Становлення етнічної психології як галузі наукового знання: історико-теоретичний вимір

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПСИХОЛОГІЇ ім. Г. С. КОСТЮКА

УДК 159.922.4 : 001

19.00.01- загальна психологія, історія психології

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора психологічних наук

СТАНОВЛЕННЯ ЕТНІЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ ЯК ГАЛУЗІ НАУКОВОГО ЗНАННЯ: ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНИЙ ВИМІР

Данилюк Іван Васильович

Київ - 2010



Дисертацією є рукопис

Роботу виконано в Інституті психології імені Г. С. Костюка НАПН України, м. Київ

Науковий консультант член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук, професор Євтух Володимир Борисович, Інститут соціології, психології та управління Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, директор

Офіційні опоненти: доктор психологічних наук, доцент Клименко Віктор Васильович, Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна” (м. Київ), кафедра психології, професор

доктор психологічних наук, професор Максименко Юрій Борисович, Південноукраїнський державний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського (м. Одеса), художньо-графічний факультет, декан

доктор психологічних наук, професор Москалець Віктор Петрович, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника (м. Івано-Франківськ), кафедра загальної та експериментальної психології, завідувач

Захист відбудеться “22” грудня 2010 р. об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.453.01 в Інституті психології імені Г. С. Костюка НАПН України за адресою: 01033, м. Київ, вул. Паньківська, 2.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України (01033, м. Київ, вул. Паньківська, 2).

Автореферат розіслано “20” листопада 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради В. Л. Зливков

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Активні процеси усвідомлення національної історії, культури, науки, які відбуваються в Україні, стимулюють зростання потреби в структуризації етнопсихологічних знань. Зростання національної самосвідомості підвищує актуальність дослідження становлення етнічної психології як галузі наукового знання.

До останнього часу етнічна психологія як наука перебувала на початковій стадії розвитку, професійні психологи практично не брали у ній активної участі, й вона, як слушно зауважив С. І. Корольов, була не відокремленою галуззю знань, а радше “психологізованою етнографією”.

Від середини 30-х років ХХ ст. радянські психологи активно уникали будь-яких спроб крос-культурних досліджень і будь-яких інших етнопсихологічних досліджень, самої постановки і обговорення етнопсихологічних проблем. На такі дослідження було накладене тривале табу. Будь-яке дослідження етнокультурних відмінностей сприймалося як потенційно небезпечне незалежно від його мети й висновків. Це призвело до того, що вся етнопсихологічна тематика була віддана на відкуп іншим дисциплінам - етнографії, демографії, історії, філософії, соціології тощо, представники яких і намагалися вирішувати за психологів етнопсихологічні питання.

Дослідження зі становлення етнічної психології як науки здійснювали такі вчені як Т. Р. Вільямс, М. Коул, А. Кребер, Д. Мацумото, А. Радкліф-Браун, Р. Шведер та ін., які прагнули виявити предмет дослідження, проблематику і завдання напрямів цієї галузі знань.

Серед вітчизняних психологів активно цікавилися дослідженням становлення етнічної психології І. С. Кон, С. І. Корольов, Н. М. Лєбєдєва, О. О. Леонтьєв, С. В. Лур'є, В. П. Москалець, А. А. Налчаджян, Л. Е. Орбан-Лембрик, В. М. Павленко, М. І. Пірен, О. П. Платонов, Г. У. Солдатова, Г. В. Старовойтова, Т. Г. Стефаненко, С. О. Таглін, М.-Л. А. Чепа, П. М. Шихірєв та ін.

Етнічна психологія зароджується на стику кількох наук (етнографії, соціології, географії, лінгвістики тощо) та безпосереднє стосується як загальної, так і соціальної психології. Тому етнічну психологію не потрібно ототожнювати з жодною із її “материнських” наук. На сьогодні відбувається становлення понятійного апарату, створюється власна загальна концепція формування етнічної специфіки психічної діяльності.

Як зазначав у середині 80-х років ХХ ст. Б. Ф. Ломов, логіка розвитку суспільних наук веде до того, що на їх стиках з психологічними науками формується цілий “кущ” спеціальних наукових дисциплін і напрямів. Насамперед це - соціальна психологія, а також тісно пов'язані з нею історична, економічна, етнічна, юридична, політична психологія, психолінгвістика та психологія мистецтва. Деякі із цих галузей у нашій країні уже сформувалися і успішно розвиваються як самостійні наукові дисципліни (наприклад, соціальна психологія), інші, перебувають у стадії формування і самовизначення (наприклад, юридична психологія, психолінгвістика і психологія мистецтва), треті ще тільки починають зароджуватися (наприклад, етнічна, економічна і політична психологія).

Проблема дослідження. Домінантна останнім часом зацікавленість до емпіричних даних визначає загалом тенденцію до зниження значущості теоретичних досліджень у галузі етнічної психології (Г. У. Солдатова). Однак розвиток емпіричних досліджень неможливий без наявності надійної етнопсихологічної теорії, яка б мала високий пояснювальний потенціал.

Саме тому вельми актуальним стає рефлексія етнічної психології з приводу неї самої, тобто постає проблема предмета науки, системи її понять, методів, взаємодії з іншими, суміжними дисциплінами. Метафорично з цього проводу висловився П. М. Шихірєв, зауваживши, що наша вітчизняна етнічна психологія перебуває десь посередині між етапом опису і пояснення. З'ясуванню цих проблем і було присвячено це теоретичне дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалося в лабораторії загальної та етнічної психології Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України у відповідності з науковим дослідженням за темою “Етнопсихологічний дискурс розвитку українського суспільства в умовах глобалізації” (2008-2011 рр.) (Державний реєстраційний № 0108U000104). Робота узагальнює також досвід співпраці автора з лабораторією історії психології ім. В. А. Роменця Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України, де з 2004 по 2007 роки здійснювалася розробка науково-дослідної теми “Джерела формування та історія утвердження предметної галузі української психології”, (Державний реєстраційний № 0104U000505).

Об'єктом дослідження є етнічна психологія як міждисциплінарна галузь знань.

Предметом - становлення етнічної психології як галузі наукового знання.

Мета дослідження: пояснити необхідність створення нової міждисциплінарної галузі знань етнонаціональної психології - через послідовний аналіз наявних напрямів етнічної психології.

