Експериментальні дослідження здібностей особистості

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІНСТИТУТ ЗАОЧНОГО ТА ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАННЯ

Курсова робота

з дисципліни: ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ

Тема роботи: Експериментальні дослідження здібностей особистості

Виконала студентка 2 курсу

Спеціальність психологія

Ігнат'єва Євгенія Юріївна

м. Лубни - 2011 р.

План

Вступ

Розділ 1. Теоретичний огляд проблеми

1.1 Визначення особистості

1.2 Теорії і концепції особистості

1.3 Структура особистості

1.4 Типологія особистості

1.5 Я-концепція

1.6 Самооцінка

Розділ 2. Експериментальне дослідження проблеми

2.1 Вибір методів та методик для дослідження

2.2 Процедура дослідження

2.3 Аналіз отриманих результатів

2.4 Рекомендації

Висновки

Використана література

Вступ

Людина як надскладне істота живе в нескінченно складному світі, точніше, в безлічі світів, з яких Юрген Хабермас, видатний соціальний філософ, в якості основних запропонував виділити три світи: зовнішній світ, соціальний світ («наш світ», світ, у який разом зі мною входять і інші люди), внутрішній світ («мій світ», індивідуальність і неповторність «мого» існування).

Дослідження, на відміну від стихійних форм пізнання навколишнього світу, засновано на нормі діяльності - науковому методі. Його здійснення припускає усвідомлення і фіксацію мети дослідження, засобів дослідження (методологію, підходи, методи, методики), орієнтацію дослідження на відтворюваність результату.

Розрізняють емпіричне і теоретичне дослідження. Будь-яке дослідження здійснюється не ізольовано, а в рамках цілісної наукової програми або з метою з наукового напрямку. Вивчення особливостей нарцисичної особистості Э. Фромм проводив у рамках наукової програми дослідження причин "злоякісної агресії". Програма К. Левина послужила основою для постановки досліджень рівня домагань, мотивації досягнень, квазіспоживання, групової динаміки і ін. Запропонована Б. Ф. Ломовим програма вивчення впливу процесу спілкування на когнітивні процеси породила дослідження динаміки і ефективності спільного рішення сенсорних завдань, запам'ятовування матеріалу, порівняння процесів індивідуального і групового мислення і т.д..

Розділ 1. Теоретичний огляд проблеми

1.1 Визначення особистості

Наші знання про психічних процесах набувають сенсу тільки тоді, коли ми враховуємо, заради чого вони здійснюються, і розглядаємо психічні процеси як системи функціональних органів цілісної особистості. Але що ж таке особистість? На сьогоднішній день не існує єдиного, загальноприйнятого визначення особистості.

Один з видатних дослідників проблем теорії особистості Г. У. Оллпорт (1897-1967) виділив різні аспекти розгляду особистості: теологічний, філософський, юридичний, соціологічний, поведінковий і власне психологічний. Очевидно, що кожен автор у рамках поділюваної їм дисциплінарної матриці вибирає те або інше уявлення про особистість. Так, для юриста головний атрибутом особистості буде відповідальність за скоєні діяння, для теолога - те, наскільки конкретна людина здатний втілити божественний задум, для соціолога - ті функції, які люди виконують у суспільних процесах. Неоднорідність психологічного знання призводить до того, що і всередині нашої науки особистість розуміють по-різному. Існує безліч теорій особистості.

У вітчизняній психології активно розробляється складна теоретична проблема співвідношення категорій «особистість», «індивід», «індивідуальність», «суб'єкт діяльності». Категорія «індивід» найчастіше означає біологічну сутність людини. Іноді, в соціально-філософському контексті, індивід розуміється як суспільна істота. Вкрай рідко поняттям «індивід» позначають окремої людини, «особина».

Поняття «індивідуальність» має на увазі якусь особливість людини, його відмінність від інших людей, і в цьому сенсі індивідуальні відмінності є предметом диференціальної психології. У ряді концепцій (С. Л. Рубінштейн, Б. Г. Ананьєв) індивідуальність розуміється як вищий рівень розвитку особистості. Іноді поняття «індивідуальність» розглядається як інтегративна структура будь-якої особистості (В. С. Мерлін).

Найбільш відомим визначенням особистості є визначення Рубінштейна, згідно з яким особистість є сукупність внутрішніх умов, через які переломлюються всі зовнішні впливи. Або більш докладно: особистість є те, чого хоче людина (це так звана спрямованість як мотиваційно-потребностна система особистості, цінності, установки, ідеали); що може людина (це його здібності й дарування), що є він сам (що з його тенденцій, установок і поведінки закріпилося в його характері).

Проблемі особистості присвячена величезна кількість досліджень як у вітчизняній, так і закордонній науці. Всі вони умовно можуть бути розділені на три великі групи. Перша група робіт присвячена вивченню методологічних і самих загальних теоретичних проблем особистості. Це розробка методологічних принципів і проблем: принципу єдності свідомості і діяльності, особистісного принципу, проблем детермінації особистості, співвідношення біологічного і соціального, індивідуального й суспільного в особистості, проблема суб'єкта, реалізація системного підходу і т.д. До загальнотеоретичних проблем психології особистості можна віднести проблему структури особистості, типології, динаміки, розвитку особистості і т.д.

Другу групу досліджень складають емпіричне вивчення конкретних структурних складових особистості та особистісних феноменів. Це, наприклад, вивчення мотиваційно-потребової сфери особистості, агресивності, тривожності, характеру та ін..

Третю групу робіт з вивчення особистості утворюють цілісні авторські теорії особистості. Це, наприклад, теорії Фрейда, Юнга, Рубінштейна, Платонова.

Всі три групи досліджень особистості взаємопов'язані. Так, розробка проблем дозволяє методологічно вірно побудувати емпіричне дослідження. В авторських концепціях, безумовно, знаходять рішення деякі методологічні проблеми, а підставою теорії часто служить емпіричне вивчення окремих аспектів особистості. У той же час багато конкретні рішення проблем зіставляються з відомими авторськими теоріями.

Поліпарадігмальний характер сучасної психології не дозволяє нам з впевненістю сказати, яка з теорій особистості «вірна». Скоріше слід вважати, що кожна з теорій задає своє запитання до невичерпного багатства буття людської особистості і таким чином схоплює цікавить її аспект.

