Неофіційні лідери в закладах позбавлення волі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Факультет психології

Кафедра соціальної психології

Курсова робота

Неофіційні лідери в закладах позбавлення волі

Студентки 2 курсу 1 групи

(спеціальність «Психологія»)

Орлеан Єлизавети Андріївни

Науковий керівник:

Найдьонова Людмила Антонівна

Київ-2018

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичний розгляд феномену неформального лідерства в закладах позбавлення волі

1.1 Поняття соціального статусу і ролі

1.2 Теоретичний розгляд лідерства

1.3 Агресія та агресивність як засіб домінування і панування

1.4 Структура середовища засуджених

Розділ 2. Аналіз причин ситуації, що складається при неформальному лідерстві в закладах позбавлення волі (емпіричні дані)

2.1 Специфіка лідерства в умовах ізоляції

2.2 Загальновідомі експерименти

2.3 Дослідження феномену лідерства у тюремній громаді

2.4 Психопатія та оціопатія як фактор становлення лідером

2.5 Вияв агресивності та способи подолання буллінгу в тюремній громаді

Висновки

Джерела

Вступ

лідерство агресивність засуджений неформальний

Що відбувається з людиною, коли вона потрапляє до закладу позбавлення волі? Лише обмеженість в деяких речах? Лише термінове перебування на закритій території? А як це впливає на соціальні відносини? На психічні якості? Усе їх життя там зумовлено чужими рішеннями; місце для сну, де наказано, робота, яку наказали виконувати, прогулянка, коли наказали, задоволення біологічних потреб, коли наказали. Вони зіштовхуються із проблемою знецінення власного “Я”.

Що ж взагалі визначає термін “місця позбавлення волі” в даному контексті? Позбавлення волі -- кримінальне покарання в Україні, яке полягає в ізоляції засудженого від суспільства та поміщенні його до кримінально-виконавчої установи. Є одним із найсуворіших кримінальних покарань, знаходиться між обмеженням волі та довічним позбавленням волі. Може бути призначене за більшість злочинів, передбачених Кримінальним кодексом України на термін від одного до п'ятнадцяти років, а за сукупністю вироків -- до двадцяти п'яти років. [1. Ст. 71]

Вирок суду набирає законної сили через тридцять діб після його оголошення [2. Ст. 349, 401]. Після цього вирок у триденний строк звертається до виконання [2. Ст. 404]. Нагляд за дотриманням законодавства про виконання вироку здійснює прокурор. Під вартою засуджені направляються до колонії відбування покарання, вид якої визначає Державний департамент України з питань виконання покарань. Між набранням вироку законної сили та безпосереднім етапом до колонії засуджені мають право на короткострокове побачення з близькими родичами. При переміщенні їм надаються одяг, взуття та харчування. Переміщення відбувається за рахунок держави. Під час етапу чоловіки, жінки, неповнолітні, підслідні по одній справі, засуджені до довічного позбавлення волі, хворі на туберкульоз легень чи психічно хворі транспортуються окремо.

За певних обставин засуджених може бути залишено в слідчому ізоляторі -- тимчасово чи для відбування покарання (окремі деталі відбування покарання у СІЗО див. у відповідній статті).

Після прийняття засуджених до виправних і виховних колоній адміністрація колонії протягом трьох діб повідомляє про це суд. На кожного засудженого адміністрація заводить особову справу та інформаційну картку, де зазначаються відомості про особу, вчинений злочин, назву суду, що постановив вирок, дату і час прибуття до колонії та звільнення з неї.

Станом на 1 березня 2012 року в 183 установах Державної пенітенціарної служби перебувало 153,6 тисячі осіб, в тому числі в 32 слідчих ізоляторах (СІЗО) - 35,6 тисяч осіб, в 142 кримінально-виконавчих установах (колоніях) - 117,9 тисяч осіб, в 8 виховних колоніях для неповнолітніх - 1,3 тисячі осіб [3][4].

Перебування людини в таких місцях детермінується її діяльністю і супроводжується подальшою вимушеною соціальною ізоляцією. Соціальна ізоляція - це соціальне явище, при якому відбувається відторгнення індивіда або соціальної групи від інших індивідів або соціальних груп в результаті припинення або різкого скорочення соціальних контактів і взаємин [5, ст. 9-11]. В нашому випадку це вид соціальної ізоляції, що називається примусовою - індивіда чи соціальну групу ізолюють в місцях позбавлення волі, це один з факторів існування кримінальних субкультур або контркультур. Прикладом таких закладів можуть слугувати не тільки тюрми, а й лікарні. Усі аспекти перебування людини в ізольованому середовищі в умовах ієрархізєації групи будуть розглянуті в даній роботі, що підніме питання проблем пов'язаних із такими умовами.

Актуальність роботи визначається необхідністю висвітлення проблеми зростання агресії і особливостей її причин у ізольованих соціумах, що сприятиме пошуку способів вирішення проблеми як в закладі позбавлення волі, так і при адаптації особи до соціуму після звільнення. Адже прийняття певних соціальних ролей в замкненому соціальному просторі є певною необхідністю, запорукою виживання. Часто тут можна зіштовхнутись з проблемою нав'язаних ролей, хоча це рідко стосується саме лідерства. Але в подальшому призводить до насильства та психологічних проблем, пов'язаних з подальшими труднощами адаптації до життя на свободі та у відкритому соціумі. Ці та інші дотичні проблеми висвітлювали у своїх дослідженнях Філіпп Зімбардо, Стенлі Мілгрем, Рон Джонсон та інші.

Метою роботи є вивчення особливостей неформального лідерства в місцях позбавлення волі і дотичних із цим питань на основі узагальнення досвіду проведених за даною темою досліджень.

В таких місцях існує досить специфічне поняття справедливості і найважливішою умовою безпечного перебування там вважається його дотримання. Саме з огляду на необхідність захисту тієї самої справедливості, лідери несуть за це відповідальність. Хоча іноді така відповідальність складає видимість абсолютно неприйнятних паттернів поведінки та соціального впливу на оточуючих.

Відповідно до зазначеної мети, завданнями дослідження є:

- аналіз психологічних досліджень і огляд літератури за темою,

- визначення методологічних основ дослідження явища,

- описання соціальної ситуації, що складається при неформальному лідерстві в закладах позбавлення волі, визначення її ієрархічної будови та наслідків для особистості, яка в цій структурі перебуває.

