Вікова психологія

Анальна стадія (1--3 роки) характеризується переміщенням дитячої сексуальності в область ануса у зв'язку з оволодінням функціями виділення, дефекації, утворенням "Я", яке здатне контролювати імпульси "Воно" та "Над-Я" як частини "Я", де закладаються заборони та вимоги дорослих до поведінки дитини. В залежності від ставлення дитини до тілесних, природних функцій, якими вона оволодіває, у неї розвиваються такі риси, як акуратність, точність або ж впертість, агресивність, замкнутість та ін.

Фаллічна стадія (3--5 років) -- це найвищий рівень дитячої сексуальності* на якому діти зосереджені на генітальних органах та відчувають потяг до інших дорослих і, перш за все, до батьків. Це, за висловом 3. Фройда, Едіпів комплекс у хлопчиків (потяг до матері) та комплекс Електри у дівчаток (потяг до батька). Звільнення від цього комплексу та утворення "Над-Я" відбувається в кінці цієї стадії, що відіграє значну роль у психічному розвитку дитини. До п'яти років у дитини уже сформовані основні структури особистості, головну серед яких відіграє "Я", яке бореться з потягами "Воно" та заборонами "Над-Я", закладається раціональне мислення, самоспостереження, розсудливість.

У латентній стадії (5--12 років) "Я" вже повністю контролює потреби "Воно", статевий інтерес знижується, енергія лібідо переноситься на засвоєння загальнолюдського досвіду та встановлення дружніх стосунків з ровесниками та дорослими.

На генітальній стадії (12--18 років) дитячі сексуальні прагнення знову повертаються і підліток прагне до нормального сексуального спілкування. Та якщо з якихось причин воно ускладнюється, спостерігається регресія на одну з попередніх стадій, може виникнути, наприклад, Едіпів комплекс у формі гомосексуальності. "Я" бореться з "Воно", використовуючи такі механізми психологічного захисту, як аскетизм та інтелектуалізація, які допомагають загальмувати потяги.

23. Які є стадії життєвого шляху особистості за Е.Еріксоном?

На першій стадії розвитку (орально-сенсорній), яка відповідає періоду немовляти, виникає довіра чи недовіра до світу. За прогресивного розвитку особистості дитина "обирає" довірливе ставлення. Воно виявляється в легкому кормлінні, глибокому сні, ненапруженості внутрішніх органів, нормальній роботі кишечника. Любов матері і ніжність визначають "кількість" віри і надії, винесеної з першого життєвого досвіду дитини.

У цей період дитина "вбирає" в себе образ матері і це є першою стадією формування ідентичності особистості.

Друга стадія (м'язево-анальна) відповідає ранньому дитинству. У цей період різко зростають можливості дитини, вона починає ходити і відстоювати свою незалежність. Зростає почуття самостійності, але воно неповинне зруйнувати її довіру до світу. Батьки допомагають їй це зберегти, обмежуючи бажання дитини вимагати, присвоювати, руйнувати, коли вона перевіряє свої сили.

Третя стадія (локомоторно-генітальна) співпадає з дошкільним віком. Дитина активно пізнає навколишній світ, моделює у грі стосунки дорослих у побуті, на виробництві, в інших сферах життєдіяльності, швидко вчиться всьому, набуваючи нові права і обов'язки. До самостійності додається ініціатива.

На цій стадії відбувається статева ідентифікація і дитина засвоює певну форму поведінки, характерну для чоловіка чи жінки.

Четверта стадія (латентна) відповідає молодшому шкільному віку - передпубертатному періоду. Вона пов'язана з вихованням у дітей працелюбства, необхідністю оволодіння новими знаннями і вміннями. Засвоєння основ трудового та соціального досвіду дає змогу дитині одержати визнання оточуючих і набути почуття компетентності.

У цей період з'являється також професійна ідентифікація, відчуття власного зв'язку з представниками певних професій.

П'ята стадія розвитку особистості відноситься до підліткового та юнацького віку. Це період глибокої кризи. Дитинство закінчується і формується ідентичність. Вона об'єднує всі попередні ідентифікації дитини, до них додаються нові, оскільки дитина в міру дорослішання включається до нових соціальних груп і набуває інших уявлень про себе. Завдання самовизначення, вибору життєвого шляху розв'язується в юнацькому віці завдяки цілісній ідентичності особистості, довіри до світу, самостійності, ініціативності та компетентності.

Рання зрілість (шоста стадія) пов'язана з виникненням проблеми близькості (інтимності). В цей період виявляється істинна сексуальність. Близькі стосунки з друзями чи коханими вимагають вірності, самопожертви і моральної сили. Прагнення близьких стосунків неповинне заглушуватися страхом втратити своє "Я".

Це період створення сім'ї, що супроводжується любов'ю.

Сьома стадія розвитку особистості - зрілість або середній вік - надзвичайно тривала. Провідним стає ставлення людини до продуктів своєї праці і до своїх дітей, турбота про майбутнє людства. Людина прагне до продуктивності і творчості, до реалізації своїх можливостей передати щось наступному поколінню - власний досвід, ідеї, твори мистецтва тощо.

Останньою стадією є пізня зрілість, яка виступає інтегративною: виникають плоди всіх семи попередніх стадій. Людина розуміє пройдений нею життєвий шлях і набуває цілісності особистості. Тільки тепер з'являється мудрість. Діти і творчі досягнення сприймаються як продовження себе і страх смерті зникає.

24. У чому сутність поняття “групова ідентичність ” та “егоідентичність”?

Займаючись аналізом розвитку здорової особистості, Е. Еріксон виділив три її основні властивості. Перше властивість він назвав активністю, яка полягає в тому, що людина освоює навколишнє його середовище. Друга властивість охарактеризував як цілісність особистості, оскільки людина сприймає себе одним і тим же протягом усього свого життя і одночасно набуває нових властивостей. Це особлива властивість було названо також егоідентичності. Третя властивість визначається здатністю людини адекватно сприймати навколишній світ і самого себе. Розвиток, за Е. Еріксоном, полягає в тому, що людина набуває ці властивості (так, новонароджений не володіє пі однієї з цих характеристик, а дорослий найбільш розвинена людина володіє всіма трьома) в ході складного поетапного процесу.