Виходячи з цього, можна дати наступне робоче визначення особистості: Особистість - це унікальна динамічна система психологічних та фізіологічних властивостей людини, в якій втілюється універсальна суть індивідуума як представника людського роду, що реалізує свій індивідуальний життєвий шлях в певному соціокультурному просторі.

1.2 Теорії і концепції особистості

Проведення теоретичних досліджень в області психології особистості має давню історію.

Виділяють три періоди розвитку психології особистості:

- Філософсько-літературний;

- Клінічний;

- Експериментальний.

Перший період досліджень почався з робіт древніх мислителів і тривав до початку XIX ст. Основними проблемами психології особистості у філософсько-літературний період з'явилися питання про моральну і соціальну природу людини. Перші визначення особистості були досить широкими. Вони включали в себе все те, що є в людині і що він може назвати своїм, особистим: його біологію, психологію, майно, поведінка, культури і т. п. Таке розуміння особистості почасти збереглося й у більш пізній час. Для психології, де існує безліч інших, відмінних від особистості понять і наукових категорій, наповнених конкретним змістом, дане визначення є занадто широким.

У перші десятиліття XIX ст. поряд з філософами проблемами психології особистості почали займатися лікарі-психіатри. У центрі уваги психіатрів виявилися особливості особистості, зазвичай виявляються у хворої людини. У подальшому було встановлено, що багато виявлені ними особливості є практично у всіх здорових людей, але в них ці особливості виражені помірно, а у хворих, як правило, гіпертрофовану. Це відноситься, наприклад, до тривожності і ригідності, загальмованості і збудливості. Визначення особистості лікарями-психіатрами давалися в термінах таких рис, за допомогою яких можна описати і цілком нормальну, і патологічну, і акцентуйовану (як крайній варіант норми) особистість. Тим не менш і даний підхід з точки зору психології представляється недосконалим. Справа в тому, що такі визначення для цілісного опису нормальної особистості були занадто вузькими. У подібного типу визначення не входили якості особистості, які за будь-яких умовах, навіть якщо вони вкрай виражені, завжди позитивні, «нормальні». Це, наприклад, здібності, моральні якості і ряд інших особистісних властивостей.

У перші десятиліття XX ст. особистість стали вивчати психологи. Оскільки початок XX ст. характеризувалося бурхливим розвитком експериментальних досліджень в психології, була зроблена спроба ввести в них математико-статистичну обробку даних з метою точної перевірки гіпотез і отримання достовірних фактів.

Найбільш загальні підходи до вивчення особистості в загальній психології.

Проблемі особистості присвячена величезна кількість досліджень як у вітчизняній, так і закордонній науці. Всі вони умовно можуть бути розділені на три великі групи.

Перша група робіт присвячена вивченню методологічних і самих загальних теоретичних проблем особистості (номотетичний підхід) Це розробка методологічних принципів і проблем: принципу єдності свідомості і діяльності, особистісного принципу, проблем детермінації особистості, співвідношення біологічного і соціального, індивідуального й суспільного в особистості, проблема суб'єкта, реалізація системного підходу і т.д. До загальнотеоретичних проблем психології особистості можна віднести проблему структури особистості, типології, динаміки, розвитку особистості і т.д.

Другу групу досліджень складають емпіричне вивчення конкретних структурних складових особистості та особистісних феноменів (ідеографічний підхід). Це, наприклад, вивчення мотиваційно-потребової сфери особистості, агресивності, тривожності, характеру та ін. У ідеографічному підході підкреслюється унікальність, неповторна цілісність особистості, а основними методами виступають рефлексія і опис «окремих випадків», дані яких теоретично узагальнюються та інтерпретуються.

Третю групу робіт з вивчення особистості утворюють цілісні авторські теорії особистості. Це, наприклад, теорії Фрейда, Юнга, Рубінштейна, Платонова.

Всі три групи досліджень особистості взаємопов'язані. Так, розробка проблем дозволяє методологічно вірно побудувати емпіричне дослідження. В авторських концепціях, безумовно, знаходять рішення деякі методологічні проблеми, а підставою теорії часто служить емпіричне вивчення окремих аспектів особистості. У той же час багато конкретні рішення проблем зіставляються з відомими авторськими теоріями.

Вітчизняна психологія досягла великих успіхів у вирішенні методологічних проблем, а емпіричне дослідження особистісних особливостей стало розвиватися тільки в останнє десятиліття. Зарубіжна психологічна наука, навпаки, має величезний досвід їх вивчення.

Давайте більш детально зупинимося на деяких найбільш відомих концепціях і теоріях особистості, а також їх класифікації.

Психоаналітичний напрям у психології особистості виник на рубежі XIX - XX ст. Його засновником був 3. Фрейд. Більше 40 років він досліджував несвідоме і створив першу всеосяжну теорію особистості. Головними розділами теорії особистості Фрейда були проблеми несвідомого, структура психічного апарату, динаміка особистості, розвиток, неврози, методи вивчення особистості. Згодом багато відомих психологи (К. Хорні, Г. Саллівен, Е. Фромм, А. Фрейд, М. Кляйн, Е. Еріксон, Ф. Александер і ін) розробляли, поглиблювали і розширювали саме ці аспекти його теорії.

Психічне життя, за Фрейдом, протікає на свідомому, передсвідомому і несвідомому рівнях. Область несвідомого, як підводна частина айсберга, набагато ширший і потужніший інших і містить в собі інстинкти і рушійні сили всього поведінки людини.

У психоаналітичної теорії виділяються дві основні групи людських інстинктів: еротичні інстинкти, або інстинкти життя, і інстинкти смерті, або руйнівні інстинкти. Енергія інстинктів життя називається «лібідо». Інстинкти життя включають в себе голод, спрагу, секс і спрямовані на збереження особини і виживання виду. Інстинкти смерті - деструктивні сили, можуть бути спрямовані як усередину індивіда (мазохізм чи самогубство), так і зовні (ненависть і агресія). Інстинкти містять всю енергію, за допомогою якої діють три структури особистості, описані Фрейдом. Це Ід, яка постійно бореться за інстинктивне задоволення і керується принципом задоволення (у ній розташовуються вроджені несвідомі потягу). Его, яке прагне виконувати інстинктивні вимоги Ід на основі принципу реальності (розташовується як у свідомому шарі, так і в несвідомому). Супер-Его, яке представляє вплив батьків та суспільної моралі. Ця структура формується в процесі життя дитини при ідентифікації з близьким дорослим своєї статі. У процесі ідентифікації у дітей формується також Едипів комплекс (у хлопчиків) і комплекс Електри (у дівчаток). Це комплекс амбівалентних почуттів, які відчуває дитина до об'єкта ідентифікації. Його особистості визначають зовнішній світ, Ід і Супер-Его, часто пред'являють несумісні вимоги. У тих випадках, коли Его піддається занадто сильному тиску, виникає стан, який Фрейд назвав тривогою. Его споруджує своєрідні перепони проти тривоги - захисні механізми.

