Роль сім’ї у формуванні соціальних навичок дитини

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми: у процесі спілкування дитина набуває соціальний досвід, який надає йому його найближче оточення: батьки, вихователі саду та однолітки. Соціальна компетентність досягається завдяки тому, що дитина активно спілкується і обмінюється інформацією. Соціально неадаптовані діти найчастіше відкидають досліди інших людей і не входять в контакт з дорослими і однолітками. Це може призвести до асоціальної поведінки в майбутньому увазі не засвоєння культурних навичок і необхідних соціальних якостей.

Будь-яка діяльність має мету, а здатність дитини домогтися мети надає йому впевненості в собі і дає усвідомлення своєї компетенції. Почуття значущості безпосередньо відображає оцінку суспільства і впливає на його самооцінку. Самооцінка дітей безпосередньо впливає на їх соціальне здоров'я і поведінку.

Найзручніша форма розвитку малюка в будь-якому віці - ігрова. Це провідна діяльність дітей аж до семирічного віку. А спілкування - її складова. Граючи, дитина швидко розвивається: і емоційно, і психічно, і соціально. У гру малюк привносить побут: походи в магазин, пересування в транспорті, "дочки-матері", доктор.

Він створює собі ситуацію, фантазує, уявляє що-небудь і таким чином намагається відчувати себе дорослим, як би "приміряє" на себе його поведінку, вчиться брати участь у соціальному житті. У грі діти опрацьовують різні шляхи та варіанти: як вирішити конфлікт, що схвалити, як висловити невдоволення, підтримати. Так він вчиться адекватно взаємодіяти з навколишнім світом. Варто заохочувати взаємодопомога один одному, звертати увагу на будь-які вчинені моральні вчинки. Все це цеглинки, що будують особистість людини. Дитина сприйнятлива: він відчуває прекрасне, з ним можна ходити в кіно, на концерти, в музеї. До речі, подібне розвиває і самого дорослого: йому потрібно як слід підготуватися до всього цього, адже дитина задасть купу питань.

Важливо пам'ятати: якщо у дорослого поганий настрій, не варто грати з дитиною - він занадто сприйнятливий до фальші, а тому може перенести цю форму поведінки і на себе.

Дослідницьке запитання: «В чому специфіка дитячої соціальної адаптації».

Мета роботи: провести аналіз формування соціальної адаптації дитини під впливом сімейного оточування.

Об'єкт дослідження: діти з різних сімей.

Предмет дослідження: соціальні навички та соціальна адаптація дитини.

Завдання дослідження:

1. Провести аналіз теоретичних аспектів дослідження соціальної адаптації дітей дошкільного віку.

2. Розглянути методики тестування дітей дошкільного віку.

3. Провести тестування трьох дітей за трьома тестами, та зробити короткий підсумок психічного стану дитини.

Гіпотези дослідження:

1. Тестування дійсно необхідно для виявлення відхилень в психічному стані дітей.

2. Майбутня школа буде шоком для дітей, тому потрібно перевірити, як діти навчились соціально адаптовуватися.

Методика дослідження: тестування, співбесіда.

Наукова новизна: полягає в тому, що наразі немає великої кількості актуальних досліджень дітей, особливо дошкільного віку на предмет їх соціальної адаптації.

1. Теоретичні засади формування соціальних навичок дитини

1.1 Соціальна адаптація дітей раннього віку

Проблема соціальної адаптації широко і багатогранно представлена у дослідженнях багатьох учених, зокрема: Г. Балла, Б. Вульфова, Д. Кона, М. Лещенко, А. Мудрик, В. Мушинського, О. Чоботько та ін.

Дослідженню особливостей періоду раннього віку дітей у педагогічній науці приділено значну увагу науковців, серед яких праці: Аксаріної Н., Бачинського П., Бєлєнької Г., Бретт Д., Гордона Д., Гураш Л., Гурковської Г., Денисюк Д., Доман Г., Козлова С., Лісіної М., Лупан С., Павлова Л., Пентлі Е., Спока Б., Томас Е., Шафер Е., Щелованова М. та ін. [1].

Енциклопедія освіти трактує соціальну адаптацію як процес і результат пристосування людини до умов соціального середовища і водночас часткове пристосування самого середовища до людини з метою гармонійного співіснування (від лат. Adaptation - пристосування) [2]. Суспільство кінця ХХ - початку ХХІ століття прийнято вважати інформаційним. Поява нових інформаційних технологій, зумовила перерозподіл педагогічних акцентів у вихованні. Технологізація сучасного побуту все більше витісняє один з найважливіших засобів виховання - безпосереднє спілкування батьків з дітьми. Таке нерівноцінне заміщення у ранньому віці може бути особливо шкідливим, адже успішність адаптації маленької особистості, у першу чергу, залежить від активної позиції дорослих.

Ранній вік характеризується наявністю криз у особистісному зростанні дитини, що спричиняється виникненням суперечностей між прагненнями і можливостями немовляти. Дитина є уже достатньо дорослою для того, щоб вирізняти себе з-поміж інших. Вона починає активно апробовувати різноманітні соціальні ролі, що формує уміння та навички, необхідні для самостійного життя. Основною базою запуску цього механізму є здобуття інформації та активна участь у ньому дорослих.

Проблему соціальної адаптації дітей у ранньому дитинстві частково поглиблюють психофізіологічні особливості цього віку. Фізіологічно у цей період, що охоплює віковий проміжок від 1-го до 3-х років, відбувається блокування активності правої півкулі мозку. Активність правої півкулі притаманна усім людям від народження, вона орієнтована на сприйняття багатовимірного простору, формування у свідомості людини єдиної, цілісної картини світу. Однак, починаючи з раннього дитинства, її активність блокується усім виховним процесом, оскільки характер впливу на дітей їхньої правої півкулі не сприймається дорослими людьми з активною лівою півкулею [3]. З психологічної точки зору, кардинальні перетворення відбуваються у вищій нервовій системі та поведінці. Дитина проявляє упертість, негативізм, протест, знецінення дорослих, що є прямим свідченням її бажання самостійно апробовувати свої можливості у життєвому просторі. До всього ж, у сучасному глобалізованому світі, де постійно відбувається прискорення життя, малюки часто мають ознаки імпульсивності та гіперактивності.