В цій роботі вперше зібрано вітчизняний і зарубіжний досвід вивчення даної теми, проаналізовано емпіричний матеріал і окремі випадки, що може стати основою для подальшого емпіричного дослідження даного соціального феномену в Україні.

Розділ 1. Теоретичний розгляд феномену неформального лідерства в закладах позбавлення волі

1.1 Поняття соціального статусу і ролі

Для повного розгляду проблематики лідерства і розуміння, як воно формується, необхідне розуміння того, що лідерство не єдина роль, яку приймає особистість в певному співтоваристві. Тобто якщо існує лідер, що веде за собою когось, то очевидно, що існує той, хто йому підпорядковується.

Взагалі поняття соціальної ролі несе в собі модель поведінки людини, орієнтованої на статус, який має людина в цій соціальній групі. В той же час статус - це та позиція, яку особа займає в цій соціальній структурі - групі. Усі позиції, які існують в окремій групі взаємодіють один з одним через систему прав і обов'язків.

Статус є досить стійкою, майже незмінною позицією людини у певному соціальному просторі. Проте кожна людина має декілька статусів, так як фігурує у багатьох соціальних групах (член родини, покупець, студент, працівник, тощо.) . Статуси існують природжені і набуті, конкретно в нашому випадку ми будемо говорити про набуті статуси. В соціальному оточенні вони вказують на позицію індивіда всередині групи, а роль - на поведінку властиву цьому статусовi [6].

Статус містить в собі комплекс ролей. Наприклад, заключений-лідер несе відповідальність за захист певних членів групи, поза тим проявляє жорстокість по відношенню до інших, являється наставником в певній мірі і поєднуючою ланкою між заключеними і наглядачами.

Іноді можливе неспівпадіння статусів, що стосується і нашого випадку. Індивід може мати високий статус в одній соціальній спільноті і низький - в іншій. Це в подальшому призводить до серйозних проблем із тим чи іншим соціальним оточенням. Високий соціальний статус заключеного в тюрмі і низький на волі, призводить до проблем з адаптацією до соціума після звільнення.

Існує також приписаний статус, що стосується характеристик, з якими людина народжена - раса, стать, національність, вік. За цима статусами суспільством визнано певні соціальні ознаки поведінки або існування як такого.

Наявність певного статусу та ролей, що йому належать стосується будь-якого соціального середовища, у якому наявна взаємодія, в тому числі і соціального середовища закладів позбавлення волі. Там є певний набір сталих основних статусів, ми ж у даній роботі розглянемо статус та ролі лідера - “Це певна система очікувань відносно поведінки індивіда в його взаємодії з іншими індивідами” - М. Дойч, Р. Краус.

1.2 Теоретичний розгляд лідерства

“Лідер - це член групи, за яким вона визнає право приймати відповідальні рішення в значимих для них ситуаціях, тобто найбільш авторитарна особистість реально граюча центральну роль в організації загальної діяльності і регулюванні взаємостосунків в групі.” - А. В. Петровський, М. Г. Ярошевський. Лідер - це невід'ємна частина соціального групового життя. Тут вже віддалено постає питання чи може людина жити поза групою, що стосується і таких закладів в тому числі, але соціальні досліди вказують на те, що більшість базових природних потреб людина задовольняє в соціумі. Так і люди з обмеженою свободою будують власну ієрархію, в якій лідер виконує функцію впливу, залучення або притягнення до участі в груповому житті для досягнення загальних цілей. Ефективність лідерства залежить від особистісних рис та здібностей індивіда.

Існує декілька класифікацій стилів лідерства. Наприклад, Курт Левін у своїх роботах описував наступні стилі: авторитарний або директивний, демократичний або колегіальних та попустительский або ліберальний. При авторитарному лідерстві думка членів групи майже не несе ніякого значення, а лідер часто виявляється з диктаторськими нахилами, що в будь-якому відкритому соціальному середовищі часто веде до розходжень у поглядах, а от чи є цей стиль ефективним у нашому випадку ми розглянемо пізніше. Демократичний стиль лідерства вважається найбільш ефективним. Він характерний залученням усіх учасників до активного прийняття рішень, але останнє слово все ж залишається за лідером. Ліберальний стиль лідерства характерний тим, що лідер пасивний учасник групи, схильний перекладати всі повноваження на інших учасників групи. Вважається найменш ефективним в більшості випадків, хоча несе деяку користь в окремих ситуаціях.

Також існує класифікація за стилем діяльності : лідер-натхненник та лідер-виконавець. Ця класифікація неопосередковано стосується заключених. В їхній ієрархії завжди присутні ці два типи лідера, при чому перший завжди один в окремих маленьких групах, а других може бути декілька.

За характером діяльності є універсальні лідери та ситуативні. Універсальний лідер має постійну владу, а ситуативний вступає в гру, коли на це його штовхають певні обставини, що сталися наразі, це часто буває одноразова діяльність. Роль останнього частіше за все на себе беруть люди з сильним типом вищої нервової діяльності, що характеризується високою рухливістю нейрофізіологічних процесів - швидкості зміни збудження гальмуванням і навпаки за Павловим. В закладах позбавлення волі це в подальшому може вплинути на зміну діючого лідера або спровокувати агресивну ситуацію в групі.

1.3 Агресія та агресивність як засіб домінування і панування

Агресію як соціальний феномен і як специфічний тип поведінки вивчали такі психологи, як Е. Фромм, Д. Річардсон, В. Шейнов та інші. А. Басс започаткував класичне розуміння агресії. Охарактеризував агресію як реакцію, що завдає шкоди іншому організму [7]. Він охарактеризував три шкали, в яких описував агресивні дії:

· фізична-вербальна, що стосується тілесних ушкоджень, прагнення оволодіння вогнепальною зброєю, застосування сили;

· активна - пасивна - агресія, що спрямована на іншу особу;

· пряма - непряма - прагнення фізично не дозволити іншій людині досягти бажаної мети або зайнятися бажаною діяльністю [8].

Повною мірою його класифікація не задовольняє наявні уявлення про агресію, так як не враховує поняття мислення та емоцій.

