Проективні методики у вивченні стосунків молодших школярів

Дослідження діагностики особливостей міжособистісних стосунків у молодшому шкільному віці. Спілкування молодшого школяра з однолітками. Психологічна сумісність і конфлікт. Опис методики дослідження міжособистісних стосунків в учнівському колективі.

Рубрика Психология
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 20.07.2011
Размер файла 144,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

55

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ПРОБЛЕМИ ВЗАЄМОВІДНОСИН МІЖ УЧНЯМИ ПОЧАТКОВИХ КЛАСІВ

1.1 Поняття міжособистісних стосунків. Психологічна сумісність і конфлікт у міжособистісних стосунках

1.2 Психологічна характеристика молодшого шкільного віку

1.3 Вивчення міжособистісних стосунків в учнівському колективі

1.4 Спілкування з однолітками в житті молодшого школяра

РОЗДІЛ ІІ.ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ МІЖОСОБИСТІСНИХ СТОСУНКІВ УЧНІВ ПОЧАТКОВИХ КЛАСІВ

2.1 Опис методики дослідження міжособистісних стосунків в колективі

2.2 Результати дослідження

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність теми курсової роботи. Спілкування і взаємодія людей відбувається в різноманітних формуваннях і об'єднаннях, які в соціальній психології визначаються як групи. Група - це відносно стала спільність людей, становище якої в суспільстві зумовлене рівнем життєдіяльності її членів. учнівський колектив сумісність конфлікт

Емоційне благополуччя та самопочуття школярів у системі міжособистісних взаємовідносин, які складаються у колективі, залежить не лише від того, скільки однокласників один з одним спілкується, а від того наскільки велике це бажання спілкування. Важливим є вивчення структури взаємостосунків у колективі та рівня задоволення учнів процесом спілкування в умовах загальноосвітнього закладу, обумовленого інтересом до емоційного стану класу молодших школярів.

Щоб кожна дитина досягла успіху в колективі, необхідно розвивати соціальну сферу особистості учня. У змісті соціальної сфери особистості учня можна виділити емоційно-вольовий та комунікативний компоненти.

Емоційно-вольовий компонент містить такі якості:

* наполегливість, організованість, принциповість, витримку, чуйність, повагу до думок партнера, емоційну стійкість у контакті, що означає дотримання моральних норм і правил взаємодії;

* здатність підпорядковувати особисті цілі й бажання спільній справі;

* прагнення довести почату справу до завершення, здатність покласти на себе відповідальність в різних життєвих і навчальних ситуаціях;

* почуття власної гідності та самоповаги.

До комунікативного компонента можна віднести комунікативні вміння молодшого школяра. Комунікативні вміння -- це здатність мовця до конструктивної взаємодії з учасниками акту спілкування.

Конструктивна взаємодія в підсистемах «учень -- учень», «учень -- клас» означає, так би мовити, зустріч суспільно-історичного досвіду, що задається навчанням, та суб'єктивного досвіду кожного учасника спілкування; взаємодія думок і поглядів відбувається шляхом їх постійного узгодження, взаємозбагачення, а в результаті -- перетворення суб'єктивного досвіду як важливого джерела власного розвитку; цілковита повага один до одного партнерів, які ведуть діалог, визнання ними того, що істина, за винятком банальних випадків, не дана ззовні готовою і що кожен здатний зробити внесок в її осягнення. Для розгортання конструктивної взаємодії в підсистемах "учень -- учень", "учень -- клас", дитині необхідно володіти такими комунікативними вміннями:

* пізнавати інших і розуміти їх, об'єктивно оцінювати ситуацію і відносно неї прогнозувати свою поведінку;

* активно слухати, вибирати роль, адекватно передавати і сприймати емоції;

* володіти правилами поведінки -- етикетом, здатність бути витриманим, доброзичливим, чуйним стосовно до партнера по спілкуванню;

* володіти вербальною комунікацією;

* володіти невербальною комунікацією.

Викладене вище й зумовлює актуальність дослідження курсової роботи.

Розробленість теми курсової роботи:

У вітчизняній та зарубіжній психології проблема групи розроблена на досить глибокому науково-методичному рівні. Дослідження Б. Паригіна, Я. Коменського, А. Петровського, Л. Уманської зосереджуються на соціально-психологічних факторах формування та розвитку груп, визначенні специфіки впливу на особистість конкретної соціальної групи, а також питань групових взаємин.

Важливість спілкування і взаємодії між учнями молодшого шкільного віку досліджували такі автори: І. Бех, Б.В. Бучківська, Б.С. Волков, М.С. Каган, А.В. Мудрик та ін.

Мета курсової роботи полягає в теоретичному та емпіричному розгляді проблеми діагностики особливостей міжособистісних стосунків у молодшому шкільному віці.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

проаналізувати поняття міжособистісних стосунків;

дати характеристику учням молодшого шкільного віку;

визначити особливості міжособистісних стосунків в учнівському колективі;

провести експериментальне дослідження міжособистісних відносин і самооцінки дітей молодшого шкільного віку.

Об'єктом дослідження даної курсової роботи є школярі молодшого шкільного віку.

Предмет дослідження - міжособистісні взаємовідносини молодших школярів.

Теоретична цінність курсової роботи полягає в тому, що в ній проаналізовано особливості спілкування та міжособистісних стосунків в колективі між учнями молодшого шкільного віку.

Практичне значення курсової роботи полягає у можливості використання результатів дослідження. Використати дослідження можна при роботі психолога в навчальному закладі.

Структура роботи курсової роботи: вступ, основна частина, висновок, список використаної літератури та додатки.

Основна частина складається з трьох розділів. У першому розділі розкривається сутність поняття міжособистісних стосунків, розглядаються особливості спілкування та міжособистісних стосунків в учнівському колективі. У другому розділі проводиться експериментальне дослідження міжособистісних стосунків учнів початкових класів.

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ПРОБЛЕМИ ВЗАЄМОВІДНОСИН МІЖ УЧНЯМИ ПОЧАТКОВИХ КЛАСІВ

1.1 Поняття міжособистісних стосунків. Психологічна сумісність і конфлікт у міжособистісних стосунках

Важливим аспектом життєдіяльності колективу є міжособистісні стосунки у групі. Ці стосунки неминуче виникають між членами колективу на ґрунті їхнього спілкування та взаємодії у процесі реалізації завдань, на виконання яких спрямовуються їхні зусилля. Цілі діяльності, її мотиви, організація дій співучасників визначають характер стосунків, що складаються. Міжособистісні стосунки мають складну структуру. У цій структурі діють не лише об'єктивні чинники (характер цілей, умови їх досягнення, особливості керівництва, стосунки, що склалися між членами групи), а й суб'єктивні (рівень свідомості та самосвідомості членів колективу, рівень їхніх домагань, індивідуально-психологічні особливості, здібності людей та ін.).

