїдної плівки для фотографій стало можливим захоплювати об'єкти у русі в реальному часі. Ранні версії технології вимагали від глядача дивитись у спеціальний прилад, щоб побачити картину. У 1880-тих розвиток кінокамер дозволив захоплювати і зберігати окремі зображення на одній плівці у рулоні. Це призвело до швидкого розвитку кінопроектору, що освічував знятий і віддрукований фільм та переносив зображення на екран, створював кінопоказ для великої аудиторії. Ці рулони стали називатись «рухомі зображення», звідки і походить англійське слово «movie». Ранні фільми були статичними планами, що показували подію без монтажу чи інших кінематографічних прийомів.

Кіно було винятково образотворчим (візуальним) мистецтвом аж до кінця 1920-х, але ці прогресивні німі фільми посідали значне місце у тогочасній культурі. На початку 20-го століття у фільмах почала розроблятися оповідна структура. Окремі сцени почали об'єднуватися задля зв'язної розповіді. Сцени пізніше розбивались на різні кадри різних розмірів та точок зору. Інші прийоми (наприклад, рух камери) теж реалізувалися як ефективний спосіб розгортання сюжету. Щоб не тримати аудиторію в тиші, власники кінотеатрів наймали піаністів, орган чи цілий оркестр, щоб грати музику відповідно до настрою фільму у кожен конкретний момент. На початку 1920-тих більшість фільмів виходили з вже підготовленим списком музичних композицій для цих цілей, або навіть з повним набором звукозаписів, що створювались для значних кінопродуктів.

Розвиток європейського кіно був перерваний початком Першої світової війни. У той час у США кіноіндустрія почала швидко розвиватись разом з появою Голівуду. Проте у 1920-тих європейські кіномитці, такі як Сергій Ейзенштейн та Фрідріх Вільгельм Мурно продовжували свою справу. У 1920-х нові технології дозволили кіновиробникам додавати до кожного фільму звукову доріжку з мовленням, музикою чи звуковими ефектами, що відповідали дії на екрані.

Наступним важливим кроком у розвитку кіно було введення кольору. Додавання звуку швидко замінило німі фільми і музикантів у кінотеатрах, а от колір був прийнятий більш поступово. Публіка відносно байдуже ставилась до кольорових фільмів. Проте з розвитком кольорових технологій вони стали такі ж доступні, як і чорно-білі, і після Другої світової війни все більше фільмів знімались у кольорі. Цьому сприяла американська кіноіндустрія, що розглядала колір як необхідну складову для приваблення аудиторії у конкуренції з телебаченням, котре залишалось чорно-білим аж до середини 1960-тих. Наприкінці 1960-тих колір став нормою для всіх кіновиробників [18, с. 102].

У 1950-тих, 1960-тих та 1970-тих відбувались певні зміни у виробництві та стилі фільмів. Новий Голівуд, французька Нова хвиля, розвиток кіноосвіти та незалежних кіновиробників - все це найбільш сформувало кінопроцес другої половини 20-го століття. У 1990-тих роках почали впроваджуватись цифрові технології, і у 21-му столітті вони вже стали нормою.

Неекспонована кіноплівка складалася з прозорого целулоїду, поліестру чи іншої пластичної основи, що покрита емульсією з вмістом світлочутливих хімічних речовин. Нітроцелюзоза була першим типом плівки, що використовувалась для запису рухомих зображень, але через легкозаймистість була замінена більш безпечними матеріалами. Визначення ширини плівки та формату зображення у рулоні мають багату історію, але сьогодні більшість комерційних фільмів все ще знімаються на 35-міліметровій плівці.

Спочатку кінофільм знімався на різних швидкостях з використанням камер з ручним обертанням. Пізніше швидкість для механічних камер та проекторів була стандартизована - 16 кадрів за секунду, що було значно швидше за ручне обертання. Нова стандартна швидкість, 24 кадри за секунду, була введена одночасно з появою звуку. Удосконалення з кінця 19-го століття включають механізацію камер, що надають можливість запису на постійній швидкості, винахід чутливіших плівок та лінз, що дозволяють знімати у доволі тьмяних умовах, розвиток синхронного звуку, що дозволило записувати звук на тій же швидкості, що й відповідну дію. Звукова доріжка може бути записана окремо від зйомок фільму, але для реалістичних картин багато частин звукової доріжки записуються паралельно зі зйомками.

