Основи психології

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ВІННИЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра психології

Контрольна робота

Основи психології

Варіант№ 7

Вінниця 2009

Перелік питань

1. Ідеї К. Г. Юнга і сучасна психологія

2. Активні методи навчання. Ділові ігри

3. Ефективне спілкування та його передумови

4. Фактори, що викликають стрес (стресори)

Література

1. Ідеї К. Г. Юнга і сучасна психологія

Можна сказати, що Карл Густав Юнг (1875--1961) був першим сучасним психологом, який зумів кинути виклик західній психології, самій її суті і філософським засадам, тобто ньютонівско-картезіанському світогляду. Він наполягав на перевазі несвідомого над свідомістю, містичного над науковим, таємничого над відомим, того, що твориться над відтвореним, релігійного над профанним. Юнг приділяв чимало уваги несвідомому та його динаміці, але його уявлення про нього радикальним чином відрізнялись від фрейдівських. Він розглядав психіку як комплементарну взаємодію свідомого й несвідомого компонентів при безперервному обміні енергією між ними. Для нього несвідоме не було сховищем витиснутих пригадувань, заборон. Він вважав його творчим, розумним принципом, що пов'язує індивіда з усім людством, із природою й космосом. Вчений вважав, що несвідоме виконує в суспільстві проективну й теологічну функцію. Вивчаючи динаміку несвідомого, Юнг відкрив функціональні одиниці, які отримали назву комплексів. Він визначив їх як констеляції психічних елементів (ідей, думок, ставлень і переконань), що об'єднуються навколо певного тематичного ядра та асоціюються з певними відчуттями. Юнгу вдалося дослідити комплекси від біологічно детермінованих ділянок індивідуального несвідомого до первинних патернів, які породжують міф і які він назвав архетипами. Саме Юнг розширив уявлення про людину, визнаючи її схильність до трансцендентності у розширенні межі власного Его та особистого несвідомого і з'єднання з вищим "Я", яке розмірне усьому людству і всьому космосу. Довготривалі спостереження практичного психолога дозволили Юнгу проаналізувати накопичений матеріал (фантазії, ілюзії, сни) і виокремити узагальнені образи і мотиви, притаманні не тільки віднесеним на відстані територіям, але й рознесеним у різних історичних періодах людської історії. Це дало підстави для ствердження про існування як індивідуального несвідомого, так і колективного, расового несвідомого, загального для всього людства, що є проявом творчості космічної сили. Тому порівняльну релігію і всесвітню міфологію слід розглядати як унікальне джерело інформації про колективні аспекти несвідомого. Вперше таке припущення було виказане Г. Лебоном, коли він наголосив, що "долею народу у набагато більшій мірі керують померлі покоління, ніж ті, що живуть: ми одночасно діти своїх батьків і своєї раси, тобто всього ряду предків. Не тільки відчуття, але ще фізіологія й спадковість визначають для нас вітчизну другою матір'ю. Той запас ідей і відчуттів, який приносять із народженням у світ усі індивідууми однієї і тієї ж раси, утворюють душу раси. Невидима в своїй сутності, ця душа видима в своїх проявах, так як у дійсності вона править усією еволюцією народу". Юнгові належить визначення понять універсальних міфологічних мотивів (міфологем), які виявились тими структурними елементами, що породжують міфи в несвідомій психіці і в різноманітних міфологіях народів. Якщо З. Фрейд розглядав релігійні й духовні питання з точки зору раціонального мислення, то Юнг був схильним інтерпретувати релігію з точки зору ірраціонального і навіть таємного. Він переконливо вбачав реальність духовного виміру в універсальній схемі речей. Основне припущення полягало в тому, що духовний елемент -- це органічна і невід'ємна частина психіки. А справжня духовність -- один із аспектів колективного несвідомого. Вона не залежить від культурної та освітньої програми підготовки індивідуума. Через самодослідження і самоаналіз індивідуум досягає необхідної глибини, в свідомості спонтанно з'являються духовні елементи. Таку думку Юнга поділяють відомі вчені, які ретельно вивчали різні вияви і можливості людської психіки (Налімов 1995; 2000; Гроф 2002). Кардинально різняться погляди Юнга і Фрейда на природу основного поняття психології -- лібідо. Юнг вбачав в ньому не виключно біологічну силу, спрямовану до механічної розрядки, а споглядальну силу природи -- космічний принцип, який можна порівняти із elan vital (життєвим проривом). Справжня оцінка духовності і розуміння лібідо як космічної сили знайшли своє відображення в універсальній концепції Юнга про функції символів. Фрейдівські символи, які заступають одне одного в снах, Юнг визначив як "знаки". На його думку, справжній символ вказує від себе -- на більш високий рівень свідомості. Слід сказати, що з часом ці погляди Юнга набули розвитку й поглиблення в концепціях А. Адлера, В. Райха, О. Ранка, А. Лоуена. Так, по мірі розвитку теорії і реалізації своїх ідей, Райх переконався в існуванні первинної космічної енергії, яка є джерелом трьох великих сфер екзистенції, що виникають з неї в складному процес і диференціації: механічної енергії, неорганічної маси і живої матерії. Цю енергію вчений назвав оргоном, основною якістю якого є пульсація. Винаходом Райха стали біоенергетичні процеси взаємодії "оргонової енергії, що не має маси" та "оргоновою енергією, що стає матерією" -- саме в цьому полягає сутність істинного розуміння Всесвіту, природи і людської психіки. Досвідами В. Райх довів, що потік оргону та його динамічні напластування можуть пояснити такі несхожі явища, як народження субатомних часток, походження життя, ріст, рух, статеву активність і процеси відтворення, психологічні явища, сяяння, виникнення галактик. Незвичні роздуми дослідника, по суті, цілком відповідають останнім науковим досягненням. В своїх поглядах на природу він помітно наблизився до уявлення про світ, запропонованого квантово-релятивістскою фізикою, стрижнем якого є єдність всього живого, а фокусом -- не субстанція і жорстка структура, але процес і рух разом із визнанням активної ролі спостерігача (Райх 1997:269-274). Ідеї Райха про спільне походження неорганічної матерії, життя, свідомості і знання багато в чому нагадують філософські міркування Д. Бома (Bohm 1980). Його заперечення проти універсальної дієвості принципу ентропії і другого закону термодинаміки, по суті, схожі з результатами глибокої й ретельної роботи І. Пригожина. В сфері психології Райх теоретично і практично наблизився до відкриття пренатальної сфери несвідомого. Однак, в деяких поглядах на природу релігії, містицизму і природи божественного начала в людині, вчений не поділяв поглядів Юнга, зокрема, в схильності наділення психології духовністю. Отто Ранк розширив сферу впливу родової травми на психіку індивідуума, яка в подальшому його житті відіграє роль людських переживань. Аналізуючи людську культуру, він дійшов висновку, що травма народження виявляється могутньою психологічною силою, яка лежить в основі релігії, мистецтва та історії. Глибочина коренів мистецтва занурена в "аутопластичну імітацію" вирощування і вивільнення із материнського черева. Було досліджено, що мистецтво, починаючи із давніх часів, виявляється могутнім засобом психологічної адаптації людства до цієї первісної травми -- травми про народження. Історія людського помешкання, починаючи від пошуків примітивного і закінчуючи складними архітектурними спорудами, відображає інстинктивний спогад про матку -- тепле сховище, що захищає від небезпеки. Отже, зміни, що були внесені Юнгом у психоаналіз З. Фрейда, виявились по-справжньому революційними. Саме його ідеї радикально позначились на просування психоаналітичної науки XX століття, і які в свою чергу мали вплив на поступ ідей в інших сферах знань про людину і спричинили до перегляду фундаментальних філософських поглядів західної науки. К. Г. Юнг доволі ґрунтовно цікавився революційними розробками А. Ейнштейна у сфері квантово-релятивістської фізики, підтримуючи плідні зв'язки із багатьма з її засновників. На відміну від інших теоретиків психоаналізу, Юнг завжди намагався виявити глибинні духовні аспекти психіки та людського існування, вивчаючи релігійний досвід, в якому, на його переконання, духовний елемент -- це органічна і невід'ємна, вроджена частка людської психіки. Осмислюючи відкриття Ейнштейна, Юнг