Фрейд одним з перших психологів-теоретиків проаналізував розвиток особистості і вказав на вирішальну роль раннього дитинства у формуванні базових структур особистості. Він вважав, що особистість багато в чому формується до кінця п'ятого року життя, а в подальшому відбувається розвиток цієї базової структури. Під розвитком особистості в психоаналітичній концепції розуміється оволодіння новими способами редукції напруги. Джерелами напруги можуть бути процеси фізіологічного зростання, фрустрації, конфлікти та загрози. Існують два основні методи, за допомогою яких індивід навчається дозволяти напруга - ідентифікація та зсув. Дитина у своєму розвитку проходить ряд психосексуальних стадій. Кінцева організація особистості пов'язана з тим, що привнесено усіма стадіями.

Іншим значним напрямком у психології особистості є біхевіоризм. Інтроспективній психології, що панувала на початку XX ст., американським ученим Дж. Уотсоном була протиставлена нова, об'єктивна психологія. Предметом вивчення біхевіоризму стала поведінка людини, а психологія розглядалася як експериментальне напрямок природознавства, мета якого - прогноз і контроль поведінки.

Вся поведінка людини може бути описане в схематизованому вигляді з використанням термінів «стимул» (S) і «реакція» (R). Уотсон вважав, що людина спочатку наділений деякими простими реакціями і рефлексами, але кількість цих спадкових реакцій невелика. Практично вся поведінка людини є результатом навчання через обумовлення. Формування навичок, по Вотсону, починається на найбільш ранніх етапах життя. Системи основних навичок або звичок наступні:

1) вісцеральна, або емоційна;

2) мануальна;

3) ларінгальная, або вербальна.

Особистість Уотсон визначив як похідне систем звичок. Описати особистість можна у вигляді суми дій, які можуть бути виявлені при практичному вивченні поведінки за досить тривалий період часу.

Проблеми особистості і порушення психічного здоров'я для біхевіористів - це не проблеми свідомості, а порушення поведінки і конфлікти звичок, що слід «лікувати» за допомогою обумовлення і разобусловліванія.

Усі наступні за роботою Уотсона дослідження були спрямовані на вивчення відносин «стимул - реакція». Інший відомий американський вчений Б.Ф. Скіннер спробував вийти за рамки цієї формули, щоб враховувати впливи оточення на організм після прояву реакції. Він створив теорію оперантного навчання.

Скіннер вважав, що існують два основних типи поведінки, характерних для особистості: респондентное поведінка, в основі якого лежить класичне обумовлення, і оперантное поведінка, як визначається і контрольоване результатом, наступним за ним. Оперантная реакція, за якою слідує позитивний результат, прагне повторитися; оперантная реакція, за якою слідує негативний результат, прагне не повторюватися. Скіннер детально досліджував проблему підкріплення: його види, режими, динаміку. Результати цих досліджень знайшли широке застосування в практиці організації навчання та психотерапії.

Третій напрям в психології особистості - гуманістичне - сформувалося як протистоїть психоаналізу і біхевіоризму. Воно не оформилася в єдину теоретичну школу, а складається з ряду шкіл, підходів, теорій: персонологічного, гуманістичного, екзистенціального, феноменологічного та інших напрямків. Характерною рисою, що об'єднує всі перелічені напрямки гуманістичної психології, є розгляд людини як унікальної цілісності, відкритою світу і здатною до вдосконалення. Основними представниками цього напрямку прийнято вважати Г. Олпорта, А. Маслоу, К. Роджерса. У 1962 р. в США було засноване товариство гуманістичних психологів. До нього увійшли Ш. Бюлер, К. Гольдштейн, Р. Хартман, Дж. Бугентал. Головними ознаками гуманістичного підходу Бугентал проголосив такі: 1) цілісний (холістичний) підхід до людини, 2) психотерапевтичний аспект турботи про людину, 3) первинність суб'єктивного аспекту; 4) домінуюче значення понять і цінностей особистості; 5) підкреслення позитивного в особистості; 5) підкреслення позитивного в вічності, дослідження самоактуалізації і формування вищих людських якостей; 6) обережне ставлення до детерминирующим чинникам особистості, що містить минуле; 7) гнучкість дослідницьких методів і прийомів, спрямованих на вивчення особистості нормальних або видатних людей, а не на приватні процеси у хворих людей або тварин.

Діяльнісний підхід є теорія, що розглядає психологію як науку про породження, функціонування та структурі психічного відображення в процесах діяльності індивідів (А. Н. Леонтьєв). Розвитку, реалізує суспільні відносини людини в світі, представляє собою субстанцію особистості. «Особистість є спосіб існування людини».

Діяльність представляє собою динамічну, котра саморозвивається ієрархічну систему взаємодій людини з навколишнім світом, у процесі яких відбувається породження психічного образу, втілення його в об'єкті, здійснення і перетворення опосередкованих психічним чином відносин суб'єкта у предметній діяльності.

Аналіз системи діяльностей, що реалізують життя людини в суспільстві, призводить до розкриття такого багаторівневого системного утворення, як особистість.

1.3 Структура особистості

Існує ряд стратегій вивчення будови особистості в загальній психології:

- Конституційно-антропометрична. Об'єкт вивчення - вроджені схильності, ототожнюються з темпераментом як ядром особистості. Виявлення типів характеру, характер прирівнюється до темпераменту. Кречмер, Шелдон, Конрад.

- "Факторна" стратегія. Отримала свою назву через застосування факторного аналізу. Об'єкт аналізу: риси особистості, зафіксовані у мові, на вибір яких судять про структуру особистості. Структура особистості як набір рис. Кеттелла, Айзенк, Гілфорд. Позиція "доробки" вродженого середовищем.