Берон і Річардсон визначають агресію як модель поведінки, а не як емоцію чи установку, не як мотив чи настанову [9]. Але примітним є те, що у сучасному соціумі мотив і настанова являються обов'язковими супутниками феномену агресії .

За біогенетичним і етологічним поясненням Лоренса сутність агресії полягає у внутрішньовидовій конкуренції за оволодіння природними ресурсами що є вкрай потрібними для виживання. Лоренс дещо негативно ставиться до наявного почуття відповідальності у людства і заявляв, що сучасна людина є проміжною ланкою між твариною і гуманною людиною. А, наприклад, А. Бандура казав про наслідуваність агресивної поведінки. Тобто спостерігаючи певний час за проявляємою агресією, індивід легко приймає цю модель поведінки, вважаючи її нормою прояву емоцій. Він казав про три існуючи джерела для переймання агресивної поведінки: родина, субкультура та засоби масової інформації. Тобто агресивність являється продуктом научіння. Адлер же, в свою чергу, перший вніс позитивне розуміння в поняття агресивності. Він пояснював виникнення агресії з відчуттям неповноцінності людини, що компенсується нестримним прагненням влади, що є стимулом для самоствердження та самореалізації. Тобто цей феномен в якійсь мірі штовхає людино до постійного саморозвитку [10].

Фрейд же в свою чергу в психоаналітичній теорії стверджував, що потрібно враховувати “споконвічну ворожість людей один до одного” і що агресія виявляється як така, що “не піддається риса людської природи”. Він казав про перенос агресії с того, що гнітить власне Я на іншу людину, таким чином позначаючи це як самозбереження.

Важливими є передумови виникнення такої поведінки. Тобто існують конкретні приводи до такого реагування на ту чи іншу ситуацію. Частіше за все на нас впливають оточуючи люди, їх дії та вчинки, що вже мають результатом ту чи іншу нашу реакцію. Специфічними передумовами агресії являються ряд наступних явищ: фрустрація, фізичний та вербальний напад, який описував А. Басс, провокування з боку інших осіб.

Наприклад, фрустраія частіше за все має своїм результатом агресивну поведінку. Вона являє собою специфічний емоційний стан, що виникає в разі навдачі в задоволенні потреби або власних домагань у всіх оточуючих нас сферах діяльності. Людина у цьому стані примітна власною дратівливістю, депресивністю, тривожністю т агресивністю.

Агресивна поведінка особистості є результатом складної взаємодії соціальних і бологічних чинників, дія яких корегується конкретними відносинами, конкретною ситуацією, в яку вона потрапляє [ 11]

Сучасне соціальне життя нав'язує індивіду той модус дії, який організовує соціальну практику і виступає для індивіда як габітус--система схильностей (диспозицій), об'єктивно пристосованих для досягнення певних результатів, тобто соціальних цілей. Для окремої людини габітус -- це коло життєвих необхідностей, на яких активно позначається минулий досвід у вигляді схем сприйняття, думок і дій, що і гарантує "правильність" практик, їхню легітимність в очах людей. Габітус залежить, однак, більше від відмінностей у суспільствах, вихованні, престижі, звичаях і моді, ніж від суб'єктивності індивідів. І якщо соціальне життя диктує індивідам спосіб дій, який найбільш ефективно приводить до мети в даних умовах, то люди звичайно вибирають лінію своєї поведінки, виходячи з цього диктату. Суспільство, побудоване на принципах домінування, панування одних над іншими, відкриває дорогу до насильства. Спалахи насильства за останні роки, їх оцінка й аналіз підводять до думки про те, що головним фактором соціального насильства є не інстинкти агресивності людини, адже за ці роки генотипи не змінилися, а соціальні умови життя. [12]

1.4 Структура середовища засуджених

Структуру середовища засуджених вперше почали розглядати ще у другій половині ХХ століття. Однією з найвагоміших робіт стала книга американського вченого Д. Клеммера “Тюремное сообщество”. Він розглядав цікаві аспекти тюремного життя. Для початку він казав про феномен призонізації (від англійского prison - тюрма ), тобто пристосування до внутрішньої культури обмежених у свободі. Також він розглядав поняття “внутрішніх законів” засуджених, тобто неписаний звід правил і норм у взаєморозумінні тюремного суспільства. І останнім він розглядав шифровані ролі засуджених - соціальні ролі, що дозволяють їм займати певне місце всередині спільноти [13].

Поведінка облич, відбуваючих покарання в виправних закладах визначається впливом багатьох протидійних сил: негативної частини малих неофіціальних груп засуджених, самодіяльних організацій засуджених, колективом співробітників закладу, родичів, елементів макросередовищасуспільства в цілому.

Структура середовищазасуджених, відбуваючих покарання, включає в себе:

· Елементи загального соціального середовища або вплив засобів масової інформації;

· Колектив співробітників виправного закладу;

· Побутові, виробничі і кліматогеографічні фактори;

· Формальні об'єднання засуджених (бригади, загони);

· Соціально-психологічні явища в мікросередовищі засуджених. [14]

Відмінність між мікросередою засуджених та мікросередою вільного суспільства детермінована загальною ізольованістю, відстороненістю від родини, друзів, співробітників та місць проведення вільного часу.

Загальна обстановка та вплив мікросередовища являється негативним через пануючі там соціальні норми та цінності. Але такі фактори як вплив ЗМІ і колектив самої установи можуть нейтралізувати негативний вплив макросередовища і створити благоприємні умови для формування позитивного образу життя.

Мікросередовище засуджених має ряд соціально-психологічних особливостей, які впливають на стиль життя особистості в ньому. Важливими такими особливостями будемо вважати і враховувати в подальшому викладенні інформації - замкнутість та обмеженість соціальної сфери комунікацій, ефект “публічності”, який полягає в тому, що в такому обмеженому середовищі, що б ти не зробив, де і як, це в будь-якому разі стане надбанням суспільства, криміногенне спілкування, примусовий спосіб створення соціальних общин, необхідність та неможливість уникнення перебування в замкненому середовищі разом з індивідами, маючими прямо протилежні цінності та цілі [15].