усвідомлював, що стає недостатнім суто історичний і детермінований підхід щодо пояснень природи психічних явищ через раціональний підхід у площині біологічних коренів у ланцюгу лінійної обумовленості. І тільки могутній інтелект і геніальна інтуїція вченого, роздуми над революційними відкриттями у царині природничих наук, дали Юнгу усвідомлення, що лінійна причинність не може бути єдиним і з'єднуючим принципом в природі. І він вводить поняття аказуального з'єднуючого принципу -- синхронності, означена осмисленням збігу подій, розділених в часі і/або в просторі. З часом значення концепції синхронності віднайшла своє підтвердження через проведену значну емпіричну роботу в лабораторіях і клініках західної Європи та Америки. Відкриття Юнга та його учнів і послідовників спонукали суспільство до перегляду і модифікації глибинної психотерапії, яка "реабілітувала" частину проявів людської психіки (психозів, трансів, фантазій тощо), змінила погляди на її духовний вимір. З огляду на сказане, змінилась значущість процесів смерті -- відродження, містерій Стародавнього Світу і ритуалів переходу, що існують в туземних культурах. Тому, головний внесок Юнга полягає у визнанні духовних вимірів психіки та його відкритті в трансперсональних сферах. Юнгіанський аналіз приділяє увагу динаміці архетипів і колективного несвідомого, міфотворчій якості психіки, певним типам медіумічних явищ і синхронним зв'язкам психологічних процесів із об'єктивною реальністю. На думку С. Грофа (Гроф 2000:214), саме юнгіанська школа психоаналізу найкращим чином підготовлена до роботи з матеріалами трансперсонального рівня. Окремо слід додати, що існує можливість суміщення всіх без винятку досліджень людської психіки та її проявів в системах З. Фрейда, К. Г. Юнга, В. Райха, О. Ранка та ін. дослідників в єдину картографію свідомості. Таким універсальним началом виступає тринітарна парадигма українського мислителя П. Харченка, яка уможливлює з'єднання у безперервний єдиний потік усі без винятку рівні, в тому числі -- між матерією і психікою. Кожен із дослідників вивчав визначені рівні тканини феноменального світу і занурюючись до їх осмислення: З. Фрейд -- до біографічного або підсвідомого; К. Г. Юнг -- до колективного несвідомого та енергетичного походження архетипів; О. Ранк -- до рівня біологічної пам'яті про травму народження; В. Райх -- наблизився до розуміння космічного єднання людини в мить оргазму з першоджерелом -- космічною енергією; С. Гроф -- до рівня перінатальних матриць. Але всі ці рівні виявляються частками єдиного цілого, якою є природа людської свідомості. Сучасні дослідження в різних сферах знань концептуально поєднують наукові дані фізики, біології, генетики, фізіології мозку, окреслюючи деякі універсальні принципи, залучені в цих сферах, хоча вони і набувають своєї специфіки в них. Так, концепція Д. Бома про імпліцитний та експліцитний порядки та ідея про те, що деякі важливі аспекти реальності недоступні досвіду та вивченню при звичних обставинах, мають пряму значущість для розуміння незвичних станів свідомості. Приховані стани свідомості виявляються імпліцитними для повсякденної реальності і перевищують її за порядком. У зміст цієї "прихованої реальності" входять елементи колективного несвідомого, історичних подій, архетипних і міфологічних явищ, динаміка минулих втілень. В теорії розширення сфери свідомості архетипи виступають як ключі або феномени -- космічні принципи, які відкривають доступ до тканини імпліцитного порядку Всесвіту. Їх слід розуміти як упорядковуючи принципи, що стоять над матеріальною реальністю та її передуючі, а не як її похідні. Свідомість має доступ до всіх форм явного й неявного порядків, а матриця всіх рівнів, що була описана у "вічній філософії" -- це необхідна передумова фізичного, біологічного рівнів. Людська психіка за своєю сутністю сумірна із усім Всесвітом. Це блискуче підтвердили відкриття багатьох дослідників різних сфер знань, але відкриття колективного несвідомого та енергетичної природи архетипів К. Г. Юнга позначились на становленні наукового світогляду XX століття. Одностайно вчені зійшлися в думці, що планетна цивілізація наближається до часу зміни головної парадигми. Парадигма майбутнього спроможна сприйняти і синтезувати всі різноманітні дані квантово-релятивістської фізики, теорії систем, дослідження свідомості, нейрофізіології, а також давньої духовної філософії, шаманізму, первісних ритуалів, практики цілителів, повинна включати взаємодоповнюючі дихотомії на трьох рівнях: космосу, індивіда і людського мозку. Всесвіт тоді виявився би як в своєму феноменальному, експліцитному або розгорнутому порядку, так і в трансцендентальному, імпліцитному або згорнутому аспекті. За таких умов, на рівні людини відповідною доповняльністю стає біологічний рівень індивіду і необмежене поле свідомості. Така дихотомія буде відображена у подвійному аспекті людського мозку, що сполучає цифрове, комп'ютероподібне функціонування і паралельну обробку, керовану холономними принципами. В двадцятому столітті К. Г. Юнг відродив давню ідею архетипів і ввів їх в сучасну глибинну психологію у вигляді психологічних принципів, первинних структур, що організовують психіку. Юнг та його послідовники досліджували і доволі докладно описали важливу роль, яку архетипи відіграють у житті окремих людей, народів і природи. В багатьох наукових статтях і книгах, а також в популярних творах авторів -- послідовників концепції Юнга, стверджується, що наші особисті якості і поведінка відображають динаміку могутніх архетипних принципів і ми втілюємо ці характерні архетипні теми в своєму повсякденному житті. Важливою особливістю архетипів є те, що вони не прив'язані до людського мозку, але діють із позамежних сфер і спричиняють синхронний вплив як на психіку окремої людини, так і на події, що відбуваються в світі. Сучасні дослідження свідомості підтверджують безсумнівне існування архетипів, вказуючи, що ці архетипи можна переживати в холотропних станах свідомості. Ці дослідження надали безліч фактів і доказів того, що відкриття трансперсональних переживань, пов'язаних із архетипами, розкривають втрачені знання про міфологічну реальність культур, в яких саме змінені стани свідомості були джерелом обрядотворчості. А сама обрядотворчість виступала важливою єднальною ланкою між живим Космосом і Людиною, Небуттям і Буттям, узгоджуючи їх існування Одного в Другому. Спадщина К. Г. Юнга виходить далеко за межі суто психологічних досліджень. Його вчення охоплює психологію, етнографію, фольклор, історію релігії, історію науки в цілому, а концепції-- "психологічні типи" і "архетипи колективного несвідомого"-- це не просто психологічні теорії. Характер їх викладу, коло проблем, що постають у зв'язку з ними, свідчать про їхнє широке світоглядне значення. Розгляд своєрідної теорії поступу людської культури залишається актуальним завданням історико-психологічної думки. Юнг не залишається тільки в рамках психоаналізу: провідним у людській психіці та поведінці він визнає несвідоме, замислившись над взаємозв'язком елементів колективного несвідомого з динамікою міфологічних явищ, історичних подій та змістом "неявної реальності". Виходячи з екзистенціального мотиву Юнг виявляє однобічності фрейдівської та адлерівської теорій. Разом із цим він обирає індивідуалістичну точку зору, з якої далі критикує цивілізацію, визначає людську цивілізацію як "помилку" природи при створенні людської істоти. За Юнгом, постає необхідність звертання до колективного несвідомого. Підбираючи докази, Юнг робить посилання на працю Фрейда "Дитячі пригадування Леонардо да Вінчі", в якій наводяться факти з висловлювань Леонардо про двох його матерів, Юнг бачить у цьому "міфологічний мотив". Адже й багато героїв різних сказань мають двох матерів (земну й небесну), що з часом його учень К. Керен'ї визначив як "існування релятивного й абсолютного початків" (Керен'ї 1996:20-21). Ці факти начебто виходять за межі особистих згадок і породжують думку, що в людині, крім особистих споминів, існують великі первісні картини, як їх ще задовго до виникнення аналітичної психології назвав німецький історик культури Я. Буркгардт. Юнг підходить до свого іншого відкриття -- ідеї про найглибший шар несвідомого, в якому дрімають загальнолюдські, первісні образи, що отримали славнозвісну назву архетипів колективною несвідомого, або домінанти.

