Лінгвістична психотерапія

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ПСИХОЛОГІЇ ІМ. Г.С.КОСТЮКА АПН УКРАЇНИ

Автореферат

з теми: «Лінгвістична психотерапія»

19.00.01 - загальна психологія та історія психології

Каліна Надія Федорівна

КИЇВ, 2000

Дисертацією є монографія

Робота виконана на кафедрі психології Таврійського національного університету ім. В.І.Вернадського.

Офіційні опоненти:

- доктор психологічних наук, старший науковий співробітник Титаренко Тетяна Михайлівна, Інститут соціальної і політичної психології АПН України, завідуюча лабораторією соціальної психології особистості;

- доктор психологічних наук, професор

Старовойтенко Олена Борисівна, Київський державний лінгвістичний університет МО України, професор кафедри психології;

- доктор психологічних наук, професор

Яковенко Сергій Іванович, Київський Університет внутрішніх справ при УАВС, начальник кафедри психології.

Провідна установа: Південноукраїнський державний педагогічний університет ім. К.Д.Ушинського, кафедра психології.

Захист відбудеться 18 квітня 2000 р. о 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.453.01 в Інституті психології ім. Г.С.Костюка АПН України за адресою: 01033, Київ, вул. Паньківська, 2.

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Інституту психології ім. Г.С.Костюка (м. Київ, вул. Паньківська, 2).

Автореферат розіслано 16 березня 2000 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

доктор психологічних наук Балл Г.О.

Загальна характеристика роботи

Актуальність роботи визначається як соціальним запитом на кваліфіковану психотерапевтичну допомогу, так і необхідністю визначення вихідних теоретико-методологічних положень, на яких може грунтуватись система ефективних форм і способів психотерапевтичної діяльності. Психотерапія нині швидко розвивається, зростає число психологів-практиків, які надають психотерапевтичні послуги населенню з широкого кола проблем. Проте високоякісна психологічна допомога у своїх кращих професійних зразках, як і раніше, мало доступна, особливо поза межами великих міст і наукових центрів. Гостро стоїть проблема теоретичної і практичної підготовки спеціалістів, підвищення їхньої кваліфікації, контролю за професійними стандартами психотерапевтичної роботи.

Прикро спостерігати досить помітний процес підміни психотерапевтичної діяльності різноманітними типами практик, що ґрунтуються на сумнівних формах пара наукової раціональності. Усе зростаючий попит на психотерапевтичні послуги та розширення кола фахівців, що використовують у своїй роботі психотерапевтичні знання, вміння та навички (а це медики, педагоги, працівники соціальних служб, юристи, державні службовці та багато інших) нагально потребують пропаганди наукових уявлень про природу та сутність психологічної допомоги, яка складає єдину альтернативу розповсюдженню містики та окультизму. Не менш важливим є запобігання некритичному запозиченню "модних" методів психотерапевтичної практики без належного методолого-теоретичного аналізу їх ефективності та адекватності ментальності співвітчизників, як це було, наприклад, з нейролінгвістичним програмуванням.

На фоні цих умов проблема методологічної рефлексії теорії і практики психотерапевтичної діяльності є гостро актуальною. Не менш необхідними видаються завдання, пов'язані з розробкою ефективних методів і методик психотерапевтичної роботи, що відповідають сучасному рівню розвитку вітчизняної психологічної науки, а також створення високоякісних форм і способів професійного навчання психотерапевтів.

Стан проблеми. Історія формування та розвитку психотерапевтичної теорії та практики в Україні має свою специфіку. Останню представлено складною взаємодією таких факторів, як ідейно-теоретична спадщина радянської (марксистсько-ленінської) психології і глибокий вплив діалектико-матеріалістичної методології, по-перше; масове вторгнення багатьох невідомих раніше (а часом і заборонених) епістемологічних традицій та культурних практик у сферу практичної психології, по-друге; широкий попит на психотерапевтичні послуги, по-третє. Професійна підготовка психологів-консультантів, за невеликими винятками, відбувається стихійно, шляхом випадкових теоретичних запозичень. Тому процес розвитку предметної сфери та епістеми психотерапії відзначається неврівноваженістю інтенсивних і екстенсивних параметрів.

Екстенсивний шлях розвитку теорії і практики психотерапії представлено інтеграцією світової традиції відповідних наукових напрямків та шкіл в українську психологічну науку. На сьогодні переважна більшість практичних психологів та психотерапевтів використовує в своїй роботі широко відомі наукові праці класиків - З. Фрейда, К.Г. Юнга, А. Адлера, А. Бека, Е. Берна, К. Вітакера, А. Елліса, А. Маслоу, Р. Мея, Ф. Перлза, К. Роджерса, В. Сейтер, В. Франкла, К.Хорні, І. Ялома. Звичайно, популярністю користуються роботи таких спеціалістів, як А.О. Александров, Ю.Є. Альошина, М.Є. Бурно, Ф.Ю. Василюк, Б.Д. Карвасарський, М.П. Папуш, В.В. Столін, А.С. Співаковська, О.Й. Сосланд.

Порівняно менше фахівців обізнані з сучасним станом психоаналітичної терапії (роботи Г. Адлера, Д. Айке, Д. Анз'є, М. Кляйн, О. Кернберга, Ж. Лакана, Н. Мак-Вільямс, Г.С. Саллівана, Д. Сандлера, Е. Самуелза, Д.У. Фейрберна, Д. Хіллмана, П. Цізе, Г. Яппе) та європейською екзістенціально-гуманістичною і персонологічною традицією (Н. Абаньяно, Л. Бінсвангер, М. Босс, М. Балінт, А. Кемпінський, Е. Левінас, Е. Мунье, М. Малер, П. Тілліх, Х. Кохут). Практично незатребуваними є психотерапевтичні ідеї та методи психологічної допомоги особистості, запропоновані в рамках структуралізму та постмодернізму (Г. Башляр, Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі, С. Жижек, П. Клоссовськи, Ю. Крістева, Ж. Лапланш, Ж.-А. Міллер, Ж.-Л. Нансі).

