Вікова психологія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Предмет, завдання та структура психології як науки

Психологія - наука і система знань про закономірності, механізми, психічні факти і явища в житті людини.

Основними механізмами психіки людини є: відображення, проектування і опредмечування - перетворення людиною своїх сил і хисту в форму матеріальних речей або знакових систем.

Об'єктом вивчення психології є психіка як функція мозку. Предмет психології - закономірності розвитку і проявів психічних явищ та їхні механізми. / Вихідною категорією психології є відображення.

Предмет психології складають конкретні факти психічного життя, що характеризуються якісно та кількісно. Наприклад, під час сприйняття образ предмета зберігає свою відносну сталість навіть за змінених умов сприйняття (книжкова сторінка буде білою і в напівтемряві, і в сонячному світлі). Або ж тривалість часу реакції різних людей на той самий подразник буде різною (звук, спалах тощо).

Однак наукова психологія не може обмежуватися самим лише описанням психологічних фактів, хоч би якими цікавими вони були, їх треба пояснювати.

Ось чому слід відкривати закони, за якими відбуваються ці явища, тобто психологічні закони. Якщо виникнення психологічних фактів спостерігається кожного разу, коли для цього виникають відповідні умови, то кажуть про закономірний характер психічного явища.

Завданням психології, нарівні з вивченням психологічних фактів і закономірностей, є встановлення механізмів психологічної діяльності. Це означає вивчення роботи конкретних анатомо-фізіологічних апаратів, які здійснюють той чи інший психічний процес. Тут психологія стикається з рядом наук: медициною, фізіологією, біофізикою, біохімією, кібернетикою та ін.

Отже, психологія, як наука, вивчає факти, закономірності та механізми психіки.

Психологія (від грец. душа і слово, вчення) - наука про закономірності виникнення і діяльність психіки у людини і вищих тварин, про психічні процеси, які є складовими діяльності та спілкування людей, поведінки тварин.

Структура психологічних дисциплін. Сучасна психологія являє собою досить розгалужену систему наукових дисциплін, які знаходяться на різних ступенях формування, пов'язані з різними галузями практики.

Одна з можливостей класифікації полягає у принципі розвитку психіки в діяльності. Звідси можна вирізнити ряд галузей психології, які вивчають психологічні проблеми конкретних видів людської діяльності.

Педагогічна психологія вивчає психологічні закономірності навчання і виховання людини.

Вона досліджує формування в учнів (студентів) мислення, вивчає проблеми управління процесом засвоєння методів і навичок інтелектуальної діяльності; визначає психологічні чинники, які впливають на успішність процесу навчання; вивчає взаємостосунки між педагогом і учнями та стосунки в учнівському колективі; індивідуально-психологічну різницю між учнями, психологічні особливості навчально-виховної роботи з дітьми, які мають відхилення в психічному розвитку; досліджує психологічну специфіку роботи з дорослими в процесі їхнього навчання тощо.

До розділів педагогічної психології належать: * психологія навчання (психологічні основи дидактики, окремих методик, програмного навчання, формування розумових дій і т. ін. ); * психологія виховання (психологія учнівського колективу; психологія гуманістичного виховання; психологічні основи виправко-трудової педагогіки); * психологія вчителя; * психологія навчально-виховної роботи з аномальними дітьми.

Вікова психологія вивчає онтогенез різних психічних процесів і психологічних якостей особистості людини, яка розвивається. Вона розгалужується на: * дитячу психологію; * психологію підлітка; * психологію юнацтва; * психологію дорослої людини; * геронтопсихологію.

Вікова психологія досліджує вікові особливості психологічних процесів, можливості засвоєння знань, фактори розвитку особистості тощо.

Галузі психології: Загальна психологія / Соціальна психологія / Історична психологія (Культурно-історична психологія) / Християнська психологія / Психологія маси / Політична психологія / Психологія реклами / Гендерна психологія / Етнопсихологія / Педагогічна психологія / Юридична психологія (Кримінальна психологія/Судова психологія) / Клінічна психологія / Медична психологія / Патопсихологія / Нейропсихологія / Експерементальна нейропсихологія / Клінічна нейропсихологія / Реабілітаційна нейропсихологія / Дитяча нейропсихологія / Психотерапія / Психологія здоров'я / Популярна психологія / Позитивна психологія / Інженерна психологія / Гуманістична психологія / Психологія розвитку

2. Характеристика методів психології

Методи психології доцільно розділити на дві групи: пізнавальні (дослідницькі) методи; методи активного впливу на людей.

1. Процес психологічного дослідження складається з низки етапів: підготовки, збирання, обробки, інтерпретації фактичних даних і формулювання висновків.

На підготовчому етапі вивчають стан досліджуваної проблеми, проводять попередні спостереження, бесіди, анкетування, визначають мету й завдання дослідження. Важливим елементом цього етапу стає гіпотеза - уявлення про очікуваний результат дослідження.

На етапі збирання фактичних даних використовують емпіричні методи (експеримент, спостереження, тестування, бесіди тощо). Експериментальні дані фіксують у протоколі, що має бути досить повним і цілеспрямованим, включаючи реєстрацію всіх необхідних параметрів експериментальної ситуації та психічних властивостей.

Відповідно до етапів психологічного дослідження, доцільно розрізняти чотири групи методів: організаційні; емпіричні; методи обробки даних; інтерпретаційні методи.

До організаційних методів належать: порівняльний метод, який реалізується зіставленням груп піддослідних, які відрізняються за віком, видом діяльності тощо; лонгітюдний метод, що виявляється у багаторазових обстеженнях тих самих осіб упродовж тривалого часу; комплексний метод, коли той самий обґєкт вивчають різними засобами представники різних наук, що дає змогу різнобічно характеризувати особистість.

До групи емпіричних методів входять: спостереження і самоспостереження; експериментальні методи; психодіагностичні методи (тести, анкети, питальники, інтервґю, бесіда); аналіз продуктів діяльності; біографічний метод; трудовий метод.

Методи обробки даних - це кількісні та якісні методи. До кількісних методів належать, наприклад, визначення середніх величин і міри розсіювання, коефіцієнтів кореляції, факторний аналіз, побудова графіків, гістограм, схем, таблиць, матриць тощо. Якісний метод передбачає аналіз і синтез отриманих даних, їх систематизацію та порівняння з результатами інших досліджень.