Бурхливе фізіологічне зростання, статеве дозрівання, занепокоєність тим, як він виглядає перед іншими, необхідність знайти своє професійне покликання, здібності, уміння - ось питання, які постають перед підлітком, і це вже є вимоги суспільства до підлітка про самовизначення. Провідною діяльністю, найсильніше впливає на розвиток особистості підлітка, є його спілкування з однолітками.

На даній стадії загострюються всі критичні моменти минулих періодів. Якщо на ранніх стадіях у дитини сформувалися автономія, ініціатива, довіра до світу, впевненість у своїй повноцінності, значущості, то підліток успішно створить цілісну форму его-ідентичності, знаходить своє "Я", визнання себе з боку оточуючих. В іншому випадку відбувається дифузія ідентичності. Підліток не може знайти своє "Я", не усвідомлює своїх цілей і бажань; відбувається повернення, регресія до інфантильним, дитячих, утриманських реакцій. Виникає неясне, але стійке відчуття тривоги, самотності, спустошеність, постійне очікування чогось такого, що може змінити життя, але сама людина активно нічого не робить. З'являються страх перед особистим спілкуванням і нездатність емоційно впливати на осіб протилежної статі, народжуються ворожість, презирство до оточуючого суспільства, почуття "невизнання себе" з боку оточуючих.

Розвинені люди, по Еріксону, володіють виразною картиною світу, приймають свою внутрішню сутність і ту культуру, в якій живуть. Процес розвитку постає у вигляді опису внутрішніх і зовнішніх конфліктів, через які має пройти людина протягом свого життя. У міру подолання конфліктів у нього наростає відчуття внутрішньої єдності, і збільшується здатність чинити правильно, відповідно до власними принципами і реальними обставинами.

Для людини набувають актуальності пошук супутника життя, тісна співпраця з людьми, зміцнення зв'язків зі своєю соціальною групою. Людина не боїться знеособлення, він змішує свою ідентичність з іншими людьми, з'являється почуття близькості, єдності, співпраці, інтимності з певними людьми. Однак якщо дифузія ідентичності переходить і на цей вік, людина замикається; закріплюються ізоляція, самотність. Стадія молодості відповідає вступу людини в інтенсивну особисте життя і професійну діяльність; відповідає періоду становлення, самоствердження людини в любов, секс, кар'єрі, сім'ї, суспільстві.



25. У чому суть теорій соціального научіння і хто є її представниками?

Дослідження в області фізіології школи І.П. Павлова стали підґрунтям для формування концепції біхевіоризму. Його представники вивчали психіку через її зовнішній прояв - поведінку, а психічний розвиток зводили до научіння як наслідку потужного впливу соціуму на індивіда. Так, за думкою засновника біхевіоризму Джона Уотсона, дитина народжується вільною від досвіду чи схильностей, і виключно батьки несуть відповідальність за те, якою вона стане. Психічний розвиток людини ототожнюється з її научінням, тобто будь-яким набуттям знань, умінь та навичок, і не тільки тих, які спеціально формуються, а й тих, що виникають стихійно. Дослідження розвитку психіки - це виявлення механізмів формування поведінки, зв'язків між стимулами і реакціями, які на них виникають.

Деталізуючи біхевіоральний підхід, Беррес Фредерік Скіннер дослідив, що людські звички розвиваються як результат унікального досвіду оперантного научіння. Тобто, люди схильні повторювати ті дії, що призводять до приємних суб'єктивно позитивних наслідків, і уникають того, що викликало негативні результати. Наприклад, якщо маленька дівчинка отримає похвалу і цукерку від батьків за співчуття до іншої дитини, то надалі реакція співпереживання стане її звичкою. Відповідно покарання, отримане хлопчиком від дорослих за розбиту вазу, буде стримувати його від маніпуляцій з подібними речами.

Виходячи з такого погляду на психіку, біхевіористи дійшли висновку, що її розвиток залежить від соціального оточення, від умов життя, тобто стимулів, які надає середовище.

Однак інший представник теорії соціального научіння - Альберт Бандура стверджував, що нагорода і покарання недостатні для того, щоб навчити новій поведінці. Формування досвіду дитини через імітацію, наслідування, ідентифікацію - найважливіші форми научіння.

Вчений помітив, що багато способів поведінки ґрунтується на основі спостереження за поведінкою інших представників суспільства. Навчання дитини відбувається не шляхом спроб і помилок, а в ході спостереження, здебільшого свідомого. Бандура виокремив два види научіння:

1) чисте наслідування, характерне для раннього розвитку дітей;

2) вікарне навчання - суб'єкти усвідомлюють і очікують позитивні наслідки дій, які вони наслідують

26. У чому сутність поняття “соціалізація”?

Соціалізація - процес входження індивіда в суспільство, активного засвоєння ним соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності в певному суспільстві.

У процесі соціалізації в людини формуються соціальні якості, знання, вміння, навички, що дає їй змогу стати дієздатним учасником соціальних відносин. Соціалізація відбувається як за стихійного впливу на особистість різних обставин життя, так і за цілеспрямованого формування особистості.

Нині процес соціалізації наука розглядає в широкому і вузькому розумінні цього поняття. Соціалізація у широкому розумінні - це визначення походження і формування родової природи людини (йдеться про філогенез - історичний процес розвитку людства), у вузькому - процес включення людини в соціальне життя шляхом активного засвоєння нею норм, цінностей та ідеалів.

З урахуванням цього соціалізацію можна розглядати як типовий та одиничний процеси.

Типовий процес визначається соціальними умовами, залежить від класових, етнічних, культурних та інших відмінностей. Пов'язаний він із формуванням типових для певної спільноти стереотипів поведінки.

Соціалізація як одиничний процес пов'язана з індивідуалізацією особистості, виробленням нею власної лінії поведінки, набуттям особистого життєвого досвіду, тобто зі становленням індивідуальності.

27. У чому суть когнітивного підходу Ж.Піаже?

Ж. Піаже -- один з найвидатніших психологів XX століття, який зробив кілька значних відкриттів в галузі дитячого розвитку, і основне з них -- це відкриття егоцентризму дитини.

Егоцентризм дитини проявляється в своєрідності дитячої логіки, дитячого мовлення, уявлень про світ. Так, наприклад, досліджуючи дитячі уявлення про світ, Піаже показав, що дитина на певній стадії розвитку розглядає речі такими, як їх дає безпосереднє сприймання. Це явище він назвав "реалізмом".

До певного віку діти не розрізняють суб'єктивного і зовнішнього світу і лише поступово із соціальної взаємодії розвивається знання про себе.