Модель групи як емоційно-психологічного утворення не дає змоги належно проаналізувати міжособистісні стосунки людей на основі суспільно визначених норм, ціннісних орієнтацій, оцінок. У цьому зв'язку актуальною стає потреба з'ясувати мотиви, керуючись якими особистість здійснює свій емоційний (а також діловий) вибір, коли вона віддає перевагу одним членам групи і не приймає інших.

На думку А. Петровського [36], цей механізм можна позначити як мотиваційне ядро в міжособистісних стосунках. Експериментально доведено, що зміст мотиваційного ядра вибору партнера у структурі міжособистісних стосунків може бути показником того рівня, якого досягла група у своєму розвитку як колектив. На початкових стадіях формування групи вибір характеризується безпосереднім емоційним забарвленням, а орієнтації вибору спрямовані переважно на зовнішні переваги партнера - зовнішню привабливість, манери, контактність та ін. Вибір у групах більш високого рівня розвитку здійснюється не лише на основі почуттів, що виникають при першому враженні, а й виходячи з оцінки глибших особистісних якостей, що виявляються у спільній діяльності, у значущих для особистості вчинках, світоглядних установках, переконаннях.

У структурі сформованих груп чітко виявляються ієрархії статусів їхніх членів, що визначаються різними соціально-психологічними чинниками. Найпопулярніші з них належать до підгрупи лідерів.

Лідер - це особистість, яка користується визнанням та авторитетом у групі й за якою група визнає право приймати рішення у значущих для неї ситуаціях, бути організатором діяльності групи й регулювати взаємини в ній.

Лідер групи може бути офіційним, коли він призначається відповідно до регламенту штатного розпису й виконує покладені на нього функції керівника, і неформальним, що визнається групою стихійно за його високі якості та значущість тих ролей, які він реалізує в колективі та в інтересах колективу. Для колективу оптимальним вважається варіант, коли формальний лідер-керівник водночас є неформальним лідером. За даних умов його діяльність здійснюється максимально ефективно і найповніше виявляє психологічний потенціал групи [36, с. 102].

У колективі за певних обставин часто виникають неофіційні групи, що так само висувають своїх лідерів, як це часто трапляється у шкільних класах. Якщо міжособистісні стосунки у групі підпорядковані загальній меті, то наявність лідерів неофіційних груп не тільки не заважає, а й допомагає колективу розв'язувати поставлені завдання. Якщо ж цілі діяльності окремих угруповань перестають бути підпорядкованими загальній меті, то колектив, по суті, перетворюється на конгломерат окремих груп, в яких не лише лідери, а й усі члени можуть вступати в антагоністичні міжособистісні стосунки. Педагогу важливо вчасно помічати ці процеси в колективі, щоб запобігати його руйнуванню та розпаду [16, с. 70].

Міжособистісні стосунки складаються в реальних умовах життя та діяльності людей, у процесі їх взаємодії. На тому, як розвиваються стосунки, істотно позначаються різні об'єктивні чинники, що визначають успішність таких контактів або ускладнюють їх формування. Разом з тим важливий вплив на ефективність такої взаємодії справляє психологічний чинник: їх ставлення один до одного, психологічна та практична готовність до співпраці, індивідуально-психологічні особливості людей та ін. Найповніше суб'єктивний характер міжособистісних стосунків виявляється в сумісності людей.

Сумісність - це оптимальне поєднання якостей людей у процесі взаємодії, що сприяє успішному виконанню спільної діяльності.

У психології виокремлюють такі чотири різновиди сумісності: фізичну, психофізіологічну, соціально-психологічну та психологічну.

Фізична сумісність виявляється в гармонійному поєднанні фізичних якостей двох або кількох людей, що разом виконують певну спільну діяльність.

Засадовими щодо психофізіологічної сумісності є особливості аналізаторних систем, а також властивостей нервової системи. Цей різновид сумісності передбачає успішність взаємодії людей у тих видах діяльності, де чутливість у межах тієї чи іншої аналізаторної системи є вирішальною. У разі невідповідності психофізіологічних характеристик когось із працівників процес порушується, а може і взагалі припинитися. Ще більшого значення в межах цього різновиду сумісності набуває темперамент. Доведено, що найуспішніше взаємодіяти можуть два неоднакові темпераменти (холерик і флегматик, сангвінік і меланхолік), гірше - люди з однаковими темпераментами (два холерики, два меланхоліки) [43, с. 58].

Соціально-психологічна сумісність передбачає взаємини людей з такими особистісними властивостями, які сприяють успішному виконанню соціальних ролей. У цьому разі необов'язкова схожість характерів, здібностей, але обов'язкова їх гармонія.

Життєвий досвід показує, що контакти встановлюються швидше й виявляються міцнішими у людей з рисами характеру, що доповнюють одна одну: одна людина - запальна та імпульсивна, інша - спокійна, поміркована, хтось є теоретиком, а дехто - практиком тощо [17, с. 72].

Проте це не означає, що сумісними виявляються лише люди з протилежними рисами. Сумісність можлива і в разі збігу рис характеру чи інших особистісних якостей, проте ймовірність руйнування спільноти за цих обставин вища.

Психологічна сумісність передбачає спільність поглядів, переконань, соціальних і моральних установок, цінностей, ставлень. Усе це найбільше духовно зближує людей. Психологічна сумісність, яка на них базується, - це вищий інтегративний рівень сумісності людей, яка характеризує глибокий, змістовий бік взаємодії та зумовлює її ефективність.

Відсутність сумісності у групі людей, включених у виконання суспільно чи особистісно значущої діяльності, за певних умов може спричинити конфлікт.

Конфлікт - це суперечність, що виникає між людьми у зв'язку з розв'язанням тих чи інших питань соціального чи особистого життя. Стан конфлікту характеризується гострими негативними емоційними переживаннями його учасників. Конфлікт може виявитися на рівні свідомості окремо взятої людини - це внутрішньоособистісний конфлікт, а також у міжособистісній взаємодії та на рівні міжособистісних групових стосунків.

Внутрішньоособистісний конфлікт виникає тоді, коли спостерігається сутичка рівних за силою та значущістю, але протилежно спрямованих мотивів, потреб, інтересів, потягів у однієї й тієї самої людини (наприклад, необхідність дотримати дане слово та неможливість зробити це через зваби, утриматися від яких особистість не в змозі).

Міжособистісний конфлікт спричиняється ситуацією, в якій члени групи прагнуть до несумісних цілей або керуються несумісними цінностями чи нормами, намагаючись реалізувати їх у спільній діяльності. Конфлікт може виникнути при розподілі функціональних обов'язків між членами групи чи при обговоренні шляхів досягнення спільної мети діяльності [26, с. 125].