- "Блокова" стратегія. Міра вираженості однієї з двох протилежностей. Блоки біологічних факторів, соціальних, "спрямованості" (відношення до світу). Як і факторна стратегія, це "колекціонерських підхід до дослідження структури особистості".

- Мотиваційно-динамічна. У даний момент ведуча. Аналіз проявів 1. потреб, потягів і інстинктів, 2. мотивів і 3. емоцій, суб'єктивних переживань і установок. Маслоу, Роджерс, Олпорт, Левін, Макдугалл, Мюррей. Метод: використання опитувальників та проективних методик.

- Поведінкової-интеракционистский. "Елемент" організації особистості - компонент взаємодії між організмом і середовищем. Ідея ієрархії будови особистості, індивідуальна властивості як основа особистості. Маслоу, Гілфорд, Обухівський.

У більшості самих різноманітних психологічних визначень особистість постає як «сукупність», «сума», «система», «організація» і т.п., тобто як деяка єдність певних елементів, як певна структура. І в зарубіжній психології самих різних напрямків, і у вітчизняній ми можемо зустріти безліч конкретних розробок структур особистості (3. Фрейд, К. Г. Юнг, Г. Олпорт, К. К. Платонов, В. С. Мерлін та ін.) Разом з тим осмислення проблеми структури особистості з загальнотеоретичних позицій і подальший облік найважливіших моментів при побудові власної концепції зустрічається не так вже й часто. Прикладами таких розробок можуть служити структури особистості, створені К.К. Платоновим, Г. Айзенком.

Платонов, проаналізувавши філософське і психологічне розуміння структури, визначає її як взаємодія реально існуючого психічного явища, взятого за ціле (зокрема, особистості), і його підструктур, елементів і їх всебічних зв'язків. Щоб описати структуру особистості, як вважає Платонов, необхідно встановити, що взято за ціле, відмежувати і визначити його. Потім треба з'ясувати, що становить елементи цієї цілісності, розуміючи під ними нерозкладних в рамках даної системи і відносно автономні її частини. Притому треба врахувати якомога повніше число цих елементів. На наступному етапі слід розкрити найбільш істотні та загальні зв'язки між елементами, між кожним з них і цілісністю. Далі виявляється необхідне і достатнє число підструктур, в які вкладуться всі елементи аналізованої цілісності. Підструктури і елементи піддаються класифікації. Потім важливо дослідити генетичну ієрархію рівнів компонентів.

Результатом такого структурного аналізу стала динамічна, функціональна структура особистості К.К. Платонова. Вона складається з чотирьох рядоположених підструктур: 1) підструктура спрямованості і відносин особистості, 2) знання, навички, вміння, звички, тобто досвід; 3) індивідуальні особливості окремих психічних процесів; 4) типологічні, вікові, статеві властивості особистості, тобто біопсіхічні. Платонов виділяє також підструктури характеру і здібностей, як накладені на чотири основні підструктури.

Важливе значення для розробки проблеми структури особистості у вітчизняній психології мали ідеї С.Л. Рубінштейна та В.М. Мясищева, хоча конкретні структури були створені їх послідовниками.

А.Г. Ковальов виділяє такі компоненти структури особистості: спрямованість (система потреб, інтересів, ідеалів), здатності (ансамбль інтелектуальних, вольових і емоційних властивостей), характер (синтез відносин і способів поведінки), темперамент (система природних властивостей).

В.С. Мерлін створив теорію інтегральної індивідуальності, він описує дві групи індивідуальних особливостей. Перша група - «властивості індивіда» - включає два підструктури: темперамент і індивідуальні якісні особливості психічних процесів. Друга група - «властивості індивідуальності» - має три підструктури: 1) мотиви і відносини; 2) характер; 3) здатності. Всі підструктури особистості взаємопов'язані завдяки опосередковують ланки - діяльності.

Б.Г. Ананьєв використовував більш широку категорію «людина», що включає весь спектр приватних категорій, таких, як індивід, особистість, індивідуальність, суб'єкт діяльності. Ним запропонована загальна структура людини. Кожен з елементів цієї структури має свою підструктуру. Так, у структурі людини як індивіда два рівні, і в неї включені віково-статеві властивості, індивідуально-типові (конституціональні, нейродинамічні особливості та ін..), психофізіологічні функції, органічні потреби, задатки, темперамент. Власне особистість організована не менш складно: статус, ролі, ціннісні орієнтації - це первинний клас особистісних властивостей; мотивація поведінки, структура суспільної поведінки, свідомість та ін.. - вторинні особистісні властивості.

У зарубіжній психології при розгляді проблем особистості також чимало уваги приділяється проблемі структури.

Однією з найбільш відомих є структура особистості 3. Фрейда. У концепції К. Г. Юнга, в якій особистість, так само як і у Фрейда, постає як система, виділяються наступні важливі її підструктури: Его, особисте несвідоме і його комплекси, колективне несвідоме та його архетипи, персона, аніма, анімус і тінь . У рамках глибинної психології до проблеми структури особистості зверталися також Г. Мюррей, В. Райх та ін.

Велика група зарубіжних дослідників як структурних одиниць особистості розглядає риси. Одним з перших в цьому напрямку працював Г. Олпорт. Його теорія особистості так і називається - «теорія рис». Олпорт виділяє наступні види рис: риси особистості (або загальні риси) і особисті диспозиції (індивідуальні риси). І ті, й інші - це нейропсихічні структури, перетворюють безліч стимулів і зумовлюють безліч еквівалентних відповідних реакцій. Але риси особистості включають в себе будь-які характеристики, притаманні якійсь кількості людей в межах даної культури, а особисті диспозиції - такі характеристики індивіда, які не допускають порівняння з іншими людьми, роблять людини унікальним. Особливу увагу Олпорт зосередив на вивченні особистих диспозицій. Вони в свою чергу поділяються на три типи: кардинальні, центральні та вторинні. Кардинальна диспозиція - сама загальна, вона зумовлює майже всі вчинки людини. На думку Олпорта, ця диспозиція порівняно незвичайна, і побачити її можна не у багатьох людей. Центральні диспозиції - яскраві характеристики індивідуальності, її будівельні блоки, і їх легко можуть виявити оточуючі. Число центральних диспозицій, на основі яких можна точно розпізнати особистість, невелика - від п'яти до десяти. Вторинна диспозиція більш обмежена в прояві, менш стійка, менш узагальнена. Усі риси особистості знаходяться в певних відносинах, але відносно незалежні один від одного. Риси особистості існують реально, а не є лише теоретичною вигадкою, вони - рушійний (мотивуючий) елемент поведінки. За Олпортом, риси особистості об'єднує в єдине ціле специфічний конструкт, так званий проприум.

