Філософія позитивної психотерапії

Размещено на http://www.allbest.ru/

ФІЛОСОФІЯ ПОЗИТИВНОЇ ПСИХОТЕРАПІЇ

1. Загальні положення

Людина - найдосконаліше творіння на Землі. Незважаючи на це, вона є єдиною живою істотою на планеті, для якої її власне існування є проблемою. Це підтверджують у своїх міркуваннях екзистенціалісти, серед яких знаходимо імена Камю, Сартра, Хайдегера. Вони вважають, що буття людини неістинне, неправдиве, оманливе. Реально існують лише дві речі - почуття закинутості і тривоги з їх одвічними супутниками: тиском соціальних умов, жорстокою боротьбою за існування, сильним нервовим напруженням. Їх постійна дія виснажує людину, підштовхує до думки, чи варте життя тих зусиль, яка користь з цього безкінечного змагання, якщо в кінці рано чи пізно прийде смерть. Чи не легше взагалі вибрати небуття? Кожен наступний день лише підтверджує все вище сказане, приносячи нові поразки і розчарування. Та чомусь мало хто з нас усвідомлює, що бути людиною - велике щастя і ще більша відповідальність. Небагато таких, що всупереч дурості і абсурду, безглуздості цього світу прагне і реалізовує себе; творить добре і красиве; знаходить позитивне там, де, здавалось би, нема і не може бути чогось хорошого.

На противагу екзистенціальній психології, яка малює світ в чорних, похмурих, тривожних тонах, розгортає свою осяйну, барвисту, розмаїту палітру кольорів позитивна психологія, яка знайшла своє застосування в психотерапевтичній практиці. Позитивна - це “та, що має місце, реально існує.” Це психотерапія реальністю, здоровим глуздом.

Можна сказати, що позитивна психотерапія відносно новий напрям психологічної науки. Її ідеї почали розвиватися в 70-х роках ХХ століття, беручи початок з робіт Пезешкяна Н. і Пезешкяна К.

Автори запропонували новий підхід до психотерапевтичної роботи з клієнтами. Для того, щоб не повертати людину до гнітючих, неприємних відчуттів та власної неспроможності, які змусили її звернутися за сторонньою допомогою, терапевт концентрує взаємодію на активації ресурсів клієнта для вирішення його проблем. Тобто центр тяжіння зміщується з фіксації на пошуку причин дискомфорту на орієнтацію на виявлення і стимулювання внутрішніх потенційних можливостей клієнта для подолання цього дискомфорту.

Здатність людини допомагати самій собі становить основну її душевного здоров'я. Саме з цією метою широко використовується навчання методам самодопомоги, що дозволяють справитись з конфліктами, проблемами та життєвими труднощами. Навчання в позитивній психотерапії - це постійне відкриття себе, свого потенціалу, це плинність, динаміка, рух. Як джерело постійно оновлюється, щоб не замулитися, так і людина наповнює свої глибини новим позитивним змістом, щоб з них потекли “ріки води живої”.

Слід пам'ятати, що позитивне розглядається як цілісність, єдність в різноманітності, подолання односторонності по відношенню до внутрішньої картини світу людини та її життя в соціумі. В процесі психотерапії важливо, не атакуючи систему ціннісних орієнтацій клієнта, показати однобічність його позицій щодо вирішення деяких питань. Але як це зробити, обминувши бажання переінакшити людину за раніше даним нав'язаним ззовні, “своїм” зразком? Адже таке переінакшення, штучна перебудова на свій смак спричиняє не усунення проблем з їх вирішенням, а ламання цілісності особистості, її унікальності, загострення і без того болючих питань.

Необхідно приймати людину такою, якою вона є. Але цього недостатньо, бо на думку Гете, зупиняючись на цьому етапі, ми робимо людину гіршою. Нерозривно за цим першим кроком іде наступний - прийняття людини такою, якою вона повинна бути, таким чином, ми змушуємо (створюємо умови, сприяємо) її бути такою, якою вона може стати.

Позитивна психотерапія - це психотерапія цілісної людини; суб'єкта, творця, Автора своєї історії, а не пасивної істоти що лише реагує на зовнішні впливи. Причини проблем кожного клієнта лежать в минулому, але в його власному досвіді закладені і сили для вирішення цих проблем. Ну як тут не згадати біблійне - ніколи Бог не дає випробування понад сили людини, тобто більше, ніж вона може витримати. Здійснюючи опору на позитивне в житті консультованого, його ресурси терапевт відмежовує клієнта від похмурих. Неприємних почуттів, не даючи йому “ втопитися” в них. Консультант розриває замкнуте коло самообвинувачення та звинувачення клієнтом своїх близьких, що виникає при аналізі причин проблем. Вилучення з полону невпевненості, пасивності та почуття вини супроводжується поверненням до активних дій, спрямованих на вирішення проблем. Цьому сприяє використання позитивних підкріплень.

Звернемося тепер до фундаментальних принципів, на яких базується позитивна психотерапія і які визначають специфіку цього напряму. Серед них можна виділити наступні:

- принцип надії

Оптимістичне налаштування психотерапевта щодо вирішення клієнтом проблем передається останньому і стає першою ланкою “ рятівного ланцюга”. На цьому етапі використовується:

1. позитивна інтерпретація проблеми,

2. транскультурний підхід;

3. притчі та оповіді з психотерапевтичним радикалом.

- принцип позитивного уявлення про людину

В процесі роботи з клієнтом слід пам'ятати не лише про наявну “хворобу”, а про здібності та можливості, і саме від них відштовхуватися. Цей принцип спирається на переконання в тому, що у людини від народження є в потенціалі, як цвіт квітки в бутоні, дві здатності: здатність знати і здатність любити. Питання полягає лише в тому , чи не стане цей бутон пустоцвітом. Отож, здатність знати репрезентує раціональне начало в людині, здатність любити - емоційне. За допомогою інститутів соціалізації, завдяки вихованню і освіті ці здатності розвиваються.

Використаємо схематичне зображення:

Як бачимо, здатність любити і знати має свою специфіку, яка визначається індивідуальними конституційно-морфологічними та анатомо-фізіологічними особливостями; умовами середовища, оточенням, історичною епохою, традиціями, звичаями, в яких зростає індивід. Без сумніву, не маючи біологічних передумов (нормальне функціонування психічних пізнавальних процесів ), або зростаючи як Мауглі, в незайманих цивілізацією джунглях чи знаходячись під тиском умовних суспільних обмежень (приналежність до каст нижчих прошарків населення), індивід не зможе повністю реалізувати свої здатності.