Досягнення мети здійснювалося шляхом вирішення таких завдань дослідження:

Обґрунтувати необхідність створення етнічної психології, релевантної рівню розвитку сучасного психологічного знання і, як наслідок цього, побудови єдиної міждисциплінарної галузі знань - етнонаціональної психології.

Проаналізувати розвиток основних наукових напрямів етнічної психології як міждисциплінарної галузі знань і визначити основні етапи її становлення.

Встановити особливості співвідношення психології та культури.

Виокремити головні розрізнювальні ознаки етнічних спільнот.

Визначити семантику таких ключових понять, як “психічний склад”, “національний характер”, “етнічний темперамент”, “національні почуття”, “національна самосвідомість” тощо.

Виявити складові компоненти структури психології етнічної спільноти.

Визначити психологічну природу міжетнічних конфліктів і здійснити їхню класифікацію.

Методологія дослідження. У вітчизняній науці, незважаючи на великий інтерес до цієї теми дослідження, немає єдиного підходу до вивчення проблем етнічної психології. У сучасній науці відправною засадою посткласичних наукових уявлень про психічну діяльність людини є мультипарадигмальність.

Предмет дослідження з історії становлення етнічної психології як галузі наукового знання передбачає використання досягнень як історіографії психології (О. О. Будилова, А. М. Ждан, Д. Кляйн, В. О. Кольцова, Г. С. Костюк, Р. Ландін, Т. Д. Марцинковська, П. М. Пелех, А. В. Петровський, Й. Пітер, В. А. Роменець, П. Саугстад, О. М. Тутунджян, М. Г. Ярошевський), так і епістемології історії (К. Беккер, Ч. Бірд, М. Блок, М. Вебер, В. І. Вернадський, Р. Дж. Коллінгвуд, Ш. Ланглуа, К. Поппер, Дж. Поукок, Ш. Сеньобос, Е. Трольч, Л. Февр, М. Фейєрабенд, М. Фуко).

Теоретичними принципами нашого дослідження виступили: принципи детермінізму; єдності свідомості й діяльності; системності; єдності методології, теорії та експерименту; єдності психіки та культури; особистісного підходу; історизму.

Застосовуючи принцип діяльності (О. М. Леонтьєв) до вивчення особистості, яка включена до етнічної групи, ми використовували ряд інших наукових підходів до вивчення та пояснення етнопсихологічних феноменів. Серед них: культурологічний підхід (Л. С. Виготський, В. С. Горський, В. А. Кольцова, М. І. Пірен, В. А. Роменець, С. Л. Рубінштейн), згідно якому поведінка людей розглядається і пояснюється через домінуючі у тій чи тій культурі цінності та правила поведінки. Другий підхід - розгляд фактів через спільну соціальну діяльність людей, в ході якої виникають особливі комунікативні зв'язки. Особливість цього підходу полягає у тому, що їхнє конкретне дослідження можливе тільки через особистість (К. О. Абульханова-Славська, Р. Бенедикт, А. Кардинер, С. Д. Максименко, В. О. Татенко, Н. В. Чепелєва) через аналіз міжособистісного спілкування, і в цьому їхня відмінність від досліджень міжетнічних відносин у широкому розумінні.

Методи дослідження. Для вирішення поставленої наукової проблеми та сформульованих завдань з її розв'язання була розроблена програма дослідження, реалізація якої передбачала застосування комплексу теоретичних методів дослідження:

теоретичного аналізу на основі посткласичної парадигми наукового дослідження; системного, історико-хронологічного, діяльнісного, порівняльного, структурно-функціонального, крос-культурного підходів, в руслі яких використовувалися метод вивчення явищ психіки за продуктами діяльності особистості, метод психо-історичної реконструкції, психолінгвістичні методи, метод аналізу ментальності “крізь призму універсальних категорій культури”.

Наукова новизна дослідження полягає в обґрунтуванні необхідності створення етнічної психології, релевантної рівню розвитку сучасного психологічного знання і, як наслідок цього, побудови єдиної міждисциплінарної галузі знань - етнонаціональної психології.

Вперше:

визначено основні етапи становлення етнічної психології як міждисциплінарної галузі знань та проаналізовано розвиток її основних наукових напрямів;

встановлено особливості співвідношення психології та культури;

уточнено зміст низки таких ключових понять, як “психічний склад”, “національний характер”, “етнічний темперамент”, “національні почуття”, “національна самосвідомість” тощо;

виокремлено головні розрізнювальні ознаки етнічних спільнот;

виявлено складові компоненти структури психології етнічної спільноти;

розроблено класифікацію міжетнічних конфліктів та розкрито їх психологічну природу.

Це дослідження носить міжгалузевий характер і лежить на перетині дисциплін - загальної психології, соціальної психології, історії психології, історичної психології.

Теоретичне значення роботи становлять застосування теоретичного фундаменту наукової етнічної психології для аналізу широкого кола процесів і явищ як індивідуальної, так і групової психології; виявлення історичної та етнічної варіантності загальнопсихологічних явищ, а також їх взаємозв'язок в аспекті індивіда та особистості; розкриття соціокультурної детермінації описуваних явищ (когнітивних процесів, особливостей творчості, суспільної реакції, духовних цінностей тощо), їхнє місце у суспільній свідомості та їх вплив на суспільне буття.

Практичне значення дослідження зумовлено перспективою використання загальної концепції формування етнічної специфіки психічної діяльності з метою розуміння психологічних законів впливу етнічної і культурної належності на життя людини; пояснення проблем міжетнічної взаємодії і сприяння поліпшенню міжетнічних відносин; здійсненні соціально-психологічного прогнозування розвитку політичних, національних та інших процесів у різних регіонах як власної країни, так і світу, із урахуванням специфіки проявів психології представників різних етнічних спільнот.

Особистий внесок здобувача полягає у розробці авторської концепції побудови єдиної міждисциплінарної галузі знань - етнонаціональної психології; всі результати дисертаційного дослідження є самостійним внеском автора у вирішення проблеми дослідження, всі публікації за темою дисертації видані без співавторів.

Апробація та впровадження результатів.

За темою дослідження розроблено та опубліковано авторську робочу навчальну програму “Етнопсихологія”, для студентів напряму підготовки 6.030102 “Психологія”.