У системі психологічних поглядів Ж. Піаже є також поняття соціалізація. Соціалізація -- це процес адаптації до соціального середовища, який полягає в тому, що дитина, досягаючи певного рівня розвитку, набуває здатності до співробітництва з іншими людьми завдяки розділенню та координації своєї точки зору та точок зору інших людей. Соціалізація обумовлює поворот в психічному розвитку дитини -- перехід від егоцентричної позиції до об'єктивної (7--8 років).

Ще один важливий напрямок досліджень Ж. Піаже -- це "печення розвитку інтелекту в поведінці дитини та виділення його стадій. Під стадіями він розумів рівні розвитку, які послідовно змінюють один одного.

Процес розвитку інтелекту, згідно з Піаже, складається з трьох великих періодів, протягом яких відбувається зародження трьох основних структур:

сенсомоторних операцій;

конкретних операцій;

формальних операцій. .

Розвиток він розглядає як перехід від нижчої стадії до вищої. Попередня стадія готує наступну. Порядок чередування стадій є незмінним, а це дає можливість зробити припущення, що він обумовлюється біологічним фактором, дозріванням організму як відкриттям можливостей розвитку, які слід реалізувати. Середній хронологічний вік появи тієї чи іншої стадії визначається активністю дитини, її досвідом, навчанням та культурним середовищем.

Ж. Піаже вивчав різні психічні функції (пам'ять, сприймання, мовлення) та їх зв'язок з інтелектом і виявив, що розвиток інших психічних функцій на всіх етапах залежить від інтелекту і визначається ним, а це означає, що стадії інтелектуального розвитку, виділені ним, можна розглядати як стадії психічного розвитку в цілому. Він стверджував, що "мислення дитини обов'язково проходить через всі відомі фази і стадії, незалежно від того, навчається дитина чи ні".

28. У чому сутність поняття “егоцентризм”?

Егоцентризм (лат. Ego -- «я», лат. centrum -- «центр») -- нездатність чи невміння індивіда встати на чужу точку зору. Сприйняття своєї точки зору як єдиної правильної. Термін введений в психологію Жаном Піаже для опису особливостей мислення, характерного для дітей у віці до 8-10 років. [1] Із різних причин така особливість мислення в різного ступеня вираженості може зберігатися і в зрілішому віці.

Жан Піаже у своїх книгах описує кілька проведених ним експериментів, які демонструють дитячий егоцентризм. Наприклад:

· Експеримент з іграшкою і горою. Дитині ретельно, з усіх боків показують ландшафт в мініатюрі, що зображає гору з будиночками, деревами тощо. Після цього її садять на стілець перед цим ландшафтом і просять описати, що вона бачить. Дитина описує ту частину «гори», яку їй видно. Після цього, з протилежного боку «гори», садять на стілець іграшку, і дитину тепер просять описати, що бачить іграшка. Незважаючи на очевидну дорослому відмінність між тим, що видно зі стільця дитини і тим, що видно зі стільця іграшки, дитина повторює опис, даний першого разу. Результат був інтерпретований Піаже, як нездатність дитини уявити себе на місці іграшки.

· Інший експеримент полягав у тому, що дитині послідовно задавалися два питання: перше -- скільки в нього братів і сестер, друге -- скільки сестер і братів у його брата або сестри. Відповідь на друге питання була на одну людину менше, ніж на перше. Це було інтерпретовано як те, що дитина не вважає себе «братом чи сестрою», тобто не усвідомлює що може не бути центральним об'єктом.

Як випливає з визначення, всупереч поширеній думці, егоцентризм не є формою або ступенем егоїзму. Егоцентризм дитини, часто, не дозволяє їй розуміти, що у інших людей можуть бути бажання або потреби, відмінні від її власних. Як наслідок, поведінку не спрямовану на їх задоволення, вона може сприймати як «неправильну» і протестувати проти неї.

Егоцентризм не сумісний з повноцінною емпатією. Здатність зрозуміти почуття іншого має на увазі здатність зрозуміти, що ці почуття теж інші. При вираженому егоцентризмі емпатія набуває форми інтроекціі, коли почуття, сприйняті в іншої людини, здаються своїми.

29. Які є критерії періодизації психічного розвитку?

Віковий психічний розвиток прийнято поділяти на періоди з метою виявлення його закономірностей та специфіки. Існують різні підходи до періодизації психічного розвитку залежно від уявлень учених про зміст періодів, їх часові межі, важливі сторони розвитку. Згідно з періодизацією психічного розвитку, визначеною Л. С. Виготським, можна виокремити три групи періодизацій: за зовнішнім критерієм, за одною чи кількома ознаками дитячого розвитку, на підставі кількох істотних особливостей цього розвитку.

Перша група характеризується побудовою періодизації на підставі зовнішнього, не пов'язаного з самим процесом розвитку критерієм. Це, зокрема, періодизації, створені за біогенетичною ознакою. Відповідно до них, онтогенез у короткому і згорнутому вигляді повторює філогенез. Тому процес індивідуального розвитку дитини вибудовується відповідно до основних періодів біологічної еволюції та історичного розвитку людства. В.Штерн відзначає що дитина у перші місяці свого життя знаходиться на стадії ссавця; у другому півріччі досягає стадії вищого ссавця - мавпи; потім початкових ступенів людського стану; розвитку первісних народів; починаючи зі вступу до школи засвоює людську культуру - спочатку у дусі античного і вітхозаповітного світу, пізніше (у підлітковому віці) у дусі середньовікового фанатизму і лише в зрілості піднімається до рівня культури Нового часу. Стани, заняття маленької дитини стають відголосками віків, що давно минули. Дитина розкопує хід у купі піску - її так само, як і її далеких предків, притягує печера. Дитина прокидається вночі від страху - значить відчуває себе у первісному лісі, повному небезпеки. Вона малює, і її малюнки подібні до наскальних зображень, що збереглися у печерах і гротах.

Іншим прикладом є періодизація Р.Заззо, в якій етапи дитинства співпадають зі ступенями системи виховання і навчання дітей. Стадія раннього дитинства триває до 3-х років, після неї починається стадія дошкільного віку (3-6 років), основний зміст якої складає виховання в сім'ї чи дошкільному закладі. Наступна стадія - стадія початкового навчання (6-12 років), на якій дитина набуває основних інтелектуальних навичок; стадія навчання в середній школі (12-16 років), коли вона одержує загальну освіту; і пізніше - стадія вищої чи університетської освіти. Оскільки розвиток і виховання взаємопов'язані і структура освіти ґрунтується на базі великого практичного досвіду, межі періодів, встановлені на підставі педагогічного принципу, майже співпадають з переломними моментами у дитячому розвитку.

