Психогігієна, психопрофілактика. Основи психотерапії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лекція

Психогігієна, психопрофілактика. Основи психотерапії

План

Психогігієна і психопрофілактика. Загальна характеристика

Вікова психогігієна

Психогігієна праці і побуту

Психогігієна родини

Психотерапія

Психогігієна та психопрофілактика.

Психогігієна

Психогігієна - наука про забезпечення, збереження і підтримку психічного здоров'я людини. Вона є складовою частиною більш загальної медичної науки про здоров'я людини - гігієни. Специфічною особливістю психогігієни є її тісний зв'язок із клінічної (медичної) психологією, що Мясищевым В.Н. (1969) розглядається як наукову основу психогігієни. У системі психологічних наук, запропонованої Платоновим К.К. (1972), психогігієна включена в медичну психологію.

Елементи психічної гігієни з'явилися в житті людини задовго до того, як відбулася систематична розробка принципів психічної гігієни. Над необхідністю підтримувати власне щиросердечне здоров'я і рівновагу у взаємодії з навколишнім світом задумувалися ще античні мислителі.

Саме поняття "психічна гігієна" виникло в XIX в., коли американець К. Бирс, будучи багаторічним пацієнтом клініки для душевнохворих, написав у 1908 р. книгу "Душа, що знайшлася знову".

Психогігієна займається дослідженням впливу зовнішнього середовища на психічне здоров'я людини, виділяє шкідливі фактори в природі і суспільстві, на виробництві, у побуті, визначає й організує шляхи і способи подолання несприятливих впливів на психічну сферу. У практиці досягнення психогігієни можуть реалізовуватися шляхом:

створення для державних і суспільних установ науково обґрунтованих нормативів і рекомендацій, що регламентують умови забезпечення різних видів соціального функціонування людини;

передачі психогігієнічних знань і навчання психогігієнічним навичкам медичних працівників, педагогів, батьків і інших груп населення, що можуть істотно впливати на психогігієнічну ситуацію в цілому;

санітарно-просвітньої психогігієнічної роботи серед широких шарів населення, залучення до пропаганди психогігієнічних знань різних громадських організацій.

Існує різноманітна систематика розділів психогігієни, у якій звичайно виділяють особисту (індивідуальну) і суспільну (соціальну) психогігієну. У системі психогігієнічних знань виділяють окремо вікову психогігієну: дитинства, юнацтва, зрілого віку, людей похилого віку. Крім того, виділяють психогігієну розумової і фізичної праці, психогігієну побуту і сімейних відносин. Існує також ряд спеціальних розділів психогігієни праці - психогігієна інженерна, спортивна, військова і т.д.

Психогігієна виховання. Бехтєрєв В.М. (1905) відзначав, що відхилення характеру починаються ще в ранньому віці часто в силу тих чи інших умов виховання, що вчасно могли бути легко усунуті. Ця точка зору одержала подальший розвиток у роботах вітчизняних психоневрологів. Зокрема, Мясищев В.Н. відзначав, що виховання, що розпещує, і захвалювання сприяють формуванню істеричного характеру, а надмірна вимогливість сприяє становленню психастенічних особливостей особистості. Неправильне виховання часте може сприяти формуванню в дитини психопатичних рис характеру. Кербиков О.В. і Гиндикин В.Я. (1962) на підставі своїх досліджень указували, що гіперопіка і бездоглядність у дитинстві типові для збудливих психопатів. Виховання ж за типом "попелюшки", тобто без ласки й уваги, при постійних приниженнях, нерідко приводить до порушень сну, що є найважливішою умовою для відпочинку і відновленні сил, і розвитку неврозів. Таким чином, дотримання психогігієнічних норм у процесі виховання є в теж час і психопрофілактикою.

Психогігієна навчання. Правильна система навчання забезпечує гармонійний розвиток особистості. Дефекти навчання також можуть сприяти формуванню аномальних рис характеру дітей.

Дуже відповідальним моментом для дитини є перший шкільний рік. Тут він уперше зіштовхується з новими вимогами, незвичним режимом і обов'язками. Легше адаптуються до школи діти, що відвідували підготовчу групу в дитячому саду, чим так називані домашні діти. Правильно підготувати дитини до школи - задача не з легень. Велику допомогу батькам у цьому можуть зробити дитячі лікарі і клінічні (медичні) психологи дитячих поліклінік. Знаючи індивідуальні особливості дітей, вони можуть дати батькам відповідні рекомендації.

Психогігієна праці і побуту. Праця, діяльність є органічною потребою людини і при сприятливих умовах - важливим фактором для збереження і зміцнення здоров'я. Рядом досліджень показано, що позбавлення трудової зайнятості, безробіття супроводжуються погіршенням психічного здоров'я і частішанням соматичних хвороб. Працею можна не тільки зміцнити психічне здоров'я, розвити здатності в здорових людей, але і лікувати хворих. Трудова терапія широко застосовується в психіатричних клініках, де, як і всякий лікувальний вплив, строго дозується відповідно до ваги нервово-психічних розладів.

Грань між розумовою і фізичною працею в сучасному суспільстві має тенденцію до стирання. Однак розходження між розумовою і фізичною працею об'єктивно існують, що дозволяє говорити і про відповідні розділи психогігієни. Лебединський М.С. вважає, що до розумової праці варто відносити "таку розумову роботу, що ведеться у визначеному напрямку, за визначеним планом, для рішення визначених задач, з метою одержання визначеного результату, що має те чи інше суспільне значення".

Особливо хотілося б зупинитися на психогігієні роботи лікаря. З одного боку, праця медичних працівників розглядається як робота в сфері обслуговування по таких ознаках як невиробничий характер, необхідність постійного спілкування з великим колом осіб. Праця лікаря характеризується значним інтелектуальним навантаженням, вимагає творчого підходу й особою відповідальності. Це необхідно враховувати як при доборі абітурієнтів у медичні вузи, так і надалі, при виборі лікарської спеціальності. Робота зі створення моделі лікаря вимагає обліку не тільки його посадових і професійних обов'язків, рівня знань, але і визначених особистісних якостей (Данилин Е.Н., 1977). При моделюванні професіограм лікарів різних спеціальностей враховуються такі показники, як обсяг і складність контактів із хворими, їхніми родичами, офіційними особами, задоволеність своєю працею і т.д. Випливає, однак, відзначити, що в діяльності практичних лікарів положення психогігієни найчастіше ігноруються в силу як поганої організації праці, так і недостатньої теоретичної підготовки самих лікарів у цій області. Негативним наслідком цієї ситуації є частішання випадків станів хронічної утоми, синдрому "емоційного вигоряння", психосоматичної патології серед медичних працівників.