Інтенсивний розвиток досліджень психотерапевтичної діяльності, форм і методів психологічної допомоги триває в Україні близько 10-15 років. За цей час було запропоновано системні стратегії психотерапевтичної роботи в залежності від різних типів психологічних проблем і труднощів людського життя: концепція соціальної психотерапії особистості (О.Ф. Бондаренко), психотерапія життєвої кризи (Т.М. Титаренко), психотерапія подружнього життя та сексуальних розладів (О.С. Кочарян), психологічна допомога при наркозалежності та алкоголізмі (Н.Ю. Максимова), система активних методів психокорекції та психотерапії (Т.С. Яценко), теорія і практика психологічної роботи потерпілим від катастроф (С.І.Яковенко) та ін. Суттєве значення для теорії і практики психологічної допомоги мають фундаментальні праці Г.С. Костюка, Г.О. Балла, Л.Ф. Бурлачука, О.А. Донченко, З.Г. Кісарчук, О.В. Киричука, С.Д. Максименка, О.Б. Старовойтенко, В.Г. Панка, В.О. Татенка, Н.В. Чепелєвої, О.Я. Чебикіна.

Незважаючи на експоненціальне зростання об'єму психотерапевтичної діяльності і кількості професіональних суб'єктів останньої, розрив між теоретико-методологічними засадами наукового психологічного знання та рівнем методологічної рефлексії у сфері практичної психотерапії досить великий. Поодинокими зостаються спроби запропонувати методи та методики психотерапевтичної роботи, що спиралися б на вітчизняну науково-гуманістичну традицію (це, насамперед, православна християнська психотерапія, що розвивається О.Ф. Бондаренком, О.В. Немиринським, А.С. Ригіним, С.С. Хоружим та ін.). Дуже мало робіт, які торкалися б методологічних засад аналізу психотерапевтичної діяльності, містили результати наукової рефлексії форм та методів психотерапевтичного впливу (О.Б. Старовойтенко, Т.М. Титаренко, Н.В. Чепелєва). Таким чином, об'єктивна необхідність теоретико-методологічних та експериментальних досліджень теорії і практики психотерапевтичної роботи диктується ходом розвитку вітчизняного психологічного знання, зміною філософських парадигм та наукових пріоритетів, що супроводжує процеси розвитку нового громадянського суспільства в Україні.

Дисертаційне дослідження виконувалось впродовж 1990 - 1999 рр. відповідно планів науково-дослідної роботи відділення психології Таврійського Національного Університету ім. Вернадського, фундаментальної теми досліджень Сімферопольської філії Інституту соціальної та політичної психології АПН України "Ментальні структури політичної самосвідомості субкультур невдоволення в Криму" (номер держреєстрації 12345U426) та комплексної програми "Структурний психоаналіз у регіонах Східної Європи - Крим" Європейської Асоціації Фонду Фрейдівського поля, що розроблялись під керівництвом автора.

Об'єкт дослідження - психотерапевтичний дискурс, тобто мовна взаємодія учасників психотерапевтичного процесу в сукупності з екстралінгвістичними параметрами її породження та функціонування.

Предмет дослідження - система свідомих і несвідомих механізмів психічного моделювання навколишньої дійсності та її об'єктивації в дискурсі суб'єкта.

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі результатів дослідження свідомих та несвідомих детермінант формування, функціонування і об'єктивації концепту (моделі) світу створити систему ефективних засобів психотерапевтичного впливу та розробити принципи методологічного аналізу мовної взаємодії суб'єктів психотерапевтичного процесу.

Концепція дослідження. На протязі життя в психіці кожної людини формується концепт навколишньої дійсності, який складає суб'єктивну психічну реальність індивіда. Об'єктивація психічної реальності встановлює індивідуальний простір життєвого світу особистості, а її психологічні проблеми та труднощі детерміновано соціокультурними та індивідуально-специфічними чинниками процесу концептуалізації та об'єктивації особистісного універсуму. Тому психологічна допомога, її форми та засоби повинні ґрунтуватись на результатах детального аналізу дефектних складових частин або характеристик вищевказаного концепту, порушень та патології його функціонування. Особливу увагу слід звертати на несвідомі та неусвідомлювані аспекти процесів концептуалізації та об'єктивації, які становлять імпліцитну сторону концепту і не можуть бути переглянутими та зміненими в результаті власної рефлексивної активності суб'єкта. психологія екстралінгвістичний несвідомий дискурс

Оскільки процес моделювання навколишньої дійсності має семіотичну (знаково-символічну) природу, а способи об'єктивації визначаються лінгвокультурними детермінантами (система мови та схема універсуму), то система дискурсивних практик суб'єкта складає адекватний субстрат дослідження формування та функцій психічної реальності індивіда. Аналіз психотерапевтичного дискурсу як "мови, зануреної у життя", являє собою ефективний засіб розуміння психологічних проблем та труднощів особистості і є основою конструктивної психотерапевтичної допомоги. Виходячи з цього, сформульовано основну гіпотезу роботи:

- у процесі психотерапевтичної взаємодії під впливом пансеміотичної активності терапевта відбувається цілеспрямована трансформація суб'єктивної психічної реальності індивіда з метою усунення тих аспектів її функціонування, які є витоками його психологічних проблем та труднощів. Ефективна і конструктивна трансформація ґрунтується на результатах аналізу несвідомих засад дискурсу клієнта і забезпечується пансеміотичним впливом, тобто зміною імпліцитних значень та сенсів, що реалізують саморепрезентацію клієнта в екзистенційно значущих умовах психотерапевтичного діалогу. Дискурс людини, що розповідає про себе і своє життя, має екзистенціальний статус події встановлення істинності індивідуального Буття і слугує зв'язності ціннісно-смислового концепту останнього з його об'єктивацією, тобто являє собою процес актуального самоконституювання особистості. Лише при врахуванні цих факторів психотерапія може бути ефективною і забезпечувати сталі позитивні зміни в індивідуальному просторі життєвого світу людини.

Завдання дослідження:

1. Здійснити теоретико-методологічний аналіз процесу моделювання дійсності в системі психіки, експлікувати і описати його свідомі та несвідомі аспекти.

2. Здійснити психосеміотичний аналіз процесів концептуалізації дійсності та об'єктивації психічної реальності в дискурсі суб'єкта.

3. Визначити особливості несвідомих механізмів самоконституювання суб'єкта в екзистенційному просторі міжособистісних стосунків.

4. Дослідити психологічні чинники процесу знаково-символічної репрезентації внутріш-нього досвіду суб'єкта та лінгвокультурні детермінанти його референції в спілкуванні.

5. Розробити основи типології дискурсивних практик психотерапії.

6. Визначити теоретико-методологічні принципи аналізу психотерапевтичного дискурсу, дослідити і описати несвідому основу мовної взаємодії психотерапевта і клієнта.

