Емпатійне спілкування у роботі психолога

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

На даний час проблема становлення висококваліфікованих спеціалістів набуває все більшого значення. Сучасне суспільство вимагає від випускника ВНЗ високого рівня професіоналізму, активності та творчості. Процес удосконалення підготовки майбутніх спеціалістів-психологів в умовах сучасної освіти досить складний та обумовлений багатьма чинниками. Одним з таких чинників є зацікавленість в особистіному розвитку, невпинному редагуванні своєї особистості з метою більш глибокого розуміння себе та інших людей, зокрема під час надання психологічної консультації. Адже, особистість психолога, його гнучкість, рефлексивність відіграють зачну роль в успішності допомоги, яку він надає, а також і в особистому житті. Обираючи професію психолога, майбутній спеціаліст бере на себе відповідальність, від нього суспільство починає очікувати людяності, глибокого розуміння проблем життя і тд.

Під час психологічного консультування клієнту важливо, щоб його зрозуміли, почули, тому окрім технік, які використовуються для корекції психіки, має бути довіра до спеціаліста. Дуже часто, у психолога та клієнта, формуються дружні стосунки, коли надається довготривала допомога, супровід під час життєвих криз, або співпраця з керівниками підприємств, надання екстренної допомоги та ін. І на думку багатьох спеціалістів, саме постійне тренування своєї гнучкості, чутливості у всіх сферах життєдіяльності, філософський погляд на життя, духовність є дуже важливими елементами рефлексивності психолога.

Таким чином, об'єктом дослідження є емпатійне спілкування у роботі психолога.

Предмет дослідження - навички необхідні для емпатіності.

Мета дослідження - обґрунтувати і дослідити феномен емпатійного спілкування практичних психологів, розробити та обґрунтувати систему розвитку емпатійності у діяльності майбутніх психологів-практиків.

Основні завдання дослідження:

1. Здійснити історичний та теоретичний аналіз виникнення поняття «емпатія».

2. Визначити і обгрунтувати механізми взаєморозуміння та їх формування у процесі підготовки психологів-практиків.

3. Розробити систему розвитку якостей і навичок, які включають в себе феномен емпатійності.

Методи дослідження : у процесі дослідження був використаний комплекс теоретичних та практичних методів. Основними теоретичними методами виступили: аналіз, синтез, узагальнення, порівняння. Їх використання дозволило з`ясувати стан розробки проблеми розвитку емпатійності в роботі психологів у психолого-педагогічній літературі. З метою діагностики рівня емпатії емпіричні методи: психолого-педагогічний експеримент, спостереження, бесіда, анкетування.

Практичне значення результатів дослідження: висновки, отримані в роботі, можуть бути використані у професійній діяльності психологів-практиків. Результати, отримані в ході теоретичного й емпіричного дослідження, можуть бути використані з метою більш ефективного формування образу майбутньої професійної діяльності особистості студентів, розвитку професійної спрямованості й професійної самосвідомості в процесі навчання й на різних етапах проведення практики в освітніх установах і соціально-психологічних центрах. Також результати цього дослідження можуть бути використано для розробки тренінгів та навчальних програм, які б здатні були надати необхідні навички та професійні знання студентам.

Структура й обсяг курсової роботи: робота складається із вступу, двох розділів, висновків, додатків, списку використаних джерел.

Феномен емпатії тісно пов'язаний з емоційно-пізнавальними та психологічними якостями особистості і проявляється насамперед у спілкуванні. У багатоплановому процесі спілкування виокремлюють найголовніші функції: комунікативну, інтерактивну та перцептивну.

Комунікативна функція забезпечує обмін інформацією індивідуально чи через засоби масової інформації без обмежень у часі та просторі. Обмін інформацією передбачає і певний вплив на людей, їх поведінку, характер діяльності, суспільну свідомість, тобто реалізовується функція впливу або інтерактивна функція.