Матеріали досліджень доповідалися на міжнародній зарубіжній конференції: XII Міжнародна конференція “Актуальні проблеми психологічної науки - Актуалія 2005” (Люблін, Польща, 2005); на міжнародних конференціях в Україні: “Проблема особистості в сучасній науці: результати й перспективи досліджень” (Київ, 2003-2007); “Генеза буття особистості” (Київ, 2006); “Я, взаємини, любов” (Київ, 2006); “Проблеми становлення фахівця-психолога у процесі вузівського навчання” (Ніжин, 2006); “Іван Франко та Митрополит Андрей: Мойсеї українського народу” (Київ, 2006); “Психологічні аспекти національної безпеки” (Львів, 2007); “Психолого-педагогічні чинники становлення особистості в поліетнічному середовищі” (Мукачево, 2008); “Проблеми духовності в психології розвитку особистості” (Ніжин, 2008); “Соціалізація особистості і суспільні трансформації: механізми взаємовпливу та вияви” (Чернівці, 2009); “Культурно-історичний та соціально-психологічний потенціал особистості в умовах трансформаційних змін у суспільстві” (Одеса, 2009); на всеукраїнських науково-практичних конференціях та семінарах: “Перспективи розвитку соціогуманітарних наук у класичних університетах (соціологія, психологія, педагогіка)”, (Київ, 2004); “Картина світу українців: історико-психологічний вимір” (Київ, 2005); “Тенденції розвитку психології в Україні: історія та сучасність”, (Київ, 2006); “Проблеми білінгвізму в Україні: основні напрямки та підходи” (Київ, 2006); на конгресах: ІІ всеукраїнський психологічний конгрес, присвячений 110 річниці від дня народження Г. С. Костюка (Київ, 2010); І всеукраїнський конгрес із соціальної психології “Соціально-психологічна наука третього тисячоліття: досвід, виклики, перспективи” (Київ, 2010) та обговорювалися на засіданнях лабораторії загальної та етнічної психології і лабораторії історії психології ім. В. А. Роменця Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України, методологічних семінарах з проблем викладання етнопсихології, які проводилися кафедрою соціальної психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Кандидатська дисертація на тему: “Історія психології в Україні: Західні регіони (кінець ХІХ - початок ХХ століття). Проблеми періодизації та основні напрямки” була захищена в 1998 р. Положення та висновки кандидатської дисертації в докторській дисертації не використовувалися.

Публікації. За темою дисертації видано монографію. Основний зміст дисертації викладено також у 30 публікаціях, у тому числі - 23 статті у фахових виданнях. Усі публікації у фахових виданнях видано без співавторів.

Структура і обсяг роботи. Дисертація складається із вступу, 7 розділів, висновків, а також списку використаних джерел, що налічує 998 найменувань, з них 172 - іноземною мовою. Загальний обсяг дисертації 507 сторінок, з них основної частини 415 сторінок. Робота містить 2 таблиці на двох сторінках та 5 рисунків на чотирьох сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

психологія культура міжетнічний конфлікт

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об'єкт, предмет і мету роботи, сформульовано завдання, висвітлено методи дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи, подано відомості про апробацію, основні публікації автора та структуру дисертації.

У першому розділі “Проблемне поле етнічної психології як науки” здійснено характеристику головних напрямів етнічної психології: виокремлено фундаторів, підходи до вивчення, основні теми досліджень, засадничі принципи і настановлення, мета і завдання, методологічні та концептуальні проблеми.

На сьогодні виокремилися кілька споріднених напрямів етнічної психології: “крос-культурна психологія” (Р. Болтон, М. Борнстейн, А. Геддон, М. Герсковіц, Д. Кемпбелл, К. С. Маєрс, У. Мак-Дуґалл, С. Міхельсон, Р. Поллак, У. Х. Р. Ріверс, М. Сіґалл), “психологічна антропологія” (Р. Бенедикт, Ф. Боас, Е. Воллес, Дж. Гоніґман, Дж. Ґорер, К. Дюбуа, А. Інкельс, А. Кардинер, Д. Левенсон, Р. Ле Він, Р. Лінтон, М. Мід, М. Спіро, Ф. Хсю), “культурна психологія” (Дж. Брунер, Л. С. Виготський, М. Коул, О. Р. Лурія, Дж. Міллер, Д. Прайс-Вільямс, С. Тулмін, Р. Шведер), “індигенна психологія” (Р. Діас-Герреро, В. Енрікес, А. Лаґмей, Ф. М. Саху, Д. Сінха).

Крос-культурна психологія базується на засадах загальної психології. На сьогодні представники традиційної, загальної психології якщо й визнають значний вплив культури, то вважають, що він здійснюється через універсальні механізми, які й є об'єктом їхніх інтересів. Використовуючи методи загальної психології, крос-культурна психологія досліджує представників різних етнічних груп або, правильніше, представників різних культур.

Якщо психологія сегментована на специфічні тематичні галузі, то особливістю крос-культурної психології є те, що вона не є темоспецифічною. Крос-культурні дослідження охоплюють широке коло феноменів, пов'язаних з людською поведінкою, - від психічних пізнавальних процесів до мови, від виховання дітей до психопатології. Крос-культурні дослідження проводять у будь-якій спеціальній галузі або дисципліні всередині психології.

Психологічна антропологія є своєрідним гібридом культурної антропології та психології, що синтезує у собі концепції етнології, психології та соціології (А. Р. Радкліф-Браун). Головною особливістю цього гібрида, який став відомим спочатку під назвою “Культура і особистість”, а пізніше отримав назву “психологічна антропологія”, є дуалістичний підхід до дослідження суспільства: через одночасне і взаємопов'язане вивчення культури та особистості із застосуванням аналізу і етнографічних, і психологічних даних.

Культурна психологія синтезує риси загальної психології, крос-культурної психології, психологічної антропології намагаючись позбутися вад кожної з цих галузей. Головним її постулатом є відмова від тези про існування універсальних і, головне - фіксованих законів психічного життя, які притаманні загальній психології. Культурна психологія не намагається розуміти психіку як універсально функціонуючий пристрій. Вона, на відміну від загальної психології, не відокремлює внутрішні психічні структури та процеси від умов зовнішнього середовища.