У педагогічно не озброєних батьків така поведінка іноді викликає підозру в порушенні психофізіологічного розвитку. Починається посилене виховання та пошук педагогічних пробілів. Часто у таких випадках дітям встановлюються медичні діагнози, і що страшніше - починається лікування психотропними препаратами. Сьогодні, широковживаною є практика лікування у дітей так званих СДУ (синдром дефіциту уваги) та СДУГ (синдром дефіциту уваги з гіперактивністю). Причини такої поведінки сучасні дослідники часто пов'язують з високим рівнем інформатизації суспільства та, як наслідок, перенасиченням нефільтрованою інформацією чутливий дитячий мозок [4]. Однак, часто такі синдроми проявляються через банальне бажання дитини бути почутою у своєму незреалізованому світі, відчувати батьківську любов, викликати повагу.

Однак, ні один винахід технічного прогресу не може замінити дитині батьків. Необхідність батьківської любові та уваги у процесі соціальної адаптації яскраво ілюструє явище «соціальної депривації» (нестача соціальної, емоційної, сенсорної стимуляції розвитку дитини). Воно детермінується як наслідок впливу соціальної ізоляції на розвиток свідомості дитини. Прикладом такого впливу є характеристика дітей, які виховувались у суспільних закладах опіки. На відміну від дітей, які зростають у сім'ї, діти-сироти характеризуються порушенням фізичного та психічного розвитку, здібностей, відставанням у навчанні, некомунікабельністю, низьким інтелектом, агресивністю, апатією, дивною поведінкою в цілому. Вихованці дитячих закладів страждають від браку персоніфікованих, спрямованих на розвиток їх індивідуального життя контактів. Обійми, пригортання, можливість торкатися до тіла дорослого, спілкування виявляються такими ж важливими, як повітря та їжа [5].

Основним інститутом соціалізації у період раннього віку є сім'я. Нажаль, шалений ритм сучасного життя часто не залишає достатньо часу дорослим на спілкування з дітьми. Більшу ж частину часу малюку необхідно проводити з матір'ю - вона відіграє основоположну роль у процесі його соціальної адаптації. Мати має вищу владу, може дозволити або заборонити, вона вирішує чим зайнятися і куди піти, формує уявлення про добре і погане. Мама завжди поруч вдома, спостерігає за іграми на дитячому майданчику, приймає участь у розв'язанні непорозумінь з однолітками, а також відслідковує поведінку малюка за словами вихователів дитячого садка. Від мами нічого не можна приховати, тому авторитет матері у період раннього вікує незаперечним.

Гендерну проблематику у процесі соціалізації дітей раннього віку чітко можна простежити у відносинах «син - мама». «Я сама» часто говорять хлопчики, намагаючись наслідувати матері. Вони наполегливо фарбують губи біля дзеркала і беруться за віник на кухні. Пізніше, коли малюк зміцніє, тато почне проводити більше спільного часу з сином - поведе його на футбольний стадіон, дозволить сісти за кермо в авто - він стане авторитетним прикладом для наслідування [6].

Наявність у сім'ї дідуся та бабусі значно розширює соціалізуюче середовище дитини. Корчак підкреслює їх позитивний вплив на соціальну адаптацію дитини: «Якщо в сім'ї є бабуся і дідусь, можливо, це для дитини краще. Якщо мама сьогодні сердита, можливо, бабуся втішить; мама відмовиться, можливо бабуся допоможе. У бабусі більше часу, - отже, вислухає уважніше. Цікаво розповідають старенькі люди. І взагалі як це дивно: бабуся пам'ятає маму маленькою дівчинкою, а тата - молодим хлопцем. А ще раніше бабуся сама була дитиною. Пам'ятає старі часи. Іншими тоді були вулиці, будинки, інші лампи і годинники, навіть люди були інші. Не було багатьох винаходів і книжок, іграшок, розваг...» [7].

В період від одного з половиною до двох років дитина удосконалює свої пізнання і навички, визначає своє місце у середовищі, звикає до самообслуговування. Освоєння мови дозволяє вільно контактувати з навколишніми людьми. Мова починає виконувати комунікативну функцію, що дозволяє маляті виражати свої почуття. У цей період дитина йде на перші усвідомлені контакти з однолітками.

На вулиці, на дитячих майданчиках дитина потрапляє у коло собі подібних, де починається формування перших комунікативних зв'язків. І це є дуже важливо для маленької особистості, адже незабаром їй доведеться ходити у дитячий садок чи школу, де не буде пильного нагляду та допомоги звичних близьких людей. Колектив учить маленьку людину вольовій поведінці, умінню співвідносити свої бажання з бажаннями інших дітей і вимогами дорослих. У дитини формується довільна поведінка і саморегуляція, в рівні розвитку яких полягає успішність майбутнього учня.

Важливими з погляду соціальної адаптації у колективі є спілкування і набуття першого соціального досвіду. Знаходячись між однолітками, дитина вчиться спілкуватися з іншими дітьми, обстоювати свою власну думку і прислухатися до чужої. У неї формується не тільки система уявлень про навколишній світ, але й про самого себе: про свої дійсні здібності і можливості, які можуть оцінити не тільки мама і тато, але і інші люди і, перш за все, однолітки [8].

1.2 Роль сім'ї у особистісному розвитку дитини

Особистісний розвиток дитини починається від народження і сім'ї належить вагома роль у забезпеченні успішності цього процесу. Сім'я є тією початковою соціальною матрицею, в яку сягає коріння особистості, де визначаються соціальний статус дитини, виникає прихильність до рідних, закладається підгрунтя для становлення її світогляду і переконань, настановлень, морально-етичних ідеалів, уподобань, соціальної поведінки. Посідаючи ключове становище серед соціальних інститутів за своєю екзистенційною сутністю, сім'я є таким «еволюційним винаходом людства, який гармонійно поєднує власне існування з продовженням людського роду, і тим самим забезпечує статусно-рольовими виконавцями інші соціальні інститути, сприяючи їх виживанню й існуванню суспільства загалом» [9].

Основна функція сім'ї - репродуктивна, функція продовження роду. Однак, як стверджував Е. Фромм, наближаючись до раннього віку, дитина починає усвідомлювати той факт, що її мати та інші люди є чимось окремим стосовно неї. Цьому сприяє спроможність дитини маніпулювати і вивчати об'єкти, опановувати їх фізично й пізнавати розумово. Із дорослішанням у дитини розвивається прагнення до особистісної незалежності та персональної свободи [10]. Момент усвідомлення дитиною своєї окремітттності у фізичному й соціальному просторі є водночас моментом усвідомлення необхідності пристосування, адаптації до цього простору з наступним активним входженням у нього.