Суперечності в міжособистісних стосунках не завжди спричинюються до конфлікту: чимало з них розв'язуються шляхом домовленості, досягнення консенсусу. У групах і колективах, які вже сформувалися і члени яких мають достатній досвід спільного співжиття, суперечності виникають не так часто, як у новоутворених. Це пов'язане з тим, що завдяки взаємопізнанню та взаємній адаптації досягається такий рівень сумісності членів, коли небезпека розв'язання конфлікту зводиться до мінімуму. У групах і колективах, що перебувають у стадії становлення та розвитку, суперечності часто завершуються конфліктами. Причинами цього можуть бути психофізіологічна та соціально-психологічна несумісності, важкий характер окремих членів, завищена самооцінка тощо. В особистих взаємовідносинах що ґрунтуються на дружніх стосунках і спільності життєвих інтересів, несумісність рідко буває причиною конфліктів. Коли ж з якихось причин тенденції несумісності починають виявлятися у стосунках, взаємовідносини людей припиняються.

1.2 Психологічна характеристика молодшого шкільного віку

Молодшими школярами вважають дітей віком від 6/7 до 10/11 років, які навчаються у 1-4 класах сучасної школи. Цей віковий період завершує етап дитинства. Опановуючи новий для себе вид діяльності -- навчання, молодші школярі ще багато часу й енергії віддають грі. У цих видах діяльності розгортаються їх стосунки з ровесниками і дорослими, особистісне психічне життя і психічний розвиток, формуються психічні новоутворення, завдяки чому діти виходять на новий рівень пізнання світу і самопізнання, відкривають нові власні можливості і перспективи.

Головною особистісною характеристикою молодшого школяра є прийняття і усвідомлення своєї внутрішньої позиції, що дає підстави вважати цей вік зрілим дитинством.

Психічний і особистісний розвиток дитини у молодшому шкільному віці зумовлюється особливістю соціальної ситуації розвитку -- навчанням у початковій школі. На цьому віковому етапі провідною діяльністю стає навчання, основою якого є пізнавальний інтерес і нова соціальна позиція.

Нижня межа цього вікового періоду (6-7 років) пов'язана з переходом до навчання як систематичної та цілеспрямованої діяльності. У перші його місяці ознаки дошкільного дитинства поєднуються з ознаками школяра. Часом це поєднання є досить суперечливим, що проявляється у невідповідності можливостей дитини вимогам життя, особливо вимогам школи і батьків [16, с. 59].

Початок шкільного навчання знаменує собою зміну способу життя дитини. Це принципово нова соціальна ситуація розвитку особистості. Дитина починає усвідомлювати, що вона виконує суспільно важливу діяльність -- вчиться -- і значущість цієї діяльності оцінюють люди, які оточують її.

Навчальна діяльність має яскраво виражену суспільну значущість і ставить дитину в нову позицію стосовно дорослих і однолітків, змінює її самооцінку, перебудовує взаємини в сім'ї. З цього приводу А.Б. Добрович зазначав: “саме тому, що навчальна діяльність є суспільною за своїм змістом (у ній відбувається засвоєння усіх надбань культури та науки, нагромаджених людством), суспільною за своїм сенсом (вона є суспільно значущою і суспільно оцінюючою), суспільною за своїм виконанням (виконується відповідно до суспільно вироблених норм), вона є провідною у молодшому шкільному віці, тобто у період її формування” [14, с. 140].

У молодшому шкільному віці відбувається зміна провідної психічної саморегуляції від мимовільної до свідомо-вольової. Шкільне життя вимагає систематичного та обов'язкового виконання дитиною багатьох правил. Вона повинна вчасно приходити в школу, дотримуватися правил шкільного життя, виконувати завдання на уроці та вдома, долати труднощі в навчальній роботі тощо. Дотримання цих правил вимагає вміння регулювати свою поведінку, підпорядковувати довільну діяльність свідомо поставленим цілям.

Зміна соціальної ролі дитини, поява нових обов'язків позначається на стосунках з однолітками і вчителями. Спочатку вона захоплена тільки навчанням, мало вступає в контакт з однолітками і певний час відчуває себе чужою, хоч ще недавно у дитячому садку постійно спілкувалася з ними. Стосунки молодших школярів з однолітками регламентовані переважно нормами “дорослої” моралі, тобто успішністю у навчанні, виконанням вимог дорослих. Характерною ознакою взаємин молодших школярів є те, що їхня дружба заснована, як правило, на спільності зовнішніх життєвих обставин і випадкових інтересів (сидять за однією партою, живуть в одному будинку, в одному мікрорайоні тощо).

Становлення і розвиток особистості у молодшому шкільному віці охоплює такі фази, як адаптація (пристосування до нових соціальних умов), індивідуалізація (вияв своїх індивідуальних можливостей і особливостей) та інтеграція (включення у групу ровесників). Школяр потрапляє в зовсім нову для нього групу ровесників-однокласників, яка через відсутність спільно розподіленої навчальної діяльності є дифузною (взаємопроникненою). Цією групою керує педагог. Порівняно з вихователем дитячого садка він є більш референтним (авторитетним) для дітей, оскільки, використовуючи арсенал оцінок, впливає на їхні стосунки з іншими дорослими, передусім з батьками, формує ставлення дорослих до дитини та її ставлення до себе як до “іншого”. Фактором розвитку особистості молодшого школяра є не стільки навчальна діяльність, скільки ставлення дорослих до успішності, дисциплінованості, старанності дитини.

В процесі навчальної діяльності розвиваються основні психологічні новоутворення молодшого шкільного віку: довільність психічних процесів, внутрішній план дій, уміння організовувати навчальну діяльність, рефлексія.

Довільність психічних процесів у молодшого школяра. У цьому віці центром психічного розвитку дитини стає формування довільності всіх психічних процесів (пам'яті, уваги, мислення, організації діяльності), їх інтелектуалізація, внутрішнє опосередкування відбуваються завдяки первинному засвоєнню системи понять. Довільність виявляється в умінні свідомо ставити цілі, шукати і знаходити засоби їх досягнення, долати труднощі та перешкоди. Протягом усього молодшого шкільного віку дитина вчиться керувати своєю поведінкою, психічними процесами, адже вимоги до неї з перших днів перебування у школі передбачають досить високий рівень довільності. Тому молодший школяр долає свої бажання і здатен керувати своєю поведінкою на основі заданих зразків, що сприяє розвитку довільності як особливої властивості психічних процесів і поведінки.

Внутрішній план дій молодшого школяра. Виконуючи завдання з різних навчальних предметів, діти шукають найзручніші способи, обирають і зіставляють варіанти дій, планують їх порядок та засоби реалізації. Чим більше етапів власних дій може передбачити школяр, чим старанніше він може зіставити їх варіанти, тим успішніше контролюватиме розв'язання завдань. Необхідність контролю та самоконтролю, словесного звіту, самооцінки в навчальній діяльності створюють сприятливі умови для формування у молодших школярів здатності до планування і виконання дій подумки.