Нині фільм не обмежується лише рухомими зображеннями. Він може використовуватись для представлення поступової послідовності нерухомих зображень у вигляді слайд-шоу. Фільм також може включатись у мультимедіа-презентації, і часто має важливе значення як первинний історичний документ. Проте старі фільми мають певні проблеми у плані збереження, тому кіноіндустрія досліджує нові альтернативи. Більшість фільмів на нітроцелюлозній основі були копійовані на більш надійні сучасні плівки. Деякі студії зберігають три чорно-білих негативи, що піддаються червоному, зеленому та синьому фільтрам. Цифрові методи теж використовуються для зберігання та захисту фільмів. Збереження старих кіноплівок вимагає спільної роботи істориків кіно, архівістів та компаній, що зацікавлені у збереженні їхньої продукції для наступних поколінь (і, відповідно, для збільшення доходів).

Протягом останніх десятиліть деякі фільми записувались за технологією аналогового відео. Ця технологія використовувалась також у телевізійному виробництві. Поступово вкорінюються цифрові камери та проектори. Ці досягнення можуть бути дуже вигідними для кіновиробництва, тому що монтаж й оцінка довжини фільму може бути здійснена раніше, ніж будуть оброблені плівки.

Відеомагнітофон, мабуть, найпоширеніший після телевізора «представник» побутової відеотехніки. Історія запису зображень на магнітну стрічку порівняно нетривала. Перші серйозні результати були досягнуті в п'ятдесяті роки минулого століття, завдяки використанню американськими інженерами Гінзбургом і Андерсоном (фірма «Ampex») поперечно-рядкового способу магнітного запису відеосигналів. До цього робилися спроби запису зображень за допомогою подовжнього способу, широко поширеного і сьогодні для магнітного запису звуку, при якому стрічка протягується відносно нерухомої головки. Але оскільки діапазон частот відеозапису набагато ширший, ніж при записі звуку, цей спосіб виявився не ефективним. Доводилося збільшувати швидкість простягання стрічки, що приводило до значної її витрати. Необхідно було підвищувати щільність запису [9].

При поперечно-рядковому записі одна або декілька головок розташовувалися на диску, вісь обертання якого співпадала з напрямом руху стрічки, що обертається. При одночасному русі стрічки і обертанні диска головки «прокреслювали» на стрічці практично поперечні рядки запису. Причому відносна швидкість головка - стрічка виявлялася набагато більшою, ніж швидкість простягання самої стрічки. Таким чином вдалося істотно підвищити щільність запису і зменшити швидкість руху стрічки, а значить і її витрати.

Ще однією новиною було використання перенесення спектру телевізійного сигналу при записі в більш високочастотну область за допомогою частотної модуляції несучого коливання, частота якого була більшою верхньої частоти відеосигналу. Це дозволило реєструвати сигнал зображення в необхідній смузі частот 50 Гц - 5,5 МГц.

Конструкція механізму відеомагнітофона з поперечно-рядковим записом була достатньо складною. Більш простим рішенням виявилося використання похило-рядкового способу запису, при якому головки кріпилися на барабані, вісь обертання якого була розташована під певним кутом до подовжньої осі стрічки. Доріжки відеозапису в цьому випадку були окремими рядками, розташованими під кутом до подовжньої осі стрічки.

Слід зазначити, що похило-рядковий спосіб запису був відомий задовго до експериментів з відеозаписом. Так, ще в 1946 році, радянський інженер Олександр Федорович Малютін одержав авторське свідоцтво на винахід пристрою для запису аудіосигналів похило-рядковим способом [9].

Перші відеомагнітофони були катушечними і призначалися в основному для професійного використання. Однією з причин, що стримувала розповсюдження відеомагнітофонів в побуті, окрім високої ціни, була складність заправки стрічки в стрічкопротяжний механізм катушечного відеомагнітофона. Ера побутового відеозапису по справжньому почалася на початку сімдесятих років, з появою перших касетних відеомагнітофонів, в яких заправка стрічки відбувалася автоматично. «Першопроходцями» стали фірма «Sony» з відеомагнітофоном формату U-Matic (1971 р.) і фірма «Philips» з відеомагнітофоном формату VCR (1972 р.).

