Проблеми функціонування внутрішнього та зовнішнього мовлення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

мовлення спілкування особистість

Початок наукового інтересу до проблеми функціонування внутрішнього та зовнішнього мовлення слід віднести до середини ХІХ ст. І покладений він був психіатрами, які першими звернули увагу на розлади мовної діяльності за різних патологічних станів, зокрема під час галюцинацій, і висловили перші міркування про характер тих образів, у формі яких здійснюються процеси мовлення. Згодом проблемою внутрішнього та зовнішнього мовлення займалися психологи Вюрцбурзької школи, які виявили, що розуміння абстрактних думок здійснюється за допомогою "уривкової внутрішньої та зовнішнього мови". Велику роль у вирішенні даної проблеми відіграло твердження Л.С.Виготського про те, що без "правильного розуміння психологічної природи внутрішнього та зовнішнього мовлення немає і не може бути ніякої можливості з'ясувати відношення думки до слова у всій їх справжній складності" [2;276] та ідея І.П.Павлова про дві сигнальні системи, про роль рухового аналізатора у вищій нервовій діяльності і про мовні кінестезії як базальний компонент мислення.

Актуальність тематики даного дослідження мотивується необхідністю глибинного осмислення ролі внутрішнього та зовнішнього мовлення у мисленні особистості.

Об'єктом дослідження є внутрішнє та зовнішнього мовлення людини.

Предмет дослідження - розгляд особливостей внутрішнього та зовнішнього мовлення у житті особистості.

Мета даної роботи: дослідити природу внутрішнього та зовнішнього мовлення, з'ясувати функції внутрішнього та зовнішнього мовлення, визначити роль внутрішнього та зовнішнього мовлення у житті особистості.



1. Теоретичні основи проблеми розвитку мовлення

1.1 Поняття мовлення. Загальні засади

Мовлення є основним засобом людського спілкування. Без неї людина не мала б можливості отримувати і передавати велику кількість інформації, зокрема таку, яка несе велике смислове навантаження або фіксує в собі те, що неможливо сприйняти за допомогою органів відчуттів (абстрактні поняття, безпосередньо не сприймані явища, закони, правила і тому подібне). Без письмового мовлення людина була б позбавлена можливості дізнатися, як жили, що думали і робили люди попередніх поколінь. У неї не було б можливості передати іншим свої думки і відчуття. Завдяки мовленню як засобу спілкування індивідуальна свідомість людини, не обмежуючись особистим досвідом, збагачується досвідом інших людей, причому в набагато більшому ступені, ніж це може дозволити спостереження і інші процеси немовленнєвого, безпосереднього пізнання, здійснюваного через органи чуття: сприйняття, увага, уява, пам'ять і мислення. Через мову психологія і досвід однієї людини стають доступними іншим людям, збагачують їх, сприяють їх розвитку.(12; кн.1 с. 312-314)

По своєму життєвому значенню мовлення має поліфункціональний характер. Воно є не лише засобом спілкування, але і засобом мислення, носієм свідомості, пам'яті, інформації (письмові тексти), засобом управління поведінкою інших людей і регуляції власної поведінки людини. Відповідно безлічі його функцій мовлення є поліморфною діяльністю, тобто в своїх різних функціональних призначеннях представлене в різних формах: зовнішнє, внутрішнє, монологічне, діалогічне, письмове, усне і так далі Хоча всі ці форми мовлення взаємозв'язані, їх життєве призначення неоднакове. Зовнішнє мовлення, наприклад, грає в основному роль засобу спілкування, внутрішнє, -- засобу мислення. Письмове мовлення найчастіше виступає як спосіб запам'ятовування інформації. Монологічне обслуговує процес однобічного, а діалогічне -- двостороннього обміну інформацією.(12; кн.1 с. 313-315)

Мовлення - це історично складена в процесі матеріальної перетворюючої діяльності людини - форма спілкування, опосередкована мовою.

Мовлення виконує ряд функцій:

Позначення - кожне слово, припущення мають певний зміст;

Повідомлення - передача відомостей, знань, досвіду;

Вирази - виявлення через інтонацію, наголоси, побудову, використання порівнянь, прислів'їв і тому подібне відчуттів, потреб, стосунків;

Дії - спонука до виконання завдань, прояву активності, до зміни поглядів.

Функції мовлення по-різному виявляються в різних її видах.

Для психології представляє інтерес перш за все місце мовлення в системі вищих психічних функцій людини - в її взаємовідношенні з мисленням, свідомістю, пам'яттю. емоціями і т. д.; при цьому особливо важливі ті її особливості, які відображають структуру особистості і діяльності. Більшість психологів розглядає мовлення як мовленнєву діяльність, виступаючу або у вигляді цілісного акту діяльності (якщо вона має специфічну мотивацію, що не реалізовується іншими видами діяльності), або у вигляді мовленнєвих дій, включених в немовленнєву діяльність.

Структура мовленнєвої діяльності або мовленнєвої дії в принципі збігається із структурою будь-якої дії, тобто включає фази орієнтування, планерування (у формі «внутрішнього програмування"), реалізації і контролю.

Мовлення може бути активним, конструйованим кожного разу наново, і реактивним, такою, що є ланцюжком динамічних мовленнєвих стереотипів.

В умовах спонтанного усного мовлення свідомий вибір і оцінка використовуваних в ньому мовленнєвих засобів зведені до мінімуму, тоді як в писемному мовленні і в підготовленому усному мовленні займають значне місце. Різні види і форми мовлення будуються по специфічних закономірностях (наприклад, розмовне мовлення допускає значні відхилення від граматичної системи мовлення, особливе місце займає логічне і тим більше художнє мовлення).

Мовлення разом з тим несе в собі певний сенс, що характеризує особу тієї людини, яка ним користується. Сенс на відміну від значення виражається в тих суто особистих думках, відчуттях, образах, асоціаціях, які дане слово викликає саме у цієї людини. Сенси одних і тих же слів для різних людей різні, хоча мовленнєві значення можуть бути однаковими.

Розгледимо основні психологічні теорії, що пояснюють процес формування мовлення. Одна з них -- теорія навчання. Дана теорія стверджує, що наслідування і підкріплення є основними механізмами формування і розвитку мовлення у людини. Передбачається, що у дитини є природжена потреба і здатність до наслідування, зокрема звуків людського мовлення. Отримуючи позитивне емоційне підкріплення, наслідування веде до швидкого засвоєння спочатку звуків людського мовлення, потім фонем, морфем, слів, висловів, правил їх граматичної побудови. Освоєння мовлення, таким чином, зводиться до навчання всім її основним елементам.