На базі названих вище особливостей формується необхідність наявності всередині малих груп із специфічною субкультурою, що складаються під впливом спільних або просто прийнятних негативних норм, звичаїв та традицій, які є спотвореними моральними принципами в оцінках самого себе та інших людей. Ми можемо спостерігати ієрархієзацію цих груп всередині та зовні. Вона проявляється в суворому розподіленні соціальних статусів та ролей, що їм належать, владових повноважень та матеріальних і побутових пільг, що їм відповідають.

У місцях позбавлення волі людина втрачає цінність власного “Я”, так як втрачає можливість і необхідність робити самостійні рішення аж до задоволення біологічних потреб. Знецінення власного “Я” компенсується спробами розширити встановленні законами порядки та рамки поведінки. Таким чином всупереч встановленій формальній (офіційній) організації відбування покарання починається неформальна (неофіційна) самоорганізація [14].

Формальна організація в будь-якому середовищі не здатна охопити всі сфери соціальної діяльності спільноти. Проблема полягає в тому, що формальна організація стосується лише тих факторів та умов, що не опосередковано стосуються заданої ситуації. Необхідність самовираження та самоствердження завжди перевищує те, що дозволяє виражати будь-яка формальна організація. Тут з'являється необхідність у формуванні тієї самої неофіційної організації, яка контролює та реалізує ті потреби особистостей в закритому середовищі, в якому вона грає ще більш важливу роль, ніж у вільному суспільстві.

Висновки

Феноменом неформального лідерства можна вважати добровільність призначення, загальне бажання наслідувати та підпорядковуватись, передачу відповідальності у руки найбільш сильного в соціальному контексті. Для особи, що знаходиться в ізоляції, основні людські потреби залишаються незмінними, такі як: потреба в безпеці, потреба в комунікації, потреба в самоствердженні та самореалізації, і основою прояву цього феномену стає потреба в приналежності. Людині необхідно відчувати себе частиною “чогось”. В умовах ізоляції людина позбавлена родини, роботи, кружків хоббі, таким чином реалізація цієї потреби проявляється у входженні в неформальні групи задля досягнення спільної мети, яка варіюється від виживання до планування втечі.

Неформальне угрупування дає можливість захисту від агресивних нападів формальних лідерів, що має свій прояв і в пенітенціарній системі України. Відповідальність за домовленість та “дружбу” з якими, несе неформальний лідер угрупування. Внаслідок його діяльності в тюремному закладі або понижується, або підвищується прояв агресивності, в залежності від форми правління. Але примітним стає те, що задля завоювання місця керівника прояви агресивності являються необхідною умовою.

У малих групах під впливом авторитету лідера формується власний звід правил та моральний норм, якими керується кожен член цього співтовариства. Що зумовлює подальшу форму життєдіяльності угрупування, його стосунки з оточуючими групами та адміністрацією закладу, внутрішні взаємини між членами групи, особистісні принципи кожної окремої особи.

Увесь цей вплив лідера детермінує загальну обстановку внутрішньої системи тюремного закладу. Масштаб цього впливу залежить від розміру самої групи та послідовників свого ватажка.



Розділ 2. Аналіз причин ситуації, що складається при неформальному лідерстві в закладах позбавлення волі (емпіричні дані)

2.1 Специфіка лідерства в умовах ізоляції

Лідер - це член групи, який спонтанно висувається на роль неофіційного керівника в умовах певної, специфічної і, як правило, значимої ситуації, задля засвоєння організації колективної діяльності людей. [14]. Досить дивним фактом є те, що лідери не самостверджуються за допомогою сили. Основою їх підтримки є тиха прихильність більшості, які приймають його сторону через сміливість у відстоюванні власних поглядів, відсутність страху перед обмеженнями та позбавленнями та за вміння відстоювати себе та наближених.

В діяльності неформальних лідерів головним мотивом являється самоствердження. Наприклад, в колоніях суворого та особливо суворого режиму, де відбувають покарання неодноразово судимі і засудженні на довгі строки позбавлення свободи, неформальні лідери в середньому набагато молодші представників інших груп засуджених. Обличчя, які займаються нейтральну позицію, старших за них.

Навіть у тюремних умовах лідери одразу звертають на себе увагу одягом, фізичною формою, зовнішністю, таким собі тюремним шиком. Вони мають певні пільги у суспільстві. На сьогоднішній день трудові роботи в закладах позбавлення волі знижуються, таким чином лідери отримують інші бонуси, такі як, наприклад, дивіденди за виконану роботу з інших засуджених.

Психологічні дослідження показали, що серед неформальних лідерів та їх оточення частка тих, хто потрапляє під поняття психологічної норми істотно більше, ніж серед усіх інших засуджених [16]. Тобто за таких умов можна зробити висновок, що завдяки своїй діяльності вони виходять на свободу психічно активними, тими, хто вміє проявити проявити самостійність, рішучість , ініціативу. Але деякі з них втрачають реальність за власним світом у тюрмі, таким чином повертаються у середовище, в якому вони вже займають досить високу соціальну роль.

Наявність в колонії одноосібного лідера може створювати видимість стабілізації оперативної обстановки, так як міжособистісні конфлікти, боротьба за владу між окремими угрупованнями, що властиво для першого і другого рівня консолідації, припиняються. Адміністрацію виправних установ нерідко заспокоює те, що лідер, пообіцявши навести порядок в колонії, припинити конфлікти, «розборки», стримує слово. З цієї причини вони не звертають уваги на те, що лідер ухиляється від суспільно корисної праці, що навколо нього групуються молоді засуджені, що в колонії насаджуються «злодійські» (тюремні) закони. Зосередження влади в руках неофіційних лідерів призводить до зниження впливу адміністрації.