У своїх щоденниках, Томас Едісон, винахідник фонографа - першого в світі приладу для запису і відтворення звуку, згадує: «Одного разу, коли я працював над поліпшенням телефону, я якось заспівав над діафрагмою телефону (тоненькою сталевий платівкою), до якої була припаяна голка. Завдяки тремтінню платівки, голка вколола мені палець, що змусило мене замислитися. Якщо б можна було записати ці коливання голки, а потім знову провести голкою по такого запису - чому б платівці не заговорити?.

Саме з винаходу фонографа, а вірніше з 12 серпня 1877 року, і починається точка відліку історії звукозапису. У цей день Едісон зробив перший в світі звукозапис, зафіксувавши на циліндрі фонографа, що виступав у той час носієм інформації, американську мелодію Mary Had A Little Lamb. Принцип роботи фонографа дуже простий. Перша машина для запису звуку мала циліндр, який повертався за допомогою ручки. Ще в ній був ріжок і затуплена голка. З вузького кінця ріжок був закритий гнучкою мембраною. Вхідні з широкої сторони ріжка звуки викликали коливання цієї мембрани, до якої кріпилася голка. Голка рухалася вгору і вниз під впливом звуків. Циліндр покривав шар олов'яної фольги. Голка вдавлювалася в цю фольгу, а ріжок разом з голкою повільно рухався вздовж циліндра, у міру того як поверталася ручка. Таким чином, обійшовши навколо циліндра багато разів, голка видавлювала на фользі доріжку. Коли хто-небудь говорив чи співав в ріжок, голка при цьому здійснювала рухи вгору і вниз. Опускаючись, голка робила більш глибокі борозенки у фользі, а піднімаючись більш дрібні. Зміна глибини борозенок і була віддзеркаленням звукових хвиль, вироблюваних при мові або при співі. Так відбувався запис звуку. Щоб відтворити запис, ріжок з голкою переміщали назад, до початку борозенки. Коли голка рухалася по борозенці, вона змушувала вібрувати тонку мембрану в такій же послідовності, як і при записі. Це викликало коливання повітря в ріжку, що й було причиною виникнення звуку [11, с. 35].

У фонограф постійно вносилися удосконалення. Наприклад, олов'яна фольга, яка вкривала валик, незабаром змінилася тонким шаром воску. Однак, незважаючи на всі спроби, добитися якісного та довговічного запису не виходила. Були потрібні нові технічні рішення, і незабаром, а вірніше в 1888 р. німець Еміль Берлінер винайшов грамофон. Після запису фонограма покривалася лаком і служила для отримання відбитку на хроможелатиновому шарі. Пізніше стали застосовувати кислотне травлення, як підкладку використовувати цинк, а в якості захисного шару - віск.

Перша грамофонна платівка була виготовлена з целулоїду. Трохи пізніше стали застосовувати диски з шелаку, шпату і сажі. Пізніше шелак був замінений синтетичними смолами, найбільш популярною, серед яких, була вінілітова смола. Хоча застосовувалися й інші, більш екзотичні матеріали. Зокрема, виготовляли пластинки з шоколаду, а також зі скла. Та й у сучасній історії умільці знайшли вельми своєрідний вихід, і використовували для запису досить доступний матеріал - рентгенографічні плівки. Такі платівки були прозвані в народі записами «на кістках».

На зміну Грамофону прийшов відомий патефон. Завдяки деяким поліпшенням, він мав більш портативний розмір, ніж грамофон, що, звичайно, призвело до дуже широкої популярності та розповсюдженню даного приладу, що спричинило за собою і популяризацію музичних записів. Тим більше що платівки постійно дешевшали. Для їхнього виготовлення стали використовувати досить недорогі матеріали, зупинившись, врешті-решт, на вінілі. Саме вінілові платівки і стали постійними супутниками всіх меломанів світу.