У другій групі періодизації використовується внутрішній критерій. Таким критерієм стає один бік розвитку, зокрема, розвиток кісткової тканини у періодизації П.П.Блонського, і розвиток дитячої сексуальності у З.Фрейда.

Павло Петрович Блонський обрав об'єктивну, легкодоступну для спостереження ознаку, пов'язану з істотними особливостями конституції зростаючого організму - поява та зміна зубів. Дитинство поділяється на три епохи: беззубе дитинство (до 8 місяців - 2 - 2,5 років), дитинство молочних зубів (приблизно до 6,5 років) і дитинство постійних зубів (до появи зубів мудрості).

Зиґмунд Фрейд вважав головним джерелом та рушійною силою людської поведінки несвідоме, насичене сексуальною енергією. Опис конкретних стадій вікового розвитку за З.Фрейдом та їх характеристика подана нижче (розділ 3.2).

Періодизації, що ґрунтуються на одній ознаці, суб'єктивні: авторами довільно обирається одна з численних сторін розвитку. Крім того, у них не враховуються зміна ролі вибраного критерію у загальному розвитку на різних його етапах, а значення будь-якої ознаки змінюється при переході від віку до віку.

Третя група періодизацій виокремлює періоди вікового розвитку на підставі кількох істотних особливостей цього розвитку. Прикладом є періодизації Л.С. Виготського та Д.Б. Ельконіна, які будуть розглянуті нижче.



30. У чому сутність культурно-історичної теорії розвитку вищих психічних функцій Л.С.Виготського?

1. У процесі суспільно-історичного розвитку людина створила різноманітні знаряддя і знакові системи (де найважливішими є інструменти для трудової діяльності, мова, системи числення) і навчилася ними користуватися. Завдяки їм, особливо письму, людина перебудовує свої психічні процеси. За історичний період людьми створено два типи знарядь; що, впливають на природу (знаряддя праці), що впливають на людину (знакові системи).

2. Застосування в практичній діяльності знарядь праці і знакових систем означає початок переходу людини від безпосередніх до опосередкованих психічних процесів, де засобами управління є названі знаряддя і знаки. Як наслідок, психічна діяльність людини перебудовується і зростає порівняно з тваринами.

3. Навчання - це передача дитині досвіду користування знаряддями та знаками для управління власною поведінкою.

4. Діяльність і поведінка людини є результатом взаємодії двох процесів - біологічного дозрівання та научіння, які доводять наявність єдиної лінії розвитку.

5. Будь-яка психічна функція у своєму генезисі має дві форми; вроджену (натуральну) і набуту (культурну). Перша є біологічно детермінованою, друга - сформована історично, опосередкована та зумовлена використанням знарядь і знаків як засобів управління нею. Ідея інтеріоризації (психічна функція) з'являється двічі: спочатку на зовнішньому, потім На внутрішньому плані.

6. Спочатку спосіб використання знарядь і знаків демонструється дорослими в спілкуванні з дитиною та спільній предметній діяльності. Отже, знаряддя і знаки є засобами управління поведінкою інших людей і поступово перетворюються для дитини на засіб самоуправління. Тоді між особистісна функція управління перетворюється на внутрішньо особистісну.

Як наслідок, визначивши пам'ять, Мислення, уяву, отримання, увагу вищими психічними функціями, Л.С, Виготський сформулював закони психічного розвитку:

1) розвиток - це Процес якісних змін (кількісні зміни психічних функцій переходять у якісні, суттєві і призводять до стрибкоподібних новоутворень);

2) розвиток - це наявність явищ інтеріоризації та екстеріоризації;

3) нерівномірність розвитку (рік життя немовляти за темпом розвитку не відповідає рокові життя, наприклад, підлітка);

4). рушійною силою розвитку є навчання як спосіб оволодіння соціальним досвідом (введення понять "зона найближчого розвитку", "зона актуального розвитку", які згодом для радянських учених стали методологічною основою в розробці ідей розвивального навчання).

31. Проблеми вікової періодизації у теорії Л.С.Виготського. Які основні критерії вікової періодизації він визначає?

Сьогодні у фізіології, психології та педагогіці розроблено досить значну кількість періодизацій розвитку дитини. Л. С. Виготський вирізняв три типи періодизацій психічного розвитку:

- за зовнішнім критерієм (Р. Заззо - відповідно ступеням виховання і навчання);

- за однією ознакою дитячого розвитку (З. Фрейд - за розгортанням лібідоносної енергії; П.Блонський - за станом зубів; Н. Поліцин - за зміною суспільної спрямованості особистості);

- за системою суттєвих особливостей дитячого розвитку (Л. С. Виготський - на основі комплексних особистісних новоутворень; Ш. Бюлер - за структурою життєвого шляху; Е. Еріксон - за розгортанням закладених у зародковому періоді програм - епігенезом; Л. I. Божович - за соціальною ситуацією розвитку і новоутвореннями).

Крім того, періодизації психічного та особистісного розвитку поділяються на часткові (охоплюють частину життя) і повні (охоплюють все життя людини). Наприклад, до другої групи належать періодизації Ш. Бюлер, Е. Еріксона, Б. Г. Ананьєва.

Л.С.Виготський розглядав як закон психічного розвитку чергування стабільних та кризових періодів, надаючи кризам великого значення. Кризи, на відміну від стабільних періодів, тривають недовго, у випадку сприятливого збігу обставин - кілька місяців, за несприятливого - до року і більше. Початок і кінець кризового періоду непомітні, межі його розмиті, нечіткі. Загострення відбувається у середині періоду. Оточуючі помічають зміни в поведінці, "важковиховуваність", як пише Л.С.Виготський.

Дитина виходить з-під контролю, а ті засоби педагогічного впливу, які раніше мали успіх, перестають діяти. З'являються специфічні симптоми кризи: афективні спалахи, капризи, гострі конфлікти з близькими. У школярів знижується працездатність, інтерес до занять, успішність, іноді виникають переживання, внутрішньо особистісні конфлікти.