Межа - базисна категорія і в теорії особистості Р. Кеттелла. На його думку, щоб отримати знання про особистість, можна використовувати три основних джерела: дані реєстрації реальних життєвих фактів (L-дані), дані самооцінки при заповненні анкет (Q-дані) і дані об'єктивних тестів (Т-дані). Кеттелла і його співробітники протягом декількох десятиліть проводили масштабне обстеження представників кількох вікових груп у різних країнах. Ці дані були піддані факторному аналізу, для того щоб виявити глибинні чинники, що визначають або контролюючі варіації поверхневих змінних. Результатами цього обстеження стало розгляд особистості як складної і диференційованої структури рис.

Межа - це гіпотетична психічна структура, що виявляється в поведінці і обумовлює схильність надходити однаково в різних обставинах і з плином часу.

Риси можна класифікувати по декількох підставах. Центральним є розрізнення між поверхневими рисами і вихідними рисами.

Поверхнева риса - це ряд супутніх один одному поведінкових характеристик особистості (в медицині це називається синдромом). Вони не мають єдиної основи і непостійні.

Більш важливі - вихідні риси. Це якісь об'єднані величини або чинники. Саме вони визначають сталість поведінки людини і є «блоками будівлі особистості». Вихідних рис, за підсумками факторного аналізу Кеттелла, 16. Для їх вимірювання використовується опитувальник «16 особистісних чинників» (16 РР). Це чинники: чуйність - відчуженість, інтелект, емоційна стійкість - нестійкість, домінантність - підпорядкованість, розважливість - безпечність та ін.

Вихідні риси можна, у свою чергу, розділити на два види залежно від їх походження: риси, що відбивають спадкові ознаки, - конституціональні риси; є результатом соціальних та фізичних умов оточення - риси, сформовані навколишнім середовищем. Вихідні риси можна розрізняти з точки зору модальності, за допомогою якої вони виражаються. Риси-здібності пов'язані з ефективністю досягнення бажаної мети; риси темпераменту - з емоційністю, швидкістю, енергійністю реакцій; динамічні риси відображають мотиваційну сферу особистості. Динамічні риси поділяються на три групи: аттітюди, ерги і почуття. Кеттелла розглядає складні взаємодії цих підструктур, особливе значення при цьому він додає «верховенство почуттю» - почуттю Я.

У теорії Г. Айзенка особистість також представлена у вигляді ієрархічно організованої структури рис. На самому загальному рівні Айзенк виділяє три типи або суперриси: екстраверсію - інтроверсію, нейротизм - стабільність, психотизм - сила Супер-Его. На наступному рівні риси - це поверхневі відображення основоположного типу. Наприклад, в основі екстраверсії лежать такі риси, як товариськість, жвавість, наполегливість, активність, прагнення до успіху. Нижче розташовуються звичні реакції; внизу ієрархії - специфічні реакції або реально видима поведінка. Для кожної з суперрис Айзенк встановлює нейрофізіологічну основу. Виразність тієї чи іншої суперриси можна оцінити за допомогою спеціально розроблених опитувальників, найбільш відомий у нашій країні «Особистісний опитувальник Айзенка».

Так само, як і Г. Айзенк, Дж.П. Гілфорд розглядав особистість як ієрархічну структуру рис і одним з перших вивчав її за допомогою факторного аналізу. Б особистості він виділяє сферу здібностей, сферу темпераменту, гормічеську сферу, клас параметрів патології. У сфері темпераменту, наприклад, факторіальною виділено десять рис: загальна активність, домінування, соціабельність, емоційна стабільність, об'єктивність, схильність до роздумів і ін. аналізу їх взаємозв'язків в цілісній концепції особистості.

1.4 Типологія особистості

психологія особистість експеримент самооцінка

Проблема типології була висунута К.Г. Юнгом у фундаментальній праці «Психологічні типи». Вирішуючи цю проблему, ми отримуємо опорні точки зору для приведення «хаотичного надлишку індивідуального досвіду до деякого порядку». Крім того, типологія особистості надає ключ до фундаментальних відмінностей у психологічних теоріях. І, нарешті, типологія - «істотне засіб для визначення особистісного рівняння практичного психолога».

В даний час проблема типології залишається не менш важливою для психологічної науки, як і за часів Юнга, але не більше розробленою. На жаль, так і не створено єдиної загальновизнаної типології особистості, хоча кількість типологій по самих різних підставах, безумовно, збільшилася. Як зазначає К.А. Абульханова-Славська, «типологічні дослідження можна розділити на два основних напрямки, які в кінцевому підсумку виявляться нерозривно взаємопов'язаними: одне з них має на меті побудову типології (з тих чи інших апріорним підставах) та інше - теоретико-феноменологічне виявлення та узагальнення існуючих в реальності типів».

Ключовими проблемами в кожному випадку є висування і опис підстави класифікації, тобто певної ознаки. Не менш важливо обґрунтувати вибір саме цієї ознаки (або ознак). Зразками таких досліджень можуть бути роботи Юнга чи Айзенка.

Типології відрізняються в залежності від того, яке завдання вирішується:

Власне дослідна, пояснювальна. Пошук зв'язку характеру з тілесними особливостями. Кречмер, Шелдон.

Емпірико-описова. Описати як можна більше типів. Опис прикордонних форм. Ганнушкіна (психопатії), Личко (крайні міри норми у підлітків), акцентуації Леонгарда.

Власне терапевтична. Типологія Юнга: А) Виділення різної спрямованості (екстра-інтроверт), типологія як картина рівноваги. Б) Виділення домінуючої функції. В) розширення кількості функцій.

Чим привабливо типологічне мислення:

Універсальність - кого завгодно можна підвести під будь-яку кількість типів

Простота - віднесення людини до типу позбавляє від необхідності дізнаватися людини далі

Недоліки типологій:

Типологізація зупиняє подальше пізнання.