Рефлексія молодшого школяра. У дітей молодшого шкільного віку виникає усвідомлення власних дій, психічних станів. Особливість їх навчальної діяльності полягає в тому, що школярі повинні обґрунтовувати правильність своїх висловлювань і дій. Багато прийомів такого обґрунтування показує вчитель. Необхідність розрізняти зразки суджень і самостійні спроби в їх побудові сприяють формуванню у молодших школярів уміння ніби збоку розглядати й оцінювати власні думки та дії. Це вміння є основою рефлексії (лат. reflexio -- відображення) -- осмислення своїх суджень і вчинків з точки зору їх відповідності задуму та умовам діяльності; самоаналіз. Свідченням її є здатність бачити особливості власних дій, робити їх предметом аналізу, порівнювати з діями інших людей. Якщо дошкільник здебільшого орієнтується на індивідуальний досвід, то молодший школяр починає орієнтуватися на загальнокультурні зразки, якими він оволодіває у взаємодії з дорослими та ровесниками [27, с. 134].

Рефлексія змінює пізнавальну діяльність молодших школярів, їхнє ставлення до себе й до оточення, погляд на світ, змушує не просто приймати на віру знання від дорослих, а й виробляти власну думку, власні погляди, уявлення про цінності, значущість учіння. В цьому віці вона тільки починає розвиватися.

Зі вступом дитини до школи її самосвідомість набуває нового рівня, проявляється як внутрішня позиція. Учень починає самовизначатися як суб'єкт навчальної діяльності, у нього формується Я-образ -- результат усвідомлення глибинної суті людини, що дає змогу відрізнити себе від інших людей (такої, яка успішно або не успішно навчається, яку хвалять чи карають, з якою хочуть або не хочуть товаришувати). У молодшому шкільному віці значно розширюється сфера соціальних контактів дитини, що неминуче впливає на її первинну Я-концепцію -- сукупність настанов щодо себе.

Школа сприяє самостійності учня, його емансипації від впливу батьків, надає йому широкі можливості для вивчення навколишнього (фізичного і соціального) світу. Дії школяра, порівняно з діями дошкільника, набувають набагато важливішого для нього значення, оскільки він уже змушений сам відповідати за себе. У молодшому шкільному віці вже оцінюють інтелектуальні, соціальні й фізичні можливості дитини. Унаслідок цього школа стає джерелом вражень, на основі яких починається розвиток самооцінки дитини. Тут її досягнення та невдачі набувають офіційного характеру, постійно фіксуються і стають публічними. Це ставить перед необхідністю прийняти дух оцінного підходу, який з тієї пори пронизуватиме все життя.

На думку В.М. Галузинського, саме в молодшому шкільному віці починає складатися самооцінка дитини, яка опосередковує її ставлення до себе, інтегрує досвід її діяльності та спілкування з іншими людьми. Це є найважливішою властивістю особистості, що забезпечує контроль за власною діяльністю з точки зору нормативних критеріїв, організацію своєї поведінки відповідно до соціальних норм [9, с. 98]. Самооцінка відображає не тільки знання учня про результати навчальних досягнень, його уявлення про власні можливості у навчальній діяльності, а й ставлення до себе як до виконавця вимог учителя, батьків, як до носія нових особистісних якостей (старанність, наполегливість, акуратність, кмітливість та ін.). Учні молодших класів передусім усвідомлюють і оцінюють у собі якості, які характеризують їх як школярів. Самооцінка дітей особливо залежить від оцінки їхньої діяльності й поведінки дорослими (батьками, вчителями). Школяр ніби дивиться на себе очима дорослого, визнає його авторитет, незаперечно приймає його оцінки. Тому часто, характеризуючи себе як особистість, учень початкової школи повторює лише те, що чув про себе від дорослих.

У роботі з молодшими школярами важливо враховувати їх оптимізм, здатність бачити в собі передусім добре, високу самооцінку. Щоб їх прагнення зберегти позитивний Я-образ, право на високу самооцінку не перетворилося на гальмо розвитку особистості, не стало джерелом необґрунтованих домагань, слід дбати про гармонію між тим, до чого вони прагнуть, на що претендують (оцінка, ставлення тощо), та їх реальними діями, тобто змістом і способом вияву активності в житті. За значного розходження між прагненнями молодшого школяра бути схожим на образ-взірець і його поведінкою, яка має егоїстичне спрямування, але недостатньо засуджується оточенням, у нього поступово формується ілюзорна, далека від об'єктивного уявлення про себе, значно завищена самооцінка. Вона провокує хибні способи його самоствердження серед однолітків, чинить опір педагогічним впливам, дезорієнтує його. Саме тому велике значення слід надавати формуванню правильної самооцінки дитини при підготовці її до школи, у процесі адаптації до систематичного навчання.

Включення учнів у різні види діяльності (навчальну, суспільно корисну, виконання рольових функцій у класі тощо) має відбуватися на основі поступового ускладнення завдань і забезпечення їх доступності. Непосильні завдання та пов'язаний з ними неуспіх можуть завдати самооцінці дитини значної шкоди.

Важливою складовою самосвідомості є рівень домагань. У молодшому шкільному віці він залежить від успіху дитини в навчальній діяльності, а також від становища в системі стосунків з однолітками. Для школярів, які добре вчаться, мають авторитет серед однолітків, характерний високий і водночас реалістичний, не завищений рівень домагань. Непоодинокими є випадки значних індивідуальних відхилень у самооцінці та рівні домагань молодших школярів, трапляється й істотна відмінність між самооцінкою учнів різних класів.

Знання індивідуальних особливостей самооцінки молодших школярів є однією з найважливіших передумов ефективності педагогічного керування їхньою соціально значущою активністю в процесі навчання та виховання. Розвиток емоційно-ціннісного ставлення дитини до себе, результатом якого є певна самооцінка, відбувається через відображення нею реальних зв'язків з навколишнім світом, які існують лише завдяки активності особистості. При цьому важливо врахувати, що самооцінка як структурний компонент Я-образу дитини, певний ступінь її емоційно-ціннісного ставлення до себе є постійно діючим мотиваційним фактором у процесі життєдіяльності особистості. Тому, спрямовуючи активність учня, надаючи їй соціальної значущості, можна впливати не тільки на сферу його свідомості, а досягти гармонізації розвитку підростаючої особистості загалом.

Отже, вступ дитини до школи, перехід від сімейного виховання до системи шкільного навчання і виховання є важливим і складним процесом, який супроводжується суттєвими змінами в її житті й розвитку.