Представники культурної психології (Дж. Брунер, М. Коул, Дж. Міллер, Р. Шведер) стверджують, що людина є творцем свого розвитку, однак, поставлена в певні умови, повністю не панує над своїм вибором. Відтак психічні процеси зображаються як культурно зумовлені й варіюють у заданих культурою умовах діяльності. Таким чином, культурна психологія спонукає уникати припущень про психічну єдність або універсальні механізми, які лежать в основі людської психології, й замість цього розглядати способи, за допомогою яких індивідуальна психологія є культурно конституйованою і культурно змінюваною.

І, нарешті, індигенна або, в нашому розумінні, багатокультурна психологія, яка містить унікальні психології великої кількості культур по всьому світі, які можуть і не асимілюватися якоюсь єдиною психологією. Прихильники цього напряму (В. Енрікес, Ф. М. Саху, Д. Сінха) описують моделі поведінки певного етносу мовою локальної, регіональної культури: так, як їх розуміють самі носії цієї культури в рамках їх власного неповторного культурного простору.

Інтерес до розроблення, дослідження унікального в людській психіці у багатокультурній психології не відкидає можливості побудови універсальної, загальнолюдської психології. Така побудова розглядається як віддалена перспектива, яка підлягає вивченню в аспекті розвитку етнопсихологічних досліджень.

З іншого боку, відсутність цілісної етнопсихологічної концепції призводить до того, що коло таких важливих методологічних питань, як визначення проблеми, предмета досліджень та об'єкта, характеристика завдань, використання поняттєвого апарату, як правило, здійснюється відповідно з принципами і напрямами наукової школи дослідника.

Узагальнену характеристику головних напрямів етнічної психології подано в табл. 1.

Таблиця 1 - Характеристика головних напрямів етнічної психології

Характеристики	Напрям
	Кроскультурна психологія	Психологічна антропологія	Культурна психологія	Індигенна психологія
Фундатори	Р. Болтон, М. Борнстейн, А. Геддон, М. Герсковіц, Д. Кемпбелл, К. С. Маєрс, У. Мак-Дуґалл, С. Міхельсон, Р. Поллак, У. Х. Р. Ріверс, М. Сіґалл	Р. Бенедикт, Ф. Боас, Е. Воллес, Дж. Гоніґман, Дж. Ґорер, К. Дюбуа, А. Інкельс, А. Кардинер, Д. Левенсон, Р. Ле Він, Р. Лінтон, М. Мід, М. Спіро, Ф. Хсю	Дж. Брунер, Л. С. Виготський, М. Коул, О. Р. Лурія, Дж. Міллер, Д. Прайс-Вільямс, С. Тулмін, Р. Шведер	Р. Діас-Герреро, В. Енрікес, А. Лаґмей, Ф. М. Саху, Д. Сінха
Підхід до вивчення	etic підхід	emic підхід	emic підхід	emic підхід
Основні теми досліджень	Не є темоспецифічною, адже крос-культурні дослідження охоплюють широке коло феноменів, пов'язаних з людською поведінкою - від психічних пізнавальних процесів до мови, від виховання дітей до психопатології	Дослідження особливостей формування національного характеру; проблема розуміння та співвідношення норми й патології в різних культурах; аналіз значення раннього досвіду дитинства для формування особистості	Дослідження, спрямовані на виявлення контекстуальної природи психічних процесів; цікавить не психічна єдність людського роду, а етнічні відмінності в думці, суб'єктивності, емоціях	Дослідження поведінки, яка відповідає соціокультурним фактам локального суспільства людей; надмірне підкреслювання відмінностей у поведінці, які виявляються у різних культурах
Засадничі принципи і настановлення	Дослідження подібності й відмінності психологічних змінних у кількох культурах і етнічних спільнотах	Вивчення систематичних зв'язків між психологічними змінними, тобто між внутрішнім світом людини, і етнокультурними змінними на рівні етнічної спільноти	Дослідження особистості у історичному і соціокультурному контексті; відмова від тези про існування універсальних і фіксованих законів психічного життя, які притаманні загальній психології	Вивчення особистості в конкретному культурному контексті для забезпечення потреб людей у цьому контексті
Мета і завдання	Створення всеосяжної універсальної психології; співставлення двох або кількох культур з метою пояснення міжкультурних відмінностей або міжкультурної подібності	Опис універсальних принципів, не припускаючи a priori існування психологічних універсалій; зрозуміти систему тих, хто вивчається та викласти свої спостереження в концептуальних рамках об'єкта вивчення	Розуміння того, як взаємодіють психіка і культура у конкретному контексті; прагнення уникати прямих протиставлень культур, допускаючи їх лише як виняток в опосередкованій формі	Створення багатокультурної психології, яка містить унікальні психології великої кількості культур по всьому світі, які можуть і не асимілюватися певною єдиною психологією
Методо- логічні та концепту- альні проблеми	Проблеми, які пов'язані з психометричною еквівалентністю і з різними рівнями аналізу (культур, суспільства, особистості, поведінки)	Проблеми спільної наукової мови (поняттєвого апарату) і гносеологічного підходу, прийнятного для психології	Відсутність загальновизнаного наукового напряму; синтез рис загальної психології, крос-культурної психології, психологічної антропології, прагнення позбутися вад кожної з цих галузей знань	Прагнення уникнути вже існуючих концепцій, теорій і досліджень, а відтак труднощі у визначенні, що таке “локальна” психологія

Труднощі, пов'язані з визначенням предмета етнічної психології, характерні й для вітчизняної психології. Зараз існує три засадничі підходи з цього питання (В. М. Павленко, С. О. Таглін). Перший нагадує крос-культурну психологію Заходу. Його прихильники (Г. В. Старовойтова) вважають етнопсихологію галуззю загальної психології й, використовуючи поняття та методи останньої, вбачають свою мету у встановленні конкретних проявів, особливостей формування та перебігу психічних процесів і станів у представників різних народів.

Оскільки етнопсихологічні особливості (гіпотетично) можуть формуватися й в онтогенезі, й у філогенезі, то етнопсихологічна проблематика має безпосередній зв'язок з загальнопсихологічною проблемою розвитку психіки (або з “генетичною психологією”), а обмеження етнічної психології дисциплінарними рамками одної соціальної психології або її розгляд як “периферійного” розділу етнографії навряд чи виправдані.

