Психологічні особливості страху перед аудиторією у студентів

Размещено на http://allbest.ru

Зміст

Вступ

1. Теоретичний аналіз поняття страху

1.1 Особливості страху

1.2 Класифікація страхів

1.3 «Генератори страху» у нашому мозку

1.4 Взаємини між страхом і іншими емоціями

1.5 Що відбувається усередині нашого організму коли ми боїмося?

1.6 Значення страху для людини

2. Дослідження психологічних особливостей страху перед аудиторією у студентів

2.1 Опис процедури проведення дослідження

2.2 Опис загальних результатів дослідження

2.2.1 Опис результатів анкетування

2.2.2 Аналіз та інтерпретація результатів дослідження

Висновки

Список використаної літератури

страх публічний студент психологічний

Вступ

Актуальність теми. «Психологічні особливості страху перед аудиторією у студентів». Тема є дуже актуальною в наш час, адже у більшості студентів виникає проблему страху виступу перед великою аудиторією. Тому потрібно досліджувати психологічні особливості страху перед аудиторією, щоб дізнатися про природу таких страхів і про способи їх подолання.

Об'єктом дослідження є страх студентів перед аудиторією.

Предметом дослідження є зв'язок між страхом перед аудиторією та психологічними особливостями досліджуваних.

Метою дослідження є визначення рівня страху перед аудиторією у студентів І та V курсів, та його взаємозв'язку з психологічними особливостями студентів.

Відповідно до мети, було сформульовано наступні завдання дослідження:

· Здійснити теоретичний аналіз поняття страху;

· підготувати та провести дослідження, що дозволило б досягти поставленої мети;

· проаналізувати отримані результати з метою підтвердження висунутої гіпотези.

Гіпотеза дослідження. Можливо, у студентів старших курсів є менший страх перед аудиторією, ніж в першокурсників, завдяки розвитку комунікативних мовленнєвих навичок в процесі навчання.

Методи дослідження:

· шкала Р. Еріксона для оцінки комунікативних мовленнєвих навиків;

· опитувальник ієрархічної структури актуальних страхів особистості(ІСАС) Ю. Щербатих та Е. Івлевої;

· анкетування.

Опис групи досліджуваних. З метою визначення рівня страху та його взаємозв'язку з психологічними особливостями досліджуваних, було проведене опитування серед студентів І та V курсів біологічного факультету ЛНУ ім. І. Франка. Всього було опитано 40 студентів, серед яких 20 першокурсників, та 20 п'ятикурсників.

Практичне значення дослідження. Тема дослідження є актуальною в наш час. Результати дослідження можна використовувати у педагогічній роботі у школі, готувати учнів до студентського життя, розвивати ті якості, які потрібні для переборювання страху перед аудиторією.

1. Теоретичний аналіз поняття страху

1.1 Особливості страху

Страх - реальна частина життя людини. Ця емоція виникає, коли прогнозується щось неприємне, коли людина сприймає ситуацію як загрозливу його спокою й безпеки, а він при цьому не може захиститися, позбутися погрози, утекти. Страх завжди є сигналом і попередження про небезпеку, але він також містить і імпульс до подолання цієї небезпеки. Страх виконує позитивну функцію, роблячи людину більш обережним і обачним.

Однак за результатами дослідження К.Є. Ізарда (1971) опитування, що проводилося представниками різних країн, страх є саме тою емоцією, яку люди найбільше не прагнуть переживати. Саме по собі переживання страху лякає людину. Видів страху людину нескінченна безліч. Один страх паралізує, інший активізує. Страх індивідуальний і відбиває особистісні особливості кожної людини, він може бути викликаний як фізичної, так і психологічною погрозою.

Природні сигнали небезпеки, на які людина біологічно схильні реагувати страхом: біль (очікування болі), самітність, раптова зміна стимуляції, стрімке наближення об'єкта (Д. Боул-Би,1969), висота, щось незнайоме.

Є й придбані активатори страху: присутність чогось загрозливого, відсутність того, що забезпечує безпеку, події, які відбуваються в очікуванім місці й в очікуваний час, контекст події, індивідуальні відмінності, страждання. Страх збільшується, коли наш спосіб життя й діяльності змінюється всупереч нашому бажанню. Ми відчуваємо страх, що можемо втратитися власних сил. Страх виникає в тих випадках, коли ми виявляємося в нерозв'язній, на наш погляд, ситуації. Усе нове, невідоме, уперше те, що трапилося також супроводжується страхом.

Кожний вік супроводжується тим або іншим страхом. Страх може бути результатом оцінки ситуації як потенційно небезпечної. Для одних пусковим механізмом страху є самітність, для інших - скупчення людей, треті не можуть перебувати в замкненому просторі і т.д.

Людей може переносити свій непереборний страх на невинні об'єкти, від яких йому легше ухилитися, чому від дійсного джерела його страху (у цьому випадку необхідно провести роботу з виявлення реальних джерел страху, щоб могти дозволити ситуацію). У різних людей можна спостерігати різноманіття страхів. Причинами страху можуть бути люди, події, умови або ситуація небезпеки, що є сигналом. Іноді страх не пов'язаний із чимсь конкретним, такі страхи переживають як безпредметні. Базовим є страх смерті.

Страх лежить в основі феноменології тривоги. У стані тривоги людина переживає не одну емоцію, а деяку комбінацію різних емоцій (страх, сором, провину й ін.), кожна з яких впливає на соціальні взаємини, на соматичний стан, сприйняття, думки, поведінку. Стан тривоги в різних людей може бути викликаний різними емоціями.

Страх у своїх екстремальних варіантах ухвалює руйнівні форми, викликає реакції паніки, заціпеніння, втечі ладь від небезпеки. Гноблять і роблять людину хворим ті страхи, розмір яких перевищує критичний поріг і які він довгостроково стримує. Поріг виникнення страху перебуває під впливом індивідуальних відмінностей, що мають біологічну основу, індивідуального досвіду й загального соціокультурного контексту, що відбувається. Хронічний страх розглядається як «токсична» емоція, що погіршує стан імунної системи, що сприяє м'язової напруженості, відкладанню в судинах, запаленню кишечнику, підвищенню функції товстої кишки, що сприяє виникненню неврозу, інфаркту міокарда, діабету (1 типу), астми, виразкового коліту. Деякі хірурги відмовляються оперувати без спеціальної підготовки пацієнтів, що випробовують сильний страх, небажання йти на операцію, тому що в них підвищена ймовірність кровотечі, післяопераційних ускладнень.

