Основи психології

Поняття про діяльність. Мета і мотиви діяльності. Структура діяльності. Основні різновиди діяльності, їх розвиток у людини. Знання, вміння, навички та звички. Діяльність лікаря та формування професійних вмінь і навичок.

ПЛАН ЗАНЯТТЯ:

Вступне слово викладача і перевірка теоретичної підготовки і практичних навичок.

Показовий клінічний розбір пацієнтів з пограничними станами з оцінкою преморбідного складу особистості, визначення типів реагування і їх співставлення з висновками по результатах експериментально-психологічного дослідження.

Ознайомлення з експериментально-психологічними методиками дослідження особистості (ММРІ, Айзенка, Кетела, Роршаха, ТАТ, метод незавершених речень та ін.).

Короткий зміст теми

У науковому вжитку щодо людини широко побутують поняття «індивід», «особистість», «індивідуальність». Людина народжується вже людиною. У маляти, яке з'являється на світ, конфігурація тіла забезпечує можливість прямого ходіння, структура мозку забезпечує можливість розвитку інтелекту, будова руки - перспективу використання знарядь праці тощо, і цим малятко - людина за сумою своїх можливостей - відрізняється від дитяти тварини, яке за жодних обставин не може набути подібного фонду якостей. Сказаним стверджується факт належності маляти до людського роду, що фіксується в понятті «індивід». Отже, в понятті «індивід» утілено родову належність людини. Цим поняттям широко оперують фізіологія, анатомія, медицина. Особистість є соціальним поняттям; людину з соціально-психологічного погляду характеризує рівень розвитку психіки, здатність до засвоєння соціального досвіду, можливість спілкування з іншими людьми. Особистість - категорія суспільно-історична.

Особистість - діяч суспільного розвитку, свідомий індивід, який посідає певне становище в суспільстві та виконує певну соціальну роль. Індивідуальність - особистість, яка характеризується унікальними, неповторними соціально-психічними якостями, що помітно вирізняють її серед інших особистостей. За психологічним визначенням, особистість-це сукупність різних сторін нашої психіки, з яких складається усвідомлення єдності «Я», що зберігається при всій мінливості часових і просторових умов і в усіх видах діяльності.

До розгляду структури особистості існують різні підходи. Згідно з концепцією персоналізації А. Петровського, у структурі особистості можна виокремити три складові:

1) внутрішньоіндивідна (інтеріндивідна) підсистема, що представлена темпераментом, характером, здібностями людини та всіма характеристиками її індивідуальності;

2) інтраіндивідна підсистема, яка виявляється у спілкуванні з іншими людьми і в якій особистісне виступає як прояв групових взаємовідносин, а групове - у конкретній формі проявів особистості;

3) надіндивідна (метаіндивідна) підсистема, у якій особистість виноситься як за межі органічного тіла індивіда, так і поза зв'язки «тут і тепер» з іншими індивідами.

Платонов К. у межах системно-діяльнісного підходу вирізняє в структурі особистості чотири основні підструктури:

1) підструктура спрямованості, яка об'єднує спрямованість, ставлення та моральні якості особистості. Елементи особистості, що входять до цієї підструктури, не породжуються природними задатками і відображають індивідуально заломлену класову свідомість. Формується ця підструктура шляхом виховання і є соціально зумовленою;

2) підструктура досвіду - охоплює знання, навички, уміння і звички, набуті в індивідуальному досвіді шляхом навчання, але вже з помітним впливом біологічно зумовлених властивостей особистості, її називають ще індивідуальною культурою, підготовленістю;

3) підструктура форм відображення, яка охоплює індивідуальні особливості окремих психічних процесів чи психічних функцій як форм відображення; вплив біологічно зумовлених особливостей у цій підструктурі проявляється ще більш чітко;

4) біологічно зумовлена підструктура: темперамент, статеві й вікові особливості, патологічні зміни. Ці елементи залежать від фізіологічних і морфологічних особливостей мозку.