Наступна задача психоневролога на промисловому підприємстві полягає у виявленні ініціальних форм нервово-психічних захворювань і своєчасний напрямок захворілих на лікування. У її рішенні істотне значення має контакт із лікарями інших спеціальностей, що працюють у фабрично-заводських поліклініках, у першу чергу з терапевтами і невропатологами. Психіатр повинен не тільки проводити спорадичні консультації, але і брати участь у заходах щодо диспансеризації й у вибіркових медичних оглядах облич, що довгостроково працюють у цехах з підвищеною професійною шкідливістю.

Психогігієна родини і сексуальних відносин. Родина являє собою малу групу, що відрізняється поруч специфічних особливостей. Ці особливості обумовлені сформованими традиціями, відносинами між старшим і молодшим поколіннями, єдністю житла, побуту й інших факторів. Родина може сприяти розкриттю творчих можливостей людини, стимулювати його до корисної чи діяльності сковувати ініціативу, підривати морально. Шлюб виявляється щасливим у тих випадках, коли духовна і фізична близькість складають гармонічну єдність. У розробці психогігієнічних проблем родини фахівцями створена концепція, відповідно до якої все різноманіття відносин між чоловіками може бути представлене у формі взаємодії п'яти шлюбних факторів: фізичного фактора, матеріального, культурного, сексуального і психологічного. По визначеній формулі обчислюють так називаний шлюбний потенціал. Якщо переважної є спрямованість шлюбних факторів на зміцненні родини, то шлюбний потенціал виражається позитивною величиною, у противному випадку величина виявляється негативною. При негативному шлюбному потенціалі, а це і є щирі сексуальні дисгармонії (дисгамії), порушуються сімейні зв'язки і сексуальні взаємини. При первинно особистісних невідповідностях завжди розбудовується сексуальне життя, і розпад родини настає швидше, ніж це відбувається при первинно сексуальній неузгодженості. Для більш високого рівня сімейної адаптації, гармонічного розвитку сімейних взаємин необхідний достатній рівень розвитку особистості, зрілість суджень і емоційних відносин.

Найбільш діючий шлях до профілактики сімейних конфліктів - ретельна підготовка до шлюбу. Сюди відноситься турбота про стан здоров'я вагітних, боротьба з патологією пологів, забезпечення правильного психофізичного розвитку і виховання дітей, спеціальна підготовка осіб, що вступають у шлюб, діагностична і лікувальна робота у випадках сімейно-сексуальних дисгармоній.

Виховання дітей повинне бути чітко орієнтоване на полоролевоє функціонування людини: у хлопчиків заохочується мужність, сміливість, а в дівчинка-жіночність. У противному випадку можливі порушення психосексуального розвитку з формуванням неадекватних еротичних установок із закріпленням неадекватних форм сексуального поводження.

До дійсного часу склалися такі поняття, як сімейна психіатрія і сімейна психотерапія. Порушення внутрисімейних відносин може бути причиною неврозів, сприяти формуванню психопатичних рис характеру в дітей. Обстеження родини і кожного з її членів завершується постановкою сімейного діагнозу. Розпізнавання сімейно-сексуальної дисгармонії виробляється на трьох рівнях: описовому, генетичному і динамічному. Описовий рівень припускає виклад симптомів патології сімейних взаємин (сексуальна невідповідність, сварки, алкоголізм, невротичні розлади, психосоматичні порушення). На генетичному рівні розглядається еволюція подружніх взаємин, розкриваються причини невдач у шлюбі (передчасність шлюбу, випадковість, корисливі мотиви й ін.). На динамічному рівні визначаються стрижневі конфлікти, способи їхнього дозволу, сімейні ролі і їхні перекручування.

Всесвітня організація охорони здоров'я (ВІЗ), вважаючи питання створення родини і сімейної психогігієни надзвичайно актуальними, приділяє їм спеціальна увага, розробляє програми, що стосуються планування і створення родини. Відомо, що загальна народжуваність дітей знизилася в зв'язку з появою сучасних методів попередження вагітності. У той же час народжуваність дітей у психічно неповноцінних жінок, навпроти, збільшилася.

Психопрофілактика.

Один з основоположників вітчизняної терапії, Мудров М.Я., вважав профілактику хвороб основою діяльності лікаря. "Борг лікаря - взяти у свої руки людей здорових, охороняти їх від хвороб спадкоємних чи загрозливих, наказувати їм належний спосіб життя…тому що легше охоронити від хвороб, ніж їх лікувати".

Психопрофілактика - це розділ загальної профілактики, що включає сукупність заходів, що забезпечують психічне здоров'я, включаючи профілактику особистісних і професійних криз, попередження виникнення і поширення нервово-психічних захворювань.

Виконання психопрофілактичних заходів вимагає наявності в лікаря будь-якого профілю, крім загальної професійної підготовки, спеціальних знань в області клінічної (медичної) психології, психіатрії і психотерапії.

Це особливо важливо, якщо враховувати тісний взаємозв'язок фізичного і щиросердечного здоров'я людини: психічний стан впливає на соматичне здоров'я людини, так само як і соматичні проблеми можуть викликати серйозний емоційний розлад.

У нашій країні прийнята міжнародна класифікація етапів психопрофілактики. По термінології ВІЗ, профілактика поділяється на первинну, вторинну і третинну.

Первинна психопрофілактика - це комплекс заходів, спрямованих на попередження шкідливих впливів на людську психіку. На цьому рівні система психопрофілактики складається у вивченні витривалості психіки до впливу шкідливих агентів навколишнього середовища і можливих шляхів збільшення цієї витривалості, а також попередженні психогенних захворювань. Первинна психопрофілактика тісно зв'язана з загальною профілактикою і передбачає комплексну участь у ній великого кола фахівців: соціологів, психологів, фізіологів, гігієністів, лікарів. По суті, це диспансеризація здорового населення зі здійсненням широкого комплексу психогігієнічних заходів, оскільки сприяти виникненню нервово-психічних порушень можуть як несприятливі соціально-психологічні умови існування людини (інформаційні перевантаження, психічна травматизація і мікросоціальні конфлікти, неправильне виховання в дитинстві і т.п.), так і фактори біологічного характеру (соматичні хвороби, травми мозку, інтоксикації, дія шкідливостей у період внутрішньоутробного розвитку, несприятливої спадковості і т.п.).