Страх проявляється на поведінковому, тілесному рівнях, на рівні переживань. У порівнянні з іншими емоціями страх виявляє найбільш стримуючий вплив:

а) обмежується сприйняття;

б) мислення вповільнюється, стає більш вузьким за обсягом і більш ригідним за формою;

в) мускули напружуються;

г) скорочується число ступенів волі в поведінці. Переживання страху супроводжується почуттям непевності, незахищеності, неможливості контролювати ситуацію. Причому переживання самого страху найчастіше більш болісно, ніж емоційна реакція на ситуацію, у якій уже відбулося те, чого ти боявся («Уже краще кінець без страху, чим страх без кінця»).

1.2 Класифікація страхів

Страхів існує стільки, що розібратися в них, так сказати, «розкласти їх по поличках» непросто. Існує багато способів класифікувати їх за якоюсь ознакою. Наприклад, їх можна розділити на групи виходячи з того, чого боїться людина, - це так звана класифікація по фабулі страху. Наприклад, відомий психіатр Карвасарский розрізняв вісім основних фабул страху. До першої з них він відносив острах простору, що проявляється в різних формах. Мабуть, широкій публіці із цього ряду найбільш відома клаустрофобія - острах замкненого простору. Вона нерідко виникає в шахтарів після обвалів, у підводників після аварій і може виникнути навіть у повсякденнім житті (наприклад, якщо людина надовго опиниться замкненим у кабіні застряглого ліфта). Однак буває й протилежне явище - деякі люди панічно бояться відкритих просторів. У важкій формі таке захворювання - агорафобія - може приводити до того, що людина буде цілий день сидіти у будинку й віддасть перевагу голодувати, ніж перейде широку площу для того, щоб купити собі їжі. До цієї ж групи відносять страх глибини й страх висоти. З останнім страхом зв'язана загадкова смерть самого знаменитого терориста першої половини XX століття Бориса Савинкова.

До страху висоти близько примикає страх глибини, який іноді позначають як страх води (аквафобія). Схованим, тривалим страхом перед водою страждав, наприклад, радянський письменник М. Зощенко. Жан Делюмо у своїй книзі «Жахи на Заході» пише, що море - це такий простір, де завжди можна знайти прояви страху без усяких прикриттів, так сказати «у чистому виді».

До другої групи фобій по класифікації Карвасарского відносяться так звані соціофобії, пов'язані із громадським життям. Вони містять у собі ерейтофобію (страх почервоніти в присутності людей), страх публічних виступів, страх через неможливість зробити яку-небудь дію в присутності сторонніх (наприклад, вийти через стіл у туалет) і багато інші настільки ж безглузді, на думку навколишніх, і настільки ж драматичні для їхніх носіїв остраху. Наприклад, як затверджує легенда, знаменитий датський астроном XVI в. Тихо Бразі вмер від запалення сечового міхура, тому що не вийшов вчасно в туалет під час бенкету.

До соціофобій відноситься досить розповсюджений серед людей страх публічних виступів, і в той же час, по запевненню фахівців, його подолання не становить труднощів і залежить тільки від регулярного тренування. Дейл Карнегі, автор світового бестселера «Як виробляти впевненість у собі й впливати на людей, виступаючи привселюдно», наводить у ньому історію про одне зі своїх учнів.

«Одного разу один бруклінський лікар, доктор Кертис, був запрошений на банкет, улаштований на честь бейсбольної команди. Після того як були подані кава й горіхи, деяких почесні гості попросили «сказати кілька слів». І зовсім зненацька, як сніг на голову, на нього обрушилися слова розпорядника.

Сьогодні тут є присутнім лікар, і я попрошу доктора Кертиса розповісти нам про охорону здоров'я бейсболістів. Був він підготовлений для такого виступу? Звичайно, був - він вивчав гігієну й працював лікарем майже третину століття. Він міг би, сидячи в кріслі, проговорити на цю тему хоч усю ніч із людиною, що сидить рядом. Але встати й те ж саме сказати навіть невеликій аудиторії - була зовсім інша справа. Це його паралізувало, у нього почалося серцебиття й перебої. Він ніколи в житті не виступав привселюдно, і всі думки негайно випарувалися з його голови.

Що було робити? Присутні аплодували, усі на нього дивилися. Він покачав головою, але це тільки підсилило оплески й прохання. Вигуки: «Доктор Кертис! Говоріть! Говоріть!» - ставали усе голосніше й наполегливіше. Кертис вдався в справжній відчай. Він знав, що не зможе виговорити й десятка фраз. Тому він підвівся, не проронивши ні слова, повернувся спиною до своїх друзів і вийшов із приміщення з почуттям страшного замішання й приниження».

Далі Дейл Карнегі пише, що після випробування подібного страху перед публічними виступами доктор Кертис записався на курси ораторського мистецтва й став вчитися виступати так само ретельно, як до цього він займався медициною. По визнанню Карнегі, успіх перевершив усі очікування. Уже через два місяці доктор став кращим оратором навчальної групи, а через півроку його стали спеціально запрошувати на різні заходи. Один видатний діяч республіканської партії навіть запросив його брати участь у виборчій кампанії. Карнегі пише: «Як був би здивований цей політичний діяч, якби довідався, що усього роком раніше цей оратор пішов з банкету, збентежений і присоромлений, тому що в нього оніміла мова від страху перед аудиторією!»