1.3 Вивчення міжособистісних стосунків в учнівському колективі

Оцінюючи роль колективу у вихованні особистості, значення колективізму як риси особистості, слід мати на увазі, що «ніякі благородні цілі ніколи не були досягнуті без об'єднання людей на певних засадах (безперечно, це не стосується творчості, морального вибору тощо)».

Колектив -- організована форма об'єднання людей на основі цілеспрямованої діяльності [24, с. 56].

Дитячий колектив -- об'єднання дітей, згуртованих спільною корисною діяльністю (навчанням, працею, спортом, громадською роботою).

У школі є такі типи колективів: а) навчальні -- класний (первинний або контактний), загальношкільний, предметних гуртків; б) самодіяльні організації -- колективи художньої самодіяльності (хор, ансамблі, гуртки); в) товариства -- спортивне, книголюбів та ін.; г) об'єднання за інтересами; ґ) тимчасові об'єднання для виконання певних видів роботи. Усі типи колективів пов'язані між собою загальною метою навчально-виховної діяльності школи, забезпечують залучення учнів до різноманітної діяльності. Найважливіший за характером діяльності -- колектив класу. У ньому виникають найтриваліші стосунки між його членами та між педагогами і колективом. Кожен колектив має органи самоврядування, які разом становлять систему учнівського самоврядування школи [30, с. 115].

Колектив здійснює організаторську (керує своєю діяльністю), виховну (є носієм моральних переконань), стимулюючу (сприяє формуванню морально цінних стимулів, регулює поведінку своїх членів, взаємовідносини учасників) функції.

Розглядаючи дитячий колектив як засіб виховання, слід зважати на те, що «вплив соціального і фізичного оточення утворює середні типи людей, нівелюючи, уніформуючи характери: усі переймають один від другого одяг, звичаї, розпорядок дня. Лише в деяких випадках обставини дитячого життя складаються так щасливо, що сприяють суцільному розвитку індивідуального характеру й дають цілком гармонійну, бажану для суспільства постать».

А.В. Мудрик вважав важливим для колективу стиль і тон його життя та діяльності. Вони -- найістотніші й найважливіші елементи колективного виховання. Стиль -- внутрішня духовна сила колективу -- передбачає почуття власної гідності, що випливає з уявлення про цінність свого колективу, гордість за нього; активність (готовність до впорядкованої ділової ігрової дії); стриманість у рухах, слові, вияві емоцій. Він виявляється в тоні -- загальному духовно-емоційному забарвленні діяльності колективу (мажорність, упевнена спокійна діяльність, бадьорість, оптимізм) [31, с. 48].

Життя та діяльність учнівського колективу будуються на таких принципах:

Єдність і цілісність. Первинні колективи й об'єднання не повинні організовувати свою діяльність ізольовано, а мають спрямовувати її на досягнення загальної мети виховання всебічно розвиненої особистості.

Постійний рух уперед. А. Макаренко основним законом колективу вважав рух як форму його життя, а будь-яку зупинку -- формою його смерті. Реалізація цього принципу потребує послідовної постановки завдань, залучення вихованців до їх розв'язання, вияву з їх боку активності, переживання радості від успішного їх виконання.

Організація різноманітної діяльності. Людська особистість формується тільки в діяльності, і що різноманітніші її види, то кращі умови для її всебічного розвитку. З урахуванням цього учнів, крім навчальної діяльності, залучають до суспільне корисної праці, спорту, художньої самодіяльності. Таким чином збагачується духовне життя колективу взагалі й кожного його члена зокрема.

Формування почуття честі. Воно є індикатором ставлення учня до колективу. Почуття честі пов'язане з почуттями обов'язку й відповідальності. Учень, який дорожить честю своєї школи, відповідальніше виконує свій обов'язок.

Спадкоємність поколінь, збереження колективних традицій. Шкільний колектив щороку оновлюється, тому є можливість передавати від покоління до покоління всі надбання, традиції школи. Особливу увагу слід приділити збереженню та примноженню шкільних традицій як неписаних законів, що роблять життя колективу змістовним, цілеспрямованим [34, с. 172].

Зі вступом дитини до школи змінюється її соціальна ситуація розвитку. Зміна соціальної ситуації розвитку, що відбувається в молодшому шкільному вiцi, та зміна провідного типу діяльності, на думку С.П. Максимюк, сприяє становленню якісно нових відносин мiж дитиною i колективом класу, мiж дитиною i дорослим, який його навчає [28, с. 108].

Певні відносини iз дорослими й ровесниками формуються на основі того, як учень навчається, виконує класні доручення, поводиться в сім'ї, з дорослими, однолітками, виявляє або не виявляє готовність виконувати доручення інших людей. Отже, соціальна ситуація дитини залежить від рівня задоволення соціальних потреб школяра, які реалізуються в межах взаємодії «вчитель - учень» i «учень - учень». Це об'єктивне становище дитини суб'єктивно й адекватно чи менш адекватно проявляється в настрої домінуючих переживань, емоційному ставленні до школи і навчального процесу.

І.М. Юсупов зазначає, що школа для молодшого школяра спричиняє дуже багато нових видів переживань, яких не було в дошкільному віці. Це, зокрема, переживання пов'язані з перебуванням в учнівській групі, спілкування з ровесниками, учителем, оцінка якого, похвала чи зауваження є дуже значущими для учня в такий період [45, с. 123].

Вивчення взаємостосунків й спілкування всередині дитячих груп являється традиційним у вітчизняній та зарубіжній соціально-психологічній та педагогічній думці.

Одним з педагогів, що розглядали проблему вивчення дитячих колективів та їх взаємостосунків була Л.Ф. Обухова. Автор висвітлювала важливість та самостійність проблеми дитячих колективів. Він намагається вперше класифікувати типи колективів. Стверджував, що колектив не є звичайним збігом індивідуумів, він завжди є системою взаємоіснуючих особистостей і при цьому характеризується наявністю не просто об'єднуючих, але й організуючих в єдине ціле моментів [34].

Заслуговує уваги й думка відомого педагога свого часу М.С. Каган про те, що дитячий колектив має організуюче значення. У групі граючихся школярів швидко встановлюються ті норми поведінки та спілкування, які ніколи не складуться в умовах суворого контакту на уроках [17, с. 67].

Г. Фортунатовим колектив визначається як реально існуюча сукупність особистостей у стадії формування, що поєднані однією спільною діяльністю, виконанням соціальних завдань в процесі тривалої взаємодії та спілкування. Автор робить перші спроби дати диференціацію членам колективу за ознаками особливостей поведінки та деяких характеріологічних якостей. Ці особливості учнів мають великий вплив на формування процесів внутрішньоколективного спілкування. Діти розподіляються на наступні групи:

1) вожаки та організатори, що мають тверду цілеспрямованість;

2) активісти, що володіють особистою ініціативою при необов'язковій твердості їх характеру;

3) виконувачі;

4) одиначки, що живуть своїм окремим життям;

5) бунтарі, які вступають у боротьбу проти вожаків, проти встановлених правил поведінки;

6) затравлені члени колективу. Ці групи учнів, взаємодіючи між собою активно формують стиль та особливості спілкування у колективі [36, с. 125].