Платонов К. називає запропоновану структуру особистості загальною - оскільки вона властива кожній особистості, але кожна конкретна особистість має свою індивідуальну структуру; динамічною - тому, що не залишається незмінною в жодній конкретної особистості: із дитинства й до смерті вона змінюється; функціональною - тому, що вона як ціле та її складові елементи розглядаються як психічні функції; психологічною - оскільки узагальнює психічні властивості особистості.

Головним структурним компонентом особистості є її спрямованість як система спонукань, що визначає вибірковість ставлень та активності особистості. Основними проявами спрямованості є потреби та мотиви, ціннісні орієнтації, рівень домагань, перспективи та цілі особистості.

Мотиви - це пов'язані задоволенням певних потреб спонукання до діяльності. Мотиви розрізняють за їх усвідомленістю. Неусвідомлюваними мотивами є установки і потяги. Установка - це неусвідомлюваний особистістю стан готовності до певної діяльності чи поведінки. Установка часто є результатом недостатньо обґрунтованих висновків з фактів особистого досвіду або некритичного засвоєння стереотипів мислення (стандартизоване судження, усталене в певній групі). Потяг - це спонукання до діяльності, що є недиференційованою, недостатньо чітко усвідомленою потребою, невиразна потреба в чомусь. Він швидкоплинний: потреба або згасає, або перетворюється в прагнення. Потяги характерні для юнацького віку як провісники майбутніх прагнень усвідомлюваних мотивів. Усвідомлюваними мотивами є інтереси, переконання, прагнення. Інтерес - це емоційний вияв пізнавальних потреб особистості. Суб'єктивно інтереси розкриваються на позитивному емоційному фоні, у бажанні глибше пізнати об'єкт, зрозуміти його. Роль інтересів у тому, що вони є спонукальним механізмом пізнання, змушують особистість шукати шляхів, засобів задоволення того чи іншого бажання. Розрізняють інтереси за змістом, метою, шириною, глибиною, за стійкістю і дієвістю. Так, за метою інтереси поділяються на безпосередні й опосередковані. Безпосередні інтереси зумовлює емоційна привабливість об'єкта. Наприклад, інтерес до розв'язання задач, кросвордів, до спілкування з друзями тощо. За глибиною інтереси поділяють на поверхові і глибокі. За широтою - на широкі й вузькі. Широкі інтереси розподілені між багатьма об'єктами; вузькі сконцентровані в одній галузі. Цінна риса особистості - багатофокусність інтересів у кількох не пов'язаних одна з одною сферах діяльності. Багатофокусність інтересів особливо сприятлива для зміни видів діяльності - кращого засобу відновлення затраченої в ході роботи енергії. Отже, оцінка вузькості чи широти інтересів визначається зрештою їх змістом. За стійкістю інтереси поділяються на стійкі й нестійкі. Стійкість інтересу зумовлює тривалість збереження його інтенсивності. Стійкий інтерес є сигналом, показником здібностей

людини. Інколи інтерес до чогось не згасає все життя, наприклад, захоплення професією. Нестійкість інтересів, коли вони набувають характеру пристрасних, але короткочасних захоплень, є віковою особливістю, яка стимулює пошук покликання й допомагає виявити здібності. Переконання - система усвідомлюваних потреб, які спонукають діяти відповідно до своїх поглядів, принципів, світогляду; це система знань, пропущених через почуття. Переконана та людина, у якої ідеї поєдналися з почуттям і волею. Прагнення. Усвідомлюваним мотивом є також прагнення особистості, тобто мотиви поведінки, у яких виявлена потреба в чомусь, що може бути досягнуто вольовими зусиллями. Оскільки прагнення не задовольняються інакше, ніж через спеціально організовану діяльність, вони здатні підтримувати активність особистості протягом тривалого часу. Прагнення набирають різних психологічних форм. Одна з них - мрія як створений фантазією образ бажаного майбутнього. Мрія

підтримує і посилює енергію людини. Прагнення виявляються і в пристрастях, тобто мотивах і відповідних потребах, що мають непереборну силу, котра відсуває на задній план усе, не пов'язане з пристрастю. Формою прагнень є також ідеал як потреба наслідувати приклад, взятий особистістю за зразок поведінки. Ідеалом може бути конкретна особа, збірний образ чи суспільні цінності. Ідеали завжди відбивають життя: не можна уявити щось, елементів чого не було б у реальності. Водночас є два типи ставлення до ідеалу: споглядально-захоплене, пасивне і пристрасно-діяльне, коли ідеал є планом життя, породжує бажання самовиховуватися.

