Психосоматичні закономірності розвитку психотичних розладів у жінок в інволюції

Размещено на http://www.allbest.ru/

АКАДЕМІЯ МЕДИЧНИХ НАУК УКРАЇНИ ДУ «ІНСТИТУТ НЕВРОЛОГІЇ, ПСИХІАТРІЇ ТА НАРКОЛОГІЇ АМН УКРАЇНИ»

14.01.16 -- психіатрія

616.89-008-053.8 + 615.851

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора медичних наук

Психосоматичні закономірності розвитку психотичних розладів у жінок в інволюції (патогенез, клініка, психодинамічна психотерапія)

Пустовойт Михайло

Михайлович

Харків -- 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Одеському національному медичному університеті МОЗ України.

Науковий консультант: член-кореспондент АМН України, доктор медичних наук, професор Бітенський Валерій Семенович, Одеський національний медичний університет МОЗ України, кафедра психіатрії, наркології та медичної психології, завідувач кафедри

Офіційні опоненти: доктор медичних наук, професор Чабан Олег Созонтович, Український НДІ соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України, відділ соціальної та екстремальної психіатрії, сектор соціальних проблем пограничних станів та соматоформних розладів, завідувач сектора доктор медичних наук Бачериков Андрій Миколайович, Державна установа «Інститут неврології, психіатрії та наркології АМН України», відділ невідкладної психіатрії та наркології, керівник відділу доктор медичних наук, професор

Сонник Григорій Трохимович, ВДНЗУ «Українська медична стоматологічна академія МОЗ України», кафедра психіатрії, наркології та медичної психології, професор кафедри

Захист відбудеться «16» грудня 2010 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.566.01 при Державній установі «Інститут неврології, психіатрії та наркології АМН України», м. Харків за адресою: 61068, м. Харків, вул. Академіка Павлова, 46.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Державної установи «Інститут неврології, психіатрії та наркології АМН України», м. Харків за адресою: 61068 м. Харків, вул. Академіка Павлова, 46.

Автореферат розісланий «15» листопада 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, к. мед. наук, ст. н. с Л. І. Дяченко

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Сучасна медицина широко застосовує принципи інтегративного психосоматичного підходу до вивчення взаємозв'язків між станами ЦНС, функціональною активністю органів і систем, а також психологічними особливостями особистості (Парцерняк С. А., 2002; Михайлов Б. В., Табачніков С. І., 2002; Судаков К. В., 2002, 2003; Маколкін В. І., Ромасенко Л. В., 2003; Хитров М. К., Салтиков А. Б., 2003; Корж А. Н., 2007; Марута Н. А., 2009). Доцільність такого підходу визнається Всесвітньою організацією охорони здоров'я (ВООЗ) та підтверджена науковими дослідженнями (WHO, 1948, 2002; Платонов К. К., 1972; Дробижев М. Ю., 1997; Самохвалов В. П., 1998; Смулевич А. Б. та ін., 1999; Циркин С. Ю., 2001; Михайлов Б. В. та ін., 2002; Москаленко В. Ф., 2004).

Психосоматичні та соматопсихічні порушення утворюють психосоматичний континуум, що відображає системність регуляції людської життєдіяльності в усіх її аспектах і простягається між полюсами тілесної та психічної патології. При цьому основний патогенетичний механізм розладів регуляції базується на циркулярному взаємозв'язку психологічного, соматичного та соціального факторів (Бройтигам, 1999; Смулевич А. Б. та ін., 1999, 2000; Бібікова Л. А., Ярілов С. В., 2000; Сандомирський М. Є., 2005; Малкіна-Пих І. Г., 2005; Смулевич А. Б., 2007). Розгляд соматичної чи психічної патології з даної перспективи ставить під питання прийняту в медицині лінійну модель неподільності структури та функції (Марков Ю. Г., 1982), зосереджуючи увагу на вагомому патогенетичному факторі -- особистості хворого, яка у кожен момент часу сприймає (або не сприймає) зміну функції, реагує (або не реагує) на це певною поведінкою (тобто емоціями та діями), що врешті-решт призводить (або не призводить) до зміни структури. А це, у свою чергу, легітимізує взаємодію біологічної медицини й психологічних та психотерапевтичних підходів, зокрема застосування у психіатрії концепцій внутрішньої картини хвороби (Лурія Р. А., 1977), особистісних (Якубов Б. А., 1982) та психосоціальних (Lipowski. Z. J., 1983) реакцій на хворобу, а також психоаналітичних моделей конверсійного розладу (Фройд З., 2005), вегетативного неврозу (Александер Ф., 2002), алекситимії (Sifneos P. E., 1973), десоматизації та ресоматизації афекту (Schur M., 1955), двофазного (Mitscherlich А., 1966) та трифазного (Кернберг О., 2000) механізмів симптомоутворення тощо.

Психіатрія порівняно з загальною медициною має глибше розуміння психосоматичних і соматопсихічних зв'язків, зокрема, виділяє та клінічно структурує цілу когорту психосоматичних захворювань (Тіганов А. С. та ін., 1999; Смулевич А. Б., 2000). Разом із цим, існуюча класифікація, будучи вельми узагальнюючою, залишається доволі схематичною, недостатньо диференційованою, щоб концептуалізувати цілу низку перехідних форм з різною питомою вагою біологічних і психосоціальних патогенетичних чинників. Тому багато сучасних біопсихосоціальних досліджень у психіатрії присвячені розробці діатез-стресової моделі ґенезу психічних розладів (B. A. Van der Kolk et al., 1996 та ін.) та концепції психопатологічного діатезу в рамках вчення про особистісні розлади (Снєжнєвський А. В., 1972; Циркін С. Ю., 1999; Смулевич А. Б., 2007). Дана тематика корелює з загальномедичною концепцією біологічного діатезу (Wilson M., 1993; Винник М. І., 2002; Холмогорова А. Б., 2002; Brotman D. J., 2002; Martin L. J. et al., 2003; Чуприков А. П., 2005), згідно з якою біологічна вразливість стає хворобою лише за умови впливу стресорів -- несприятливих психологічних і соціально-психологічних факторів (Uexkull Th. V., 1963, 1996; Гаранян Н., 1999; Чабан О. С., 2008). У психіатрії діатез-стрес модель з необхідністю передбачає залучення психоаналітичних теорій у реконструюванні патогенезу розладу як допоміжних ланок, що пояснюють взаємодію тілесного та психічного через функціонування особистості як цілісної системи / метаутворення.