Дана теорія, проте, не в змозі задовільно і повністю пояснити процес засвоєння мовлення, зокрема ту швидкість, з якою в ранньому дитинстві дитина освоює мовлення. Крім того, для розвитку будь-яких здібностей, у тому числі і мовленнєвих, необхідні задатки, які самі по собі не можуть бути набуті в результаті навчання (принаймні до того, як навчання почалося). З позиції даної теорії важко зрозуміти дитяче словоутворення, а також ті моменти в розвитку мовлення дитини, які не мають аналогів у дорослих, тобто такі, які ніяк не засвоїш методом наслідування.

Досвід показує, що дорослі підкріплюють у дитини не стільки граматично правильні, скільки розумні і правдиві, оригінальні і семантично точні вислови. Маючи це на увазі, в рамках теорії мовленнєвого навчання важко пояснити швидке формування правильної граматики мовних висловів у дітей.

Автором наступної теорії мовленнєвого розвитку є Н.Хомський. Він стверджує, що в організмі і мозку людини з народження є деякі специфічні задатки до засвоєння мовлення в її основних атрибутах. Ці задатки дозрівають приблизно до однорічного віку і відкривають можливості для прискореного розвитку мовлення з одного року до трьох років. Даний вік називається сенситивним для формування мовлення. У ширших вікових межах він охоплює період життя людини від року до статевої зрілості (мається на увазі не лише засвоєння мовлення як засобу спілкування, але і освоєння його на понятійному рівні як засобу мислення). Протягом всього цього періоду розвиток мовлення зазвичай відбувається без ускладнень, але поза його межами мовлення засвоїти або важко, або взагалі неможливо. З даної причини дорослі іммігранти гірше засвоюють чужу для них мову, чим їх малолітні діти. .(12; кн.1 с. 315-318)

Ще одна популярна теорія засвоєння мовлення називається когнітивною. Згідно їй розвиток мовлення залежить від властивої дитині з народження здатності сприймати і інтелектуально переробляти інформацію. Цим, зокрема, і пояснюється дитяче спонтанне словоутворення. Передбачається, що мовний розвиток залежить від розвитку мислення, а не навпаки (Ж.Піаже). Встановлено -- і це одне з основних початкових положень даної теорії, -- що перші вислови малят зазвичай відносяться до того, що вони вже розуміють. Діти, крім того, зазвичай говорять про те, що для них цікаво. Отже, на розвиток мовлення впливає і мотивація дитини. (12; кн.1 с. 314-316)

1.2 Психофізіологічні основи мовлення

За допомогою поняття другої сигнальної системи І. П. Павлов позначив спеціальні особливості вищої нервової діяльності людини, що істотно відрізняють його від тварин. Цим, поняттям охоплюється сукупність умовно рефлекторних процесів, пов'язаних із словом. Слово при цьому розуміється як «сигнал сигналів» і є таким же реальним умовним подразником, як і всі інші. Робота другої сигнальної системи полягає перш за все в аналізі і синтезі узагальнених мовленнєвих сигналів.

Розвиток цих уявлень знайшло своє віддзеркалення в праці М. М. Кольцової, Т. Н. Ушакової, Н. І. Чупрікової і ін. Так, наприклад, Т. Н. Ушакова, спираючись на ці ідеї і приваблюючи сучасні уявлення про будову нервових мереж, запропонувала виділяти три ієрархічно організованих рівня в будові внутрішнього мовлення, розділення яких чітко просліджується вже в онтогенезі. Виділяють три рівні внутрішнього мовлення:

Перший рівень пов'язаний з механізмами дії і володіння окремими словами, що позначають події і явища зовнішнього світу. Цей рівень реалізує так звану номінативну функцію мовлення і мовлення і служить в онтогенезі основою для подальшого розвитку механізмів внутрішнього мовлення. У роботах М.М.Кольцової, присвячених онтогенезу мовлення, було показано, що сліди словесних сигналів в корі мозку дитини разом з образами сприйманих предметів утворюють спеціалізовані комплекси тимчасових зв'язків, які можна розглядати як базові елементи внутрішнього мовлення.

Другий рівень співвідноситься з утворенням множинних зв'язків між базовими елементами і матеріалізованою лексикою мовлення, так званою «вербальною мережею». У численних електроенцефалографічних експериментах було показано, що об'єктивній і мовній зв'язаності слів відповідає зв'язаність їх слідів в нервовій системі. Ці зв'язки і є «вербальні мережі», або «семантичні поля». Показано, що при активації вузла «вербальної мережі» затухаюче збудження розповсюджується на довколишні вузли цієї мережі. Подібні зв'язки «вербальної мережі» виявляються стабільними і зберігаються впродовж всього життя. Т.Н.Ушакова припускає, що в структурі «вербальної мережі» матеріалізується мовленнєвий досвід людства, а сама «вербальна мережа» складає статичну основу мовленнєвого спілкування людей, дозволяючи їм передавати і сприймати мовленнєву інформацію.

Оскільки мовлення людини завжди динамічне і індивідуальне, то «вербальна мережа» через свої особливості, такі, як статичність і стандартність, може складати лише передумову і можливість мовленнєвого процесу. Тому згідно Т. Н. Ушакової в механізмі внутрішньої мовлення існує третій динамічний рівень, відповідною своїм тимчасовим і змістовним характеристикам продукованого зовнішнього мовлення. Цей рівень складається з активацій окремих вузлів «вербальної мережі», що швидко змінялися, так що кожному вимовному людиною слову передує активація відповідної структури внутрішнього мовлення, перехідна шляхом того, що перекодувало в команди органам артикуляцій.

До периферичних органів мовлення відносяться:

- енергетична система дихальних органів, необхідна для виникнення звуку (легені і головний дихальний м'яз -- діафрагма);

- генераторна система -- звукові вібратори, при коливанні яких утворюються звукові хвилі (голосові зв'язки гортані -- тоновий вібратор; щілини і затвори, що виходять в роті при артикуляції);

- система резонатора (носоглотка, череп, гортань і грудна клітка).

Мовлення утворюється в результаті зміни форми і об'єму надставної трубки, що складається з порожнини рота, носа і глотки. У системі резонатора, що відповідає за тембр голосу, утворюються певні форманти, специфічні для даного мовлення. Резонанс виникає в результаті зміни форми і об'єму надставної трубки.