Особливістю перебування засуджених в місцях позбавлення волі є невідповідність їх правового положення, що визначається державою, моральним «нормам», внесеним самими засудженими в умови виправного закладу. В.Н. Волков і Ю. М. Антонін (1989) вважають, що у виправній колонії так звана «особисте життя» зберігається і тече в залежності від приналежності засуджених до того чи іншого рівня ієрархії їх спільноти або того чи іншого неформального об'єднання. На думку Б.Б. Водолазського і Ю.А Вакутіна (1979), ці процеси, хоча і стосуються життєвих інтересів засуджених, але протікають відносно непомітно для адміністрації і базуються не на формальних передумовах, а на злочинних традиціях і соціальних цінностях середовища засуджених. Б.Б. Козак (2001) вважає, що, їх основою є кримінальний досвід, авторитет і широта контактів в злочинному світі, тривалість і частота перебування в колоніях, знання правил і законів злочинного світу і їх дотримання, спритність і вміння обманювати представників адміністрації, слідчих органів і суду , зневага до праці і суспільної моралі, культ фізичної сили. Тому, на думку В. Ф. Пирожкова (1999), як правило, неформальними лідерами в середовищі засуджених стають ті суб'єкти, які мають високий авторитет і мають вплив серед злочинців взагалі, а не тільки в рамках конкретної спільноти засуджених. Лідерство в умовах виправної установи свого роду маска - роль, і наскільки вміло лідер працює з образом, який він створює, настільки довіряють йому його оточення і співробітники виправних установ [17].

На необхідність психологічної роботи з неформальними лідерами в момент кризи їх ідентичності вказували А.Г. Ковальов (1997), A.C. Новосьолова (1989), A.B. Піщелко (1995) і ін., Вважаючи, що це дозволить перейти бар'єр відчуженості цих засуджених щодо адміністрації, надати допомогу в подоланні кризи ідентичності, направити її в бік позитивних установок. За A.C. Новосьоловій (1993), процес переорієнтації неформального лідера або адаптація формального лідера - це «впізнавання масок» (Івлєва Л.Б., 1998), розкриття справжньої особистісної суті лідера і корекція її рольової ідентичності відповідно до цієї суті.

Формальні лідери - це засуджені, для яких основним є соціальна активність, спрямована на формування позитивного образу життя [18]. В колективі засуджених до формальних лідерів непросте ставлення: їх називають «пристосуванцями, червоними, адміністрацією без погон і т.д.». Будь формальний лідер, яку б він посаду не обіймав (керівник секції дисципліни і порядку або секції дозвілля), однаково підзвітний адміністрації. Прояв таких якостей в діяльності формального лідера, як грубість, цинізм, нечесність, конфліктність [19], вказують на відсутність його ідентифікації з виконуваної соціальною роллю. У здійсненні рольової функції формального лідера серйозною проблемою є вплив неформальної середовища, тиск неформальних лідерів, відсутність досвіду соціального змагання, завищена самооцінка [20], що призводить до кризи ідентичності, до відходу від прийнятих цінностей і установок. Особистісний ріст і духовне самовизначення формального лідера можуть йти в напрямку як актуалізації в собі самості, розвитку вихідних передумов або потенцій, так і втілення себе в якійсь ролі, визначеному зразку, «що не применшує значення подібної духовної трансформації для даної особистості» [21].

Тому С.І. Кузьмін (1996) і М.П. Стурова (1994) вважають, що в виправних установах потрібно докорінно перебудовувати роботу з лідерами засуджених в дусі гуманізації та демократизації процесу відбування покарання. Всі ці висловлювання підтверджують думку про необхідність вивчення індивідуально-психологічних особливостей феномена лідерства, рольової ідентичності лідерів; розробки системи психологічної підготовки формальних лідерів до звільнення, до прийняття законослухняності і закріпленню таких якостей, як принциповість, діловитість, контактність, емоційна розкутість, альтруїзм і конформність у вирішенні складних життєвих проблем. Природно, в пенітенціарних умовах у засуджених-рецидивістів можливість формування подібних якостей має свій діапазон прийнятності.

2.2 Загальновідомі експерименти

В даній роботі було широко розглянуто питання соціальних ролей та прийняття людиною певної ролі, в такому випадку варто згадати досить відомий Стенфордський тюремний експеримент.

Отже, даний психологічний експеримент був проведений в 1971 році в Стенфордському університеті американським психологом Філіпом Зімбардо. Метою дослідження було вивчення реакції людини на позбавлення свободи, надання влади, приписування соціальної ролі; вплив умов тюремного життя на психологічний стан людини.

Для експерименту було рандомізовано набрано 24 студента, що були добровольцями. Для них це був шанс заробити, так як за участь в експерименті платили. 9 випадкових чоловіка з них в подальшому стали наглядачами, 9 заключеними, інші ж були запасними учасниками, які в будь-який момент могли замінити одного з основних учасників, що стало в нагоді протягом експерименту.

Умови експерименту були максимально наближеними до реальних, макет тюрми був побудований у підвалі університету і особливістю була абсолютна відсутність вікон та годинників. Задля швидшого відчуття приниження та пригнічення в'язні були одягненні в плаття та їм було заборонено носити спідню білизну. Охороні ж для швидшого вживання у роль було запропоновано носити дзеркальні окуляри, що могли приховувати емоції, вони наче виконували роль певної “маски”.

В перший день експерименту учасники не сприймали того, що відбувається серйозно, але вже на другий день примітною стала жорстокість наглядачів, які майстерно почали знаходити методи покарання (фізичне насилля було заборонене самим Зімбардо) та робили маневри для зіштовхування ув'язнених між собою. Пізніше у інтерв'ю вони висловлювали своє незадоволення власною поведінкою, згадували про почуття сорому за скоєне. Вони казали, що загальна атмосфера та влада, яка була їм надана вибила землю з-під їх ніг, вони почали діяти так наче це не стосується їх реального життя, тюрма по їх особистим словам і стала реальністю.

Психологічний стан ув'язнених перебував у дуже пригніченому стані, вони втрачали власну індивідуальність, ідентифікували себе з номером, наданим їм у тюрмі. Спроби втечі та спроби бунту самопроголошених лідерів тільки погіршували загальне становище. В'язні вважали це за проблему, так як наглядачі карали усіх за промах когось окремого, а привілеї надавали без якоїсь очевидної причини. Таким чином охорона довела підлеглих до сліпої покори та беззаперечного виконання будь-якого наказу.

Особливістю являється те, що заключений №5401, який на другий день організував бунт і отримав за це найгірше покарання у вигляді перебування в одиночній камері (в якій можна лише стояти), пишався тим, що його обрали лідером ув'язнених “Стенфордської окружної в'язниці”. Він згадував про це у листі своїй коханій. Пізніше було з'ясовано, що поза експериментом студент був учасником групи радикальних активістів, які мали на меті викриття “злого” замислу вчених.