7. На основі проведених досліджень розробити, апробувати і впровадити в практику ефективну систему психотерапевтичної допомоги, яка грунтувалася б на засадах структурно-лінгвістичної епістеми сучасного людинознавства.

Методологічними та теоретичними засадами дослідження були:

- аналітична філософія, парадигму якої сформовано роботами Л. Вітгенштейна, А. Вежбицької, Р. Карнапа, У.О. Куайна, Б. Рассела, П. Стросона, О.О. Потебні, Г.Г. Шпета, Н.Д. Арутюнової, В.В. Калініченко, В.П. Руднєва, Ю.С. Степанова та ін. Філософія мови як специфічний спосіб мисленні та розуміння дійсності через її описи забезпечила пріоритет аналітичних процедур нередукціоністського характеру, а семіотичне трактування досліджуваних феноменів обумовило використання структурно-семіотичних принципів організації логіко-лінгвістичних процедур. Аналіз мовленнєвих процесів спирався також на теоретичну спадщину вітчизняної психології письмового та усного мовлення (роботи Б.Ф. Баєва, Л.М. Проколієнко, І.О. Синиці). Психологічна природа об'єктів, що вивчалися, зумовила звернення до французької школі аналізу дискурсу, інтерсуб'єктивності та письма (Р. Барт, Ж. Женетт, Ж.-Ф. Ліотар, М. Пеше, П. Серіо);

- глибинна психологія, переважно класичний та структурний психоаналіз (З. Фрейд, М. Кляйн, Ж. Лакан, О. Феніхель, М. Балінт, Ж.-А. Міллер, К.Солер), екзистенціальна філософія та європейська персонологічна традиція (Ф. Ніцше, Е. Гуссерль, М. Хайдеггер, Л. Бінсвангер, М.К. Мамардашвілі, Е. Левінас, Г. Марсель, В.О. Подорога, М. Мерло-Понті, Ж.-П. Сартр, П. Тілліх), а також постмодерністські рефлексії проблеми несвідомого психічного (Ж. Батай, Ж. Дельоз, Ж. Дерріда, Ф. Гваттарі, Ю. Крістева, М. Фуко);

- структурно-семіотична парадигма аналізу соціокультурних феноменів (Р. Барт, Ж. Бодрійяр, Л.С. Виготський, У. Еко, В.В. Іванов, К. Леві-Строс, Ю.М. Лотман, О.М. Пятигорський).

Методичний інструментарій психотерапевтич-ної діяльності автора формувався завдяки професійному спілкуванню з такими відомими спеціалістами в цій галузі, як О.Ф. Бондаренко, Л.Ф. Бурлачук, Ф.Ю. Василюк, І.А. Грабська, О.О. Коробов, В.М. Нікітін, О.Б. Старовойтенко, В.В. Столін, Т.М. Титаренко, О.Я. Чебикін, Н.В. Чепелєва, Т.С. Яценко.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше запропоновано концепцію структурно-семіотичного моделювання дійсності в системі психіки, досліджено свідомі та несвідомі аспекті концептуалізації внутрішнього досвіду суб'єкта та способи його об'єктивації в системі дискурсивних практик. Розроблено систему принципів аналізу психотерапевтичного дискурсу, досліджено несвідомі засади взаємодії психотерапевта і клієнта. Створено теоретичне підґрунтя для вивчення процесів мовного самоконституювання особистості. Вивчено психологічні механізми пансеміотичного впливу терапевта на суб'єктивну психічну реальність клієнта, досліджено свідомі та несвідомі детермінанти вказаного впливу та його психосеміотичні чинники. Розглянуто специфічні форми самоконституювання особистості в дискурсі та екзистенційний статус самоконституювання в діалектиці стосунків "Суб'єкт-Інший". Експліковано і описано теоретичні основи та методичні процедури нового для вітчизняної психотерапевтичної традиції напряму - лінгвістичної психотерапії.

Теоретичне значення роботи обумовлено методологічним аналізом еволюції уявлень про несвідоме психічне в європейській психології ХХ сторіччя, в результаті якого обгрунтовано лінгвосеміотичну парадигму аналізу несвідомого та запропоновано поняття неусвідомлюваного психічного, яке, на відміну від несвідомого, охоплює такі фрагменти внутрішнього досвіду суб'єкта, для яких не існує засобів означування в рамках конкретної лінгвокультури. Вивчено роль неусвідомлюваного психічного в процесі психічного моделювання дійсності, описано евристичний потенціал цих уявлень стосовно процесів самоконституювання особистості, структури і форм психотерапевтичної діяльності.

Проведено структурно-семіотичний аналіз формування і функціонування суб'єктивної психічної реальності індивіда, вивчено (на рівні конкретних психосеміотичних механізмів) змістовні та формальні детермінанти її утворення та об'єктивації. Методологічна рефлексія семіофери сучасної психотерапії дозволила експлікувати епістему цієї галузі гуманітарного пізнання, на основі чого запропоновано типологію дискурсивних практик психотерапії.

Практичне значення визначається розробкою системи методів дослідження несвідомих аспектів психотерапевтичної взаємодії, на основі яких запропоновано і апробовано новий психотерапевтичний підхід, що грунтується на принципах структурно-лінгвістичного аналізу психотерапевтичного дискурсу - лінгвістичну психотерапію. Остання являє собою пансеміотичний вплив на свідомі та несвідомі аспекти мовного самоконституювання особистості, саморепрезентації нею власного життя в екзистенційно значущій ситуації спілкування з Іншим. Методики і техніки лінгвістичної психотерапії представлені сукупністю психосеміотичних та психолінгвістичних процедур, що застосовуються на основі герменевтичних правил глибинної психології.

Особистий внесок здобувача. Результати досліджень і наукові статті, опубліковані разом з співавторами (аспірантами та пошукачами), виконано під керівництвом і за безпосередньою участю автора, яка розробляла ідеї, гіпотези і здійснювала теоретичний аналіз одержаних результатів. Слід зазначити, що ідеї та розробки співавторів у дисертації не використовувались і представлений в монографії матеріал є індивідуальним науковим доробком здобувача.

Положення, що виносяться на захист:

1. Головним чинником генези психологічних проблем особистості є динаміка свідомих і несвідомих факторів психічного моделювання та об'єктивації індивідуального концепту світу (суб'єктивної психічної реальності). Процеси моделювання та об'єктивації мають семіотичний (знаково-символічний) характер, а основними системами, що надають психіці моделюючі засоби, виступають культура і мова.