Проте дана схема відображає лише зовнішні дані можливості індивіду. Поза увагою залишається власна внутрішня активність людини, її прагнення реалізувати наявні здатності. Адже без цього найкращі здатності людини так і залишаються нереалізованим потенціалом.

Ще одним цікавим, на нашу думку, є питання співвідношення здатності любити і знати. Коло - символ довершеності, досконалості поділене навпіл може створити про баланс між раціональною та емоційною почуттєвою сферою. Коли порушується цей баланс, порушується і досконалість, зникає гармонія. Серед них немає першого і другого, немає вищого і нижчого, є рівноправ'я, вони повинні йти ''в ногу'', поруч.

- принцип позитивного підходу

Про цей принцип вже йшла мова. Він передбачає звернення не до симптомів, а до змісту конфлікту, оскільки прямолінійність логічного мислення часто не допомагає у вирішенні труднощів. Згадавши про функціональну асиметрію головного мозку, відкидаємо послуги лівої півкулі, яка керуючись логічними умовиводами, відповідає за поступінчасте аналітичне мислення, вербальну комунікацію, область розуму, інтелект. А звертаємось, активізуємо роботу правої півкулі, яка дає життя образним уявленням, емоційним, випадковим, менш контрольованим асоціаціям, інтуїції, фантазії, спонтанності, креативності. Якщо дати більше простору фантазії та інтуїції, то збагачується власне досвід, вирішується конфлікт. В цьому допомагають казки, історії, притчі, міфи. Адже вони менше зверненні до розумової, якісної логіки, а більше до інтуїції, фантазії. За їх допомогою у свідомості людини закріплюються моральні цінності, моральні принципи, правила поведінки. Іноді мораль історій можна зрозуміти зразу, іноді вона прихована і є лише натяком.

- принцип балансу (гармонізації)

Не можемо не звернутися знову до Книги Книг: “Віддайте кесарю - кесареве, а Богові - Боже” (Мр.: 12;17).

У людини можна виділити чотири основні сфери життєдіяльності:

тілесна (їда, сон, сексуальні та тілесні контакти, турбота про зовнішність);

ментальна, або інтелектуальна (задоволення пізнавальних потреб, допитливості, професійні досягнення);

соціально-комунікативна (спілкування з іншими людьми, соціальні контакти, традиції, звичаї);

духовна (світогляд, релігійні переживання, фантазії про майбутнє, над особові вчинки і переживання).

Як бачимо, кожен з цих аспектів функціонування людини є важливим. В ідеалі кожна сфера повинна отримувати 25% життєвої енергії. Якщо такий розподіл порушується, то це неминуче веде до деструктивних змін.

Дисбаланс може виражатися через:

а) підвищення ризику соматичних та психосоматичних хвороб (тілесна сфера);

б) збільшення кількості агресивних та деструктивних реакцій (ментальна сфера);

в) постійне почуття самотності, депресії (комунікативна сфера);

г) зростання почуття тривоги, психотичних порушень (духовна сфера);

д) принцип позитивної концепції сім'ї.

Сім'я - першооснова, з якої починає своє функціонування індивід. Батьки закладають фундамент, визначаючи якісну специфіку фізичного, інтелектуального, духовного, емоційного векторів буття дитини. Це в подальшому відобразиться в навчанні і вихованні.

- транс - культурний принцип

Міфи та епос - перші початкові форми художнього мислення людства. Легендарні сюжети в літературах багатьох народів іноді мають схожість. Тому не дивує глобальна розповсюдженість образів давньогрецької міфології, вона лише єднає, здружує народи, мистецтва, мови.

В усній народній творчості (казки, легенди, приказки тощо) першопочатково, як на фотоплівці були зафіксовані основні сфери життєдіяльності людини. Але події не просто зафіксовані, але ще й відшліфовані майстерною рукою часу та народної мудрості. Художнє оформлення служить не лише естетичною оздобою, а оправою в якій вміщено нетлінний скарб - знання. Казки були першим посередником між дитиною і дорослими; вони ж містили відповідь на всі питання в доступній малюку формі. Але не лише діти користали з чудодивної сили казок. Всім відомі східні навчальні історїї, справжній розсип діамантів - біблійні притчі тощо. І цікава річ, умовність кожної історії, міфу, легенди, їх подальша узагальненість не рідко сполучається з несподіваною конкретністю. Чи не тому роль кожного, здавалось би вигаданого, неіснуючого героя ми з успіхом можемо приміряти самі? Пояснення цьому може критися в тому, що первинною основою легенди часто ставали діяння цілком реальних осіб. Тому і стається: від реальних подій до узагальнених дій Героя, від них - до власних конкретних вчинків з використанням позитивного досвіду свого казкового попередника. Варто лише прислухатися поради Ю. В. Шаніна : “Розбивши шкаралупу міфологічного горіха, видобути ядро істини”.

Отак легенди і життя крокують поруч. А згодом і життя стає легендою.

Ми дали коротку характеристику основних принципів, якими керується позитивна психотерапія. В подальшому доцільно буде детальніше зупинитися на розгляді оздоровчого впливу історій (і не тільки) на людину, зокрема специфіка та застосування терапевтичної метафори, через призму нейро-лінгвіністичного програмування.

На завершення хочемо зазначити, що говорячи про будь-який напрям психотерапії, слід пам'ятати, що він лише визначає головний вектор поведінки психотерапевта. Тому що якою б не була психотерапевтична концепція, вона не може охопити всього. Її межі завжди будуть вужчими за індивідуальні особливості та досвід конкретного клієнта. І лише інтуїція підказує та закріплює ефективні рішення; служить антивірусом догматичній вірі в силу і гнепогрішимість прийнятої концепції. Жодна людина не може повністю звільнитися від усіх хвороб і проблем. Але кожен з нас має можливість змінити “чорне” бачення свого життя на більш діалектичне. Саме це, а не конфронтація, відкидання, іноді заперечення проблеми, сприяє подоланню труднощів.

2. Нейро-лінгвіністичне програмування - конструктивна основа позитивної психотерапії

Широка розповсюдженість; швидкі та надзвичайні результати в зміні структур свідомості та підсвідомого; успішні зцілення від фобій, інших психологічних порушень; перебудова психіки засобами програмування нових корисних стереотипів - ось неповний перелік можливостей НЛП. Простота та ефективність цього методу справляє враження магічного мистецтва.