Один з в'язнів № 819 звернувся до Зімбардо з нервовим зривом і Філіп пообіцяв вирішити його проблему. Пізніше було з'ясовано, що наглядачі тюрми змушували інших ув'язнених співати, що № 819 поганий, що було абсолютно доступно вухові самого заключеного. Зімбардо запропонував №819 покинути експеримент, але він відмовився аргументувавши це тим, що він має довести іншим в'язням, що він “зовсім не поганий”. Вислухавши ув'язненого, Зімбардо сказав:

«Послухай мене уважно. Ти не №819. Ти - [ім'я студента], а я - доктор Зімбардо. Я - психолог, а не начальник в'язниці, і це не справжня в'язниця. Це всього лише експеримент, ті хлопці - всього лише студенти, а не ув'язнені. Підемо ».

Також примітною стала поведінка самого експериментатора Філіпа Зімбардо, який вжився в роль начальника в'язниці, що також почав проявляти жорстокість по відношенню до в`язнів.

Експеримент було зупинене достроково. Всі учасники перестали відрізняти реальність та експеримент, тюрма перестала бути дослідженням, а психологічний стан учасників залишав бажати кращого. Пізніше в інтерв'ю з усіма учасниками жоден не виявив бажання бути учасником дослідження знову. Ув'язнені продовжували повторювати про відчуття втрати власної індивідуальності, а наглядачі про відчуття сорому за власні вчинки.

Також варто згадати відомий експеримент Стенлі Мілгрема - що складався з серії досліджень в соціальній психології, перший з яких був описаний в 1963 році. Дослідження будувалось на вивченні підкорення авторитету. Заявлялося, що один з учасників («учень») повинен заучувати пари слів з довгого списку, поки не запам'ятає кожну пару, а інший («вчитель») - перевіряти пам'ять першого і карати його за кожну помилку все більш сильним електричним розрядом.

В одній серії дослідів основного варіанту експерименту 26 випробовуваних з 40, замість того щоб зглянутися над жертвою, продовжували збільшувати напругу (до 450 В) до тих пір, поки дослідник не віддавав розпорядження закінчити експеримент. Лише п'ятеро випробовуваних (12,5%) зупинилися на напрузі в 300 В, коли від жертви з'явилися перші ознаки невдоволення (стук в стіну) і відповіді перестали надходити. Ще четверо (10%) зупинилися на напрузі 315 В, коли жертва вдруге стукала в стіну, не даючи відповіді. Двоє (5%) відмовилися продовжувати на рівні 330 В, коли від жертви перестали надходити як відповіді, так і стуки. По одній людині - на трьох наступних рівнях (345, 360 і 375 В). Решта 26 з 40 дійшли до кінця шкали.

У 2015 році Патрік Хаггард з Університетського коледжу Лондона з колегами з Вільного університету Брюсселя провели нове дослідження, в якому експеримент ускладнили. В ході цього експерименту, що включав в себе зняття ЕЕГ, було виявлено, що людина знімає з себе відповідальність за дії незалежно від характеру подання наказу.

Також було проведене нове дослідження у 2017 році з трохи зміненими умовами, в ході якого учасники проявили ще більшу жорстокість, але виключенням стало те, що якщо на місці “учня” була жінка, то жорстокість в більшості випадків не досягала максимальної межі.

Це дослідження являє собою окреслення того, як людина в будь-якій соціальній ролі під наказом авторитету перекладає відповідальність з себе на наказуючого. Це може пояснювати жорстокість, яка проявляється в закладах позбавлення волі. Наприклад, неформальні лідери рідко виконують “брудну роботу” власноруч і передають її виконання власній “свиті”, яка беззаперечно виконує його. Таким чином відбувається двобічне перекладання відповідальності. Лідер певною мірою перекладає її на виконуючого обов'язки, який у свою чергу повертає її лідеру.



2.3 Дослідження феномену лідерства у тюремній громаді

Весною 1938 року американський вчений та співробітник пенітенціарної системи Дональд Клеммер проводив дослідження феноменів лідерства у кримінальних установах, що являлось частиною більш великого дослідження, яке стосується тюрми як соціального світу. Дослідження проводилось протягом трьох років супроводжуючись роботою письменника - клінічного соціолога в державній пенітенціарній системі.

У ході дослідження було проаналізовано спільноту, що складалася з 2400 кримінальних злочинців: 45 % - з великих промислових міст, 8% - зона видобутку вугілля, 27% - невеликі міста та селища міського типу, 20% - сільські райони та селища.

Адміністративна ситуація тюремного закладу складала собою американський стандарт. Були виключені доскональні тюремні системи як, наприклад, Синг Синг та Джолет, що відносяться до великих індустріальних міст.

У дослідженні слід виділити деякі побічні неконтрольовані змінні та складності, які впливають на результати дослідження неоднозначним чином. Першою такою змінною являється вплив специфічної адміністративної складової тюремного закладу на поведінку злочинців. Другою складністю виявляється проблематичність обрання або створення методу дослідження, який буде збирати необхідні данні та надійні данні з внутрішнього боку соціального середовища ув`язнених. Якщо розглядати даний феномен у глобальному плані соціального середовища як такого, то постає проблематичність із зміною чисельності населення та унікальністю характеру групового життя.

У контексті даного дослідження поняття лідерства було висвітлено як людина, яка впливає на думки та керує і поведінкою інших; людина, яка встановлює шляхи дії та діяльності. Людина, з якої починається неформальне, те, що регулюється групове життя. І хоча поняття вже нібито висвітлено, одним із завдань дослідження все ж залишається більш чітке визначення лідера і лідерства саме у тюремному товаристві.

Для адміністрації тюремного закладу лідер часто виявляється причиною усіх проблем, а для нього адміністрація, в свою чергу, є тим, хто започатковує складні ситуації. Але дане дослідження не розглядало, нажаль, екстрених ситуацій як спроба втечі, наприклад, через відсутність таких протягом проведення експерименту.

У ході дослідження і роботи з психологом було виявлено 14 неформальних лідерах у 14-тьох малих вже сформованих неформальних груп. Було виявлено основні їх характеристики які гіпотетично впливають на соціальне становище в тюремному суспільстві, такі як вік, “розумовий вік”, зріст, вага та злочин, за який засуджено людину.