У типології не враховуються зміни, які можуть статися з людиною.

Категоричність типологічних позначень. Або лівий, або правий. Ні проміжних стадій.

Оцінність: більшості типологічних характеристик притаманна позитивна \ негативна оцінка.

Штучність: тип ґрунтується на одній якості особистості, якому надається величезне значення, інші якості мало враховуються.

Віднесення людини до типу є не пізнанням людини як такої, а пізнанням того, як він співвідноситься з якимись нашими завданнями. Типології мають практичне значення.

Існуюче різноманіття наукових типологій особистості можна умовно розділити на кілька груп.

1. Найдавнішими є гуморальні теорії. Вони пов'язують тип особистості з властивостями тих або інших рідких середовищ організму. Відправною точкою тут є типологія Гіппократа, згідно з якою існує чотири види рідини - кров, жовч, чорна чи жовта слиз. Переважання одного з цих видів впливає на тип темпераменту: сангвінічний, холеричний, флегматичний, меланхолійний. У Галена такі ж типи темпераменту обумовлюються взаєминами артеріальної і венозної крові. З якісними особливостями крові пов'язує тип особистості та І. Кант. Він ділить темпераменти на: 1) темпераменти почуттів (сангвинистический - темперамент людини веселої вдачі, меланхолійний - темперамент людини похмурого вдачі) і 2) темпераменти діяльності (холеричний - темперамент людини запального, флегматичний - темперамент холоднокровного людини). Вітчизняний вчений П.Ф. Лесгафт розглядав традиційні типи темпераменту як прояв особливостей системи кровообігу і швидкості обміну речовин.

2. У морфологічних теоріях як ознаки класифікації особистості використовуються особливості будови тіла людини. Ще Ф. Галль, активно розробляючи френологія, вказував на зв'язок між типами черепа і рисами характеру. Найбільш розробленими варіантами морфологічних типологій є типології Е. Кречмера і У. Шелдона. Кречмер описав три основних конституційних типи статури: астенічний, пікнічеський і атлетичний, і дві великі групи темпераментів.

Шелдон розвинув систему Кречмера, емпірично здобувши три основних соматотипу і відповідні типи темпераменту: ендоморфний типу відповідає вісцеротоніческій темперамент, мезоморфному типу - соматотонічний, ектоморфному - це ребротонічний.

3. Наступна група типологій особистості може бути умовно позначена як психофізіологічна. Тут головною ознакою класифікації є психофізіологічні характеристики суб'єкта, головним чином - типологічні властивості нервової системи людини. Яскравим прикладом подібних типологій є типології особистості в роботах І.П. Павлова, Б.М. Теплова, В.Д. Небиліцин. Павловські чотири типи вищої нервової діяльності в поведінкових проявах відповідають чотирьом гіппократівській типам темпераменту. Але в останніх роботах Павлов вказував, що можливих комбінацій основних типологічних властивостей нервової системи (сили, врівноваженості, рухливості, збудження і гальмування) може бути більше, принаймні - 24. Відповідно збільшується і кількість типів особистості, що було переконливо доведено в роботах його послідовників.

4. Психіатричні типології засновані на різноманітних патопсихологических ознаках і використовуються в основному в клінічній практиці. Найбільш відомими тут є типології акцентуацій К. Леонгарда і А.Є. Личко. Так, Личко описує 12 можливих типів акцентуацій характеру: лабільний циклоїд, істероїдний, психастенический, Епілептоїдний, шизофренік, Сентизивні, конформний та ін.

5. У самої численної групи типологій особистості основними ознаками класифікації є власне психологічні, особистісні характеристики, які завжди так чи інакше стосуються відносин особистості з іншими людьми, і тому цю групу типологій умовно назвемо соціально-особистісної. Зокрема, А.Ф. Лазурський вважав свою типологію психосоціальної і в основу поклав принцип активного пристосування особистості до навколишнього середовища. Все різноманіття людських індивідів Лазурський ділить по двох підставах: по психічному рівню - на три послідовно зростаючі рівні, і за психічним змістом - на цілий ряд різних типів та їх різновидів. Типологія Юнга також є однією з найбільш відомих і важливих у групі соціально-особистісних типологій. Юнг описує дві основні установки особистості - екстравертирований і інтровертирований. Крім того, він виділяє чотири основні психічні функції: мислення, емоції, відчуття та інтуїцію. Якщо у суб'єкта звично панує одна з цих функцій, то з'являється відповідний тип. Тому розрізняються розумовий, емоційний, сенсорний та інтуїтивний типи. Кожен з цих типів, крім того, може бути інтровертированим або екстравертированим. Юнг детально і цікаво описує кожен з восьми можливих типів особистості.

Менш відома типологія Е. Шпрангера, заснована на домінуванні в особистості тієї чи іншої системи життєвих цінностей. Їм виділяють шість основних типів особистості: теоретичний, економічний, естетичний, соціальний, політичний, релігійний.

6. До соціально-психологічної типології можуть бути віднесені типології за різними професійними ознаками. Наприклад, що йде від К. Левіна традиційний поділ керівників за стилем керівництва на авторитарних, демократичних і ліберальних.

Прикладом сучасних розробок проблеми типології особистості можуть бути дослідження Е.А. Голубєвої, А. І. Крупнова, Б. С. Братуся та ін. Не менш десяти років ведуться дослідження проблеми типології особистості під керівництвом К.А. Абульханової-Славської. Їх відмітною особливістю є новий підхід до порівняльного аналізу при створенні типології: порівнюються не окремі особистості, а аналізується співвідношення «особистість - життєвий шлях». В якості підстави особистості розглядається активність, яка має типологічний характер. Були отримані типології ініціативи, відповідальності, семантичного інтеграла активності особистості, особистісної здатності до організації часу, соціального мислення та ряд інших.

1.5 Я-концепція

Хоча це одне з найстаріших философо-психологічних понять, його категоріальний статус не визначений. Поняття "Я" співвідносять то з особистістю, то з самосвідомістю.

"Я" - не просто особистість, а особистість, розглянута зсередини. А самосвідомість може бути і груповим.

Поняття "Я" подвійно, тому що як зауважив ще Кант, "Я" - це суб'єкт мислення, рефлексуючих "Я" і одночасно об'єкт сприйняття і внутрішнього почуття. У психології перший називають чинним, суб'єктним, екзистенціальним "Я", а друге - "Я-концепцією". Як на "Я" подивишся, так і визначиш: для бихевиориста поняття "самості" взагалі не існує.