Одним з головних факторів розвитку суспільного виховання дітей, - пише Н.Н. Обозов, - дитина виступає перед нами головним чином як особистість, що живе своїм життям, як член маленького дитячого суспільства з його інтересами, потребами, зв'язками, що завойовує якесь місце у цьому суспільстві [33, с. 67].

Спілкування з близьким товаришем, - підсумовує В.Н. Дружинін, - виділяється в абсолютно особливу діяльність. Вона існує як самостійна діяльність, яка може бути названа діяльністю спілкування. Предметом цієї діяльності є інша людина - товариш-одноліток як людина. Ця діяльність існує з одного боку, у вигляді вчинків школярів по відношенню один до одного [15, с. 97].

З перших днів перебування у школі діти бувають настільки приголомшені безліччю нових вражень, що майже не помічають власних однокласників. Часто вони не можуть відповісти на просте запитання: „З ким ти сидів за партою?”.

Характерно те, що спочатку діти навіть уникають контактів з товаришами (якщо серед них не має сусідів чи вихованців одного дитячого садочку). Цей контакт здійснюється через педагога. Якщо, наприклад, хто-небудь з учнів забув ручку, то вони ніколи не попрохають товаришів дати їм її. Вони будуть мовчки сидіти, навіть плакати, доки їх не помітить вчитель та не вирішить за них проблему. Але згодом, поступово вчитель допомагає та привчає їх спілкуватись та взаємодіяти з однокласниками без остраху.

Ці перші паростки колективізму необхідно укріплювати та розвивати, заохочувати до них учнів. Дуже велике значення вже на перших етапах формування колективу має створення його структури: треба розбити колектив на менші елементи та встановлювати зв'язки між дітьми. Спілкування з однолітками в такому віці виділяється в абсолютно|цілком| особливу діяльність, предметом якої є інша людина, пізнання цієї людини, а також пізнання самого себе порівняно з ним.

Разом з рідною домівкою школа - найважливіша інстанція соціалізації. Шкільний клас - найважливіша група приналежності учня. Школяр вступає у певні особисті відносини з однолітками. Ці відносини ґрунтуються на відчутті симпатії і антипатії. Крім того, особистісні відносини можуть ґрунтуватися на спільності інтересів, думок, поглядів. Статус учня в системі особистісних відносин є для нього дуже значущим і робить сильний вплив на його поведінку і самосвідомість надалі. Відсутність близьких товаришів негативно позначається на емоційному стані учня, породжує глибокі переживання. Несприятливе положення в класному колективі - одна з головних причин передчасного невдоволення дітей по відношенню до школи.

Таким чином, група однолітків лише тоді є сприятливим для дитини середовищем, коли статус його достатньо високий. Місце в системі відносин залежить від різних рис вдачі школяра, у тому числі і від таких, як товариськість, здатність зрозуміти іншого, швидко орієнтуватися в обстановці, що склалася. Спостереження показують, що нерідко в групі між учнями виникають взаємини, які не тільки не виробляють у дітей гуманних один до одного відносин, але, навпаки, ведуть до виховання протилежних якостей. Не всім дітям добре живеться в середовищі однолітків, не для всіх тут сприятливий " клімат". У шкільній групі звичайно є декілька надзвичайно активних дітей, яких вчителі нерідко вважають ядром групи, на них спираються в навчально-виховній роботі. В той же час в групі є діти, які знаходяться в підпорядкуванні у перших. Така поляризація погано відбивається на розвитку [13, с. 115]особистості.

Будь-який шкільний клас диференціюється на групи і підгрупи, причому на різні, що не співпадають одна з одною за ознаками. По-перше існує соціальне розшарування, що виявляється як в нерівності матеріальних можливостей, так і в характері життєвих планів, рівні домагань і способів їх реалізації у дітей. Іноді ці групи практично не спілкуються один з одним. По-друге, складається особлива внутрішньокласова ієрархія, заснована на офіційному статусі учнів, їх учбовій успішності або приналежності до “активу”. По-третє, відбувається диференціація авторитетів, статусів і престижу на основі неофіційних цінностей, прийнятих в самому учнівському середовищі. Виявляється різниця в положенні “зірок” і “відкиданих".

Що стосується лідерства, в шкільних класах є офіційний лідер, що посідає керівні посади, не завжди буває найавторитетнішою людиною в колективі. Часто його висувають не діти, а дорослі. У стихійних же групах лідером може бути лише той, хто володіє реальним авторитетом.

Шкільні групи задовольняють в першу чергу потребу у вільному, нерегламентованому дорослими спілкуванні. Вільне спілкування - не просто спосіб проведення дозвілля, але і засіб самовираження, встановлення нових людських контактів. Приналежність до певної компанії підвищує упевненість в собі і дає додаткові можливості самоствердження.

Науковими дослідженнями виявлено три найпоширеніші моделі розвитку взаємин між особистістю і колективом: 1) особистість підкоряється колективу (конформізм); 2) особистість і колектив перебувають в оптимальних стосунках (гармонія); 3) особистість підкоряє собі колектив (нонконформізм). У кожній з цих моделей виділяють багато ліній взаємовідносин, наприклад: колектив відштовхує особистість; особистість нехтує колективом; співіснування за принципом невтручання та ін. Кожен вид стосунків по-своєму впливає на формування особистості в колективі.

На думку В. Сухомлинського, висока виховна ефективність взаємовідносин між особистістю і колективом досягається, якщо «це гуманні, людські взаємини між учнями, між вихователями і вихованцями, і на цій основі єдині поняття про добро і зло»1.

Для гуманних стосунків між членами колективу характерний постійний дружелюбний тон, увага один до одного, готовність допомогти товаришеві. У такому колективі всі вихованці відчувають себе частиною цілого, немає «ізольованих», відкинутих, групового егоїзму та групової поруки. Це сприяє формуванню гуманної людини, хорошого товариша, друга.

Виховний вплив колективу залежить також від становища учнів у системі внутріколективних взаємин, від ставлення до первинного колективу.

Виходячи з цього, В.А. Семиченко виділяє чотири групи дітей, підхід до виховання яких потребує певної диференціації:

Перша група -- учні, які цілковито віддані своєму колективу, легко підкоряються його вимогам, сумлінно ставляться до своїх учнівських обов'язків і дбають про відповідне ставлення до них усіх членів колективу.