Другий підхід трактує етнічну психологію (у нашому розумінні національну психологію) як галузь соціальної психології, що вивчає процеси міжетнічної та внутрішньоетнічної взаємодії на груповому рівні (С. І. Корольов, Л. М. Дробіжева). Його відмінність від першого підходу полягає в тому, що в центрі уваги перебувають не окремі представники етнічних спільнот, а цілісні групи і принципи їхнього психогенезу, розвитку, взаємодії тощо.

Третій підхід пов'язує етнічну психологію з етнографією та зосереджується на особливостях культури (переважно духовної) певних народів і встановленні її взаємозв'язку з національною психологією (Ю. В. Бромлей).

Етнопсихологія керується принципами загальної психології або, інакше кажучи, використовує індивідуально-психологічний підхід. Враховуючи вплив культури, представники етнопсихології вважають, що він здійснюється через універсальні механізми, які й виступають об'єктом їхніх інтересів. Розглядаючи етнопсихологію як частину загальної психології, шукаючи психологічні універсалії, ми претендуємо на системність аналізу, однак свідомо втрачаємо в його повноті, через те що тимчасово абстрагуємося від безпосередніх соціокультурних наслідків і від шляхів соціально-історичної генези феноменів, що досліджуються.

Національна психологія є частиною соціальної психології, хоча відображає деякі спільні для всіх класів і соціальних верств нації особливості мислення, творчості, суспільної реакції, духовних цінностей, зумовлених культурою, а соціальна психологія вивчає взаємодію стереотипів поведінки окремих класів і соціальних груп певної нації. Парадокс тут суто зовнішній, оскільки соціальна психологія співвідноситься з усією суспільною свідомістю, а національна психологія - лише з її етнічною частиною, яка соціокультурно детермінована.

Таким чином, до проблемного поля етнічної психології, окрім дослідження етнічної варіантності загальнопсихологічних явищ, що базується на засадах психологічного універсалізму, відносять особливості національно-психологічних аспектів соціальної психології груп, проблеми етноцентризму, національних стереотипів, національного характеру, національних почуттів, національної самосвідомості та деяких інших моментів духовного життя нації. Отже, виникає необхідність мати в науковому вжитку більш широке поняття, яке охоплює весь комплекс етнічних феноменів. Найбільш адекватним терміном нам видається термін “етнонаціональна психологія”.

З огляду на це етнонаціональну психологію можна трактувати як науку міждисциплінарну, тобто таку, що перебуває на стику багатьох наук: вона визначає етнічні особливості психіки людей, їхнє національне буття, національний характер, етнічні особливості психофізіології, когнітивних процесів, пам'яті, емоцій, виховання людини, особливості соціалізації особистості, екологічну, землеробську та промислово-технічну культуру, віру, політику, соціопсихологічну систему державотворення та міжнародних форм спілкування.

У другому розділі “Становлення та розвиток етнічної психології” розглядаються: етнографічні аспекти вивчення етнічних особливостей особистості; зародження етнічної психології в контексті історії та філософії; психологія народів як наука в ХІХ столітті; головні напрями етнічної психології.

Задовго до виникнення самостійної науки про психологію народів існувала наука про народи, їхні побут, культуру, яку називали етнографією. Найглибші традиції наука про народи мала в Німеччині, де 1789 р. сформувався науковий напрям Vцlkerkunde, який ставив за мету вивчення неєвропейських народів і культур. На початку ХIХ ст. з'являється новий термін “етнологія”: це означало, що зароджується нова наука, яка ставить за мету використовувати етнографічні “польові” матеріали як матеріали для інтерпретації.

Приблизно від середини ХIХ ст. поняття “Vцlkerkunde” і етнологія розглядалися як рівнозначні - вони означали монографічну й порівняльну науку про людські культури. Синонімічна тотожність понять “етнологія” і “Vцlkerkunde” в німецькій науці зберігається і дотепер. Окрім того, в німецькій науці про народи сформувався ще один напрям, який отримав назву “Vоlkskunde” (народознавство), що досліджує переважно німецькомовні народи та їхні культури.

У різних країнах термін “етнографія” вживають не в однакових значеннях. Зокрема, етнографію розуміли як суто описову дисципліну, яка є сукупністю фактів і постачає емпіричні дані для теоретичної, узагальнювальної науки - етнології. У вітчизняній науці, починаючи з етнографічної наради 1929 р., коли було вирішено відмовитися від поширеного того часу поряд з поняттям “етнографія” поняття “етнологія”, ця галузь науки стала називатися тільки етнографією.

Окрім того, за аналогією етнографією інколи іменують описовий рівень культурної/соціальної антропології. Хоча якщо бути послідовним, то такий рівень слід іменувати “антропографією” (Ю. В. Бромлей). Спробу встановити своєрідну ієрархію зазначених дисциплін здійснив К. Леві-Строс. Згідно його поглядів, етнологія включає в себе етнографію як попередній етап, а культурна/соціальна антропологія становить останній етап синтезу, який узагальнює висновки етнографії та етнології.

Таким чином, поряд з етнографією досить широко застосовують термін “антропологія”, який уперше з'явився в епоху Відродження. Від того часу, коли термін “антропологія” впроваджено в науковий обіг, він означав “трактат про душу і тіло людини” (Ж. Пуар'є). Згодом цей термін по суті в загальній формі значив те саме, припускаючи всебічне вивчення людини, її біологічних і соціокультурних властивостей.

У США антропологію як універсальну науку про людину та її культуру поділяють на два великі розділи: антропологію фізичну та антропологію культурну. Останню визначають як комплекс, “інтеграцію” дисциплін: археології, лінгвістики, етнології, етнографії, фольклористики, які вивчають культуру народів. На противагу американській традиції, в науковій практиці європейських країн і вітчизняній науці до останнього часу тривало розмежування цих дисциплін. Так, під терміном “антропологія” розуміли насамперед фізичну антропологію, науку природничу, на відміну від етнології як гуманітарної науки, яка вивчає культуру і побут первісних народів.

У визначенні самого предмета науки між етнологами Європи і культурними антропологами США по суті немає розходжень. Але якщо в США учені висловлюються за вивчення у рамках етнології (або культурної антропології) сучасних народів, то в країнах Європи вивчення сучасних народів є прерогативою фольклористики.