Разом з тим, кожна дитина переживає кризові періоди. Індивідуальних відмінностей під час кризових періодів значно більше, ніж у стабільні періоди. Зміни відбуваються і у зовнішньому плані. Для того, щоб їх помітити, слід порівнювати дитину не з однолітками, які тяжко переживають кризу, а з нею самою - якою вона була раніше. Кожна дитина відчуває труднощі у спілкуванні з оточенням, у неї знижується темп у навчальній діяльності.

Але головні зміни у кризові періоди відбуваються у внутрішньому плані. Розвиток набуває негативного характеру. Дитина втрачає інтереси, які спрямовували її діяльність, відмовляється від попередніх цінностей і форм стосунків. Але поряд з втратами створюється і щось нове. Новоутворення, що виникають у бурхливий і нетривалий період, виявляються нестійкими і в наступний стабільний період трансформуються, поглинаються іншими новоутвореннями, розчиняються в них і таким чином відмирають.

Крім цього, у кризові періоди загострюються основні протиріччя: з одного боку, між зростаючими потребами дитини і її все ще обмеженими можливостями, з іншого - між новими потребами дитини і стосунками з дорослими, що склалися раніше.

Таким чином, на підставі вищевикладених міркувань Л.С.Виготський представив періодизацію психічного розвитку:

· - криза новонародженості; - період немовляти (2 міс-1 рік);

· - криза 1 року;

· - раннє дитинство (1-3 роки);

· - криза 3 років;

· - дошкільний вік (3-7 років);

· - криза 7 років;

· - шкільний вік (7-13 років); - криза 13 років;

· - пубертатний період (13-17 років); - криза 17 років.

32. Що таке стабільні періоди та кризи?

Розвиток дитини має нерівномірний характер. На одних етапах зміни у дитячій психіці накопичуються повільно та поступово (стабільні періоди), на інших - вони відбуваються бурхливо і швидко (критичні періоди).

Для стабільного періоду характерні незначні, мінімальні зміни процесу розвитку, які відбуваються протягом часу, і, як правило, непомітні для оточуючих. Але вони накопичуються, і в кінці періоду мають якісний стрибок у розвитку: появу вікових новоутворень. Стабільні періоди займають більшу частину дитинства, і тривають, як правило, декілька років. Вікові новоутворення, які формуються довго і поступово, стають стійкими, фіксуються в структурі особистості.

Критичні періоди тривають недовго, декілька місяців, при негативній картині можуть розтягнутися від одного до двох років. Це короткі, але бурхливі стадії, протягом яких відбуваються значні зміни в розвитку, і дитина різко змінюється в багатьох своїх рисах. Розвиток може мати руйнівний характер. Критичний період починається і закінчується непомітно. Загострення відбувається в середині періоду - афективні спалахи, капризи, гострі конфлікти з дорослими. У дітей шкільного віку знижується працездатність, слабшає інтерес до знань, виникають переживання, внутрішні конфлікти. Головні зміни критичних періодів - внутрішні. Розвиток має негативний характер. Що ж відбувається? На перший план виступають інволюційні процеси: розпадається, зникає те, що утворилось на попередніх стадіях. Дитина втрачає інтереси, які ще вчора спрямовували всю її діяльність, відмовляється від набутих цінностей і форм відношень. Новоутворення, які з`являються в критичний період, бувають нестабільні, і, як правило, трансформуються в інші новоутворення і зникають.

Л.С.Виготський надавав критичним періодам велике значення, а їх послідовні зміни зі стабільними періодами вважав основним законом дитячого розвитку.

33. Які є кризи психічного розвитку?

Криза психічного розвитку - явище загострення психічних суперечностей, що супроводжується різкою і кардинальною перебудовою самосвідомості індивіда та його взаємин з навколишніми людьми

Нормативні кризи ще називають кризами розвитку

Людина може переживати як нормативні, вікові кризи, так і ненормативні. Вікові кризи мають типовий характер, тому що характеризуються однаковими віковими рамками перебігу, чинниками та симптомами. Науковці виокремлюють наступні вікові кризи психічного розвитку:

Криза новонародженості - немовля (2місяці - 1рік)

- криза 1 року - раннє дитинство (1-3роки)

- криза 3 років - дошкільний вік (3-7)

- криза 7 років - шкільний вік (8-12 років)

- криза 13 років - пубертатний вік (14-17років)

- криза 17 років.

34. У чому сутність поняття “вікові новоутворення”?

Адекватним критерієм для визначення конкретних періодів психічного розвитку дитини є новоутворення, які характеризують сутність кожного віку. Вікові новоутворення - це соціальні і психологічні зміни, які вперше виникають на конкретному віковому етапі і є найважливішими детермінантами становлення особистості, визначають її провідні соціальні відношення зі світом, ставлення до себе.

Внаслідок функціонування провідної діяльності формуються новоутворення психіки, які є головними показниками адекватності психічного розвитку щодо визначеного вікового періоду.

Психічні новоутворення - прогресивні надбання психіки, що є узагальненим результатом психічного розвитку індивіда у певному віковому періоді

Саме новоутворення психіки складають суть кожного вікового періоду, з їх появою завершується один період і відкривається наступний. А.В. Аверін

Новоутворення не з'являються автоматично, а формуються під дією трьох факторів психічного розвитку за сприятливих умов існування і становлення особистості. Психічні новоутворення є специфічними для кожного вікового періоду і характеризують перебудову особистості.

Здебільшого новоутворення формуються в кінці вікового періоду, успішність формування психіки в ньому, однак іноді з'являються на початку (внутрішня позиція школяра, що формується у першокласника), або в середині періоду (почуття дорослості виразно виявляється вже у 13-річних підлітків).

Залежно від тієї сфери психіки, де сформувались психічні новоутворення, вони демонструючи

Почуття дорослості є особистісним новоутворенням підлітка, а здатність до абстрактного мислення - його пізнавальним новоутворенням

мають такі різновиди, як особистісні, що відображають зміни емоцій, почуттів, волі, характеру, самосвідомості, мотивації, та пізнавальні (пізнавальні процеси, увага, інтелектуальні здібності).

Якщо новоутворення охоплює всю сферу психіки, особистісну чи пізнавальну, воно називається загальним, на кшталт довільності пізнавальних процесів молодших школярів, а якщо стосується лише окремої психічної функції - парціальним (наприклад, адекватна самооцінка як компонент самосвідомості дошкільнят).