Особлива роль у здійсненні первинної психопрофілактики приділяється психіатрам, психотерапевтам і клінічним (медичним) психологам, що покликані здійснювати не тільки раннє виявлення нервово-психічних захворювань, але і забезпечувати розробку і впровадження спеціальних психопрофілактичних психотерапевтичних заходів у різних сферах людської діяльності.

Вторинна психопрофілактика - це максимально раннє виявлення початкових фаз нервово-психічних захворювань і їх своєчасне (раннє) активне лікування. Вона складається в контролі або попередженні негативних наслідків вже почалося психічного чи захворювання психологічної кризи. Відповідно до рекомендації ВІЗ, під вторинною профілактикою мається на увазі саме лікування. Неякісне, несвоєчасне лікування при нервово-психічних захворюваннях сприяє їх затяжному, хронічному плину.

Успіхи активних методів лікування, особливо досягнення психофармакології, помітно відбилися на ісходах психічних захворювань: підвищилося число випадків практичного видужання, збільшилася виписка хворих із психіатричних лікарень. Однак варто пам'ятати, що вторинна профілактика спрямована не тільки на біологічну основу хвороби, вона вимагає застосування психотерапії і соціотерапії в широкому змісті цих понять.

Третинна психопрофілактика - це попередження рецидивів нервово-психічних захворювань і відновлення працездатності людини, яка перенесла захворювання. Третинна психопрофілактика спрямована на попередження інвалідності при наявності в людини нервово-психічного захворювання. У багатьох випадках для попередження рецидиву психічного захворювання хворим потрібно застосування підтримуючої психофармакотерапії Наприклад, при різних афективних розладах типу маніакально-депресивного психозу, з успіхом застосовуються з профілактичною метою солі літію. При неврозах головне місце в підтримуючій терапії належить психотерапії і т.д. У будь-якому випадку при попередженні втрати працездатності при нервово-психічних захворюваннях чи професійних і особистісних кризах мова йде звичайно про професійну реабілітацію (пошук для професіонала нових ресурсів у професійній діяльності, можливостей професійного чи росту, у ряді випадків, можливої зміни професії); соціальної адаптації (створення максимальне сприятливих умов для хворої людини при його поверненні в звичне навколишнє середовище) і пошуку шляхів для самоактуалізації особистості (усвідомлення особистістю власних можливостей для поповнення ресурсів росту і розвитку).

Адаптація - це здатність людини свідомо відноситися до організму, а також здібність регулювати свої психічні процеси (керувати своїми думками, відчуттями, бажаннями). Існує межа індивідуальної адаптації, але адаптована людина може жити у звичних для нього геосоціальних умовах.

Реабілітація (лат. rehabilitatio - відновлення в правах) - система медичних, психологічних, педагогічних і соціально-економічних заходів, спрямованих на чи усунення можливо більш повну компенсацію обмежень життєдіяльності людини, викликаних порушенням здоров'я зі стійким розладом функцій організму.

Основні принципи реабілітації:

партнерство - постійна апеляція до особистості хворого, погоджені зусилля лікаря і хворого в постановці задач і виборі способів їхнього рішення;

різнобічність впливів - указує на необхідність використовувати різні заходи впливу від біологічного лікування до різних видів психотерапії і соціотерапії, залучення до відновлення родини хворого, його найближчого оточення;

єдність психосоціальних і біологічних методів впливу - підкреслює єдність лікування хвороби, впливу на організм і особистість хворого;

ступінчастість впливів - включає поетапний перехід від одних реабілітаційних мір до інших (наприклад, на початкових етапах хвороби можуть превалювати біологічні методи лікування хвороби, а на етапах видужання психо- і соціотерапевтичні).

У процесі реабілітації виділяють три етапи:

етап відбудовного лікування (відновлення біомедичного статусу) - лікування в стаціонарі, активна біологічна терапія з включенням психотерапії і соціотерапії, поступовий перехід від режиму, що щадить, до що активізує (за даними експертів ВІЗ у 87% хворих реабілітація закінчується на першому етапі, коли хворої в результаті чи відновлення повної компенсації порушених функцій повертається до звичайної діяльності).

етап чи соціалізації ресоціалізації (відновлення індивідуально-особистісного статусу) - починається в стаціонарі і продовжується у позалікарняних умовах. Це адаптація до родини і мікросоціального оточення з розвитком, формуванням, чи відновленням компенсацією соціальних навичок і функцій, звичайних видів життєдіяльності і соціально-рольових установок індивіда;

етап соціальної чи інтеграції реінтеграції (відновлення соціального статусу) - зосереджений на наданні сприяння і створенні умов для чи включення повернення в звичайні умови життя разом і нарівні з іншими членами суспільства (раціональне працевлаштування, нормалізація побутових умов, активне соціальне життя).

Кожний з етапів реабілітації має свої конкретні мети і задачі, відрізняється мірами, засобами і методами реабілітаційного впливу.

Психогігієна визначається як наука про забезпечення, збереженні підтримці психічного здоров'я. Вона є складовою частиною більш загальної медичної науки про здоров'я людини - гігієни.

Психопрофілактика є областю психіатрії, а в більш широкому контексті - розділом загальної профілактики. Вона розробляє і впроваджує в практику заходу для попередження психічних захворювань і їх хронізації, а також сприяє реабілітації психічно хворих.

Психотерапія.

Психотерапія - це раціональне і планомірне використання психічних засобів для лікування соматичних, нервових і психічних захворювань.

Психотерапія - є системою комплексного лікувального вербального і невербального впливу на емоції, судження, самосвідомість людини при різних захворюваннях (психічних, нервових, психосоматичних).

Фізіологія психотерапії була описана В.А. Котляровским - вплив словом на II сигнальну систему, а також цілий комплекс впливу на психіку ліками і маніпуляціями. психічний медичний гігієна

Основним своїм завданням психотерапія вважає усунення психопатологічної симптоматики, за рахунок чого вважається досягнення внутрішньої та зовнішньої гармонізації особистості.