В ході свого особистісного розвитку індивід поступово стає суб'єктом своєї життєдіяльності, тобто починає діяти на основі усвідомленої активності. Це дає змогу для становлення особистості як індивідуальності - оволодіння своєрідним поєднанням психологічних особливостей, в цілому притаманних людству. Така своєрідність зумовлює її відмінність від інших людей.

Ключовими ознаками особистості є:

активність - характеристика особистості, яка визначає інтенсивність, тривалість, частоту та різноманітність дій, що виконуються за власними спонуканням;

емоційність - сукупність якостей особистості, котрі визначають динаміку виникнення, перебігу та припинення емоцій; чутливість до емоційних ситуацій;

саморегуляція - здібність до стійкого функціонування в різноманітних умовах завдяки усвідомленому суб'єктивно бажаному регулюванню різноманітних його параметрів (поведінки, діяльності, взаємодії з навколишніми тощо);

спонукання (мотиви) - внутрішні рушійні чинники, які призводять до виявлення активності.

До основних сфер особистості належать (за М. Шевандріним):

потребово-мотиваційна сфера - включає в себе потреби (переживання нестачі у певних умовах життєдіяльності та розвитку), мотиви (пов'язані із задоволенням потреб спонукання до діяльності) та спрямованість (систему стійких мотивів, які орієнтують динаміку розвитку особистості, задають головні тенденції її поведінки);

емоційно-вольова сфера - включає емоційно-вольові процеси, стани і якості особистості, виявляється у вигляді суб'єктивно забарвлених реакцій: переживання життєдіяльності та усвідомлення навколишнього та внутрішнього світу, формування ставлення до нього, застосування зусиль для побудови взаємодії з ним;

когнітивно-пізнавальна сфера - охоплює когнітивно-пізнавальні процеси та якості особистості, котрі забезпечують отримання, збереження, впізнавання, відновлення, забування та перетворення інформації;

моральна сфера особистості - вміщує особистісні репрезентації регулятивних програм, закріплених у звичках, звичаях, традиціях, принципах соціального життя, які виявляються в моральних станах, діях, вчинках та якостях особистості;

екзистенційно-буттєва сфера - об'єднує суб'єктивні самопрезентації існування особистості, які виявляються у станах самозаглиблення, в якостях особистості, зумовлених співпричетністю особистісного буття до буття світу;

дієво-практична сфера - представлена здібностями, навичками, уміннями особистості, що забезпечують її виявлення як діяча, сприяють практичній реалізації у навколишньому світі, досягненню результатів у діяльності;

міжособистісно-соціальна сфера - функціонує як відображення спілкування особистості з соціальним оточенням, що відбувається шляхом обміну інформацією, через взаємодію та побудову відносин з людьми, з суспільством в цілому

Формування особистості -- це становлення людини як соціальної істоти, яке проходить у результаті впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку.

Поняття розвитку особистості і формування особистості дуже близькі і нерідко їх вживають як синоніми. Можна виділити три види формування особистості: стихійне, цілеспрямоване, самоформування.

Спадковість -- це відновлення у нащадків біологічної подібності. У спадковість передаються: тип нервової системи, деякі безумовні рефлекси (оборонний, орієнтовний), конституція тіла, зовнішні ознаки та власне людські задатки (високоорганізований мозок, задатки до мови, ходіння у вертикальному положенні, до окремих видів діяльності та ін.).