Як і позитивна психотерапія, НЛП зародилося в 70-х р.р. минулого століття. Родоначальниками цього напряму стали Д. Гріндер та Р. Бендлер. Вони об'єднали свої вміння у виявленні та використанні патерів людської поведінки для уможливлення змін та застосували ці вміння, створивши ефективну терапевтичну модель.

Науково-методологічним підґрунтям НЛП стали вивчення та аналіз практики Е. Еріксона, В. Сатир, Ф. Перлза та інших психологів; раніше згадувані дані про між кульову асиметрію головного мозку (відмінність в переробці інформації правою і лівою півкулею); трансформаційна граматика Н.Камського. На цьому припинимо перелік, тим більше, що він не є метою даної роботи, а звернемося до базових постулатів НЛП.

Людський організм, точніше головний мозок, схожий на комп'ютер із сукупністю програм (хоча ця аналогія, як і кожна інша кульгає). Генеральне програмування, формування “програм” стереотипів поведінки людини та її життєдіяльності в цілому може проходити через закріплення, фіксацію навіювання їй (значущими) релевантними особами певної інформації. Іноді таке програмування здійснюється через стресові переживання, що супроводжуються трансовими станами свідомості, та самопрограмування. У результаті взаємодії з родичами, друзями, знайомими, під їх впливом; в залежності від власних успіхів чи невдач закладається основа “програмного забезпечення” індивіда.

В більшості випадків програмування не усвідомлюється, але відображається в глибинних мовних структурах. Автори НЛП вважають, що ефективність життєдіяльності людини буде залежати від наявної у неї картини світу, що виражається в її словесних висловлюваннях і деяких невербальних сигналах. Іншими словами, від того, що ми говоримо, залежить те, як ми бачимо світ, ставимось до нього, плануємо свої дії.

Суб'єктивне уявлення людини про себе та оточуючий світ утворює, за словами представників НЛП, метамодель. Однак, якщо людина допускається помилок у формуванні своєї метамоделі, тоді виникають психологічні проблеми.

Наведемо основні форми порушень метамоделі з ілюстрацією їх прикладами:

1.Номіналізація (“Моя депресія мучить мене” - процес позначений іменником. Корекція: останній повинен стати дієсловом: ''Що вас гнітить?'' Стан перетворюється в процес.

2. Неспецифічні дієслова (“Я переживаю…”, “Відчуваю…”. Корекція: спонукання до аналізу своїх відчуттів, з якими пов'язане наступне порушення).

3. Відсутність референтних індексів (“Цьому…”, “Деяке відчуття…”. Корекція: питання з конкретизацією: “Що саме?”).

4. Просте відчуття (у висловлюваннях відсутнє уточнення. Корекційні питання: “Що?, Хто?”, “Хто?”, “Де?”).

5. Універсальний квантифікатор (“Завжди…”, “Ніколи…” - надузагальнення, генералізація, невдачі в одній сфері поширюється на всі інші. Корекція: “Справді ніколи?”).

6. Модальний оператор (“Я повинен (змушений)”, “Не можу”, вибір вибору. Корекційне питання: “Що саме вас зупиняє?”.

7. Порушення причинно-наслідкових зв'язків (“Він робить мене нещасливим”, - як і в наступному порушенні спостерігається спотворення, перекручення реальності у фантазіях, що призводить до неефективного функціонування людини. Корекційне питання: “Як саме він робить це з вами?”).

8. “Читання думок” (“Напевно вони думають, що я…” - це не схоже на інтуїтивне ''Це може бути'', тому що наявне переконання: “Це точно так”. Корекційне питання: “Які є конкретні ознаки того, що вони думають саме так?”).

9. Втрачений преформатив (“Я недостатньо добре це зробив” - оціночне судження без показання стандартної оцінки”. Корекційне питання: “Відносно чого (якого стандарту) ви зробили це неправильно?”).

10. Виключення (вибіркове привернення уваги до одних аспектів досвіду і відволікання від інших; зосередження, загострення уваги на неістотних, шкідливих для пристосування моментах).

Цілеспрямовано сформовані запитання та орієнтація на специфічні (формальні) мовні структури та індивідуальні (неформальні) прояви у відповіді людини дозволяє терапевту зчитувати інформацію про порушення в метамоделі.

Першою умовою на шляху до професіоналізму в НЛП є вміння дивитися (і бачити), що ти робиш і що роблять оточуючі. Помітивши застрягання на певному способі розуміння світу, його неефективністю, терапевт починає процес моделювання. Одне із завдань того, хто моделює - знаходження кращої моделі способу виконання задачі з метою зробити її доступною для людини. Тут уже до терапевта висуваються певні вимоги, а саме, для досягнення успіхів в комунікації необхідні: знання, якого результату хочуть добитися; гнучкість поведінки (вміння генерувати поведінкові реакції для досягнення потрібної відповіді); володіння сенсорним досвідом для того, щоб помічати най тонші прояви невербаліки. Крім цього слід пам'ятати, що всі поведінкові стереотипи (симптоми) могли і мають адаптаційні функції. Якщо порушується принцип інтегральності, виникає супротив. Яка-небудь частина особистості клієнта розірве взаємозв'язок, який був встановлений. Тому важливе “перепрограмування” (самопрограмування) людини на нові, більш адаптивні стереотипи, спираючись на особливості переробки інформації (про які детальніше мова далі) та трансові стани клієнта, треба здійснювати вкрай обережно.

Починаючи роботу, терапевт акцентує увагу на прибудові до клієнта та ефективних технологіях взаємодії з ним. В цьому відмінність НЛП та гуманістичного, психодинамічного напряму, які апелюють до емпатійних взаємостосунків з консультованим. Найважливіше, що ми повинні зрозуміти стосовно психотерапії та комунікації - це те, що першим кроком є встановлення особистого контакту з людиною, з якою ви спілкуєтесь (Гріндер, Брендлер). Чи не тому найпершою метою В.Сатир, яку вона переслідує, відповідаючи людині, є наближення, приєднання до цієї людини в її моделі світу ? Така технічна орієнтація співвідноситься з бережливою увагою до самоцінності людини і принципом “не нашкодь".

