Ігрові закономірності габітусу людини

Размещено на http://www.allbest.ru

Ігрові закономірності габітусу людини

Games regularities of human habitus

Хайрулін Олег Михайлович / Khairulin Oleg Mykhaylovich

Кандидат психологічних наук

Національний університет оборони України

Науковий керівник: Фурман Анатолій Васильович, доктор психологічних наук, професор

Західноукраїнський національний університет

Життєдіяльність сучасної людини перебуває під невпинно зростаючим впливом культурного, передусім науково-технічного, прогресу. Такий вплив охоплює всі аспекти індивідуального і соціального життя суб'єкта, супроводжується тотальним використанням особливостей постмодерну, що сформувався і розвивається на субстратах інформаційного (постіндустріального) суспільства. В актуальному часопросторі постмодерну та інформаційного суспільства разюче нівелюється культуротвірний контекст індивідуальної участі людини у соціальних процесах, суспільному практикуванні. Соціальний суб'єкт здебільшого стає споживачем зовнішніх вражень та ефектів, які часто перебувають поза осмислених інтенцій, непродуктивно збуджують його ментальну сферу, від чого життєдіяльність такого суб'єкта тяжіє перетворюватися на свою імітацію. Від цього особа втрачає здатність до продуктивного цілепокладання, стає схильною до поступового знівелювання власної унікальної ідентичності, самобутності і самототожності, хоча й зберігає при цьому свою здатність до репродуктивного, імітаційного, часто пародійного, цитування і гри. На тлі перманентної доступності вражень різноманітної спрямованості та афективної сили нестабільність та неоднозначність соціальних, передусім моральних орієнтирів і пріоритетів, строкатість і повторюваність/ітеративність інтеракцій стають головними ознаками постмодерністського культурного розвитку.

Класики теорії постмодернізму, зокрема М. Фуко, Ж. Бодрійяр та Ф. Ліотар, відмічають зв'язок постмодерністської культури з прогресом високих технологій, цифрових медіа-засобів, домінуванням у суспільних процесах масової культури і масової комунікації. Обумовлена особливостями інформаційного суспільства активність медіа-структур викликає перенасичення культурного простору інформацією, неврівноважене розмаїття смислів, моделей, ролей, образів та взірців. Така активність спроможна психодуховно дестабілізувати екзистенційну екологію людини, прив'язувати її до штучних рольових моделей від медіа-бізнесу і масової культури, спонукати сучасного суб'єкта до мимовільного або й довільного наслідування, імпринтингу таких моделей. Результатом часто є втрата конкретною особою власної унікальної ідентичності, включно й до критичного рівня деперсоналізації, суспільного поширення і домінування феномену das Man.

В умовах постмодерну плюралізм і доступність можливостей і засобів втамування будь -яких психоемоційних потреб суб'єкта стали новою культурною рамкою, у центрі якої знаходяться технологічна потужність систем соціального інжинірингу, всюдисутність систем штучного інтелекту (artificial intelligence, AI) й найновіші досягення кібернетики, соціальної психології та медіа-психології. Синтез усіх цих головних атрибутів сучасної масової комунікації епохи постмодерну формує сьогодні нові «правила гри», які нав'язують людині і соціальним групам найбільш колоритні та епатажні рольові моделі пристосування до життєвих реалій. Вплив таких моделей відбивається на світогляді, світовідчутті, самоідентифікації людини, у розумінні й трактуванні споконвічних буттєвих універсалій, особливо фундаментальних: «життя/екзистенція», «єдність», «можливість», «мета», «якісність», «праця», «влада», «любов», «гра» тощо. Володарі соціально-інформаційних (медіа) мереж поступово стають суб'єктами- домінантами соціальної, політичної та економічної влади, ідеократичними господарями. Водночас їх влада поступово набуває мережного, різомного формату, концентруючись у руках тих, хто здатний гнучко контролювати матеріальне та символічне виробництво і споживання продуктів актуальної медіа-культури. Таким чином володарі засобів масового впливу створюють, обробляють, спритно оперують і повністю контролюють поширення їм чи владі потрібної інформації, яка визначає уявлення, настановлення, диспозиції, світогляд, і поведінку громадян.

Вектори впливу наведених суспільних і технологічних тенденцій нині спрямовані, нехай би спочатку й локально, на глобалізацію соціального контролю, на практичне втілення моделей влади, що перманентно примушують суб'єкта до мимовільного або й довільного наслідування штучно нав'язуваних соціальних взірців й у такий спосіб наближають буденну практику до зразків паноптикону - соціального проєкту англійського філософа й правознавця, засновника і натхненника філософської течії утилітаризму Джеремі Бентама (1748-1832).

М. Фуко досліджуючи історію дисциплінарних соціальних механізмів, зазначив найважливішу рису проєкту Дж. Бентама: індивідуалізацію кожного елемента розмаїтого і строкатого натовпу, що постає об'єктом контролю, а від так і приведення піднаглядної особи у стан свідомої та постійної видимості, що уреальнює автоматичне функціонування влади. В умовах паноптикону соціальний контроль «має бути постійним у своїх результатах, навіть якщо він здійснюється з перервами, щоби досконалість влади робила необов'язковим її дійсне зобов'язання...» [24]. Паноптикон - це «машина, що створює та підтримує стосунок влади незалежно від людини, яка її здійснює»; «привілейоване місце для експериментів над людьми», яке може бути використане «скрізь, де доводиться мати справу з множинністю індивідів, яким треба нав'язати певне завдання або конкретну форму поведінки» [Там само].

Сьогодні проєкт паноптикону Дж. Бентама набуває ознак соціального та суспільно-політичного мейнстріму. Взірцем сучасного паноптикону нами вважається, наприклад, китайська корпоративна система соціального кредитування/довіри (Corporate Social Credit System; CSCS) [28]. CSCS виникла і була сформульована у КНР наприкінці 1990-х років передусім як механізм для боротьби з корупцією, корпоративними злочинами, шахрайством у сфері контрактів. Керівництво КНР дійшло висновку, що такі випадки мали системний характер і гальмували зростання соціалістичної ринкової економіки, викликаючи поширення недовіри громадськості до політичної влади, між споживачами, підприємствами, кредиторами і регуляторами. Тому було прийнято рішення на розробку і втілення відповідної системи, яка синтезує підходи Дж. Бентама і можливості соціального інжинірингу. Система має виразний ігровий психологічний механізм: на фоні перманентних можливостей індивідуального вибору вона містить розлогий шерег умов/критеріїв отримання індивідуального кредиту соціальної довіри та відповідних матеріальних бонусів, а також предметний та узмістовлений комплекс правил, зокрема перелік санкцій/покарань за порушення таких критеріїв і здобутків/заохочення за їх виконнаня. Механізм CSCS відповідає ознакам соціально - психологічної (групової) динаміки та передбачає циклічність інтеракцій в умовах великої соціальної організації. Мовиться про генеральну сукупність за тотального психологічного експерименту, результати якого офіційно використовуються в унормуванні буденного життя громадян КНР.