До інтерпретаційних методів належать генетичний метод аналізу психологічних даних у процесі розвитку - з виокремленням стадій, критичних моментів, суперечностей тощо, а також структурний, системний метод, який передбачає встановлення звґязків між усіма психічними якостями індивіда. Останній полягає в реалізації особистісного підходу, коли всі психічні властивості розглядаються у цілісній системі.

Метод спостереження полягає в тому, що експериментатор збирає інформацію, не втручаючись у ситуацію. Проте якщо ми спробуємо змінити умови чи обставини, за яких здійснюється спостереження, то це вже буде експеримент.

За характером контакту - безпосереднє спостереження, коли спостерігач і обґєкт спостереження перебувають у безпосередньому контакті та взаємодії, та опосередковане, коли дослідник знайомиться зі спостережуваними субґєктами побічно, за допомогою спеціально організованих документів - анкет, біографій, аудіо- або відеозаписів тощо.

За умовами здійснення спостереження - польове спостереження, яке відбувається в умовах повсякденного життя, навчання або роботи, та лабораторне, коли за субґєктом або групою спостерігають у штучних, спеціально створених умовах.

За характером взаємодії з обґєктом розрізняють включене спостереження, коли дослідник стає членом групи, та його присутність і поведінка стають частиною спостережуваної ситуації, та невключене (з боку), тобто без взаємодії і встановлення яких-небудь контактів з особою чи групою, яку вивчають.

Розрізняють також відкрите спостереження, коли дослідник відкриває спостережуваним свою роль (недоліком цього способу є зниження природної поведінки спостережуваних субґєктів), і приховане (інкогніто), коли про присутність спостерігача групі або індивіду не повідомляють.

За впорядкованістю в часі розрізняють спостереження суцільні, коли хід подій фіксується постійно, та вибіркові, коли дослідник фіксує процеси, які спостерігає, тільки в певні проміжки часу.

До методів активного психологічного впливу потрібно додати такі групи: методи регулювання; методи формування і спрямування поведінки та діяльності; методи психологічного забезпечення (психологічної підготовки, психічного здоровґя тощо).

3. Предмет, завдання та методи вікової психології

Предметом вікової психології як галузі психологічної на-уки є вікова динаміка психіки людини, закономірності та факти розвитку психічних процесів і психічних властивостей особис-тості на різних етапах її індивідуального життя.

Галузями вікової психології є: дитяча психологія, психо-логія молодшого школяра, психологія підлітка, психологія ран-ньої юності, психологія дорослої людини, геронтопсихологія (психологія старості).

Завданнями вікової психології є дослідження особливостей розвитку особистості на кожному її віковому етапі, надання відповідних рекомендацій щодо попередження спричинених віковими кризами психологічних проблем, а також конкретної психологічної допомоги. Не менш важливим є зосередження зусиль вікової психології на розв'язанні таких теоретичних і практичних завдань: -- вивчення особливостей розвитку людини на етапах ранньої та зрілої дорослості (Я-концепції, системи життєдіяльності, особливостей інтересів та інтелекту, проблем і криз розвитку тощо); -- розвиток психічно здорової особистості та дослідження особливостей відхилень у психічному здоров'ї людини; -- дослідження психології старих людей та особливостей їхньої життєдіяльності; -- розвиток обдарованих дітей (їхніх здібностей, особистісних якостей, окремих психічних функцій); -- з'ясування індивідуальних відмінностей дітей, відкриття їхніх творчих здібностей; -- дослідження сенситивних періодів у розвитку особистості та окремих психічних функцій; -- створення психологічних умов для забезпечення саморозвитку; -- вивчення відхилень у психічному та особистісному розвитку; -- дослідження взаємин дітей і дорослих; -- з'ясування особливостей впливу масової культури та засобів масової інформації на психічний та особистісний розвиток дітей; -- забезпечення психологічних умов розвитку цілісної та гармонійної особистості дитини, підлітка та юнака.

За метою і завданням дослідження методи вікової психології поділяються на:

1) описові (не експериментальні): - спостереження; - бесіда; - анкета; - вивчення продуктів діяльності;

2) діагностичні (вимірювальні): - тести;

3) пояснювальні (експериментальні): - природний експеримент; - моделюючий експеримент; - лабораторний експеримент;

4) перетворюючі (формуючі): - навчаючий експеримент; - виховуючий експеримент.

За організацією дослідження методи вікової психології поділяються на:

1) повздовжній метод (лонгітюдний метод) - дослідження одних і тих самих дітей упродовж тривалого періоду;

2) поперечний зріз - дослідження проводиться на окремих і різних за віком групах дітей. Мета - дослідження особливостей даного моменту формування психіки;

3) комплексне дослідження - використання і поперечних, і повздовжніх зрізів різними дослідниками.

Спостереження - метод тривалого, планомірного, цілеспрямованого опису психічних особливостей людини, що проявляються в її діяльності та поведінці, на основі їх безпосереднього сприймання. Об'єктом спостереження звичайно стають окремі сторони психічної діяльності дитини, скажімо, особливості мовлення, мислення, емоцій, вольової регуляції поведінки, взаємини в групах дітей, ігри тощо.

Спостереження має відповідати ряду вимог, основними з яких є цілеспрямованість, планомірність, систематичність, об'єктивність, фіксування отриманих даних з наступних їх аналізом тощо.

Методи спостереження поділяють на суцільні та вибіркові, довго- та короткотривалі, колективні та індивідуальні, явні і приховані.

У віковій психології спостереження часто набуває характеру послідовного фіксування фактів щодо психічного розвитку людини у вигляді щоденника. Широко використовуються також дані самоспостереження дітей та молодих людей, їхні усні розповіді про свої уявлення, почуття, прагнення, спогади про різні події у своєму житті тощо.

Бесіди як метод вікової психології бувають програмованими та вільними, можуть включати прямі та непрямі запитання тощо. Інколи вони набувають характеру інтерв'ю, яке полягає в отриманні відповідей на заздалегідь заготовлені запитання.