Відмінності у сприйнятті світу різними людьми відповідають трьом основним сферам сенсорного досвіду: візуальній, аудіальній, кінестетичній. Кожна сфера утворює репрезентативну систему - “апарат” сприйняття, впорядкування, збереження, та трансляції інформації. Діагностика провідної репрезентативної системи проводиться посередництвом аналізу мовної продукції (використання слів - предикатів) та поведінкових стереотипів (патернів окорухових реакцій). Це в свою чергу дозволяє вибрати оптимальну форму прибудови до клієнта (використання відображення предикатиів, синтаксису, пози, дихання, тону, темпу мови, виразу обличчя…).

Просторову проекцію на поле зору людини можна зобразити в наступній схемі:

Візуальне конструювання	Концентрація уваги на спогадах, ейдетична пам'ять	Візуальні образи
Аудіальне конструювання	Концентрація уваги на зовнішніх чи внутрішніх об'єктах	Аудіальні образи
Кінестетичні образи	Концентрація уваги на внутрішніх переживаннях	Внутрішній діалог

Ця типова просторова структура може мати деякі зміни (варіації) пов'язані з індивідуальними особливостями індивіда.

Виявлення репрезентативних систем і реагування на них дозволяє збільшити ступінь довіри і значущість комунікації між терапевтом та клієнтом (слів співвіднесених з моделлю світу співбесідника). Часто людина усвідомлює лише одну репрезентивну систему, а всі проблеми та строки накопичуються в іншій. В цілях самозахисту людина несвідомо уникає усвідомлення в області цієї системи. Тут з'являється інша проблема конгруентності.

Неконгруентність в комунікації партнера терапевт може виявити за допомогою доброго налаштування перцептивних систем. Подальша робота буде проводитися в напрямі з'ясування, чого справді хоче клієнт, а не того, чого він не хоче (тобто позитивне формулювання проблеми клієнта: яким хоче бути, а не яким не хоче бути клієнт). Постійне звернення до сенсорного досвіду, яким повинен зафіксувати позитивні зміни, демонструє різницю між бажаним і реальним.

Не будемо вдаватися до характеристики принципів, що використовуються НЛП-стами; окреслимо лише кілька принципів, дотримання яких підвищить ефективність комунікативної взаємодії.

Як уже зазначалося раніше, кожна людина має ресурси, що можуть допомогти їй подолати проблеми.

Психотерапевт виконує роль царевича із казки "Спляча красуня" його завдання - розбудити внутрішні сили індивіда, та сприяти їх реалізації, інакше краса так і залишиться сплячою. Індивідуально-суб'єктивне сприйняття клієнтом реальності при цьому виступає основою підґрунтям психотерапевтичної допомоги.

Темп останньої буде залежати від того, наскільки запропоновані прийоми задовольнятимуть вимоги готовності клієнта до досягнення в недалекому майбутньому конкретних цілей з мінімальним ризиком та орієнтацією на успіх. І обидва партнери взаємодії отримують позитивний досвід: для клієнта - це переряджання в новій іпостасі; та терапевта - вдосконалення, підтвердження (спростування) правильності дій, індикатором якої може бути опір потребуючого допомоги.

Сам успіх залежить не стільки від методики, скільки від моделі життя самого психотерапевта; конгруентності відповідності її його вчинком. Довіра своїй інтуїції; надання собі права на експеримент; розуміння того, що не помиляється лише той, хто нічого не робить, дозволяє вивільнитися з вузько визначених меж та поринути в безмежжя креативності та спонтанності.

3. Терапевтична метафора як засіб позитивної психотерапії

Всі духовні маніфестації суб'єкта мають метафоричну форму, яка передбачає двоєдність зримого і прихованого, свідомого вияву і підсвідомого імпульсу, утвердження далекої смислової схожості під час заперечення актуальної смислової близькості ( ; 51).

В попередніх міркуваннях вже зверталась увага на такий важливий момент, як показ однобічності сприйняття світу клієнтом. Така позиція щодо себе не сприяє конструктивному розвитку подій, оскільки блокує виникнення позитивних ісайтів стосовно своїх здатностей і можливостей. Подолання усталеного застарілого погляду на предмети шляхом вдосконалення вміння бачити їх в іншому новому світлі дозволяє людині використати досвід, здобутий в одній галузі, для вирішення проблем, що виникли в іншій. Тобто, за словами Е.Е.Соловйової відбувається вивільнення та шліфування “метафоричних аспектів свідомості” - здатності відображати дійсність через осмислення предметів та явищ однієї категорії. Отож, на авансцену зявляється її величність Метафора.

Як відомо, метафорою називають слово чи вислів, вжиті в непрямому, переносному значенні. Красномовними будуть наступні приклади: камяне серце, золоті руки, соловїний голос, лебедина пісня…

Але метафора не обмежується лише вербальним вираженням, з повним правом метафоричними можна назвати і невербальні, тілесні іносказання.

В основі процесу творення метефори лежить подібність якостей одного предмету на якості іншого. Це схоже на визначення гри, яке дав Вигодський - “перенесення властивостей одних предметів на інші із створенням умовних ситуацій.” При цьому дитина не переносить властивості будь-яких предметів на будь-які; має бути якась відповідність, зовнішня подібність, тобто має місце образне уподібнення - символізм.. Можна провести паралелі аналогії до метафоротворення. В ньому відбувається зближення двох синтаксичних субєктів, хоч при ньому необовязковим є врахування найістотніших властивостей, обєктів.

Метафора часто передає узагальнені субєктивні враження про подібність двох явищ і уособлює собою той чи інший смисл або символ.

Людська мова складається із слів, кожне з яких є знаком, що фіксує якесь поняття. Літературна метафора, як допоміжний засіб в побудові завершеного художнього образу, також фіксує, має певне смислове навантаження. Проте виконанням естетичної функції не вичерпується цінність цього феномену. Коли метафора втілюється в сюжет або художній образ, який в алегоричній формі зображає особистісну проблему клієнта і вказує, натякає на її розвязання, тоді вона набуває якісно нової специфіки - вона стає терапевтичною. Особливості цієї трансформації визначили Міллс та Кроулі:”Якщо головною метою літературної метафори є описовість, то терапевтична метафора ставить своєю метою зміну, нове тлумачення, створення нової школи цінностей. Щоб отримати такий результат, терапевтична метафора повинна володіти образністю літературної метафори і бути ситуаційно близькою особистісному досвіду.

Наступні ознаки терапевтичної метафори є необхідними компонентами її структури та факторами, що визначають ефективність при застосуванні:

символічне зображення проблеми.

Уособлення персонажами метафоричних історій динамічних чинників підсвідомого, мотиваційних тенденцій.