Середовище -- все те, що оточує дитину від народження до кінця життя, починаючи з сім'ї, ближнього оточення і кінчаючії середовищем соціальним, в якому вона народжується і яке створює умови для. її розвитку і виховання. Соціалізація людини -- процес перетворення людської істоти на суспільний індивід, утвердження її як особистості, залучення до суспільного життя як активної, дієвої сили. У середовищі людина соціалізується. Соціалізація -- процес двобічний. З одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, властиві суспільству і соціальним групам, до яких він належить, а з другого -- активно входить у систему соціальних зв'язків і набуває соціального досвіду.

Мета соціалізації полягає в тому, щоб допомогти вихованцеві вижити в суспільному потоці криз і революцій -- екологічній, енергетичній, інформаційній, комп'ютерній тощо, оволодіти досвідом старших, зрозуміти своє покликання, визначити власне місце в суспільстві, самостійно знайти шляхи найефективнішого самовизначення в ньому. При цьому людина в процесі соціалізації прагне до самопізнання, самоосмислення, самовдосконалення. Соціалізація проходить під впливом багатьох обставин, які можна звести до трьох груп: макрофактори (суспільство, держава, планета, світ і навіть космос), мезофактори (етнокультурні умови і тип поселення, в яких живе і розвивається людина), мікрофактори (сім'я, дитячий садок, школа, позашкільні виховні установи, релігійні організації, товариства ровесників, засоби масової комунікації та інші інститути виховання). Вони в різній мірі безпосередньо впливають на кожну конкретну людину, динамічно змінюються в умовах науково-технічної революції самі, змінюється і питома вага в соціалізації підростаючих поколінь.

Гармонія (гр. harmonia - співзвуччя, згода, протилежне хаосу, дисгармонії) - філософсько-естетична категорія, що визначає високий рівень впорядкованості, взаємовідповідність різного у складі цілого, яке відповідає естетичним критеріям досконалості, краси. Гармонія виступає невід'ємною частиною, якісною характеристикою змісту естетичного ідеалу, вона є вищою метою суспільного розвитку - формування гармонійно розвинутої, суспільно активної особистості. Отже, гармонія в розвитку особистості - це єдність духовного багатства, моральної чистоти, фізичної досконалості. Складовою гармонійного виховання і розвитку особистості є фізичне виховання, зміцнення сил і здоров'я людини, вироблення правильної постави і санітарно - гігієнічної культури. Слід пам'ятати, що без міцного здоров'я і фізичного загартування людина втрачає працездатність, не здатна проявляти вольові якості, переборювати труднощі. Важливою проблемою в процесі всебічного гармонійного розвитку особистості вважають розумове виховання. Завдяки йому людина виділилася із тваринного світу як суспільна істота, створила всі багатства матеріальної і духовної культури і забезпечила безперервний соціально-економічний прогрес. Ось чому оволодіння знаннями, удосконалення мислення, пам'яті повинно виступати серцевиною всебічного гармонійного розвитку особистості. Технічне навчання - не менш важлива складова частина гармонійного розвитку. Вивчення людиною сучасних досягнень науки і техніки, в тому числі і побутової, оволодіння вміннями і навичками праці допоможе працювати в різних галузях народного господарства, жити в сучасному суспільстві, всі сфери якого заповнені новою складною технікою. Важливою є роль моральних принципів у розвитку і формуванні особистості. І це зрозуміло: прогрес у суспільстві можуть рухати лише люди з високою мораллю, добросовісним ставленням до праці і власності. Велика увага у гармонійному вихованні приділяється духовному росту людини, формуванню в неї високих естетичних смаків та уподобань. Найважливішою складовою естетичного виховання є виховання художнє, тобто таке, що використовує виховний вплив мистецтва, вчить належно сприймати і оцінювати художні досягнення. Естетичне виховання робить людину повноцінним учасником художнього життя суспільства, якщо не митцем, то слухачем, глядачем, читачем, здатним сприймати твори мистецтва в усьому обсязі їх змісту і досконалості форми. Естетика, естетичне виховання допомагають людині розрізняти добро і зло, смішне і потворне, гідне наслідування і гідне презирства. Гармонійне виховання і гармонійний розвиток повинні здійснюватись у тісному взаємозв'язку. Всебічно розвинута гармонійна особистість завжди шукає ідеалу в житті, прагне пізнати світ, природу у всій красі, чисто, велично, прагне жити за законами краси. Тому їй неприйнятні поняття "дизгармонія", хаос, безлад, незлагодженість, що є великими ворогами не тільки розвитку особистості, а й суспільства взагалі. Ось чому всі люди землі прагнуть миру і спокою, гармонії в усіх галузях суспільного життя. Гармонійно розвинута особистість сьогодні - це ідеал виховання.