Продукти діяльності людини, тобто результати образотворчої, літературно-художньої тощо, також є джерелом психологічних фактів.

Тести у віковій психології - це системи завдань, які дають можливість вимірювати рівень розвитку певної якості (властивості) особистості. Серед тестів вирізняють:

- тести досягнень, спрямовані на визначення рівня володіння людиною конкретними знаннями, уміннями та навичками;

- тести інтелекту, що мають виявляти інтелектуальний потенціал людини;

- тести креативності, націлені на вивчення і оцінку творчих здібностей;

- тести особистісні, спрямовані на вимірювання різних сторін особистості;

- тести проективні для цілісного вивчення особистості, що випливає з аналізу психологічної інтерпретації, тобто усвідомленого чи неусвідомленого перенесення суб'єктом власних властивостей і станів на зовнішні об'єкти під впливом домінуючих потреб, цінностей та смислів.

Специфікою експериментальних методів полягає у спеціальному створенні умов, за яких виникають очікувані психічні процеси, акти поведінки дитини, у повторенні їх для перевірки істинності своїх висновків, у зміні цих умов з метою виявлення їх впливу на перебіг досліджуваних процесів.

Лабораторний експеримент за частотою використання у віковій психології поступається природному. Лабораторний експеримент проводиться у спеціально створюваних умовах, які ретельно враховуються. Прикладами такого експерименту можуть бути вивчення умовних рефлексів дитини, змін дихання, пульсу залежно від емоцій, швидкості протікання різноманітних реакцій, розв'язання експериментальних задач тощо.

Природний експеримент характеризується тим, що здійснюється в природних для дитини умовах ігрової, навчальної, трудової та інших видів діяльності. Його широко застосовують для дослідження вікових, індивідуальних особливостей розвитку сприймань, пам'яті, мислення, уяви, мовлення, емоцій, вольових дій, здібностей та інших властивостей. З цією метою дітям пропонують виконати різні види завдань (перцептивні, мнемонічні, мислительні, конструкторські тощо), а за процесом та результатами розв'язання роблять висновки про їхні психічні властивості.

Важливим для вікової психології є формуючий (навчаючий та виховуючий) експеримент, коли динаміка психічної діяльності людини простежується як результат активного впливу експериментатора. Формуючий експеримент одночасно виконує дві функції: дослідження психологічних особливостей і механізмів; досягнення певних виховних та освітніх цілей.

Особливе місце серед методів дослідження індивідуальних і вікових відмінностей дітей посідає близнюковий метод, запозичений з диференційної психології. За допомогою цього методу досліджується подібне і відмінне між гомозиготними й гетерозиготними близнюками, що дозволяє вирішити одну з основних проблем вікової психології - взаємозв'язок біологічної та соціальної зумовленості розвитку психіки.

Ефективність використання тих чи інших методів залежить від того, наскільки він валідний (відповідає тому, для одержання чи оцінки чого він застосовується) і надійний (дозволяє отримувати одні й ті самі результати при багаторазовому використання).

4. Психологічний розвиток особистості та його фактори

З думкою про те, що особистістю людина не народжується, а стає, згодні зараз більшість психологів. Однак їхні точки зору на те, яким законам підкоряється розвиток особистості, значно розходяться.

Одна з найважливіших проблем психології розвитку зв'язана з з'ясуванням ролі біологічного і соціального в особистості людини.

Одна з точок зору на дану проблему, що представляє сьогодні в основному історичний інтерес, полягає у твердженні, що ведуча роль у становленні особистості людини належить біологічним процесам дозрівання організму, що основні психічні властивості як би закладені в самій природі людини, що визначає його життєву долю.

Інша і також не дуже популярна в наші дні теорія, навпаки, пояснює особливості особистості, виходячи зі структури суспільства, способів соціалізації, взаємин з оточуючими людьми.

Сучасна психологія розвитку відмовилася від протиставлення біологічних і соціальних факторів на користь розуміння важливості і тих і інших у психічному розвитку людини. Однак перед психологією стоїть задача розкрити уявлення про їхню єдність.

Це питання інтенсивно вивчає психогенетика. Вже отримані істотні дані про роль генетичних і соціальних факторів у розвитку інтелекту людини, деяких захворювань (наприклад, алкоголізму, аутизму).

Коли оцінюються ефекти спадковості, то важливим є уявлення, чи зростає її роль в процесі життєвого циклу, або вона стає менш значна. Більшість людей і навіть фахівців, що професійно займаються проблемою розвитку, дадуть відповідь, що роль спадковості стає менш важливою в житті людини з віком.

Здається, що життєві події, освіта, робота й інший досвід акумулюються протягом життя. Цей факт припускає, що навколишнє середовище, особливості способу життя впливають на фенотипічні відмінності, що з необхідністю веде до зменшення ролі спадковості. Спадковість більшості людей представляється раз і назавжди заданою, а генетичні ефекти незмінними від початку життя до його кінця.

Дані генетики поведінки дають інші відповіді на два ці питання. Генетичні фактори стають зростаюче важливими, особливо для загальної когнітивної здібності протягом життя.

Психогенетичні дослідження показали, що вплив генетичних факторів і факторів середовища нерівномірно представлений як у різних аспектах психічного розвитку, так і протягом життя людини.

Дані, отримані на сьогодні, дозволяють виділити два важливих перехідних періоди генетичних впливів у розвитку інтелекту. Перший - це перехід від дитинства до раннього дитинства і другий - перехід від раннього дитинства до молодшого шкільного віку. Усі теорії когнітивного розвитку виділяють ці періоди як найважливіші.

Дані психології розвитку і психогенетики вказують на те, що генетичні і соціальні фактори визначають становлення людини. Великий внесок спадковості в інтелектуальний розвиток є результатом того, що активізовані всі генетичні програми.

Незначний же внесок генетичного фактора на ранньому етапі розвитку інтелекту вказує на те, що для реалізації потенціалу людини фактори середовища (форми навчання, батьки, суспільство) повинні максимально сприяти реалізації її генетичних можливостей.