За визначенням Юнга, архетипи -- це комплекси якихось пережитих подій, які постають фатальним чином, а їхня дія починається саме в нашому особистому житті. Бажаючи показати, що ця ідея має саме "архетипну" природу, а також те, що вона розроблялася філософською думкою протягом тисячоліть. Юнг віднаходить цей термін у працях стародавніх ідеологів церкви (Філона Іудейського, Іринея, Діонісія Ареопагіта, Августина), а серед своїх сучасників -- у Л. Леві-Брюля. Але найбільше Юнг цінує вчення Плотина про "потойбічний" світ ідей, що влучно розкриває зміст поняття архетипу. Таким чином, постають два шари несвідомого: той, що належить особистості, і той, що властивий колективу, спільноті. З часом вчений розвинув цю ідею в концепції синхронності.

Первісні колективні образи як найстаріші й найзагальніші форми уявлень людини є водночас і почуттями, і думкою. У цьому -- їхня нерозчленованість і синкретизм. Вони мають власне самостійне життя. Юнг іде ще далі --до Платона, показуючи його як свого однодумця. Ейдос у Платона -- це вічні ідеї, що є прообразами речей і зберігаються як трансцендентальні вічні форми в наднебесній царині. Варто простежити, як тлумачить психолог-аналітик тисячолітні "мандри" однієї з найвидатніших думок людини, а саме -- ідеї збереження енергії. Ідея енергії та її збереження, стверджує Юнг, має бути первинною картиною, яка перебуває в колективному несвідомому. Вона споконвіку існує в людському духові і діє крізь тисячоліття. Цим усю історію пізнання Юнг зводить до однієї площини -- архетипів колективного несвідомого, що фатально визначають наперед хід людської думки. Читач творів Юнга має немовби забути про чіткі межі, що розділяють міфологію, релігію, псевдонаукові (астрологічні, окультні та ін.) уявлення, а також мистецтво і науку. Доцільно згадати концепції фізичного Вакууму Г. Шипова, Єдину теорію Світу О. Бугайова, концепцію Триіпостасного збудженого Вакууму П. Харченка та концепцію про імпліцитний та цілісний порядок Д. Бома у контексті "вічної філософії" з архетипами, що діють як ключі, підтверджуючи геніальну здогадку Юнга про існування універсальних принципів. Ці універсальні принципи описують різні ієрархічні рівні реального, в тому числі й людську психіку.