Враховуючи вищезазначені системно-інтегративні тенденції у медицині загалом, і психіатрії зокрема, їх зближення з психологією, психоаналітичними теорією й терапією, а також недостатній рівень дослідження та впровадження психосоматичних концепцій у загальномедичну та психіатричну практику, актуальним теоретико-прикладним завданням залишається розвиток системного біопсихосоціального підходу у сфері психіатрії (Михайлов Б. В., Табачніков С. І., 2002; Підкоритов В. С., Чайка Ю. Ю., 2003; Сонник Г. Т., 2008; Бачериков А. М., 2009; Марута Н. А., 2009). У першу чергу, це стосується тих психічних розладів, у етіології й патогенезі котрих чітко простежується взаємозв'язок біологічного, індивідуально-психологічного й соціального чинників, зокрема, розладів адаптації різної синдромальної структури й психопатологічного рівня, які безпосередньо пов'язані з такими біологічними й соціально-психологічними змінами в житті індивіда, як статеве дозрівання та клімакс (Винник М. І., 2000; Бітенський В. С. та ін., 2007; Гурьєва В. А. та ін., 2007). Незважаючи на те, що у структурі клімактеричного синдрому психопатологічні симптоми є облігатними (Винник М. І., 2000), більшість досліджень психічних розладів у жінок в інволюції фокусувалися суто на психопатологічній структурі розладів (Семке В. Я.та ін., 2005; Винник М. І., 2001) або на окремих патогенетичних чинниках (Нетрусова С. Г., 2003; Татарчук Т. Ф., 2003). Натомість найбільш продуктивним слід визнати системний підхід (Табачніков С. І. та ін., 2004; Марута Н. О., 2010), адже саме система психічної адаптації завершує складну структуру гомеостатичних процесів у організмі людини, забезпечуючи найвищий рівень гомеостазу -- психологічний (емоційний). З фокусу уваги дослідників випала психодинамічна парадигма, яка, будучи фундаментом психосоматичної медицини, може поєднати біологічний, індивідуально-психологічний та соціальний підходи до розуміння інволюційних психозів. Власне відсутність такої інтегративної моделі є однією з основних причини вилучення із МКХ-10 рубрики «Психічні розлади інволюційного віку».

Відтак, залишається відносно «порожньою» ніша теоретико-прикладних досліджень, у контексті яких інволюційний психоз може бути розглянутий інтегративно як цілісний психосоматичний феномен, а також визначене його місце серед інших психосоматичних розладів. Дана робота присвячена розробці названої тематики та є комплексним клініко-психопатологічним, патопсихологічним, експериментально-психологічним та нейропсихологічним дослідженням.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота є фрагментом планової науково-дослідної роботи кафедри психіатрії, наркології з курсом медичної психології Одеського національного медичного університету «Соціально-стресові (ноогенні) психічні і поведінкові розлади, класифікація, етіопатогенез, терапія» (№ державної реєстрації 0108U01379)». Автор є співвиконавцем науково-дослідної роботи.

Мета дослідження: дослідити психосоматичні (біопсихосоціальні) патогенетичні зв'язки, притаманні інволюційним психозам, з урахуванням патогенетичного та патопластичного впливу преморбідної особистісної структури на їх синдромальну форму й динаміку, визначити їх місце на психосоматичному континуумі та розробити адекватну й патогенетично обґрунтовану методику психотерапії.

Завдання дослідження:

1. Дослідити психопатологічну структуру різних форм інволюційних психозів (ІП).

2. Встановити особистісні предиктори синдромоутворення ІП.

3. Діагностувати стан когнітивної функції у жінок з ІП методом викликаних потенціалів.

4. Провести розширене психометричне дослідження особистості жінок з ІП, зокрема емоційної, поведінкової та стосунково-комунікативної особистісних сфер.

5. Здійснити феноменологічний опис психопатологічних особливостей особистості жінок, котрі в інволюційному періоді життя вперше перенесли психоз.

6. Здійснити сфокусоване вивчення функціонального стану системи індивідуально-психологічної адаптації та регуляції самооцінки жінок з ІП.

7. Висвітлити особливості «життєвої кривої» жінок з ІП.

8. Деталізувати й схематизувати патогенетичні кола ІП: біологічне, індивідуально-психологічне, соціальне, екзистенційно-біографічне.

9. Концептуалізувати ІП у контексті психосоматичного підходу.

10. Розробити та впровадити в клінічну практику й дослідити ефективність алгоритму короткотривалої психодинамічно орієнтованої психотерапії пацієнтів із психічними розладами, що маніфестували в інволюційному періоді життя.

Об'єкт дослідження: психосоматичні (біопсихосоціальні) патогенетичні зв'язки, притаманні ІП у жінок.

Предмет дослідження: особистість жінок з ІП як вагомий патогенетичний фактор розвитку ІП, психопатологічна структура, патопсихологічні та нейропсихологічні особливості їх особистості, а також методи психотерапевтичної корекції психотичних декомпенсацій особистості в інволюційному періоді життя.

Методи дослідження: провідним методом дослідження був клініко-психопатологічний, а додатковими -- експериментально-психологічний, метод подія-пов'язаних викликаних потенціалів, статистичний аналіз отриманих даних.

Експериментально-психологічна частина дослідження виконана із використанням таких методик: багатопрофільний опитувальник виразності психопатологічної симптоматики SCL-90-R, Торонтська алекситимічна шкала, шкала рівня реактивної та особистісної тривожності Спілбергера -- Ханіна, тест актуалізації психологічних захистів Р. Плутчека, методика діагностики міжособистісних стосунків Т. Лірі, опитувальник стану системи індивідуально-психологічної адаптації та регуляції самооцінки (F.-W. Deneke і B. Hilgenstock), клінічний опитувальник особистісних розладів “IPDE” (ВООЗ), опитувальник акцентуйованих рис особистості Леонгарда -- Шмішека, опитувальник «Інтегральний індекс соціального самопочуття» (за Є. І. Головахою, Н. В. Паніною).

Метод подія-пов'язаних викликаних потенціалів полягав у реєстрації електричної активності мозку у відповідь на слуховий стимул, а також у відповідь на ендогенні події, пов'язані з очікуванням і впізнанням значущого стимулу в серії незначущих.

Статистичний аналіз отриманих даних виконано за допомогою програмних пакетів STATISTICA 7. 0 та Microsoft EXCEL 2003 з інтегрованим додатком AtteStat 9.7.1, а також Інтернет-калькулятора SISA (Simple Interactive Statistical Analysis), Інтернет-калькулятора університету Британської Колумбії (UBC Clinical Significance Calculator), використано методи медіанного тесту Краскела -- Уоліса, тесту Вілкоксона та Манна -- Уїтні, критерію серій Вальда -- Вольфовіца, тесту Ван дер Вардена, застосовано методи двопільних таблиць і дисперсійного (ANOVA), дискримінантного та багатофакторного аналізу.