Сучасна психологія має у своєму розпорядженні значний обсяг знань про розвиток людини, починаючи з пренатального періоду (до народження). Одне з основних питань стосується того, чи можна представити хід розвитку у виді безупинних змін, що поступово відбуваються з людиною, чи це процес стрибкоподібний (постадійний)?

Ті, хто дотримують думки про безперервність процесу розвитку, вважають, що розвиток йде не зупиняючись, не прискорюючись і не сповільнюючись, тому яких-небудь чітких границь, що відокремлюють один етап від іншого, не існує. Відповідно до другої точки зору розвиток йде нерівномірно, то прискорюючись, то сповільнюючись, і це дає підставу для виділення стадій чи етапів у розвитку, що якісно відрізняються один від іншого.

Прихильники останньої з обговорюваних позицій зазвичай припускають, що на кожній стадії існує який-небудь головний, ведучий фактор, який визначає собою процес розвитку на цій стадії. Вони також вважають, що всі люди незалежно від їхніх індивідуальних особливостей в обов'язковому порядку проходять через кожну стадію розвитку, не пропускаючи ні однієї і не забігаючи вперед.

Проблема людського розвитку неспіввідносна за своєю складністю з будь-якою біологічною проблемою. Розвиток людини обумовлений взаємодією багатьох факторів: спадковістю, середовищем біогенним, соціальним, вихованням, власним психічним життям, діяльністю людини. Ці фактори діють не порізно, а разом на складну структуру розвитку.

Д. Б. Ельконін висунув ідею поєднання двох ліній розвитку: пізнавального та власне особистісного (від народження до закінчення середньої школи). Згідно з його теорією, розвиток пізнавальної сфери дитини та її особистості (сфера потреб та мотивів) відбувається у руслі різних провідних діяльностей, що послідовно змінюють одна одну в онтогенезі. Першим видом діяльності, з якої починається формування особистості, є безпосереднє емоційне спілкування немовляти з матір'ю, іншими оточуючими людьми. Ця діяльність змінюється рольовою грою, спільною навчальною діяльністю, спілкуванням, в процесі яких виникають новоутворення, що є опорою подальшого розвитку. Новоутворення -- якості, властивості особистості, ті психічні та соціальні зміни, які вперше виникають на певній стадії розвитку і котрі переважно й визначають ставлення до навколишнього світу людей, самого себе та весь хід розвитку в даний період.

Під час виконання саме цієї групи провідних діяльностей і відбувається розвиток сфери потреб та мотивів, сфери «що я хочу».

Другу групу провідних діяльностей складають ті, всередині яких відбувається розвиток пізнавальної сфери та відповідних здібностей у дитини. Це маніпулятивно-предметна діяльність, гра дошкільнят з предметами, навчання та праця у шкільному віці, це сфера «можу».

Розвиток особистості, за Еріксоном, -- це закономірна зміна етапів, на кожному з яких відбувається якісне перетворення внутрішнього світу, відношень та поведінки людини, в результаті чого вона як особистість отримує щось нове, характерне саме для даного етапу розвитку. Новоутворення особистості виникають не на порожньому місці, їхня поява на певному етапі підготовлена всім процесом попереднього розвитку особистості. Нове в ній може виникнути та закріпитися лише тоді, коли в минулому для нього вже були утворені відповідні психологічні та поведінкові умови. Послідовність стадій психічного розвитку особистості, за Еріксоном, -- це результат біологічного дозрівання, але зміст розвитку визначається тим, що очікує від людини сім'я, суспільство. За Еріксоном, будь-яка людина проходить виділені стадії, до якої б культури вона не належала, все залежить лише від тривалості її життя.

5.Вплив навчання та виховання на психічний розвиток особистості

Виховання і навчання цілеспрямовано впливають на розвиток особистості (на відміну від стихійного впливу середовища), вони постають як свідома, підпорядкована певній меті діяльність, результати якої мають передбачуваний характер. Виховання й навчання сприяють:

1. Розвитку успадкованих фізичних особливостей і природних здібностей, набуттю нових рис і якостей, що формуються впродовж життя людини. Не змінюючи успадкованих фізичних і психічних особливостей, вони сприяють їх загартуванню, зміцненню гальмівних процесів, зміцненню й динамізації нервових процесів, внесенню певних коректив у процес формування особистості.

2. Розвитку умінь переборення внутрішніх суперечностей відповідно до особливостей суспільного розвитку. Це відбувається у процесі постановки нових цілей, завдань і вимог перед вихованцями, спонукаючи їх до пошуку способів подолання труднощів. Ласування перед суперечностями, ухилення від необхідності переборювати їх, спричиняють затримки психічного розвитку, які нерідко набувають кризового характеру. Найчастіше виникають вони там, де дорослі не помічають нових потреб, інтересів, фактів, тенденцій у житті дитини, її невдоволення умовами, способом життя, який вона вже переросла, що затримує її гармонійне існування і розвиток, внаслідок чого й виникають кризи (прояви негативізму, протидії вимогам дорослих, конфлікти).

3. Психічному розвитку людини. До цього процесу належать осмислення, систематизація, узагальнення інформації, засвоюваної під час різних видів діяльності. Такий розвиток постає як цілісні якісні зміни особистості, внаслідок яких людина виробляє і виявляє в собі здатність засвоювати складнішу інформацію, виконувати складніші завдання і реалізовувати нові вміння, самостійно здобувати знання.

4. Інтелектуальному, творчому розвитку особистості. Мисленнєві здібності краще розвиваються там, де вчитель правильно організовує навчальну діяльність, використовуючи у процесі навчання проблемні ситуації, сприяючи самостійному вирішенню творчих завдань. Російський психолог Лев Виготський (1896--1934), стверджуючи, що навчання є основним фактором розвитку особистості, запропонував поняття -- “зона найближчого розвитку”, в якому відображено внутрішній звґязок між навчанням та психічним розвитком індивіда. Його сутність полягає у тому, що на кожному етапі свого розвитку дитина може вирішувати певне коло проблем лише під керівництвом дорослих або разом з підготовленішими дітьми. Потім такі дії вона виконуватиме самостійно, але здатність до цього виникає внаслідок спільних дій у процесі навчання, зміст, форми і методи якого зосереджені саме у “зоні найближчого розвитку”.