Активність особистості - здатність людини до свідомої трудової і соціальної діяльності, міра цілеспрямованого, планомірного перетворення нею довколишнього середовища й самої себе на основі засвоєння нею багатств матеріальної і духовної культури. Активність особистості проявляється у творчості, вольових актах, спілкуванні. Людина не автоматично переключається з однієї справи на іншу, а свідомо, з урахуванням соціальної ситуації, оцінки значущості імпульсів, наслідків дій тощо. Вона може вибирати, і в цьому полягає свобода її волі.

Особистість за своєю суспільною природою активна, зокрема щодо своїх інтересів. Але щодо вимог інших людей справа з активністю значно ускладнюється. Під впливом суспільства, держави, традицій, громадської думки, авторитету старших, соціальної групи або її керівника, під прямим або опосередкованим тиском інших людей особистість може коригувати свою активність, спрямовувати її в русло вимог цих суб'єктів або суспільних інститутів, пристосовувати деякі свої інтереси до інтересів інших, ставати поступливою, податливою і навіть покірною, тобто займати пасивну щодо інтересів інших життєву позицію. Таку форму вираження позиції особистості, для якої характерні пасивність, некритичність, податливість, пристосуванство щодо впливу на неї оточення, називають конформізмом. Є кілька різновидів конформізму. Виділимо три з них. Конформізм може виражати: 1) пристосовницьке ставлення особистості до вимог іншої, звичайно авторитетної, впливової особистості (особистісно-автори-тарний конформізм); 2) таке ж ставлення до вимог великої, середньої або малої соціальної групи, до якої вона належить (внутрішньогруповий конформізм); 3) таке ж ставлення до вимог суспільства, його інститутів, панівних суспільних груп, держави (суспільний або соціальний конформізм).

Поняття конформізму часто зіставляють з поняттям нонконформізму. Перше фіксує пасивну життєву позицію особистості, друге - активну, не погоджувальну з усталеним порядком.

Фрустрбція (від лат. frustratio -- омана, марне очікування) -- психічний стан людини, що виражається в характерних переживаннях і поведінці і те, що викликається об'єктивно непереборними (або суб'єктивно сприйманими як непереборні) труднощами на шляху до досягнення мети і розбіжності реальності з очікуваннями суб'єкта.

Депривація - це психічний стан, який виникає в результаті життєвих ситуацій, коли субґєктові не надано можливості для задоволення деяких його основних (життєвих) психічних потреб упродовж тривалого часу. Найчастіше виокремлюють такі форми психічної депривації:

депривація стимульна (сенсорна): знижена кількість сенсорних стимулів або їхня обмежена мінливість;

депривація значень (когнітивна): занадто мінлива хаотична структура зовнішнього світу без чіткого упорядкування і змісту, що не дає змоги розуміти, передбачати і регулювати інформацію, яка надходить ззовні (І. Лангмейер, З. Майєчек);

депривація емоційного ставлення (емоційна): недостатня можливість для встановлення інтимного емоційного ставлення до якої-небудь особи, або розвинення подібного емоційного звґязку, якщо такий вже було створено;

депривація ідентичності (соціальна): обмежена можливість для засвоєння самостійної соціальної ролі.