До соціофобій по праву можна віднести й страх багатьох молодих хлопців познайомитися на вулиці з дівчиною, що сподобалася. Психолог Микола Козлов пише із цього приводу: «Ситуація, звичайно, дурна: головою розумієш все, а страшно однаково. Чого, видалося б, боятися сильному хлопцеві перед тендітною дівчиною, тим більше якщо вона видасться тобі не Бабою Ягою, а місцевим Ангелом?! Але факт залишається разом із тремтінням у голосі й напругою в тілі: якщо дівчина подобається, але досвіду немає й із чим і як до неї підійти не знаєш, то підійти до неї - страшно. І не пам'ятає цього страху (панічного страху!) тільки той, хто в цій ситуації не був».

Іншим страхом, як би пов'язаним з позначеним вище, є страх «втратити» кохану людину. В основі цього страху, як правило, лежить глибинна непевність у собі й (або) занижена самооцінка, а також минулий негативний досвід у цій області. Інакше кажучи, людина, яку одного разу вже покинув коханий (або кохана), буде очікувати повторення подібного сценарію. Прогноз такої ситуації досить несприятливий з ряду причин. По-перше, сформований у свідомості негативний сценарій взаємин з коханим може почати втілюватися в реальність. Якщо людина припустила, а потім і повірила, що його можуть кинути, то його партнер може мимоволі або свідомо підіграти цій ролі, у результаті чого самі похмурі побоювання нещасного закоханого втіляться в реальність.

По-перше, нерідко буває, що людина, яку бояться «втратити», швидко розуміє це й починає користуватися своїм положенням, експлуатуючи страх іншої людини у своїх цілях. По-друге, існує загальне правило: чому легше нам дістається що-небудь, тим менше ми це цінуємо. Тому другий партнер, розуміючи, що йому не потрібно додавати зусиль для завоювання й утримання біля себе людини («куди він дінеться, раз любить так сильно!»), починає менше цінувати ці відносини й підсвідомо шукати іншу любов, за яку потрібно боротися.

До третьої групи, по класифікації Карвасарского, відносяться нозофобії - страхи занедужати яким-небудь захворюванням. Цей вид нав'язливого страху тією чи іншою мірою завжди є присутнім у суспільстві, але особливо загострюється й приймає масовий характер у часи епідемій. Французький історик Жан Делюмо в одній зі своїх книг приводить уривок зі стародавньої хроніки, у якій мова йде про вкрай виражену нозофобію, що охопила населення Франції під час епідемії чуми в XVII столітті: « Люди, незалежно від положення й багатства, перебувають під смертельною загрозою. Страждають усі - одні від хвороби, інші від страху, смерть або небезпеку підстерігають людей на кожному кроці».

До четвертої групи нав'язливих страхів, по Карвасарскому, відноситься танатофобія - страх смерті (про неї особливо, у спеціальному розділі!), до п'ятої - різні сексуальні страхи, до шостої - страхи завдати шкоди собі або близьким, до сьомої - «контрастні» фобії (наприклад, страх голосно вимовити нецензурні слова в суспільстві у вихованої людини або страх «зробити щось непристойне, брудне» у священика під час богослужіння). І, нарешті, восьма група страхів - це фобофобії, або, інакше кажучи, страхи боятися чого-небудь.

Інші психіатри, наприклад Сэдок і Каплан, воліють ділити страхи на конструктивні - що представляють природній захисний механізм, який допомагає краще пристосуватися до екстремальної ситуації, і патологічні страхи. Останні є неадекватною відповіддю на певний стимул по інтенсивності або тривалості й часто приводять до ситуації психічного нездоров'я.

Можна ще ділити страхи на дитячі й дорослі, на первинні й вторинні, і ще по інших ознаках, і кожна така класифікація буде мати переваги й недоліки.

Але є ще інша класифікація, звичайно далеко не ідеальна, але цілком зручна для розгляду.

Отже, розіб'ємо всі страхи на три групи: природні, соціальні й внутрішні. У першій групі будуть страхи, безпосередньо пов'язані із загрозою життю людині, друга представляє острахи й побоювання за зміну свого соціального статусу, третя група страхів, на відміну від перших двох, породжена лише знанням людини й не має під собою реальної основи для занепокоєння. Виходячи із цього принципу, страх пожежі відноситься до першої категорії, страх публічних виступів - до другої, а страх примар - до третьої. Тим часом є й проміжні форми страху, що стоять на грані двох розділів. До них, наприклад, відноситься страх павуків. З одного боку, існують отрутні павуки (каракурт, тарантул), укус яких хворобливий або навіть смертельний, але шанси зустрітися з ними в наших широтах мінімальні, і люди бояться всіх павуків, навіть зовсім невинних. У гнітючім числі випадків люди бояться не конкретного зустрінутого ними тварини, а того страшного образа, який вони самі ж і створили у своїй свідомості ще в дитинстві. Тому дана фобія знаходиться на межі 1- й і 3- й груп страхів, а страх перед міліцією в деяких людей - на межі 1- й і 2- й групи.

Атмосферні явища. Страх грому й блискавок відноситься до найбільш прадавніх страхів людства. Будь-яка жива істота боїться сильних звуків і яскравих спалахів, і щодо цього рівні й цар звірів - лев, і польова миша. Цей страх закладений еволюцією в мозок тварин на рівні вродженого інстинкту, і людина тут не є винятком. Більше того, одержавши розум і постійно намагаючись зрозуміти й пояснити навколишній світ, багато століть людей цілком не могли розкрити природу грози. Найпростішому й зрозуміле пояснення, яке могло спасти на думку людям, полягало в тому, що гроза - це гнів богів. Недарма верховним божеством стародавніх греків був Зевс-Громовержець, і подібні вистави можна зустріти в багатьох народів Землі. Дослідження показали, що й у цей час страх грози продовжує залишатися актуальним для багатьох людей, обганяючи по значимості такі острахи, як страх темряви або страх смерті.

Лев Миколайович Толстої в автобіографічній повісті «Отроцтво» писав: «Гроза наводила на мене невимовно важке почуття туги й страху». У цьому добутку він майстерно описує, як у міру наближення грози міняється настрій людей і тварин, як вона впливає на емоційний стан, викликаючи непояснений, майже панічний страх.