2. Структурними елементами суб'єктивної психічної реальності є значення і сенси. Приоритетну форму об'єктивації психічної реальності суб'єкта становить його дискурс. Останній є корінним феноменом психотерапії: дискурс клієнта - головний об'єкт аналізу в психотерапевтичній діяльності; дискурс психотерапевта є основним засобом психотерапевтичного впливу.

3. У ході психотерапевтичної взаємодії відбувається процес актуального самоконституювання особистості, який становить значущий аспект об'єктивації суб'єктивної психічної реальності індивіда. Психотерапевтичний вплив викликає стійкі зміни індивідуального концепту світу, внаслідок чого клієнт стає спроможним розв'язувати свої психологічні проблеми.

4. Пансеміотична активність терапевта впливає на несвідомі і несвідомі детермінанти вербально-символічної репрезентації внутрішнього досвіду клієнта, завдяки чому відбуваються стійкі зміни форм та способів його самоконституювання в екзистенційно значущій ситуації психотерапевтичного сеансу.

5. В основі пансеміотичної активності лежить аналіз несвідомих та неусвідомлюваних засад психотерапевтичного дискурсу, а методики і техніки аналізу являють собою сукупність психосемантичних і психолінгвістичних процедур зміни та виробництва сенсів, що застосовуються в рамках герменевтичних принципів глибинної психології та структуралізму.

Апробація роботи та впровадження результатів дослідження. Теоретичні положення дисертації доповідались і обговорювались на І та ІІ з'їздах Товариства психологів України, Міжнародних та Всеукраїнських психологічних читаннях, методологічних семінарах АПН України, наукових сесіях та конференціях Інституту психології ім. Г.С.Костюка, Інституту соціальної і політичної психології АПН України, Таврійського Національного університету ім. Вернадського, Інституту К.Г.Юнга (Цюріх), УІІ Міжнародній Зустрічі Європейської Асоціації Фонду Фрейдівського поля (Женева,1997), численних Міжнародних, Всеукраїнських та межрегіональних нарадах, симпозіумах та конференціях.

Результати дисертаційного дослідження впроваджені в практику навчально-виховної роботи численних вузів України та професійних об'єднань психотерапевтів і практичних психологів, серед яких Таврійський Національний університет ім. Вернадського, Південноукраїнський державний педагогічний університет ім. К.Д. Ушинського, Університет внутрішніх справ МВС України, Одеський державний університет ім. І.Д. Мєчнікова, Кримський державний Гуманітарний інститут, Міжнародний Дитячий Центр "Артек", Одеський Психоаналітичний Інститут, Кримська спілка психіатрів, медичних психологів та психотерапевтів, Кримське республіканське Товариство психологів. Набутий під керівництвом автора досвід психотерапевтичної роботи втілено в життя психологами багатьох шкіл, гімназій та дитячих оздоровчих таборів Криму. Лінгвістична психотерапія активно поширюється серед українських психотерапевтів та практичних психологів в рамках постійно діючого в Криму семінару "Глибинна психологія та психотерапія".

Публікації. Зміст та результати дисертаційної роботи відображені в 3 монографіях, підручнику "Основи психотерапії" та 25 наукових публікаціях.

Структура дисертації. Монографія складається з вступу, трьох розділів, заключення та додатку, містить 3 схеми і 3 таблиці. Список використаних джерел включає 98 найменувань, повний обсяг - 282 стор. (15, 5 др.арк.).

Основний зміст роботи.

У вступі обґрунтовується актуальність теоретико-методологічної рефлексії психотерапії як широкої галузі психологічного знання і конкретної науково-практичної семіосфери, що спирається на специфічну епістемологічну традицію. Дискутується маргінальний статус методології і теорії психотерапевтичної діяльності, обговорюється міфологічна природа згаданого статусу. Обґрунтовується онтологія дискурсу як предмету дослідження і докорінного феномену психотерапії.

У контексті дисертаційного дослідження дискурс трактується як процес і результат об'єктивації психічної реальності суб'єкта, онтологічно незалежна модель (концепт) навколишньої дійсності. Дискурс - це мова суб'єкта, яка розглядається в сукупності з екстралінгвістичними факторами її породження та функціонування, "мова як життя", як специфічна форма самоконституювання особистості перед лицем Іншого, Значущого Другого. Саме дискурс складає онтологію психотерапевтичної взаємодії, він є одночасно і головним засобом психотерапевтичного впливу (дискурс психотерапевта, що формується по законам пансеміотичної дії), і основним його об'єктом (дискурс клієнта, в якому об'єктивовані його життєві труднощі та психологічні проблеми).

Коротко розглянуто відмінності свідомого та несвідомого моделювання та концептуалізації дійсності, підкреслено, що неусвідомлювані процеси стосуються перш за все структур організації внутрішнього досвіду суб'єкта, його деформації за рахунок витискування, заперечення, конверсії в системі психологічного захисту індивіда. Виходячи з цього прагматичний (операціональний) аспект проблеми несвідомого моделювання та концептуалізації дійсності в контексті психотерапевтичної діяльності може визначатись такими цілями, як:

- розуміння вкладу несвідомих механізмів в деформовану, нефункціональну модель, перевантажену нереалістичними концептами, або надмірно бідну, обмежену модель, яка перешкоджає здоровій самореалізації індивіда;

- усунення антагонізму свідомих та несвідомих аспектів концепту реальності, численні протиріччя якого заважають орієнтації суб'єкта в у власному житті;

- руйнування усталеного патерну імітаційного моделювання (утворення симулякрів), якій домінує в індивідуальній особистісно-смисловій системі і забезпечує перевагу уявного регістра самоконституювання особистості;

- розуміння сутності, феномена, ідеї чи досвіду клієнта, здатність розмовляти з ним його мовою і бачити в його житті структури, що утворюються не нами, а ним самим.

Наводяться методолого-теоретичні засади лінгвістичної психотерапії, коротко формулюються її принципи та методи.