Артикуляція -- це спільна робота органів мовлення, необхідна для вимовляння звуків мовлення. Артикуляція регулюється мовленнєвими зонами кори і підкірковими утвореннями. Для правильної артикуляції необхідна певна система рухів органів мовлення, що формується під впливом слухового і кинестатичного аналізаторів.

Процес мовлення можна розглядати як результат роботи периферичних органів, заснований на генерації диференційованих акустичних послідовностей (звуків) і такий, що є високо координованою довільною моторною активністю фонаційного і артикуляційного апаратів. Всі характеристики мовлення, такі, як швидкість, сила звуку, тембр, остаточно складаються у чоловіка після так званої «ломки голосу», а у жінки -- після досягнення старшого підліткового віку і є стійкою функціональною системою, яка залишається практично незмінною аж до глибокої старості. Саме тому ми легко упізнаємо знайомого по голосу і по особливостях мовлення.

1.3 Види мовлення

Мовлення людей залежно від різних умов набуває своєрідні особливості. Відповідно цьому виділяють різні види мовлення. Перш за все розрізняють зовнішнє та внутрішнє мовлення. Зовнішнє мовлення буває усне і письмове. В свою чергу усне мовлення буває монологічним і діалогічним.

Зовнішнє мовлення служить спілкуванню (хоча в окремих випадках людина може роздумувати вголос, не спілкуючись ні з ким), тому її основа ознака -- доступність сприйняттю (слуху, зору) інших людей. Залежно від того, чи вживаються з цією метою звуки або письмові знаки, розрізняють усну (звичайне звукове розмовне мовлення) і писемне мовлення. Усна і писемне мовлення володіють своїми психологічними особливостями.

При усному мовлені людина сприймає слухачів, їх реакцію на його слова. Писемне мовлення звернене відсутньому читачеві, який не бачить і не чує автора, прочитає написане тільки через деякий час. Часто автор взагалі не знає свого читача, не підтримує з ним зв'язку. Відсутність безпосереднього контакту між автором і читачем створює певні труднощі в побудові писемного мовлення.

Залежно від різних умов спілкування усне мовлення набуває вигляду або діалогічного, або монологічного мовлення.

Діалогічне мовлення -- це бесіда двох або декількох осіб, які говорять поперемінно. В звичайному спілкуванні діалогічне мовлення не планується. Це мовлення підтримки. Спрямованість такої бесіди і її результати в значній мірі визначаються висловами її учасників, їх репліками, зауваженнями, схваленням або запереченням. Але інколи бесіду організовують спеціально, щоб з'ясувати певні питання, тоді вона носить цілеспрямований характер (наприклад, відповідь учня на питання вчителя).

Діалогічне мовлення, як правило, пред'являє менше вимог до побудови зв'язного і розгорненого вислову, чим мовлення монологічне або писемне; тут не потрібна спеціальна підготовка. Пояснюється це тим, що співбесідники знаходяться в однаковій ситуації, сприймають одні і ті ж факти і явища і тому порівняно легко, інколи з півслова, розуміють один одного. Їм не потрібно висловлювати свої думки в розгорненій мовленнєвій формі.

Монологічне мовлення припускає, що говорить одна особа, інші тільки слухають, не беручи участі в розмові. Монологічне мовлення в практиці спілкування людей займає велике місце і виявляється в найрізноманітніших усних і писемних виступах. До монологічних форм мовлення відносяться лекції, доповіді, виступи на зборах. Загальна і характерна особливість всіх форм монологічного мовлення -- яскраво виражена спрямованість її до слухача. Мета цієї спрямованості -- досягнути необхідної дії на слухачів, передати їм знання, переконати в чому-небудь. У зв'язку з цим монологічне мовлення носить розгорнений характер, вимагає зв'язного викладу думок, а отже, попередньої підготовки і планування.

Внутрішнє мовлення -- це внутрішній беззвучний мовленнєвий процес. Воно недоступне сприйняттю інших людей і не може бути засобом спілкування. Внутрішнє мовлення -- словесна оболонка мислення. Внутрішнє мовлення своєрідне. Воно дуже скорочене, згорнуте, майже ніколи не існує у формі повних, розгорнених пропозицій. Пояснюється це тим, що предмет власної думки людині цілком ясний і тому не вимагає від нього розгорнених словесних формулювань. Дуже важливе значення для розуміння відношення думки до слова має саме внутрішнє мовлення.

У зовнішньому мовленні сенс вживаних слів збагачується різноманітними когнітивними, емоційними і іншими асоціаціями. У внутрішньому мовленні - і в цьому полягає його головна особливість - переважання сенсу над значенням доведене до вищої мети. Внутрішнє мовлення, на відміну від зовнішнього, має згорнуту предикативну форму і розгорнений, глибокий смисловий зміст.

Ще однією особливістю семантики внутрішнього мовлення є аглютинація, тобто своєрідне злиття слів в одне з їх істотним скороченням. Слово, що виникає в результаті, як би збагачується подвійним або навіть потрійним сенсом, узятим окремо від кожного з двох-трьох об'єднаних в ньому слів. Так, можна дійти до слова, яке вбирає в себе сенс цілого вислову, воно стає, як говорив Л.С. Виготський, «концентрованим згустком сенсу». І, щоб повністю перевести це слово в зовнішнє мовлення, довелося б використовувати не одну пропозицію.

Егоцентричне мовлення. Проміжне положення між зовнішнім і внутрішнім мовленням займає егоцентричне мовлення. Це мовлення, направлене на партнера по спілкуванню, а на себе, не розраховане і не припускає будь-якої зворотної реакції з боку іншої людини. Це мовлення особливо помітне у дітей середнього дошкільного віку, коли вони грають і розмовляють самі з собою. Елементи цього мовлення можна так само зустріти і у дорослого, який, вирішуючи складну інтелектуальну задачу, роздумуючи в слух, вимовляє в процесі роботи якісь фрази.

Егоцентричне мовлення - це мовлення роздум, обслуговуюче не стільки спілкування, скільки самомислення. Воно виступає як зовнішня форма і внутрішня по своїй психологічній функції.

Маючи своє початкове коріння в зовнішньому діалогічному мовленні, вона переростає у внутрішнє. При виникненні ускладнень в діяльності людини, активність його егоцентричного мовлення зростає, а під час переходу зовнішнього мовлення у внутрішнє егоцентричне мовлення поступово зникає.