За Юнгом, первісний образ, пов'язаний з ідеєю збереження енергії, виник ще в рамках релігійних уявлень. Найпримітивніші релігії в різних частинах Землі мають в основі своїй цей образ. Єдиною та вирішальною думкою так званих динамістичних релігій є те, що існує загально розповсюджена магічна сила, яка визначає собою події світу. Д. Тейлор і Дж. Фрезер назвали це явище анімізмом. Насправді ж первісні люди не розуміли під своїм поняттям сили нічого "душевного" або "духовного", а лише те, що один американський дослідник блискуче назвав "примітивною енергетикою". Це поняття відповідає уявленню про душу, дух, бога, здоров'я, тілесну силу, плодючість, чаклунство, магічний вплив, повагу, цілющі засоби, а також певні форми характеру, яким властива афективна розрядка. Полінезійці словом "mulungu" (примітивне поняття енергії) називають дух, душу, демоністичну істоту, чарівну силу, дивні речі, явища. Ці поняття є першим розумінням бога у первісних людей. У ході історії образ його розвивається дедалі в нових варіаціях. У Геракліта ця світова енергія тлумачиться як "вічно живий вогонь", у стоїків це -- першотепло, сила долі. В середньовічних легендах її уявляють Аурою, святим сяйвом. Вона палає полум'ям з даху хати, в якій святий лежить в екстазі. Душа є саме такою силою, згідно зі стародавніми поглядами. В ідеї про її безсмертя мислять її збереження, а в первісному та буддійському уявленні тлумачать метаморфози душі за константності її суті. Тепер нам стає зрозумілою традиція вшанування "душ померших", яка пронизує річне обрядове коло українського календаря. Юнг уважав, що людських богів треба знову відкрити як психічні фактори, а саме як архетипи несвідомого. Свій образ несвідомого людина бачила у вигляді русалок, сирен, мелузін, дріад. Ще раніше це були духи лісів, полів, річок. Багато з того, що ми розуміємо сьогодні як складову нашої психічної природи, у первісної людини було навкруги. Складність психічного зростала в міру того, як природа втрачала духів. Змінювався Всесвіт, разом з ним змінювалася і людина. Якщо архетипи вічні, всесильні й визначають наперед людську діяльність, то можна зробити висновок про те, що ідея бога в тій чи іншій формі буде супроводжувати людство аж до його останнього подиху. Такий ідеалістичний антропологізм у поясненні проблем походження та долі релігії Юнг виявляє і в тлумаченні соціальних явищ, у суперечностях він бачить динаміку суспільного життя. Проте вони не стосуються об'єктивного світу, а мають суб'єктивний зміст як відношення між раціональним та ірраціональним, свідомим і несвідомим тощо та зводяться до механізму компенсації. Юнг широко використовує уявлення, пов'язані з тією чи іншою релігією, найбільше -- з віруваннями стародавньої Індії. Вчення про карму допомагає Юнгові в розкритті сутності архетипу. Санскритський термін "кар" означає "створювати". Мова йде про один із принципів індійської філософії, за яким поведінка одного індивіда створює зародок, що розвивається в іншому індивідові та прямо визначає його долю. Карма -- це вплив хороших або поганих дій на постійне переселення душ. Стан (багатство, бідність, пошана, приниження і т. ін.), в якому людина народжується, стає нагородою або помстою за вчинки, здійснені в попередніх поколіннях. Уявлення про аватару теж має схожість з уявленням про архетип. Спільне у них в тому, що певний вихідний "патерн" впливає і фатально визначає майбутню поведінку людини. Докладно досліджує й висвітлює ці питання О. Бугайов. Зв'язки свідомого з несвідомим, переживання цих зв'язків були названі Юнгом трансцендентною функцією. Спираючись на реальні та уявні, або раціональні та ірраціональні дані, вона перекриває розрив між свідомим і несвідомим. Енергія, напруженість, що виникає внаслідок їхньої взаємодії, виражається у фантазіях, мареннях та сновидіннях. Образи й символи тільки тоді виявляють свою ціну, коли вони підпорядковані синтетичному тлумаченню, яким, власне, й займалися священнослужителі докласових суспільств. Але найяскравішого виявлення цей факт набуває у ведійській традиції, яка природно народилася з природної культури початку XXX тис. до н. е., про що є сенс говорити докладно в окремих лекціях. Юнг помічає, що символи набувають форми мандали -- круга, який має в собі квітку, хрест або колесо, з тенденцією до повторення числа чотири (кількість пелюсток, смуг або спиць), що має уособлювати чотири головні психічні функції (мислення, емоції, відчуття та інтуїцію: всі інші є похідними, другорядними). Ця містична символіка зі стародавніх та середньовічних часів має виражати єдність психічної натури людини. Ці здогадки великого вченого чудово підтверджуються концепцією О. Бугайова. Ідея про автономні шари психічного на пізніх етапах творчості Юнга набула подальшого осмислення. Про єдину психіку людини на протиставлені один одному шари Юнг розвиває до розуміння індивідуалізації. Ця "етажеркова" психологія своєрідно тлумачить поняття особистості, індивідуалізації, творчої неповторності людини. Момент індивідуалізації, своєрідності наявний не тільки на рівнях особистого, а й колективного, що блискуче довів у своїх працях В. Налімов. Найхарактернішим вираженням колективного несвідомого є, за Юнгом, такі форми народної творчості, як тайновчення, міф та казка. Правда, вони не показують архетип у його інтимній, безпосередній, первісній основі. Адже вони виступають для людей в усвідомлених, специфічно відчеканених протягом тривалого часу формах. Ось чому поняття архетипу лише частково відповідає поняттю "representation collectves" Л. Леві-Брюля, бо свідчить про такий психічний зміст, який ще не набув усвідомлених форм. Розкриваючи солярні, місячні, метеорологічні, рослинні та інші теорії походження міфів, Юнг докоряє їхнім авторам, що вони не показали основного, а саме того, що міфи передусім є виявом психічного, суті душі. Читачеві Юнгових творів треба зрозуміти, чому саме для первісної людини процеси природи є символічним вираженням "внутрішньої несвідомої драми душі", чому ця душа стає доступною для свідомого пізнання лише шляхом проекції. За Юнгом, розвинені релігії далеко відстоять від первісного образу -- привабливого, прекрасного, сповненого таємничих передчуттів. Це має пояснювати факт захоплення з боку людини Заходу символами Сходу, а людини Сходу -- символами Заходу. Адже ці символічні картини створені з "першоматерії одкровення" і відображають первісне уявлення божества. Історія релігії, за Юнгом -- це історія зміни символічних образів, які виражають архетип. Із часом вони відмирають, тому що не виражають його адекватно, а лише у формі свідомості. Юнгові архетипи виступають своєрідним першодвигуном в історії людської культури. Але цим вона позбавляється своєї власної історії. У кращому разі вона лише так чи інакше перелицьовує первинно дане. Через протиставлення свідомого й несвідомого Юнг намагається зрозуміти історію людської культури. В такому тлумаченні свідомість постає у спрощеному вигляді. На думку Юнга, первісні люди боялися сваволі афектів, тому що у стані афекту досить легко втрачається свідомість. Виходить, ніби всі наміри людства було спрямовано на те, щоб зміцнити свідомість. Цій меті слугували ритуали, "колективні уявлення", догми. Вони були своєрідними дамбами, зведеними проти небезпечних акцій несвідомого, що встановлювали гармонію між Буттям і Небуттям. Психологія, що задовольняється чистим інтелектом, ніколи не може мати практичного сенсу: адже цілісність душі ніколи не можна охопити раціонально. Юнг упевнений, що "земно народжений" інтелект є тільки мечем або молотом людини, але не творцем духовних світів, не батьком душі". Це випливає з провідної ідеї аналітичної психології Юнга. яка пов'язується насамперед з позанауковим розумінням несвідомого. Шляхи до несвідомого для інтелекту закриті. Несвідоме є такою сферою природи, яку не можна довести, це така частина таємниці природи, до якої ми можемо тільки прислуховуватись, але не можемо оволодіти нею. Наука тут безсила.