Перший розділ, "Філософія та психологія несвідомого в ХХ сторіччі", складається з трьох параграфів. Спочатку розглядається класичний період вивчення несвідомої психіки, аналізуються філософські засади проблематики несвідомого. Детально розглянуто концептуальний апарат фрейдівського психоаналізу, його генеза та герменевтичний потенціал в умовах сучасності. Експліковано умови та чинники формування некласичного розуміння несвідомого, його епістемологічні та екзистенціальні витоки. Саме тут вводиться поняття Іншого (Другого), ключове для структурно-герменевтичних та постмодерністських теорій природи і функцій несвідомого психічного.

У другому параграфі розділу детально викладено феноменологію несвідомого з точки зору структурно-символічних уявлень про природу і функції психіки, проаналізовано теоретичну систему аналітичної психології К.Г. Юнга. Наводяться визначення основних понять юнгіанства (архетип, колективне несвідоме, установка, трансцендентальна функція, самість, індивідуація), за допомогою яких фіксуються феноменологія та сутність несвідомої психіки в онтологічному просторі екзистенції людини.

Далі, у третьому параграфі викладено основні положення лінгвістичного підходу до вивчення та розуміння несвідомого, а також філософські засади епістемологічної традиції аналізу людського буття з точки зору аналітичної філософії та постмодернізму. Проаналізовано концептуальний апарат філософії мови, як він представлений в роботах Л. Вітгенштейна, А. Айєра та Б. Рассела, експліковано теоретичні витоки розуміння психотерапії в цілому і психоаналітичної традиції зокрема як специфічної мовної гри, що спирається на релевантну форму життя.

Психотерапія як форма життя, тобто впорядкована система поведінки та діяльності людей, що спирається на певну систему уявлень про дійсність, містить в собі декілька конвенціональних типів культурних правил опису дійсності та вираження сенсу за допомогою мовних засобів. Основним для психотерапії є принцип диспозиціональності психіки, уявлення про взаємозалежність внутрішньої логіки психіки та мови. В монографії показано, що функціонування психіки залежить від відповідної мовної гри і визначається специфічними контекстами лінгвістичної та нелінгвістичної практики.

В ході співставлення теоретико-філософських позицій структурного психоаналізу Ж. Лакана та вітгенштейніанства показано генезу лінгвістичного трактування несвідомого психічного. Детально розглядається теоретична система структурного психоаналізу, подається визначення трьох основних регістрів психіки - Реального, Уявного та Символічного, висвітлюється роль стадії дзеркала в процесі формування самосвідомості особистості, її Я. Останнє визначається як система психологічного захисту суб'єкта, сума притаманих йому опорів та ілюзій, яка слугує відчудженню від власної суті. Проаналізовано процес самоконституювання суб'єкта, описано різні форми і типи самоконституювання. Особливу увагу приділено тим формам, які призводять до накопичення психологічних труднощів і проблем, сприяють невротичному особистісному функціонуванню та психічним розладам (неусвідомлюваний антагонізм між Суб'єктом і Іншим, виробництво симулякрів, лакуни в Символічному регістрі і т.д.).

В кінці розділу подається визначення несвідомого як частини конкретного трансіндивідуального дискурсу, нестача якої запобігає безперервності свідомого дискурсу буття. Обговорюється екзістенціальний статус дискурсу Іншого, наводиться аналіз типів і форм означування несвідомого, зокрема, в дискурсі "перед-обличчям-Іншого". Розглянуто діалектику мовної взаємодії Суб'єкта і Іншого, ході якої визначаються сенси вимовленого та дискурсивні позиції психотерапевта і клієнта.

Окрему увагу приділено обговоренню методологічного статусу проблеми несвідомого психічного в вітчизняній (радянській та пострадянській) психологічній традиції. Експліковано проблематику та основні результати досліджень несвідомого в історії вітчизняної психології, показано витоки певного ігнорування цієї галузі психологічної науки.

Таким чином, підводячи підсумки розгляду проблеми несвідомого в ряді сучасних філософських та психологічних теорій, можна стверджувати, що на протязі ХХ сторіччя відбувалась поступова еволюція поглядів на його природу і сутність. Якщо спочатку несвідоме трактувалось як специфічний, другорядний аспект психіки, що відповідає переважно за різні форми порушення психічного функціонування особистості, то нині, завдяки зусиллям глибинної психології, показано його важливу роль як окремого регіону буття, основоположного щодо всіх інших форм психічної активності людини. Аналітична філософія та структуралізм розкрили несвідому детермінацію основних форм та способів взаємодії і суттєвого зв'язку людини зі світом, а герменевтика запропонувала систему методів аналізу та інтерпретації прихованих у несвідомому значень та сенсів. Завдяки ідеям Л. Вітгенштейна та Ж. Лакана виникла лінгвістична концепція несвідомого, яка надає можливості конкретно-психологічного вивчення несвідомих аспектів процесу моделювання та концептуалізації дійсності людською психікою. Сутність та форма останнього складають зміст наступного розділу дисертаційної роботи.

Другий розділ монографії, "Несвідоме в дискурсі суб'єкта", присвячено аналізу свідомих та несвідомих аспектів процесів концептуалізації дійсності та об'єктивації концептів в різних типах дискурсу.

Перший параграф, "Свідомі та несвідомі аспекти психічного моделювання дійсності" починається аналізом класичних та некласичних уявлень про функціональне призначення людської психіки. Класичні уявлення про психіку як функціональний орган відображення дійсності, що домінували в методологічних засадах радянської психології (див. роботи К.А. Абульханової-Славської, О.М. Леонтьєва, Б.Ф. Ломова, В.С. Тюхтіна), порівнюються з некласичними ідеями про конструктивний і конститутивний характер психе як творчої, активної засади буття. Підкреслюється, що в порівнянні з процесом психічного відображення дійсності її концептуалізація, тобто розуміння, наділення значеннями та сенсами її окремих фрагментів, встановлення значущих зв'язків і стосунків між людиною і навколишнім світом, нарешті, логічно відповідні способи виразу значень та смислів за допомогою знакових систем, майже не була предметом конкретно-психологічного дослідження. А саме концептуалізація, осмислення складає вищий рівень специфічно людського способу взаємодії зі світом. На відміну від сприймання, інтерпретація та розуміння дійсності - процес набагато складніший, хоча в онтологічному плані вони тісно пов'язані, а їх відокремлення є лише особливим методологічним засобом.