2. Внутрішнє мовлення

У вітчизняній психології загальновизнаним є положення про те, що наші думки існують у мовній оболонці й тоді, коли ми думаємо мовчки, тобто не висловлюємо їх у голосному мовленні чи на письмі. Мовні засоби, за допомогою яких здійснюється внутрішня робота нашої думки, мають форму внутрішнього мовлення. Проте роль останнього не вичерпується роботою думки. За винятком, можливо, елементарних чуттєвих вражень та емоцій, воно бере участь у всій психічній діяльності людини, більшою чи меншою мірою зв'язане з усіма психічними процесами. Ось що говорив з приводу цього наш вітчизняний лінгвіст А.Л. Погодін: "Ця мова є постійним супутником нашого свідомого духовного життя, перекладачем на мову нашої думки того, що ми чуємо, і що без неї, без допомоги цієї нашої внутрішньої мови, було б для нас позбавлене будь-якого смислу. Коли замовкає внутрішня мова, духовне життя людини або йде врозбрід, як це буває в незв'язних сновидіннях, або стає просто потоком образів, або зводиться до застиглого в нерухомості споглядання, як це спостерігається у відомих станах екстазу" [5;5]. З цим не можна не погодитися.

Дослідження внутрішнього мовлення безпосередньо зв'язане, таким чином, з розкриттям природи людської свідомості. Його винятковою "питомою вагою" не тільки в системі мовної діяльності людини, а й у її свідомому житті взагалі пояснюється й значний інтерес до проблем внутрішнього мовлення. Уже Платон згадує про феномен "внутрішніх розмов" людини з самою собою. Про них говорить схоластик середньовіччя Августин: "Коли не звучать слова, в серці своєму ніби говорить той, хто думає". А.Л.Погодін вказує на численні роздумування з приводу внутрішніх розмов людини з самою собою у християнських богословів. Абат Рішар у трактаті "Теорія звуків" (1766) висловлюється так: "Душа ніколи не створює жодної думки без того, щоб уява не дала їх в той самий час відповідних знаків чи назв; коли міркуєш, то говориш і висловлюєшся про себе". Тут вже є спроба зв'язати внутрішню мову з процесами міркування, мислення.

2.1 Природа внутрішнього мовлення

Конструктивний підхід до проблеми внутрішнього мовлення вимагає насамперед визначеності самого поняття "внутрішнє мовлення", визначеності того, що ми маємо на увазі, розглядаючи дане явище.

Французькі психіатри і психологи, що перші зацікавилися внутрішнім мовленням, вбачали в ньому збереження акустичних, оптичних, моторних і синтетичних образів слів. Вони розходилися в тому, які з цих образів необхідні у внутрішньому мовленні, а які не є необхідними, проте всі обмежували проблему формою словесних уявлень, що зводить внутрішнє мовлення до вербальної пам'яті. Якщо внутрішнє мовлення - це зберігання різних мовних образів, то й вербальна пам'ять полягає саме в їх зберіганні.

Небезпеки такої постановки питання не бачив і К.Бюлер, з точки зору якого внутрішнє мовлення - це оптичні, акустичні або моторні уявлення, і наш вітчизняний лінгвіст А. Чікобава, який писав: "У розчленуванні думки звичайно бере участь так зване внутрішнє мовлення, тобто "уявлення слів" - акустичні, моторні, оптичні (або їх сполучення з переважанням тих чи інших уявлень)" [10;29].

Питання про те, в якій формі сприймаються і потім аналізуються слова під час внутрішнього мовлення, небезпідставне. Але визначенням цього виду мовної діяльності тільки через форму словесних образів неправомірно звужується його поняття. Таке визначення, як слушно зазначає Б. Г. Ананьєв, є однобічно сенсуалістичним.

Не розкриває природи і сутності внутрішнього мовлення і розуміння його як "мовлення мінус звук" (М. Мюллер), як звичайне обеззвучування зовнішнього мовлення (біхевіористи), як мовлення з виключенням рухового компонента (Г.Ревеш). Воно стосується лише фонетичної характеристики внутрішнього мовлення і виявляється механістичним, якщо підходити з ним до аналізу явища в цілому.

Курт Гольдштейн вбачав у внутрішньому мовленні специфічне і таке, що не аналізується, мовне переживання, яке передує моторному актові говоріння. Тут уже помітний відхід від традиційного погляду на внутрішнє мовлення, але саме поняття його не стає більш визначеним. К.Гольдштейн підкреслює зв'язок внутрішнього мовлення з голосним мовленням, та цей зв'язок обмежується в нього переживанням. Виходить, ніби внутрішнє мовлення не має свого змісту, тим більше, що воно - переживання, яке не аналізується.

Привертає увагу точка зору, яку обстоює Ф. Кайнц. Виходячи з визначення Р.Тіле, за яким внутрішнє мовлення - це всі ті мовні процеси, що передують зовнішньо-мовному актові, Ф. Кайнц поглиблює і уточнює його. На думку Ф. Кайнца, внутрішнє мовлення є "центральною підготовкою дійових форм, в яких виявляється продуктивно-експресивне вживання мови (мовлення і письмо)", але воно є також "передумовою для імпресивно-рецептивних функцій мови, під якими мається на увазі осмислена переробка сприйнятого мовного матеріалу (розуміння і читання)" [1;111]. Ф.Кайнц вважає, посилаючись на А.Піка, що внутрішнє мовлення складається не тільки з мовних уявлень, а й з функціональних зв'язків, воно є "складною функціональною системою".

Внутрішнє мовлення - це володіння в думці системою мовних пояснювальних знаків і правилами їх прикладання, яке робить індивіда здатним користуватись окремими мовними актами, а також мовчазним формулюванням мисливних концептів. 3 огляду на це внутрішнє мовлення - не тільки потенціальна здатність і готовність, а й актуальна дія, оперування мнестичним "багажем" - мовним складом [1;111]|. Ф.Кайнц, як бачимо, підходить до внутрішнього мовлення як до функціональної системи, функціонально зв'язаної з усіма видами зовнішнього мовлення і з процесами мислення.

З'ясуванню природи і специфіки внутрішнього мовлення багато уваги приділив Л.С.Виготський. Концепція Л.С.Виготського не позбавлена суперечностей, вимагає доповнень і уточнень. Разом з тим Л.С.Виготський поклав (і в цьому його незаперечна заслуга) в основу аналізу зазначеного явища функціональний принцип. Внутрішнє мовлення, за Л.С.Виготським, це цілком особливе і своєрідне психологічне явище, що являє собою центральну ланку на шляху переходу думки у слово і слова у думку. Залишаючи поки що осторонь вислів "перехід думки у слово", ми бачимо, що Л.С.Виготський зв'язує внутрішнє мовлення з формуванням думки, хоч і обмежує момент об'єктивації думки у слові.