З відкриттям електрики люди стали догадуватися, що жахлива блискавка, по своїй суті є не більш ніж гігантський електричний розряд між зарядженою хмарою й землею. В очах учених зникла містична складова грози, і з «гніву божого» вона стала нехай і небезпечним, але все-таки зрозумілим свідомості природним явищем. Правда, дослідження грози було справою досить ризикованим. Близький друг Ломоносова, академік Георг Рихман загинув від кульової блискавки під час дослідів по дослідженню атмосферної електрики. Тут слід звернути увагу на одну важливу обставину: азарт дослідника позбавляє людину страху! Учений, що прагне пізнати таємниці природи, набагато менше боїться реальних і вигаданих небезпек, ніж звичайна людина. Саме тому Рихман не боявся грози, Курчатов сміло ввійшов в епіцентр ядерного вибуху, а Петтенкофер випив розчин з холерними вібріонами.

Астрономічні явища. До природних явищ, у стародавності, що вселяли людям найсильніший страх, ставилися сонячні затемнення. Ці явища відбувалися надзвичайно рідко - повне сонячне затемрення в кожній крапці Землі буває лише один - два рази в сторіччя, і початок його завжди несподіваний для не просвяченої в таємниці астрономії людини. Зрозуміло, що раптове зникнення сонця при ясному небі викликало в людей панічний жах, тому що сприймалося як кінець світу. Це ми з вами знаємо зі шкільного курсу астрономії, що повне затьмарення триває всього лише кілька хвилин, але за старих часів раптове настання мороку сприймалося як остаточне явище. Цим загальним жахом з успіхом користувалися жерці й астрономи, що витягають із паніки народу й своїх таємних знань цілком відчутну вигоду.

Вулкани й землетруси. Виверження вулканів, що й супроводжували їхні землетруси досить сильно впливають на психіку людей, часто будучи причиною страху й паніки. Це пов'язане з тим, що твердість земної оболонки з народження представляється нам чимсь непорушним і абсолютним і, коли земля починає йти з-під ніг, людина відчуває моторошний страх. Навіть невеликий землетрус, що супроводжується дзенькотом посуду в шафах і розгойдуванням люстри, уже неприємно діє на нерви. Коли ж починають валитися дахи будинків, що ховають під своїми уламками людей, жах і паніка охоплюють населення. Квітучі міста як оком змигнути перетворюються в руїни, вікові дерева ламаються, немов сірника, а земна твердінь розорюється, як оскал дивовижного велетня.

Не менший жах викликають виверження вулканів.

Тварини. До тварин, що викликали в людей сильний страх, безсумнівно, відносяться різноманітні змії. Знаменитий натураліст XIX століття Брэм у своїй «Життя тварин» писав: «Змії за всіх часів відігравали значну роль у сказаннях і віруваннях народів, які згадують про зміях не зі страхом і відразою, а з любов'ю й благоговінням. Змії служили символами швидкості, хитрості, лікарського мистецтва й навіть символом часу. Індуси поклонялися їм як уособленню мудрості, інші народи - як уособленню брехливості, підступництва й зваби, для третіх вони служили ідолами. Їм приписувалися властивості добрі й злі, і в такий спосіб вони те займали місце божества, то диявола».

Нам зрозумілі емоції моряків стародавності, уперше в житті гігантських звірів, що побачили, але ж люди найчастіше відчувають страх, не маючи для цього достатнього приводу. Наприклад, перебуваючи в індійських джунглях, цілком природно боятися отрутних змій, але досить важко логічно пояснити природу арахнофобії - патологічному остраху павуків, які при всім бажанні не можуть заподіяти людині ні найменшої шкоди. Слід зазначити, що на Землі існує півтора мільйона видів членистоногих тварин, серед яких зустрічаються істоти досить великі й небезпечні.

«Соціальні страхи». Заміщення біологічних страхів на соціальні відбувається досить поступово, але необоротно. Немовля боїться голосних звуків, темряви й самітності, ледве подорослішавши і побувавши в лікарні, воно починає боятися уколів і людей у білих халатах, що заподіюють біль. Разом із вступом у школу виникають страхи вчителів, невичених уроків і запізнень, а тому що бджоли або вогонь «кусають» рідше, чим лає строгий учитель або суворий батько, тому й бояться останніх сильніше. І згодом соціальні страхи виходять на перше місце, як про цей точно писали брати Вайнеры в чудовому романі «Ліки проти страху».

Біль. Перша нас лякає, напевно, все-таки біль. Із цього насіння, що безнадійно давно зник у вирі нашого дитинства, виростають липкі щупальця страху. Як у плаценті, зріє насіння страху - у темряві, самотності й невизначеності. І поступово, поволі наливається страх запеклої силою, окаянною злістю, що робить нас незахищено-слабкими, відкритими для удару, неспроможними перед небезпекою. Не переборений вчасно, страх росте разом з нами із блакитної країни дитинства й від передчуття глибини вод змушує стискуватися серце, розширює зіниці від скажених сполохів пожежі, судорогою зводить ноги на порозі парашутної вишки.

Лякають вовки з казки й живі пацюки. Зрушені брови вчителя і його олівець, що повзе по класному журналу в пошуках твого прізвища, коли не виучений урок. Зникає в минулому класний журнал, але залишаються зрушені брови й жовна на щоках начальства...

Забіякуватого хлопців у дворі, а потім хуліганів на вулиці. Глузування сусідського дівчиська, які потім переростуть в острах, повсякчасний страх перед жінкою.

Лякають хвороби, невдачі, неприємності на службі, страшить хамство швейцарів і зухвалість таксистів, світлий талант ученого колеги - суперника, жахає думка про смерть, намагаєшся не думати про старість і безсилля, прошибає холодний піт від нічних телефонних дзвінків і телеграм на світанку...»

Соціальні страхи можуть випливати зі страхів біологічних, але завжди мають специфічний соціальний компонент, який у них виходить на перше місце, відтискуючи більш примітивні фактори виживання. Конкретні форми прояву соціальних страхів залежать від особливостей історичної епохи й типу суспільства.