Кібер-система CSCS спроможна здійснювати тотальний контроль за життєдіяльністю кожного з тих громадян КНР, хто погодився взяти участь у її діяльності та має відповідний мережний кібер -профіль. Взаємодія людини і CSCS здійснюється у режимі постійного онлайн- та офлайн- моніторингу даних відносно певного громадянина, що позначається на його профілі. CSCS стежить за тим, що людина купує, як поводится у громадських місцях, у соцмережах, як проводить дозвілля, чи бере участь у громадському житті, які законодавчі норми порушує, чи сплачує штрафи, як учиняє за місцем проживання тощо. Усі спостереження зводяться в єдиний «бал чесності» - цифровий індекс, який демонструє рівень соціальної корисності окремого громадянина Китаю, його толерантності, доброчесності та відповідальності. Кількісний показник особистого індексу в системі CSCS визначає, якими свободами та привілеями може користуватися мешканець країни, а які можливості стануть йому недоступні через зниження цього показника й перміщення до нижчої соціальної страти.

Статус кожного громадянина, котрий зареєструвався у кібер-системі CSCS з плином часу та за умов дотримання її правил може підвищуватися до рейтингів А (класи найвищих рейтингів), бути середнім (рейтинг класу B) або понижуватися до рейтингів С і D (найнижчі групи соціальних рейтингів). У системі передбачено рівневі варіанти рейтингу, набори взірців-моделей індивідуального соціального практикування - від ААА до D, відповідно до яких громадяни отримують заохочення чи підпадають під санкції. До прикладу, власник рейтингу ААА має змогу отримати максимальну суму фінансового кредиту під мінімальний відсоток. Також такий громадянин має переваги у конкурсі на посаду в державній чи комерційній структурі за умов однакових компетенцій з іншими претендентами. Власник рейтингу D позбавляється права використовувати повітряне сполучення, йому практично неможливо отримати високооплачувану роботу. Засновки наведеного рейтингування мають виразну соціально-рольову діалектику, в якій клас найвищих рейтингів, принаймні за логікою ініціаторів CSCS, відповідає позитивним рольовим моделям, а найнижча група рейтингів - негативній рольовій участі.

Незалежно від китайскої ініціативи CSCS певний досвід використання утилітарної ігрової форми в контексті підходів Дж. Бентама існує й у традиційно демократичних суспільствах. У 2009 році у Великій Британії на зразках, що були використані в Австралії, іммігрантам було запропоновано «заробляти» британське громадянство через накопичення кваліфікаційних балів. Для цього їм пропонувалось участь у волонтерській роботі, розмовляти англійською мовою, сплачувати податки, демонструвати належну особисту культуру, гарні манери, корисні навички та засвідчувати готовність жити в тих частинах країни, де має місце дефіцит певних фахівців [29].

Поряд з певними перевагами наведених систем (стимулювання продуктивної соціальної активності, ускладнення для розвитку девіантної поведінки), що базуються на соціально-психологічних поглядах Дж. Бентама, вони мають й критичні аспекти, що спроможні призводити до негативних наслідків. Зокрема на такі наслідки вказує британський економіст і соціолог Г. Стендінг (народ. у1948 р.) у контексті розвитку теорії прекаріату - рольового соціального патерну та особливої соціальної групи, що утворена з осіб, які мають найгірші соціальні та професійні перспективи [29]. Ризик потрапляння до складу прекаріату дослідник пов'язує безпосередньо з перманентно нестабільними та неоднозначними соціальними умовами і тенденціями з боку владних та ідеократичних структур впроваджувати проєкт паноптикону у вигляді сучасних соціально-ігрових практик і програм [Там само]. Соціальні особливості прекаріату, як результату екзистенції в умовах невизначеності нами описано раніше [18].

Парадигма соціальних ролей через оптику рольових моделей втілюється сьогодні у демократичних країнах також відповідно до завдань поширення зразків соціально відповідальної, вітакультурної, продуктивної кооперативної поведінки і життєдіяльності громадян, забезпечення соціальної стабільності та суспільного благополуччя без паноптиконо-зорієнтованого маніпулятивного стимулювання/примусу людини [8; 25; 27; 30; 31]. Передусім такий досвід має місце й офіційно використовується у державних програмах скандинавських країн з питань соціальної адаптації біженців та осіб з кримінальним минулим [див. 25].

Наведені тенденції не оминають й українське суспільство, що вимагає від національної психології вироблення обгрунтованих засобів мінімізації негативних ефектів постсучасності, поширення соціально корисних, вітакультурних рольових моделей життєдіяльності, зміцнення соціального імунітету українського соціуму в актуальних ситуаціях активності джерел соціального інжинірингу. На рівні суб'єкта-громадянина такі завдання виходять як мінімум із потреби обізнаності особи щодо механізмів постмодернової ігрової комунікації, забезпечення її здатності до якісної соціальної адаптації і власного психокультурного розвитку [11].

Об 'єктом дослідження є гра як: а) універсальна онтофеноменальна форма буттєвості людини; б) продуктивна програма соціального повсякдення суб'єкта; в) спосіб життя людини та суспільства в умовах екзистенційного розвитку; г) модель реалізації особою її актуального габітусу як матриці-патерну соціальних ролей й актуальних для олюдненого довкілля рольових схем різного спрямування.

Предметне поле дослідження становлять психологічна сутність, зміст, атрибути, функції та інші закономірності габітусу як: 1) універсальної, матричної психодинамічної структури, психологічного осердя суб'єкта, 2) результата соціалізації, інтеріоризації особою соціальних ролей, рольових моделей, 3) суб'єктної клітини-одиниці соціальної гри, 4) концепту, схеми, моделі, що уможливлює аналіз внутрішнього світу особи та його діяльнісний, поведінковий план, 5) атрибутивного базового системоутворюючого компоненту і провідного екзистенційного конструкту особистісної і соціальної динаміки людини.