Наукова новизна отриманих результатів. Шляхом психопатологічного аналізу виділено базову характеристику емоційної сфери жінок досліджуваної когорти -- її недиференційованість, що, у свою чергу, детермінує специфічні поведінкові патерни та когнітивний дефіцит. Зроблено феноменологічний опис психопатологічних особливостей особистості жінки з ІП у статиці та в динаміці (конкретизовано ключові моменти «життєвої кривої» крізь призму копінгових стратегій).

Досліджено стан системи індивідуально-психологічної адаптації та регуляції самооцінки у жінок з психотичними розладами в інволюції.

Розроблено схему основних осей співвідношення синдромальної та особистісної патологій при ІП.

Обґрунтовано психосоматичну модель патогенезу ІП як біопсихосоціально детермінованого розладу.

Обґрунтовано й апробовано використання короткотривалої психодинамічно орієнтованої психотерапії у лікуванні пацієнтів із психотичними розладами, що вперше маніфестували в інволюційному періоді життя.

Вперше розроблено алгоритм застосування короткотривалої психодинамічно орієнтованої психотерапії у комплексному лікуванні інволюційних пацієнтів, концептуалізовано стратегію й тактику даної психотерапевтичної методики в роботі з досліджуваною когортою хворих, проаналізовано семантично-хронологічну етапність протікання психотерапії при застосуванні вказаної методики, обґрунтовано засади диференційованого використання психотерапевтичної техніки.

Практичне значення одержаних результатів. Проведене комплексне дослідження психотичних розладів у жінок в інволюції дозволило обґрунтувати два аспекти психотерапевтичного впливу:

1. Психотерапія, спрямована на відновлення цілісності дезінтегрованої системи індивідуально-психологічної адаптації (Селф), що реалізується, в першу чергу, під час гострих психотичних станів.

2. Психотерапія, спрямована на гармонізацію особистісного профілю, компенсацію нарцистичного дефіциту в емоційній та когнітивній сферах шляхом розвитку навичок емпатії та менталізації, що реалізується в умовах довготривалої психотерапії, вже після виходу пацієнта з психотичного стану. Отриманий досвід психотерапевтичної роботи з пацієнтами, котрі перенесли ІП, дозволив розробити модель психодинамічної психотерапії, що засвідчила свою ефективність як у гострий період, так і на тлі стабілізації психічного стану. Розроблено алгоритм застосування даної психотерапевтичної методики у роботі з інволюційними пацієнтами, концептуалізовані психотерапевтичні тактика і стратегія, обґрунтовано диференційоване використання психотерапевтичної техніки.

Розроблена схема основних осей співвідношення особистісної та синдромальної психічної патології інволюційного віку дає практичні переваги: відкриває можливості вторинної профілактики психічних розладів у інволюції, дозволяючи на основі дослідження особистісної структури виявляти осіб, що належать до групи ризику; може бути використаною у діагностичних цілях задля кваліфікації розладу за ознакою «глибина нарцистичного дефіциту», що має важливе значення для вибору адекватної терапевтичної тактики, формулювання реалістичного прогнозу щодо «одужання» та «відновлення функції»; створює передумови для розробки шляхів третинної профілактики (зменшення наслідків перенесеного захворювання, покращання адаптації та запобігання рецидивам).

Матеріали дослідження впроваджено у практику відділень Одеської обласної клінічної психіатричної лікарні № 1 (м. Одеса), Одеського обласного психоневрологічного диспансеру (м. Одеса), Одеської обласної психіатричної лікарні № 2 (смт. Олександрівка), Івано-Франківської обласної клінічної психіатричної лікарні № 3, а також в педагогічному процесі на кафедрі психіатрії, наркології та медичної психології Одеського національного медичного університету МОЗ України (м. Одеса), на кафедрі психіатрії, наркології та медичної психології Івано-Франківського національного медичного університету МОЗ України (м. Івано-Франківськ), при навчанні студентів і у системі післядипломної підготовки.

Основні результати дисертації опубліковані у 25 статтях, усі в фахових виданнях, затверджених ВАК України, з них 14 -- одноосібні, у 4 тезах доповідей на науково-практичних конференціях, з'їздах і симпозіумах та у матеріалах 4 навчальних посібників.

Особистий внесок здобувача. Дисертант самостійно виконав аналітичний огляд джерел науково-медичної інформації у відповідності до теми роботи. Ним особисто розроблено дизайн та підібрано необхідний інструментарій дослідження, особисто обстежено всіх пацієнтів клінічних груп і респондентів групи порівняння, сформовано електронні бази даних, здійснено їх статистичну обробку, аналіз та інтерпретацію.

Здобувач особисто розробив усі основні теоретичні положення дисертаційної роботи, виконав їх експериментальне дослідження та практичне впровадження.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження доповідалися та обговорювалися на засіданні кафедри психіатрії, наркології та медичної психології ОДМУ МОЗ України (протокол № 3 від 07.06.2006 р.) та засіданні університетської проблемної комісії «Терапевтичні спеціальності» Одеського державного медичного університету МОЗ України (протокол № 7 від 27.10.2009 р.), а також на конференціях, симпозіумах і семінарах: конференції «Артеріальна гіпертензія: виявлення, поширеність, диспансеризація, профілактика та лікування», Івано-Франківськ, 2004 р.; конференції «Вчені майбутнього», Одеса, 2007 р.; конференції «Проблеми психіатрії та психосоматики», Чернівці, 2007 р.; конференції «Соціальні, біологічні та екологічні аспекти психічного здоров'я», Сімферополь, 2010 р.; національних пленумі та конференції науково-практичного товариства неврологів, психіатрів та наркологів України «Пароксизмальні стани в неврології, психіатрії та наркології», Одеса, 2005 р.

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 33 наукові роботи, у тому числі 25 статей у фахових виданнях, затверджених ВАК України, з них 14 одноосібних; 4 -- публікації у матеріалах з'їздів, конференцій та симпозіумів; 4 -- навчальні посібники для студентів вищих медичних навчальних закладів ІІІ-IV рівнів акредитації.