У цьому контексті актуалізується виховна функція сім'ї, яка реалізується в процесі задоволення індивідуальних потреб дорослих членів у батьківстві та материнстві, відносинах з дітьми, їхньому вихованні. Завдяки виховній функції сім'я забезпечує підготовку молодого покоління до майбутнього самостійного життя в умовах конкретного соціуму.

Водночас сім'я постає як сфера первинного соціального контролю, тобто її завдання полягає у моральній регламентації членів сім'ї у різних сферах життєдіяльності, а також регулюванні відповідальності та обов'язків у відносинах між подружжям, батьками і дітьми [11]. З цим пов'язана соціально-статусна функція сім'ї - надання своїм членам певного соціального захисту, відтворення соціальної структури. Крім того, сім'я виконує функцію духовного спілкування, спрямовуючи особистісний розвиток своїх членів, їхнє духовне взаємозбагачення, а також емоційну функцію, забезпечуючи психологічний захист, емоційну підтримку своїх членів.

Важливість сім'ї у становлення дитини як особистості спричинюється тим, що сімейне мікросередовище є головним «транслятором» культурних норм і цінностей. Тобто цінності, які культивуються в сім'ї, або «ціннісний релятивізм мають тенденцію до безпосереднього засвоєння дитиною» [11].

Як «стрижневу соціальну ситуацію», яка пов'язує індивідуалістичні аспекти особистості з культурними схемами суспільства, розглядав сім'ю Т. Парсонс. У своїх працях він висував на перший план роль символічного процесу, завдяки якому «система особистості» набуває й інтерналізує моральні цінності, визначає цілі, робить вибір і, в такий спосіб, організовує свої мотиви в усвідомлені системи [12].

О. Мертон, спираючись на результати експериментальних досліджень, доводив, що дитина активно залучається до виявлення та зміни неявних зразків культурного оцінювання, віднесення людей і речей до різних категорій і формування гідної поваги тією самою мірою, якою вона засвоює наявну культурну орієнтацію своїх батьків, що виражається в нескінченному потоці наказів, пояснень і попереджень. З цього науковець робив припущення про те, що дитина зберігає «виявлені в щоденній поведінці батьків неявні зразки культурних цінностей навіть у тому випадку, якщо вони суперечать явним порадам і попередженням старших» [12].

Вивчення взаємозв'язку сімейного виховання й особливостей розвитку дитини дало М. Мід змогу стверджувати, що хоча виховання і не може змінити той факт, що особистість дитини в її суттєвих рисах завжди відображає культуру, в якій вона була вихована, все ж таки «методи виховання можуть мати далеко сягаючі наслідки для розвитку тієї сукупності темпераменту, світогляду, стійких преференцій, які ми називаємо особистістю. В середині гомогенної культури проблема формування особистості постає більш рельєфно. її не затіняють штучні нагромадження, які складна культура обов'язково привносить у розвиток кожного індивіда, народженого в лоні гібридних традицій» [12].

Згідно з дослідженнями Т. Кравченко, за дотримання батьками демократичного стилю відносин з дитиною, сімейне виховання відбувається за такими основними напрямами [13]:

- інформаційним. Дитина активно сприймає інформацію, що надходить від батьків, фіксує її, переробляє, інтерпретує, послуговуючись наявним у неї особистісним досвідом. Водночас сприйняттю дитини властиві суб'єктивність, деяка неординарність через обмаль особистісного досвіду і нестереотипне мислення. Внаслідок цього вона може оригінально інтерпретувати отримувану інформацію, збагачуючи образ світу близьких людей. Цей напрям батьківсько-дитячих відносин передбачає опанування дитиною певної суми знань, уявлень, переконань, необхідних для активного входження в соціальну структуру суспільства та погодженої взаємодії з ним;

- емоційним. У відносинах з батьками дитина набуває першого позитивного і негативного емоційного досвіду, з'ясовує для себе значення таких понять, як добро, любов, ніжність, чуйність тощо та їх антиподів - зло, ненависть, грубість, нетерпимість, чванливість і т. ін. Вона залучається до широкої палітри почуттів, сприймає і відчуває різноманітні емоційні впливи батьків і сама впливає на їхню емоційну сферу. Завдяки цьому забезпечується особистісне сприйняття дитиною зовнішньої інформації, її інтеріоризація та ієрархізація, формування певного ціннісного ставлення до неї, що позитивно впливає на її соціалізацію;

- діяльнісним. Життєві цілі, прагнення, інтереси, цінності дитини значною мірою формуються під впливом настанов та реальних дій і вчинків батьків. Активна життєва позиція батьків, суб'єкт-суб'єктні відносини з дитиною, залучення її до спільної діяльності, надання їй можливостей для прояву ініціативи та самостійності убезпечують зростаючу особистість від неадаптивного сприймання соціальної дійсності, сприяють оволодінню соціально схвалюваними способами діяльності [13].

За даними Д. Кенделла і Г. Лессера, діти з «демократичних сімей характеризуються вищою успішністю, в них більшою мірою розвинена доброта, працелюбність, уміння постояти за себе, самостійність, безкорисливість, відповідальність, самокритичність» [12].

На важливості такого стилю батьківсько-дитячих відносин наголошував представник психоаналітичного підходу Е. Еріксон. Розглядаючи особливості розвитку особистості протягом усього життєвого циклу, він дійшов думки про необхідність для кожного індивіда вирішення не психосексуальних, а психосоціальних конфліктів. Успішність реалізації цієї потреби Е. Еріксон пов'язував зі становленням здорової особистості, тобто такої, яка володіє базовим почуттям довіри до світу (внутрішнє самовизначення), автономністю (самостійність, почуття самоконтролю), ініціативністю (здатність вирішувати завдання заради переживання власної активності - рухової і соціальної). Стати такою особистістю, вважав американський дослідник, можна за умов грамотної батьківської позиції, що виявляється в упевненості, надійності, заохоченні самостійності дитини, створенні умов для розширення контрольованого нею простору [12].

Згідно з поглядами А. Адлера, демократичний стиль батьківсько-дитячих відносин передбачає рівність, але не тотожність між дорослими і дітьми в правах і мірі відповідальності, співробітництво, природні результати. Досягти цього можливо за умов дотримання таких головних принципів сімейного виховання, як відмова від боротьби за владу і врахування потреб дитини [14].