Змалювання у тексті різноманітних навчальних ситуацій, з яких герой виходить переможцем.

Кульмінація розповіді (метафорична криза) - вирішальне випробування героя, яке він з гідністю долає (проходить).

Усвідомлення героєм себе у новій якості.

Звеличення героя, захоплення його чеснотами.

Найближчою в цьому сенсі до терапевтичної метафори є казка. Адже саме в казці є головний герой, який попри всі випробування і пастки, роставлені його недругами, святкує свій беззаперечний тріумф. Ототожнення себе з цим щасливчиком (хоча б на мить) дарує нам відчуття смаку перемоги, надзвичайної сили, якою він володіє. І чим більше таких ситуацій, чим частіше ми переживаємо щасливі хвилини разом з героєм, хай і вигаданої історії, тим міцніше відчуття впевненості у своїх силах, власній значущості. Це необхідна умова як нормального функціонування та життєдіяльності вже сформованої цілісної особистості, так і становлення ще неоформленої суті людини.

Не дивно, що казка є одним з важливих засобів соціалізації, стежкою, яка веде дитину в доросле життя. Розповідаючи малечі достовірні історії (чи вигадані), ми можемо і не підозрювати, що тим самим сприяємо збагаченню її обмежених уявлень про дорослішання. В цих історіях моделюється для них зміст самого життя.В трансактному аналізі цей процес назвали формуванням сценарію, плану життя, що відбувається в ранньому дитинстві під впливом найближчого для дитини оточення і визначає подальший перебіг подій, особливості поведінки свого “власника”, іноді незалежно від нього.

Розмірковууючи про наші цінності, ділячись нашою мудрістю, ми можемо дати дітям уявлення про життєві реалії, народження, розчарування, надії на мрії. І не страшно, що непіддається чіткому логічному визначенню, перекидаючи місток до інтуїтивного проникнення в суть течей і осягнення таким чином істини.

Казки - універсальний феномен, що користується повагою і визнанням не лише серед дітей, але і серед дорослих.Відкрите навязливе навчання та виховання не сприяє досягненню бажаного результату. Але коли вплив здійснюється мяким і прийнятним для людини способом, тоді успіх гарантовано. А причина проста, тому що виховання за допомогою казки не несе навіть натяку на директивність.

У вихованні своїх нащадків батьки переслідують наступні цілі: спрямовувати процес розвитку дитини до соціально прийнятих та особистісно корисних способів поведінки та сприяти формуванню почуття власної гідності, забезпечувати умови для реалізації її потенціалу. Це залежить від постійного вправляння, тренування та безумовної любові. Засторогою при цьому звучать слова В. Сатір: “…особистісна цінність не повинна бути заслужена поведінкою.” Поведінка може і підлягає оцінюванню, але цінність особистості недоторкана, оцінка не повинна оскверняти її. Хоча коли поведінковий вибір знаходиться під величезним впливом нашого Я-образу, наша особистісна значущість не залежить від цінності того, що ми робимо. Відношення між тим, що ми є, і тим , що ми робимо, термінах цінності не є взаємообумовленими. Людська істота цінна вже тому що вона існує. Прийняття цього як данності дозволяє рости в напрямі реалізації внутрішнього потенціалу. Тому кращим дарунком, яких батьки та інші дорослі можуть зробити дітям, - відчуття особистісної цінності, почуття впевненості, що вони компетентні та гідні любові. Немає нічого більш фундаментальнішого для дорослішання та набуття незалежності.

Важливим у казці є те, що головний герой, змагаючись за перемогу, використовує свої сили і можливості. А це - один з основних постулатів позитивної психотерапії. Як уже згадувалось раніше, кожна людина , яка має певну проблему, володіє і здатністю її вирішити. Це стає можливим внаслідок існування внутрішніх ресурсів особистості.

Ресурс - це не допомога ззовні чи щось на зразок цього. Він знаходиться в особистій історії; не десь там, далеко, поза індивідом, а в його позитивному досвіді закладені потенційні можливості для зміни свого життя. Терапевтична метафора, немов чарівний золотий ключик, повинна відкрити двері, заблоковані невпевненістю в собі і страхом та дати можливість стимулювати розвиток внутрішніх ресурсів.

В. Сатір запропонувала своєрідну модель змін, що відбуваються при цьому

Статус

Чужерідний кво

Елемент

Хаос

Чужерідний

Елемент інтеграція

хаос

статус кво нових ресурсів

інтеграція нових

ресурсів

статус кво

(стан балансу)

Початковий стан балансу може бути порушеним внаслідок втручання несприйнятного, чужерідного елементу, що робить неможливим нормальне функціонування організму. Як наслідок виникає неприємне відчуття хаосу, дискомфорту, яке гнітить індивіда. Так не може тривати довго. Повернення до стану кво, відновлення балансу проходить через інтеграцію нових ресупсів. Але це вже не попередній початковий стан балансу. Адже подолання проблеми дає новий позитивний досвід, тому індивід опиняється завдяки цьому на вищій сходинці свого особистісного розвитку. Статус кво зберігатиметься до того часу, поки не подіє знову чужерідний елемент. Тоді повториться описана вище послідовність подій.

Наведемо кілька прикладів використання інструментів, що сприяють інтеграції нових ресурсів:

Інструменти	Використання	Почуття	Нові почуття
Золотий ключ	Йти крізь пе-решкоди	Крах надій, слабкість	винахідливісь
Скарбничка мудрості	Розуміти себе та інших	Нерішучість, залежність	Впевненість у собі
Книга про мене	Записувати свої досягнення	Несхвалення себе	Самоцінність, власна неповторність та унікальність
Детективний капелюх	Усвідомлення відмінностей	Осуд, підозра, критика	Терплячість, визнання
медальйон	Приймати рішення. Вміти відмовляти	Боязкість, винуватість, знаходження під чиїмось впливом	Впевненість, свобода вибору
Паличка хоробрості	В нових си-туаціях вміти ризикувати	Сором'язливість, боязкість	Безпека, впевненість у собі
Чарівний компас	Внутрішні рамки стосунків і контролю	Невизначеність, нерішучість	Гордість, свобода
зернятко	Переосмислення помилки як можливості навчитися, переоцінка як ріст свідомості	самокритичність	самосхвалення

Ці інструменти використовуються представниками школи Р.Бендлера, але дана схема не вичерпує їх розмаїття, В процесі терапевтичної взаємодії може відбутися “вторгнення синтезу в зону аналізу, уявлення(образу) в зону поняття, уяви в зону загального, індивідуальності в країну класів”(Н. Д. Андрутюнова), що розширить межі (якщо вини існують) фантазії і підкаже правильне рішення.