У інших наших авторів внутрішнє мовлення - основний механізм розумової дії, що виконує функцію фіксації окремих моментів інтелектуального процесу і функцію регуляції його перебігу (А.Р.Лурія). Це - мислене мовлення, мовний механізм мислення (О.М.Соколов), мислення словами, мовлення для себе. Усі ці визначення і характеристики стосуються переважно якої-небудь однієї або кількох сторін чи особливостей досліджуваного явища. Тому жодне з них, взяте окремо, не розкриває справжньої специфіки внутрішнього мовлення.

3'ясувати, що таке внутрішнє мовлення, намагався і П.Я. Гальперін. "Внутрішнім мовленням у власному розумінні слова, - пише він, - може і повинен називатися той прихований мовний процес, який ні самоспостереженням, ні реєстрацією мовно-рухових органів вже не відкривається. Це власне внутрішнє мовлення характеризується не фрагментарністю і зовнішньою незрозумілістю, а новою внутрішньою будовою - безпосереднім зв'язком звукового образу слова з його значенням і автоматичним протіканням, при якому власне мовний процес залишається за межами свідомості; в останньому зберігаються тільки окремі його компоненти, які тому й виступають без видимого зв'язку з рештою мовлення і на фоні начебто вільних від нього значень, словом, у химерному вигляді "чистого мислення" [3; 59]. Як бачимо, тут П.Я.Гальперін говорить про "власне, внутрішнє, мовлення", "внутрішнє мовлення у власному розумінні слова".

Це мовлення з'являється, за точкою зору П.Я. Гальперіна, на 5-му, останньому етапі формування розумових дій, на якому мовний процес "стає автоматичним, виходить із свідомості, стає у повному розумінні внутрішнім". Все ж інше, що передує цьому етапові, проте здійснюється в думці, - це - "зовнішнє мовлення про себе", яке є засобом "явно мовного і довільного мислення". "Зовнішнє мовлення про себе" характеризується беззвучним промовлянням слів з чітким словесно-понятійним його членуванням.

Таким чином, ми маємо:

1) власне внутрішнє мовлення;

2} беззвучне промовляння слів, яке є "зовнішнім мовленням про себе".

Перше - це діяльність, що лежить за межами свідомості, ніяк не виявляється і не фіксується, "мовлення без мови" [8;156]. Але якщо внутрішнє мовлення - тільки те, що перебуває за межами свідомості, тобто несвідоме чи підсвідоме, воно може бути лише формою розумової навички, а не розумової дії, не мислення, оскільки мислення - діяльність свідома, і людська свідомість найповніше розкривається в мисленні.

Якщо внутрішнє мовлення - недосяжний для свідомості процес, то з нього слід виключити внутрішній діалог, всю внутрішню підготовку процесу обміну думками, свідомо кероване і контрольоване міркування, тобто те, що ніхто не назвав би зовнішнім мовленням.

П.Я.Гальперін зауважує, що реєстрація мовних рухів і самоспостереження не виявляють участі мови в процесах мислення тільки тоді, коли інтелектуальна діяльність не зустрічає на своєму шляху труднощів. З цим можна погодитись, це стверджується дослідженням мовних кінестезій під час виконання стереотипних, легких, знайомих розумових завдань. Та з цього ніяк не випливає, ніби ми маємо справу з внутрішнім мовленням тільки тоді, коли мислительна діяльність не зустрічає труднощів, а коли вона їх зустрічає, ми маємо справу з "зовнішнім мовленням про себе".

3 концепцією П.Я.Гальперіна не можна погодитись. Ю.А.Самарій цілком слушно зауважує, що П.Я.Гальперін реформує поняття внутрішнього мовлення: "За П.Я.Гальперіним, внутрішнє мовлення - це мовлення, що виходить за межі свідомості, позбавлене свідомого контролю, мовлення без мови, а розумові дії - це дії "в умі", проте без участі розуму, тобто такі, що теж виходять за межі свідомості…"[8;156].

У внутрішньому мовленні не все підконтрольне, не все усвідомлюється в кожному пункті цього процесу. Як правило воно - засіб, а не мета. Наша свідомість часто не скеровується на мовну форму як таку, остання далеко не завжди виступає і об'єктом для самоспостереження. Крім того, самоспостереження - не настільки надійний, адекватний засіб наукового пізнання внутрішнього мовлення, щоб йому можна було цілком довіряти.

Питання треба ставити принципово: чи свідома, а отже, чи усвідомлювана внутрішня розумова діяльність? Так. Але від того, що вона свідома і усвідомлювана, вона не перестає бути внутрішньою діяльністю, не стає зовнішньою діяльністю про себе. Та й що таке "зовнішнє мовлення про себе"? За П.Я.Гальперіним, внутрішнє мовлення характеризується безпосереднім зв'язком звукового образу слова з його значенням, але є "зовнішнє мовлення про себе" теж мовчазне, незвучаще, отже, йому теж властива "нова внутрішня будова", і, отже, воно теж внутрішнє. Виходить, що в терміні "зовнішнє мовлення про себе" немає потреби, він лише вносить плутанину в розуміння внутрішнього і зовнішнього мовлення, оскільки "зовнішнє мовлення про себе" не може виконувати функцію спілкування, бо насправді воно вже не є зовнішнім. Щоб позбутися цієї плутанини, слід виділити те головне, що характеризує внутрішнє мовлення як специфічне явище. Мовна діяльність людини - це єдиний процес, підпорядкований певним закономірностям рефлекторної роботи мозку. Але положення про єдність мовної діяльності не заперечує того загальновідомого факту, що вона може здійснюватись у різних формах, серед яких ми розрізнюємо звичайне голосне, або зовнішнє, і внутрішнє мовлення. Останнє характеризується насамперед беззвучністю; воно переважно приховане, тобто не розраховане на безпосереднє сприймання іншими людьми. Воно вторинне, похідне від зовнішнього. Але вторинність внутрішнього мовлення, його беззвучність та інші ознаки зумовлені його функціональними особливостями, які й повинні бути покладені в основу аналізу цього виду мовної діяльності.

Головна специфічна особливість внутрішнього мовлення полягає в специфічності, своєрідності тих функцій, які воно виконує. Якщо звичайне - усне й писемне - мовлення виконує функцію спілкування та обміну думками, то внутрішнє мовлення безпосередньо цієї функції не виконує. Воно виконує психологічно внутрішні функції: внутрішньої роботи думки, планування, підготовки процесу спілкування та обміну думками.