На переконання К. Роджерса, умовою розвитку здорової особистості є відсутність суперечності між Я-ідеальним і Я-реальним, тобто уявленням про те, як тебе люблять, і справжнім рівнем любові. Звідси невід'ємною ознакою ефективних батьківсько-дитячих відносин американський дослідник називав прояв справжніх щирих почуттів (як позитивних, так і негативних) усіма членами сім'ї, безумовне прийняття кожним своїх почуттів і почуттів ближніх, відданість своєму внутрішньому Я. Для демократичної взаємодії з дітьми, за К. Роджерсом, батьки мають володіти трьома вміннями: вмінням слухати дитину; вмінням висловлювати свої думки і почуття в такій формі, щоб дитина могла зрозуміти їх; умінням розв'язувати проблеми в такий спосіб, щоб одержані результати задовольняли всі сторони [15].

«Емоційна дистанція» як стиль відносин батьків з дитиною характеризується зосередженістю уваги дорослих виключно на власних пріоритетах, професійних інтересах. Контакти з дитиною позначені епізодичністю, діловою ситуативністю. І в сім'ї, й поза нею дитина залишається сама із собою, а контроль з боку дорослих ослаблений або взагалі відсутній. За умов дотримання батьками «емоційної дистанції», дитина постійно відчуває себе тягарем для батьків, що спричинює формування напружених, конфліктних взаємин між старшими і молодшими членами сім'ї. На неї доволі часто перекладається значна частка суто батьківських обов'язків. Такий стиль виховання є типовим для сімей, де дорослим притаманна нерозвиненість, слабкість батьківських почуттів, а дітям - певні негативні відхилення в характері.

Неувага батьків до дитини породжує в неї прагнення до домінування, що може стати джерелом конфлікту як зовнішнього, якщо це прагнення зіткнеться з протидією, так і внутрішнього, якщо дитина усвідомлює, що в неї немає для цього достатніх можливостей [16]. Порушення внутрішньо сімейних відносин за лінією «дитина - батьки» веде до психологічної, а надалі й до соціальної дезадаптації.

Вивчаючи феномен дезадаптації, К. Роджерс розглядав її як стан невідповідності, внутрішнього дисонансу, що зумовлюються потенційним конфліктом між настановленнями «Я» й безпосереднім досвідом людини. На переконання американського психолога, доволі часто передумови невідповідності між «Я-концепцією» й почуттями слід шукати в ранніх періодах життя. Нерідко умовою батьківською любові й доброго ставлення до дитини стає її відмова від справжніх почуттів: якщо вона сердиться на батьків, це означає, що вона - погана людина. Для успішного виховання, стверджував К. Роджерс, не треба вимагати від дітей (як передумови батьківської прихильності) відмовлятися від своїх почуттів або перекручувати їх, натомість треба пояснювати їм, що, хоча їхні почуття й зрозумілі, не слід керуватися ними в своїх діях, оскільки така поведінка може нанести шкоду або спричинити страждання близьких. Водночас психолог наголошував на недоцільності засудження самого факту наявності в дитини негативних почуттів. Дитина має не відмовлятися від них, а «навчатися бути стриманою в їх прояві; це дасть змогу сформувати в дитини внутрішні регулятори поведінки, а не конформістські цінності, які проявляються в суто зовнішній слухняності, й уникнути дезадаптації» [15].

У рекомендаціях для матерів щодо шляхів і засобів виховання дітей, американський лікар і педагог Б. Спок попереджав: «Виявляйте чуйність, враховуйте бажання і волю своєї дитини. Але обережно, не дозволяйте дитині перетворювати вас на рабиню. Пам'ятайте, що найголовнішу роль мають відігравати батьки, батьківський авторитет. Я маю на увазі справжній авторитет, а не авторитарність. Йдеться не про покарання дитини, а про вміння навчити її тому, що добре і справедливо. Треба домагатися того, щоб у покаранні як методі виховання, просто не було необхідності» [ 17].

За умов дотримання батьками дитиноцентричного стилю, дитина стає сенсом і метою їхнього життя. Мірою дорослішання дитини, в батьків актуалізуються побоювання втратити свої позиції й авторитет. У реальному житті це проявляється у наданні переваги створенню ролі «маленької дитини», в якої з підвищеною увагою культивуються такі дитячі якості, як безпосередність, наївність, грайливість, що знижує рівень вимог до неї. Наслідком цього може стати формування в дитини інфантильності, неадекватного розуміння самої себе і навколишніх людей, невпевненості у своїх можливостях у поєднанні з егоїзмом, упевненістю у власній виключності, переконаністю в тому, що оточуючі мають повсякчас піклуватися про неї, допомагати й захоплюватися нею [18].

Дитиноцентричний стиль відносин виникає й тоді, коли батьки покладають надто великі надії на майбутнє своєї дитини, її успіхи, здібності й таланти, сподіваючись, що вона зможе втілити їхні власні мрії, які в силу тих чи інших причин залишилися нереалізованими [19].

Хаотичний стиль батьківсько-дитячих відносин позначений тим, що батьки дотримуються діаметрально протилежних виховних принципів. Зазвичай, один з батьків виявляє суворість, вимогливість, схильність до контролю й перевірки всіх дій дитини, покарання. Інший, навпаки, характеризується м'якістю, лібералізмом, прагненням задовольнити найменшу примху дитини. Як наслідок, у сім'ї створюється конфліктна атмосфера щодо виховання дитини, а вона сама змушена пристосовуватися до суперечливих вимог [12].

1.3 Підготовка та адаптація дітей до школи

Сьогодні прийшли до першого класу діти - шестирічки, які навчатимуться у початковій школі чотири роки. Період розвитку дитини від 6-ти років є перехідним між дошкільним і молодшим віком.

З приходом до школи змінюється провідна діяльність шестирічного школяра. Всі види діяльності (гра, посильна праця, творчість) підпорядковуються навчанню. І потрібно, щоб у першому класі цей перехід від ігрової до навчальної діяльності був поступовим. Робота з шестирічними дітьми передбачає обов'язкове урахування їх фізіологічних і психологічних особливостей. Маленькі шестирічки прагнуть визнання з боку дорослого, вчителя і намагаються гарними вчинками заслужити це визнання. Тому школярі набагато швидше відгукуються на прохання педагога, ніж на тверді вимоги.

У першому класі необхідно сформувати в дитині внутрішню позицію школяра, а саме: відмова від дошкільного - ігрового способу існування, позитивне ставлення до навчального процесу і нового типу стосунків з дорослим, як з учителем [20].

Одним з основних завдань вчителя і психолога, що працюють у першому класі чотирирічної початкової школи, є створення умов для успішної адаптації дітей до шкільного життя. Слід пам'ятати, що тривалість адаптаційного періоду у шестирічок збільшується з трьох місяців до півроку.