5. Розвитку здатності до спілкування з оточуючими, завдяки чому дитина вчиться, набуває навиків розуміння інших людей, а завдяки цьому і себе. У спілкуванні як формі взаємодії вона засвоює різні види рольової поведінки, визначає своє місце в колективі. Успішність виховання і навчання залежить від виконуваних дитиною колективних завдань та ставлення до них, внутрішньої позиції, прагнень та устремлінь. Дитина по-різному переживає успіхи й невдачі у діяльності та поведінці, внаслідок чого у неї можуть виникати позитивні й негативні переживання, посилюватися чи послаблюватися зацікавленість певними видами діяльності. Переживання, почуття дитини опосередковують вплив оточення на її поведінку та діяльність, моральний досвід. Позитивна мотивація поведінки і діяльності зумовлює закріплення засвоюваних норм, сприяє їх перетворенню на внутрішні засоби регуляції. Завдяки їй формується важлива підструктура особистості -- спрямованість -- система стійких життєвих потреб, мотивів, інтересів, прагнень, стимулюючих переживань. Формування спрямованості є обовґязковою умовою моральної поведінки, яка регулюється узагальненими і стійкими моральними рисами характеру людини, що розвиваються в процесі виховання і навчання;

6. Розвитку потреб людини. Виховання і навчання покликані розвивати вищі людські потреби (у духовному спілкуванні,співпраці з іншими людьми, у моральній поведінці, знаннях, творчості тощо). Розвиток їх і повґязаних з ними почуттів сприяє формуванню світогляду, рис характеру моральної людини, здатності до саморегуляції поведінки і діяльності. Тільки впливи, які виражають потребу дитини, спираються на її активність, є цінними у вихованні й забезпечують її розвиток.

7. Розвитку особистості, яка постійно вдосконалюється, будучи не лише обґєктом, а й субґєктом виховного процесу. Під впливом виховання й навчання формуються свідомість і самосвідомість, власне “Я”, що опосередковує усі виховні впливи; активізується самопізнання, вироблення якостей, що відповідають ідеалам, життєвій меті. Індивід починає працювати над собою, вдосконалювати себе завдяки власній діяльності, формуючи характер і волю, інші позитивні якості. Змінюючи себе, особистість змінює умови й обставини свого життя і розвитку.

Педагоги та батьки мають керувати розвитком юної особистості. Цього можна досягти через організацію різноманітних взаємовідносин дітей “з навколишнім середовищем та систематичне, послідовне підвищення вимог до них.

6. Характер його структура та формування

У психології поняття ХАРАКТЕР ( від грец. charakter -”печатка”, “карбування”), означає сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, що складаються і виявляються в діяльності і спілкуванні, обумовлюючи типові для неї способи поводження.

ХАРАКТЕР - якість особистості, що узагальнює найбільш виражені, тісно взаємозалежні і тому що чітко виявляються в різних видах діяльності властивості особистості. Характер - “каркас” і підструктура особистості, накладена на її основні підструктури.

Характерними можна вважати не всі особливості людини, а тільки істотні і стійкі.

Структура: Виступаючи як інтегральний показник проявів особистості, характер включає в себе різні компоненти однопорядкових підструктур: спрямованість, переконання, розумові риси, волю, емоції, темперамент. Структурність характеру виявляється у закономірній залежності між згаданими компонентами.

Більшість дослідників виділяють в структурі характеру, що вже склався, зміст і форму. Зміст характеру складає спрямованість особистості: її матеріальні та духовні потреби, інтереси, ідеали та соціальні установки. Зміст характеру виявляється у вигляді певних ставлень, які вказують на вибіркову активність людини. В різних формах характеру виявляються різні способи прояву ставлень, емоційно-вольових особливостей поведінки, темпераменту.

В структурі характеру умовно виділяють дві групи рис. Першу групу складають риси, які входять до підструктури спрямованості особистості. Це сталі потреби, інтереси, нахили, цілі, ідеали, а також система ставлень особистості, які виступають підставою для класифікації основних рис характеру, а саме: - ставлення до інших людей, яке виявляється через такі риси характеру як «товариськість - замкненість», «правдивість - облудність», «тактовність - брутальність»; - ставлення до справи, яке виявляється через такі риси характеру як «відповідальність - несумлінність», «працьовитість - лінощі»; - ставлення до себе, яке виявляється через такі риси характеру як «скромність - самозакоханість», «гордість -смиренність», «самокритичність - самовпевненість»; - ставлення до власності, яке виявляється через такі риси характеру як «щедрість - жадібність», «акуратність - неохайність», «ощадливість - марнотратність».

До другої групи відносять інтелектуальні, вольові та емоційні риси характеру: кмітливість, рішучість, ніжність та ін.

Аналізуючи риси характеру, слід враховувати, що характер як інтегральне утворення найбільш повно виявляє себе у таких основних властивостях: повноті, цілісності, визначеності, силі.

Повнота характеру вказує на гармонійний розвиток розумових, моральних, емоційно-вольових якостей особистості, різнобічність її прагнень і захоплень.

Цілісність характеру - це єдність психічного складу людини, незалежність проявів рис характеру від ситуацій, відсутність розбіжностей у поглядах, єдність слова та діла. Визначеність характеру виявляється у сталості поведінки, яка базується на переконаннях та моральних уявленнях, що складають смисл життя і діяльності людини.

Сила характеру - це енергія, з якою людина прагне досягти поставлених цілей, її здатність до концентрації зусиль при зустрічі з перешкодами і труднощами, вміння їх долати.

В характері кожної людини можна виділити типові (загальнолюдські, національні тощо) та індивідуальні риси, які взаємодоповнюють одні одних і утворюють цілісний психічний склад особистості.

Людина виявляє ті чи інші особливості поведінки залежно від того, які властивості переважають у її характері.

Основну роль у формуванні і розвитку характеру дитини відіграє її спілкування з оточуючими людьми. У характерних для неї вчинках і формах поведінки дитина насамперед наслідує близьких дорослих людей. За допомогою прямого навчання через наслідування та емоційні підкріплення він засвоює форми поведінки дорослих.