Головна концептуальна ідея авторської розвідки полягає у спробі засобами наукової рефлексії здійснити теоретичне дослідження психологічних закономірностей привласнення і трансляції набутих людиною ігрових ролей, рольових поведінкових моделей/схем, і, як наслідок, габітусу у взаємозв'язку з умовами персонального екзистенціювання особи; важливе завдання - уточнити психологічний зміст та обсяг категорійних понять «габітус», «пропріум», «ігрова роль», «рольова модель» у контексті розширеного розуміння гри як продуктивної екзистенційної програми соціального повсякдення суб'єкта, а не лише як актуального виду провідної діяльності періоду дитинства та форми розваги дорослої людини.

Методологічну оптику наведеного дослідження становлять суб'єктний підход у психології і культурно-історична теорія гри (С. Л. Рубінштейн, Й. Гейзінга, Л. С. Виготський, Д. Б. Ельконін, А. В. Фурман, В. П. Москалець), циклічно-вчинковий підхід (В. А. Роменець, А. В. Фурман), диспозиційний підхід (Г. Олпорт, Г. Айзенк, Р. Кеттел), теорія орієнтувально-установочної функції психіки (О. В. Запорожець), теоретична модель гри як учинення та онтофеноменологічної даності (А. В. Фурман), теорія рольової самореалізації особистості (П. П. Горностай), теорія соціального научіння (А. Бандура) мультидисциплінарні теорії: соціально-філософська теорія повсякдення як динамічної рівноваги життєвого світу людини (І. В. Карівець), теорія багатомірності рольової реальності (Н. С. Корабльова), теорія культуротворчої функції гри (Й. Гейзінга), концепція гри як універсальної форми боротьби за суб'єктне та групове сприйняття й оцінювання (П. Бурд'є), теорія габітусу (П. Бурд'є, Г. О. Балл, Т. М. Титаренко,А. А. Фурман, І. В. Карівець), концепція гри у транзакційному аналізі (Е. Берн), теорія онтологічного моделювання (Т. Грубер, Н. Гуаріно).

Основними методами дослідження є феноменологічний метод, метод абдукції, аналіз і систематизація наукових положень та підходів до вивчення психологічних закономірностей феномену гри, теоретична реконструкція (моделювання) прагматики формування і розвитку соціальної ролі дитини в умовах рольової гри у соціальний габітус дорослого як суб'єктну матрицю гри та інтегральну одиницю соціальної динаміки. Базовими атрибутами нашого дослідницького дискурсу, що визначає його змістовну сутність, є феномени гри, вчинку, рольової реальності, соціальної ролі, рольової моделі, габітусу і пропріуму. габітус ігровий повсякдення

Виклад основного матеріалу дослідження. У попередніх дослідженнях нами було розпочато з'ясування особливостей ігрових ролей дитини та дорослого [18; 19]. Безумовним психологічним каноном при цьому спримається обгрунтований психологами висновок про те, що саме роль та пов'язані із нею дії стосовно її реалізації становлять клітинку гри. Власне цей засновок реалізує прагнення Л. С. Виготського віднайти універсальну одиницю/клітинну структуру предметної сфери психології для системного аналізу психологічних явищ не за елементами, а за одиницям [9].

Універсальний характер ролі як одиниці, а також ізоморфної матриці предметної сфери психологічного дослідження гри, нами було обгрунтовано з використанням основ формальної логіки та універсальної клітинної структури онтологічного моделювання (Грубер, 1993; Гуаріно, 1995 [див. 19]) елементарної абстрактної системи, триплет-матриці A=(S,O,R) «Суб'єкт (S) - Об'єкт (О) - Відношення/Дія (R))). Також зауважувалось, що атрибутивна есенційність ролі як універсальної клітинки предметної сфери психології поширюється на всі діяльні інваріанти людини - фізичні рухи, кінеми та лексеми - мовленнєві, вербальні комунікативні дії. Отож цілком логічно, що атрибутивною для ролі є вчинкова дія. Також підтвердженням для наведених пропозицій вважається те, що дію, мовленнєву та/або фізичну, вітчизняні психологи розглядали як функціональний орган індивіда, котрий володіє власною біодинамічною тканиною, який еволюціонує, інволюціонує та володіє властивістю реактивності (О. В. Запорожець, М. О. Бернштейн та ін.).

Сьогодні є очевидною необхідність уточнення концепту ігрової ролі, позаяк донині психологи переважно спорадично поширювали соціальну механіку гри на діяльність дорослої людини. Скажімо, Д. Б. Ельконін сприймає рольову гру виключно як атрибут, домінуючий вид провідної діяльності людини віку раннього дитинства і дошкільного віку [5; 12; 16; 20]. Проте він не йде далі, не намагається вибудувати хоча би гіпотетично трек, «місток» у життєдіяльність дорослої людини, обмежуючи себе та майбутні покоління дослідників гри висновком на кшталт «у сучасній спільноті дорослих розгорнутих форм гри немає, її витіснили та замінили з одного боку різноманітні види мистецтва, а з іншої - спорт».

Загалом на нашу думку згаданий дослідник ноетично, інтенційно підозрював про недоцільність полишати період дорослого життя атрибутивності гри як виду провідної дільності. На це вказують його такі зауваження:

Поняття провідної діяльності треба збагатити; по-перше, це така діяльність, усередині якої диференціюються наступні після неї види діяльності; по -друге, вона є центральною у структурі та системі діяльностей, тобто під її впливом відбувається їх розвиток, хоча вона й входить у їх контекст як генетичне джерело.

Головним принципом пізнання природи провідної діяльності має бути методологічний принцип «зверху-донизу», адже паростки вищих форм усередині нижчих неможливо виявити доти, поки не утворилися й не вивчені вищі форми. Натомість усередині самих початкових форм предметної діяльності міститься гра як інтенційне і програмне відношення до взірця.

Вкрай важливо з'ясувати майбутнє домінантного періоду рольової гри; вочевидь вона не може відмерти повністю, хоча її психозмістовне наповнення видозмінюватиметься долучаючи опанування читанням, письмом та іншими знаряддями культури.

Доцільність атрибутивного розпросторювання гри на всю життєдіяльність людини не лише в інваріанті/модусі рольової гри дитячого віку, а й у форматі обрання її за спосіб і програму екзистенції суб'єкта, спричинена відомим основоположенням (О. В. Запорожець), що перша доступна для дошкільника форма діяльності, яка передбачає свідоме відтворення та удосконалення нових рухів та рухливої активності загалом - це гра.