Норми дошкільної поведінки краще пропонувати спочатку у формі гри за шкільними правилами. Часто зазнають труднощів шестирічки у процесі взаємодії з однолітками. Вони емоційно переносять власні невдачі, але люблять критикувати своїх ровесників [21].

Адаптація - відповідальний етап життя маленького школяра, вчителів, батьків, адже саме в цей період шестирічний першокласник приймає й освоює шкільні норми, у нього формується інтерес до шкільного життя, з'являється віра в свої сили, діти дорослішають. Але під час адаптації спостерігається негативна фізіологічна реакція дитячого організму на різку зміну звичного способу життя: швидка стомлюваність, порушення сну і апетиту, збудливість, дратівливість. Ось чому вчителю потрібно встановити позитивний емоційний контакт з дітьми та їх батьками, створити найбільш сприятливі умови для психологічної і фізіологічної адаптації першокласників до шкільного життя [22].

Початок навчання дитини в першому класі - складний і відповідальний етап у її житті, адже відбувається дуже багато змін. Це не тільки нові умови життя та діяльності, а й нові контакти, нові стосунки, нові обов'язки. Змінюється соціальна позиція: був дитиною, тепер став школярем; змінюється соціальний інститут навчання і виховання: не садочок чи бабуся, а школа, де навчальна діяльність стає провідною, обов'язковою, соціально значущою та оцінюваною, такою, що розширяє права і обов'язки дитини, її зв'язки з навколишнім середовищем. Першокласник - це початок суспільного життя людини як суб'єкта діяльності. Зі вступом до першого класу змінюється життя дитини: все підпорядковується навчанню, школі, шкільними справам.

Адаптація дитина до школи відбувається не одразу. Не день і не тиждень потрібно для того, щоб призвичаїтися до школи по-справжньому. Це досить тривалий процес, пов'язаний зі значним напруженням усіх систем організму. Тільки через 5-6 тижнів поступово підвищуються та стають стійкішими показники працездатності, у дитини спадає напруження та тривожність. Залежно від стану здоров'я, сімейної ситуації, відвідування чи не відвідування дитячого садка адаптація до школи, до нових умов життя може мати різний перебіг [20].

Безперечно першокласники, що відвідували дошкільні навчальні заклади, значно легше адаптуються до школи, ніж ті діти, які перебували вдома, не звикли до тривалого перебування в дитячому колективі, певного сталого режиму. Легше проходить період пристосування адаптації до школи і краще вправляються з розумовими та фізичними навантаженнями здорові діти, але, на жаль, сьогодні лише 30% дітей ідуть до школи здоровими. Решта має різноманітні порушення в стані здоров'я. Тож зрозуміло, чому процес адаптації проходить з певними ускладненнями й затягується на триваліший термін [23].

Починаючи з перших тижнів навчання у 1 класі, діти поступово віддаляються від батьків, хоча постійно відчувають потребу в підтримці та допомозі дорослої людини. Стосунки з батьками, склад сім'ї та взаємини між її членами мають значний вплив на учня. Зі вступом дитини до першого класу в батьків з'являється новий статус - батьки першокласника, а відповідно й ті проблеми, що вирішують батьки спільно з дитиною, і ті радощі успіху, що переживаються спільно. Часто в розмові з батьками учнів 1 класу доводиться чути: «Ми пішли до першого класу...», «Нам задавали вивчити вірш...», «Ми не встигли зробити домашнє завдання.» тощо. Вживання займенників «ми», «нам» свідчить про те, що всі питання шкільного життя є для батьків спільними.

Переживаються разом і перші шкільні труднощі -- адаптація дитини до навчання в школі. Як допомогти їх подолати? Як знайти спільну мову з учителем і однокласниками? Що зробити для того, щоб першокласник не втратив інтерес до навчання? На ці та інші питання ми спробуємо відповісти, подавши певні поради для батьків першокласників [23].

Почнемо з розкриття першої проблеми -- у чому полягає сутність поняття "адаптація до школи", які рівні адаптації існують. Згідно з педагогічним словником, адаптація -- це пристосування дитини до умов і вимог школи, які для неї є новими порівняно з умовами дитячого навчального закладу і сім'ї в дошкільному дитинстві. У психолого-педагогічних дослідженнях визначаються та характеризуються три рівні адаптації. З метою визначення того рівня, на якому перебуває ваша дитина, подаємо їх зміст і основні показники.

Високий рівень адаптації. Першокласник позитивно ставиться до школи:

- правила і вимоги сприймає адекватно; навчальний матеріал засвоює легко;

- глибоко і повно оволодіває програмовим матеріалом, розв'язує ускладнені задачі, чемний, уважно вислуховує вказівки, пояснення вчителя;

- доручення виконує охоче й сумлінно, без зовнішнього контролю;

- виявляє високу зацікавленість до самостійної навчальної роботи, готується до всіх уроків;

- має у класі позитивний статус.

Середній рівень адаптації. Першокласник позитивно ставиться до школи: відвідування уроків не викликає в нього негативних переживань, розуміє навчальний матеріал, коли вчитель пояснює його досить детально і наочно; засвоює основний зміст програми з усіх предметів, самостійно розв'язує типові задачі; зосереджений і уважний під час виконання завдань, доручень, вказівок учителя, водночас потребує контролю з боку дорослого; зосередженим буває тільки тоді, коли робить щось цікаве для себе; майже завжди готується до уроків і виконує домашні завдання; доручення виконує сумлінно; дружить з багатьма однокласниками [23].

Низький рівень адаптації. Першокласник негативно або байдуже ставиться до школи: часто скаржиться на здоров'я, погане самопочуття, у нього переважає пригнічений настрій; спостерігаються порушення дисципліни; матеріал, який пояснює вчитель, засвоює фрагментарно; самостійна робота з підручником викликає труднощі, під час виконання самостійних завдань не виявляє до них інтересу; до уроків готується нерегулярно, потребує постійного контролю, систематичних нагадувань і спонукань як з боку вчителя, так і з боку батьків; може зберігати працездатність і увагу за наявності тривалих пауз для відпочинку; для розуміння нового матеріалу і розв'язування задач за зразком потребує значної допомоги вчителя і батьків; доручення виконує під контролем і без особливого бажання; пасивний, близьких друзів не має, знає імена й прізвища лише частини однокласників [24].

Психологічні труднощі молодшого шкільного віку - це труднощі пов'язані з особливостями формування та функціонування дитини в навчальної діяльності.