В дисертації реалізовано структурно-семіотичний підхід до вивчення процесів моделювання та об'єктивації. Вибір такої методологічної установки обумовлюється знаково-символічною природою моделі та семіотичним характером основних моделюючих систем (мови та культури). Коротко оглянуті філософські аспекти проблеми, які стосуються переважно екзистенційного статусу моделей буття (М. Хайдеггер, Н. Абаньяно, Ж.-П. Сартр), основна увага приділяється вивченню інтерпретативного характеру моделюючої функції несвідомого, способів об'єктивації внутрішнього досвіду суб'єкта.

Категорія внутрішнього досвіду, одна з базових для даного дослідження, розглядається як вихідна для процесів психічного моделювання та об'єктивації. Результати її аналізу в рамках нової суб'єктно-генетичної парадигми (С.Д. Максименко, В.О. Татенко) вітчизняної психології дозволяють експлікувати конкретні психологічні механізми (ментальні дії) концептуалізації і об'єктивації, а також виділити свідомі та несвідомі аспекті ментальних дій. В дисертації вивчено та описано переважно ті форми несвідомих та неусвідомлюваних ментальних процесів, завдяки яким формуються патологічні (невротичні, помежові та психотичні) типи особистісного функціонування. Психологічну феноменологію та лінгвосеміотичну структуру індивідуального концепту внутрішнього досвіду - суб'єктивної психічної реальності - описано в наступному параграфі.

Структурно-семіотичний підхід до вивчення суб'єктивної психічної реальності розглядає останню як концептуальну систему уявлень про навколишній світ і суб'єкта в ньому, що детермінує мету, форми та засоби актуальної взаємодії індивіда з реальністю та слугує основою для прогнозування майбутніх актів діяльності і поведінки. Співвідношення суб'єктивної психічної реальності з об'єктивною дійсністю залежить від групових (лінгвокультурних, соціально-демографічних, світоглядних) і індивідуальних способів репрезентації тих аспектів навколишнього світу, що відокремлюються конкретною схемою універсуму як значущі.

Треба зауважити, що психічна реальність не зводиться до образу (картини) світу в свідомості індивіда чи групи, оскільки містить уявлення та аспекти, які частково або повністю не усвідомлюються. Вона формується на другому етапі переробки інформації про навколишнє середовище, коли первісні дані сприйняття кодуються за допомогою знакових засобів базових семіотичних систем - мови та культури. Саме процес семіотичного моделювання складає основу формування суб'єктивної психічної реальності індивіда.

Моделюючі семіотичні системи утворюють складну ієрархію рівнів, висхідним (базовим) серед яких є мова; остання забезпечує мовну категорізацію явищ навколишнього світу та переживань власної суб'єктивності. Онтологію явищ детерміновано не тільки мовними кодами, а й груповими та індивідуальними принципами концептуалізації, що складають психологічний, не лінгвістичний аспект проблеми семіотичного моделювання. Несвідомі детермінанти процесу реалізації мовної інтенції в індивідуальному дискурсі досить часто виступають як маніфестанти психологічних проблем особистості.

Процес концептуалізації дійсності характеризує складна динаміка взаємодії мовних і психічних факторів. Результатом останньої є неусвідомлюваний алгоритм, система правил формування, приписування і трансформації значень і сенсів, які складають суб'єктивну психічну реальність індивіду. Цей алгоритм керує процесом несвідомого семіозису, що відбувається в ході формування мовних репрезентацій досвіду, під час вербалізації (називання), семантизації (означування) та символізації (осмислювання) останнього. Вищевказані процеси складають специфічний спосіб сигніфікації, завдяки якому психіка здійснює рефлексуючу абстракцію свого змісту в знаково-символічній формі.

Формування суб'єктивної психічної реальності відбувається відповідно складній ієрархії регістрів моделюючої функції. Перший (семантичний) регістр представлений відносинами між значеннями і сенсами та знаками, а також суб'єктивними аспектами семантики, за допомогою яких можлива артикуляція індивідуальних відтінків значень слів та понять. Суб'єктивна семантика охоплює як план змісту, так і план вираження, саме завдяки останній можлива суб'єктивація мови в мовленні.

Другий (синтаксичний) регістр утворюють внутрісистемні зв'язки (між знаками), він представлений діалектичними співвідношеннями оформлених, артикульованих значень, згідно з якими відбувається обмін значеннями та їх розуміння. В монографії детально висвітлено центральний акт предикації, за допомогою якого встановлюються стосунки між реальністю та мовою (мовні пропозиції). Третій (прагматичний) рівень складають відносини між семіотичною системою і тими, хто нею користується. Він представлений системою відповідностей між інтерпретованими фактами дійсності і особистістю як об'єктом і суб'єктом цієї інтерпретації. В монографії наводиться перелік лінгвістичних засобів фіксації прагматичних аспектів психічної реальності.

На основі співставлення відмінностей між суб'єктом мовлення та суб'єктом вимовленого зроблено припущення про існування несвідомих аспектів психічної реальності, які взагалі не можуть бути усвідомлені суб'єктом. Причиною цього явища (названого, на відміну від несвідомого, неусвідомленим психічним) є невідповідність між психологічною природою внутрішнього досвіду та системно-віртуальним характером акту конституювання мови в мовленні. Показано, що неусвідомлюване психічне не може бути артикульованим через відсутність "русел можливого мовлення" в схемі універсуму та обмеженості мовних ресурсів словесної фіксації ментального змісту. Певну роль відіграє також і факт внепокладеності суб'єктивної психічної реальності індивіда семіосфері культури як загальному.

Неусвідомлюване психічне можна розглядати як зону активного семіозису, що набуває екзистенційного значення в життєво значущих ситуаціях міжособистісного спілкування. Як первісний глибинний шар суб'єктивної психічної реальності неусвідомлюваний внутрішній досвід має для особистості величезну цінність. Адже це досвід справжнього, не-фіктивного, істинне переживання власної екзистенції, коріння індивідуального людини. Прагнення зрозуміти і осмислити його є ключовим моментом процесу самопізнання, а можливість розділити через співпереживання з Значущим Іншим - основа людського взаєморозуміння і близьких стосунків.

Саме цей аспект психічної реальності суб'єкта є істотно важливим для психотерапії. Він торкається, в першу чергу, проблеми об'єктивації психічної реальності в дискурсі суб'єкта. Її аналіз містить останній параграф другого розділу роботи.