Функціональною своєрідністю внутрішнього мовлення зумовлюється своєрідність його структурно-динамічних та семантичних особливостей, тобто тих особливостей що, як вже зазначалось, кладуться деякими авторами в основу розуміння внутрішнього мовлення і тому не забезпечують його адекватного розуміння. Не беручи до уваги характеристики внутрішнього мовлення з боку його функцій, не можна подолати однобічності в його вивченні, неправомірного підкреслення якихось одних його особливостей і недооцінки інших, ігнорування функціональної специфіки внутрішнього мовлення неминуче призводить до заперечення його своєрідності як особливого виду мовної діяльності і навіть до заперечення існування самого внутрішнього мовлення. Мова виникла з потреби спілкування об'єднаних в суспільство людей. Але мова, як історична категорія, не залишалась незмінною - вона розвивалася разом з суспільством, якому належала. Її розвиток ішов через збагачення мовного матеріалу, словникового складу, зміни і вдосконалення граматичної структури. Він ішов також через диференціацію її функцій та утворення, в міру ускладнення процесу спілкування і породжуваних ним нових потреб, нових видів мовлення і внутрішнього мовлення зокрема.



2.2 Роль внутрішнього мовлення у мисленні людини

Внутрішнє мовлення є знаряддям мислення, формою внутрішньої роботи, існування мислительних дій. Воно виконує функцію підготовки процесу обміну думками, - отже, безпосередньо включається в мислительну, пізнавальну діяльність людини. Внутрішнє мовлення і виникло з потреб пізнавальної діяльності, і розвивається в міру її ускладнення. Тому його аналіз ведеться переважно з точки зору забезпечення інтелектуальних функцій, його особливості (розгорнутість - скороченість, предикативність - субстантивність тощо) пов'язуються з характером, змістом і метою розумової діяльності. При цьому має місце навіть деяка інтелектуалізація внутрішнього мовлення, тенденція звести його функції до власне інтелектуальної сфери. Проте, застерігаючи проти обмеження участі внутрішнього мовлення в психічному житті мислительними функціями, слід підкреслити, що саме в пізнавальній діяльності людини внутрішнє мовлення відіграє винятково важливу роль.

Внутрішнє мовлення включається в такі пізнавальні процеси людини, як сприймання, пам'ять, уява, увага. Особливо ж значна його роль у мисленні як діяльності переважно другосигнальній. Це не означає, що в зазначені вище пізнавальні процеси, зокрема в чуттєве пізнання, внутрішнє мовлення може включатися, а може й не включатися. Його участь і в них є необхідною. Воно неминуче включається в чуттєве пізнання, оскільки останнє ніколи не виступає в людини у, так би мовити, чистій формі, а зв'язане з її досвідом, знаннями, є діяльністю цілеспрямованою, свідомою, отже, опосередкованою роботою другої сигнальної системи. Разом з тим чуттєве пізнання - це чуттєва, першосигнальна діяльність, змістом якої є образи конкретних предметів і явищ, їх окремі властивості. Як першосигнальна, ця діяльність здійснюється відповідними специфічними засобами, яких не може замінити слово - чи то голосне, чи то "німе". За допомогою мови людина організовує чуттєву діяльність, належним чином скеровує її, контролює. За допомогою мови здійснюється також певна внутрішня обробка чуттєвого матеріалу, впорядкування, групування, відбір і оцінка з точки зору мети діяльності, відповідності дійсності, повноти, естетична оцінка тощо.

Порівняно з цим участь внутрішнього мовлення в процесах мислення студентів характеризується новими якостями. Воно стає безпосереднім носієм мисленого змісту як форма існування понять і засобом здійснення мислительних операцій - аналізу й синтезу, порівняння, узагальнення, систематизації, абстрагування.

2.3 Функції внутрішнього мовлення

Одна із таких функцій полягає в тому, що внутрішнє мовлення є засобом розуміння чужих думок. Мова - безпосередня дійсність думки. Існуючи в мовній формі для нас самих, думки й можуть бути передані тільки за допомогою мови. Іншого шляху для їх адекватної передачі не існує. Отже, розуміння чужих думок - це сприймання і розуміння того мовного матеріалу, в якому думки передаються, стають надбанням інших людей, входять у скарбницю духовної культури. Сприймання ж і розуміння мовного матеріалу здійснюється на основі нашої другосигнальної мовної діяльності.

Думка, як говорив І.М.Сєченов, може бути зрозуміла і засвоєна тільки тоді, коли вона входить ланкою до складу нашого особистого досвіду. Щоб зрозуміти чужу думку, треба співвіднести її з особистим досвідом, установити зв'язки між нею і власними знаннями і більше того - включити її в систему власних знань. Розуміння чужих думок вимагає значної внутрішньої роботи нашої власної думки: аналізу, синтезу, зіставлення, різних логічних операцій. Щоб зрозуміти чужу думку, треба усвідомити значення окремих слів, в яких думка передається, і їх комплексів, граматичну структуру і емоційно виразні компоненти мовлення того, чия думка є предметом нашого розуміння. І процесуально, і по суті розуміння чужих думок означає переклад конкретних значень чужої мови у наші власні смислові структури. А це здійснюється у внутрішньому мовленні.

З приводу ролі внутрішнього мовлення в процесах розуміння, думки різних авторів збігаються. Вони слушно підкреслювали, що розуміння - активний процес, в який включена наша власна мовна діяльність і який здійснюється на її основі. Так, Л.А.Погодін говорив, що чужі слова сприймаються як комплекси звуків, у слова вони перетворюються для нас уже нашим власним апаратом мови [5;30] і що внутрішнє мовлення є перекладачем на мову нашої думки того, що ми чуємо [5;5] .

Аналогічну думку обстоювала О.П.Кауфман. "Внутрішнє мовлення, - зазначає О.П.Кауфман, - є не тільки підготовкою для говоріння, а й ґрунтом для розуміння. Доки слова не починають якось звучати у внутрішньому мовленні, вони і не розуміються" [1;106].

П.П.Блонський писав: "У даний момент розмови…той, хто говорить,і ті, що дійсно слухають, думають про одне й те саме, можливо, тільки інакше ставляться до нього… Говорити в цьому разі означає думати вголос, слухати означає думати про себе" [1;106].