Сензитивним періодом життя для становлення характеру можна вважати вік від 2-3 до 9-10 років, коли діти багато й активно спілкуються як з оточуючими дорослими людьми, так і з ровесниками, відкриті для сторонніх впливів, охоче їх приймають, слідуючи всім і в усьому. Дорослі люди в цей час користуються безмежною довірою дитини, мають можливість впливати на неї словом, вчинком і дією, що створює сприятливі умови для підкріплення потрібних форм поведінки.

Раніше за інші у характері людини закладаються такі риси, як доброта, товариськість, чуйність, а також протилежні їм якості: егоїстичність, черствість, байдужість до людей. Є дані про те, що початок формування даних рис характеру йде вглиб дошкільного дитинства, до перших місяців життя і визначається способом поводження матері зі своєю дитиною.

Ті властивості характеру, що найбільш яскраво виявляються в праці, - працьовитість, акуратність, сумлінність, відповідальність, наполегливість, інші "ділові" якості - утворюються дещо пізніше, у ранньому і дошкільному дитинстві. Вони формуються і закріплюються в іграх дітей і доступних їм видах домашньої праці. Сильний вплив на їх розвиток робить адекватна віку і потребам дитини стимуляція з боку дорослих. У характері дитини даного віку зберігаються і закріплюються в основному такі риси, що постійно одержують підтримку (позитивні підкріплення).

У початкових класах школи оформлюються риси характеру, що виявляються у відносинах з людьми. Цьому сприяють розширення сфери спілкування дитини з оточуючими за рахунок багатьох нових шкільних друзів, дорослих - учителів. Якщо те, що дитина як особистість набула в домашніх умовах, одержує в школі підтримку, то відповідні риси характеру в неї закріплюються і частіше за все зберігаються протягом життя. Якщо щойно одержуваний досвід спілкування з ровесниками, учителями, іншими дорослими не підтверджує як правильні ті характерні форми поведінки, які дитина набула вдома, то починається поступова ломка характеру, що звичайно супроводжується вираженими внутрішніми і зовнішніми конфліктами. Перебудова характеру, що відбувається при цьому, не завжди призводить до позитивного результату. Частіше має місце часткова зміна рис характеру і компроміс між тим, до чого привчали дитину вдома, і тим, чого від неї вимагає школа.

У підлітковому віці активно розвиваються і закріплюються вольові риси характеру, а в ранній юності закладаються базові моральні, світоглядні основи. До закінчення школи характер людини можна вважати в основному сформованим, і те, що відбувається з нею надалі, майже ніколи не робить характер невпізнанним для тих, хто спілкувався з людиною в шкільні роки.

7. Здібності та задатки. Види та рівні розвитку здібностей

Здібності - індивідуально-психологічні особливості, що відрізняють однієї людини, пов'язані з успішністю виконання будь-якої діяльності, але не зводяться до знань, умінь і навичок.

Теорії здібностей

Платон - здатності біологічно обумовлені і їх поява цілком залежить від спадкових характеристик. Навчання та виховання можуть лише змінювати швидкість їх появи. Галль - ступінь розвитку здібностей знаходиться в прямій залежності від величини відповідної частини мозку. Гальтон - здібності залежать від психофізіологічних параметрів, основний - фактор спадковості. Удосконалення людської природи можливо лише шляхом виведення особливо обдарованих, розумово і фізично розвинених людей. Гальперін, Гельвецкій, Овчинникова, Гіппенрейтер - вважали, що з будь-якого можна зробити генія, головне навколишнє соціальне середовище. Середньої точки зору дотримувалися Теплов, Голубєв, Штерн, Небиліцин, Леонтьєв - здібності людини за своєю природою біосоціальних.

Види здібностей

1) Природні здібності - загальними для людини і тварин є: сприйняття, пам'ять, здатність до елементарної комунікації. Дані здібності безпосередньо пов'язані з вродженими задатками. На базі цих задатків у людини, при наявності елементарного життєвого досвіду, через механізми навчання, формуються специфічні здібності.

2) Специфічні здібності:

- Загальні: визначають успіхи людини в різних видах діяльності.

- Спеціальні: визначають успіхи людини в специфічних видах діяльності, для здійснення яких необхідні задатки особливого роду та їх розвиток.

Крім того, здатності ділять на теоретичні і практичні. Теоретичні зумовлюють схильність людини до абстрактно-теоретичних роздумів, а практичні - до конкретних практичних дій. Найчастіше теоретичні та практичні здібності не поєднуються один з одним.

Існує також поділ на навчальні та творчі здібності. Перші визначають успішність навчання, засвоєння знань, умінь і навичок, а другі - можливість відкриттів і винаходів, створення нових предметів матеріальної і духовної культури. Це вміння безпосередньо залежить від кругозору людини. У більшості випадків творча людина - це в першу чергу оригінально мисляча людина, здатна на нестандартні рішення.

Рівні розвитку здібностей:

1) задатки - природні передумови здібностей,

2) здібності,

3) обдарованість - своєрідне поєднання здібностей, яке забезпечує людині можливість успішного виконання будь-якої діяльності,

4) майстерність - досконалість у конкретному виді діяльності,

5) талант - високий рівень розвитку спеціальних

6) геніальність - вищий рівень розвитку

Задатки

Вітчизняні психології вважають, що здібності залежать від будови мозку і органів чуття, які різняться у людей вже при народженні. Ці особливості визначаються як «задатки». Задатки - це вроджені анатомо-фізіологічні особливості кожного окремого індивіда, генетично детерміновані і є передумовами розвитку здібностей (Б. М. Теплов). Задатки являють собою лише можливості та передумови розвитку здібностей, але ще не гарантують, не зумовлюють появу і розвиток тих чи інших здібностей. Вони багатозначні, тобто, в залежності від діяльності та відповідних умов, на їх основі можуть розвиватися різні здібності.

8. Діяльність, її функції та структура

Діяльність - це активна взаємодія людини з середовищем, в якій він досягає свідомо поставленої мети, що виникла в результаті появи у нього певної потреби. Головна відмінна риса діяльності - мета - як регулятор активності. Тому треба розрізняти мету як об'єктивне (об'єктивний результат) і як суб'єктивне психічне (передбачуване) явище. Цілі, які у своїй діяльності ставить людина, можуть бути віддаленими і близькими.