Альтернативою наукового дослідження людської психіки у Юнга фактично виявляється містичне осяяння. Адже і предмет його має містичний характер: колективне несвідоме і насамперед його архетипи ніколи не входять у свідомість безпосередньо, а тільки у формі архетипних уявлень -- у своєму інобутті. Якщо на початку діяльності Юнг іще розробляв експериментальний метод дослідження, то в період розробки проблеми архетипів він указував, що експеримент ніколи не зможе досягти успіху в осягненні природи людської душі, якщо перед цим не накреслити (в містичній інтуїції) приблизно правильну картину складних психічних феноменів. Ідеї видатного психолога-мислителя щодо заглиблення й розуміння сутностей архетипів набули подальшого розвитку в працях С. Грофа та Е. Ф. Едінгера. Так роботи відомого аналітика Е. Ф. Едінгера містять блискучий розвиток синтезу основних ідей Юнга про співвіднесення Его і Самості (Едінгер 2000), а праці С. Грофа уточнюють духовні виміри психіки щодо динаміки архетипних структур в його відкритті трансперсональних шарів психіки (Гроф 2000). Цікавими виявляються праці К. Керен'ї, який розвиває ідею релятивного й абсолютного в людській психіці, разом з коментарями самого Юнга (Керен'ї 1996, 2000), а також учнів Юнга -- М.-Л., фон Франц, А. Яффе, Дж. Л. Хендерсона, І. Якобі. Вдалими виявляються студії К. П. Естес, яка дослідила жіночий архетипний образ в міфах і сказаннях (Естес 2000). Слід згадати блискучу роботу про дослідження ведійської традиції Ф. Б. Я. Кейпера, який здійснив майже неможливе: віднайшов відповідності наповнення давніх Вед через символи космогонії і зачаття (Кейпер 1986). Революційне значення мала в свій час робота О. Ранка "Травма народження", в якій вчений довів значущість інформації, пов'язаної з народженням людини (Ранк 1999). Отже, деякі категорії трансперсональної сфери досвіду психологія Юнга дослідила досить докладно. Це стосується, перш за все, динаміки архетипів та колективного несвідомого, міфотворчі якості психіки, певних типів медіумічних явищ і синхронного зв'язку психологічних процесів із об'єктивною реальністю. Головним висновком, який був в свій час сформульований С. Грофом, стає "осмислення сучасною наукою архетипів як принципів, що упорядковують матеріальну дійсність, які їй передують, але ніяк не виявляються її похідними; архетипи можуть бути зрозумілими тільки як феномени sui generis (в своєму роді), як космічні принципи, що вплетені в тканину імпліцитного порядку" (Гроф 2000:107-108).

2. Активні методи навчання. Ділові ігри

Одна з найважливіших проблем дидактики - проблема методів навчання - залишається актуальної як у теоретичному, так і безпосередньо в практичному плані. Залежно від її рішення перебувають сам навчальний процес, діяльність викладача й студентів, а отже, і результат навчання у вищій школі в цілому.

Термін "метод" походить від грецького слова "methodos", що означає шлях, спосіб просування до істини. Етимологія цього слова позначається й на його трактуванні як наукової категорії. Так, наприклад, у філософському енциклопедичному словнику під методом у самому загальному значенні розуміється “спосіб досягнення певної мети, сукупність прийомів або операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності”.

Ділова гра, як метод активного навчання

Одним з найбільш ефективних активних методів навчання є ділова гра. Уже в 1932 році в Ленінграді М.М. Бирштейн уперше використала в навчанні ігровий метод (ділову гру).

На 1991 рік у світі використалося більше 2000 ділових ігор з них тільки в колишньому СРСР і США - понад 1200. Розповсюджуються й впроваджуються ділові ігри в Англії, Канаді, Японії, Франції, Німеччині, Польщі, Чехії, Словаччині й ін.

Дослідники встановили, що при подачі матеріалу в такій формі засвоюється близько 90% інформації. Активність студентів проявляється яскраво, носить тривалий характер й «змушує» їх бути активними.

У цей час розрізняють три сфери застосування ігрового методу:

1. Навчальна сфера: навчальний метод застосовується в навчальній програмі для навчання, підвищення кваліфікації.

2. Дослідницька сфера: використається для моделювання майбутньої професійної діяльності з метою вивчення прийняття рішень, оцінки ефективності організаційних структур і т.д.

3. Оперативно-практична сфера: ігровий метод використається для аналізу елементів конкретних систем, для розробки різних елементів системи утворення.

Педагогічна суть ділової гри - активізувати мислення студентів, підвищити самостійність майбутнього фахівця, внести дух творчості в навчанні, наблизити його, підготувати до професійної практичної діяльності. Головним питанням у проблемному навчанні виступає «чому», а в діловій грі - «що було б, якби...».