Нарівні з поняттям “культурна антропологія” широкого розповсюдження в західній етнографії та соціології набуло поняття “соціальна антропологія”, яке вперше вжив Дж. Фрезер. В Англії її визначення настільки ж всеосяжне, як і культурної антропології у США. Соціальну антропологію було визначено як галузь порівняльної соціології, яка вивчає звичаї і соціальну структуру примітивних суспільств.

Уточнюючи розмежування дисциплін, що вивчають первісні суспільства, Радкліф-Браун розумів під етнографією опис безписемних народів, під етнологією - реконструкцію їхнього способу життя, під соціальною антропологією - теоретичну науку, метою якої є порівняльне вивчення форм соціального життя примітивних народів.

З радянських дослідників історії розвитку етнології (антропології) як науки слід назвати Ю. П. Аверкієву, Ю. В. Бромлея, Р. Ф. Ітса, М. В. Крюкова, С. О. Токарева, О. І. Шкаратана та ін. На окрему увагу заслуговують праці російської дослідниці С. В. Лур'є, у яких докладно викладено історію етнології, психологічної антропології.

У процесі розвитку етнології виникли теорії: еволюціонізм (Дж. Леббок, Ю. Ліпперт, Дж. Макленнан, Л. Морган, Л. Окен, Г. Спенсер, Е. Тайлор), дифузіоналізм (Ф. Гребнер, Г. Еліот-Сміт, У. Перрі, Ф. Ратцель, Л. Фробеніус, В. Шмідт), функціоналізм (Е. Дюргайм, Б. Малиновський, А. Р. Радкліф-Браун, Р. Турнвальд), які використовувалися нею в описових етнографічних дослідженнях як пояснювальний механізм.

Головними тезами еволюціонізму є: усі народи і культури з'єднані між собою в один безперервний ряд, який прогресивно розвивається; людська психіка однотипна на всіх етапах розвитку суспільства, тобто закони розвитку мислення універсальні та незмінні.

Для теорії дифузіоналізму найважливіше значення має топографічне середовище, до якого адаптуються людські суспільства. Саме дифузіоналізм найбільшою мірою використовував принцип географічного детермінізму як засадничий принцип пояснення етнічних відмінностей.

Згідно з теорією дифузіоналізму, розповсюдження культурних явищ пояснюється запозиченнями та взаємними впливами. Кожний елемент культури людства виникав лише один раз, а в подальшому щоразу поєднувався з певними культурними колами.

Суттєвою вадою дифузіоналізму було відмежування явищ культури від їх творця - людини і народу, ігнорування суспільної людини як творчої сили, а звідси - або суто механічне розуміння культури як сукупності мертвих речей, здатних лише пересуватися у просторі (Ф. Гребнер), або уявлення про культуру як живий і самостійний організм, незалежний від людини (Л. Фробеніус), або ідея про одномоментне виникнення всієї культури в одному місці й у подальшому її поширенні по Землі (Г. Еліот-Сміт, В. Перрі). Початкові засади дифузіоналізму були правильними. На противагу еволюціоністам, які розглядали людину в культурі абстрактно, поза часом і простором, дифузіоналісти цілком слушно поставили питання про конкретні зв'язки між народами.

Теорія функціоналізму постулює, що будь-який соціальний інститут чи факт культури пояснюється насамперед тими функціями, які він виконує для підтримки і розвитку відповідного соціального цілого. Засади функціоналістського методу вперше сформулював 1895 р. Е. Дюркгайм як такі, що полягають у вивченні функцій соціальних фактів, тобто суспільних явищ. Соціальний факт, за Дюркгаймом, це ті “способи дії, мислення і почування, зовнішні стосовно індивіда”, які наділені примусовою силою і немовби накидаються йому. Дюркгайм рішуче виступав проти спроб пояснити соціальні факти, засновуючись на індивідуальній психології людей (як це робили представники еволюціонізму). На його думку, вивчати потрібно саме соціальні факти, а не наші уявлення про них.

Теоретичні засади функціоналізму заклали Р. Турнвальд і Б. Малиновський, який першим застосував психоаналіз до вивчення культури.

Однак, як і еволюціонізм з дифузіоналізмом, функціональна теорія має свої недоліки. Найголовнішим є виразний антиісторизм; історична реконструкція, на думку представників функціоналізму, непотрібна, оскільки вона не допомагає зрозуміти теперішнє становище речей того чи того народу. Відмовившись від загальноісторичного погляду на людське суспільство та його культуру, вони закрили будь-яку можливість зрозуміти не тільки закономірність загального ходу людської історії, а й умови формування окремих культур і місце кожної з них в історичному процесі.

Перш ніж перейти до розгляду питання про зародження етнічної психології в історико-філософському контексті, спробуємо визначити основні періоди розвитку її як науки. За Г. Еббінгаузом, В. А. Роменцем, С. Л. Рубінштейном психологічну науку загалом можна уявити у вигляді піраміди - символу поступового, прогресивного руху: тисячоліття практичного досвіду; століття філософських роздумів; десятиліття експериментальної науки.

Якщо наукова психологія виникла порівняно недавно, то життєве психологічне знання завжди було включене в різноманітні види людської практики. В історії культури - образах народного світогляду, міфологічних і релігійних уявленнях, філософських і художніх творах - збережено достатньо прикладів докладного опису особливостей особистості, яка завжди є продукт свого часу, своєї культури.

У рамках цієї піраміди відбувалися становлення та розвиток етнічної психології як науки, в якому виокремлюють чотири етапи (рис. 1).

Перший етап (донауковий) включає праці, починаючи від епохи Античності і до середини ХIХ ст.

Другий етап (описовий) тривав приблизно з середини ХIХ ст. до початку ХХ ст. Його визначають провідні ідеї фундаторів психології народів В. Вундта, М. Лацаруса, Г. Лебона, Г. Штайнталя.

Третій етап (експериментальний) у етнічній психології розпочався дослідженнями англійського вченого У. Х. Р. Ріверса, який в крос-культурному дослідженні вивчення сприймання порівняв реакції на ілюзії Мюллера-Лаєра і горизонтально-вертикальну ілюзію у групах із Англії, Індії та Нової Гвінеї. 1925 р. у США вперше було опубліковано соціально-психологічний тест на виявлення етнічної упередженості (шкала Богардуса). Це дало змогу в подальшому перейти від описових характеристик народів до кількісних вимірювань. У 30-х роках ХХ ст. у США утворився перший науковий напрям етнічної психології “Культура і особистість”. У Радянському Союзі створення наукових засад етнічної психології започатковано 1932 р., коли О. Р. Лурія під керівництвом Л. С. Виготського провів в Узбекистані перші польові дослідження з використанням експериментальних методик. Результати цього дослідження опубліковано лише 1974 р. На цьому етапі дослідження з етнічної психології на теренах колишнього Союзу зазнавали суворих заборон (1937-1958).