Друга група -- школярі, переважно віддані колективу, виявляють активність та ініціативу у громадській роботі, але не вирізняються пізнавальною активністю, не завжди відповідально ставляться до навчання.

Третя група -- учні, які ретельні у навчанні, беруть активну участь у громадській роботі, претендуючи на авангардну роль у колективі, проте підтримкою і повагою його членів не користуються, оскільки охоче виконують тільки ті доручення, які підкреслюють їх зверхність у класі, їхні здібності та вміння.

Четверта група -- учні, які не визнають вимог колективу, не дорожать його інтересами, байдужі до його життя. Ці школярі недисципліновані, негативно ставляться до навчання, до участі в громадському житті [42, с. 67].

1.4 Спілкування з однолітками в житті молодшого школяра

Спілкування багатоплановий процес встановлення i розвитку контактiв мiж людьми, який передбачає обмiн iнформацiєю, певну тактику i стратегiю взаємодiї сприймання i розумiння суб'єктами спiлкування один одного.

Спілкування iсторично склалося в процесi спiльної дiяльностi, де спочатку вiдiгравало допомiжну роль: супроводжувало i обслуговувало певні дії. З ускладненням дiяльностi воно набуває вiдносної самостiйностi, починає виконувати специфiчну функцiю передачi наступним поколiнням форми культури i суспiльного досвiду. Спiлкуючись, людина виявляє себе iндивiдом i заявляє про себе як особистiсть.

На вiдмiну вiд предметної дiяльностi, яка реалiзує суб'єкт-об'єктнi стосунки, спiлкування - зв'язок суб'єкта з суб'єктом. Навiть у найпростiшому виглядi спiлкування - це взаємини, в процесi яких люди заявляють про себе i висловлюють відносне ставлення один до одного. Однак суб'єкт-суб'єктнi стосунки не iснують безвiдносно суб'єкт-об'єктних. У будь-якому разi вони є способом вияву суспiльних стосункiв мiж учнями i несуть у собi не тiльки iнформацiю, а й суспiльні цiнностi, соцiальнi норми.

Отже, спiлкування i предметна дiяльнiсть перебувають у взаємозалежностi i взаємозв'язку. Тому не випадково спiлкування виявляє риси дiяльностi, адже, як i дiяльнiсть, воно спонукається певними мотивами, спрямовується на досягнення якихось цiлей, має свiй операцiйний змiст. До того ж, чим бiльше дiяльнiсть об'єднує її учасникiв, тим iнтенсивнiше i глибше спiлкування мiж ними. В свою чергу, на дiяльностi позначається форма спiлкування.

Спiлкування - складний процес, в якому видiляють три взаємопов'язанi аспекти - комунiкативний, iнтерактивний i перцептивний [31, с. 62].

Комунiкативний аспект спiлкування це обмiн мiж його учасниками рiзною iнформацiєю: знаннями, думками, почуттями тощо. Головним засобом спiлкування учнів у цьому разi є мовлення - використання мови, значення якої є водночас i носiями знань, i знаряддям пiзнавальної дiяльностi. Тому спiлкування - не лише передача iнформацiї, а й її створення.

Iстотну роль у спiлкуваннi молодших школярів вiдiграють також немовнi засоби: жести, мiмiка, пантомiмiка, манера триматися, зовнiшнiй вигляд (одяг, зачіска), темп мовлення, інтонування, паузи тощо. Важливий i „контакт очима" який дає можливiсть зрозумiти смисл повiдомлення, що його передають, емоцiї спiвбесiдника. Крiм того, невербальнi засоби є джерелом зворотного зв'язку в спiлкуваннi - необхiдної умови його нормального функцiонування колективу.

Iнтерактивний аспект спiлкування характеризує органiзацiю мiж його суб'єктами. Спiлкування в цьому разі може бути кооперацією або ж конкуренцiєю. Хоча конкуренцiя сприяє ефективностi спiльної дiяльностi, особливо спочатку, часто супроводжуються конфліктами, які негативно позначаються на дiяльностi учнів. Психологи розробили низку дій, спрямованих на подолання конфлiктiв у дитячих колективах, та використання їх як джерела активностi. Найоптимальнiшою щодо цього є кооперація, оскiльки вона передбачає взаємодопомогу, прикладання зусиль.

Рiвень спiлкування залежить вiд характеру вiдношень, що склалися мiж учасниками спiлкування, тобто колективом певного класу. Видiляють три такi рiвнi: соцiальний, дiловий i духовний. Соціальний рiвень реалiзує спiлкування, в процесі якого учні ставляться один до одного згiдно з соцiальними нормами поведінки. Дiловий рiвень коли, спiльна дiяльність характеризується насамперед змiстом конкретної ситуацiї, що викликає спiлкування. Духовний рiвень - взаємодiя, засобами якої є не лише значення, а й смисли спілкування. Це спiвпереживання i взаємопроникнення учасників спiлкування у внутрiшнiй свiт один одного, це, власне, спілкування особистостей учнів. У такому віці діти дуже чутливі до думок та почуттів товаришів, вони активно допоможуть та переживатимуть разом з ними якісь проблеми, турботи.

Також має місце наслiдування - повторення учнями зразкiв поведiнки, що їх демонструють довколишнi люди. Найяскравiше це виявляється у дитячому віці. Через те, що молодші дошкільники легко підпадають під вплив дорослих та авторитетних однолітків [31, с. 84].

Перцептивний аспект спiлкування характеризує особливостi сприймання i взаєморозумiння партнерами один одного.

Iдентифiкацiя - уподiбнення себе iншому, спроба поставити себе на його мiсце, проникнути в систему його смислiв. Цей засiб виникає в процесi неусвiдомлюваного наслiдування дитиною свого товариша, проте надалi вiн набуває форми особливої, внутрiшньої ідентифікації, що тiсно пов'язана з емпатiєю - здiбнiстю проникатися емоцiйними станами iншої людини шляхом спiвпереживання. Якщо iдентифiкацiя - рацiональний момент побудови образу людини, то емпатiя - афективний.

Рефлексiя у процесах спiлкування - спосiб одного учня зрозумiти iншого, виходячи з уявлень про себе та свій досвід. Ця залежнiсть посилюється за умови спiльної дiяльностi у колективі. Коли ж люди мало знайомi, образ часто будується на пiдставi зовнiшнiх, до того ж малоiнформативних ознак. Це можна проспостерігати з приходом „новачка” до усталеного колективу.

Симпатiя, дружба - це основні види ставлення дітей один до одного в умовах шкільного колективу.

Симпатiя - бiльш-менш стiйке емоцiйно-позитивне ставлення людини до тих, хто вiдповiдає її привабливостi. Сюди входить певне уявлення про зовнiшнiсть, манеру триматися, говорити тощо. На перших етапах спiлкування переважають фiзичнi складники цього еталону (симпатичними здаються красивiшi люди). Посилюють симпатiю такi властивостi iншого, як привiтнiсть, доброзичливiсть, уважнiсть, освiченiсть тощо [31, с. 86].