Поки ніхто не зумів чітко розділити "Я" рефлексуючих і діюче. Еріксон виділяє "Его-ідентичність", визначаючи його то як "усвідомлене почуття індивідуальної ідентичності", то як "несвідоме прагнення до послідовності особистого характеру", то як "критерій мовчазною діяльності Его-синтезу". Левінджер у своїй концепції теж багатозначний. Він вважає, що визначити "Его" так само важко, як життя. Вважає його синтетичної, організуючою функцією психіки. Процес розвитку Его він розуміє як моральне, когнітивний розвиток і зростання здатності до міжособистісних відносин.

Невірно, що образ "Я" зводиться до суми самоощущеній. Особистісний підхід дозволяє проаналізувати поняття "Я". Проблема в тому, що поняття суб'єктивності, діалогічність і цінності "Я" не піддаються жорсткій операціоналізації і не вкладаються в звичну логіку експериментальної науки, побудованої за зразком природознавства і тому орієнтованої на вивчення безособових процесів. Обмеженість можна подолати на рівні філософського синтезу. Допомога у вирішенні проблеми "Я" психологам надають суміжні гуманітарні науки: етнокультурологія та історична психологія. Також цінним джерелом є літературознавство: художньо-образне пізнання старше науково-теоретичного.

Яку роль відіграє Я-концепція в житті особистості? Я-концепція відіграє, по суті, потрійну роль у житті особистості: вона сприяє досягненню внутрішньої узгодженості особистості, визначає інтерпретацію її досвіду і є джерелом очікувань.

Першою, найважливішою функцією Я-концепції є забезпечення внутрішньої узгодженості особистості, відносної стійкості її поведінки. Якщо новий досвід, отриманий індивідом, узгоджується з існуючими уявленнями про себе, він легко асимілюється, входить в Я-концепцію. Якщо ж новий досвід не вписується в існуючі уявлення про себе, суперечить уже наявної Я-концепції, то спрацьовують механізми психологічного захисту, які допомагають особистості тенденційно інтерпретувати травмує досвід або заперечувати його. Це дозволяє утримувати Я-концепцію у урівноваженому стані, навіть якщо реальні факти ставлять її під загрозу. Це прагнення захистити Я-концепцію, захистити її від руйнівних впливів є, на думку Бернса, одним з основних мотивів якого нормального поведінки.

Друга функція Я-концепції полягає в тому, що вона визначає характер інтерпретації індивідом його досвіду. Я-концепція діє як свого роду внутрішній фільтр, який визначає характер сприйняття людиною будь-якій ситуації. Проходячи крізь цей фільтр, ситуація осмислюється, отримує значення, відповідне уявленням людини про себе.

Третя функція Я-концепції полягає в тому, що вона визначає також й очікування індивіда, тобто уявлення про те, що має статися. Люди, впевнені у власній значущості, очікують, що й інші будуть ставитися до них так само і, навпаки, люди, які сумніваються у власній цінності, вважають, що вони нікому не можуть подобатися, і починають уникати будь-яких соціальних контактів.

1.6 Самооцінка

Самооцінка - один з найважливіших структурних компонентів Я-концепції особистості. Усяке знання людини про себе пов'язане з його емоційно-оцінним ставленням до цього знання.

Питання про самооцінку досить досліджений у вітчизняній та зарубіжній психології. Поряд з дослідженнями теоретичного плану, в яких розробляються питання соціально-психологічної природи і моральної основи самооцінки, її структури і ролі в психічному житті особистості, існують і дослідження генезису самооцінки.

Психологічними словниками самооцінка визначається як цінність, значимість, якої індивід наділяє себе в цілому і окремі сторони своєї особистості, діяльності, поведінки.

У психологічній науці самооцінка розглядається як центральне особистісне утворення і центральний компонент Я-концепції.

Самооцінка виконує регуляторну та захисну функцію, впливаючи на поведінку, діяльність і розвиток особистості, її взаємини з іншими людьми.

Основна функція самооцінки в психічному житті особистості полягає в тому, що вона виступає необхідною внутрішньою умовою регуляції поведінки і діяльності. Вища форма саморегулювання на основі самооцінки полягає у своєрідному творчому відношенні до власної особистості - в прагненні змінити, поліпшити себе "і в реалізації цього прагнення.

Захисна функція самооцінки, забезпечуючи відносну стабільність і автономність особистості, може вести до спотворення досвіду.

Самооцінка - досить складне утворення людської психіки. Вона виникає на основі узагальнюючої роботи процесів самосвідомості, яка проходить різні етапи, і знаходиться на різних рівнях розвитку в ході становлення самої особистості. Тому самооцінка постійно змінюється, вдосконалюється. Процес встановлення самооцінки не може бути кінцевим, оскільки сама особистість постійно розвивається, а отже, змінюються і її уявлення про себе і ставлення до себе. Джерелом оціночних уявлень індивіда про себе є його соціокультурне оточення, в тому числі соціальні реакції на якісь прояви його особистості, а також результати самоспостереження.

На думку Бернса, є три моменти, суттєвих для розуміння самооцінки.

По-перше, важливу роль в її формуванні відіграє зіставлення образу реального Я з образом ідеального Я, тобто з уявленням про те, якою людина хотіла б бути. Це зіставлення часто фігурує в різних психотерапевтичних методиках, при цьому високий ступінь збігу реального та ідеального Я вважається важливим показником психічного здоров'я. Таким чином, чим менше розрив міжреальним уявленням людини про себе і його ідеальним Я, тим вище самооцінка особистості.

По-друге, важливий чинник для формування самооцінки пов'язаний з интериоризацией соціальних реакцій на даного індивіда. Іншими словами, людина схильна оцінювати себе так, як, на його думку, її оцінюють інші.

Нарешті, по-третє, на формування самооцінки істотний вплив роблять реальні досягнення особистості в найрізноманітніших видах діяльності. І тут, чим значніше успіхи особистості в тому чи іншому виді діяльності, тим вищим буде і її самооцінка.

Слід особливо підкреслити, що самооцінка незалежно від того, чи лежать у її основі власні судження індивіда про себе або інтерпретації суджень інших людей, індивідуальні ідеали або культурні норми, завжди носить суб'єктивний характер.