Таким чином середній вік лідерів дорівнює 32-ом рокам, середнім показником за цією характеристикою у загальному середовищі являється - 34 роки і 8 місяців. Середній “розумовий вік” лідерів (15 років) вище середнього показника генеральної вибірки, який дорівнює 13 рокам для білошкірої людини і 11 рокам і 5 місяцям для темношкірої. Хоча вага та зріст мають менший вплив на становлення лідером, примітним є те, що жоден з них не має зайвої ваги. Кожен окремий злочин, за який було засуджено одного з 14 -ти піддослідних, був детально вивчений, було виявлено, що чоловіки брали в ньому більш-менш професійну участь, що також корелює з “рівнем якості” скоєного злочину. В 10 випадках стаття була за озброєне пограбування, 3 випадки - вбивство і 1 - пограбування.

В більшості випадків злочинці росли та проживали в великих містах з населенням більше 50000, за винятком двох, які проживали в великих місцях з підліткового віку. Половина являється одруженими. Навчання здебільшого являлося незавершеним на базі середньої шкільної освіти.

У ході дослідження було розглянуто кожну окрему історію становлення людини як лідера в малій неофіціальній групі закладу позбавлення волі. Таким чином було виявлено, що явище лідерства у такому закладі значно відрізняється від звичного для нас у вільному середовищі перебування. Відмінності посилаються на конкретну структуру неофіційної групи, відсутність консенсусу загальної мети, більший індивідуалізм в орієнтаціях в'язня, офіційний контроль за дисципліною, особистісні риси для тих, хто стає лідерами та “розпилення” тюремної громади. В якості представлення концепції лідера тюрми можна розглядати як обличчя, яке у відносно короткий проміжок часу приймає керівництво та контроль над середніми за важливістю думками та поведінкою інших, які попередньо схвалили поведінку того ж лідера за шкалою власних оцінок.

2.4 Психопатія та оціопатія як фактор становлення лідером

Соціопатімя (дисоціальний розлад особистості) -- відхилення характеру особистості від соціальних норм, яке спостерігається у близько 3% чоловіків та 1% жінок. Іноді соціопатія трактується як різновид психопатії; інколи -- як патологія соціальних властивостей особистості.

Виходячи з принципу соціального натуралізму, український вчений О. М. Костенко визначає соціопатію як стан неузгодженості волі і свідомості людини із законами соціальної природи: неузгодженість волі із зазначеними законами -- це стан сваволі; неузгодженість свідомості із законами соціальної природи -- це стан ілюзій. В особі утворюється так званий «комплекс сваволі й ілюзій», тобто соціопатія -- це ураження особистості комплексом сваволі й ілюзій. Проявами соціопатії у такому розумінні є вчинки, що порушують різноманітні соціальні норми, зокрема норми моралі й права.

Згідно з визначенням Еріка Берна, соціопати бувають двох типів:

Перший тип, латентний або пасивний соціопат, більшу частину часу поводиться цілком пристойно, приймаючи керівництво якого-небудь зовнішнього авторитету, наприклад релігії або закону, або прив'язуючись часом до якої-небудь більш сильної особистості, що розглядається як ідеал (мова йде тут не про тих , хто користується релігією або законом для направлення совісті, а про тих, хто користується такими доктринами замість совісті). Ці люди керуються не звичайними, як усі, міркуваннями пристойності і людяності, а всього лише коряться прийнятому ними тлумаченню того, що написано в «книзі».

Другий тип - активний соціопат. Якщо і може на деякий час приборкати себе і надягнути маску доброчесності (особливо в присутності осіб, які очікують від нього пристойної і відповідальної поведінки), але як тільки такі соціопати опиняються поза досяжності авторитетних для них осіб, які потребують гарної поведінки, вони негайно перестають себе стримувати [33].

Культові групи і відносини формуються, перш за все, щоб задовольняти певні емоційні потреби лідерів, багато з яких страждають від того чи іншого емоційного або особистісного розладу. Мало хто з культових лідерів, якщо такі взагалі є, піддаються психологічному тестуванню або тривалим клінічним співбесід з метою отримання точного діагнозу. Однак дослідники і клініцисти, провідні наукові спостереження за цими індивідуумами, різним чином описують їх як невротиків, психотиков, людей, які виявляють широке розмаїття неврозів, соціопат і психічних відхилень, або страждають від встановленого розлади особистості [34].

У наші наміри не входить постановка всеосяжного діагнозу, не збираємося ми і натякати, [35] що всі лідери культу або лідер будь-якої з груп, що згадуються тут, є психопатами. Однак, аналізуючи наявні дані, ми можемо припускати, що є у деяких культових лідерів наявності істотне психологічне девіацій що їх поведінка демонструє риси, цілком сумісні з розладом, відомим як психопатія.

Доктор Роберт Хар, один з найвідоміших у світі експертів в цій області, вважає, що в Північній Америці є, принаймні, два мільйони психопатів. Він пише: "Психопати - це соціальні хижаки, які зачаровують, маніпулюють і безжально прокладають свій шлях по життю, залишаючи широкий слід розбитих сердець, зруйнованих надій і порожніх гаманців. Повністю позбавлені совісті і співчуття до інших, вони егоїстично беруть те, що хочуть, те й роблять, що їм подобається, порушуючи соціальні норми і очікування без найменшого відчуття провини або жалю "[36].

Психопатія входить в розділ про розлади особистості в довіднику Diagnostic and Statistical Manual of Mental Disorders (Діагностичне і статистичне керівництво по психічних захворювань), який є стандартною вихідною книгою, використовуваної при психіатричних оцінках і постановці діагнозів [37]. У проекті 4-го видання цього довідника (публікація очікується навесні 1994 роки), дане розлад віднесено до категорії "розлад особистості, яке не можна визначити інакше / психопат типу Клеклі", що отримала назву по імені психіатра Херві Клеклі (Hervey Clekley), яка здійснила перші важливі дослідження психопатів. Поєднання індивідуальності і поведінкових рис, які підпадають під цей діагноз, має бути очевидним в історії життя людини, а не просто проявлятися протягом конкретного епізоду. Тобто психопатія - довгострокове розлад особистості. Термін "психопат" часто використовується як взаємозамінний з поняттям "соціопат", або соціопатичних індивідуальність. Ми використовуємо тут термін психопат, оскільки його зазвичай ширше визнають.