З поліпшенням психотерапевтичної допомоги зростає проблема залежності хворого від психотерапевта. Психотерапія може приводити до цієї залежності не в меншому ступені, чим інші лікарські засоби. В умовах переважно оплачуваної психотерапевтичної допомоги ця проблема загострюється. Тих, хто вважає, що їм потрібна психотерапія, із тривогою пише Шепард, легше всього експлуатувати: це слабкі, невпевнені, самотні, нервові люди, чий розпач часом настільки великий, що вони готові зробити й оплатити що завгодно, аби поліпшити свій стан. І далі автор пише, що психотерапія - це обмежена професія тих фахівців, хто пройшов відповідну підготовку і бажає дотримуватися належного етичного кодексу.

У процесі лікування психотерапевт може виявитися у визначеній неусвідомленій залежності від пацієнта, оскільки спілкування з ним може підвищувати його самооцінку, сприяти самоствердженню. Одна з професійних хвороб психотерапевта - його бажання виступати в ролі пророка і чарівника; він не завжди враховує границі своїх можливостей. На практиці це приводить до інфантилізації хворого, затягуванню лікування, формуванню, у свою чергу, залежності хворого від лікаря. Прагнення до збереження і підвищення свого особистого і професійного престижу "за рахунок хворих" призводить також до того, що психотерапевт може "пережати" хворобливі аспекти особистості хворого і не приділити належної уваги здоровим, "сильним" її сторонам, що можуть з'явитися опорними крапками на шляху видужання пацієнта. Ціль лікування не в наданні пацієнту механічних чи психічних "протезів", а в забезпеченні його до моменту закінчення психотерапії засобами для самостійної боротьби з труднощами, реалізації своїх життєвих цілей.

Хворий відносно рідко готовий визнати психогенну природу свого захворювання, він приймає це скоріше побічно, самим фактом згоди пройти курс психотерапії. Однак і у випадку, коли пацієнт не заперечує значення психотравмуючих впливів у розвитку його хвороби, визнання їм власної ролі в її виникненні носить дуже обмежений характер. Опір психотерапевтичному контакту і заперечення психічних конфліктів зв'язані з формуванням у свідомості хворого більш престижної в соціальному плані біологічної концепції хвороби. Самі психотравми при цьому виступають як одна з багатьох можливих і рівноцінних екзогеній, що порушують гомеостаз. Більш того, в основі концепції хвороби в багатьох пацієнтів лежить наступна думка: "Я є таким, яким мене зробили причинні і моменти, що привертають, етіопатогенезу, я лише пасивний продукт факторів, що впливають на мене, іграшка в руках об'єктивних обставин, що на мене вплинули". Тому хоча і не випливає, як це робиться в деяких школах з екзистенціальною орієнтацією, приписувати хворим із психогенним розладом почуття провини зобов'язання перед суспільством, цілком доречно жадати від нього посильної участі в лікувальному процесі: кращого розуміння причинних зв'язків між його хворобою, з одного боку, і життєвими ситуаціями - з іншого, усвідомлення власної ролі в генезі хвороби.

Види психотерапії:

І . Загальна - це комплекс дії психологічних факторів на хворого будь-якого профілю з метою підвищення його мил в боротьбі з хворобою.

ІІ. Приватна (спеціальна):

1. раціональна (індивідуальна)

2. аутогенне тренування (АТ)(індивідуальна, групова)

3. гіпноз(індивідуальна, групова)

Методики спеціальної психотерапії можна розділити також на дві основні групи:

Групова

1) терапевтичні групи, в яких хворим читаються лекції, а потім обговорюються;

2) групи типу "інтерв'ю" - хворі вільно обговорюють свої проблеми, висловлюють глибоко особисті відомості про себе;

3) трудові групи - спілкування в процесі праці;

4) суспільство "анонімних алкоголіків" - зборів, дискусії;

5) групова терапія з родичами

Індивідуально - психологічна. Цей спосіб застосування психотерапії описав А.Адлер. Стосується почуття неповноцінності в особистості, що відірвана від колективу і сприяє поверненню в колектив.

Основні сучасні концепції та принципи психотерапії:

Психотерапія є самостійною медико-орієнтованою клінічною дисципліною із своєю генеалогією, історією, сферою пато-нозологічної компетенції та терапевтичним арсеналом;

До компетенції психотерапії входить розробка та вивчення теорії та практики клініки, психотехнічного арсеналу, теорії здорової та патологічної психіки, теорій особистості та аутодисциплінарно - ідентифікаційної теорії;

Предмет психотерапії: психотерапевтична феноменологія; клінічні психотерапевтичні ефект-синдроми і психотехнічні шляхи їх досягнення (загальна психотерапія); патонозологічні форми та патологія психічної сфери, яка підлягає психотерапевтичній корекції (клінічна психотерапія); вторинні нозосиндромальні психопатологічні форми при непсихічних захворюваннях (психотерапія в клініці) та соціальні і соціальні доповнення (спеціальна і соціальна психотерапія);

Психотерапія тісно пов'язана з психіатрією, психоневрологією та медичною психологією;

Діагностика в психотерапії, яка базується на уявленнях про клінічні ефект-синдроми, відрізняється специфікою та потребує формулювання спеціального психотерапевтичного діагнозу.

Три цільові стратегії психотерапії:

1) реконструкція внутрішнього світу особистості пацієнта - корекція неадекватних, самофруструючих стереотипів переживання і поводження, а також вироблення нових, більш зрілих і конструктивних способів сприйняття, переживання і поводження;

2) реконструкція зв'язків пацієнта з найближчим соціальним оточенням, рішення актуального життєвого конфлікту, поліпшення міжособистісного функціонування;

3) безпосередній вплив на симптоми хвороби за допомогою сугестії і тренінгу. Якщо перша стратегія вимагає тривалої, глибокої і важкої психотерапевтичної роботи, яка однак дає кардинальні і стабільні результати, то третю можна здійснити за короткий час і досить ефективно, але вона часто приводить до тимчасових і нестабільних результатів. При психотерапевтичному контракті пацієнт повинен мати право самостійно прийняти рішення, як витрачати свій час, сили і гроші для боротьби з хворобою, вибрати за допомогою психотерапевта відповідну стратегію психотерапії.