Четвертий етап (науковий) розпочинається на Заході з 1946 р. і триває до теперішнього часу. Цього періоду зростає кількість публікацій, в яких докладно описано результати експериментальних досліджень з етнічної психології, що стало підґрунтям для створення численних наукових теорій.



Більшість проблемних питань етнічної психології поставлено ще в епоху Античності. Якщо Теофраст першим дав визначення характеру окремо взятої людини (“Характери”), то інші мислителі епохи Античності (Гіппократ, Ксенофонт, Платон, Пліній, Страбон та ін.) не тільки робили влучні спостереження, а й намагалися пояснити причини відмінностей одного народу від іншого: посилаючись то на дію географічного середовища (Гіппократ, Аристотель, Ксенофонт, Посидоній), то на взаємні культурні впливи (Геродот, Страбон), то на ступені культурного розвитку (Демокріт, Лукрецій).

Перші спроби давньогрецьких мислителів дати характеристику психологічних особливостей представників інших культур були продиктовані нагальними потребами пізнання сусідніх народів. Навіть самим поняттям “етнос” спочатку вони називали інші народи (не греків), які відрізнялися від них мовою, віруваннями, звичаями, цінностями тощо.

У ХVIII ст. французькі просвітники впровадили до наукового обігу поняття “дух народу” і також пояснювали проблему його зумовленості географічними чинниками. Однак, психологія народу, яку Монтеск'є назвав “загальним духом”, - продукт не тільки клімату, а й низки соціальних чинників, які на певній стадії суспільного розвитку, ставши реальною силою, здійснюють вплив на національний характер народу. У цьому контексті Монтеск'є заявляє, що нижчі сходинки соціально-економічної піраміди, на яких перебуває у певний момент той чи інший народ, то більше тяжіють над ним географічні умови. І навпаки, що вище він піднімається сходами історичного прогресу, то більше впливають на його духовний світ соціальні чинники.

Погляди Монтеск'є зробили значний внесок у розвиток етнопсихологічної думки.

Англійський філософ Девід Юм одним із перших замість “духу народу” використав та розглянув поняття “національний характер”, яке до того часу переважно використовували в літературі про подорожі з метою відобразити специфіку способу життя народів. Головним у становленні національних рис він вважав соціальні (моральні) чинники, хоча і не відкидав впливу природних умов життя спільноти. До соціальних чинників Юм зараховував усе, що пов'язане із соціально-політичними відносинами в суспільстві.

Особливу увагу Д. Юм звернув на проблему психології різних верств суспільства та її співвідношення із загальнонаціональними рисами, адже соціально-професійні групи живуть у неоднакових умовах і діяльність їх є різною. Групові риси характеру, стверджував Юм, мають тенденцію до взаємовпливу, що має наслідком зближення різних груп. Ця тенденція поглиблюється політико-економічними інтересами (ідеться про торгівлю, оборону, управління).

Теорія народів набуває нового виміру в працях італійського філософа Дж. Віко. Через аналіз мови (найголовнішого елемента культури), міфів (підґрунтя культури), ритуалів різних народів він пропонує осягнути справжню людську природу. Закономірність історичного процесу, в розумінні Віко, подібна до індивідуального розвитку людини. Він створив “теорію історичного кругообігу”, згідно з якою всі народи минають три етапи: епоху богів - дитинство людства, епоху героїв - юність людства, епоху людей - зрілість людства. Ідеї Віко розвинуто у теоріях Й. Гердера, Ґ. В. Ф. Геґеля, В. Гумбольдта.

У середині ХIХ ст. Г. Штайнталь та М. Лацарус стали фундаторами нової дисципліни - психології народів. Саме з їхніми іменами пов'язано новий етап - становлення етнічної психології як самостійної дисципліни. Лацарус і Штайнталь брали за основу “дух народу” як певну таємничу субстанцію, що залишається незмінною за різних обставин і забезпечує єдність національного характеру за всіх індивідуальних відмінностей.

Основний зміст їхньої концепції полягає в тому, що завдяки єдності походження і середовища проживання “всі індивіди одного народу мають відбиток особливої природи народу на своєму тілі й душі”. Зміст “народного духу” основоположники “психології народів” пропонували розкривати через порівняльне вивчення мови, міфології, моралі, моральних звичаїв, культури, а також історії окремих народів і всього людства.

Ідеї фундаторів нового напряму отримали розвиток і часткову реалізацію у “психології народів” В. Вундта. Німецький вчений наголошує, що психологія народів - самостійна наука поряд з індивідуальною психологією, й хоча вона користується послугами останньої, однак і сама надає індивідуальній психології значну допомогу, а саме: матеріал про духовне життя індивідів і таким чином впливає на пояснення індивідуальних станів свідомості. На думку Вундта, проблеми Vцlkerpsychologie пов'язані з тими психічними продуктами, які створено суспільним характером людського життя, і їх неможливо пояснити у рамках однієї лише індивідуальної свідомості, оскільки вони припускають взаємодію багатьох індивідуальних свідомостей. Загальні уявлення великої кількості індивідів виявляються насамперед у мові, міфах і звичаях, а всі інші елементи духовної культури - вторинні й зводяться до них. Звичаї виявляють у вчинках ті самі життєві погляди, які зберігаються у міфах і стають загальним надбанням завдяки мові. Елементи духовної культури мають свою відповідність у індивідуальній психології: так, мова ідентична розуму, міфи - почуттям, а звичаї - волі.

Вундт зазначає, що такі продукти духу, як мова, міфи і звичаї, не піддаються експериментальному дослідженню, на відміну від засадничих психічних процесів, серед яких немає жодного, до якого не можна було б застосувати експериментальні методи.

Серед теорій психології народів слід вирізнити також концепцію Г. Лебона, який наприкінці ХIХ ст. проголосив основним завданням етнопсихологічних досліджень опис душевної організації історичних рас і визначення залежності від неї історії народу, його цивілізації. Всі явища суспільного життя Лебон пояснював станом “расової душі”, яку він вважав так само стійкою, як анатомічна організація раси.