Даний метод розкриває особистісний потенціал студента: кожен учасник може продіагностувати свої можливості поодинці, а також й у спільній діяльності з іншими учасниками.

У процесі підготовки й проведення ділової гри, кожен учасник повинен мати можливість для самоствердження й саморозвитку. Викладач повинен допомогти студентові стати в грі тим, ким він хоче бути, показати йому самому його кращі якості, які могли б розкритися в ході спілкування.

Ділова гра - це контрольована система, тому що процедура гри готуватися, і коректується викладачем. Якщо гра проходить у планованому режимі, викладач може не втручатися в ігрові відносини, а тільки спостерігати й оцінювати ігрову діяльність студентів. Але якщо дії виходять за межі плану, зривають мети заняття, викладач може відкоригувати спрямованість гри і її емоційний настрой.

Колись як приступитися до використання ділової гри в навчальному процесі, рекомендується починати з імітаційних вправ. Вони відрізняються меншим обсягом й обмеженістю розв'язуваних завдань.

Імітаційні вправи ближче до навчальних ігор. Їх ціль - надати студентам можливість у творчій обстановці закріпити ті або інші навички, акцентувати увагу на якому-небудь важливому понятті, категорії, законі. В умові повинне втримуватися обов'язкове протиріччя, тобто в імітаційній вправі є елемент проблемності.

Після імітаційних вправ можна переходити до ділових ігор. У навчальному процесі вузу - це скоріше, рольова гра, тому що студенти ще не володіють повною мірою своєю спеціальністю. Ціль даної гри - сформувати певні навички й уміння студентів у їх активному творчому процесі. Соціальна значимість ділової гри в тім, що в процесі рішення певних завдань активізуються не тільки знання, але й розвиваються колективні форми спілкування.

У підготовці ділової гри можна виділити наступні операції:

Вибір теми й діагностика вихідної ситуації. Темою гри може бути практично будь-який розділ навчального курсу. Бажаним є те, щоб навчальний матеріал мав практичний вихід на професійну діяльність.

Формування цілей і завдань із обліком не тільки теми, але й з вихідної ситуації. Потрібно побудувати гру в одній ситуації.

Визначення структури з урахуванням мети, завдань, теми, состава учасників.

Діагностика ігрових якостей учасників ділової гри. Проведення занять в ігровій формі буде ефективніше, якщо дії викладача звернені не до абстрактного студента, а до конкретного студента або групи.

Діагностика об'єктивної обставини. Розглядається питання про те, де, як, коли, при яких умовах, і з якими предметами буде проходити гра.

Для підготовки ділової гри можуть використатися всі дидактичні методи: пояснювально-ілюстративний, репродуктивний, проблемне виклад, частково-пошуковий, дослідницький. Так само слід дотриматися методичних вимог:

гра повинна бути логічним продовженням і завершенням конкретної теоретичної теми (роздягнула) навчальної дисципліни, практичним доповненням вивчення дисципліни в цілому;

максимальна наближеність до реальних професійних умов;

створення атмосфери пошуку й невимушеності;

ретельна підготовка учбово-методичної документації;

чітко сформульовані завдання; умови й правила гри;

виявлення можливих варіантів рішення зазначеної проблеми;

наявність необхідного встаткування.

У використанні ділової гри можна відзначити позитивні й негативні моменти.

Позитивне в застосуванні ділові ігри: висока мотивація, емоційна насиченість процесу навчання; підготовка до професійної діяльності, формуються знання й уміння, студенти вчаться застосовувати свої знання; після ігрове обговорення сприяє закріпленню знань.

Негативним є: висока трудомісткість до заняття для викладача, він повинен бути уважним і доброзичливим керівником протягом усього ходу гри; більша напруженість для викладача, зосередженість на безперервному творчому пошуку, володіння акторськими даними; неготовність студентів до роботи з використанням ділової гри; труднощі із заміною викладача, що проводив гру.

Ділова гра допомагає досягненню навчальних, виховних і розвиваючих цілей колективного характеру на основі знайомства з реальною організацією роботи. Пізнавальна ефективність, здійснювана в процесі гри шляхом знайомства студентів з діалектичними методами дослідження питання (проблеми), організацією роботи колективу, з функціями своєї майбутньої професійної діяльності на особистому прикладі.

Виховна: у процесі ділової гри формується свідомість приналежності її учасників до колективу; спільно визначається ступінь участі кожного з них у роботі; взаємозв'язок учасників при рішенні загальних завдань; колективно обговорюються питання, що формує критичність, стриманість, повагу до думки інших, уважність до інших учасників гри.

Розвиваюча ефективність: у процесі гри розвиваються логічне мислення, здатність до пошуку відповідей на поставлені питання, мову, мовний етикет, уміння спілкуватися в процесі дискусії.

Якість знань в ігровій формі в значній мірі залежить від авторитету викладача. Викладач, що не має глибокого й стабільного контакту зі членами групи, не може на високому рівні провести ділову гру. Якщо викладач не викликає довіри в студентів своїми знаннями, педагогічною майстерністю, людськими якостями, гра не буде мати запланованого результату, або навіть може мати протилежний результат. Ділові ігри будуються на принципах колективної роботи, практичної корисності, демократичності, гласності, змагальності, максимальній зайнятості кожного й необмеженої перспективи творчої діяльності в рамках ділової гри. Вона повинна містити в собі все нов і прогресивне, що з'являється в педагогічній теорії й практиці [100].

Таким чином, для підвищення пізнавальної активності студентів, викладачеві пропонується безліч різних розроблених методів, які він може використати у своїй викладацькій діяльності.

3. Ефективне спілкування та його передумови

Існують різноманітні класифікації видів спілкування.

1. Безпосереднє і опосередковане спілкування. Безпосередній контакт партнерів, які бачать і чують одне одного, знаходяться в одному часі і просторі. Опосередковане спілкування відбувається між людьми, що розділені простором або часом і користуються такими засобами, як телефон, факс, комп'ютер, листування, символи, аудіо- або відеозаписи, книги, ЗМІ, передають (або залишають речі).

2. Реальне і уявне спілкування. Реальне спілкування відбувається між реальними партнерами. Уявне - спілкування з літературними (театральними, кіно-) героями, з фетишами, фотографіями людей (відсутніх або померлих). Інколи люди заміщають реальне партнерське спілкування "розмовами" з тваринами, рослинами, іграшками, міфічними та релігійними персонажами.