Динаміка психічного розвитку індивіда втілюється в певний механізм, який виявляється в послідовному проходженні типових етапів щодо кожного вікового періоду. Так, на початку вікового періоду накопичуються та загострюються психічні суперечності, які формують потребу дитини в змінах умов свого дорослішання. Кризові тенденції у самосвідомості та поведінці індивіда спричинюють перебудову його взаємин з навколишніми людьми, тобто відбувається зміна соціальної ситуації розвитку. Нова соціальна ситуація розвитку індивіда забезпечує появу нової провідної діяльності, яка, в свою чергу, формує психічні новоутворення. Нові надбання психіки дають поштовх для виникнення суперечностей, які загострюються при збереженні старих умов соціалізації і формують передумови для зміни соціальної ситуації розвитку - настає новий виток психічного розвитку.



35. У чому сутність періодизації психічного розвитку Д.Б.Ельконіна?

Розвиваючи ідеї JI.C. Виготського, Д.Б. Ельконін запропонував розглядати кожен психологічний вік на підставі таких основних критеріїв, як соціальна ситуація розвитку, провідний тип діяльності, основні новоутворення розвитку та кризи.

Кожен вік характеризується своєрідною, специфічною для нього соціальною ситуацією розвитку, яка -є, за висловом J1.C. Виготського, висхідним моментом для всіх динамічних змін, які відбуваються в розвитку протягом даного періоду. Вона визначає ті форми і той шлях, йдучи по якому, дитина набуває нових якостей особистості, беручи їх з середовища, де соціальне стає індивідуальним. З життям дитини в даній соціальній ситуації виникає провідний тип діяльності. В ній розвиваються новоутворення, властиві для даного віку, які приходять в суперечність зі старою соціальною ситуацією розвитку, руйнують її та будують нову, яка, в свою чергу, відкриває нові можливості для психічного розвитку дитини в наступному віковому періоді. Така перебудова соціальної ситуації розвитку і складає основний зміст критичних періодів.

Хронологічно вікові кризи визначаються межами стабільних періодів: криза новонародженого (до 1 міс.), криза одного року,, криза трьох років, криза семи років, підліткова криза (11 -- 12 років), юнацька криза.

За Д.Б. Ельконіним дитинство ділиться на 7 періодів:

вік немовляти -- до 1 року;

раннє дитинство -- 1--3 роки;

молодший і середній дошкільний вік -- 3--4--5 років;

старший дошкільний вік -- 4 (5--6) 7 років;

молодший шкільний вік -- 6 (7--10) 11 років;

підлітковий вік -- 10(11--13) 14 років;

ранній юнацький вік -- 13 (14--16) 17 років.

Весь процес дитячого розвитку ділиться на 3 етапи: 1) дошкільне дитинство (0--6) 7 років; 2) молодший шкільний вік (6--11 років); 3) середній і старший шкільний вік (12--17 років).

Кожен з етапів складається з двох періодів, які відкриваються міжособистісним спілкуванням як провідним типом активності, яка спрямована на розвиток особистості дитини, і завершується предметною діяльністю, пов'язаною з інтелектуальним розвитком, формуванням знань, умінь і навичок та реалізацією операційно-технічних можливостей дитини.

Перехід від одного етапу до іншого супроводжується кризами, тобто невідповідністю між рівнем досягнутого особистісного розвитку і операційно-технічними можливостями дитини. З роки і 11 років -- це кризи відносин, за ними виникає орієнтація в людських відносинах. 1 рік і 7 років знаменуються кризами світогляду, які відкривають орієнтацію в світі речей.

36. Які є вікові періодизації психічного розвитку дорослої людини?

Враховуючи соціальні, психологічні і біологічні чинники, дослідники окреслюють межі дорослості по-різному. Наприклад, Е. Еріксон виокремлює ранню дорослість (20-45 років), середню дорослість (40-60 років) і пізню дорослість (понад 60 років).

На думку американського психолога Джона Бромлея (1929-2000), дорослість складається з чотирьох стадій: ранньої (20-25 років), середньої (25-40 років), пізньої дорослості (40- 55 років) і передпенсійного віку (55-65 років). Після неї настає старіння, в якому виокремлюють стадії "віддалення від справ", або "відставки" (65-70 років), старості (70 років і більше) і дряхлості" хворобливої старості і смерті.

За періодизацією російського психолога Бориса Ананьєва (1907-1972), середній вік (зрілість) складається із двох фаз (від 21-22 до 35 років і від 36 до 55- 60 років), потім настає похилий вік (від 55-60 до 75 років), далі - старість (75-90 років) і вік довгожителів.

Загалом дорослість є найтривалішим періодом життя людини, який складається з таких стадій:

1) рання дорослість (від 20 до 40 років);

2) зріла дорослість (від 40 до 60 років).

Та навіть і ця періодизація є умовною. Стверджувати, що конкретна людина перебуває на певній стадії дорослості, досить складно, оскільки суттєво впливають на її поведінку, розвиток особливості життєвого шляху, суб'єктивне уявлення про себе і свій вік. Тому часто щодо дорослої людини використовують поняття "віковий час" - внутрішній часовий графік життя; спосіб встановлення, наскільки людина у своєму розвитку випереджає ключові соціальні події, що припадають на період дорослості, або відстає від них. Такими подіями є навчання у вищому навчальному закладі, одруження, народження дітей, досягнення певного соціального статусу, вихід на пенсію тощо.

37. У чому полягають особливості фізичного та психічного розвитку новонародженої дитини?

Оскільки мозок новонародженої дитини ще продовжує розвиватися, тому її психічне життя є проявами роботи підкоркових центрів, а також недостатньо розвинених відділів кори.

Соціальна ситуація розвитку новонародженої дитини не є завершеною, оскільки соціальним оточенням є батьки, але ще відсутня провідна діяльність дитини - зворотна реакція на увагу дорослих. На основі цього виникає протиріччя цього вікового етапу: дитина відчуває максимальну потребу в дорослому і водночас не володіє специфічними засобами впливу на нього. Для подолання цього протиріччя дитині необхідно навчитись реагувати на дорослих. Цьому сприяють такі прийоми формування потреби в спілкуванні з боку батьків, як контакт поглядів; усмішка (найвиразніший елемент міміки, що говорить про позитивне ставлення до дитини); фізичний дотик, який супроводжується лагідною розмовою; використання іграшки в акті мовленнєвого спілкування; паузи при розмові з метою надати дитині можливість "відповісти".