Техніка проведення. Етапи раціональної психотерапії:

Пояснювання, яві включають тлумаченя суттєвості захворювання, причин його виникнення з урахування можливих психосоматичних зв'язків, до того, як правило, ігноруємих хворим і не включаємих до "внутрішньої картини хвороби"; результаті цього етапу досягається більш визначена картина захворювання, що надає можливість пацієнту активно самому контролювати свою хворобу;

Переконання - корекція когітивного та емоційного компоненту;

Переорієнтація - досягнення більш стабільнизмін у установках хворого, у його відношенні до хвороби;

Психагогіка - переорієнтація більш широкого плану, яка створює позитивні перспективи для пацієнта поза хворобою.

До симптоматичної психотерапії, центрованої на на емоційно-вольовій сфері особистості, відносять різні варіанти катартичної психотерапії та навіювання (сугестії).

Катартична психотерапія використовується для емоційного відреагування та нейтралізації ("катарсис", "абрекція") психотравмуючих переживань, при цьому у терапевтичних умовахпацієнту прпонується відтворити минулих психотравмуючих подій. Катарсис може бути досягненим повним зануренням у психотравмуючу ситуаціюабо шляхам поетапного наближення до неї.

Під навіюванням, або сугестією, розуміються інформаційні впливи, які викликають відчуттчя, уяви, емоційні стани та вольві спонукання, а також впливають на вегетативні функції поза активною участю особистості, без критико-логічної прерробки сприйнятого.

Навіюванність - це своєрідна якість психіки людини, яке дозволяє йому сприймати інформацію без критичної її оцінки.

Основні вимоги до психотерапевта - авторитарність(директивність).

У межах сугестивної психотерапії велике значення надається діагностиці навіюванності як найважливішого інструментального феномену "з боку пацієнта".

Основним засобом навіюванності є слово, мова психотерапевта - сугестора; невербальні фактори (жести, міміка, дії) зазвичай виконують додатковий потенцуючий або послаблюючий вплив.

При складанні формул навіюванності необхідно враховувати особливості соматичного та психвчного стану, вік, стать пацієнта, ступінь навіюванності та особливості особистості. Ефект сугестії тим сильніше, чим вище в очах пацієнта авторитет лікаря, який проводить навіювання; ступінь реалізації навіювання визначається також особистісними особливостями пацієнта.

Щодо клинічного використання, слід відмітити, що сугестивна психотерапія використовується при всіх видах соматичної та психосоматичної патології.

Протипоказанням до використання сугестивних методів є психози, хоча сугестивні елементи, входять до всіх проявів повсякденного терепевтичного процеса в психіатрії. Основим ускладненням сугестивної психотерапії сьогодні визнається ятрогенія.

Гіпнотерапія або гіпносугестивна психотерапія

Гіпнотерапія або гіпносугестивна психотерапія, представляє собою метод психотерапії, який використовує гіпнотичний стан у лікувальних цілях.

Під гіпнабельністю розуміється якість центральної нервової системи, яке дозволяє досягати зміненого стану свідомості у відповідь на спрямований психологічний вплив.

Гіпноз же представляє собою особливий стан свідомості, який виникає під впливом спрямованого психологічного впливу;він відрізняється як від сну, так і від неспання, і супроводжується підвищенням сприйняття до специфічно спрямованих психологічних факторів при зниженні чутливості до дії інших факторів зовнішнього середовища. Під рапортом (фр. Rapport - зв'язок, доповідь) в психотерапії розуміється словесний контакт того хто гіпнотизується з тим хто знаходиться у гіпнотичному стані.

У гіпнотерапії основні діагностичні прийоми зводяться до гіпнабельності. При низькому рівні гіпнабельності використання гіпнотерапії має певні труднощі. Також перед початком гіпнотерапевтичного сеансу необхідно провести бесіду для того щоб вияснити відношення хворго до цього методу та знищити можливі побоювання з його боку.

Методика проведення сугестивної психотерапії:

Головними прийомами занурення в гіпноз є фасцинація, фіксація погляду, паси, ритимічні подразники, словесні формули.

1. В психотерапевтичній практиці виділяють 3 стадії:

2. -сонливість- виникає сонливість і розслаблення;

3. гіпотаксія(каталептична) - спостерігається нерухомість, мутизм, воскова гнучкість;

4. сомнабулізм - повна відчудженість від реальності, сноходіння і викликані образи.

У будь - якій стадії гіпнотичного стану повинен підтримуватися рапорт.

Гіпносугестивна психотерапія може проводитися індивідуально та в групі. Індивідуальне проведення дозволяє дати конкретну установки, створені для хворого, що підвищує ефективність психотерапії. Груповий гіпноз використовується переважно у межах санаторно- курортної мережі.

Метеріально- опосередкована непряма психотерапія (placebo - терапія).

У межах placebo - терапії (лат. Placebo - здається, уявляється), розцінюється як непряме (косвене)навіювання, сугестія реалізується, коли терапевтичні можливості надаються реальному предмету чи явищу, які не мають притаманних їм можливостей; placebo розуміється як фармакологічно індиферентна речовина, яка імітує лікарський засіб.

В медицині психотерапія розглядається як загальномедична дисципліна, її методи використовуються для лікування та профілактики не тільки нервово-психічних, але і багатьох соматичних захворювань.

Загальноприйнятої класифікації методів психотерапії не існує, однак, як і у медицині в цілому, зазвичай прийнято поділяти методи лікування на симптоматичні та патогенетичні.

Симптоматичні методи психотерапії (логічне переконання, навіювання, релаксація та інш.) орієнтовані на усунення чи послабшання окремих, хоча і ключових, симптомів хвороби, керування фізіологічними функціями організму, на оптимізацію поведінки.

Патогенетична психотерапія дозволяє найбільш повно реалізувати каузальний підхід до розуміння та ліквідації причин і механізмів хвороби. Вона найбільш значуща при захворюваннях, де особистісно-психологічні механізми є провідними у виникненні та збереженні хворобливих порушень, - це неврози, психосоматичні розлади.