Структура й обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, аналітичного огляду літератури та 11 основних розділів, висновків, списку використаних джерел і 4 додатків. Її викладено на 496 сторінках машинописного тексту (348 сторінок -- основний текст дослідження і 148 сторінок -- список використаних джерел і додатки у вигляді карти обстеження, клінічних випадків та методики «Нарцистичний інвентар»). Список використаної літератури містить 476 джерел (із них 339 -- україномовних і російськомовних авторів, 137 -- іноземних англомовних авторів). Роботу проілюстровано 83 таблицями, 66 рисунками.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Дослідження проводилось на базі клінічних відділень кафедри психіатрії Одеського національного медичного університету та в психоневрологічному відділенні Дорожньої клінічної лікарні № 1 ст. Київ. У період з січня 2003 р. по грудень 2007 р. обстежувалися усі пацієнтки інволюційного віку (45-60 років), котрі надійшли до психіатричного стаціонару вперше або повторно (за умови, що психоз маніфестував після 45 років) із попереднім діагнозом «інволюційний психоз». Із дослідження були виключені пацієнтки із тяжкими соматичними захворюваннями й ендокринними розладами; вираженим церебральним атеросклерозом; наслідками перенесених порушень мозкового кровообігу; тяжкими або повторюваними черепно-мозковими травмами в анамнезі. У результаті дослідна вибірка включала 234 спостереження. Контрольну групу утворили результати анонімного обстеження 47 жінок аналогічного віку, котрі у 2008 р. зверталися до Дорожньої клінічної лікарні № 1 ст. Київ з приводу соматичної симптоматики. Дослідження та інтерпретація отриманих даних подія-пов'язаних викликаних потенціалів проводилось за участі кафедри біофізики, інформатики і медичної апаратури ОНМедУ (завідувач кафедри д. мед. н., проф. Л. С. Годлевський).

Відповідно до поставленої мети дослідження було сформульовано гіпотезу: якщо особистісний фактор бере участь у ґенезі ІП, то він опосередковано проявляється в актуальній психопатологічній симптоматиці. У зв'язку з цим було проведено детальний клінічний аналіз синдромальної структури ІП у генеральній сукупності з виділенням окремих типів розладів, обстежено пацієнтів за допомогою методики «Багатопрофільний опитувальник виразності психопатологічної симптоматики SCL-90-R», досліджено статистичними методами закономірності розподілу показників опитувальника у виділених типах розладів, у результаті чого отримано аргументи на підтвердження вихідної гіпотези.

Статистичний розподіл показників опитувальника SCL-90-R, згідно з даними дискримінантного аналізу, підтвердив типологічну диференціацію ІП, проведену клініко-психопатологічним шляхом. На основі аналізу клінічних проявів і даних SCL-90-R було виявлено низку симптомів, спільних для усієї когорти пацієнток, а також симптомокомплекси, які диференціюють чотири клінічні форми ІП.

1. Маячний розлад -- МР (36 спостережень, 15,38 %). До маніфесту хвороби у житті пацієнток було виявлено постійно діючий «хронічний психотравмуючий» фактор (тривалий сімейний конфлікт, напружені стосунки за місцем роботи / проживання, вимушена самотність тощо), що спочатку мало позначався на їх соціальній активності. Виникнення маячного стану переважно було спровоковане «умовно-патогенними» факторами, що знижують загальну резистентність організму (фізичним виснаженням, соматичною хворобою тощо). У клінічній картині переважали різноманітні види кататимно заряджених персекуторних переживань «малого розмаху» із включенням осіб найближчого оточення та маячною інтерпретацією реальних подій, а також елементи еротичного маячення, об'єктами якого зазичай ставали реальні особи, наділені владою та іншими атрибутами «соціального статусу». Поряд із маячними ідеями мали місце також розлади настрою, що проявлялися похмурістю, почуттям образи і невдоволення, та соматоформна симптоматика, якій пацієнтки надавали маячних інтерпретацій. Розладові був властивий ундулюючий перебіг з відновленням критики до власного стану у періоди ремісії.

2. Іпохондрична депресія -- ІД (67 спостережень, 28,63 %). Маніфестації розладу часто передували чітко окреслені у часі стресові моменти (від'їзд з батьківського дому дорослих дітей, погіршення стосунків з чоловіком, конфлікти на роботі тощо). Початок захворювання характеризувався дратівливістю, слізливістю, короткочасними спалахами гніву, неспокійним переривчастим сном. Поступово на перший план виходив похмуро-пригнічений настрій із втратою притаманної досі енергійності, звуженням кола інтересів, значним обмеженням кола спілкування і видів діяльності, змінювався звичний ритм сну і неспання, наростала астенічна симптоматика. Згодом з'являлися думки про тяжку невиліковну хворобу, які поступово набували характеру надцінної іпохондрії з яскраво вираженим чуттєвим компонентом, формуючи «точку кристалізації» нового «сенсу життя». Спостерігався пасивний опір намаганням близьких чимось допомогти. Суїцидальна ідеація проявлялася переважно у бажанні «заснути і не прокинутись», спроби самогубства у цій клінічній групі траплялися досить рідко та були переважно демонстративними.

3. Тривожна депресія -- ТД (73 спостереження, 31,20 %). Зазвичай розвиткові хвороби передували психотравмуючі моменти у вигляді зміни звичного життєвого укладу, в основі яких лежало болісне переживання наростаючої втрати контролю над власним життям. В найбільш типових випадках цей клінічний варіант проявлявся спочатку зниженням настрою, загальною пригніченістю, втратою апетиту, порушенням сну (важкість засинання, раннє пробудження). Поступово наростали тривожність, постійне очікування якоїсь біди, ажитація. На висоті тривожно-депресивного афекту могли формуватися голотимні маячноподібні переживання «провини» і «покарання», посилювалося рухове збудження, яке чергувалось зі станами загальмованості, рухового заціпеніння з афектом страху та відчаю. Часто спостерігались імпульсивні суїцидальні спроби (нанесення собі порізів, спроби викинутися з вікна тощо). Після редукції гострого стану у пацієнток зберігався постійно знижений настрій з тенденцією до повернення симптоматики у відповідь на будь-які суб'єктивно неочікувані події.