ОСНОВНІ ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ:

Поняття людина, індивід, індивідуальність і особистість

Психологічне визначення поняття особистість.

Поняття про структуру особистості (психічний склад, динамічні тенденції, здібності та ін.)

Чутливість (сенсорна організація) як властивість особистості.

Спостережливість і уважність як властивості особистості.

Інтелектуально - мнестичні якості особистості.

Емоційні властивості особистості

Морально-вольові якості особистості.

Динамічні характеристики особистості (потреби, схильності, інтереси, цінності, ідеали, спрямованість, переконання, світогляд та ін.).

Формування і виховання особистості, роль біологічних і соціальних факторів.

Поняття про гармонійну особистість, акцентуації і психопатії.

Поняття про активність, пасивність, фрустрацію, деривацію, репресивність і агресивність, особисту реакцію.

Основні методи дослідження особистості.

Питання для самостійного вивчення:

Типи вищої нервової діяльності і особистість.

Значення соціальних факторів і виховання у формуванні особистості.

Психоаналітична модель особистості

Питання контролю та самоконтролю:

Якими є головні ознаки особистості в психології?

В чому виявляється суспільна сутність особистості?

Що в особистості зумовлене її біологічною природою?

Як співвідносяться між собою поняття „особистість” та „індивідуальність”?

Чи можна назвати кожну людину особистістю? Індивідуальністю? Якщо ні, то чому?

Які елементи становлять структуру особистості?

Які чинники впливають на формування особистості?

Що таке спрямованість особистості?

Які елементи входять в під структуру спрямованості особистості?

Наведіть класифікацію потреб та мотивів. На чому вона базується?

Чи впливає діяльність на психічний розвиток особистості. Як саме?

Що таке діяльність і яка її структура?

Яка існує єдність між свідомістю та діяльністю?

Що таке знання, вміння, навички?

Що впливає на формування професійних вмінь та навичок.

8. Дидактика. Процес навчання. Зміст освіти. Суть процесу виховання. Виховання лікаря

МЕТА: Поняття про дидактику, її предмет та функції. Проблеми сучасної дидактики. Головні завдання дидактики. Критерії дидактики. Навчання як цілісний і двосторонній процес, його предмет, завдання та функції. Основні методи навчання, їх вибір та класифікація. Види, форми та засоби навчання, їх класифікація. Психолого-педагогічні основи навчально-пізнавальної діяльності. Своєрідність педагогічної діяльності.

Загальна характеристика змісту освіти. Поняття про освіту та самоосвіту. Загальна характеристика принципів освіти. Відображення змісту національної освіти у навчальних планах, програмах та підручниках. Педагогіка вищої школи, її предмет та основні завдання. Сутність та закономірність навчання у вищій школі. Основні методи та форми організації навчання у вищій школі. Принципи організації контролю та оцінки знань студентів. Особливості освіти в різних країнах світу.

ПЛАН ЗАНЯТТЯ:

1. Вступне слово викладача і перевірка теоретичної підготовки і практичних навичок.

2. Ознайомлення з основними методами дослідження в педагогіці.

Короткий зміст теми

Дидактика (від грецьк. didacticas - той, хто повчає і didasko - той, хто вивчає) визначається як розділ педагогіки, що розробляє теорію навчання і освіти - галузь педагогіки, яка розробляє теорію освіти і навчання, виховання у процесі навчання. Об'єктом дидактики є навчання як діяльність, спрямована на передачу підростаючому поколінню соціального досвіду, необхідного для життєорганізації особистості в умовах визначеного соціального простору на основі внутрішньо закладених її потенціалів. Предметом дидактики є взаємозв'язок між викладанням (діяльністю вчителя) і процесом навчання (пізнавальною діяльністю учня).

Основні функції дидактики:

науково-теоретична, або описово-пояснювальна (визначення сутності процесу навчання, його основних форм, закономірностей і т. п.)