За В. А. Роменцем клітинною структурою предметного поля психології є вчинок. Це означає, що розглядаючи гру як програмну основу екзистенції людини, потрібно віднайти універсальну структуру, котра пов'язувала би рольовий інваріант дитячої гри та вчинковий модус гри дорослого. І перше і друге відповідає концепту екзистенційної гри, що було розкрито у попередньому дослідженні [19].

Відомо, що рольовий модус/інваріант дитячої гри за Д. Б. Ельконіним містить наступні структурно-

функціональні компоненти:

роль дорослої людини, котру дитина обирає своєю і для якої підходить конкретна життєва ситуація;

уявна ситуація, що утворюється для втілення дитиною своєї ролі у практику життя; зміст такої ситуації [у дитячому віці] складає заміщення предметів (іграшки);

ігрові дії; через те, що дитина має справу не з тими предметами, що їх використовує дорослий, і з ними неможливо діяти так, як діє дорослий.

З плином часу у процесі дорослішання наведені структурно-функціональні компоненти рольової дитячої гри ускладнюються та інваріантно помножуються відповідно до циклічно-вчинкових психологічних закономірностей.

Роль містить загальноприйняті правила, які внутрішньо приймаються дитиною. При цьому психологічним змістом розгорнутої, розвиненої форми рольової гри виступає не предмет та його використання або перетворення людиною, а стосунки поміж людьми, котрі відбуваються й оприявнюються через ті чи інші дії з предметами. Отож не особа наділяється предметністю, а її взаємини у системі людина - людина. Тому шляхом мимовільної чи довільної імітації, відтворення і привласнення таких стосунків із ролі нового світу дорослих дитина - майбутній дорослий й розвиває себе соціально. Звідси джерелить ідея, що роль й органічно пов'язані з нею дії і є клітинкою гри.

Воднораз незрозуміло, чому у висновку про зміст одиниці гри той же Д. Б. Ельконін не врахувує як елемент саме життєву ситуацію, або ж не пояснює її екзогенний базис для уявної ситуації дитини. Мовиться про те, що саме ситуації актуального екзистенційного практикування генерують для дитини уявні ситуації, якими, своєю чергою, не обмежуються зовнішні аферентації лише дитячого розвитку у цьому локальному світі гри. Це означає, що уточнений зміст одиниці гри повинен охоплювати роль, екзистенційну ситуацію й органічно пов'язані з нею дії. При цьому у методологічний оптиці циклічно-вчинкового підходу роль узмістовлює собою одночасно два ключові компоненти внутрішньо-суб'єктного простору особистості: 1) мотиваційно-інтенційний такий що спонукає до екстеріоризації та 2) пострефлексивний, інтеріоризаційний. Тобто дорослішання, розвиток рольового досвіду і набуття самоідентифікації дитини має відбуватися через її екзистенційну еволюцію. Така еволюція передбачає поступову відмову від рольового імпринтингу, появу і домінування власних мотиваційно-інтенційних диспозицій, творчу прагматизацію уявних ситуацій, самостійне створення і реалізацію діяльнісних програм та інтеріоризацію усіх результатів, згенерованих ситуаціями повсякденна. Таким чином матриця-тріада сюжетно-рольової гри дитини Роль- Ситуація (Актуальна/Уявна)-Дія еволюціонує у кватерну матрицю екзистенції-практикування Ситуація- Рольова мотивація-Ігрова рольова дія-Пострефлексія, що придатна для онтогенетичного розгалуження в усіх подальших ситуаціях дорослого життя. Саме така покомпонентна спіраль одиничного механізму гри, на наш погляд, знаходиться у буттєвих засновках життєдіяльності творчої дитини, юної або дорослої людини у будь- якій новій актуальній ситуації взаємодії'/інтеракції із довкіллям.

Воднораз методологічний вектор «реальна екзистенційна ситуація - уявна ситація» потребує уточнення, розвитку, наповнення змістом і врахування у новому повновагомому варіанті побудови універсальної суб'єктної клітини-одиниці соціальної гри. Це означає, що припущення Д.Б. Ельконіна про лише «уявну ситуацію», може стосуватися тільки сюжетно-рольових, комерційних, певною мірою ділових і найскладнішого їх різновиду - організаційно-діяльнісних ігор, у яких учасники не виходять за рамки своїх ситуаційних статусів і відповідних їм функцій, тобто ЗА формат конкретних правил гри, відомих ДО її процесного перебігу. Натомість у ситуаціях, що відрізняються унікальністю, спорадичністю ходу, хиткою спланованістю, ймовірнісними, або ж взагалі наперед невідомими правилами та складною рефлексією, у дорослого суб'єкта є можливість варіювати прийняті на себе соціальні ролі, які були опановані (інтеріоризовані) ним не тільки в дитинстві, але й протягом усього життя до моменту настання життєво актуальної проблемної ситуації.

Раніше нами було запропоновано під ігровою роллю розуміти довершену множину образів дії, стратегій, функцій-правил, що формально-онтологічно відповідають статусу функціональних аксіом, обмежень, а згідно із теорією функціонального системогенезу (П. Анохін) - свобод компонентів функціональної системи, їх вільного вибору суб'єктом дії в умовах новопосталої актуальної ситуації його взаємодії із довкіллям [18; 19]. При цьому актуальна зініційована відносно певної ситуації роль у процесі безпосередніх ситуаційних змін організується як програма із доступних людині (згідно із теорією функціонального системогенезу - це її пам'ять і досвід) образів дії, стратегій, функцій-правил, діяльнісних фіксацій-аксіом відповідно до обстановочних аферентацій і плину подієвих фрагментів життєвого процесу. Інакше кажучи, у ситуаціях, які відрізняються невизначеністю, унікальністю, спорадичністю перебігу і які не мають спланованого характеру, людина об'єктивно вимушена синтезувати, оновлювати свою соціальну

роль.

Водночас залишається відкритим питання «Що генерує створення і реалізацію програми дій у новій актуальній ситуації? Які індивідуальні атрибути дозволяють суб'єктові продуктивно й мимовільно, у модусі навички, створювати таку програму, що одночасно відповідало би ізоморфізмам матричної одиниці гри та системоутворюючої клітинки предметного поля психології?» Необхідно розвити, уточнити, удосконалити існуючу формулу одиниці гри Д. Б. Ельконіна.