Діяльність можна визначити як специфічний вид активності людини, спрямований на пізнання і творче перетворення навколишнього світу, включаючи самого себе й умови свого існування. У діяльності людина створює предмети матеріальної і духовної культури, застосовує свої здібності, зберігає й удосконалює природу, будує суспільство, створює те, що без її активності не існувало б в природі. Внаслідок продуктивного, творчого характеру своєї діяльності людина створила знакові системи, знаряддя впливу на себе і природу.

Основними психологічними властивостями діяльності є активність, осознаність, цілеспрямованість, предметність і системність її будівлі.

Діяльність людини має наступні основні характеристики: мотив, мета, предмет, структуру і засоби.

Мотивом діяльності називається те, що спонукує її, заради чого вона здійснюється. Метою діяльності виступає її продукт. Предметом діяльності називається те, з чим вона безпосередньо має справу.

До структурних компонентів діяльності можна віднести такі психологічні творення як цілі, мотивацію, інформаційні відносини, вплив носить інформаційний характер - інформація функціонує між частинами системи - елементами, тим самим здійснюється зв'язок як всередині системи, так і поза нею; міра функціонуючої інформації і її якість визначають рівні організації системи; інформаційне звертання в системі і між системному плані визначає існування систем керування.

Як засоби здійснення діяльності для людини виступають ті інструменти, якими вона користується, виконуючи ті або інші дії чи операції.

Структура діяльності людини. Кожна конкретна діяльність має свою індивідуальну структуру, уточнюючу загальну структуру, притаманну будь-якої діяльності. У останню входять: загальна мета діяльності, її мотиви (як спонукання), окремі дії, і, в тому числі, навички (способи досягнення спільної мети), і психічні акти у них включені, і результати діяльності. Мета - це уявний результат діяльності (тобто те, заради чого діє людина), а мотив - це спонукальна сила дії (тобто те, чому діє людина).

Дія - це відносно закінчений елемент діяльності, в процесі якої досягається конкретна, не розкладається на більш прості, усвідомлена мета. Дія має подібну діяльності психологічну структуру: мета - мотив - спосіб - результат. У залежності від психічних актів, що домінують у способах дій, розрізняють дії: сенсорні, моторні, вольові, розумові. Останні два об'єднують терміном «розумові дії».

Сенсорні дії - це дії по сприйняттю об'єкта, наприклад, визначення розміру предмета, його розташування і переміщення в просторі, його стану. До числа сенсорних дій входить і оцінка настрою людини по його міміці. Моторні дії - це дії, спрямовані на зміну положення об'єкта в просторі шляхом його безпосереднього переміщення (руками, ногами) або безпосередньо з використанням знарядь праці (перемикання швидкості при управлінні автомобілем).

Важливо зазначити, що виконання предметної дії полягає у здійсненні певної системи рухів, яка залежить від мети дії, властивостей предмета, на який ця дія спрямована, і умов дії.

У діяльності людини нерозривно пов'язані її зовнішня (фізична) і внутрішня (психічна) сторони.

Важливу роль виконують два види процесів: інтеріоризації та екстеріоризації. Інтеріоризація - процес переходу від зовнішньої, матеріальної дії до внутрішнього, ідеальної дії. Завдяки інтеріоризації, психіка людини набуває здатність оперувати образами предметів, які в даний момент відсутні в його полі зору. Важливим знаряддям цього переходу служить слово, а засобом переходу - мовне дію. Слово виділяє та закріплює в собі суттєві властивості речей і способи оперування інформацією, вироблені практикою людства.

Екстеріоризація - процес перетворення внутрішньої психічної дії у зовнішню дію. Процеси інтеріоризації та екстеріоризації нерозривно пов'язані в діяльності, оскільки взаємопов'язані зовнішня (фізична) і внутрішня (психічна) сторони її. Аналіз цих процесів має виняткове значення в ході професійного навчання, а також, при розвитку конструктивно-технічної творчої діяльності.

Оскільки діяльність є процесом, то в ній, як і в усякому процесі, можна виділити певні етапи:

* постановка мети (ясна усвідомленням конкретної задачі);

* планування робіт (включає визначення послідовності дій, вибір для кожної дії відповідних засобів, способів, визначення критеріїв виконання дій і форм контролю);

* виконання, здійснення діяльності, що супроводжується поточним контролем і перебудовою діяльності у разі необхідності;

* перевірка результатів діяльності, виправлення помилок, якщо вони були, зіставлення отриманих результатів із запланованими, підведення підсумків роботи та її оцінка.

9. Поняття про психологічний вік. Вікова періодизація психічного розвитку

10. Вікові кризи психічного розвитку людини, їх причини та вияви

Вік - поняття, що характеризує період (тривалість) життя людини, а також стадії її життя. Відлік віку починають від народження і до фізичної смерті. Можна виділити 4 підвиди віку: хронологічний, біологічний, соціальний і психологічний.

Психологічний вік тісно пов'язаний з поняттям психологічного часу, а саме з тим, як людина сама оцінює у внутрішньому світі свій вік.

Так, молоді люди (від 20 до 40 років) оцінюють себе старшими, ніж вони є, і так само - інших. Після 40 років спостерігається зворотна тенденція - люди сприймають себе молодшими, ніж вони є. І чим старішими вони стають, тим більше “молодшають”, і лише біологічний вік нагадує про справжні роки. Головна особливість психологічного віку - це взаємний вплив минулого, сьогодення та майбутнього на сприйняття сучасного, а через нього - і на поведінку людини.

Людина сприймає сучасність через вплив минулого. Зв'язок між майбутнім і сучасним може змінювати поведінку людини сьогодні. Так, молоді люди легше задовольняються тимчасовою роботою, ніж люди у пізній зрілості, оскільки вони здебільшого орієнтуються на майбутнє: “ще встигнеться”.

Дуже важливо, щоб люди сприймали як минуле, так і майбутнє у певній гармонії. Наприклад, якщо людина зосередиться на минулому і безперервно обмірковуватиме, як склалося б її життя, якби вона обрала інший шлях (освіта, професія, сім'я), то це призведе до деформації її поведінки у сьогоденні. Людина-мрійник може повністю зосередитися на своїх планах на майбутнє, що провокує її до зниження відповідальності за сьогодення.