Характер речей і явищ, які лякають і тривожать людину, закономірно міняється з віком, і в міру дорослішання дитини страхи біологічні відходять як би на другий план, поступаючись місцем соціальним страхам і тривогам. В екстремальних ситуаціях (воєнні дії, спортивні двобої, природні катаклізми й катастрофи) невблаганний інстинкт самозбереження може повернути ієрархію емоційних станів у колишнє - дитяче.

У кожної людини в певний момент часу може домінувати або соціальна, або біологічна мотивація. Особливу значимість це здобуває в критичних ситуаціях, коли ризик ушкодження життєво важливих функцій або зниження соціального статусу запускає розвиток емоції страху. Якщо в людини соціальна мотивація домінує над біологічною (тобто боягузом бути соромно або негідно), то страх витісняється в область несвідомого, у Тінь. У цьому випадку «зовнішня» сміливість при наявності «внутрішньої» боязкості викликає психологічна напруга, провокуючи виникнення внутрішнього конфлікту. Наприклад, підприємець, вирішуючись на висновок ризикованої угоди, найчастіше просто заганяє подалі «усередину» себе страх за можливі несприятливі наслідки від реалізації цього контракту. І поки не закінчиться термін його дії й усе не розв'яжеться благополучно, він буде жити із цим руйнуючим його зсередини страхом. На жаль, далеко не завжди людей усвідомлює (або прагне усвідомлювати) наявність подібного конфлікту, особливо якщо цей факт суперечить його установкам (типу «справжні чоловіки не повинні нічого боятися»). Іноді, почуваючи, що «щось негаразд із нервовою системою», людина звертається до психолога або психіатра, але при цьому не говорить про свої тривоги. Найчастіше наявність страху в області Тіні психотерапевт може розпізнати тільки по зовнішніх ознаках (підвищений рівень м'язового тонусу, зміни в серцево-судинній системі, порушення функції травлення та ін.), і його завданням у першу чергу є допомога пацієнтові в усвідомленні даного конфлікту, а вже потім у його подоланні. Щоб вилікувати невроз, терапевт може запропонувати пацієнтові дозволити, собі боятися, тому що виявлена на свідомому рівні боягузтво дзеркально відіб'ється сміливістю на рівні Тіні.

Набагато менше рівень конфлікту у випадку, якщо біологічне переважає над соціальним і людей просто прагне вижити за всяку ціну (наприклад, ухиляючись від несення військової служби в період воєнних дій). Тут також зустрічаються соціальні й біологічні потреби, однак, як показує досвід, виразність психосоматичних порушень у цих випадках не настільки помітна. Це пов'язане з тим, що впливу на тіло з боку біологічних інстинктів виявляються більш природними й гармонічними, чому впливу, опосередковані соціальними установками, здатними викликати такі досить розповсюджені порушення, як гіпертонію, інфаркт міокарда й виразкову хворобу.

Нарешті, суб'єктивно найбільше важко переживається внутрішній конфлікт при відносній рівності соціальних і біологічних мотивацій, коли людина свідомо переступає через соціальні стандарти й при цьому почуває себе боягузом. Тоді розвивається резонансний автоколивальний процес, коли страх і сміливість періодично переходять із Эго в Тінь і назад. У цьому випадку, поки не відбулося остаточної переваги якийсь із двох протилежних мотивацій, людина буде жити в стані найгострішого психологічного конфлікту, що буде виявляти руйнуюча дія на всі сторони особистості.

Вертаючись до поділу страхів на «біологічні» і «соціальні», слід зазначити, що специфіка останніх полягає, по-перше, у їхньому опосередкованому характері (коли об'єкти, що викликають страх, не можуть безпосередньо самі по собі завдати шкоди людині), а по-друге, у їхній надзвичайній поширеності. Так усі люди, у більшій або меншому ступені, бояться хвороб і смерті, страшать бідності й можливості виникнення війни.

Страх відповідальності. Багатьом людським страхам можна знайти аналоги у тваринному світі: людина, як і «брати її менші», лякається грому, вогню, хижаків, стихійних лих, однак є чисто людські страхи, які відсутні в дикій природі. До таких явищ можна віднести страх відповідальності, вплив якого на розвиток серцево-судинних захворювань в усьому світі важко переоцінити. Цей страх, що послужив відправною крапкою мільйонів випадків гіпертонії, атеросклерозу, виразки шлунка, інфарктів і інсультів, відніс більше людських життів, чому всі війни на Землі. Страх відповідальності практично не має під собою біологічного кореня, а обумовлюється майже винятково соціальними механізмами. Сутність цього страху полягає в тому, що, ухвалюючи якийсь важливий розв'язок, людина бере на себе відповідальність за його наслідки, а у випадку невдачі їй не тільки загрожує осуд або покарання з боку соціуму, але, що ще гірше, найчастіше він приречений на тривалі самозвинувачення, здатні отруїти все наступне життя. Саме тому багато з людей не люблять ухвалювати відповідальних розв'язків, воліючи, щоб за них це робили інші. Страх відповідальності приводить не тільки до появи тривожних думок, але й цілком зримо відбивається на обміні речовин людини і її фізіологічних функціях. Тілесні зміни можуть проявлятися як у вигляді збільшення активності, коли людина стає спокійною і метушливою, так і у вигляді її зменшення - гіподинамії, загальмованості.

Як показали дослідження, «страх прийняття відповідальних розв'язків» більшою мірою виражений у жінок, ніж в чоловіків і поступово зменшувався з віком. Комп'ютерний аналіз показав, що люди, для яких характерний цей вид страху, більше інших бояться й виступати перед великою аудиторією, і тут чоловіки теж виявляються сміливіше жінок.

Страх перед іспитами. Громадське життя людини постійно ставить його в ситуації «іспитів» - тих або інших випробувань, де йому доводиться доводити свою соціальну заможність, матеріальне благополуччя, фізичне самопочуття або рівень інтелекту. У принципі, симптоми екзаменаційного стресу ми можемо бачити в школярів перед контрольною роботою, у студентів під час сесії, у водіїв, що вперше здають на права, у хірурга, який освоює нову операцію, у безробітного, що прицшов на співбесіду до потенційного роботодавця. Класичний приклад «екзаменаційного стресу» можна виявити в періоди сесії в будь-якому навчальному закладі. Безсонні ночі, тривожні думки, зниження апетиту, прискорений пульс і тремтіння в кінцівках - от типові прояви страху перед іспитами. Проведені в останні роки дослідження показали, що страх перед іспитами торкається всіх систем організму людини: нервову, серцево-судинну, імунну й ін.