Розлади особистості як діагноз стосуються деяких видів негнучкої і неадекватної поведінки і характерних особливостей, значно погіршують соціальне і професійне функціонування людини. Їх ознаки часто спочатку проявляються в дитинстві і юності і виражаються через спотворені моделі безпосереднього і уявного сприйняття навколишнього середовища і самого себе. Простіше кажучи, це означає, що у даної особистості щось не так, недобре, не зовсім правильно, і це створює проблеми в її відносинах з рештою світу.

Психопатичну індивідуальність іноді плутають з "антисоціальною індивідуальністю", іншим видом розладe, однак психопат демонструє більш екстремальну поведінку, ніж антисоціальна особистість. Антисоціальна індивідуальність визначається з'єднанням антигромадської і злочинної поведінки - це кримінальний злочинець. Психопат, з іншого боку, характеризується сумішшю злочинного і відхиляється від норми соціальної поведінки.

Психопатія - це і не те ж саме, що психоз. Останній характеризується нездатністю відрізняти реальне від уявного: кордони між "я" і іншими втрачені, і критичне мислення надзвичайно погіршене. Зазвичай не будучи психотиком, лідери культу можуть переживати епізодичні психози, здатні привести до руйнування власного "я" або групи. Крайній приклад такого роду - масове самогубство в листопаді 1978 року в Джонстауні (Гайана) в Народному Храмі, очолюваному Джимом Джонсом. За його наказам загинули понад 900 чоловіків, жінок і дітей, коли стан Джонса погіршився до ймовірного параноїдального психозу.

Психопатична індивідуальність була добре описана Херві Клеклі в його класичній праці The Mask of Sanity (Маска розсудливості), вперше відомій в 1941 році і перевидано в виправленому варіанті в 1982 році. Клеклі дав світові детальне наукове дослідження про індивідуальність і поведінці психопата, перерахувавши 16 ознак, які потрібно використовувати при оцінці і лікуванні психопатів [38].

Робота Клекли дуже серйозно вплинула на 20-річні дослідження, виконані Робертом Харом в Університеті Британської Колумбії у Ванкувере. У своїй роботі, розробляючи надійні та обґрунтовані процедури оцінки психопатії, Хар переглянув список характерних особливостей, виділених Клеклі, і остаточно зупинився на контрольній переліку ознак психопатії з 20 пунктів [39]. Далі в цьому розділі ми будемо користуватися для вивчення профілю (графіки персональних характеристик і професійних можливостей) переможцем курсу переділених варіантів контрольних переліків як Клеклі, так і Хара.

Нейропсихиіатр Ричард М. Рестак стверджував: "В основі діагностики психопатії лежало усвідомлення того факту, що людина може здаватися нормальним і, проте, при більш уважному спостереженні демонструвати ірраціональну або навіть склонну до насильства індивідуальність" [40]. Дійсно, більшість психопат виглядають нормально психічно. Вони постають перед нами як чарівні, цікаві. Більшість "не страждає від обману почуттів, галюцинацій або погіршенням пам'яті, їх контакт з дійсністю робить враження обгрунтованого" [41].

З іншого боку, деякі можуть проявляти ясно параною і манію величі. В одному клінічному науковому праці про психопатичних стаціонарних хворі автори писали: "Ми виявили, що наші психопати схожі психічно нормальними (еталонна група) у відношенні здатності переживати зовнішні події як дійсні, так і в тому, що стосується їхніх почуттів фізичної реальності. У них звичайно хороша пам'ять, концентрація, увага та мовннєвої функція. Вони володіли високим бар'єром проти зовнішнього, аверсивного (викликаючого відступу до будь-якого) стимулювання ... У певному сенсі вони чітко нагадують нормальних людей і можуть, таким чином, "зійти" за досить психічно здорових або наявних у здоровому умі. Однак ми з'ясували, що в інших відносинах вони були крайні примові, навіть більш примітивними, ніж явні пацієнти-шизофреники. В якихось направленнях їх мислення було розумним, но в других он був психотично нееффективним и / або заплутаним "[42].

Другий дослідник описав психопати таким чином: "Ці люди є імпульсними, нездатні переносити фрустрацію і прискорення, у них проблеми з довірою. Вони займають параноїдну позицію або пояснюють глибоко внутрішній емоційний досвід зовнішніми обставинами. У них погано стає робоче співробітництво, слабка здатність до самоспостереженню. Вони часто йдуть на втечу. Їх відносини з іншими надзвичайно проблематичними. Опинившись ближче до другому людині, вони бояться поглинання, злиття або втрати власного "я". В той же час, як це пародоксально, вони хочуть близкість; розчарування в обґрунтованих прагненнях, щоб їх пестили, любили, допомагали їм, часто веде до гніву. Вони піддаються примітивній ярості дитини, здійснюваної з допомогою фізичних здібностей дорослого, і дію можливо в будь-який момент "[43].

В кінцевому рахунку, "психопат повинен мати те, що хоче, і не важливо, чого це буде коштувати, виявившись у нього на дорозі" [44].

2.5 Вияв агресивності та способи подолання буллінгу в тюремній громаді

Агресивність в тюремній громаді пов'язана з наявністю сформованих малих неформальних груп, як вже зазначалося вище. Таким чином вияв агресивності пов'язаний здебільшого із бажанням зайняти більш високо соціальну ланку в даному суспільстві, але його детермінантом також є декілька моделей, як було виявлено американськими дослідниками, розгляд та аналіз яких, допоможе вирішенню даної проблеми всередині закладів позбавлення волі та допоможе в подальшій соціальній адаптації.

Перша модель - це модель взаємодії. В її основі лежить відображення того, як соціальні та фізичні аспекти тюремного середовища служать для заохочення та підтримки знущань. Матеріальні позбавлення, соціальна категоризація, корінне походження та еволюційні підходи - усе це пояснює знущання як очікувану поведінку. Ця модель ігнорує індивідуальність кожної людини, але пояснює схильність будь-кого до проявлення такої поведінки.