Психогігієна, психопрофілактика. Основи психотерапії

Одним із захворювань, що відноситься до основної групи соматичної патології, є бронхіальна астма. При всій складності її патогенезу в значній частині випадків важливе місце в ньому займає нервово-психічний фактор (залежність приступів від психоемоційних впливів, часу доби, визначеної обстановки й ін., тобто наявність умовно-рефлекторного механізму виникнення приступів). Тому при бронхіальній астмі, особливо з урахуванням терапевтичної резистентності її в ряду хворих, показані психотерапія або самостійно, або в системі комплексного лікування. Застосування гіпнотерапії в хворих бронхіальною астмою дозволило не тільки підтвердити ефективність цього методу при даному захворюванні, але і виробити визначені показання до напрямку хворих на гіпнотерапію: 1) відсутність гострих інфекційних процесів в органах подиху (лікуванню гіпнозом повинні піддаватися тільки ті хворі, у яких інфекційні вогнища ліквідовані, а астматичні приступи проте продовжують виникати); 2) достатня сугестивність і гіпнабельність хворого, а також бажання лікуватися гіпнозом; 3) виразний психічний компонент у патогенезі і плині захворювання; 4) наявність у хворого умовно-рефлекторного механізму виникнення повторних приступів (Буль). Уведення психотерапії в систему лікувально-відбудовних заходів при бронхіальній астмі сприяє не тільки поліпшенню стану хворих, але і профілактиці рецидивів, тому що відновлення порушених відносин пацієнтів і повноцінності їхнього соціального функціонування виступає як важливу ланку попередження дистресів, нерідко граюча істотна роль у виникненні і плині бронхіальної астми. З цією метою застосовуються різні методи психотерапії: гіпнотерапія, аутогенного тренування, раціональна психотерапія (індивідуальна й у групі пацієнтів), групова психотерапія (Філіппов). У психотерапії хворих бронхіальною астмою важливого значення набуває вплив на алекситимічний радикал у структурі преморбідної особистості, а також на вторинну психопатологічну симптоматику, обумовлену захворюванням.

Для хворих бронхіальною астмою зі стереотипним протіканням приступів чи ядухи з утрудненим подихом, нерідко обумовленими негативним впливом на хворого поводження членів родини, істотне значення поряд із сугестивним і поведінковим методами має сімейна психотерапія. Не зводячи складний багатофакторно обумовлений этіопатогенез бронхіальної астми до порушення одних лише внутрисімейних відносин, як це нерідко представляється в соматичній літературі, вітчизняні автори справедливо відзначають, що сімейна психотерапія створює умови для заміни патологічних психологічних захисних механізмів на більш зрілі і конструктивні й у цьому плані виступає як важливий елемент особистісно-орієнтованій психотерапії при бронхіальній астмі.

Велика література присвячена застосуванню гіпнотерапії, аутогенного тренування, групової психотерапії й інших методів при шлунково-кишкових захворюваннях, насамперед при виразковій хворобі шлунка і дванадцятипалої кишки.

Останнім часом увагу дослідників усе більше привертають психологічні аспекти ревматоїдного артриту і можливість використання й ефективність психотерапії при цьому захворюванні. Відомо, що важкі стресові впливи супроводжуються придушенням імунокомпонентної системи, у той час як стабілізація психічного стану приводить до позитивних зрушень у ній. У психотерапії ревматоїдного артриту застосовуються методи саморегуляції (біологічний зворотний зв'язок по температурі електричній активності м'язів у сполученні з релаксаційними вправами) і різні поведінкові підходи, кінцева мета яких зводиться до навчання пацієнтів краще справлятися з болем.

Не стосуючись багатьох інших соматичних захворювань, при яких психотерапія вже сьогодні стає важливим компонентом комплексного лікування, варто вказати на особливості її при хронічних соматичних захворюваннях. На відміну від гострої патології, при якій успішне лікування приводить до повного відновлення попереднього хвороби стану здоров'я, хронічні захворювання характеризуються довгостроково протікаючими патологічними процесами без чітко обкреслених границь. Пацієнт ніколи не стає знову цілком здоровим, він постійно, тобто хронічно, хворий. Хворий повинен бути готовий до подальшого погіршення свого самопочуття, що продовжується зниженню працездатності, упокоритися з фактом, що він ніколи не зможе робити усе, що хочеться, як раніш.

Через ці обмеження людина нерідко знаходиться в протиріччі з тим, що він очікує від себе сам, і з тим, що очікують від нього інші. Хронічному хворому у силу психосоціальних наслідків його функціональних обмежень (реакція родини, зменшення соціальної сфери активності, збиток професійної працездатності і т.д.) загрожує перетворення в "неповноцінного", в інваліда.