Зміст самооцінки богатоаспектна, так як складна і багатоаспектна сама особистість. Воно охоплює світ її моральних цінностей, відносин, можливостей, здібностей. Єдина цілісна самооцінка особистості формується на основі самооцінок окремих сторін її психічного світу.

Самооцінка - суб'єктивне і дуже особистісне утворення нашої психіки. Вона формується за більш або менш активної участі самої особистості, несе на собі відбиток якісної своєрідності її психічного світу, тому самооцінка не у всіх своїх елементах може збігатися з об'єктивною оцінкою даної особистості. Її адекватність, істинність, логічність і послідовність установлюються на основі реальних проявів особистості в діяльності та поведінці.

У психології розрізняють самооцінку адекватну і неадекватну. Адекватна самооцінка відображає реальний погляд особистості на саму себе, її досить об'єктивну оцінку власних здібностей, властивостей і якостей. Якщо думка людини про себе збігається з тим, що він насправді собою являє, то говорять, що у нього адекватна самооцінка. Неадекватна самооцінка характеризує особистість, чиє уявлення про себе далеко від реального. Така людина оцінює себе необ'єктивно, його думка про себе різко розходиться з тим, яким його вважають інші.

Неадекватна самооцінка, у свою чергу, може бути як завищеною, так і заниженою. Якщо людина переоцінює свої можливості, результати діяльності, особистісні якості, то його самооцінка є завищеною. Така людина самовпевнено береться за роботу, що перевищує його реальні можливості, що при невдачі може приводити його до розчарування і прагненню перекласти відповідальність за неї на обставини чи інших людей. Якщо людина недооцінює себе в порівнянні з тим, що він є в дійсності, то його самооцінка занижена. Така самооцінка руйнує у людини надії на власні успіхи і добре ставлення до нього з боку оточуючих, а реальні свої успіхи і позитивну оцінку оточуючих він сприймає як тимчасові і випадкові. Як завищена, так і занижена самооцінка ускладнюють життя людини. Нелегко жити невпевненим у собі, боязким; важко жити і зарозумілим. Неадекватна самооцінка ускладнює життя не тільки тих, кому вона властива, а й оточуючих.

Адекватна самооцінка також не буває однорідною. В одних людей вона висока, в інших більш низька. Підвищена самооцінка характеризує людину, яка не вважає себе гірше за інших і позитивно ставиться до себе як до особистості. У нього досить високий рівень домагань і віра у свої здібності. Така людина керується своїми принципами, знає собі ціну, думка оточуючих не має для нього вирішального значення. Він впевнений у собі, тому критика не викликає у нього бурхливої захисної реакції і сприймається спокійно. Людина, позитивно відноситься до себе, зазвичай більш прихильно і довірливо ставиться до оточуючих.

Знижена самооцінка виявляється в постійному прагненні недооцінювати власні можливості, здібності, досягнення, підвищеної тривожності, страху негативної думки про себе, підвищеної вразливості, що спонукає людину скорочувати контакти з іншими людьми. У цьому випадку страх саморозкриття обмежує глибину і близькість спілкування. Люди зі зниженою самооцінкою часом недовірливо і недоброзичливо ставляться до інших людей.

Для розвитку позитивної самооцінки важливо, щоб дитина була оточений постійною любов'ю незалежно від того, який він у даний момент. Постійне прояв батьківської любові викликає у дитини відчуття власної цінності і сприяє формуванню позитивного ставлення до себе.

Знати самооцінку людини дуже важливо для встановлення відносин з ним, для нормального спілкування, в яке люди як соціальні істоти неминуче включаються. Особливо важливо враховувати самооцінку дитини, як і все в ньому. Вона тільки формується і тому в більшій мірі, ніж у дорослого, піддається впливу, зміні.

Розділ 2. Експериментальне дослідження проблеми

2.1 Вибір методів та методик для дослідження

Психологічна наука як вибір

Чому люди (і досить велика кількість) займаються такою дивною областю діяльності, як наука?

Вибір тієї або іншої області психології як предмет вивчення може бути обумовлений або "надлишком", або "недостатністю" того або іншого "психічної якості" у людини, головне, що ця якість стала предметом його уваги або уваги навколишніх. "невже слово знайдене?" Може бути, почуття глобальної дезадаптації, відчуття своєї несхожості на інших людей і штовхає людини в обійми "музи психології" - Психи? Але тоді чим психологія відмінна від інших сфер людської творчості, де комплекс неповноцінності, відкритий А. Адлером, теж виявив свою силу? Крім переживання несхожості в психолога повинна бути присутнім ще одна особливість: усвідомлення розходження суб'єктивної і об'єктивної реальності. "Наївний" людина не розрізняє їх у своєму повсякденному житті. Однак сни або незвичайні стани свідомості (при хворобі, травмі або сп'янінні - що в нашій культурі річ все-таки звичайна) викликають у нього думки, що ці два світ и різні і є "границя", їх поділяюча. Не стільки дезадаптація, скільки споконвічна непристосованість, "неприлаженность" щиросердечного складу деяких людей до світу, що насамперед - світ людського спілкування, - пов'язана з бажанням цю дисгармонію перебороти, і може привести людини в психологію. світ іншої людини повинен бути для психолога загадкою саме тому, що спроби приписати іншому якості свого внутрішнього світу , свої особисті особливості приводили і приводять його до невдач у спілкуванні і взаємодії. Але психолог - не психопат, він чутливий до "зворотного" зв'язку при спілкуванні. Саме це дозволяє йому не приписувати свій світ іншому, не опиратися на колишній повсякденний досвід, а щораз ставитися до психіки іншого як до загадки, розгадку якої треба знайти самому. "Душеведческая" спрямованість розуму - результат життя психолога, породжений незвичайністю внутрішнього світу неадаптованістю до зовнішнього світу, чутливістю до станів і іншої поведінки і прагненням цю неадаптированность перебороти раціональними методами, досліджуючи особливості психіки інших людей. Звідси і терпимість, поблажливість до людей, властивим психологам, оскільки споконвічно допускається можливість різних, нестандартних форм поведінки, думок, переживань. Те, що іншим людям дається як би "саме собою", - навички поведінки і спілкування, психолог виробляє і здобуває шляхом рефлексії і самонавчання.