Виконання наведеного завдання дозволить універсалізувати висновок Д. Б. Ельконіна про те, що рольова гра виникає в ході історичного розвитку суспільства внаслідок зміни місця дитини у системі суспільних відносин. Розвитком концептів Й. Гейзінги є висновок Д. Б. Ельконіна, що рольова гра соціальна за своїм походженням, за своєю природою, а її виникнення пов'язане не з дією будь-яких внутрішніх, вроджених інстинктивних сил, а з цілком певними соціальними умовами життя дитини у суспільстві. Така методологічна позиція дозволяє розкрити механіку розвиткового й змістовного удосконалення одиниці гри саме через розвиткове й змістовне удосконалення ролей, ускладнення екзистенційних ситуацій (соціальних ситуацій розвитку за Л. С. Виготським) й органічно пов'язаних з ними дій суб'єкта. Саме контекст екзистенційної ситуації є ключовим для розвитку здатності суб'єкта створювати, синтезувати у нових ситуаціях нову роль не як просту суму попередньо інтеріоризованих взірців, а як на певний момент завершений аутопоезисний комплекс того, що традиційно формулюється як афективно-мотиваційна та операційно-технічна сторони діяльності. Саме ці компоненти особистості здебільшого розташовуються в основі механіки соціокультурного розвитку людини. Тобто формально й узмістовлено процес екзистенціювання (повсякденного прожиття) людини відбувається як одночасно

самогенеруюче/аутопоезисне та соціально-зумовлене удосконалення її ментального єства на діапазоні від ігрової асиміляції простих, привласнених у дитинстві, таких, що не потребують складного морального вибору ролей до ефективної аккомодації в умовах мінливих соціальних аферентацій з афективно- мотиваційними та операційно-технічними контекстами і зобов'язаннями. Стрижнем такого руху є соціальний, трансдисциплінарний та психологічний конструкт і категорія «роль». Водночас його змістовна строкатість потребує уточнення, розвитку і трансдисциплінарної інтеграції на психологічній епістемології і методології, включно і як суб'єктної клітини-одиниці соціальної гри та [можливо] системоутворюючої клітинки предметного поля психології.

У науковому вжитку категорійне поняття «роль», «соціальна роль» (від франц. role - буквально «список», «перелік») - це узгоджений набір поведінки, який очікується від індивіда в певній груповій позиції в групі або соціальному середовищі. Оскільки цей термін походить від драматургічної концепції ролі (діалог та дії, призначені кожному виконавцю в п'єсі), існує припущення, що дії індивідів регулюються роллю, яку вони відіграють у соціальному середовищі, а не їхніми особистими пристрастями або схильностями. У соціальній психології, як правило, це відноситься до будь-якої моделі поведінки, яка передбачає певні права, зобов'язання та обов'язки, які людина очікує, яким навчається і, як взірець, заохочує виконувати в певній соціальній ситуації. Фактично, можна зайти так далеко, щоб сказати, що роль людини - це саме те, чого від неї очікують інші, і в кінцевому підсумку, після того, як конкретна роль була ретельно вивчена та усвідомлена, вона сама очікує від себе.

У генетичній, родо-видовій залежності від категорії «роль» знаходиться поняття «рольова модель» яке позначає референтну особу або групу, зразок для наслідування особи або групи, що слугує взірцем для цілей, диспозицій, установок (аттитюдів), поглядів або поведінки окремої людини; уявний чи вигаданий персонаж, який людина намагається наслідувати, копіювати у власному житті. Індивід ідентифікує себе відповідно до рольової моделі як взірця і прагне його наслідувати [5; 12; 20; 31].

У теорії соціального научіння (А. Бандура, Дж. Колман, Н. Міллер, Дж. Доллард та ін.) феномен рольової моделі як гідного наслідування чи копіювання ідеалу, еталону, прикладу має фундаментальне значення, оскільки передбачається, що більша частина соціалізації людини відбувається через імітацію поведінки моделі для наслідування [12; 20; 27]. При цьому суб'єкт здійснює моделювання, акт побудови моделі, процедуру, за допомогою якої він спостерігає за актуальною для себе моделлю і виконує/відтворює/імітує певну поведінку, а потім намагається наслідувати цю поведінку. Серед психологів-науковців є багато тих, хто вважає, що це фундаментальний процес навчання, пов'язаний із соціалізацією. Зокрема саме такий теоретико-методологічний стрижень має соціально-когнітивна теорія особистості видатного представника парадигми соціального научіння, канадського психолога українського походження Альберта Бандури (1925-2021). Основним наративом соціально-когнітивної теорії є «моделювання або научіння через спостереження» [23].

Соціально зумовлене научіння суб'єкта відбувається як моделювання, що генерує всі етапи і фази научіння й передусім за допомогою своєї інформативної функції. Остання спільно узасаднює механіку

зовнішнього підкріплення процесу і результатів научіння. При цьому научіння через спостереження атрибутивно регулюється чотирма взаємопов'язаними факторами - процесами уваги, збереження, рухового відтворення і мотивації. Слід зауважити, що така позиція незалежно і змістовно відповідає теорії системогенезу П. К. Анохіна і теорії вчинку В. А. Роменця. А. Бандура підкреслює роль непрямого підкріплення, тобто спостереження за тим, як інші отримують підкріплення, і самопідкріплення, коли люди намагаються обгрунтовувати власну поведінку. Інтегруючу роль у процесах научіння відіграє саморегулювання або те, як люди керують своєю поведінкою. У саморегулюванні важливе значення надається основним процесам самоспостереження, судженням і самооцінці. Як приклад А. Бандура розглядає питання, чому люди карають себе [23].

У когнитивній теорії особистості Дж. Келлі роль визначається як форма поведінки, що логічно випливає з того факту, що людина розуміє, як мислять інші люди, які пов'язані з нею в її діяльності. Причому для аналізу і привласнення таких форм поведінки людям не обовязково мати безпосередні, прямі рольові відносини [23].