Вельми цікавий той факт, що практично одночасно з винаходом фонографа, робилися перші спроби магнітного запису звуку. Вперше така думка була висловлена Оверлінгом Смітом в 1888 р. Описаний Смітом пристрій мав усі відмітні ознаки магнітофона: магнітний носій інформації, механізм для його подачі і магнітну головку. На жаль, дітище Сміта так і не «пішло в серію», так що реальним народженням магнітний запис зобов'язаний датчанину Паульсеном, що у 1898 р. продемонстрував працездатний апарат - магнітофон, де носієм запису була сталевий дріт. Однак недоліком використання дроту як носія була проблема з'єднання окремих його шматків. Пов'язувати їх вузликом було неможливо, так як він не проходив через магнітну головку. Розуміючи цю проблему, Паульсен розробив спосіб магнітного запису на обертовий сталевий диск. Інформація на ньому записувалася по спіралі, що переміщається магнітною головкою. Це був, по суті, певний прообраз сучасних дискет, або навіть вінчестерів сучасних комп'ютерів. Перші магнітофони описаної конструкції не дотягували, за якістю запису, відомим на той час грамофона. Саме тому, розвиток магнітного запису було призупинено, аж до двадцятих років минулого століття. Звичайно, спроби робилися, але відсутність підсилювачів не давало домогтися значних результатів. Все змінилося з винаходом вакуумних електронних ламп, а найбільших успіхів, магнітний звукозапис домігся з появою вдосконалених магнітних головок, застосування підмагнічування та порошкової магнітної стрічки. У 1927 році Фріцем Флеймером була розроблена технологія виробництва магнітної стрічки на немагнітній основі. На основі цього винаходу, в 1935 році німецькі компанії «АEG» і «IG Farbenindustri» пустили у виробництво магнітну стрічку на пластмасовій основі, яка була покрита металевим порошком. Спеціально для використання магнітної стрічки, було розроблено абсолютно новий електромеханічний пристрій, що одержав фірмову назву «Magnetofon», яка і стало, врешті-решт, найменуванням всіх подібних пристроїв. Спочатку магнітофони були виконані в катушечній формі. Однак поступово до них на зміну прийшли магнітофони касетні, де обидві мініатюрні котушки, з магнітною плівкою і порожня, були поміщені в спеціальну компакт-касету і кінець плівки заздалегідь закріплений на порожній котушці [11, с. 68].

Паралельно вдосконалювалась і грамзапис. З розвитком радіотехніки з'явилися радіоли, програвачі, і електрофони. Пружинний двигун був замінений електричним. При тих же розмірах платівки швидкість зменшилася, а збільшення щільності запису дозволило створити довгограючі платівки.

Однак не за горами була нова революція розвитку носіїв інформації. У 1979 році компанія Philips спільно з Sony пред'явили світові абсолютно новий носій інформації - оптичний диск (компакт-диск - Compact Disk - СD) для запису і відтворення звуку. І вже в 1982 році почалося масове виробництво компакт-дисків на заводі в Німеччині. За допомогою лазерного променя сигнали записуються на обертовий оптичний диск цифровим методом. У результаті запису на диску утворюється спіральна доріжка, що складається з западин і гладких ділянок. У режимі відтворення лазерний промінь, сфокусований на доріжку, переміщається по поверхні диска, що обертається і зчитує записану інформацію. При цьому западини зчитуються як нулі, а ділянки. які рівно відбивають світло - як одиниці.

Цифровий метод запису забезпечує практично повну відсутність перешкод і високу якість звучання, а дуже висока щільність запису досягається завдяки фокусуванню лазерного променя в плямі розміром менше 1 мкм. На зміну компакт-дисків приходить ще більш новий стандарт носіїв інформації - DVD (Digital Versatil Disc). Основна відмінність DVD-диска - набагато більш висока щільність запису інформації. Це досягається завдяки більш короткій довжині хвилі лазера і меншому розміру плями сфокусованого променя, завдяки чому відстань між доріжками зменшилася вдвічі. DVD-диски, також, можуть мати один або два шари інформації. Всього DVD-стандарт передбачає 4 модифікації: односторонній, одношаровий ємністю 4,7 Гбайт, односторонній, двошаровий ємністю 8,8 Гбайт, двосторонній, одношаровий ємністю 9,4 Гбайт і двосторонній, двошаровий ємністю 17 Гбайт. У темі розвитку носіїв інформації, в тому числі і звуку, не можна не згадати про різноманітні карти пам'яті, які застосовуються, сьогодні, в основному в MP3-плеєрах (мобільних телефонах). А також про блискавичний розвиток технології жорстких дисків, які використовуються не тільки в комп'ютерах, але практично у всіх сучасних приладах для запису звуку.