Початок навчання у школі припускає наявність в дитини шкільної зрілості, тобто, має досягти певного рівня фізичного і інтелектуального розвитку, і навіть соціальної адаптації, що дозволяє їй відповідати традиційним шкільним вимогам. Проте за шкільною зрілістю необхідно враховуватиме й соціально-психологічну готовність дитину до шкільного навчання. На жаль, соціальної зрілості, яку при цьому нелегко оцінити, не приділяється достатньої уваги. У результаті до школи надходить досить багато дітей, яким хотілося б скоріш гратись, ніж займатися уроками. В таких дітей низька працездатність, увага ще хитка і запропонованими учителем завданнями діти справляються погано, діти неспроможні дотримуватись шкільної дисципліни [25].

Адаптаційні труднощі займають щодо нетривалий проміжок часу у початку шкільного навчання. Важче і довше звикають до шкільного життя "домашні" діти, тобто діти, що ніколи раніше не відвідували дитячі дошкільні заклади і немає достатнього досвіду у спілкування в дитячих колективах.

При тривалому і незвичному протікання адаптаційного періоду слід звернути увагу до стан здоров'я, оскільки при цьому може приховуватися можливість загострення будь-яких хронічних захворювань.

Шкільне навчання пред'являє певні вимог до дитини, які об'єднують у поняття « готовність до шкільного навчання». Найзначимішим показником готовності вважається - адаптація, чи пристосування до школи. Це дуже відповідальний період у житті першокласника. Змінюється практично все життя дитини: її інтересів, бажання, спілкування з однолітками і дорослими - все підпорядковується шкільним проблемам [26].

Як можуть виглядати труднощі, що відразу помітні батькам і вчителям. Наводжу невеличкий перелік основних проблем:

- потреба у постійної опорі на підказку або сумісне виконання уроків;

- складність домашніх завдань і алгоритмів їх виконання;

- постійне відволікання уваги під час домашніх завдань;

- неспроможність керувати своєю амбіційною поведінкою під час уроків, перервах;

- складнощі у спілкуванні з однокласниками, вчителями;

- складність в запам'ятовуванні матеріалу, даного під час уроків (дитина їх пам'ятає і неспроможна розповісти і т.д.);

- виконання домашніх завдань займає цілий день;

- самостійне читання викликає невдоволення, і небажання;

- дитина швидко втомлюється при виконанні домашніх завдань (стає млявим, неуважним, починає позіхатиме, скаржитися на головний біль та інших.)

- погіршується самопочуття, знижується активність, увага, змінюється поводження з початком шкільного навчання з такими проявами, треба звертатися до психолога за рекомендаціями [26].

Розвиток кожної конкретної дитину до періоду шкільного навчання має індивідуальні особливості, що є нормальним. Вимоги шкільного навчання, які пред'являються першокласнику, не враховують індивідуальність. Тому психолог, дає рекомендації батькам по супроводу майбутнього першокласника, в правильному наданні допомоги у навчанні, формуванню необхідних умінь і навиків, втрачених під час дошкільної підготовки. Батьки бояться почути, що з дитини щось негаразд. Якщо вже ви отримаєте інформацію - зможете своєчасно вжити заходів і допомогти своїй дитині, без очікування шкільної неуспішності, не допускаючи розвитку шкільної дезадаптації. Зазвичай, перші прояви шкільної дезадаптації помітні вже під кінець першого місяця навчання. У нормі, дитині досить 2-3 тижня на засвоєння і правил шкільного життя. Але з погляду інтелектуального освоєння програми навчання, дезадаптація частіше демонструють до закінчення першого триместру.

Як свідчить досвід, багато проблем можна припустити і вирішити, без очікування поки дитина відчує їх у собі. Для цього вам необхідно:

- Провести діагностичне обстеження психологічної готовності дитини до шкільного навчання;

- Визначити чинники ризику шкільної дезадаптації;

- Одержати рекомендації з ефективного супроводу першокласника із боку батьків у разі необхідності - психолога.

Типовою причиною труднощів освоєння навчальної діяльності є недостатня сформованість в дитини інтелектуальних окремих його сторін. Такі діти мають слабко виражені порушення пам'яті, уваги, мислення, мову чи динаміку психічних процесів. Ці діти потребують педагогічної допомоги (часом вони вимагають в навчання спеціальних умов), і мають перебувати під наглядом шкільного психолога [20].

Педагогічно запущені діти, чиїх батьки мають нижчий освітній рівень, зловживають алкоголем чи конфліктують між собою - і практично вихованням дитини не займаються, мають дуже бідний запас знань, виявляються не підготовлені до школи, і відчувають складнощі у навчанні.

З другого класу починає складатися дитячий колектив, і тепер діти починають хворобливіше реагувати на зауваження дорослих, зроблені ними при товаришах, оскільки думка однолітків набуває дуже важливе значення.

Починають виділятися "лідери" і "знедолені", змінюються взаємовідносини дітей. Нерідко проблеми міжособистісних відносин із однолітками і дорослими виступають в деяких дітей першому плані і вимагають аналізу та корекції. Батьки дітей часто говорять про них, що вони нетовариські, "задражнили у шкільництві", "моєї дитини не розуміє вчитель" тощо [20].

2. Методичні засади аналізу

Для аналізу соціальних навичок та адоптація дітей проведемо декілька тестів. Розглянемо їх детальніше.

Малюнок сім'ї. У внутрішньому світі маленької дитини сплітається несумісне, випадкове, створюються фантастичні образи, власні теорії, версії.

Поки дитина малює, психолог повинен ненав'язливо проводити спостереження, відзначаючи такі моменти, як:

- порядок заповнення вільного простору.

- порядок появи персонажів малюнка.

- час початку і закінчення роботи.

- виникнення труднощів при зображенні того чи іншого персонажа або елементів малюнку (надмірна зосередженість, паузи, помітна повільність, користування гумкою і т.д.).

- час, витрачений на виконання окремих персонажів.

- емоційний настрій дитини під час зображення того чи іншого персонажа.

- спонтанні коментарі дитини.

Після виконання завдання слід отримати максимум додаткової інформації, організувавши коротку бесіду за допомогою запитань.

1. Скажи, хто тут намальований?

2. Де вони знаходяться?

3. Що вони роблять?

4. Хто в сім'ї найбільш хороший і чому?

5. Їм весело чи нудно? Чому?

6. Хто з намальованих людей найщасливіший? Чому?

7. Хто з них найбільш нещасний? Чому?

8. Як у цій сім'ї карають дітей за погану поведінку?

9. Кого одного залишать вдома, коли поїдуть на прогулянку?

10. Чому дитина не намалював кого-небудь з членів сім'ї (якщо так сталося)?

При опитуванні психолог повинен з'ясувати сенс намальованого дитиною почуття - почуття до окремих членів родини.