Протягом періоду новонародженості у дитини поступово з'являються такі новоутворення, як розвинення акту сприймання, поява наслідування та акту пізнання, зорові та слухові зосередження, прояви активного інтересу до оточення.

Центральним новоутворенням цього періоду є поява комплексу пожвавлення - позитивної емоційно-дійової реакції новонародженого (посмішка, інтенсивні рухи ніжками та ручками, гуління) на появу дорослого, особливо на голос матері, її обличчя, дотики.

Поява комплексу пожвавлення є психологічним критерієм закінчення кризи та періоду новонародженості, на зміну якому приходить нова стадія розвитку - стадія немовляти. Приблизно це відбувається у період від двох тижнів до двох місяців життя дитини (цей час є індивідуальним).

38. Що таке криза новонародженості?

Йдеться про кризу новонародженого. Вона була відкрита одною із останніх в переліку вікових криз, а точніше, навіть не відкрита, а теоретично обґрунтована. Отже, така, яка має психо-фізіологічні ознаки і вікові новоутворення, що свідчать про нормальний фізичний і психічний розвиток дитини.

Після виходу з материнського тіла, новонароджена дитина повинна швидко адаптуватися до нових умов життя. На фізіологічному рівні цьому допомагатимуть вроджені рефлекси.

Трудність адаптації, тобто, криза, полягає в тому, що будучи дуже залежною від дорослого світу, дитина позбавлена основного засобу комунікації з цим світом - мовлення.

Та за умови, що мати є уважною, чутливою до потреб дитини, вміє добре їх розпізнавати, ситуація розвитку (за Л. Виготським) сприятиме формуванню такого вікового новоутворення, як комплекс пожвавлення («впізнавання» значимого дорослого). Це суто психічний феномен, який свідчить про нормальний психічний розвиток дитини і завершення етапу новонародженості (1-й, поч.2-го міс.життя). Далі -вік немовляти.

Комплексом пожвавлення - «впізнаванням» - дитя демонструє готовність спілкуватися з іншими людьми, заявляє про свою потребу в них. Брак соціального контакту в перші тижні життя вже ніколи не вдасться надолужити в подальшому і ця обставина залишить відбиток на психічному розвитку дитини.

Мати для новонародженої дитини та немовляти є втіленням любові, безпеки, комфорту, задоволення. Вона продовжує відображати світ, себе і дитину в ньому (так само жінка відображала його вагітною). Вона є «дзеркалом» (за Д.Віннікоттом), через яке новонароджений вивчає емоції, реакції, почуття. Їх «з молоком матері» дитина всотує і збагачується «емоційними» знаннями та уявленнями про світ. У випадку, коли мати привносить в дитяче життя негативні, важкі переживання або стає джерелом небезпеки, на тілесному рівні дитина переживатиме тривогу і страх. В майбутньому ми отримаємо людину схильну, як мінімум, до тривожно-депресивних розладів.

Тож, завдання дорослого, який поряд, створити безпечні умови для емоційно-тілесного пізнання малюком світу і себе в ньому.

Криза - це поступ в розвитку: фізичному, психічному, інтелектуальному, соціальному. Криза новонародженого - один з перших поступів в нашому житті.



39. Що таке комплекс пожвавлення?

Спостереження за новонародженим дали підстави для висновків, що першою формою людської активності є емоції дитини, виражені плачем, криком. Умовна емоційна реакція, якою є усмішка, з'являється на другому місяці життя при звучанні людського голосу або у зв'язку з появою у полі зору дитини знайомої людини. Усмішка новонародженого є зверненням до близької людини, впізнаванням її, радістю відкриття іншої людини. Вона супроводжується мімікою, жвавими рухами, гулінням, поверненням голівки до дорослого. Усе це становить цілий комплекс проявів радості, який називають комплексом пожвавлення.

Комплекс пожвавлення - позитивна емоційно-дійова реакція новонародженого на появу дорослого, особливо на голос матері, її обличчя, дотики.

Поява комплексу пожвавлення у цей період е свідченням нормального психічного розвитку. Емоційна взаємодія дитини із дорослим це фундаментальний чинник розвитку її особистості та психічного здоров'я у дорослому віці.

Психологи називають комплекс пожвавлення першою формою людської поведінки. Саме в період новонародже-ності дитина починає виокремлювати людське обличчя як соціальний об'єкт, на який спрямовує свою поведінку, виявляючи рухи, які реалізують цю спрямованість. Дитина звертається до дорослого всім своїм єством. Батьки стають центром світу, засобом розуміння його та інших людей. Дозрівання та розвиток дитини в період новонародженості залежать від того, наскільки дорослий уміє відповісти на її поведінку, заохочення до взаємодії.

Комплекс пожвавлення є початком психічного життя, свідченням того, що склалась сприятлива соціальна ситуація розвитку, яку Л. Ви готський назвав ситуацією Ми (пра-Ми), єдністю матері та дитини. Суть її полягає в тому, що вся активність дитини вплетена в життя і діяльність дорослого, який доглядає за нею. Новонароджений максимально потребує дорослого, але способами впливу на нього ще не володіє. В цьому і полягає головна суперечність цього періоду, що розв'язується шляхом забезпечення особливого виду діяльності - безпосереднього емоційного спілкування дорослого й дитини, початок якого закладений у комплексі пожвавлення.

Отже, специфіка психіки новонародженого полягає в орієнтації його індивідуальної організації на розвиток у соціальному оточенні. Поява комплексу пожвавлення є психологічним критерієм закінчення періоду новона-родженості. Фізіологічним критерієм завершення цього періоду є поява зорового і слухового зосереджень, можливість формування умовних рефлексів на зорові і слухові подразники.

40. Яка характеристика соціальної ситуації розвитку немовляти?

Соціальна ситуація розвитку немовляти полягає в тому, що вся поведінка і діяльність дитини реалізується нею або безпосередньо через дорослого, або у співробітництві з ним.

Нерозривний зв'язок дитини і дорослого зберігається впродовж усього 1-го року життя, тому соціальну ситуацію розвитку в немовлячому віці Л. Виготський назвав "Ми". За його словами, немовля подібне до дорослого паралітика, який каже: "Ми поїли", "Ми погуляли" тощо. Воно нічого не може без дорослого: його життя і діяльність ніби вплетені в життя і діяльність дорослого, який піклується про нього. Особливістю цієї ситуації є потреба в комфорті, а центральним елементом цього комфорту - дорослий.