Ці положення знаходять цілковите підтвердження в практиці розуміння людьми чужих думок. Розуміння чужої мови це, таким чином, функція внутрішнього мовлення. При розладах внутрішнього мовлення ця його функція випадає зовсім або частково, що більшою чи меншою мірою позначається на процесах розуміння. Щось подібне можна викликати експериментально, коли, слухаючи, думати й говорити про себе що-небудь інше. За такої ситуації відбувається поєднання слухання чужої мови з власною думкою, яка оперує іншим змістом. І, звичайно, одна з цих діяльностей виявляється утрудненою або зовсім неможливою. Якщо ми думаємо про своє, то хоч і чуємо чужі слова, але не розуміємо їх: чужа мова, як кажуть не доходить до нашого "психічного слуху".

За даними А.Н.Соколова, слова, які ми сприймаємо, в такому разі звучать "просто як шум". Якщо ж ми слухаємо й намагаємося зрозуміти те, що чуємо, то нам дуже важко здійснювати водночас іншу мислительну роботу. Звичайно, помилково було б увесь процес розуміння зводити до внутрішнього мовлення. Тому, коли ми говоримо, що розуміння чужої мови - це функція внутрішнього мовлення, то тільки в тому значенні, що воно здійснюється на основі внутрішньомовленнєвої діяльності як єдності форми і змісту. В цьому значенні розуміння - це функція особистості, яка визначається рівнем її психічного розвитку взагалі і тих засобів, з допомогою яких здійснюється процес розуміння зокрема. Розуміння, як певна робота думки, здійснюється засобами внутрішнього мовлення і за участю його механізмів. Механізм розуміння як свідомої, цілеспрямованої діяльності - мовний чи внутрішньомовний. Він не зводиться до повторення чужої мови, яку сприймає суб'єкт. Цей механізм набагато складніший.



3. Зовнішнє мовлення

Зовнішнє мовлення має чотири види:

1) говоріння;

2) аудіювання (ці два види належать до усного мовлення);

3) письмо;

4) читання (письмове мовлення).

Мовлення розмежовується також за стилями.

3.1 Усне мовлення

Усне мовлення виникло природним шляхом на початку людського розуму. Очевидно, що звукове мовлення стало переважати у спілкуванні людей у зв'язку з його перевагами як універсальний засіб контактів на невеликій відстані. Усне мовлення має два напрямки: 1) відправлення мовленнєвого сигналу та його прийом; 2) говоріння й аудіювання. Говоріння - це озвучення думки, кодовий перехід з мислиннєвого коду (з коду внутрішнього мовлення) на звуковий код, на код акустичний (фонетичний). Для вільного усного мовлення необхідна гнучкість механізмів вимови, безпомилкова їх координація, моментальний вибір слів, вільне володіння синтаксичними механізмами. Аудіювання - це кодовий перехід з акустичного коду на код внутрішнього мовлення (на код думання - мислиннєвий код). Перевага усного мовлення в тому, що воно може поєднуватися з так званими невербальними засобами спілкування (жести, міміка, інтонація тощо). Також таке мовлення швидко відбувається, є можливість швидких реакцій, зворотного зв'язку. Недоліками можна назвати різні перешкоди між співрозмовниками, а також моментальність перебігу спілкування.



3.2 Письмове мовлення

Письмове мовлення має багато кодів: ідеографічне письмо, ієрогліфічне, фонемне письмо. Письмове мовлення має два напрямки: 1) письмо як письмове вираження думки; 2) читання. Письмо - це процес, дія, перекодування змісту думки з коду мислення на графічний, літерний код. Проміжною ланкою перекодування служить фонема. Письмо - це: а) підготовка, формування висловлювання на внутрішньому рівні; б) кодові переходи; в) техніка запису - накреслення потрібних графічних знаків за правилами та орфографічними нормами. Переваги письма такі: мовлення підготовлене, унормоване, відредаговане (як правило). Інший вид письмового мовлення - це читання (вголос і про себе). Процес читання - це знову ж таки кодовий перехід з графічного коду (надрукованого чи написаного тексту) на акустичний і, зазвичай одночасно, на код мислення. Процес читання відбувається таким чином: 1) сприймаються графічні знаки (техніка читання); 2) здійснюються кодові переходи; 3) усвідомлюється прочитане через код мислення, через знаки-еталони, що зберігаються у пам'яті.

3.3 Мислення і мовлення

Дуже часто говорять, що мовлення і мислення - два боки одного явища. Однак це не зовсім так, оскільки з трьох відомих видів мислення - конкретно-діяльного, образного, логічного - тільки останній дійсно функціонує на мовному матеріалі. Інше різночитання у проблемі мислення і мовлення - що з чим співвідносити? Що являє собою логічне мислення? Цей процес пізнавальної діяльності індивіда має два види: 1) теоретичне мислення; 2) емпіричне мислення.

Думка формулюється у мовленні (зовнішньому), і не тільки формулюється, а й формується в мовленні (внутрішньому), у мовних знакових системах. Теорія мовленнєвої діяльності досліджує мислення, що виявляється в аналізі аспектів, направлених на оперування значеннями, смислом, мисленнєвими кодами та кодовими переходами. Варто зазначити, що, коли слова та їх сполучення не наповнюються у свідомості мовця чи слухача реальним змістом, це призводить до відриву мовлення від мислення (чи мислення від мовлення), до неточностей. Порівнюючи мислення і мовлення, як правило, визнають, що думка ширша від мовлення. Однак у певних випадках мовлення є ширшим за думку: воно - варіативне: одну й ту саму думку можна виразити в багатьох мовленнєвих варіантах.

3.4 Механізми мовлення. Процес висловлювання. Мовленнєвий акт

У процесі мовленнєвої діяльності, творення мовлення структурною одиницею прийнято вважати висловлення. Це одиниця мовленнєвого спілкування. Це така одиниця, яка має відносну самостійність, завершеність, містить в собі комунікативно-модальний аспект, інтонацію (в усному варіанті), невербальні засоби, доступна актуальному членуванню (тема-рема). Висловлення завжди співвіднесене з певними ситуаціями життя, для нього характерна мотивованість: вітання при зустрічі, виклик таксі телефоном, відповідь учня на уроці, лист другові, виступ на конференції тощо.

Висловлення співвідноситься з реченням, часто ці компоненти мовленнєвого процесу збігаються. Однак іноді висловлення - ширше, більше за обсягом.

Важливу роль у висловленні відіграють: інтонація, дейктичні засоби (вказівка на учасників спілкування, на часову чи просторову локалізацію фактів і характеристик, про які йдеться).