конструктивно-технічна, або нормативна (конструювання проекту педагогічної діяльності, яким буде керуватися педагог-практик у відповідності із соціальним замовленням суспільства).

Дидактичні принципи (принципи навчання) - це конкретні рекомендації про шляхи досягнення цілей навчання на основі його пізнаних закономірностей.

Дидактична система -- це організований обґєкт, за допомогою якого вчитель забезпечує управління процесом передачі і засвоєння учнями системи знань про суспільство, природу, людину, і на цій основі розвиток у кожного з них пізнавальних сил, формування наукового світогляду, культури поведінки, позитивних людських якостей.

Навчання - це планомірна, організована, спільна і двостороння діяльність учителів і учнів, спрямована на свідоме, міцне і глибоке опанування останніми системи знань, навичок і вмінь, процес, під час якого набувається загальна освіта, формується і розвивається особистість учня, його світогляд, засвоюється досвід людства і професійної діяльності.

Основні цілі навчання:

навчальні: оволодіння знаннями, уміннями, навичками;

розвиваючі: розвиток інтелектуальної, емоційно-вольової, діяльнісно-поведінкової сфери особистості;

виховні: формування наукового світогляду, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури тощо.

Метод навчання (від греч. metodos -- буквально: шлях до чого-небудь) -- це упорядкована діяльність педагога й учнів, спрямована на досягнення заданої мети навчання. Під методами навчання (дидактичними методами) часто розуміють сукупність шляхів, способів досягнення цілей, рішення завдань освіти.

Класифікація методів навчання:

1. Традиційна класифікація за джерелами навчання: практичні, наочні, словесні, бібліографічні, відео методи.

2. Класифікація методів за призначенням (М.А. Данилов, Б.П. Єсипов): придбання знань, формування умінь і навичок, застосування знань, творча діяльність, закріплення, перевірка знань, умінь, навичок.

3. Класифікація методів за типом (характером) пізнавальної діяльності (І.Я. Лернер, М.Н. Скаткін): репродуктивний, проблемний виклад, частково-пошуковий (евристичний), дослідницький.

4. За дидактичними цілями : 1) методи, що сприяють первинному засвоєнню навчального матеріалу; 2) методи, що сприяють закріпленню й удосконалюванню придбаних знань (Г.І. Щукіна, І.Т. Огородников і ін.).

5. Класифікація методів навчання (за Ю.К. Бабанським): 1) методи організації і здійснення навчально-пізнавальної діяльності; 2) методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності; 3) методи контролю і самоконтролю за ефективністю навчально-пізнавальної діяльності.

Навчальний процес здійснюється у таких формах: навчальні заняття; самостійна робота; практична підготовка; контрольні заходи.

Основними видами навчальних занять у вищих навчальних закладах є: лекція, лабораторне, практичне, семінарське, індивідуальне заняття, майстер-класове заняття, консультація, дистанційне навчання.

Процес виховання - це динамічне складне педагогічне явище, яке відбувається на основі цілеспрямованого й організованого впливу вихователів, соціального середовища на розум, почуття, волю з метою формування всебічно і гармонійно розвинутої особистості.

Основні ознаки виховання:

1)цілеспрямованість;

2) двосторонність;

3) неперервність і тривалість;

4)багатогранність завдань і різноманітність змісту;

5)залежність від специфіки професійних завдань і необхідності формування громадянина України;

6) багатство форм, методів і засобів виховного впливу;

7) поступове виявлення результатів виховних впливів;

8) самокерованість.

Структура та цілі процесу виховання: оволодіння знаннями, нормами і правилами поведінки; формування почуттів; формування переконань; формування вмінь і звичок поведінки.

Педагогічне діагностування -- це вид діяльності, мета якої полягає у встановленні і вивченні ознак, що характеризують стан і результати процесу навчання, і що дозволяє на цій основі прогнозувати можливі відхилення, визначати шляхи їх попередження, а також коригувати процес навчання з метою підвищення якості його результату.

ОСНОВНІ ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ

1.Поняття про дидактику.