Все раніше сказане стосується казки. Але не тільки вона може нести метафоричне навантаження. Терапевтичним ефектом можуть володіти міфи, байки, притчі. В художньому тексті не лише матеріалізуються основні структурні закономірності мови; втілюються певні риси, властиві людському мисленню взагалі, а й концентруються, кристалізуються важливі дані - знання, необхідні людині для оптимальної життєдіяльності. В процесах комунікації такі історії функціонують як цілісна одиниця, слугуючи можливим засобом для досягнення певних цілей. Крім цього текст є носієм та транслятором думок автора, його духовного світу.

Але цікавим є ще й те, що любов до казок, міфів, легенд не є жорстко визначена віком, статтю, професією, національністю, історичною епохою тощо. Вони повертають людину у світ дитинства, нагадують час, коли вона була пустотливим, грайливим, безпосереднім створінням, не обтяженим жодними проблемами дорослого життя, яке жило в гармонії з собою і оточуючими. Чи не цим пояснюється міфологізованість нашої свідомості, - віра попри всі негаразди в позитивне вирішення проблем. Однак шкода, що не всі можуть побачити серед сірих і непривабливих буднів життя барвисту, чарівну казку.

Бібліотерапія (використання книжок з лікувальною метою) напевне така ж давня, як світ. Художня література стає для дитини джерелом досвіду, підгрунтям формування ціннісних устремлінь; а для підлітка, спраглого пізнання власної суті - відповіддю на смисложиттєві питання. Не дарма так важливо, не зважаючи на вік, залишатися дитиною - “таких бо царство Боже” - найвище блаженство і щасливість. Бути дитиною зовсім не означає перебувати в полоні страху, невпевненості, цілковитої залежності, нікчемності та безсилля. Навпаки це відвага, почуття власної гідності, сили, це замилування світом, в якому повно несподіванок та загадок, це вміння бачити в краплині роси розсипи самоцвітів, проливному дощі - сльози хмаринки, весняному вітерці - невгамовного пустуна, а в собі - органічно невід'ємну, пульсуючу часточку цього буття, що зветься Космосом. Дитяча наївність, безпосередність обертається в мудрість ( ще несвідоме, інтуїтивне проникнення в суть речей) - (мікрокосм) людина вбудована в соціум і природу (макрокосм) за принципом матрійки, тому події, що відбуваються в макрокосмі синхронізуються з внутрішнім світом людини. Але цим не завершується процес пізнання. Наступний крок - розуміння необхідності, доцільності існування всього оточуючого. Яскраво розглядаються ідеї позитивізму: все, що існує, є добрим; людина є доброю; все, що з нею стається, також є добрим, навіть якщо при цьому порушується стан балансу. Дискомфорт, в свою чергу є добрим, оскільки зумовлює інтегарцію внутрішніх ресурсів індивіда, боротьбу, постійну динаміку, рух; а це - не що інше, як: оновлення, вдосконалення, ріст, саме життя. Побудова метафоричних конструкцій стає процесом вивільнення еврістичної сили. Володіючи нею, людина стає реальним суб'єктом творчої діяльності, господарем дійсності, здатним змінювати і творити її силою своєї уяви.

4. Діалогічна парадигма в позитивній психотерапії

позитивна психотерапія лінгвістичний бібліотерапія

Діалог - це не засіб, а буття людини.

(М. Бахтін)

В психологічній науці ще й досі не згасають суперечки щодо пошуку та вибору адекватного методу дослідження психіки та кінцевої мети психологічного дослідження. Протистояння опозиційних таборів виливається в численні дискусії між представниками природничо-наукової парадигми та гуманітарного підходу.

У виявленні об'єктивних закономірностей функціонування психіки, суть яких “ув'язнена” в причинно-наслідкових знаннях, бачать своє завдання природодослідники від психології. Критерієм наукового знання виступає істина, яка досягається шляхом експериментальної та логіко-математичної верифікації знань про реальність. Тому основним методом є експеримент, тестування, стандартизоване спостереження. Велика увага приділяється автоматизації досліджень, використанню статистичних методів. Все це робиться з метою дати відповідь на питання “чому ?”.

Гуманітарні психології зацікавлені в іншому. Їх хвилює відповідь на питання “для чого ?”. Метою дослідження стає встановлення каузальних (не причинних), а телеологічних (доцільних) зв'язківшляхом вивчення психічного феномену в цілому, в єдності всіх його частин, а не по елементах. Критику психології за те, що вона робить висновки з обмеженого числа однозначно пояснюваних елементів, поєднанні яких носить лише гіпотетичний характер, зустрічаємо в “Описовій психології” В. Дільтея. Психіку людини не можна розкласти на атоми, а потім скласти наново, бо здійснений синтез перепарованих раніше частин виявиться неадекватним дійсності. В результаті таких маніпуляцій психологи отримують не живу людину, а лабораторний екземпляр. Доцільність же може випливати з холістичного зв'язку явищ. Тому, за В. Дільтеєм - одним з першопроходців в теології, методом психології має стати “безпосереднє інтуїтивне осягнення взаємо проникаючої цілісності офекта, інтелекта і волі, взаємний баланс яких виражає внутрішню доцільність функціонування організму. Таким інструментом, що дозволяє емпатійно осягнути суть явища, напрям його розвитку є герметичні методи, а критерієм наукового дослідження, замість істини, стає ефективність людської життєдіяльності.

Не будемо, проте, встрягати у вищеописану полеміку. Сподіваємося, що сократівське: “Істина народжується в суперечці” знайде в ній своє підтвердження. Увагу привертає позиція М. Бахтіна: ”Людина ніколи не збігається з самою собою. До неї не можна застосувати формулу тотожності: А є А. Це узгоджується з розумінням людини як безмасштабної істоти, що трансцендує свої межі, не піддається кінцевим визначенням. Апарат психологічної науки не може і не повинен бути застосований тут безпосередньо.

Виходом з даної ситуації може бути запропонований Б. А. Флор енською духовно орієнтований підхід - використання діалогу як методу психології консультування, як методу пізнання душі людини. Практична психологія розглядається нею як гуманітарна наука, яка, щоправда, володіє власною методологією, відмінною від методології природничих наук.