Перцептивна функція в сучасній психокомунікативістиці передбачає також здатність людини сприймати світ очима інших, розуміти його так, як вони, аналізувати факти з їх позицій, висловлювати свої оцінки і надавати можливість продискутувати подану ним інформацію. Отже, мова йде про одну з найголовніших граней творчості в роботі психолога -- феномену емпатії -- здатності розуміти думки, почуття і потреби людей, чутливо заглиблюватись у суть події, явища тощо, глибоко відчувати стан іншої особи чи групи людей, сприймати і розуміти їх вчинки.

Слово “емпатія” походить від грецького “patho”, що означає глибоке, сильне, чутливе почуття (відчуття), близьке до страждання. Префікс “еm” означає спрямований (скерований) усередину. Емпатію вивчали такі авторитетні дослідники, як К.Роджерс, К.Рудестам, Є.Мелибруда, Г.Андреєва, Г.Перепечина та ін. Вони одностайні в тому, що емпатія проявляється насамперед у спілкуванні. Єдиного визначення даного поняття в наукових розвідках немає. Г.Перепечина підкреслює, що найчастіше повторюються чотири дефініції емпатії: 1) розуміння почуттів, потреб інших; 2) глибоко чутливе сприйняття події, природи, мистецтва; 3) аффективний зв'язок з іншими; відчуття стану іншої особи чи групи; 4) властивість (риса) психотерапевта.

Вивченням емпатичних здібностей до недавнього часу переважно займались дослідники соціальної психології та психотерапії. Розрізняють емпатію когнітивну та емоційну.

Дослідження в області емпатії умовно поділяють на діагностичні (вимірюють рівень емпатичних здібностей) і психотехнічні (розробляють методики розвитку емпатичних здібностей).

Відчуття та сприймання належать до важливих пізнавальних процесів. Відчуття розвиваються в онтогенезі (термін увів німецький біолог Е.Геккель. Грецьке on (ontos) означає єство і … генез -- індивідуальний розвиток організму, сукупність перетворень, яких зазнає організм від зародження до кінця життя) й можуть удосконалюватися під дією спеціальних вправ. Сприймання істотно відрізняється від відчуттів. Йому властиві предметність, цілісність, константність, структурність і навіть узагальненість.

До вищих пізнавальних процесів належать мислення, уява, мовлення, які значною мірою визначають свідомість особистості. Психологи розробили тести дослідження аналітичності та рефлексивності мислення, продуктивності та індивідуальних особливостей уяви, творчої уяви, ригідності мовлення, темпу усної мовної діяльності, еготизму діалогічного мовлення, рівня егоцентризму, емоційного відгукування, розумових здібностей та ін. Більшість з названих методик дають моживість розвивати емпатичну здатність людини за умови їх ефективного застосування.

МЕХАНІЗМИ ВЗАЄМОРОЗУМІННЯ ТА ЇХ ФОРМУВАННЯ У ПРОЦЕСІ ПІДГОТОВКИ ПСИХОЛОГІВ-ПРАКТИКІВ

Cоціально-економічні перетворення в Україні зумовлюють значні зміни у системі професійної освіти. “Наше сьогодення вимагає від національної вищої школи взагалі і від кожного навчального закладу, спираючись на кращі традиції і досягнення професійної освіти та психолого-педагогічної науки, кардинально переглянути сам підхід до організації навчально-виховного процесу, до змісту фахової підготовки і виховання студентської молоді, до розробки і впровадження перспективних технологій навчання”(1,C.226). У зв'язку з вирішенням завдань реалізації ідеї створення національної системи соціально-психологічної служби актуальною є підготовка висококваліфікованих фахівців у галузі практичної психології. Особливості суспільного життя ставлять жорсткі вимоги до особистісних та професійних якостей психолога-практика. Проблема освітньо-кваліфікаційної характеристики сучасного психолога, побудова моделі його особистості активно досліджуеться науковцями (2,3,4,5,6).