Мовленнєвий акт - також одиниця мовленнєвого процесу й одиниця породження тексту. Мовленнєвим актом слід вважати цілеспрямовану дію - одиницю нормативного в певному мовному колективі, соціальній групі мовленнєвої поведінки, що розглядається в кожній окремій ситуації.

У мовленнєвому акті можна виділити такі етапи:

· 1) докомунікативний - на якому виділяються ситуаційний і мотиваційний фактори, мовленнєва інтенція - мовленнєвий намір, вся внутрішня мисленнєва підготовка висловлення;

· 2) комунікативний - має два підетапи: а) матеріалізація підготовленого висловлення - перехід з мисленнєвого коду на акустичний чи графічний; б) сприйняття висловлення шляхом кодового переходу знову на мисленнєвий код внутрішнього мовлення;

· 3) посткомунікативний: може мати вербальну форму - відповідь співрозмовникові, нове висловлення - або невербальну форму: певна дія чи її відсутність.

3.5 Мотивація мовлення

Кожна свідома дія людини зумовлена мотивацією. Саме мотивація визначає активність особистості, зокрема мовленнєву активність. У різних ситуаціях процес мотивації відбувається по-різному: в умовах дискусійного діалогу, наприклад, він повинен уміститися в 2-3 секунди. Але навіть в таких умовах учасник полеміки на етапі мотивації своєї чергової репліки повинен оцінити ситуацію суперечки, вибрати зі свого «запасу» аргументів потрібні, залишивши для себе «резервні», передбачити можливі нові випади противника.

Постановка мети мовленнєвого акту є началом акту, що організовує його. Мотивація є також початком так званого мовленнєвого наміру (інтенції).



3.6 Функціональні різновиди мовлення. Стилі мовлення. Жанри мовлення

За функціональним призначенням розрізняють:

· Стилі мовлення.

· Жанри мовлення.

· Розмовне мовлення.

· Навчально-наукове мовлення.

· Художнє мовлення.

Залежно від мети спілкування, сфери використання мови наше мовлення по-різному оформлюється, що дає можливість говорити про стилі мовлення (інакше - стилі мови. Дехто із мовознавців, зокрема чл.-кор. НАН України, проф. С. Я. Єрмоленко, вважає термін мовлення скалькованим із російського речь).

Стиль - поняття мовленнєве, і визначити його можна враховуючи завдання мовлення, сфери спілкування. Для розмовного стилю провідною функцією є спілкування; для наукового і науково-популярного - повідомлення, пояснення; для офіційно-ділового - повідомлення, інструктаж; для публіцистичного - вплив, переконання; для художнього стилю - дія (зображення, змальовування словами, вплив на почуття, уявлення людей)(В.В. Виноградов).

«Функціональний стиль, - як зазначає М.М.Кожина, - це своєрідний характер того чи іншого соціального різновиду, що відповідає певній сфері громадської діяльності і певній формі свідомості, що створюється за допомогою особливостей функціонування у цій області мовних засобів і специфічної мовленнєвої організації, яка має конкретне стилістичне забарвлення».

Важливим стилетворчим фактором є провідна форма мовлення (усна чи письмова), а також вид мовлення (діалог чи монолог). Для розмовного стилю - це усне діалогічне мовлення, а для наукового та офіційно-ділового - письмове монологічне мовлення. Однак спостерігається і взаємопроникнення елементів різних стилів (лекція, доповідь, виступ).

Жанри мовлення. У межах кожного функціонального стилю виділяються жанри висловлювання. Кожний з них має певну композицію і тематичну побудову.

Жанри відповідають типовим ситуаціям мовленнєвого спілкування, типовим темам, формулам мовленнєвого етикету (в ситуаціях прощання, прохання тощо).

Жанри усного мовлення характеризуються складнішою побудовою і можуть містити в собі декілька мовленнєвих намірів мовців. Вибір жанрів усного мовлення залежить від умов спілкування. Відповідно виділяються офіційне - неофіційне, публічне - непублічне спілкування (О.М.Казарцева).

Наведемо приклади такого висловлення. Усна розповідь - монолог усної форми розмовної мови. В усних розповідях мовець розповідає про минуле, події, що відбувалися з ним самим чи іншою людиною. Для такої розповіді характерний високий темп вимови, виділення дієслів логічними наголосами тощо.

Ораторські виступи (критичні, агітаційні, привітальні) - монологічні висловлення усної форми публіцистичної мови. У таких виступах велику роль відіграють засоби емоційно-експресивного плану, використовуються мовні засоби оцінювального характеру. В інтонаційному плані, як зазначає Д.Х.Баранник, характерні середній темп мовлення, емоційні паузи, контрасність вимови.

Жанрові відмінності викликаються не тільки стильовими відмінностями, а й відмінностями у побудові. А в межах одного стилю жанри розрізняються прийомами розвитку теми та основної думки.

Найзагальнішими, основними для побудови тексту є категорії змісту та форми. Категорія змісту складається з двох понять: теми й змісту тексту, т.т. тих факторів та явищ, які використовуються для розкриття теми. Категорія форми містить композицію та мову, які тісно взаємодіють і співвідносяться. У результаті виникають нові суттєві поняття, але вже на іншому рівні: «тема» + «зміст» (предмет мовлення) > основна думка; «тема» + «композиція» > сюжет; «композиція» + «мова» > прийом. Загальний результат співвіднесення цих понять дає структуру тексту певного жанру. Наприклад: 1) наукова сфера > жанри: стаття, реферат, анотація, відгук та ін.; 2) офіційно-ділова сфера > розписка, заява, довідка, характеристика, звіт, витяг з протоколу, оголошення тощо; 3) суспільно-політична сфера > репортаж, лист до редакції, замітка, стаття в газету тощо; 4) літературно-художня сфера > розповідь, повість, байка, вірш, роман, казка та ін.

Розмовне мовлення

Для розмовного стилю мовлення характерне оперування не стільки поняттями, скільки уявленнями. Під час безпосереднього усного спілкування двох і більше осіб велику роль відіграють інтонація, міміка, жести та ін. Спрацьовує закон економії мовних засобів - звідси багатство неповних речень, самоперебивів, повторів, дублювання займенників. Розмовне непублічне мовленя характеризується постійною адресованістю: один співрозмовник звертається до іншого, той відповідає йому. Вводиться така ознака діалогічного мовлення, як еліптичність. Реалізується розмовне мовлення здебільшого в жанрах бесіди, розмови, розповіді тощо.