Якщо інформації недостатньо можна розширити бесіду і задати дитині вирішити 6 ситуацій: 3 з них мають виявити негативні почуття до членів сім'ї, 3 - позитивні.

1. Уяви собі, що ти маєш два квитки в цирк. Кого б ти покликав з собою?

2. Уяви, що вся твоя родина йде в гості, але один з вас захворів і повинен залишитися вдома. Хто він?

3. Ти будуєш з конструктора будинок (вирізаєш паперову сукню для ляльки), і в тебе не виходить. Кого ти покличеш на допомогу?

4. Ти маєш …. квитків (на один менше, ніж членів сім'ї) на цікаву кінокартину. Хто залишиться вдома?

5. Уяви собі, що ти потрапив на безлюдний острів. З ким би ти хотів там жити?

6. Ти отримав у подарунок цікаве лото. Вся сім'я сіла грати, але вас однією людиною більше, ніж треба. Хто не буде грати?

Аналіз процесу малювання

Інтерпретація процесу малювання реалізує тезу про те, що за динамічними характеристиками малювання криються зміни думки, актуалізація почуттів, напруга, конфлікти, які відображають значущість певних деталей малюнка дитині. Інтерпретація процесу малювання вимагає творчого включення всього практичного досвіду психолога, його інтуїції.

Рис. 1

Першим зображується найбільш значимий, головний або найбільш емоційно близький член сім'ї. Як правило, це той, хто більше часу буває з дітьми, більше, ніж інші приділяє їм увагу

Як правило, діти, отримавши завдання намалювати сім'ю, починають малювати членів сім'ї. Деякі ж діти спершу, малюють різні об'єкти, лінію підстави, сонце, меблі і т. д. І лише в останню чергу приступають до зображення людей. Така послідовність виконання завдання є своєрідною захисною реакцією, за допомогою якої дитина відсуває неприємне їй завдання в часі. Найчастіше це спостерігається у дітей з неблагополучної сімейної ситуацією, але це також може бути наслідком поганого контакту дитини з психологом.

Повернення до малювання тих же членів сім'ї, об'єктів, деталей вказує на їх значущість для дитини.

Паузи перед малюванням певних деталей, членів сім'ї найчастіше пов'язані з конфліктним ставленням і є зовнішнім проявом внутрішнього дисонансу мотивів. На несвідомому рівні дитина як би вирішує, малювати йому чи ні людину або деталь.

Стирання намальованого, перемальовування можуть бути пов'язані як з негативними емоціями по відношенню до члена сім'ї, так і з позитивними. Вирішальне значення має кінцевий результат малювання. Якщо стирання і перемальовування не привели до помітно кращої графічної презентації - можна судити про конфліктне відношення дитини до цієї людини.

Спонтанні коментарі часто прояснюють сенс мальованої змісту. Тому до них треба уважно прислухатися. Також треба мати на увазі, що коментарі все ж є засобом ослаблення внутрішнього напруження, і їх поява видає найбільш емоційно «заряджені» місця малюнка. Це може допомогти направити і питання після малювання, і сам процес інтерпретації.

Оцінка загальної структури.

Рис. 2

Якщо члени сім'ї зображені так, що тримаються за руки, то це може відповідати реальній ситуації в сім'ї, а може бути відображенням бажаного. Але, загалом малювання членів сім'ї із сполученими руками, об'єднаність їх у загальній діяльності є індикаторами психологічного благополуччя, сприйняття включеності в сім'ю. Малюнки з протилежними характеристиками (роз'єднаністю членів сім'ї) можуть вказувати на низький рівень емоційних зв'язків.

Якщо якийсь персонаж віддалений від інших фігур, це може говорити про «дистанцію», яку дитина помічає в житті і виділяє її.

Малюючи одного з членів сім'ї вище за інших, дитина тим самим надає йому винятковий статус. Цей персонаж, на думку дитини, володіє найбільшою владою в сім'ї, навіть якщо досліджуваний малює його найменшим порівняно з розмірами інших. Нижче всіх інших дитина схильна малювати того, чий вплив в сім'ї є мінімальним. Для прикладу, якщо дитина вище всіх ставить свого молодшого брата, то, на її думку, він саме той, хто управляє всіма іншими.

Якщо взагалі не зображені люди або зображені тільки люди, які не пов'язані з сім'єю, то це свідчить про травматичні переживання, пов'язані з родиною, відчуття знедоленої, покинутості (тому такі малюнки часті у дітей, які нещодавно прийшли в інтернат), аутизм, відчуття небезпеки, великий рівень тривожності, результат поганого контакту психолога з дитиною.

Діти зменшують склад сім'ї, «забуваючи» намалювати тих членів сім'ї, які їм менш емоційно привабливі, з якими склалися конфліктні відносини.

Часте явище в дитячих малюнках - відмова малювати молодшого сиблінга. Пояснення, такі, як «Брата я забув намалювати» або «Для молодшого брата місця не вистачило» не повинні вводити вас в оману. Нічого випадкового в малюнку сім'ї немає. Все має своє значення, виражає ті чи інші почуття і переживання дитини по відношенню до близьких йому людей. Досить поширена ситуація, коли дитина ревнує батьків до молодшої дитини, оскільки тому дістається велика частина любові та уваги батьків. Оскільки в реальності вона стримує прояв почуття невдоволення і агресії, у малюнку сім'ї ці почуття знаходять свій вихід. Молодший сиблінг просто не зображується на малюнку. Заперечуючи його існування, дитина знімає існуючу проблему. Може мати місце й інша реакція: дитина може зобразити на малюнку молодшого сиблінга, але виключити самого себе зі складу сім'ї, таким чином ідентифікуючи себе з суперником, який користується увагою і любов'ю батьків. Відсутність на малюнку дорослих може свідчити про негативне ставлення дитини, відсутності будь-якого емоційного зв'язку з ними.

Збільшення складу родини пов'язано з незадоволеними психологічними потребами в сім'ї. Це свідчить про спробу заповнити пустоти, відшкодувати брак близьких, теплих відносин, компенсувати недостатність емоційних зв'язків. Так, хлопчик, будучи єдиною дитиною в сім'ї, може включити в свій малюнок двоюрідних сестер чи братів, далеких родичів і різних тварин - кішок, собак та інших, висловлюючи тим самим недолік близького спілкування з іншими дітьми і потребу мати постійного супутника в іграх, з яким можна було б спілкуватися на рівних. Якщо намальовані дорослі, не пов'язані з сім'єю, то це вказує на пошук людини, здатної задовольнити потребу дитини в близьких емоційних контактах. У деяких випадках - на символічне руйнування цілісності сім'ї, помста батькам внаслідок відчуття непотрібності.