2.Сутність процесу навчання.

3.Цілі навчання.

4.Зміст навчального процесу.

5.Класифікація закономірностей навчання.

6.Система дидактичних принципів.

7.Діагностика навчання.

8. Класифікація методів навчання.

9. Сутність і зміст методів навчання.

10.Вибір методів навчання.

11.Види навчання.

12.Форми навчання.

13.Допоміжні форми навчання.

14.Особливості виховного процесу.

15.Цілі та завдання виховання.

16.Зміст процесу виховання.

17.Педагогічне діагностування.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ВИВЧЕННЯ

Історія педагогічної науки.

Розвиток особистості в процесі навчання і виховання.

Теорія виховання.

ПИТАННЯ ДЛЯ КОНТРОЛЮ ТА САМОКОНТРОЛЮ

Що собою представляє процес навчання?

Які ознаки характерні для поняття процесу навчання?

Що називається дидактикою?

Які функції дидактики?

Дайте визначення основних дидактичних критеріїв?

Що таке зміст учбового процесу?

Що розуміють під поняттям закономірність і закон?

Що розуміють під поняттям метод навчання?

В чому сутність бесіди?

Які ви знаєте форми навчання? Що таке дистанційне навчання?

Особливості, що характеризують проблемне навчання.



Список рекомендованої літератури

1. Введение в психологию / Под общ. ред. проф. Петровского А.В. - М., Изд. центр «Академия», 1996.

2. Вітенко І. С. Загальна та медична психологія. - К., Здоров'я, 1994.

3. Гамезо М.В., Домашенко И.А. Атлас по психологии.- М., Просвещение, 1986.

4. Загальна психологія / За заг. ред. С.Д. Максименка. -- К.,2000.

5. Климов Е. Общая психология. Общеобразовательный курс. 1999.

6. Климов Е. Основи психологии. Практикум. Уч. пособие. 1999.

7. Крутецкий А.В. Психология. - М., Просвещение, 1986.

8. Максименко С.Д. Общая психология. - К., 1999.

9. Немов Р.С. Психология. -М., 1995.

10. Общая психология / Под ред. Богословского В.В. - М., 1981.

11. Основи загальної психології / За ред. С.Д. Максименка.-К., 1998.

12. Основи психології / За ред. Киричука О.В., Роменця В.А.-К., 1996.

13. Практикум по общей психологии / Под ред. Щербакова А.И. - М.,

14. Просвещение, 1990.

15. Психологія. Підручник / За ред. Трофімова Ю.Л. - Київ, "Либідь", 1999.

16. Психология. Словарь / Под ред. Петровского А.В.,Ярошевского М.Г. М.,1990.

17. Психология. Учебник. -М., «Проспект», 1998.

18. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. -- М., Педагогика, 1989.

19. Падалка О.С., Нісімчук А.М., Смолюк І.О., Шпак О.Т. Педагогічні технології. - К., 1995.

20. Педагогічна культура. За ред. Нечипоренка Л.С. - Харків, 1993.

21. Пелеха Ю.І. Основи психології та педагогіки. Навчально-методичний посібник. - К., 1999.

22. Практикум по общей психологии / Под ред. Щербакова А.И. - М., Просвещение, 1990.

23. Приникова В.Г., Ривкин З.И. История образования и педагогической мысли. - М., 1995.

24. Психология (словарь) / Под ред. Петровского, Ярошевского. - М., 1990.

25. Психологія. Підручник / За ред. Трофімова Ю.Л. - Київ, “Либідь”, 1999.

26. Рибакова М.М. Конфлікт та взаємодія у педагогічному процесі. - М., 1991.

27. Рубинштейн С.Л.. Основы общей психологии. - М., Педагогика, 1989.

28. Система народного образования в зарубежных странах на современном этапе. Сборник научных трудов под ред. Мельниченко Б.Ф. - К., 1990.

29. Фіцула М.М. Педагогіка. - Тернопіль, 1997.

Размещено на Allbest.ru