До симптоматичної психотерапії, яка передбачає активізацію когнітивного компоненту особистості, відноситься раціональна психотерапія або переконання. Вона спрямована на логічне переконання пацієнта, навчання його правильному мисленню (Dubois P., 1912) та передбачає різні варіанти роз'яснювальної психотерапії. Переконання - (персуазія) - процес заміни (змінення, перебудови, трансформації) раніш сформованого переконання під впливом додаткової чи роз'яснювальної інформації, яка отримана із різних джерел і у різних обставинах. Лікування переконанням - це лікування інформацією, яка вступає у зв'язок та взаємодію з уявами, які є у хворого та піддає їх оцінюванню. На цій підставі можуть з'явитися нові погляди на речі, нова оцінка травмуючих психіку подій, нові установи на майбутнє. Останні зараз визначають значущість для хворого тих чи інших сигналів, а звідси і реакцію на ті чи інші подразники. При лікуванні по цьому методу з'являються чи закріплюються корисні для здоров'я хворого нові уяви або гальмуються старі. Зовні це проявляється у тому, що змінюється відношення хворого до обставин, які породили захворювання, хворобливі хвилювання втрачають свою значущі, актуальністьсть. Одним із завдань лікаря при лікування переконанням та полягає у тому, щоб допомогти хворому вибрати вірну лінію поведінки на майбутнє.

Прибічником лікування переконанням був швейцарський невропатолог Дюбуа, який детально розробив метод та дав йому назву раціональна психотерапія (від лат. Ratio - разум). Терміни "лікування переконанням" та "раціональна психотерапія" є синонімами. Техніка лікування зводиться до бесід із хворим, під час яких лікар роз'яснює йому причину захворювання та зворотній характер порушень, які в нього є, закликає хворого змінити своє відношення до подій, які його турбують, припинити фіксувати свою увагу на патологічних симптомах, які в нього є.

Аутогенне тренування.

Аутогенне тренування (від греч. autos - сам, genos - походження) - активний метод психотерапії, психопрофілактики і психогігієни, спрямований на відновлення динамічної рівноваги системи гомеостатичних саморегулюючих механізмів організму людини, порушеного в результаті стресового впливу. Основними елементами методики є тренування м'язової релаксації, самонавіяння і самовиховання (аутодидактика). Активність аутогенного тренування протистоїть деяким негативним сторонам гіпнотерапії в її класичній моделі - пасивному відношенню хворого до процесу лікування, залежності від лікаря.

Методика проведення аутогенного тренування.

Виділяють дві ступіні аутогенного тренування (по Шульцу):

1) нижча ступінь - навчання релаксації за допомогою вправ, спрямованих на викликання відчуття ваги, тепла, на оволодіння ритмом серцевої діяльності і подихи; 2) вища ступінь - аутогенна медитація - створення трансових станів різного рівня.

Нижчу ступінь аутогенного тренування складають шість стандартних вправ, що виконуються пацієнтами в одній із трьох поз: 1) положення сидячи, "поза кучерів" - що тренується сидить на стільці зі злегка опущеною вперед головою, кисті і передпліччя лежать вільно на передній поверхні стегон, ноги вільно розставлені; 2) положення лежачи - що тренується лежить на спині, голова спочиває на низькій подушці, руки, трохи зігнуті в ліктьовому суглобі, вільно лежать уздовж тулуба долонями вниз; 3) положення напівлежачи - той хто тренується вільно сидить у кріслі, спираючись на спинку, руки на передній поверхні чи стегон на підлокітниках, ноги вільно розставлені. В усіх трьох положеннях досягається повна розслабленість, для кращої зосередженості ока закриті.

Вправи виконуються шляхом уявного повторення (5 - 6 разів) відповідних формул самонавіяння, що підказуються керівником тренування. Кожне зі стандартних вправ випереджається формулою-метою: "Я зовсім спокійний".

Перша вправа. Викликання відчуття ваги в руках і ногах, що супроводжується розслабленням поперечносмугастої мускулатури. Формули: "Права рука зовсім важка", потім "Ліва рука зовсім важка" і "Обидві руки зовсім важкі". Такої ж формули для ніг. Остаточна формула: "Руки і ноги зовсім важкі".

Друга вправа. Викликання відчуття тепла в руках і ногах з метою оволодіння регуляцією судинною іннервацією кінцівок. Формули: "Права (ліва) рука зовсім тепла", потім "Руки зовсім теплі", ті ж формули для ніг. Остаточна формула: "Руки і ноги зовсім важкі і теплі".

Третя вправа. Регуляція ритму серцевих скорочень. Формула: "Серце б'ється сильно і рівно".

Четверта вправа. Нормалізація і регуляція дихального ритму. Формула: "Дихаю зовсім спокійно".

П'ята вправа. Викликання відчуття тепла в області черевної порожнини. Формула: "Моє сонячне сплетення випромінює тепло".

Шоста вправа. Викликання відчуття прохолоді в області чола з метою запобігання й ослаблення головних болів судинного генезу. Формула: "Моє чоло приємно прохолодне".

Показником засвоєння чергової вправи є генералізація відчуттів. Наприклад, вправа по вселянню тепла в кінцівках вважається засвоєним тоді, коли тепло починає розливатися по всьому тілу. На засвоєння кожної вправи іде два тижні. Весь курс аутогенного тренування- триває біля трьох місяців. Звичайно заняття проводяться в групах 1--2 рази в тиждень під керівництвом психотерапевта; тривалість заняття 15 - 20 хв. Велика увага приділяється самостійним тренуванням пацієнтів, що проводяться двічі в день (ранком, перед тим як устати, і ввечері, перед сном), причому, як правило, пацієнти ведуть щоденники, де описують відчуття, випробовувані ними під час занять.

Застосування, ускладнення та протипоказання аутогенного тренування.

Аутогенне тренування (АТ) найбільш ефективне при лікуванні неврозів та соматоформних розладів, порушення адоптації та психосоматичних захворюваннях.

Кращі результати спостерігаються при лікуванні тих захворювань, прояви яких пов'язані з емоційною напругою, спазмом гладкої мускулатури, при цьому симпатичний ефект ніж парасимпатичний.

Відмічається гарний результат при бронхіальній астмі, у ініціальному періоді гіпертонічної хвороби та облітеруючого едоартеріїта, при диспное, езофагоспазмі, стенокардії, спастичних болях у шлунково-кишковому тракті, виразковій хворобі.

АТ включається до комплексного лікування алкоголізму та наркоманії, для усунення абстинентного синдрому і формування антитоксикоманічної установки.

Успішне зняття емоційної напруги та тривоги за допомогою АТ виправдовує його включення до методик психопрофілактики болю при пологах.