4. Змішаний депресивно-маячний розлад -- ЗДМР (58 спостережень, 24,79 %). Психотичному зриву передували зниження професійного та соціального статусу, погіршення матеріального становища. Початок захворювання характеризувався дратівливістю, втратою звичної впевненості у собі, тривожними побоюваннями. Аморфне, невизначене переживання загрози змінювалося ідеями переслідування конкретними людьми, найчастіше з ближнього оточення (родичі, сусіди, колеги по роботі) або організаціями (міліція, податкова інспекція, релігійна секта). Ці епізоди зазвичай були короткочасними, поступаючись місцем постійно похмурому настрою, самокатуванню, небажанню з ким-небудь спілкуватись, порушенням сну й апетиту. Хворі постійно думали про збитки, яких вони зазнали, почувались усіма покинутими, нікому не потрібними, відстороненими від життя; картали себе за те, що не передбачили змін на гірше у своєму житті та не запобігли їм. Поступово формувалися ідеї гріховності. У даній формі психотичного розладу перетиналися кататимний та голотимний механізми формування маячних переживань зі спільною тенденцією до парафренізації. Постпсихотичні зміни у вигляді зниження активності, збільшення невпевненості у собі (або, навпаки, зверхності та підкресленої самодостатності), свідомого обмеження соціальних контактів виглядали найбільш рельєфно, разюче контрастуючи з типовим для пацієнтів преморбідним стилем надмірної діяльності та соціальної заангажованості

Серед спільних ознак, притаманних усім клінічним типам ІП, виявлено дві групи симптоматики: 1) афективні розлади -- від невдоволення і відносно незначної похмурості, пояснюваних утисками і переслідуваннями, зокрема отруєнням, з боку близького оточення у пацієнток з МР до вираженої туги аж до тривожно-тужливої несамовитості у пацієнток з ТД; 2) розлади у сфері суджень -- від надцінної фіксації на неприємних подіях і власному самопочутті до яскраво виражених маячних ідей з оманами сприйняття (частіше у вигляді інтерпретативних ілюзій), від типових для ЗДМР ідей гріховності до чітко окресленого персекуторного маячення при МР. Дані клінічні особливості відбивалися також у показниках SCL-90-R: шкали депресії та параноїду утворювали два протилежно направлених континууми з максимальною вираженістю параноїдної симптоматики й мінімальною вираженістю депресивної у підгрупі МР та протилежною закономірністю в підгрупі ТД.

Згідно показників опитувальника SCL-90-R була відмічена тенденція до кластеризації типів ІП на основі виразної кореляції за двома групами клінічних симптомів: 1) соматизація -- тривожність, що є об'єднуючими для кластера «МР/ІД»; 2) інтровертованість -- обсесивність / компульсивність -- фобія, що є об'єднуючими для кластера «ЗДМР/ТД». Інтегральні показники за SCL-90-R при різних формах інволюційного психозу демонстрували такі тенденції: 1) загальний індекс тяжкості симптоматики (GSI) був у всіх підгрупах приблизно на однаковому рівні (МР 1,46 ± 0,04; ІД 1,31 ± 0,03; ЗДМР 1,66 ± 0,03; ТД 1,83 ± 0,02); 2) кількість відповідей, відмінних від «0» (широта спектра психопатологічної симптоматики -- PST), була вищою у підгрупах МР та ЗДМР (МР 65,9 ± 0,8; ІД 46,01 ± 0,66; ЗДМР 68,16 ± 0,65; ТД 64,44 ± 0,71); 3) індекс наявного симптоматичного дистресу (PSDI) був вищим у підгрупах ІД та ТД (МР 2,03 ± 0,03; ІД 2,71 ± 0,01; ЗДМР 2,22 ± 0,02; ТД 2,46 ± 0,02), що свідчить про вищу здатність переживати симптоматику «его-дистонно» та визначає місце розладу на континуумі «псевдоневротичність -- психотичність».

Отже, на даному етапі дослідження було виявлено: 1) два протилежно направлені психопатологічні континууми (депресивний і маячний); 2) два кластери розладів, виділені за переважанням однієї з двох пар клінічних симптомів (соматизація -- тривожність у кластері «МР/ІД»; інтровертованість / міжособистісна тривожність -- обсесивність-компульсивність -- фобія у кластері «ЗДМР/ТД»); 3) психопатологічну складність МР і ЗДМР та більшу «его-дистонність -- псевдоневротичність» ІД та ТД.

Наступним етапом дослідження стала діагностика структури особистості жінок досліджуваної та контрольної груп за допомогою опитувальника акцентуацій особистості Леонгарда -- Шмішека, в результаті чого встановлено: 1) статистично достовірні відмінності між групами за всіма шкалами опитувальника, окрім шкали дистимічності, що мала високі показники в обох групах; 2) найбільшу диференціюючу роль шкали ригідності (МР 17,26 ± 0,46; ІД 16,54 ± 0,41; ЗДМР 16,37 ± 0,47; ТД 15,81 ± 0,51), вагоме диференційно-діагностичне значення шкал тривожності та гіпертимності; 3) незначне диференційно-діагностичне значення особистісних ознак дистимічності (МР 11,70 ± 0,48; ІД 8,90 ± 0,55; ЗДМР 9,37 ± 0,54; ТД 10,43 ± 0,47) та циклотимності. Отже, конституційна схильність до депресивного модусу переживань не була визначальним фактором формування ІП, у тому числі й депресивних форм.

Суттєве значення для подальшого клінічного аналізу та верифікації гіпотези щодо ролі особистісних факторів у етіопатогенезі ІП мав розподіл показників опитувальника Леонгарда -- Шмішека у підгрупах пацієнтів, виділених відповідно до клінічних форм ІП. Обробка цих даних із застосуванням статистичних методів ранжування, дисперсійного та факторного аналізу виявила таке: 1) об'єднуючими для усіх підгруп ІП були найбільша рівномірна представленість особистісних ознак «ригідності», невелика і рівномірна представленість особистісних ознак «дистимічності» та найменша «циклотимності» (за винятком групи ЗДМР); 2) спостерігалася чітка тенденція до кластеризації чотирьох форм ІП на два кластери за ознаками: а) «демонстративність» -- у кластері «МР/ІД», б) «гіпертимність» -- «педантичність» -- «екзальтованість» у кластері «ЗДМР/ТД»; 3) за особистісними ознаками емотивності та (меншою мірою) тривожності тенденція до кластеризації була менш вираженою, об'єднала між собою підгрупи ІД та ТД, де ці ознаки були виражені сильніше.

Осмислення усієї сукупності результатів дослідження дослідної та контрольної вибірок за опитувальником Леонгарда -- Шмішека дало такі логіки інтерпретації отриманих даних:

1. Констеляція диференціюючих чинників між дослідною та контрольною групами свідчить, що синдромально неспецифічна ригідність формує провідну диференціюючу вісь ІП, а незначна каузальна роль циклотимності та дистимічності у формуванні ІП (включаючи депресивні форми) може бути зрозумілою через погляд на ІП як на декомпенсацію звиклих, закріплених у структурі особистості форм реагування під впливом масивних психофізіологічних трансформацій інволюційного віку. Отже, інволюційну психопатологію можна розглядати як ендореактивний розлад, реактивний компонент котрого полягає в унеможливленні (в силу пов'язаних з інволюцією біопсихосоціальних факторів) звичного конституційно-характерологічного реагування, що з неухильністю «виводить на авансцену» більш архаїчні (менш диференційовані) форми психопатологічних переживань, тобто актуалізує закладений в особистості ендогенний компонент розладу.

