Проблеми функціонування внутрішнього та зовнішнього мовлення

Навчально-наукове мовлення

Для навчально-наукового мовлення, де виклад думок здійснюється у формі чіткої побудови роздуму, пояснення, доказів, використання образних засобів зведене до мінімуму. Думка у такому мовленні повинна передаватися з максимальною точністю, однозначністю, що пояснює наявність таких іменникових («траєкторія руху»), дієслівно-іменникових («мати схожість», «виражатися дієсловом») конструкцій, перевага іменника над дієсловом («щоб отримати» > «для отримання»; «коли додається» > «при додаванні»). Переважають конструкції з родовим відмінком. Узагальнено-абстрактний характер навчально-наукового мовлення, позачасовий план викладу матеріалу зумовили використання певних типів синтаксичних конструкцій: неозначено-особових, узагальнено-особових і безособових речень: «Розглянемо такий приклад», «Таке речення називають безособовим» тощо.

У мовленнєвій практиці частіше за все використовують повідомлення і відповідь. Основне завдання таких висловлювань - добитися того, щоб слухачі зрозуміли, що той, хто відповідає, знає правило, термін, чи засвоїли інформацію. Усна відповідь може мати характер роздуму на теми, пов'язані з вивченням того чи іншого предмета. У такому висловлюванні виділяються: теза (те, що доводиться) та аргументи.

Художнє мовлення

Художнє мовлення складається із змісту, який автор бажає повідомити адресату, і вольового наміру (впливу на думки і почуття), який він при цьому намагається реалізувати. Наведемо окремі ознаки такого мовлення (за О.М.Казарцевою):

· 1. Сфера застосування > художні твори.

· 2. Завдання мовлення > відобразити те, про що розповідається; передати читачеві почуття (емоції), які використовує автор.

· 3. Типи висловлень > конкретне (описується певний предмет); образне (описується живе, виразне); емоційне.

· 4. Мовні засоби > конкретні слова (не «тварини», а «лев», «заєць»), «не сказав», а «попередив», «згадав»); слова в переносному значенні («море очей», спить сонце»); емоційно-оцінювальні слова («ягідка», зірочка», синюватий», «гіркуватий»); речення питальні, спонукальні, окличні тощо.

· 5. Основні жанри > загадка, казка, веселе оповідання і под.

На відміну від художнього мовлення, мовлення газет, журналів, радіо використовується в газетах, суспільно-політичних і літературно-художніх журналах, у публіцистичних виступах, засобах масової комунікації і характеризується такими ознаками:

· 1. Сфера застосування > використовується в газетах, журналах, у виступах, на мітингах тощо.

· 2. Завдання мовлення > вплинути на маси, переконати їх, сформувати у людей правильне ставлення до суспільного життя.

· 3. Типи висловлень > пристрасне, закличне.

· 4. Мовні засоби > речення спонукальні, окличні; риторичні запитання; поширені звертання; розщеплені речення; повтори; антитези і под.

· 5. Основні жанри > замітка, репортаж, стаття, відгук тощо.

3.7 Усне та письмове мовлення

Усне мовлення поділяється на діалогічне та монологічне.

ДІАЛОГІЧНЕ МОВЛЕННЯ - це розмова між двома або кількома співбесідниками, які міняються ролями того, хто слухає, та того, хто говорить, тобто постають як пасивний чи активний співрозмовник. Поділ на «активного» та «пасивного» учасника розмови відносний, оскільки і той, хто говорить, і той, хто слухає, виявляють активність, хоча й різного плану. Рівень знання мови, її лексичного багатства, граматичної будови та фразеології, практика користування мовою відіграють важливу роль у функціонуванні діалогічної форми мовлення. Засадою щодо цього процесу є автоматизм, вироблений на системі тимчасових нервових зв?язків. Діалогічне мовлення тісно пов?язане із ситуацією, у якій провадять розмову, і тому його називають ситуативним. Водночас воно є контекстуальним, оскільки, здійснюючись як певна діяльність двох або кількох осіб, кожне висловлювання значною мірою зумовлене попереднім висловлюванням. Діалогічне мовлення недостатньо організоване граматично та стилістично. Як правило, воно складається з простих мовних конструкцій, зумовлених контекстом, попередніми висловлюваннями. Чималу роль у діалогічному мовленні відіграють звичні сполучення слів, репліки, шаблони, ідіоматичні вирази, наприклад: «так би мовити», «от», «і хто б міг подумати» тощо.

МОНОЛОГІЧНЕ МОВЛЕННЯ - це таке мовлення, коли говорить одна особа, а інші слухають, сприймають її мову. Прикладами монологічного мовлення є доповідь, лекція, виступ на зборах, пояснення нового матеріалу на уроці тощо. Це відносно розгорнутий різновид мовлення. У ньому порівняно мало використовують позамовної інформації, отриманої з розмовної ситуації. Порівняно з діалогічним монологічне мовлення більшою мірою активний чи довільний різновид мовлення. Зокрема, щоб виголосити монологічний акт мовлення, той, хто говорить, має усвідомлювати повний зміст думки і вміти довільно будувати на підставі цього змісту власне висловлювання чи послідовно кілька висловлювань. Монологічне мовлення є організованим різновидом мовлення. Той, хто говорить, наперед планує чи програмує не лише окреме слово, речення, а й увесь процес мовлення, увесь монолог загалом, іноді подумки, а іноді як запис у вигляді плану чи конспекту.