Протипоказання для АТ є стани неясної свідомості та марення, особливо марення відношення та переслідування. Не рекомендовано АТ під час гострих соматичних нападів та вегетативних кризів.

Раціональна психотерапія. Застосування, ускладнення та протипоказання.

Переконання є складовою частиною не тільки будь-якої форми психотерапії, але і кожного контакту лікаря і пацієнта у кожній клініці. Психотерапевт свідомо або мимовільно навчає пацієнта конструктивному образу життя, переконує його прийняти особисту відповідальність за свої вчинки та активну роль у керуванні свого життя, та в результаті присвоює хворому філософію зрілої, незалежної та відповідальної людини.

Раціональна психотерапія в якості одного з елементів входить до всіх видів психотерапії, без неї утруднено початок кожного з них.

Ускладнень та протипоказань немає.

Показання та протипоказання для поведінки гіпносуггестії.

Показаннями для гіпнозу можуть бути сильні головні болі, які не підлягають зняттю анальгетиками: при невралгії троїстого нерву, сильні головні болі іншої етіології, фантомні болі. Є результати при лікуванні гіпнозом атипових форм бронхіальної астми, приступів стенокардії, гіпертонічної хвороби І та ІІ стадії, неврозів, деяких форм шкіряних захворювань. Успішно застосовується гіпноз при лікуванні алкоголізму, наркоманії, в акушерській і стоматологічній практиці.

Протипоказаннями для гіпнотерапії варто вважати в гострій стадії, тромбози, інсульт, ІІІ стадію ГБ, гіпертонічний криз.

Психоаналіз. Застосування, ускладнення та протипоказання. .

Психоаналіз як психотехніка може бути використана як інформативна процедура для широкого кола патології, яка потребує психотерапевтичного лікування. Традиційно вважається, що психоаналіз показаний пацієнтам з неврозами, особистісними розладами, сексуальними порушеннями.

Застосування, ускладнення та протипоказання нейро-лінгвістичного програмування(НЛП).

В цілому, при безсумнівних заслугах НЛП в плані спроби асоціації нейролінгвістичного методик та психотерапії НЛП не може бути рекомендований до широкого застосування в клінічній практиці; в психіатрії використання метода можливо тільки в клініці невротичних розладів.

Артотерапія. Застосування, ускладнення та протипоказання.

Під атртерапією розуміється використання (засобів) мистецтва як терапевтичного фактора. Терапія творчим самовисловленням може використовуватися як у стаціонарі, так і амбулаторно, в умовах поліклініки, а також диспансеру, у кабінетах естетотерапії (в санаторіях), при роботі із групами ризику (з тими, хто страждає на алкоголізм). Крім того, цей метод може зайняти вагоме місце в системі реабілітації психічно хворих.

Терапія творчістю протипоказана особам з тяжкою депресією та суїцидальними думками, оскільки в обстановці одухотвореної творчості може усугубиться почуття тужливої безвихідності, віддаленості від людей.

Гештальт - терапія. Показання та протипоказання для поведінки.

Гештальт-терапія використовується у індивідуальній терапії, в терапії пар, в сімейній, груповій терапії; на установах (у школах, лікарнях, підприємствах). Цей підхід використовується для тих хто має труднощі перед обличчям проблем (конфлікт, переривання відносин, самотність, траур, безробіття).У теперішній час велику розповсюдженість отримав цей метод у бізнес-консультуванні. Перлз називав цей метод "терапією нормальної людини".

Психотерапія в соматичній медицині та в роботі лікаря загальної практики.

В даний час відзначається усе велика інтеграція психотерапії в соматичну медицину. Об'єктом психотерапевтичних впливів стають різні захворювання і насамперед так звані соматичні розлади. Разом з тим, як відзначає один з відомих представників соматичної медицини Стоквіс, "успіхи психотерапії в психосоматиці роблять не настільки райдужне враження. Нема рації їх прикрашати: у багатьох випадках результати мізерні, а нерідко і зовсім дорівнюють нулю". Закордонні вчені підкреслюють, що соматичні пацієнти є малоперспективними для психотерапевтичного впливу, особливо для психоаналізу (Сифнеос). Намагаючись пояснити труднощі у використанні психотерапії при лікуванні соматичних хворих і вважаючи, що основний з них є складна природа соматичних захворювань, Карасу конкретизує деякі з цих труднощів. До їхнього числа він відносить: роль власне соматичних (біологічних) механізмів і їхнього прояву; особистісні характеристики, уявлення і захисні механізми пацієнта, що мають пряме відношення до лікувальної мотивації і поводження під час лікування (наприклад, опір пацієнта, заперечення їм ролі психологічних механізмів хвороби й ін.); негативне значення контрпереносних реакцій у самих интерністів і психотерапевтів. Усе це приводить до того, що ефективна психотерапія таких пацієнтів стає важкоздійсненною, якщо не сказати - нездійсненною задачею.

Доводитися враховувати також загальне відношення до соматичної проблематиці в медицині. Психосоматика, досить розроблена і розроблювальна на теоретичному рівні, поки не придбала популярності в охороні здоров'я і повільно впроваджується в життя, практику обслуговування хворих. Для рядового интерніста зустріч із психосоматикою лише короткий епізод, що не робить впливу на його поточну роботу: він не розбирається в ній і не розуміє зв'язаних з нею вигод; психосоматику не вдається завоювати авторитет і в силу того, що йому здається, що цей авторитет вже придбаний (Фланнери).

Однак психотерапія, якщо ставити перед нею реалістичні цілі, виявляється безсумнівно корисної при різних соматичних розладах. Спрямована на відновлення тих елементів системи відносин пацієнта, що визначають виникнення бере участь у этіопатогенезі захворювання психічного стресу або розвиток у зв'язку з останнім невротичних "нашарувань", психотерапія сприяє зменшенню клінічних проявів захворювання, підвищенню соціальної активації хворих, їхньої адаптації в родині і суспільстві, а також підвищує ефективність лікувальних впливів біологічного характеру. У зв'язку з цим варто помітити, що, оскільки найбільш розповсюдженої в даний час є медична модель захворювання, відповідно до якої лікування здійснюється насамперед за допомогою лік і процедур, широкі можливості надає використання психотерапевтичного опосередкування і потенцування впливів біологічної природи (лікарських, дієтичних, фізичних і ін).