2. Підтверджене статистичними методами об'єднання чотирьох клінічних форм ІП у два кластери за специфічними радикалами особистісної структури дало підстави для таких висновків. У кластері «МР/ІД» декомпенсація відбувається на осі флективності (гнучкості) психічних процесів, пов'язаних з демонстративним особистісним радикалом, який в інволюційному віці «втрачає» свій проспективно-інтеракційний потенціал. Дезактуалізація звичного адаптаційного патерну призводить до реалізації компенсаторних зусиль за рахунок рис ригідності та клінічно проявляється у формі надцінних іпохондричних або персекуторних маячних ідей «малого розмаху». Натомість у кластері «ЗДМР/ТД» декомпенсація відбувається на осі стенічності, пов'язаної з гіпертимним особистісним радикалом. Стенічно-гіпертимне реагування в інволюційній кризі стає неможливим внаслідок самої «природи» цієї фази життя, актуалізуючи депресивний спектр переживань. Крім того, спільна для усіх клінічних форм ригідність у поєднанні зі специфічними для цього кластера педантичністю та екзальтованістю патопластично оформлюють «застиглість депресивної симптоматики» або схильність до ажитованих форм.

3. Спосіб утилізації універсальних для інволюційного віку тривожних переживань (через задіяння закладеної в структуру особистості емотивності-тривожності у кластері «ІД/ТД» або через актуалізацію кататимно чи голотимно заряджених уявлень, що можуть досягати рівня маячення у кластері «МР/ЗДМР» відповідно) детермінує дихотомічну вісь «псевдоневротичності -- психотичності». Псевдоневротичний полюс представлений іпохондричними та тривожно-депресивними переживаннями, котрі на фоні психофізіологічної кризи інволюційного віку справляють враження психологічно зрозумілих. На психотичному полюсі даного континууму розташовані МР і ЗДМР, що демонструють очевидні ознаки психозу.

В подальшому було перевірено гіпотезу щодо ймовірної органічної детермінації вищезгаданої синдромально неспецифічної особистісної ригідності, для чого досліджувався стан слухового аналізатора та когнітивної функції у пацієнток з ІП і здорових жінок аналогічного віку методом викликаних потенціалів. Обстеження виявило: диференціацію представниць дослідної групи не за синдромальною формою розладу, а за віковим фактором; сталу провідність периферичного, стовбурового, мезенцефального та кіркового відділів слухового аналізатора у пацієнтів різного віку без статистично значущої різниці між дослідом і контролем у відповідних вікових підгрупах; відсутність статистично значущих відмінностей між обстежуваною та контрольною групою за параметрами латентностей когнітивних викликаних потенціалів, що характеризують збереженість когнітивної функції; натомість, зниження амплітуди піка Р300 у дослідній групі як свідчення «обтяженості» процесу розпізнавання значущих сигналів певним інтрапсихічним процесом.

Таким чином, дослідження не виявило специфічного для дослідної групи органічного ураження ЦНС. З другого боку, оскільки формування піка Р300 пов'язане із процесами когнітивного опрацювання вхідної інформації взагалі та системою оперативної пам'яті зокрема, зниження амплітуди могло обумовлюватися особливостями протікання когнітивних процесів у пацієнток з ІП. Ці особливості були або результатом клінічного стану пацієнток, або виявом зумовленого особистісною структурою психологічного / патопсихологічного фактора.

Подальше дослідження було спрямоване на виявлення специфічних порушень психічного функціонування у сферах афектів і мотивацій, психологічних захистів, поведінки та комунікації, характерних для жінок з ІП. Задля досягнення означеної мети було використано опитувальник «Торонтська алекситимічна шкала» (ТАШ) та методики діагностики рівня тривожності Ч. Р. Спілбергера і Ю. Л. Ханіна, вивчення механізмів психологічного захисту Р. Плучека -- Г. Келермана -- Г. Конте, діагностики міжособистісних стосунків Т. Лірі. Аналіз результатів проведеного психометричного дослідження особистості жінок з ІП виявив переважання синдромонеспецифічних ознак: високих показників алекситимії, домінування незрілих механізмів психологічного захисту (гіперкомпенсації, заперечення, регресії та проекції), а також високого рівня авторитарності, низького рівня дружності й залежності, а також вищих показників альтруїзму в дослідній групі порівняно із контрольною.

Інтерпретація наведених даних дала таку логіку результатів: психометричне обстеження представниць усіх форм ІП виявило значно більше об'єднуючих особистісних ознак, аніж диференціюючих ці форми між собою; переважання синдромонеспецифічних психометричних параметрів дозволило припустити, що у формуванні психопатологічної симптоматики ІП задіяний певний тип особистості, який не включений в тест Леонгарда -- Шмішека, але діагностується за його допомогою як синдромонеспецифічна ригідність.

Відтак, логічним продовженням дослідження стало клінічне вивчення особистості пацієнток з ІП та побудова на основі отриманих даних інтегральної моделі психопатологічних ознак особистості жінок з ІП. Для цього у репрезентативній вибірці пацієнток було проведено детальне анамнестичне і біографічне інтерв'ю та психометричне обстеження з застосуванням клінічного опитувальника особистісних розладів IPDE. У результаті узагальнення повторюваних закономірностей виділено провідні психопатологічні ознаки, умовно розмежовано їх на три дискретні групи ознак (у сфері афектів і мотивацій, міжособистісних стосунків та поведінкових реакцій), а потім кваліфіковано у відповідності до сучасних типологій особистісних розладів згідно з міжнародними класифікаціями МКХ-10 та DSM-IV-TR. Також шляхом психопатологічного редукційного аналізу сформульовано мета-ознаку, що об'єднує кожну дискретну групу ознак. Діагностика контрольної групи щодо наявності вищевказаних психопатологічних ознак і статистична обробка отриманих результатів дозволили встановити, які психопатологічні ознаки володіють найбільшою дискримінаційною (диференційно-діагностичною) здатністю.