В монографії наводиться визначення дискурсу як пріоритетної сфери об'єктивації психічної реальності, а одержаного в результаті тексту - як епістемологічної моделі останньої. Обговорюється всеосяжний характер феномену дискурса і його комплементарна роль по відношенню до реальності. Розглянуто, яким чином виробництво дискурсу набуває риси онтологізуючої функції, які типи (формації) дискурсу здійснюють легітимуючий вплив на артикуляцію сенсів та значень. Детально проаналізовано "логіку сенсу" в психотерапевтичному дискурсі, а також можливості трансформації сенсів в процесі психотерапевтичного впливу. Експліковано структурно-аналітичну парадигму виробництва і трансформації сенсу в процесі референції внутрішнього досвіду і досліджено її психотерапевтичний потенціал.

Величина останнього обумовлена екзистенціальною цінністю актів об'єктивації індивідуальної суб'єктивності як можливості вільного вибору проявів власного Я. Особливо важливими є аспекти об'єктивації психічної реальності, що пов'язані з саморепрезентацією особистості, її саморозкриттям та самопред'явленням. Розмова з психотерапевтом майже завжди являє собою саме такий тип дискурсу, тому пансеміотичний вплив на дискурс клієнта призводить до змін у складі та формах процесу його самоконституювання.

Третій розділ дисертації, "Аналіз дискурсу в психотерапії", містить опис свідомих та несвідомих механізмів пансеміотичного впливу психотерапевта на дискурс клієнта, завдяки чому відбувається трансформація психічної реальності останнього. Це положення є вихідним для лінгвістичного підходу як самостійного напряму в психотерапії.

У першому параграфі розглянуто семіосферу психотерапії, подано її визначення як відособленого гетерогенного семіотичного простору, поза межами якого психотерапевтичні цілі та цінності не мають змістовного уживання. Обґрунтовується визначення психотерапії як системи дискурсивних практик, експлікується специфіка психотерапевтичного дискурсу як особливої мовної форми соціальної взаємодії.

Наводиться типологія дискурсивних практик психотерапії та її основи, які представлено такими параметрами:

- дейктичні позиції суб'єктів дискурсу, тобто розподіл комунікативних та локутивних (пов'язаних з предикацією) мовних ролей;

- типи мовних актів та мовно-поведінкових дій, яким надається перевага;

- семіотичні механізми виробництва сенсів та їх трансформації;

- норми символічної референції та метафоричної комунікації;

- дескриптивні (ті, що описують) і/або прескриптивні (ті, що вказують) стратегії кінцевого результату (мети);

- легітимуючий метадискурс.

Подаються детальні описи вказаних параметрів, наводяться конкретні приклади їх змісту в різних психотерапевтичних школах. Згідно з запропонованими параметрами наводяться описи дискурсивних практик класичного та структурного психоаналізу, раціонально-емотивної психотерапії. Обговорюються семіотичні витоки відмінностей окремих шкіл та напрямків психотерапевтичної діяльності.

Зміст другого параграфу визначено його назвою - "Аналіз психотерапевтичного дискурсу". Загальна схема аналізу дискурсу в психотерапії визначається метою психологічної допомоги. Для цього терапевт повинен володіти навичками аналізу змістовної сторони висловлювань, тобто виокремлювати несвідомі основи особистісних концептів і моделей, які є витоками психологічних проблем та труднощів, а також розуміти природу лінгвістичних і семіотичних механізмів мовних висловлювань, у яких відбиваються психологічні проблеми. В свою чергу, дискурс терапевта сприяє усвідомленню тих аспектів внутрішнього досвіду клієнта, які є основою його проблем або невротичних симптомів.

Загальна методологічна стратегія аналізу дискурсу в психотерапії визначається рядом принципів, а саме: принципом суб'єктності (що відновлює в правах суб'єкта як хазяїна мовної реальності), принципом діалогічності (враховує присутність Іншого), принципом ідеологічності (в буквальному розумінні даного терміна - ідеологія як сукупність прихованих ідей, зміст яких визначає сенс висловлювань, що складають дискурс), принципом інтенціональності (розуміння свідомих та врахування несвідомих інтенцій клієнта як поліморфного суб'єкта висловлювань). Терапевт повинен враховувати формацію дискурсу клієнта і преконструкти (умови доцільності та осмисленості) його висловлювань, звертати увагу на форми замовчання, за допомогою яких певні аспекти життя клієнта не відтворюються його дискурсом.

Розглядаючи несвідомі інтенції дискурсу як форми категорізації внутрішнього досвіду, можна виявити розриви, лакуни в його континуумі, що виступають індикаторами глибинних проблем суб'єкта. Заповнення таких розривів, тобто встановлення зв'язку між свідомістю і витисненими змістами відновлює цілісність самоконституювання особистості, сприяє повноті екзистенційних переживань внутрішнього досвіду - інакше кажучи, являє собою ефект позитивного терапевтичного впливу.

Третій параграф експлікує несвідому основу мовної взаємодії терапевта і клієнта і містить опис екзистенційних умов утворення повного мовлення, яке, на відміну від пустого, складає значущий спосіб самоконституювання особистості. Екзистенційний статус суб'єктного Я клієнта визначається як такий, що запитує Іншого (терапевта) про власну сутність. Аналітик як реципрокний суб'єкт моменту розуміння не приймає участі в повсякденній грі саморефлексії та сумнівів, а займає в структурі Символічного позицію Іншого як суб'єкта закону та мови. Тим самим він сприяє находженню втрачених частин дискурсу клієнта і відновлює неперервність свідомої дискурсивної формації останнього. Так в умовах терапії забезпечується доступ до несвідомих змістів, які становлять основу особистісних проблем клієнта.

Несвідома основа мовної взаємодії терапевта і клієнта має природу фантазму - уявної події, мета якої - виробництво сенсу як "ефекту на поверхні" слів та феноменів. Здатність психотерапевта довільно конструювати фантазми полегшує клієнтові вибір засобів символічного самоконституювання і виводить його з-під легітимуючого впливу дискурсивних практик уявного регістру психіки. В більшості випадків альтернатива між симулякром і фантазмом має стійкий і яскравий психотерапевтичний ефект. Це один з механізмів дії метафоричної комунікації, яку так часто уживають в своїй роботі терапевти різних психотерапевтичних шкіл.

Четвертий параграф третього розділу монографії містить детально коментований зразок застосування принципів та методів лінгвістичної психотерапії у практичній роботі. Автор наводить фрагменти стенограми власної психотерапевтичної роботи і супроводжує їх розгорнутими коментаріями. Останні стосуються елементів дискурсу, що вказують на природу та сутність несвідомих засад проблеми, і пояснюють семіотичні механізми психотерапевтичного впливу. Описано ретроверсивний ефект пансеміотичного впливу, завдяки якому відбулася трансформація психічної реальності клієнтки та стійкі зміни у процесі вербалізації та об'єктивації її внутрішнього досвіду.