У протидію хронічному захворюванню існують дві стратегії поводження - пасивна й активна. Хворий повинен усвідомити загальну зміну життєвої обстановки і спробувати активно перебороти перешкоди за допомогою нового, пристосованого до захворювання способу життя. Вимога "жити разом із хворобою" легше, однак, декларувати, чим дотримувати, і це приводить до того, що багато людей реагують на зміни свого функціонування, викликаного хворобою, такими психопатологічними розладами, як страх, апатія, депресія й ін. До пасивного поводження відносяться захисні механізми: реакції зменшення серйозності хвороби типу ігнорування, самообману, чи раціоналізації понад контролю. Однак цінність цих пасивних спроб подолання психологічних і соціальних наслідків при тривалій хворобі часто сумнівна.

Більш значимі активні зусилля пацієнта за рішенням виниклих перед ним проблем, зв'язаних із хворобою. Згідно Каллинке, хворий повинен прагнути до того, щоб: зменшувати шкідливі впливи навколишнього середовища і збільшувати шанси на поліпшення стану, адекватно оцінювати неприємні події і факти і пристосовуватися до них, підтримувати свій власний позитивний образ, зберігати емоційну рівновагу, підтримувати спокійні, нормальні відносини з навколишніми.

Це можливо в тому випадку, якщо хворий: одержує і засвоює необхідну інформацію про хворобу; шукає і знаходить раду й емоційну підтримку у фахівців, знайомих чи товаришів по нещастю (групи взаємодопомоги); здобуває навички самообслуговування у визначені моменти хвороби і тим самим уникає зайвої залежності, ставить перед собою нові, зв'язані з наявністю захворювання мети і намагається поетапно їх досягати.

Психотерапевт повинен уміти пояснювати хворому можливі невдачі лікування, проясняти умови життя, що впливають на перебіг хвороби, коли, наприклад, пацієнт за допомогою близьких успішно справляється з новою обстановкою, чи коли, навпаки, родина заважає хворому зосередити зусилля на боротьбі з хворобою. Необхідними і коштовними можуть виявитися підтримка і контроль з боку терапевтичної бригади, що спеціалізується на лікуванні хворих пацієнтів, що бідують у тривалому лікуванні Вирішальне значення в системі лікування соматичних хворих здобуває правильне співвідношення симптоматичної, індивідуально-орієнтованої і соціо-орієнтованої психотерапії, визначення цілей, задач і вибір конкретних психотерапевтичних технік з урахуванням співвідношення клінічних, психофізіологічних і психологічних механізмів соматичного розладу і його специфіки на різних етапах лікування.

Психологічна допомога у кризових періодах та психологічні особливості надання медичної допомоги у надзвичайних ситуаціях.

Однією з найбільш значущих проблем клінічної психології є надання психологічної допомоги клієнтам з різноманітними життєвими проблемами, які знаходяться в кризових ситуаціях, а також пацієнтам ії соматичними і психічними захворюваннями, що мають невротичні, психосоматичні розлади, девіації та особистісні аномалії.

Під психологічною допомогою розуміється надання людині інформації про його психічний стан, причини і механізми появи психологічних феноменів психопатологічних симптомів чи синдромів, а також активний цілеспрямований психологічний вплив на індивіда з метою гармонізації його життя, адаптації до соціального оточення, купірування психопатологічної симптоматики і реконструкції особистості для формування фрустраційної толерантності, стресо- і неврозостойкості.

Психологічна допомога є практичною реалізацією теоретичних пошуків клінічного психолога на основі наукового аналізу психічного стану та індивідуальних психологічних особливостей людини, типів його реагування на різні фруструючі події, у першу чергу, хвороби і конфліктні ситуації.

Виділяють три види психологічної допомоги:

Психологічне консультування;

Психокорекція;

Психотерапія;

Під психологічним консультуванням розуміється проведення аналізу психічного стану клієнта з використанням різних методів психологічної діагностики (інтерв'ю, експеримент та інш.) з наданням йому об'єктивних даних і наукових інтерпретацій, а також процес навчання навичкам психологічного захисту і засобам нормалізації свого емоційного стану.

Психологічна корекція базується на консультуванні і припускає цілеспрямований активний психологічний вплив на пацієнта з метою приведення його психічного стану до норми у випадку діагностики в нього будь-яких особистісних аномалій, а також процес для освоєння ним якої-небудь діяльності. Психокорекція це діяльність спеціаліста по виправленню тих особливостей особистості, які не є оптимальними для неї

Психотерапія - є видом активного психологічного впливу на пацієнта, котрий має психопатологічні симптоми і синдроми й перебуває у стані кризи, фрустрації, стресу.

Клінічний психолог має бути обізнаним у різних видах психологічної допомоги і впливу на пацієнта, при цьому в його компетенцію входить не тільки розробка плану обстеження, винесення експертного висновку, але і вибір найбільш адекватних і ефективних способів надання психологічної допомоги.