Значимість іспиту викликана тим, що його підсумки впливають на соціальний статус студента, його самооцінку, матеріальне становище (стипендія), на подальші перспективи навчання у вузі й, можливо, подальшу професійну кар'єру. Такі фактори, як тривале очікування іспиту, елемент невизначеності при виборі квитка (повезе - не повезе?) і твердий ліміт часу на підготовку, підсилюють емоційна напруга до максимальних значень, що супроводжується «гормональною й вегетативною бурею».

Цікаво, що студенти, що бояться іспиту, воліють шукати причину передекзаменаційної тривоги в зовнішніх факторах, знімаючи із себе відповідальність за свій страх. На запитання: «Що тривожить вас найбільше перед іспитами й викликає сумнів в успішній його здачі?» - 49% опитаних у якості фактора, що утрудняє одержання гарної оцінки, відзначили «складний квиток», 21% - недоброзичливе відношення екзаменатора, 11 % - «непевність у собі», 10% - поганий фізичний стан і тільки 8,5% студентів указали на «низький рівень знань».

Слід зазначити, що при виникненні будь-якої уявної або реальної небезпеки в різних індивідуумів включається переважно «активний» або «пасивний» тип реагування: у більшості людей у випадку небезпеки відбувається частішання пульсу й підвищення артеріального тиску, у той час як у меншої частини - навпаки, пульс уповільнюється й знижується тиск (у них від страху «завмирає серце», «перехоплює подих», знижується загальна активність організму). Згідно дослідженнями, дана картина виявляється й у студентів, що випробовують страх перед майбутніми іспитами: у той час як у більшості молодих людей стан нервової напруги й тривоги супроводжувався частішанням серцебиття й підвищенням артеріального тиску, у частини студентів спостерігалася інша реакція: уповільнення ритму серця, ослаблення м'язового тонусу, падіння артеріального тиску. Цей тип реакції на іспит спостерігався в основному в осіб зі слабким типом нервової системи, у людей з меланхолійним темпераментом, не здатних витримувати сильних навантажень. Причому якщо перед першим іспитом у них ще зустрічався «нормальний» тип реагування із загальною активацією організму, то до другого-третього іспиту в них, як правило, наступало позамежне гальмування, що супроводжується пасивністю й різким занепадом сил і настрою. Такі студенти складали останні іспити сесії як би «по інерції» і були готові прийняти будь-яку оцінку, аби тільки «це мучення» швидше закінчилося.

Існує й інша точка зору, що затверджує, що іспити стимулюють діяльність мозку й підвищують пізнавальну активність. Американський психолог Саразон установив, що учні, що бояться іспиту, можуть помітно поліпшити свої досягнення й навіть перевершити тих, хто іспитів не боїться. Тільки для цього, на думку вченого, необхідно доброзичливе ставлення до них з боку екзаменаторів - потрібно щадити самооцінку учнів, менше лаяти їх і більше хвалити. Тільки в цьому випадку іспит може бути корисний.

Цікаво, що в той час як для одних людей проблемою є знизити рівень екзаменаційного стресу, для інших, навпаки, потрібно «як слід розлютитися» або злякатися, щоб повною мірою мобілізувати свої сили й успішно скласти іспит. Для кожної людини потрібний свій, оптимальний рівень хвилювання й страху, при якім він показує найкращі результати. У першу чергу це залежить від типу вищої нервової діяльності або темпераменту: наприклад, для меланхоліків, що ставляться до слабкого типу нервової системи, бажане знижувати зайве порушення, а от для флегматика із сильним і інертним типом вищої нервової діяльності, щоб краще відповісти, необхідно, навпаки, більше переживати й боятися іспиту. Як зменшити страх перед іспитами й додати собі впевненості, буде розказано в шостому розділі сайту, присвяченому методам подолання тривоги й страху.

Інші соціальні страхи. Однієї з різновидів соціальних страхів є сором'язливість. Як писав у своїй монографії головний експерт у цій області Филип Зимбардо, «бути соромливим - значить боятися людей, особливо тих, від яких з якоїсь причини виходить емоційна погроза: незнайомців через їхню невідомість і невизначеності; начальства, наділеного владою; представників іншої підлоги через потенційну можливість інтимного контакту». Він також звертає увагу на те, що причиною сором'язливості може бути сильний страх, випробуваний у дитинстві дитиною, страх, що змушує його згодом уникати ініціативи в контактах з іншими людьми.

Інші фахівці вважаються, що сором'язливість і страх - явища різного порядку. Виходячи із цього, будемо розглядати тільки досить виражену ступінь сором'язливості, що граничить зі страхом. Так, за даними американських психологів, близько 40% американців уважають себе тією чи іншою мірою соромливими, а 4% випробовують досить виражений страх в «критичних» для них ситуаціях. Це люди, які випробовують жах щораз , коли потрібно зробити що-небудь привселюдно, і вони настільки безпомічні в цьому своєму стані, що єдиний вихід для них - утекти й сховатися.

До інших, найпоширеніших «соціальних» страхів ставляться «острах провалу», «острах критики» і «острах успіху». Як писав американський психотерапевт Д. Берні, «думка про те, що додаток зусиль не приведе ні до якого результату, задовольняє над особистістю, змушуючи відмовитися навіть від спроб». Стійкий страх провалу може бути пов'язаний з різними факторами, головними з яких є: тенденція робити загальні висновки з одиничних фактів («Якщо в мене це не вийшло, то я не впораюся вже ні із чим») і оцінка за кінцевим результатом, коли не враховуються індивідуальні особливості людини, а ярлик «успіху» або «поразки» наклеюється незалежно від витрачених зусиль.