За результатами клініко-феноменологічного аналізу сфера афектів та мотивацій жінок, хворих на ІП, характеризується такими часто повторюваними психопатологічними ознаками: відсутність раннього досвіду насичених емоційних стосунків через несприятливу емоційну атмосферу в батьківській сім'ї, у тому числі досвіду близьких стосунків з матір'ю (зустріваність у репрезентативній групі 83,87 %, ВШ = 15,1; ДІ = [3,49; 45,9]); пошук визнання за межами своєї домівки та домінантна роль у власній сім'ї (90,32 %, ВШ = 11,6; ДІ = [2,77; 55,58]); мінливість інтересів, коли бажання опановувати нове заміняє потребу глибокого розуміння (74,19 %, ВШ = 3,2; ДІ = [1,1; 9,93]); ситуативна практичність у поєднанні з неспроможністю розвивати ефективну стратегію в довготривалій перспективі життя (77,42 %, ВШ = 4,2; ДІ = [1,38; 13,45]); орієнтація на соціальні досягнення та зовнішню атрибутику успішності, активна селекція професійних умов, що дають визнання колег та відносну незалежність від керівництва (90,32 %, ВШ = 19,7; ДІ = [4,67; 98,18]); намагання задовольнити за будь-яку ціну власні амбіції (93,55 %, ВШ = 53,7; ДІ = [9,51; 392,98]); гостра потреба в незалежності та нездатність до кооперації (83,87 %, ВШ = 9,1; ДІ = [2,67; 33,55]); загальний дефіцит пластичності емоційного реагування
(90,32 %, ВШ = 34,4; ДІ = [7,66; 180,78]); хитка, вразлива самооцінка (90,32 %, ВШ = 27,3; ДІ = [6,21; 138,03]). Як узагальнюючу мета-ознаку афективно-мотиваційної сфери особистості жінок, хворих на ІП, було визначено високу інтенсивність переживань та силу мотивів при їх слабкій диференційованості.

Сфері міжособистісних стосунків жінок з ІП були притаманні часто повторювані психопатологічні ознаки: формальність комунікації, відсутність емоційного співпереживання по відношенню до оточуючих людей (74,19 %, ВШ = 6,8; ДІ = [2,2; 21,57]); схильність мати поряд із собою «людей-сателітів», часто з відтінком «екстатичної прихильності до об'єкта надцінного афекту» (Э. Б. Дубницкая, 1979) (93,55 %, ВШ = 42,6; ДІ = [7,87; 302,43]), а також типова динаміка стосунків: ідеалізація закінчується розчаруванням, після чого виникає короткотривалий період емоційної порожнечі, що змінюється афектом сорому або гніву на саму себе (87,1 %, ВШ = 14,3; ДІ = [3,82; 59,52]); особливий підваріант констеляції «сателітарних» стосунків проявляється у делегуванні «сателітам» своїх соціальних амбіцій, залишаючи собі не менш претензійну роль партнера / опікуна особливої людини (41,93 %, ВШ = 1,5; ДІ = [0,54; 4,39]); підтримування лише тих стосунків, які можливо контролювати (77,42 %, ВШ = 5; ДІ = [1,64; 16,12]); почуття заздрості до реальних і можливих успіхів осіб, котрі не приймають вищезгаданого контролю над собою (70,97 %, ВШ = 3,9; ДІ = [1,35; 11,79]); неприйняття чи тенденційне трактування мотивів та почуттів оточуючих (87,1 %, ВШ = 11,8; ДІ = [3,2; 48,53]). Отже, другу мета-ознаку особистості жінок, хворих на ІП, було визначено як дефіцит емоційного наповнення / співпереживання (емпатії) у сфері міжособистісних стосунків.

Аналіз поведінкових реакцій досліджуваних жінок виявив такі психопатологічні ознаки даної сфери особистості: неготовність до нових, непередбачених життєвих ситуацій та їх неприйняття (77,42 %, ВШ = 4,6; ДІ = [1,5; 14,72]); висока ригідність у спробах відновлення втраченої самоповаги звичними способами, неспроможність відмовитися від потреби реваншу (93,55 %, ВШ = 42,6; ДІ = [7,87; 302,43]); перехід від афектів до дій з мінімізацією або за повної відсутності етапу рефлексивного осмислення пережитих ситуацій (77,42 %, ВШ = 7,3; ДІ = [2,32; 23,96]); незмінність поведінкового репертуару впродовж життя (74,19 %, ВШ = 8,4; ДІ = [2,67; 27,43]); типова реакція на фрустрації -- вилучення з площини переживань джерела незадоволення (важких емоційних спогадів, фруструючих людських стосунків), що в тривалій перспективі призводить до спустошення емоційної складової життя (90,32 %, ВШ = 21,9; ДІ = [5,12; 109,39]); наявність добре функціонуючих пристосувальницьких стратегій поведінки з підкресленою демонстрацією самодостатності (83,87 %, ВШ = 5; ДІ = [1,47; 17,86]); нездатність інтегрувати життєвий досвід у суб'єктивно зрозумілу і значущу життєву історію, і як наслідок -- знаходити новий зміст у новому періоді життя (87,1 %, ВШ = 9,9; ДІ = [2,69; 40,19]). Специфічною мета-ознакою поведінкової сфери особистості жінок, хворих на ІП, була мала пластичність поведінкових реакцій у поєднанні зі слабкою наповненістю діяльності суб'єктивно зрозумілим змістом.

Психопатологічна оцінка мета-ознак дозволила узагальнити їх та кваліфікувати як окремі прояви базової (ядерної) недиференційованості / дефіцитарності емоційної сфери -- збіднення палітри почуттів у поєднанні з високою інтенсивністю переживань та їх малою пластичністю, що по суті відповідало результатам психометричного обстеження. Виявлене інструментальним шляхом зниження амплітуди когнітивного піка P300 у представниць дослідної групи було кваліфіковане як опосередкований прояв дефіциту емоційної сфери.

У результаті порівняння виявлених психопатологічних особливостей особистості жінок, хворих на ІП, з типологіями особистісних розладів, згідно з міжнародними класифікаціями МКХ-10 та DSM-IV-TR, було виявлено чітке співвідношення більшості виділених ознак з діагностичними критеріями нарцистичного розладу особистості. Цей висновок підтверджувався результатами проведеного клінічного напівструктурованого інтерв'ю особистісних розладів IPDE (DSM-IV модуль, блок-шкала «Нарцистичний розлад особистості»), а також корелював з виявленими в процесі психометричного дослідження синдромонеспецифічними схильністю задіювати гіперкомпенсаторні механізми для врегулювання / підтримання міжособистісних стосунків і поведінковою ригідністю. Отже, двома незалежними шляхами: клінічним та психометричним -- було встановлено, що для жінок з ІП характерні нарцистичні зразки реагування впродовж життя. Таким чином, було підтверджене попереднє припущення про наявність притаманного усім пацієнткам, незалежно від підтипу ІП, особистісного розладу, який не діагностується за допомогою тесту Леонгарда -- Шмішека.