Заключення присвячено обговоренню проблемних аспектів психотерапевтичної діяльності, її екзистенціальних засад та критеріїв істинності Буття, яке розкриває себе в дискурсі. Проаналізовано постмодерністську концепцію людини як інтенціональної текстуальності, розглянуто уявлення про життя як текст. Показано, що в основі психотерапевтичного впливу лежить екзистенційна єдність автора і тексту, тобто клієнта і його розповіді про своє життя і проблеми. Обговорено подальші перспективи розвитку досліджень проблематики дискурсивних практик психотерапії, зокрема, процесу самоконституювання суб'єкта в мовному спілкуванні, психологічний статус гено- та фено-текстів як дискурсивних артефактів власного Я.

Обґрунтовано тезис про те, що описаний в монографії метод структурно-лінгвістичного аналізу психотерапевтичного дискурсу розкриває складну діалектику реального несимволізованого буття і самоідентичності суб'єкта дискурсу, який розповідає про це буття. Лінгвістична психотерапія визначається як конкретна форма допомоги в реалізації зусилля втіленого існування індивіда, що виражає себе "перед-обличчям-Іншого". Вона є специфічним типом мовної практики, принципи якої складено на основі постмодерністського стилю методологічної рефлексії глибинно-психологічних засад психотерапевтичної діяльності.

Висновки

Розгляд результатів проведеного дослідження дає підставу дійти висновку, що вихідна методологія дала змогу розробити оригінальну і плідну концепцію; завдання дослідження виконані; гіпотеза та запропоновані до захисту положення підтверджені, тобто мета роботи досягнута. Основний її зміст репрезентують такі висновки:

1. Взаємодія людини зі світом здійснюється на основі індивідуалізованого концепту навко-лишньої дійсності, що становить суб'єктивну психічну реальність індивіда. Процес концептуалізації (моделювання) навколишньої дійсності має семіотичну (знаково-символічну) природу і детермінується свідомими та несвідомими факторами, динаміка яких залежить від усталених способів самоконституювання суб'єкта.

Моделюючі семіотичні системи утворюють складну ієрархію рівнів, висхідним (базовим) серед яких є мова; остання забезпечує мовну категорізацію явищ навколишнього світу та переживань власної суб'єктивності. Онтологію явищ детерміновано не тільки мовними кодами, а й груповими та індивідуальними принципами концептуалізації, що складають психологічний, не лінгвістичний аспект проблеми семіотичного моделювання. Несвідомі детермінанти процесу реалізації мовної інтенції в індивідуальному дискурсі досить часто виступають як маніфестанти психологічних проблем особистості.

2. Об'єктивація психічної реальності встановлює індивідуальний простір життєвого світу особистості, а її психологічні проблеми та труднощі детерміновано соціокультурними та індивідуально-специфічними чинниками процесу концептуалізації та об'єктивації особистісного універсуму. Процеси моделювання та способи об'єктивації визначаються лінгвокультурними детермінантами (система мови та схема універсуму), за допомогою яких здійснюється референція внутрішнього досвіду суб'єкта. Пріоритетну форму об'єктивації суб'єктивної психічної реальності становить дискурс.

3. Корінним феноменом психотерапії є дискурс, тобто мовна взаємодія учасників психотерапевтичного процесу в сукупності з екстралінгвістичними параметрами її породження та функціонування. Предметна область психотерапії являє собою семіосферу - відособлений гетерогенний семіотичний простір, поза межами якого психотерапевтичні цілі та цінності не мають змістовного уживання. Ця семіосфера є епістемологічною основою системи дискурсивних практик, релевантних окремим школам та напрямкам. Основу типології дискур-сивних практик психотерапії становлять такі параметри:

- дейктичні позиції суб'єктів дискурсу;

- типи мовних актів та мовно-поведінкових дій, яким надається перевага;

- семіотичні механізми виробництва сенсів та їх трансформації;

- норми символічної референції та метафоричної комунікації;

- дескриптивні і/або прескриптивні стратегії кінцевого результату (мети);

- легітимуючий метадискурс.

4. На основі методологічного аналізу еволюції уявлень про несвідоме психічне в європейській психології ХХ сторіччя обгрунтовано лінгво-семіотичну парадигму несвідомого та запропоновано поняття неусвідомлюваного психічного, яке, на відміну від несвідомого, охоплює такі фрагменти внутрішнього досвіду суб'єкта, для яких не існує засобів означування в рамках конкретної лінгвокультури. Неусвідомлюване психічне не може бути артикульованим через відсутність "русел можливого мовлення" в схемі універсуму та обмеженості мовних ресурсів словесної фіксації ментального змісту. Певну роль відіграє також і факт внепокладеності суб'єктивної психічної реальності індивіда семіосфері культури як загальному.

5. Неусвідомлюване психічне можна розглядати як зону активного семіозису, що набуває екзистенційного значення в життєво значущих ситуаціях міжособистісного спілкування. Як первісний глибинний шар суб'єктивної психічної реальності неусвідомлюваний внутрішній досвід має для особистості унікальну цінність. Це досвід справжнього, не-фіктивного, істинне переживання власної екзистенції, коріння індивідуального людини. Прагнення зрозуміти і осмислити його є ключовим моментом процесу самопізнання, а можливість розділити через співпереживання з Значущим Іншим - основа людського взаєморозуміння і близьких стосунків.

6. Процес концептуалізації дійсності відбувається в ході формування мовних репрезентацій досвіду, під час вербалізації (називання), семантизації (означування) та символізації (осмислювання) останнього. Вищевказані процеси становлять сутність специфічного способу сигніфікації, завдяки якому психіка здійснює рефлексуючу абстракцію свого змісту в знаково-символічній формі.

Формування суб'єктивної психічної реальності відбувається відповідно до складної ієрархії регістрів моделюючої функції. Перший (семантичний) регістр представлений відносинами між значеннями і сенсами та знаками, а також суб'єктивними аспектами семантики, за допомогою яких можлива артикуляція індивідуальних відтінків значень слів та понять. Суб'єктивна семантика охоплює як план змісту, так і план вираження, саме завдяки останній можлива суб'єктивація мови в мовленні.