Близьким до цього страху є острах осуду з боку навколишніх, де на перший план у свідомості виходить не кінцевий результат його діяльності, а реакція найближчого соціального оточення. У цьому випадку, на думку людини, спроба зробити щось нове, яке опиниться помилковим, буде зустрінута з осудом. Як відзначає Д. Берні, ризик відкидання видасться настільки реальним, що невпевнених в собі людей ухвалює такий низький рівень домагань і діяльності, який тільки можливий. Гасло «Хто не грає, той не програє» стає ведучим, у той час як завданням психолога, що займається з такою людиною, є його заміна на твердження: «Той, хто повзе - не падає, падає той, хто біжить». Такий поворот думки повинен дати відчути пацієнтові, що при колишній стратегії поведінки в нього немає ніяких шансів добитися успіху в житті.

Однак існує ще один вид соціальних страхів, що примикає до вищезгаданих, - це острах успіху. Видалося б, у цьому випадку мова йде про щось принципово протилежному, але проте в основі цього страху, як і двох попередні, лежить почуття непевності у своїх силах. Практичні психологи відзначають, що острах успіху може стати навіть більш небезпечним для саморозвитку особистості, чому острах провалу. Заражений цим страхом людей упевнений, що його досягнення будуть незаслужено завищені навколишніми, а потім, коли «жахлива правда» про те, що він невдаха, спливе назовні, прийдуть ще більш гіркі розчарування, відкидання й біль. Острах успіху може виникати й через думку про те, що на даного людину після першого успіху покладуть занадто більші надії й він повинен, але не зможе виправдати ці очікування. Успіх у такому випадку бачиться людині небезпечним, і він починає його уникати, прирікаючи себе на сумовите животіння.

Страх неіснуючих явищ. Якщо вдуматися, то виявиться, що більшу частину своїх страхів люди створили самі своєї фантазією й уявою. Історія магії й релігії показує нам, що спочатку люди створювали образи богів, демонів і інших представників потойбічного миру, а потім, тріпотячи, приносили їм жертви, благаючи не заподіювати шкоди. З роками мінялися й вистави людей, сатири й кентаври поступилися місцем чортам і примарам, однак деякі персонажі народного фольклору відрізнялися завидним довголіттям.

Страх темряви. Існують і об'єктивні причини, що пояснюють, чому люди так бояться темряви. Наші органі почуттів погано пристосовані до життя в умовах зниженої освітленості: чутливі зорові клітки - колбочки, завдяки яким днем ми розрізняємо кольори й тонкі деталі предметів, увечері вимикаються, і вночі «усе кішки сірки». До речі, про кішок: більшість великих нічних хижаків прекрасно орієнтуються в темряві, а страх перед тиграми й пантерами міцно впровадився в нашу свідомість, буквально на генетичному рівні. Інші небезпечні хижаки - вовки, хоча й не мають добре розвинений сутінковий зір, зате можуть похвалитися прекрасним нюхом, завдяки якому без праці знаходять свою жертву. Таким чином, уночі людина більш беззбройна, чому інші ссавці тварини.

Друга причина страху темряви полягає в особливостях роботи нашого мозку, який не терпить «половинчастої» інформації й намагається «заповнити» відсутні компоненти елементами минулого досвіду. Тому при відсутності світла в людини розігрується уява й він починає бачити небезпека там, де її немає.

Третій фактор, що визначає підвищений рівень страху, пов'язаний з тягою людей до себе подібним, якщо прагнете, прадавнім інстинктом «стадного життя». Без світла людей виявляється ізольованим від суспільства і його охоплює почуття незахищеності.

Четвертий фактор полягає в тому, що в темряві послабляється соціальний контроль (сутужніше стежити за дотриманням законів і моральних норм), і вночі рівень злочинності однозначно зростає, тому що в людей з'являється спокуса зробити злочини, неможливі вдень, що робить темряву особливо небезпечної.

«Внутрішні страхи» (страхи власних думок і вчинків). До «внутрішніх» страхів можна віднести не тільки страхи, породжені фантазією людини, але й страхи власних думок, якщо вони йдуть врозріз із наявними моральними установками.

Як відомо, великий революціонер у психіатрії Зиґмунд Фрейд запропонував ділити свідомість людини на три поверхи: «Воно», «Я», і « Понад-Я». Якщо спробувати популярно викласти його концепцію, то Я - це наша свідомість, у межах якого ми вільні щось змінювати й ухвалювати усвідомлені розв'язки. Понад це совість, а також ті моральні й соціальні установки, які диктуються суспільством. А Воно відбиває темні глибини підсвідомості, що дісталися від далеких предків, через які природа намагається реалізувати генетичні програми поведінки. Така концепція припускає, що наша бідна свідомість виявляється між пресом несвідомо, що прагнуть вижити в цьому світі й при цьому залишити максимальну кількість потомства, і тиском з боку суспільства, яке намагається втиснути поведінка кожної людини у тверді рамки моралі й законів. Звідси випливають внутрішні конфлікти, що отруюють життя більшості людей. Іноді, коли голос несвідомого Воно здобуває особливу наполегливість, що лякає повчально-правильне понад - я, людей починає боятися власних думок і бажань. ЯК приклад подібної ситуації можна привести уривок з новели приголомшливого письменника-психолога Стефана Цвейга про моральні переживання жінки, яка прагне завести роман із привабливим незнайомцем і одночасно лякається своїх думок.

Страх майбутнього. Філософ Гекатон, що жив рівно дві тисячі років тому, говорив, що людина перестає боятися, коли перестає сподіватися. Найчастіше ми починаємо боятися майбутніх нещасть задовго до того, як вони дійсно нас наздоганяють.

Іноді, навіть коли немає явних ознак, що передвіщають недобре, душа вигадує уявні або тлумачить до гіршого слова, які можна зрозуміти подвійно, або перебільшує будь-чию образу. Однак, очевидно, страх невідомості, що очікує нас за порогом завтрашнього дня, не є особливістю тільки релігійного мислення, зважаючи на все, він носить загальнолюдський характер.