Аналіз психопатологічних ознак особистості досліджуваних жінок і формулювання мета-ознак спиралися на дескриптивну логіку. З метою верифікації отриманих результатів була розроблена та застосована процедура, яка дозволяла перевірити наявність / відсутність зазначених психопатологічних ознак у жінок контрольної групи. Після чого були використані статистичні методи двопільних таблиць і ранжування особистісних ознак від найбільш до найменш диференційно-діагностично значущих. Дана процедура виявила чітку закономірність: ознаки шизоїдності (поєднання аутизму з емоційною вразливістю) найбільш достовірно вирізняли особистість жінок з ІП від представниць контрольної групи.

Для дослідження взаємозв'язку феноменів нарцисизму з іншими типами особистісної патології та з виявленою тенденцією до кластеризації типів ІП було застосовано МКХ-10 модуль напівструктурованого інтерв'ю IPDE, де відсутні питання, спрямовані на виявлення нарцистичного розладу особистості. Після чого було створено гіпотетичний «нормотиповий» профіль особистості жінок з ІП шляхом урівнювання між собою шкал з різною кількістю питань / потенційною можливістю отримати числове кількісне представництво. В результаті було виявлено, що найбільші числові значення отримали шкали шизоїдності та гістріонності. Проведений факторний аналіз статистично довів взаємопов'язаність шизоїдного, гістріонного та емоційно нестабільного розладу особистості (ЕНРО, пограничний тип) у досліджених жінок з нарцистичним розладом особистості.

Отже, наявна у досліджуваних жінок нарцистична патологія особистості, у разі вилучення з психопатологічної «палітри» нарцистичного розладу особистості, виявилася найбільш представленою у шизоїдному, гістріонному та пограничному варіанті ЕНРО, клінічні характеристики котрих перекриваються з вищеописаними клініко-психопатологічними ознаками жінок з ІП. У роботі обґрунтовано, що нарцистичний РО як такий можна умовно зобразити у вигляді полярної структури, яка на одному полюсі перекривається з ознаками гістріонності (пограничності), а на другому -- з ознаками експансивної шизоїдії, що підтверджується як на рівні емпіричних даних, так і шляхом їх клініко-феноменологічного аналізу, а також корелює з сучасним розумінням даної особистісної патології (Фільц О. О., 1987; Пинаєва Е. В., 2001; Бріттон Р., 2009). При цьому виявлені закономірності розподілу особистісних патернів демонстративності, гіпертимності, педантичності й екзальтованості, а також показників реактивної та особистісної тривожності, підозріливості й агресивності в інтерперсональних стосунках наближали особистісний профіль жінок з ІД та МР до гістріонно-межового полюса, а особистісний профіль пацієнток з ТД та ЗДМР -- до експансивно-шизоїдного полюса нарцистичного розладу особистості.

Виділені базові (ядерні) складові особистості досліджуваних жінок мали певний зв'язок з проявами психічного дефіциту: недиференційованість емоційної сфери формується у процесі дисгармонійного розвитку особистості, властивого психопатам (Тиганов А. С., 1999), аутизм є симптомом «шизоїдії» як ознаки, що об'єднує в один континуум шизофренію та нормальні прояви шизоїдного темпераменту (Кречмер Е., 1995), а емоційна вразливість корелює з проявами «реактивної лабільності» як особливого способу взаємодії ендогенних і психогенних факторів (Смулевич А. Б., 2009).

Враховуючи це, важливо було дослідити у даних жінок систему індивідуально-психологічної адаптації та регуляції самооцінки (система Селф), яка може перебувати у інтегрованому або дезінтегрованому стані (з усіма відповідними екстраполяціями у поведінкові та симптоматичні прояви особистості). У психотерапевтичних дослідженнях для цього використовується так званий «Нарцистичний інвентар» (F.-W. Deneke і B. Hilgenstock), який діагностує чотири підсистеми Селф:

1) підсистема І виміру (алярмового) утворюється векторами, що актуалізуються лише за умови глибокої і/або прогресуючої дестабілізації Селф; дані вектори регуляції здатні обмежити декомпенсацію / забезпечити стабілізацію лише шляхом втрати інших функціональних можливостей усієї системи;

2) підсистема ІІ виміру (особистісного) утворюється векторами, які зазвичай окреслюють специфічний для особистості спектр переживань та поведінкових реакцій, що нею самою сприймається як особливості власного характеру; дані вектори регуляції відповідають частині описових критеріїв нарцистичного розладу особистості;

3) підсистема ІІІ виміру (кризового) утворюється векторами, які характеризуються латентним чи маніфестним страхом пережити розчарування в міжособистісних стосунках; за H. Henseler (2000) цей страх лежить в основі «нарцистичних криз», отже, активація регуляторних векторів ІІІ виміру може слугувати індикатором кризи самооцінки;

4) підсистема IV виміру (тілесного) утворюється векторами, які передбачають стабілізацію самооцінки за рахунок опори на власне тіло; опора на тіло робить болісні переживання соціально прийнятними, у тому числі і для самого себе, а це пом'якшує як інтерперсональні, так й інтрапсихічні конфлікти.

Обстеження пацієнток дослідної групи проводилося після редукції психотичного стану. Статистична обробка даних виявила, що дослідна група за 17 із 18 шкал демонструє достовірні відмінності порівняно з контрольною (p<0,05). Отримані результати було інтерпретовано на підставі вивчення показників шкал всередині дослідної групи без порівняння з контрольною та порівняння показників обох груп між собою.

При першому підході до уваги брали усі шкали, що за середніми показниками знаходилися на рівні суб'єктивної оцінки «частково збігається» або вищої. Їх аналіз дозволив дати таку інтерпретацію: 1) хворі перебувають у стані «нарцистичної кризи», за H. Henseler (2000), переживаючи крах у своїх «стосунках із зовнішнім світом», вони намагаються залишитися «вірними власним ідеалам» й актуалізують регресивну, майже магічну, віру у те, що десь існує «ідеальний світ, у якому усе інакше». Очевидно, що дана «нарцистична криза» закономірно відповідає кризі інволюційного віку; 2) однак для досліджуваних хворих така «нарцистична криза» обертається глибокою дестабілізацією системи індивідуально-психологічної системи адаптації та регуляції самооцінки, що на клінічному рівні проявилося у попередньому психічному розладі, а на момент обстеження опитувальником -- відобразилося у напруженні шкал алярмового виміру: І. 1 «Безсиле Селф», І. 5 «Принижене нікчемне Селф» та І. 2 «Втрата контролю над афектами / імпульсами»; 3) прагнучи стримати злам адаптації, хворі вдаються до іпохондричних переживань (напруження шкал тілесного виміру), чим обмежують відчуття втрати контролю над своїм життям.