3. Залежно від кількості партнерів можна виділити типи спілкування:

· людина - людина - міжособистісне;

· особистість - група;

· внутрішньогрупове (між членами групи);

· міжгрупове.

4. Офіційне і неофіційне спілкування. Офіційне (формальне) спілкування регламентується певними офіційними соціальними, посадовими стосунками, кодексами. Неофіційні (побутові, сімейні, товариські) стосунки не мають таких чітких приписів і здійснюються на більш вільних засадах.

5. Вербальне і невербальне спілкування. Вербальне - спілкування за допомогою мови і мовлення. Одна з найважливіших проблем цього типу спілкування - розуміння. Розуміння сенсу і значень слів залежить від розуміння понять, від обізнаності досвіду, спрямованості, ціннісних орієнтацій партнерів.

За допомогою слів люди програмують свою поведінку і поведінку інших. Варто пам'ятати, що слова-"агресори" (претензія, дурниця і т.п.) практично завжди сприймаються негативно і викликають зворотню агресію партнера.

Вербальне спілкування може бути безпосереднім і опосередкованим, усним і письмовим. У безпосередньому усному вербальному спілкуванні важливу роль відіграє інтонація, за допомогою якої партнери виділяють ключові слова, підкреслюють сенс фрази. Люди довіряють більш інтонації, ніж об'єктивному мовному виразу. Інтонація також використовується для вираження емоцій.

Усне вербальне спілкування може опосередковуватися телефоном. При телефонних розмовах партнери позбавлені можливості спостерігати за мімікою, пантомімікою, зовнішнім виглядом партнера, обстановкою.

Письмове вербальне спілкування (листи, книги, плакати, газети, тексти на екрані комп'ютера) залишає в розпорядженні партнерів лише слова і граматичні правила і форми.

Невербальне спілкування полягає в передачі і одержуванні інформації за допомогою міміки, пантоміміки, різного роду сигналів і символів.

Велике значення в невербальному спілкуванні має мова погляду (тривалість погляду, тип погляду, розмір зрачка, якість, зміст погляду). Погляд передає не лише емоції, а також і змістовну інформацію.

У невербальній комунікації люди послуговуються жестами. Жестикулюють намірено і спонтанно. Кількість, активність жестів і їх значення залежать від національних, групових, сімейних традицій, темпераменту і характеру людини. Детальний опис мови жестів можна знайти в роботах Арджайла, А.Піза, Горелова і Єнгаличева та ін.

У спілкуванні інформацію несе навіть простір: відстань між партнерами, місце в кімнаті, в будинку, яке займає (чи прагне зайняти) та чи інша людина. Закономірності "суб'єктивного простору особистості" слід враховувати і в розташуванні меблів в організації, і в розміщенні учасників наради, бесіди, гостей за столом на офіційному обіді тощо.

У невербальному спілкуванні важливим засобом передачі інформації є символи і сигнали. Так, вдало вибрана емблема НДО слугує її популярності. Для демонстрації і легкого впізнавання певних ролей використовують форму. Сигнальне значеня має одяг. Ним люди демонструють не лише свій смак і достаток, але і ставлення до інших людей, належність до певних соціальних груп. Одягом люди також виявляють своє ставлення до різних подій: один одяг вдягають на свято, інший -- на роботу, на офіційні і неофіційні зустрічі тощо. В одному одязі йдуть до шлюбу, іншим показують жалобу. Інколи одяг стає засобом привернути до себе увагу, або навпаки, дає змогу "злитися" з групою, замаскуватися.

Серед механізмів спілкування важливо виділити такі:

· ідентифікація -- ототожнення себе з іншими і визначення своїх соціальних ролей, поглядів, норм, цінностей;

· рефлексія -- усвідомлення того, яким сприймають мене інші люди;

· стереотипізація -- сприймання і оцінка людей (і себе) на базі певних сталих уявлень, норм, установок;

· каузальна атрибуція -- інтерпретація суб'єктом причин і мотивів поведінки як власної, так і інших людей;

· атракція (тяжіння) -- виникнення привабливості, симпатії, любові, дружби між людьми;

· емпатія -- співпереживання, проникнення в почуття іншої людини.

У комунікації між людьми важливе місце займає вміння знайти правильну позицію, належно підлаштуватися до партнера. Відомий психолог Е.Берн вважав, що в кожній особистості є три его-стани: Дитина (керується принципом насолоди, наше "Я хочу"), Дорослий (керується принципом реальності, раціональне прийняття рішення -- "Я можу") і Батько (керується принципом необхідності -- "Я повинен"). Спілкуючись, партнери обирають якусь позицію і з неї звертаються до певного его-стану партнера. Ці зв'язки Е.Берн називає трансакціями.

Наприклад: доброволець звертається до штатного працівника: "Якщо Вам не важко, будь-ласка, не дозволили би Ви мені скористатися телефоном?"

Працівник: "Це службовий телефон і я не дозволю його займати без необхідності".

Подібна взаємодія дорослих людей, як правило, завершується конфліктом.

Залежно від того, як і між ким відбувається акт спілкування, виділяють такі рівні.

· примітивний -- коли партнер розглядається як перешкода, що потребує усунення;

· маніпулятивний -- коли партнер використовується як засіб для досягнення певної мети;

· стандартизований -- справжнє ставлення ховається під "масками", які демонструють партнеру певні стандартні норми поведінки;

· конвенційний -- нормальна партнерська взаємодія випадкових (чужих) людей, коли враховуються потреби, інтереси, цінності обох сторін;

· діловий -- партнерська взаємодія, що не виходить за межі ділових стосунків, спрямована на взаємодопомогу, взаєморозуміння;

· ігровий -- взаємодія між досить близько знайомими людьми, які чуйно і щиро намагаються "грати партнера" (Станіславський), створювати оптимальну атмосферу спілкування;

· духовний -- обмін духовними цінностями, доступ до найпотаємніших переживань, мрій, "розкриття" душі перед партнером.

У реальній взаємодії партнери переходять з рівня на рівень. Важливо, щоб вони не опускалися нижче конвенційного рівня.

Комунікаційний процес і є процесом спілкування. Розберемо його основні характеристики.

Комунікаційний процес -- це ланцюжок відповідей на запитання:

· хто говорить?

· що повідомляє?

· кому?

· в якій ситуації?