При лікуванні соматичних захворювань широко застосовуються різні методи психотерапії: гіпнотерапія, аутогенна тренування, самонавіювання, раціональна й ін. Є дані про позитивні результати використання поведінкової терапії в хворих з соматичними захворюваннями. Основним у цьому випадку є подолання зафіксованих реакцій тривоги. За допомогою зазначених методів можна впливати на психопатологічні порушення - страх, астенію, депресію, іпохондрію, а також на нейровегетативні і нейросоматичні функціонально-динамічні розлади (з боку серцево-судинної, дихальної, шлунково-кишкової й іншої систем).

Істотним стимулом до тривалих спроб ефективного використання психотерапії в соматичній клініці з'явився розвиток різних форм особистісно-ориєнтированої, у тому числі і групової, психотерапії. Це знаходить висвітлення не тільки в закордонній літературі, психодинамично- і экзистенціально-ориєнтованої, але й у роботах авторів, що заперечують психогенез цих захворювань, але в той же час і визнають важливу роль у їхньому походженні психосоціальних факторів. Об'єктом групової психотерапії при цьому, як і психотерапевтичних впливів у цілому, є психологічні фактори патогенезу захворювання (інтрапсихичний конфлікт; механізми психологічного захисту; "внутрішня картина хвороби", у тому числі патологічна реакція особистості на захворювання; система значимих відносин хворого, включаючи порушені в результаті захворювання соціальні зв'язки пацієнта). Найбільший інтерес у даний час представляють спроби застосування групової психотерапії при власне соматичних захворюваннях, а також питання співвідношення її з різними видами симптоматичної психотерапії.

Велика література присвячена психотерапії при гіпертонічній хворобі. При лікуванні таких хворих за допомогою гіпнотерапії, поряд зі зменшенням невротичних і неврозоподібних порушень, відзначалося зниження чи навіть нормалізація артеріального тиску. Підкреслюється доцільність тривалого лікування. Так, Буль рекомендує після масованого курсу гіпнотерапії (25-30 сеансів, проведених через день) поступово подовжувати інтервали між сеансами, проводячи їх спочатку через 2-3 дня, потім через 5, через 7, а потім і через 10 днів. Якщо залежність ефективності гіпнотерапії хворих гіпертонічною хворобою від її тривалості, за даними автора, виступала досить явно, то глибина гіпнотичного сну і тривалість його мали відносно менше значення. Крім того, при лікуванні гіпертонічної хвороби використовується аутогенне тренування, частота застосування якої в санаторно-курортному лікуванні хворих порозумівається тим, що за допомогою цього методу вдається досягти швидкого парасимпатичного ефекту. Широко застосовується при лікуванні гіпертонічної хвороби метод біологічного зворотного зв'язку, а також інші методи релаксації і психологічного впливу. Розглядаючи мети і задачі психотерапії при гіпертонічній хворобі, один з відомих фахівців у цій області Катценштейн відзначає, що психотерапія при цьому не повинна обмежуватися освоєнням лише методів релаксації, що її варто направляти також на зміну неправильних позицій у відносинах хворого до різних сфер життя, використовуючи різні форми групової психотерапії, що змістом психотерапевтичної роботи з хворими повинні бути психотерапевтичні впливи, що мають симптомо-, особистісно- і соціо-орієнтовану спрямованість.

Психотерапія стає істотним компонентом лікування на всіх етапах відбудовної терапії пацієнтів з ішемічною хворобою серця, у тому числі постінфарктних хворих. Раптовість виникнення хвороби і психологічна непідготовленість до неї викликають панічний страх у пацієнта. Кожен діагностичний чи терапевтичний акт у кардіологічному відділенні повинен мати психотерапевтичне опосередкування. Інформація про вагу стану повинна враховувати особистісні особливості хворого і по можливості бути вичерпної, щоб попередити неправильну чи некомпетентну інтерпретацію з боку хворої особи (можливість ятрогенних впливів). При ішемічній хворобі серця, що протікає з нападами стенокардії, показана гіпнотерапія. Курс лікування складається з 10-20 сеансів, що проводяться через день по 40 хв. Уселяння будується не тільки в імперативному тоні, але й у виді роз'яснення і переконання. Велика кількість робіт присвячена застосуванню при ішемічній хворобі серця, включаючи постінфарктний період, аутогенного тренування. Юрданов, Зайцев створили її варіант, найбільш адекватний для хворих, які перенесли інфаркт міокарда. З традиційної методики аутогенного тренування були, зокрема, виключені такі прийоми, як "вага", "серце", "подих", і такі умови її проведення, як поза "кучерів", положення лежачи, що супроводжувалися небажаними явищами. У той же час були введені нові вправи ("легкість у тілі", "тепло і воля в груди" і ін.) і елементи (наприклад, "відкриті очі"), змінена послідовність освоєння прийомів аутогенного тренування. Аутогенне тренування виявляється корисним також на санаторному етапі відбудовного лікування хворих ішемічною хворобою серця. Для усунення порушень серцевого ритму (нерідко у виді пароксизмальної тахікардії - найбільш частого ускладнення в постінфарктному періоді) використовується саморегуляція серцевого ритму за допомогою методики біологічного зворотного зв'язку. На пізніх стадіях відбудовного лікування пацієнтів з ішемічною хворобою серця, у тому числі хворих, які перенесли інфаркт міокарда, показана групова психотерапія. Заняття проводяться в групах (по 12-14 пацієнтів), при формуванні яких враховується вік і утворення (групи по можливості однорідні). Використовуються дискусійні й інші форми психотерапії. В даний час самостійного значення набуває розробка системи профілактики ішемічної хвороби серця і вторинної профілактики інфаркту міокарда шляхом подолання стереотипів поводження і шкідливих звичок, на значення яких у походженні цього захворювання вказується в численних дослідженнях. Це так називані фактори ризику - поведінковий тип А, високі показники алекситімії, паління, надлишкова маса тіла, гіподинамія й ін., для усунення і попередження яких використовуються методи психотерапії: індивідуальні і групові заняття, різні види тілесно-тілесно-орієнтованої психотерапії, навчання м'язовому розслабленню; вправи на ритмічний подих; фізичні вправи, що сприяють м'язової релаксації, спеціальні заняття, на яких обговорюються психологічні причини надлишкової маси тіла, зокрема роль емоційної напруженості і тривожності, і чи створюється підкріплюється мотивація для зниження надлишкової маси тіла.