Звичайно, дитина зовсім не може існувати без дорослого, який забезпечує все її існування, виживання і спрямування активності. Вона не здатна самостійно пересуватися, підтримувати своє існування. Не має вона засобів впливу на дорослого, крім експресивно-мімічних (плач, крик). Суперечність цієї ситуації розвитку полягає в тому, що дитина максимально потребує дорослого, але не має засобів впливу на нього. А він поводиться з нею так, ніби сподівається на відповідні дії, ніби вона розуміє звернені до неї слова, жести, емоційні реакції. Дорослий ніби приписує немовляті розуміння своїх дій. У результаті такої поведінки дорослого в дитини з'являється перша соціальна потреба - потреба у спілкуванні з дорослим. Вона знаменує собою виникнення першої діяльності дитини - діяльності спілкування, предметом якої є інша людина (М. Лісі-на). Відтоді активність у встановленні контактів переходить від дорослого до дитини. Вона починає впливати на дорослого, щоб вступити з ним у спілкування, спонукати його до контакту.

41. У чому сутність поняття “ефект шпиталізму” у немовляти?

Дитяча шпитальність - відставання фізичного та психічного розвитку дитини, спричинене дефіцитом її позитивного спілкування зі значимими дорослими.Наслідки дитячої шпитальності можуть набути довгострокового характеру, розповсюдившись на всі етапи формування особистості - дитинство, підлітковий період і юність. Дефіцит спілкування з дорослим впродовж першого року життя дитини провокує й проблеми її зрілого пристосування до життя.

Дефекти спілкування, відрив дитини від матері у період немовляти веде до так званого „ефекту шпиталізму” - уповільнення емоційного розвитку дитини. Це поняття ввійшло в практику після Другої світової війни і стосувалося дітей, які втратили батьків і виховувалися в лікарнях або дитячих будинках. Дослідження показують, що умови шпиталізму передусім негативно впливають на розвиток мовлення, формування пізнавальних функцій, емоційний розвиток. У дослідженнях Анни Фрейд установлено, що проблема шпиталізму виявляє себе навіть у підлітковому віці і проявляється в складнощах у встановленні стосунків з оточуючими і прагненням установити тісні стосунки „дитина - матір” з будь-ким із дорослих. Педіатр Елен Піклер описує, що ці діти справляють досить приємне враження, вони слухняні, легко дають себе одягати і роздягати, але у них відсутня вольова поведінка і власна ініціатива. Дослідження американського психолога Береса показали, що з 38 дорослих, що хворіли на шпиталізм, лише семеро змогли добре пристосуватися до життя, інші - мали різні психічні дефекти. Дослідженнями М.І.Лісіної було встановлено, що причина цього явища криється не в біологічній прихильності до матері, а в організації спілкування, у формуванні специфічно людських потреб. Дослідженнями Кістяковської було встановлено, що подолати шпиталізм можна лише сформувавши у дітей емоційно позитивне ставлення до дорослого, забезпечивши тим самим можливості для повноцінного психічного розвитку.

42. Яка провідна діяльність немовляти?

У дитячому періоді провідною діяльністю є безпосередньо емоційне спілкування з дорослими, що полягає в обміні позитивними емоціями, що виражають ставлення немовляти і дорослого один до одного. У дитини є потреба в доброзичливій увазі дорослого, яке проявляється в його ласкавих словах, ніжних дотиках, посмішці. Дитина дуже швидко включається в емоційне спілкування і використовує для нього різноманітні експресивно-мімічні прояви.

Протягом першого року життя спілкування інтенсивно розвивається, виникає ряд істотних змін (табл. 4.3). Немовля швидко опановує різними засобами спілкування. Він все впевненіше відшукує дорослого поглядом, повертається на звук його голосу, зауважує його на відстані. Приблизно з третього місяця життя немовля починає сам впливати на близьких дорослих, спонукаючи їх до контактів. З цією метою дитина використовує доступні для нього засоби: погляди, посмішку, руху і т.д. Ці прояви об'єднані в цілісну структуру "комплексу пожвавлення", що характерний для дітей на першому півріччі життя.

Приблизно після шести місяців комплекс пожвавлення починає розпадатися на більш складні диференційовані прояви. Погляди і посмішки набувають більш тонкі емоційні відтінки і нюанси, гуління поступово трансформується в лепет, загалом руховому пожвавленні виділяються руху рук. При сприятливих умовах спілкування створюються передумови для повноцінного розвитку психіки дитини. Спілкування з дорослими сприяє формуванню у дитини доброзичливого ставлення до людей, прихильності до близьких дорослим, пізнавальної активності, позитивного самовідчуття. Якщо дорослі в цей період не забезпечують повноцінні умови для емоційного спілкування, а обмежуються тільки задоволенням фізіологічних потреб дитини, то розвиток спілкування у нього затримується, що призводить до зниження рівня пізнавальної активності, збіднення емоційної сфери, а це може призвести до затримки психічного розвитку. Особливо суттєві викривлення в психічному розвитку дитини відбуваються в ситуації материнської депривації - відсутність спілкування з матір'ю (у будинках дитини).

43. У чому виявляється суть пізнавального розвитку немовляти?

Найзагальнішу картину змін періоду немовляти дає вивчення пізнавального розвитку дитини. Протягом першого року життя діти не тільки набувають моторних (рухових) навичок, а й вчаться гратися, мислити, розуміти навколишній світ. Інтелект їх як універсальний чинник врівноваження з оточенням, за Ж. Піаже, розвивається на основі інстинкту та анатомо-фізіологічної структури організму.

Хоч процес пізнання в цей час надзвичайно багатогранний, найважливішими психічними механізмами у ньому є розвиток сприйняття, розпізнавання інформації, виокремлення категорій, розвиток пам'яті.

Розвиток у немовляти сприйняття. Цей пізнавальний процес полягає у цілісному відображенні предметів і явищ, здатності дитини отримувати багато наочних, звукових, тактильних і смакових вражень. Немовлятам притаманна більшість людських відчуттів. Вони бачать, чують, відчувають біль, дотик.

Розпізнавання немовлям інформації. Діти вчаться виявляти зміни в однакових явищах, зіставляти отриману інформацію з набутими раніше знаннями.

Виокремлення немовлям категорій. Вміння виокремлювати загальні для різних вражень властивості (наприклад, протяжність і перервність), здатність об'єднувати подібні за властивостями предмети або явища свідчать, що немовля може виокремлювати категорії.