Дружба - вибiркове емоційно насичене ставлення однiєї дитини до iншої. З другом дiляться цiнностями, переживаннями, враженнями, йому допомагають, будучи впевненими в аналогiчному ставленнi до себе. Особливого значення дружба набуває в молодшому вiцi, адже потрапивши у нове середовище, діти прагнуть мати опору та однодумців. Переважна бiльшiсть дружить з особами своєї статi, вiку, соцiального становища, з подiбними iндивiдуально-психологiчними особливостями і поглядами. Проте при цьому нерiдко перебiльшують ступiнь її взаємностi i розумiння iншого. Кожен схильний вважати активнiшим у виявленнi емоцiйної пiдтримки і добровiльної допомоги друговi. Дружба має складну динамiку: вона може привести до пригнічення стосункiв i навiть до переходу у свою протилежнiсть - ворожнечу.

Потреба у спілкуванні - одна з основних соціальних потреб. Виникає вона на самих різних етапах людського життя, а деякі психологи вважають її вродженою й пов'язують з нею майже всі суспільні прояви [31, с. 12].

В даний момент дуже важко сказати чи, являється потреба у спілкуванні дійсно вродженою. Але абсолютно точно встановлено, що виникає вона найяскравіше у молодшому шкільному віці.

З соціально-психологічної точки зору вже в колективі дітей молодшого дошкільного віку є особистісні взаємостосунки - симпатія та антипатія й певні індивідуальні розбіжності в їх появі.

З віком потреба у спілкуванні розширюється й ускладнюється як за формами так і за по змісту. Діти починають її усвідомлювати. При цьому особливо гостро проявляється потреба у спілкуванні з однолітками, потреба у дитячому колективі. Як вказує А.Г. Асмолов, якщо 3-4 річну дитину влаштовує спілкування ляльок, то 6-7 річній необхідно мати товаришів - однолітків [1].

Ріст потреби у спілкуванні з однолітками призводить до того, що група школярів - це складна психологічна одиниця. Прихід дитини в школу - дуже важливий момент в його житті: змінюється „соціальна ситуація” його психічного розвитку.

З того моменту як дитина потрапила у групу однолітків її індивідуальний розвиток вже не можна назвати, розглядати та вивчати поза стосунками з іншими членами колективу. Саме тут на основі досвіду спілкування з друзями закладаються основи моральних якостей особистості.

У школі виникає глибока перебудова усієї структури взаємостосунків між дітьми. Першокласники не мають багато часу для спілкування та налагодження стосунків, вони можуть говорити в основному лише на переваг. В початкових класах проходить зміна, що пов'язана з загостренням потреби у спілкуванні з однолітками. Це знаходить своє вираження у тому що у своїх дітей дуже яскраво з'явилось прагнення до спілкування з товаришами, бажання брати участь в усьому, що проходить у класі.

Підвищилось прагнення не лише до встановлення особистісних контактів. Діти прагнуть знайти у колективі, у стосунках з товаришами якесь своє місце - не просто бути поряд, а бути визнаним товаришами. Звичайно, у початкових класах у дитини вже є прагнення зайняти певне положення у системі колективних відносин, але часто діти важко переживають невідповідність між бажаннями в цій області й фактичним станом.

РОЗДІЛ ІІ. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ МІЖОСОБИСТІСНИХ СТОСУНКІВ УЧНІВ ПОЧАТКОВИХ КЛАСІВ


Подобные документы

  • Характеристика міжособистісних стосунків у молодих сім’ях. Різновиди стосунків у молодих сім'ях на різних етапах шлюбу. Конфлікти у подружжі та шляхи їхнього подолання. Емпіричне дослідження особливостей міжособистісних стосунків у молодих сім'ях.

    курсовая работа [465,8 K], добавлен 02.03.2013

  • Соціально-психологічні аспекти ділового спілкування. Конфлікт як один з головних чинників розладу діяльності взаємовідносин у колективі. Вплив індивідуальних особливостей людини на ділові відносини. Дослідження міжособистісних стосунків в колективі.

    курсовая работа [95,8 K], добавлен 20.07.2011

  • Використання методу соціометрії і проектної методики "Що мені подобається в школі?" для вивчення міжособистісних відносин в малій групі. Визначення характерних особливостей і оптимізації міжособових стосунків. Методичні поради вчителю щодо виховання.

    реферат [119,0 K], добавлен 05.03.2014

  • Чинники, які впливають на міжособові стосунки у педагогічних колективах. Структура міжособових стосунків. Соціальні типи та ролі в колективі. Вплив стилю керівництва на стосунки у педагогічному колективі. Методи дослідження міжособистісних стосунків.

    курсовая работа [105,8 K], добавлен 10.03.2011

  • Поняття міжособистісних відносин. Глибинний зміст людського "Я". Сприймання людьми одне одного як аспект міжособистісних стосунків. Спілкування і взаємодія людей. Психодіагностика міжособистісних відносин. Опис проведення емпіричного дослідження.

    реферат [69,0 K], добавлен 06.04.2011

  • Особливості взаємовідносин у колективі молодших школярів. Потреба у спілкуванні як головний фактор розвитку взаємовідносин у шкільному колективі. Розвиток самосвідомості молодшого школяра. Методика визначення вміння слухати, соціометричного типу Морено.

    курсовая работа [51,0 K], добавлен 13.06.2012

  • Поняття група в соціальній психології. Проблеми психологічної корекції міжособистісних стосунків у трудовому колективі. Форми групової взаємозалежності. Особливості самооцінки психологічного клімату медичного колективу. Організаційно-управлінський підхід.

    курсовая работа [134,9 K], добавлен 02.12.2013

  • Лідерство і керівництво в малих групах, характер динамічних процесів. Трактування причин ролевої диференціації лідерства. Дослідження міжособистісних стосунків та міжгрупових відносин у молодшому шкільному віці, ступінь взаємної симпатії-антипатії.

    курсовая работа [47,0 K], добавлен 10.11.2010

  • Особливості міжособистісних стосунків підлітків. Організація дослідження щодо виявлення соціального статусу кожного учня і рівня міжособистісних стосунків в класі, аналіз впливу стилю керівництва класного керівника на психологічний мікроклімат в класі.

    курсовая работа [50,9 K], добавлен 03.02.2011

  • Психологічна сумісність і конфлікт у міжособистісних стосунках. Особливості відносин з однолітками та дорослими в підлітковому віці. Принципи та методи їх психодіагностики. Експериментальне вивчення взаємин у неповнолітніх дітей та аналіз результатів.

    курсовая работа [63,9 K], добавлен 27.04.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.