Монологічне мовлення у розгорнутих формах потребує певної підготовки, яка полягає в попередньому відборі змісту, чіткому плануванні та відповідному словесному оформленні.

ПИСЬМОВЕ МОВЛЕННЯ - це особливий різновид мовного процесу, що дає змогу спілкуватися з відсутніми співрозмовниками як сучасникам того, хто пише, так і тим, що житимуть потім.

Письмове мовлення - це різновид монологічного мовлення, але воно здійснюється як писання та читання написаного у вигляді письмових знаків (слів).

Історично письмове мовлення виникло пізніше від усного і на його ґрунті, порівняно з усним воно має низку психологічних особливостей. Насамперед воно відбувається поза безпосереднім контактом із співрозмовниками, а тому не передбачає інтонації, міміки і жестів сприйняття реакції читача, його реплік, які мають важливе значення для усної мови. У письмовому мовленні і зміст, і своє ставлення до нього треба висловити на папері. Тому воно більш розгорнуте, ніж усне монологічне. У ньому треба зважати на майбутнього читача, дбати про те, щоб писемні знаки були зрозумілі читачеві, йому потрібно все пояснити, щоб у нього не виникало жодних непорозумінь. Отже, письмове мовлення структурно набагато складніше порівняно з усним; перше висуває більше вимог до людини, потребує більш розгорнутого, розчленованого, послідовного, повного викладення думок, суворішого дотримання правил граматики, добору слів і виразів. Якщо в усному мовленні пропуск окремих слів можна заповнити певними виражальними засобами, то такі пропуски роблять письмове мовлення незрозумілим. Письмове мовлення - це найдовільніший різновид мовлення.

Щоб успішно використовувати письмове мовлення, потрібно оволодіти його засобами. У процесі індивідуального розвитку людина навчається писати й читати значно пізніше, аніж говорити, але між усним і письмовим мовленням існує тісний зв?язок. Оволодіння письмом, читання художньої літератури сприяють подальшому розвитку усного мовлення особистості, збагаченню її активного словника та усвідомленню граматичної будови. Письмове мовлення, спираючись на усне, не лише доповнює, а й зумовлює певну його перебудову. Для більшості людей залежно від їхньої освіти та змісту діяльності письмовий виклад думок буває важчим, ніж усний. Тому навчати організованого культурного мовлення передбачає також навчати письмового мовлення.

Висновки

Під час вивчення теми «Функціонування внутрішнього та зовнішнього мовлення людини», проаналізував ряд літературних джерел, було зроблено висновки, що зовнішнє і внутрішнє мовлення людини тісно взаємопов'язані та взаємопроймають одно одне. Легкість і швидкість таких проникнень залежать від різних умов, а саме: від змісту, складності та новизни розумової діяльності, мовного досвіду та індивідуальних особливостей людини.

Мовлення різних людей мас індивідуальні особливості, що виявляються в темпі, ритмі, емоційності, виразності, точності, плавності, голосності, логічності, послідовності, образності висловлювання.

Класичний і особливо структурний психоаналіз розглядає мовлення людини як повну репрезентацію особистості.

Усі форми активної життєдіяльності індивіда в суспільстві і культурі можна розглядати як систему дискурсивних практик, до числа яких відносять, наприклад, політику, релігію, ідеологію, педагогіку, право тощо. Інституціоналізовані форми мовленнєвих практик є підґрунтям теоретичного знання будь-якої науки, а легітимуючим мета-дискурсом щодо своєї істинності є методологія конкретної наукової дисципліни.

Все життя людини проходить в спілкуванні з іншими людьми. Мовлення є одним з обов'язкових і незамінних компонентів спілкування людей.

Список літератури

1.Баєв Б.Ф. Психологія внутрішнього мовлення. - К.: Вища шк., 1966. -

193с.

2. Вікова і педагогічна психологія. / Під. редакцією Гамезо М. Ст, Матюхиной М. Ст, Міхальчик Т. З. - М., 1984.

3. Вігодський л.с. Міслення і мова. - М.,1982.

4. Виноградов В.В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика. - М., 1963.

5. Горелов И.Н. Коммуникация // Лингвистический энциклопедический словарь. - М., 1990.

6. Дьяченко М. І., Кандібовіч Л. А. Психологія. Словарь-справочник. - Мінськ, 1998.

7. Жинкин Н.И. Язык. Речь. Творчество // Избранные труды. - М., 1998.

8. Казарцева О.М. Культура речевого общения. - М., 1999.

9. Леонтьев А.А. Язык, речь, речевая деятельность. - М., 1969.

10. Новоторцева Н.В. Розвіток мови дітей. - М., 1995.

11. Основи мовленнєвої діяльності. Автори - А.П.Загнітко, І.Р.Домрачева. Навчальний посібник для студентів денної, безвідривної та очно-заочної прискореної форми навчання спеціальності 2001. - Донецьк, Український культурологічний центр, 2001.

12. Погодин А.Л. Язык как творчество, "Вопросы теории и психологии

творчества", т.4, 9., 1913.

13. Селезнева Е.П. Розвіток мови дітей. - М., 1984.

14. Тіхєєва. Е.І. Розвіток мови дітей. - М., 1985.

15. Ушакова Т. Речь человека в общении. - М., 1989. - С. 10 - 60.

16. Чикобава А.С. Введение в языкознание, ч.1, М., 1952.

Размещено на Allbest.ru