Авторка вітчизняної теорії багатомірності рольової реальності Н. С. Корабльова в основу власних розвідок закладає контрукт такої реальності. Ним позначається соціальна реальність, взята в аспекті рольових взаємодій особи, що визначаються статусами носіїв соціальних ролей в процесі творення ними соціального простору [10]. Це суспільні відносини, які розкриваються на більш глибокому рівні між такими структурами, як суспільство і особа, кожна з яких - рівнозначна як індивідуальний вимір того суспільного цілого, до якого вона входить. За висновками наукині, якщо з рольової реальності усунути соціальну обумовленість людського буття, то рольова реальність як науковий конструкт позбавляється смислу як конструктуюючого начала. Тому рольова реальність не просто теоретичний конструкт, вона породжує різноманітні форми суспільного життя, оскільки теоретично підтримує їх, оформлює, узгоджує з існуючим порядком речей. Тобто вона є породжуючим і передбачуваним, обов'язковим до виконання принципом індивідуальної і колективної рольової взаємодії, принципом, що ініціює конфігурації рольових взаємодій. Також рольова реальність є тією незалежною перемінною в соціальних дисциплінах, які використовують рольову теорію. Рольова реальність впливає на актуалізацію конкретних рольових типів і типів рольових взаємодій [Там само].

У національній психології рольовий науковий дискурс розвиває П. П. Горностай [8]. Рольова модель особистості та її життєвого світу цим вченим сприймається як засадничий конструкт психологічних досліджень, що втілюється у запропоновану ним концепцію рольової моделі як основи теорії особистості.

Історичні та культурні корені рольового підходу у вивченні особистості П. П. Горностай пов'язує з науковими розробками та людським практикуванням. Інтегруючим джерелом автор вважає категорію «гра», яка є дуже цікавим феноменом культури, виражає синтетичну форму активності, характеризує сторони буття, в яких втілюються багаті сутнісні характеристики прояву особистості [8].

Отже теорія рольової гри, концепція клітини-одиниці соціальної гри може виступати епістемологічною та методологічною основою пошукувань як системоутворювального клітинного базису ігрового моделювання суб'єкта, так й [можливо] універсальної одиниці/клітинної структури предметного поля психології для системного аналізу усіх психологічних явищ. Наявна наукова спадщина рольового підходу з центром у вигляді теорії рольової гри незалежно підтверджує доцільність й корисність такої методологічної позиції епістемне коріння якої проростає із потужної різоми діяльнісного підходу у науковій психології.

Фундатор діяльнісної парадигмальної наукової програми С. Л. Рубінштейн (1889-1960) грі, ігровому моделюванню надавав виключне теоретико-методологічне і прикладне значення [13]. Його концепти позиціонують гру як фундаментальний, програмний та універсальний засіб життєдяльності людини:

гра ... осмислена діяльність, сукупність осмислених дій, об'єднаних єдністю мотиву; гра - це діяльність, що означає, що гра є виразом певного ставлення особистості до навколишньої дійсності;

зв'язок гри з працею яскраво відбивається змістом ігор: всі вони зазвичай відтворюють ті чи інші види практичної неігрової діяльності;

гра пов'язана з практикою, із впливом на сві; гра людини - породження діяльності, завдяки якої людина перетворює дійсність і змінює світ; сутність людської гри - у здатності, відображаючи, перетворювати дійсність;

у грі відбуваються лише ті події, цілі яких є значимими для індивіда через їх власний внутрішній

зміст;

- гра дорослої людини і дитини, пов'язана з діяльністю уяви і виражає тенденцію, потребу у перетворенні навколишньої дійсності; виявляючись у грі, ця здатність до творчого перетворення дійсності у грі вперше і формується; у цій здатності, відображаючи, перетворювати дійсність, полягає основне значення гри.

Особливого значення С. Л. Рубінштейн надає ігровій ролі окреслюючи значення і функціонал ігрової діяльності в усьому діахронічному комплексі буттєвості людини. Вчений наголошував, що у житті взагалі, не лише тільки у грі, роль, яку особистість на себе приймає, функції, які вона в силу цього виконує, сукупність відносин, до яких вона таким чином включається, накладають суттєвий відбиток на саму особистість, на весь її внутрішній зміст. Особистість та її роль у житті тісно взаємопов'язані; і у грі через ролі, які дитина приймає на себе, формується і розвивається її особистість, вона сама. Саме так на основі гри С. Л. Рубінштейн описує механіку і загальний зміст соціального научіння, незалежно обгрунтовує відповідні закономірності виявлені А. Бандурою, Дж. Келлі, про які йшлося раніше. Також у наведених висновках С. Л. Рубінштейна нам очевидні змістовні паралелі з теорією габітусу французького філософа і соціолога П'єра Бурдьє (19302002) [7; 10; 14] та диспозиційного підходу в психології Г. Олпорта (1897-1967), зокрема його концепції пропріуму [23; 30] на чому вважаємо за необхідне зупинитися більш докладно.

Згенерований низкою фундаментальних досліджень (С. Л. Рубінштейн, Й. Гейзінга, Л. С. Виготський, Д. Б. Ельконін, А. В. Фурман, В. П. Москалець, Н. С. Корабльова, Е. Берн, С. К. Шандрук та ін.) висновок, про те, що вже всередині самих початкових форм предметної діяльності міститься гра як відношення до взірця, нами обирається як канонічний. Водночас концептуальний базис взірця [який об'єктивно може бути не лише зовнішнім, інкорпорованим] потребує виявлення універсальної, матричної, фундаментальної структурно-функціональної моделі ментального єства людини; моделі, що уможливлювала би аналіз як внутрішнього світу людини, так і її діяльнісного, поведінкового плану; слугувала методологічним засобом для оприявнення того, ЩО і ЯК отримує людина у своєму життєвому розвитку від соціального середовища й, одночасно, ЧИМ і ЯК таке середовище через референтних осіб (передусім як зразків-моделей) впливає на людину у процесі її розвитку. Пошук наукового концепту, що оптимально відповідав би такому змісту й одночасно засвідчував би свою наукову включно й універсальну міждисциплінарну релевантність, привів до відомої, проте в українській психології маловживаної категорії «габітус» (habitus) [4; 7; 10; 14; 15; 17; 22; 29].

У загальнофілософському розумінні габітус означає набір схем діяльності, що мимовільно або й довільно, як правило неусвідомлено застосувується людиною та дозволяє їй вільно здійснювати свою екзистенційну практику, одночасно суворо контролюючи таку практику; цілісну систему диспозицій сприйняття, оцінювання, класифікації та дій, результат досвіду та інтеріоризації людиною соціальних структур, що носить неусвідомлений характер; також характерну форму, зовнішній вигляд організму [4].