Домінанта в ході бесіди на людину як конкретну живу особу, єдину і неповторну сприяє її вільному розкриттю. Об'єктивність та безпристрасність досягається бережливим спогляданням людини в людині, а це в свою чергу вимагає напруження люблячої душі. Ще Л. Толстой помітив, ... взаимная Любов есть основной закон жизни человеческой. Правда, что человек не может заставить себя любить, ... но из этого не следует, что можно обращаться с людьми без любви, особенно, если чего-нибудь требуеш от них. Не чувствуешь любви к людям - сиди смирно - ... занимайся самим собой, вещами, чем хочеш, но только не людьми... Только позволь себе обращаться с людьми без любви, и нет пределов жестокости и зверству”.

“Позазнаходжуваність” та “домінанта на співрозмовнику” виражають спрямованість на унікальну неповторну “Особу” (“Лицо”) іншого, його приховану від зовнішнього побіжного погляду красу. “Особа” - акумульоване, синтезоване неповторно індивідуальне та всезагальне в людині (архепринципи Юнга). Це уможливлює домінанту не лише на 1-й, певно визначеній, а на кожній людині. Вони передбачають вольове зусилля, спрямоване на подолання егоцентризму, проекцій себе на іншого з боку внутрішньої установки; вони репрезентують віче духовне начало, часточку трансцендентного в людині. З цієї точки зору діалог розглядається як духовно перетворююче спілкування, яке є первинним (“Спочатку було Слово...”) і без якого неможливе розуміння індивідуального, суб'єктивно вкладеного змісту слова.

Духовна індивідуальність людини породжує над свідому природу слова, основу внутрішнього діалогу, що відбувається між Я-наявним і Я-духовним. Творча інтуїція, совість, в яких виражається духовне Я. Я може не усвідомлюватися або слабо усвідомлюватися, але навіть в такому випадку може керувати людиною. Якщо її життєві установки не суперечать вічним духовним цінностям, тоді Я-наявне і Я-духовне не вступають в протиріччя і конфлікт - “живуть у злагоді”. Такий злагоджений внутрішній діалог між обома полюсами(реальним “маю” і потенційним, ідеальним “можу”) виступає основою повноцінною розвитку людини. Незадоволеність, беззмістовність існування, небажання жити - симптоми витісненого духовного Я із поля свідомості. Шлях подолання їх лежить через прийняття, усвідомлення реальності духовного Я.

Т. А. Флор енська визначає рівні діалогу за ступінню духовного просування співрозмовника, які є показниками духовного росту, руху до досконалості. Перехід від негативних, деструктивних емоцій до конструктивних відображається в співчутливому висловлюванні. Але це лише відправний пункт, початок шляху переображення духовного стану клієнта, мета якого - катарсис особистості - усвідомлення і примирення з витісненим духовним Я. В художній літературі далекий відгомін цього при чому ... зустрічаємо в “Нетерпение сердца” С. Цвейга. Люди можуть шляхом пасивного споглядання, поєднуваного з бажанням якнайшвидше позбутися, захистити себе та свої почуття від негативних емоцій, викликаних “видовищем”, забути, сховатися від них. Дехто обирає боротьбу - через усвідомлення проблеми, прийняття виклику долі, зайняття дієвої (активної) позиції, впізнання в іншому рівноцінної собі “особи” відбувається перехід від простого співпереживання (“шкода людину”) до конкретних реальних вчинків. А це все - результат внутрішнього діалогу, зважання всіх “за” і “проти”, автентичного вибору (найчастіше на користь ірраціональності, незрозумілій “здоровому глузду”), розтягненого в часі ваганнями та сумнівами чи зведеного до автоматизму установки, що не обмежує себе ними. Діалогічні стосунки стають першими стосунками, в які включається дитина. Між особистісні зв'язки 2-х людей визначають все психологічне та душевне на лаштування особистості, відношення людей до світу, себе, різноманітні переживання, пізнавальні, творчі здібності. В результаті інтеріоризації стосунків з іншими людьми та світом конструюється робоча модель. Це не що інше, як глибинна структура самосвідомості, яка не усвідомлюється індивідом, проте стає “признаною”, через яку він сприймає і усвідомлює себе та оточуючий світ. В центрі - конструкт “Я-Інший” - модель себе та близької людини, які нерозривно пов'язані та взаємообумовлені (характеристика себе визначається тим, як мене сприймає об'єкт своєї прив'язаності). В релігійно-філосовській концепції М. Буберра стосунки “Я-Інший” трансформуються в “Я-Ти” і “Я-Воно” - відношення.

“Я-ТИ” - відношення засвідчує первинність, “спаяна” єдність двох суб'єктіввзаємодії, коли “Я” знаходить підтвердження свого буття в “Ти”, наче в дзеркалі бачить себе в ньому. При чому, впроваджена апріорна інтенція “Ти” може реалізуватись не лише в людському спілкуванні, а й в особливому сприйнятті навколишніх об'єктівяк одухотворених ... Тобто спочатку дитина реалізує своє ставлення, а потім вже відбувається сприйняття об'єкту. Навіть звертаючись до розвитку свідомості в ... помічаємо міфологізованість у сприйнятті світу, ставлення до всього оточуючого як до живого (в первісних віруваннях Душа каменю, Дух дерева тощо).

“Я - Ти” - відношення передбачає цілісну духовну установку, на лаштування на іншого як унікальну, неповторну істоту. Відношення “Я - Воно” є вторинним; результати розчленування розумом “Ти” на складові (утилітарне, “що я можу з тебе мати”, “чим ти корисний для мене”). “Я - Воно” - відношення є неминучим наче тінь, від якої не втечеш і не сховаєшся сонячного дня; але, дивлячись лише на неї, ми ніколи не ризикуємо побачити її власника. Повертаючись до “Ти”, пройшовши через терня “Воно”, отримуємо нагороду - ... збагачення сенсу буття Іншого.

Дозволимо собі трішки проекспериментувати: за допомогою психологічного моделювання спробуємо визначити, чи є шанси на існування у “Ти - Воно” - відношення.