1.3 «Генератори страху» у нашому мозку

Будова нашого мозку ще багато в чому залишається загадкою для науки. По-перше, це пов'язане з його неймовірною складністю: нервова система людини складається з мільярдів нейронів - нервових кліток. При цьому кожний нейрон, у свою чергу, сам є мініатюрним калькулятором, сотні раз у секунду оцінюючим баланс процесів порушення й гальмування на своїй мембрані, що й ухвалює єдино вірний розв'язок. По-друге, більш ніж скромні успіхи сучасної нейрофізіології пов'язані з якісно іншою логікою побудови нервової системи, відмінної від обладнання електронних комп'ютерів, створюваних людиною. Якщо в обчислювальних машинах кожний елемент жорстко пов'язаний з іншими елементами й порушення цієї впорядкованої структури приводить до висновку з ладу всього обладнання, то природа, створюючи мозок, поклала в основу «імовірнісний підхід», де поряд із твердою визначеністю вживається «випадковий» вибір декількох варіантів. Причому чим вище рівень мозку, чому він складніше, тем менше в ньому «жорстко фіксованих зв'язків» і тим більше «випадкових». Завдяки такій будові Мозок, у порівнянні з ЕОМ, має приголомшливу пластичність і здатністю до адаптації.

Однак такий принцип обладнання нервової системи виник у процесі еволюції не відразу. Більш прадавні сотні, що нараховують, мільйонів років структури, улаштовані більш жорстко й однозначно. Тому що страх, безсумнівно, є найдавнішою емоцією, що підвищує шанси організму на виживання, те мозкові структури, відповідальні за страх, перебувають у більш старих, центральних областях головного мозку.

Із усіх численних прикладів протилежних переживань для нас найцікавіше співвідношення двох емоцій: страху й люті (гніву). Обидві вони викликаються чимсь неприємним, але один передбачає більш пасивний тип реагування, а другий має наступальний характер, що атакує. Незважаючи на зовнішню різницю в прояві цих емоцій, у їхній основі лежить один найважливіший біологічний принцип - закон самозбереження, тому ці переживання можуть легко переходити одна в іншу. Це підтверджується добре відомими фахівцям з юридичної психології фактами, що самі жорстокі й агресивні злочини, як правило, роблять найбільш боягузливі члени злочинних угруповань, що одержали на якийсь час владу або силу.

У різних людей є тенденція до переваги певних емоцій - цей факт був докладно досліджений у лабораторії І.П. Павлова. Він відзначав схильність меланхоліка («слабкого» типу по його класифікації) до реакції страху, холерика («невтримний» тип ВИД) - до люті, сангвініка («сильний, урівноважений, рухливий» тип ВНД) - на радість. Інший наш фізіолог - П.В. Сімонов говорив, що саме ці три емоції: страху, люті й задоволення - мають свої зони в мозку вищих наземних і індивідуальні відмінності осіб різного темпераменту зв'язані саме з переважним впливом того або іншого нервового центру в загальному «ансамблі» мозкових структур.

У цьому випадку домінуюча активність «центру страху» (відповідального за реалізацію потреби самозбереження), «центру люті» (відповідного до потреб перемоги, подолання, волі) або «центру радості» (потреба в інформації, дослідницький інстинкт) буде визначати переважний характер типового емоційного тла того або іншої людину. Американський психолог С. Томкинс, вивчаючи зв'язок страху з іншими емоційними реакціями дітей, дійшов висновку, що найчастіше джерелом багатьох психологічних проблем дитини є недотепні або непродумані дії його батьків. Наприклад, якщо вони постійно соромлять дитину за найменші прояви явища страху, то в результаті дитина почне автоматично випробовувати сором щораз , коли буде чимсь переляканий. Така комбінація страху й сорому надзвичайно згубно діє на незміцнілу психіку дитини й в остаточному підсумку може привести до розвитку параноїдної шизофренії.

Якщо ж батьки постійно карають дитину за плач, а плач при цьому викликаний переживанням суму, у дитини може розвитися умовно-рефлекторний зв'язок між страхом і сумом. С. Томкинс уважає, що така комбінація негативних емоцій у майбутньому може порушити здатність людини до нормальної соціальної адаптації. К. Изард відзначає, що погроза позбавлення батьківської любові - природня причина для суму дитини. Якщо ж його карають за сум (яка знаходить своє вираження в плачі), то в його свідомості плач асоціюється з очікуванням болі від покарання й, отже, - зі страхом. Тому, щораз випробовуючи погрозу позбавлення батьківської любові, дитина буде переживати сум і страх, пов'язані з почуттям самітності й очікуванням покарання. Переживання подібного комплексу емоцій надалі не дозволить дитині звернутися до батьків за співчуттям і підтримкою, навіть якщо вони йому вкрай необхідні.

1.4 Взаємини між страхом і іншими емоціями

1.6 Значення страху для людини

На перший, поверхневий погляд, страх несе мало приємного людині - він приносить йому прикрості, сковує активність та може викликати психосоматичні хвороби. Однак спочатку емоція страху виникла в процесі еволюції з метою захисту організму людини від усіляких небезпек первісного життя. Це вже потім, коли людина кардинально змінила природу і побудувала навколо себе нове місце існування (як техногенну, так і соціальну), реакція страху почала давати збої і приводити до всіляких неприємностей.

Розберемо користь, яку організм повинен був спочатку витягти з реакції страху, і подивимося, в яких випадках страх безумовно корисний для людини, а в яких приносить йому шкоду.

По-перше, страх мобілізує сили людини для активної діяльності, що часто буває необхідно в критичній ситуації. Це відбувається за рахунок викиду адреналіну в кров, що покращує постачання м'язів киснем і живильними речовинами, що дозволяє їм розвивати більшу потужність. Збліднення шкірних покривів і холодок «під ложечкою» при переляку відносяться до побічних ефектів адреналіну - кров, необхідна в хвилину небезпеки м'язів, відливає від шкіри та шлунку. Всі інші реакції, що спостерігаються при страху у людини і тварин, також були спочатку корисні: так, волосся на голові, що встали дибки від жаху, повинні були налякати потенційного ворога, а раптове спорожнення кишечника (так звана «ведмежа хвороба») полегшувало вага організму і збивало з пантелику агресора.