Перша наукова адаптація соціологічної теорії габітусу у межах української психології відбулася завдяки розвідок знаної української дослідниці Т. М. Титаренко. Наукиня психологічно узмістовлює габітус як систему диспозицій, що породжуються соціальним середовищем. Такі диспозиції або вихідні установки породжують і структурують індивідуальні практики людей. Психологічний зміст категорії «габітус» Т. М. Титаренко ґрунтує на відповідних дослідженнях П. Бурдьє як системи структурованих і структуруючих схильностей, індивідуальної системи когнітивних та мотиваційних структур, що відбувається і розвивається у практиці та зорієнтована на практичні завдання, ситуації та функції [15]. Нагадаємо, що акцент фундації габітусу на психологічній сутності диспозицій діахронічно зберігається й розвивається в усьому корпусі наукової спадщини П. Бурдьє [7; 10; 14].

Український науковець А. А. Фурман у дослідженні психологічних закономірностей смисложиттєвого розвитку особистості зауважує, що механізмом самовизначення особистості постає осягнення і оволодіння людиною своєю мотиваційно -смисловою сферою. Результатом цього стає трансформація особистісних смислів у персоніфіковані сенси, що становлять вищий рівень регуляції поведінки. А. А. Фурман таким рівнем вважає габітус як «цілісну систему диспозицій сприйняття, оцінювання, класифікації та дій, результат досвіду та інтеріоризації індивідом соціальних структур, які носять неусвідомлений характер. Звідси габітус - це сукупність сталих надбаних схильностей або система патернів як множини стереотипних (шаблонних) поведінкових реакцій чи послідовність певних дій, що опосередковується нормативами поведінки і діяльності» [17].

Видатний український психолог та філософ Г. О. Балл і його учні у реалізації інтегративно- особистісного підходу у психологічній науці і практиці прямо та безпосередньо не використовують категорію «габітус». Водночас зміст категорії «особистість» розкривається ними на узагальненнях, що ідентичні концепції габітусу. Зокрема, під терміном «особистість» у теоретичних дискурсах представників цієї школи вважається за краще позначати таку комплексну якість особи, яка визначає соціокультурні функції останньої [1; 2]. Окрім того, Г. О. Балл зауважує, що при всьому науково-психологічному розмаїтті розуміння, інтерпретації та інтегративного трактування поняття «особистість», конвенційність наукових підходів забезпечується тим, що у сучасній психології це поняття характеризує людського індивіда та

форми його функціонування, «що зберігаються або/та створені ним за допомогою його психіки і що реалізовуються [зокрема, при здійсненні цілеспрямованої діяльності] у взаємодії з іншими індивідами та/або спільнотами, а також із самим собою як іншим. Така констатація слугує аргументом на користь тісного зв'язування категорії особистості із категорією культури, що розуміється погоджено із цілим рядом її відомих трактувань - як сукупність складових буття людей, що слугують носіями соціальної пам'яті та осерддями соціально значущої творчості» [2].

Висновком про те, що «термін «особистість» означає якість людини, що дозволяє їй бути відносно автономним та індивідуально своєрідним суб'єктом культури» [1; 2], Г. О. Балл унормовує як психологічний науковий апарат відповідні висновки П. Бурдьє про загально-культурну значущість габітуса. Передусім така значущість полягає у тому, що габітус є центральним соціальним елементом формування ідентичностей як індивідуального, так й колективного рівнів. Габітус функціонує як універсальна структура, осердя, матриця особистості на усіх фізичних, психофізичних, психічних та психологічних планах людини . Він також виконує соціально-інтегральну функцію: суб'єкти із схожими, подібними, гомогенними габітусами утворюють соціальні групи, класи, спільноти. І навпаки - суб'єкт завдяки особливим генетичним механізмам розвитку габітусу стимулюється актуальним соціальним довкіллям до змін свого габітусу, ідентичності, приведення їх до правил зовнішніх соціальних умов. Таким чином габітус здатний й примушений оновлюватися з метою соціальної адаптації особистості до актуальних умов, що також відповідає механіці розвивальних трансформацій особистості.

У контексті вдосконалення психологічної науки упредметнена адаптація Г. О. Баллом підходів П. Бурдьє, стосовно зв'язку концептів габітусу й особистості, розвиває підхід М. М. Рубінштейна (18781953), який більше за століття тому визначав особистість «як індивідуальну культурно-творчу силу або як її можливість» [4]. А це переконує, що наукову прагматику формування і розвитку соціальної ролі дитини в умовах рольової гри у відповідні формоутворення дорослого, релевантно, прегнантно і переконливо розкрито саме теорією габітусу, що знаходиться в основі представленої у 1979 році теорії соціального простору П. Бурдьє. За цією теорією соціальний простір існує у вигляді соціальних полів, чиї учасники, маючи власні соціальні капітали та керуючись габітусами, виконують дії, котрі позиціонуються як екзистенційні практики [7; 10; 14].

Виразне психологічне узмістовлення мають також наступні позиції наукових праць П. Бурдьє, що містять атрибутивні узмістовлення концепту/категорії «габітус».

Габітус [від habere (лат.) - мати] [4; 7; 10; 14; 22]:

генеративний принцип систематичної поведінки;

комплекс ментальних структур, якими люди сприймають соціальний світ і які є переважно продуктами інтеріоризації структур соціального світу;

система стійких і трансльованих (переносимих) диспозицій, структурована структура, що схильна функціонувати і як структуруюча структура, тобто як принцип, що породжує й організує практики та уявлення, що можуть бути об'єктивно адаптованими до їх мети, проте не припускають усвідомленої спрямованості на неї та неодмінного оволодіння необхідними операціями щодо її досягнення.

Габітус є одночасно системою набутих схем вироблення практик та система схем сприйняття та оцінювання практик як принципів класифікації та, одночасно, як організуючих принципів дії. В обох випадках ці операції оприявнюють/експлікують соціальну позицію, в якій габітус було сформовано.

Аналізуючи генезис габітусу П. Бурдьє зауважує таке: «Суб'єктом стратегій є не свідомість, що у довільній формі визначає свої цілі, і не позасвідомий механізм, а смисл гри - ось метафора, якою я постійно користуюсь: смисл гри, практичний сенс, [керований] габітусом, схильністю до того, щоб грати не лише за правилами, але також відповідно до неявних регулярностей гри, в яку люди задіюються з самого раннього дитинства» [26].