Назвати іншого “Ти”, означає надати йому особливого, виняткового статуту існування, як автономно незалежної, неповторної в своїх проявах субстанції. “Ти” знаходиться на одному рівні з “Я”, що виключає будь-яку зверхність у стосунках, будь-яке маніпулювання “Я - Воно” - відношення передбачає деяке практичне використання, застосування якостей “Воно” в діяльності або уявному плати на користь “Я”. Тоді відношення до себе не як до цінності (тут не йдеться про нарцисичну самозакоханість), а як до нікчемної істоти, що володіє певною сукупністю рис, активність якої обмежується рабською покірністю своєму кумиру, буде не чим іншим як перетворенням “Я” на “Воно”. Можливо саме через це ідолопоклонство, фанатичну відданість своєму важку (гроші, влада, кар'єра, родина ...) вважають одним з найбільших гріхів людства, за що раніше карали каменуванням. Та чи страшна вже фізична смерть після смерті духовної?

Доречним буде згадати всім відому фразу - заклик: “Полюби свого ближнього як самого себе”. Спочатку, дивлячись на Іншого, усвідомити своє існування і полюбити (прийняти себе), а потім повернутися до цього Іншого, щоб колись віддати свою любов. Коли Іншим є людина, а не якась матеріальна річ, то стосунки можуть мати наступну послідовність: прийняття себе, - прийняття схожого на мене - прийняття не схожого на мене, але рівнозначного мені.

Дехто може закинути, що любов вимагає повного самозречення, самозабуття. Але це не зовсім так. Психологічна сутність людини на думку І. В. Ф. Гегеля, полягає “... у здатності відмовитись від свідомості самого себе в іншому “я” проте в цьому забуванні і цьому щезненні вперше опановуючи самого себе і володіючи самим собою. Тобто людина ідентифікує (ототожнює) себе з предметом своєї любові так, що багато, розвій, процвітання цього предмету є найбільшою достатньою за це почуття. Проте, це ще не все: любов передбачає не лише турботу про Іншого, це і турбота про себе заради цього ж Іншого.

Повертаючись до розгляду діалогу як особливого методу пізнання іншої людини, розуміємо необхідність побудови на цьому принципі консультативної взаємодії. Для консультанта важливо бачити в клієнті “Ти”, яке володіє силою і спроможністю змінювати і керувати своїм життям і від якого в більшій мірі залежить таке жадане “зцілення”. Це виключає будь-яке маніпулювання консультантом, адже дати зрозуміти клієнту, що саме він і ніхто інший відповідає за своє життя, тому звинувачувати когось у всіх бідах не має жодного сенсу. Тим більше вимагання від психолога “чуда” без співпраці, взаємодії буде невиправданим.

Цікавими щодо цього є результати практичного застосування запропонованої А. Ф. Кодовим моделі психологічного консультування. Використання діалогу в якості основного принципу консультування дозволяє психотерапевту створити простір взаємодії. На нашу думку, процес консультування може мати наступний вигляд, зображений на рисунку 1.

На деякий час спільною метою консультанта і клієнта стає вирішення проблемної ситуації.

Їх активність включена і протікає в певному просторі, в якому може створюватись і підтримуватися постійно певний рівень напруги, оскільки “Я - Ти” - відношення вимагає від обидвох актуалізації своєї діалогічної інтенції. А повноцінний діалог між “Я” і “Ти” може здійснюватися лише за умов паритетності, тобто суттєвих “поблажок” для клієнта не існує. Для того, щоб досягнути цілі, вони повинні подолати відстань, що розділяє їх, разом.

І якщо терапевт робить крок назустріч, проходить свою частину шляху, то це саме повинен зробити і клієнт. Лише за цієї умови, а не в результаті “витягання на своїх плечах”, символічного союзу, можливе ефективне вирішення задачі. Клієнт є повноцінною зрілою особистістю, а не залежною від волі інших немічною дитиною, тому долання шляху повинно проходити пліч-о-пліч.

Іноді людині важко подолати замкнуті межі свого індивідуального простору, хоча б зробити їх прозорими для консультанта. Для уникнення “загарбницького втручання на територію” консультованого або тиску, можна застосовувати різні прийоми. Один з них - використання фрази: ”Ви можете розказати , Що Вас турбує, але я не зобов'язую Вас це робити”. Це створює напругу, оскільки проблема хвилює клієнта і консультант дає зрозуміти, що остання також керує процесом взаємодії; ніщо не змушує його робити, говорити те чи інше; за всі дії, слова він буде нести відповідальність сам. Терпляче, турботливе очікування “кроку назустріч” дозволяє клієнту зібратися з силами і зробити самостійний вибір: бути чи не бути взаємодії.

Входження в світ іншої людини може бути схожим на процес дифузії. Якщо людина нікого не “впускає” і не “випускає”, живе у своїй замкнутій реальності, то діалог здійснювати досить важкі, а іноді просто неможливо. Та і не позаздриш такій людині: в її духовному світі немає радості збагачення від інтимного (родинно - близького) “Я - Ти” - спілкування.

І знову художня література подає нам яскравий приклад цього. В “Повороте ключа” Н. Інвантер одна з героїнь говорить про запобіжні заходи проти туги: “Вся справа в тому , ... какой поворот ключу дать ... он и отомкнуть и запереть может. Иной замкнёт душу, вот как дверь запирают - чтобы кто чого не вынес. И правда не вынесут. ... Вот душа и сохнет”.

Як бачимо, діалог супроводжує людину всюди. Це не тільки спілкування з оточуючими, вербальна чи невербальна експресія. Це апріорне внутрішнє на лаштування (установка) на взаємодію з Іншим як з рівновеликим мені, особливим і неповторним “Ти”. Адже для того, щоб судити про людину, слід, щонайменше, проникнути в найпотаємніші схованки (куточки) її думок, страждань, хвилювань. А потім бережливо, турботливо, терпляче і трепетно видобувати з руди (різноманітного нашарування страхів, комплексів, механізмів захисту, бар'єрів тощо) коштовні самоцвіти - внутрішні ресурси особистісного росту.

Загалом, можна виділити наступні функції історій:

· функція дзеркала - відображення спонукає, викликає міркування. Асоціюючи себе з тим, про що дізнався з історій, з якимось героєм клієнт тим самим говорить про себе, свої конфлікти, бажання;

· функція моделі - історія пропонує кілька альтернативних варіантів дій, дає можливість обирати з них;

· функція спостереження - терапевтичний процес стає триступеневим: лікар - історія - клієнт. Виражаючи свої думки, своє розуміння історій, подаючи власне тлумачення розповідей, клієнт дає інформацію, яку йому було б важко повідомити без цього посередника;

· функція зберігання досвіду - навіть після закінчення терапевтичного сеансу історія продовжує свою роботу “реанімації” клієнта;