· по якому каналу?

· з якою метою?

· з яким ефектом?

· Давши відповіді на ці запитання, ми зможемо достатньо повно описати конкретний комунікаційний процес. Це -- модель Г.Лассуелла.

Ю.Воронцов дещо деталізував цю модель і представив комунікаційний процес у вигляді таких компонентів:

1. Джерело інформації.

2. Комунікатор.

3. Повідомлення

4. Комунікант.

5. Комунікаційний канал.

6. Екстралінгвістичний параметр повідомлення.

7. Джерело механічних перешкод.

8. Джерело семантичних перешкод.

9. Класові і соціальні фільтри.

10. Особистісно-індивідуальні фільтри.

11. Семантичні поля.

12. Поля комунікаційної обстановки.

13. Втрата інформації.

14. Зворотний зв'язок "комунікант -- комунікатор".

15. Зворотний зв'язок "комунікант -- джерело інформації".

Комунікативний процес відбувається у вигляді ланцюга послідовних дій, які можна представити у такій схемі:

Якщо процес був ефективним і "взаємодія" = "задуму", передається інше повідомлення, або комунікація завершується. Якщо результату не досягнуто, слід знайти ланцюжок, в якому відбувся збій, провести корекцію дій і повторити процес.

Параметрами спілкування є:

перцептивний;

інформаційний;

інтерактивний;

Перцептивний параметр -- сприймання людини людиною. Перше враження на нас справляє зовнішність людини, з якою ми спілкуємось. Сприймання зовнішності відбувається в такому порядку:

волосся;

взуття;

обличчя:

· очі,

· брови,

· губи,

· вуха,

· ніс,

· чоло,

руки; одяг.

Сприймаючи одне одного, люди часто припускаються помилок. Найпоширенішими помилками соціальної перцепції є:

· ефект "ореолу": а) соціальні стереотипи з приписуванням соціальним ролям певних психічних властивостей і навіть зовнішність; б) загальна думка групи про людину приймається як беззастережно правильна;

· ефект ставлення до інформатора (прийняття думки авторитетної особи і недовіра до інформації неавторитетної особи);

· ефект послідовності інформації (довіра до останньої за часом надходження інформації, особливо негативної інформації);

· ефект самооцінки (більш менш правильно сприймає оточуючих людина з адекватною самооцінкою, завищена і занижена самооцінки викривляють оцінки інших людей);

· ефект переносу (люди переносять на оточуючих людей власні негативні якості і риси. Так, нечесна людина всіх вважає злодіями і т.п.).

Інформаційний параметр. Спілкування завжди пов'язане з обміном інформацією. Тут суттєвими є такі проблеми:

· скільки інформації слід давати співбесідникові? Інформація підлягає законові достатнього мінімуму, тобто повинна бути необхідною для передачі сенсу повідомлення і достатньою для розуміння. Краще давати інформацію меншими порціями і спостерігати за реакцією партнера (аудиторії). Тоді легше встановити міру необхідної інформації.

· В якій формі подавати інформацію? Інформація може передаватися за допомогою слів, інтонації, міміки, пантоміміки, сигналів, символів. Залежно від типу спілкування обирається і форма передачі інформації. Так, Мехраб'єн вважає, що в побутовому спілкуванні за допомогою сенсу слів передається лише 7% інформації, інтонація дає 38%, а міміка, жести, сигнали і символи несуть 55% інформації. Звичайно під час виступів, на лекціях, в офіційних повідомленнях ситуація змінюється і більша частина інформації передається через слова. В письмових повідомленнях є лише сенс слів і граматика.

· Важливою є також проблема вибору часу, місця, умов, обставин, в яких відбувається спілкування.

Інтерактивний параметр спілкування полягає в обміні впливами, діями, у взаємодії партнерів. Ефективне спілкування потребує доброго партнерського ансамблю.

Партнери навіюють одне одному настрій, емоції, мотиви діяльності. Партнери здатні викликати інтерес, захопленість, або ж, навпаки, відразу до певних ідей, речей, дій, явищ і т.д. одне у одного у процесі спілкування. Звичайно, найбільший вплив на людей мають авторитетні, яскраві особистості і референтні групи.

4.Фактори, що викликають стес (стресори)

Важливо усвідомити, що існують певні стресори, здатні викликати стрес, фактори, що породжують перевищення здатності організму адекватно реагувати на вплив ззовні. Під стресом (синонім - «стрес-фактор», «стрес-ситуація») звичайно розуміється надзвичайний чи патологічний подразник; значний за силою та тривалістю екстремальний вплив, що викликає стрес. У найбільш загальному вигляді звичайно розрізняють таки види стресорів:

· фізіологічні (надмірні біль, шум, забруднене повітря, несприятливе харчування, вплив екстремальних температур, приймання ряду лікарських препаратів тощо);

· психологічні (інформаційне перевантаження, нереалістичні очікування та домагання, критичні події в житті, змагання, погроза соціальному статусу, самооцінці найближчого оточення тощо).

На думку Д. Фонтана, для аналізу стресорів професійного стресу та стресу керівників варто орієнтуватись на трохи іншу класифікацію. Із цього погляду можна виділити дві великі групи стресорів:

· стресори службової діяльності;

· стресори позаслужбової діяльності.

Стресори посадової діяльності підрозділяються на загальні та специфічні. Розглянемо загальні стресори. До них відносять такі.

Погану організацію посадової діяльності (затримки, безвідповідальність, неритмічність тощо), тобто відсутність системи в роботі. Організацію час від часу «заморожує». Вона найчастіше працює в режимі пожежної команди. Керівник, у свою чергу, діє у вертикальній структурі, вибудованій за ієрархічним принципом, і неритмічність, безсистемність у роботі вищого керівника відразу позначається на діяльності нижчих керівників.

Недоліки співробітників, що примушує виконувати, крім своїх обов'язків, ще й обов'язки інших. Це зменшує кількість часу, необхідного для виконання безпосередніх обов'язків. У цих умовах або робота виконується неякісно, тому що її обсяг різко збільшений, або вона виконується з високою якістю, але ця якість дається занадто високою ціною - шляхом надзвичайної напруги сил.

Режим робочого часу (робота в понаднормові та незручні години). Людський організм має природні, циклічні ритми протягом доби, тижня, року тощо. Сюди входять періоди сну й активної діяльності. Коли робота примушує порушувати природний ритм, то накопичується стрес.