Кожен народ, стверджував Лебон, має свою невидиму душу, яка дістає вираження в його житті, мистецтві та суспільних інституціях. “Душа народу”, під якою Лебон розуміє сукупність моральних та інтелектуальних особливостей, є синтезом усієї минувшини народу, спадщиною всіх його предків і спонукою його поведінки.

На формування психогенезу народу, на думку Лебона, визначальний вплив має усвідомлення спільних ідей, національних інтересів, загальних вірувань, оцінки соціальних ситуацій. Більшість індивідуумів певного народу завжди наділена певною кількістю загальних психологічних особливостей. Індивідуальна свідомість кожної особистості, трансформуючись у свідомість всього народу, стає важливою складовою формування психогенезу сучасних націй.

Питання, які порушив Г. Лебон, а саме: як формується загальна національна мета і як з нею співвідноситься мета індивідуальна, залишаються визначальними для етнопсихологічного вивчення групової діяльності людей різних національностей.

Отже, у концепціях психології народів вивчення особистості здійснювалося крізь призму соціокультурної спільності. Її представники (В. Вундт, М. Лацарус, Г. Лебон, Г. Штайнталь) пояснювали людину, ґрунтуючись на соціально-психологічній характеристиці народу.

У третьому розділі “Історія етнічної психології в Україні” висвітлено розвиток етнопсихологічних ідей в Україні в ХІХ столітті й становлення вітчизняної етнічної психології в ХХ столітті. Вітчизняна етнічна психологія у ХХ ст. пройшла кілька етапів свого становлення. Умовно можна виокремити п'ять періодів на цьому шляху.

Перший період тривав приблизно до початку 30-х років. Початок ХХ ст. виявився сприятливим часом для швидкого розвитку етнічної психології на теренах Росії та України. Перший етап цього періоду пов'язаний з діяльністю видатних учених В. М. Бехтерева та Г. Г. Шпета, а другий - із дослідженнями засновника культурно-історичної школи у вітчизняній психології Л. С. Виготського.

Етнічна психологія, на думку Шпета, насамперед повинна вивчати переживання людей, які зумовлено соціальними явищами, мовою, міфом, моральними звичаями тощо. Сукупність переживань, що зберігає в собі індивід, Шпет визначає як його духовний уклад.

За всіх індивідуальних відмінностей у людей є типово спільне у переживаннях як відгуках на те, що відбувається перед їхніми очима, розумом і серцем в колективі, в його соціальних умовах стосовно духовних цінностей людства. Якими б індивідуально різними до того, що відбувається довкола, не були спостерігачі щодо певної події чи порядку подій, можна знайти спільне в їхніх реакціях на них.

Типове й спільне ставлення до об'єктивного існує як переживання колективу, вкладене в певний репрезентант народу - верстви, касти, групи. Тут знаходить свій власний об'єкт соціальна й етнічна психологія. Етнічна психологія виокремлюється із соціальної психології й визначається не як пояснювальна, підставова для інших наук дисципліна, а як описова психологія, яка вивчає типові колективні переживання. По суті, Шпет вважає, що вся соціальна й етнічна психологія засадничо є соціальною характерологією.

Розвиваючи ідею зв'язку народної психології з культурою та вивчення її через аналіз продуктів духовної діяльності, Шпет послідовно виокремлює власне психологічний аспект. На його думку, психологічному вивченню підлягають не продукти духовної діяльності, а ставлення людей, свідоме чи несвідоме, до того смислу, який виражає об'єктивно наявне культурне явище. Сфера життя - об'єктивно замкнута, психологічна атмосфера довкола неї - суб'єктивно мінлива. Потрібно уміти читати “вираження” культури й соціального життя так, щоб і смисл їх зрозуміти, й суб'єктивні настрої, які його оповивають, “симпатично уловити, відчути, спів-пережити” (Г. Г. Шпет).

Наприкінці 20-х - на початку 30-х років ХХ ст. Л. С. Виготський розробив культурно-історичну концепцію вищих психічних процесів, згідно з якою вищі, опосередковані знаками психічні процеси людини детермінуються не біологічно, а соціокультурними чинниками. Тим самим Виготський упровадив у психологію новий пояснювальний принцип, до цього часу сповна не реалізований у психологічному вивченні вищих психічних процесів людини. Головним методом дослідження у психології він запропонував вважати інструментальний метод, суть якого полягає в дослідженні поведінки людей у тісному взаємозв'язку з тенденціями історичного, соціокультурного й національного розвитку, в аналізі структури й динаміки інструментальних актів психіки людини. Перелічуючи ті розділи психології, в яких доцільно застосовувати інструментальний метод, Виготський передусім називає “галузь соціально-історичної й етнічної психології, яка вивчає історичний розвиток поведінки, окремі її ступені та форми”.

Як об'єкт етнічної психології Виготський пропонував розглядати й “психологію примітивних народів”, розуміючи під цим порівняння психічної діяльності сучасної цивілізованої людини й первісного “примітива”. Вивчення історичного розвитку людського мислення цікавило Виготського тому, що тут, на відміну від онтогенезу, немає органічного розвитку. Для власне історичного розвитку мислення характерна саме та обставина, що розвиток вищих психічних функцій відбувається без змін біологічного типу людини. Тому ми повинні, як стверджував Виготський, звернутися до філогенезу, який не знає об'єднання й злиття обох ліній розвитку: біологічного й культурного. Завдяки цьому можна спостерігати в “чистому вигляді” такий розвиток мислення, який зумовлений самими лише соціокультурними чинниками.

Особливо важливе значення мала думка вченого про те, що історичний розвиток мислення повинен емпірично вивчатися в тих суспільствах, у яких стрімко відбуваються значні соціокультурні перетворення. Раніше, вивчаючи примітивне мислення у тій чи тій культурі, дослідники намагалися зіставляти його з мисленням європейців, Виготський же пропонує вивчати також історичну динаміку мислення.

Таким чином, вивчення культурно-історичного розвитку психіки не тільки дало змогу Виготському досліджувати “в чистому вигляді” значення соціокультурних чинників у становленні й розвитку вищих психічних процесів, а й створило необхідну передумову для вивчення онтогенезу мислення залежно від культурного середовища.