Психологічний зміст габітусу на нашу думку суттєво уточнює диспозиційна теорія американського психолога Ґордона Олпорта (1897-1967). Особливе місце у наведеній теорії займає концепція пропріуму [23; 30]. Олпорт вважав, що пропріум - це те, що є послідовним, унікальним і центральним в особистості та охоплює всі ті її аспекти, які б сприяли формуванню почуття внутрішньої єдності. Він розглядав пропріум у значенні сталості людини щодо її диспозицій, намірів та перспективних цілей. Пропріум невід'ємний від людини як єдиного цілого. Це організуюча і об'єднувальна сила, призначенням якої є формування унікальності людського життя [Там само]. Автори монографії «Theories of Personality» зауважують: «Ми зможемо якнайкраще зрозуміти зміст пропріуму розглядаючи це явище у сенсі прикметника «присвоєне». Пропріум включає ті аспекти особистості, що є характерними і притаманними нашому індивідуальному життю. Ці аспекти є унікальними для кожного з нас і об'єднують наші відносини, сприйняття і наміри» [30].

Як відомо структура пропріуму складається із наступних компонентів та їх взаємозалежностей: 1) тілесне самовідчуття (body sense), 2) самоідентифікація (self-identity), 3) самооціювання (self-esteem), 4) саморозвиток (self-extension), 5) раціональне мислення (rational thinking), 6) образ самого себе, Я-образ (self-image), 7) самоспрямованість (propriate striving) та 8) самоусвідомлення (self-knowing). Об'єднувальним щодо усіх компонентів пропріуму Г. Олпорт вважав самоспрямованість, кінцеву стадію розвитку пропріуму, яка з'являється та активізується у підлітковому віці внаслідок пошуку особою власної ідентичності та передбачає спільне експериментування з однолітками для формування довготривалих зобов'язань. У своїй відмінності від віку дитинства підлітковий період є особливо значущим як час, коли свідомі наміри та плани на майбутнє починають мотивувати особистість [Там само].

Диспозиції особи, як її стійкі характеристики, що передусім реалізують унікальний зміст її пропріуму, описують або визначають поведінку індивіда в різноманітних ситуаціях і є властивими та унікально вираженими щодо конкретної людини. Відомо, що Г. Олпортом диспозиції поділяються на три категорії за ступенем їх впливу на поведінку особи, якій вони притаманні: 1) кардинальні диспозиції (або кардинальні риси, cardinal dispositions/traits) - диспозиції, що визначають екзистенційні мотиви особи; такі диспозиції настільки вагомі, наприклад, жага влади, що впливають практично на будь-яку поведінку людини; 2) центральні диспозиції (або центральні риси, central dispositions/traits), такі, наприклад, як дружелюбність, є менш мотиваційно визначальними у порівнянні з кардинальними диспозиціями, але, незважаючи на це, є впливовими і такими, що легко ідентифікуються; 3) вторинні диспозиції (або вторинні риси, secondary dispositions/traits), такі як, наприклад, схильність завжди утримувати порядок на робочому місці, набагато більш вузькі й специфічні, стосовно життєвих ситуацій й більше схожі на побутові звички, аніж на екзистенційні інтенції суб'єкта, якими є його кардинальні й центральні диспозиції. Для нас є очевидним те, що кардинальні і центральні диспозиції стосуються передусім афективно -мотиваційній стороні життєдіяльності особи, вторинні диспозиції - її операційно-технічній стороні.

Наведене дозволяє методологічне узагальнення, що саме концепт диспозиції змістовно об'єднує теорію габітусу П. Бурдьє і теорію пропріуму Г. Олпорта у тому контексті, що пропріум психологічно позначає сутнісне й динамічне узмістовлення габітусу. У методологічному сенсі габітус, у свою чергу, є структурно-функціональним оформленням, корпусом, «тілом» пропріуму.

Наведені висновки про генетичний розвиток габітусу незалежно співпадають із психологічними закономірностями особистісного розвитку людини, що були верифіковано запропоновані С. Л. Рубінштейном, Й. Гейзінгою, В. А. Роменцем, Е. Берном, П. П. Горностаєм та іншими дослідниками гри як соціального і культурного явища.

Й. Гейзінга з посиланням на дослідження Б. Маліновського акцентує, що поведінка тих, кому первісне суспільство приписує надприродні властивості, часто може бути найкраще визначено як «гра відповідно до ролі» [6]. Описуючи «активну початкову основу, яка надає грі її сутності» він зауважує: «гра - це функція, яка сповнена сенсу. .. Назвати активну першоснову, яка надає грі її сутності, духом - було б занадто; назвати його інстинктом - було б порожнім звуком. Як би ми не розглядали таку основу, в будь - якому разі ця цілеспрямованість гри виявляє на світ якусь нематеріальну стихію, долучену до самої сутності гри» [Там само]. На нашу думку виходячи із змісту явища габітусу саме він претендує на позицію такої «нематеріальної стихії» передусім у її афективно-мотиваційній та операційно-технічній складових. Грунтуючись на узагальненнях Й. Гейзінги, габітус може сприматися як універсальна психодинамічна структура суб'єкта, яка є його фундаментальним «обладнанням» для участі у соціальній конкуренції: «Ігрова функція, у її вищих формах, ... може бути відразу ж зведена переважно до двох аспектів, у яких вона себе проявляє. Гра - це боротьба за щось, або показ, вистава цього «щось». Обидві ці функції можуть і об'єднуватися, так, що гра унаявлює боротьбу за щось, або перетворюється на змагання в тому, хто саме зможе показати щось краще за інших» [Там само]. Й. Гейзінга називає гру «вродженою функцією людини», завдяки якій здійснюється її прагнення «до вищого, незалежно від того, чи є це прагнення вищої земної слави і переваги, або ж це прагнення подолання всього земного» [Там само]. Отож ми висновуємо, що габітус суб 'єкта забезпечує , реалізацію ним соціальної гри - вродженої функції людини.

Існують об'єктивні підстави сприймати габітус суб'єкта як центральне осердя його психічної організації включно й у діахронії його онтогенетичного розитку як одночасного перебування у двох вимірах - операційно можливого та актуально ідеального, як ситуаційно актуального психодинамічного стану hic et nunc. Адже, як зауважував Л. С. Виготський, наш досвід зосереджується поміж двома порогами і ми бачимо лише маленький відрізок світу; наші почуття дають нам світ у важливих для нас витягах, випинах. Усередині порогів вони знову відзначають не все різноманіття застосувань, а переводять знову через нові пороги. Свідомість ніби стрибками прямує за природою, з пропусками, пробілами. Психіка обирає стійкі осередки дійсності серед загального руху. Вона є органом відбору, ситом, що проціджує світ і