Психологічний вік виступає часовим аспектом індивідуального розвитку людини. Вікова періодизація розвитку психіки людини утворює своєрідний каркас вікової психології як цілісної науки. Згідно найбільш повній віковій періодизації психічного розвитку, народження людини не є абсолютною точкою його відліку. Визначають такі періоди вікового розвитку людини:

* до народження - пренатальний період (сьогодні він взагалі не підлягає психологічному дослідженню);

* перед народженням та навколо нього - перінатальний період (він досить плідно досліджений у трансперсональній психології С. Грофа, яка через техніки глибокого дихання і ЛСД-терапії дозволяє людині знов пережити досвід плоду в утробі матері та кризу народження - найвідповідальнішу в житті, згідно з О.Ранку);

* від народження до 1 року - вік немовляти (цей період завершується кризою 1-го року життя, яку пов'язують з початком ходіння й нейрофізіологічною перебудовою, що спричиняють фізичне стомлення, а також зі смисловим мовленням та оперуванням великою кількістю предметів, котрі ведуть до розумового стомлення; симптомом цієї кризи є постійний протест дитини);

* від 1 до 3 років - період переддошкільного дитинства (він закінчується кризою 3-х років, що її пов'язують з розвитком предметної діяльності; прояви цієї кризи вже більш яскраві: впертість, негатівізм - тобто схильність до дій, протилежних вимогам, непокірливість, свавілля, деспотизм) На цій стадії криза пов'язана з потребою в самостійності, почутті автономії, феномені “Я САМ”.;

* від 3 до 6-7 років - період дошкільного дитинства (він закінчується кризою 7-ми років, котру пов'язують із викликаною походом до школи зміною соціальної ситуації, розумовим напруженням та розвитком самосвідомості);

* від 6-7 до 10 років - молодший шкільний вік (у цей період для розвитку самосвідомості дитини є дуже важливою оцінка оточуючих, вона оволодіває соціально-нормативною поведінкою);

* від 10 до 15 років - підлітковий вік (цей період супроводжується найбільш помітною кризою в житті людини, головним фактором якої визнається пубертат - статеве дозрівання; у підлітка інтенсифікується фізичний, розумовий, моральний, соціальний розвиток; перебудовується організм, самосвідомість, система відношень до оточуючих; відчуття дорослості призводить до труднощів соціальної взаємодії) Крім цього у підлітковому віці на біологічному рівні йде глобальна перебудова організму. Це період бурхливого і нерівномірного росту: процес розвитку й окостеніння кісткового апарату відбувається швидше, ніж м'язовий розвиток організму;

* від 15 до 17 років - рання (перша) юність, або старший шкільний вік (цей період пов'язаний з інтенсивними пошуками свого місця у світі, із намаганнями збагнути сутність світу -одразу і назавжди, із побудовою власного відношення до всіх явищ дійсності, котре базується на певній індивідуалізованій картині світу);

* від 17 до 21 року - юність, або друга юність (цей вік є періодом першого випробування власних сил і здібностей людини, коли вона розкриває свій потенціал на певному шляху творчого життєдіяння; відбувається професійне самовизначення);

* від 21 до 35 років - період молодості, або першої дорослості (у цей вік людина досягає певного піку своїх можливостей; саме характер і обсяг її досягнень постають факторами кризи 30-ти років, котра звично складається із загострення проблем наслідків професійного визначення, побудови сімейного життя, загального самоствердження) Криза 30 років виникає внаслідок нереалізованості життєвого задуму. Якщо ж при цьому ще і переосмислюються цінності, то йдеться про те, що життєвий задум взагалі виявився невірним. Кризу 30 років нерідко називають кризою сутності життя. З цим періодом пов'язані пошуки сутності існування. Ці пошуки, як і вся криза в цілому, знаменують перехід від молодості до зрілості;

* від 35 до 60 років - період зрілості, або другої дорослості (цей період є часом, коли людина опиняється не на «піці» своїх можливостей, але на певному їх «плато» - сталому стабільному рівні, на якому вона закріпилася; кризи 40-ка і 50-ти років є змістовно близькими одна до одної - розчарування, невдоволеність рутиною, намагання вирватися з обіймів буденності до справжнього буття - тільки зростають обсяги симптомів стагнації розвитку) Криза 40 років нерідко викликається загостренням сімейних відносин. Діти, як правило, підростають і починають жити своїм життям, помирають деякі близькі родичі і родичі старшого покоління. Втрата безпосередньої участі в житті дітей сприяє остаточному усвідомленню характеру подружніх відносин. У разі виникнення кризи 40 років, людині знов доводиться перебудовувати свій життєвий задум, виробляти нову «Я - концепцію». Ця криза може серйозно змінити життя людини аж до зміни професії і створення нової сім'ї.;

* від 60 до 75 років - похилий вік (цей період звичайно є часом, коли людина стикається із першими ознаками власної психічної інволюції; вона або докладає зусиль, щоб оптимально функціонувати і досягти того новоутворення, яким визначається цей вік - мудрості, або впадає у відчай і швидко деградує; кризи цього і двох наступних періодів пов'язані із розвитком ставлення людини до кінця своєї життєдіяльності, із примиренням з його наближенням);

* від 75 до 90 - старечий вік;

* вище за 90 - довгожителі.

Вікова криза - особливі, відносно нетривалі (до року) періоди онтогенезу, характерні різкими психологічними змінами. На відміну від криз невротичного або травматичного характеру, відносяться до нормативних процесів, необхідних для нормального, поступального ходу особистісного розвитку. Можуть виникати під час переходу людини від одного вікового ступеня до іншого.

Кризи проявляються в негативних симптомах поведінки, фактах важкої виховуваності, тимчасового зниження навчальної працездатності, маючи не тільки негативне, а й позитивне значення у розвитку особистості.

Негативізм, впертість, примхливість, підвищена конфліктність і інші властиві віковим кризам негативні поведінкові прояви загострюються при ігноруванні дорослими нових потреб дитини у сфері спілкування і діяльності і пом'якшуються при правильному вихованні.