Рис. 3

Коли близьке розташування фігур обумовлено задумом помістити членів сім'ї в обмежений простір (човен, маленький будиночок і т. п.). свідчить про спробу дитини об'єднати, згуртувати родину (для цієї мети дитина вдається до зовнішніх обставин, так як відчуває марність такої спроби).

На малюнку можуть бути присутніми і вигадані персонажі, які також символізують незадоволені потреби дитини. Не отримавши їх задоволення в реальному житті, дитина задовольняє ці потреби в своїй фантазії, в уявних стосунках. У такому випадку вам слід попросити дитину розповісти докладніше про цього персонажа. У його відповідях ви знайдете те, чого їй не вистачає в дійсності.

Дитина може зобразити поблизу одного з членів сім'ї домашню тварину, якої насправді немає. Це може говорити про потребу дитини в любові, яку вона хотіла б отримати від цієї людини.

Якщо дитина малює лінію землі і розташовує людину високо від неї (людина ніби в повітрі), то це може свідчити про відірваність від реальності, схильність до фантазії, слабкий контакт з дійсністю. Також лінія основи (землі) може означати незахищеність, вона надає малюнку стабільність.

Проведена внизу сторінки лінія характерна для дітей з нестійких сімей.

Аналіз особливостей фігур.

Абсолютна величина фігур. Великі, через весь лист, фігури малюють імпульсивні, впевнені в собі, схильні до домінування діти. Дуже маленькі фігури пов'язані з тривожністю, відчуттям небезпеки.

Рис. 4

Найбільш привабливого персонажа для дитини можна визначити за такими ознаками: він зображується першим і поміщається на передньому плані; він вищий і крупніший за інших; намальований з більшою любов'ю і ретельністю; інші персонажі згруповані навколо, повернені в його бік, дивляться на нього; зображений одягненим в особливої одяг; промальовано велику кількість деталей тіла.

Найменш значимий персонаж на малюнку зображується найменшим, часто схематично, малюється в останню чергу і поміщається в стороні від інших. Дитина може перекреслити його кількома штрихами або стерти гумкою. Іноді пропуск в малюнку істотних частин тіла (голови, рук, ніг) може вказувати поряд з негативним ставленням також і на агресивні імпульси щодо цієї людини.

Сильне штрихування або сильний натиск олівця при зображенні тієї чи іншої фігури видають відчуття тривоги, яке відчуває дитина по відношенню до цього персонажа. І навпаки, саме така фігура може бути зображена за допомогою слабкої, тонкої лінії.

Дистанція між членами сім'ї - один з важливих характеристик. Відстані на малюнку є відображенням психологічної дистанції. Найбільш близькі люди зображуються на малюнку ближче до фігури дитини. Перевага того чи іншого з батьків виражається в тому, ближче до кого з батьків намалював себе дитина, який вираз обличчя прочитується у фігурах батьків.

Важливо звертати увагу і на малювання окремих частин тіла. Справа в тому, що окремі частини тіла пов'язані з певними сферами активності, є засобами спілкування, контролю, пересування і т. д.

Руки є основними засобами впливу на світ, фізичного контролю поведінки інших людей. Якщо дитина малює себе з піднятими вгору руками, з довгими пальцями, то це часто пов'язано з його агресивними бажаннями. Іноді такі малюнки малюють і зовні спокійні, поступливі діти. Можна припускати, що дитина відчуває ворожість по відношенню до оточуючих, але його агресивні спонукання пригнічені. Таке малювання себе також може вказувати на прагнення дитини компенсувати свою слабкість, бажання бути сильним, панувати над іншими. Ця інтерпретація більш достовірна тоді, коли дитина на додаток до «агресивним» рукам ще малює і широкі плечі або інші атрибути, символи «мужності» і сили. Іноді дитина малює всіх членів сім'ї з руками, але «забуває» намалювати їх собі. Якщо при цьому дитина малює себе ще й непропорційно маленьким, то це може бути пов'язано з почуттям безсилля, власної меншовартості в сім'ї, з відчуттям, що оточуючі пригнічують його активність, надмірно його контролюють. Цікаві малюнки, в яких один з членів сім'ї намальований з довгими руками, великими пальцями. Найчастіше це вказує на сприйняття дитиною агресивності цього члена сім'ї. Те ж значення може мати і презентація члена сім'ї взагалі без рук - таким чином, дитина символічними засобами обмежує його активність.

Голова - центр локалізації «Я», інтелектуальної та перцептивної діяльності. Якщо діти старше п'ятирічного віку (нормального інтелекту) в малюнку пропускають частини обличчя (очі, рот), це може вказувати на серйозні порушення в сфері спілкування, відгородження, аутизм. Якщо при малюванні інших членів сім'ї дитина пропускає голову, риси обличчя або штрихує все обличчя, то це часто пов'язано з конфліктними відносинами з даною особою, ворожим ставленням до нього.

Вираз обличчя намальованих людей також може бути індикатором почуттів дитини до них. Однак треба мати на увазі, що діти схильні малювати усміхнених людей, це своєрідний «штамп» у їхніх малюнках, але це зовсім не означає, що діти так сприймають оточуючих. Для інтерпретації малюнка сім'ї вирази облич значущі тільки в тих випадках, коли вони відрізняються один від одного.

Презентація зубів і виділення рота часті у дітей, схильних до оральної агресії. Якщо дитина так малює не себе, а іншого члена сім'ї, то це часто пов'язано з почуттям страху, сприйняттям ворожості цієї людини до дитини або до інших членів родини.

Більш детально про особливості частин тіла читайте в інтерпретації методики «Малюнок людини»

Досліджуваний про себе

Дитина не малює себе або замість сім'ї малює тільки себе. В обох випадках досліджуваний не включає себе до складу сім'ї, що свідчить про відсутність почуття спільності з членами сім'ї. Відсутність у малюнку «Я» більш характерно дітям, які відчувають неприйняття. Презентація в малюнку тільки «Я» може вказувати на різні причини. Якщо малюнок про самого себе загалом позитивний (велика кількість деталей тіла, квітів, декорування одягу, велика величина фігури), то це поряд з несформованим почуттям згуртованості вказує і на певні егоцентричні, істероїдні риси характеру. Якщо ж малюнку характерна маленька величина, схематичність, загалом створений негативний емоційний фон, то можна припускати присутність почуття покинутості, іноді це може вказувати на античність.