Наявна система підготовки практикуючого психолога зорієнтована головним чином на оволодіння ним певною системою теоретичних знань, спеціальних умінь і технік. Однак успіх професійної діяльності психолога залежить у великій мірі від його особистісних характеристик:системи цінностей, психологічної культури, самосвідомості, соціально-перцептивного інтелекту тощо. Тому поряд із світоглядною та професійною підготовкою майбутніх фахівців особливого значення набуває особистісна підготовка психолога-практика, метою якої є формування професійно значущих якостей особистості, її гуманістичної спрямованості,психологічної культури,здатності до професійної ідентифікації (6,С.242-248).

Розробка особистісного підходу-дуже складна теоретична і практична проблема. Гуманістичний підхід дає можливість сприймати людину як ”відкриту можливість” самоактуалізації.В рамках гуманістичного напрямку людина розглядається як неповторна унікальна цілісність, якій притаманний певний ступінь свободи від зовнішньої детермінації завдяки тим цінностям, якими вона керується. Гуманістичний підхід у розумінні сутності особистості пов'язаний з іменами К.Гольдштейна, А.Маслоу, Дж.Олпорта, К.Роджерса, Р.Мея, Е.Фрома, К.Хорні, В.Франкла та ін. Сучасні вимоги до формування особистісного підходу представлені у дослідженнях таких відомих психологів, як К.О.Абульханова-Славська, В.В.Давидов, В.О.Моляко, Л.М.Проколієнко, І.С.Якиманська, О.Г.Асмолов, В.В.Столін, В.О.Татенко, Т.М.Титаренко та ін. Питання необхідності особистісного підходу у психології та педагогіці неодноразово порушувались у працях В.О.Сухомлинського, І.С.Кона, А.В.Петровського, Б.О.Федоришина, І.Д.Беха та ін.

Особистісний підхід все настійливіше утверджується як ключовий психолого-педагогічний принцип організації навчально-виховного процесу. Однак рівень його науково-методичного обгрунтування не задовольняє педагогів і психологів (1,С.58-59). Особистісний підхід є своєрідним методологічним інструментарієм, основу якого становлять сукупність вихідних концептуальних уявлень, цільових установок, методика психодіагностичних та психолого-технологічних засобів, які забезпечують більш глибоке, цілісне розуміння пізнання особистості, її розвиток. Особистісно орієнтована освіта реалізується через діяльність, метою якої є саморозвиток суб'єктів навчального процесу, розкриття їх внутрішнього творчого потенціалу. Зміна змісту освіти на сьогоднішньому етапі розвитку вищої школи веде до зміни її технологій, надає їй особистісної спрямованості.

Серед різноманітних особистісно орієнтованих технологій ефективним щодо вирішення проблем фахової підготовки психологів-практиків є використання групової психокорекції у вигляді методу активного соціально-психологічного навчання(АСПН), розробленого проф. Т.С.Яценко (7,8). АСПН легко вписується у реальний навчально-виховний процес у вузі, є гуманістичним за своєю суттю, результативним з точки зору оптимізації особистісних та професійно значущих якостей майбутніх фахівців у галузі практичної психології. Психокорекційний процес у групі АСПН забезпечує з'ясування глибинних психологічних передумов труднощів спілкування, сприяє розвитку рефлексивного потенціалу суб'єкта.

Професіоналізм психолога-практика у великій мірі залежить від рівня його соціально-перцептивної компетентності. Для фахівця у галузі практичноі психології здатність об'єктивного сприймання плинного соціально-перцептивного матеріалу,як зазначає Т.С.Яценко, є однією з найважливіших. “Такою є перша й доконечно потрібна умова, аби психолог став практиком.І це зрозуміло,бо він працює з тим, що бачить, чує, сприймає, відчуває” (7,С.7). Однак наявність деструкцій у суб'єкта призводить до викривлень реальності, до спотвореного сприйняття об'єктивної дійсності. З іншого боку, психолог повинен звертати увагу й об'єктивно інтерпретувати факти розбіжності декларованих прагнень і реальної поведінки.

Вирішити проблему підвищення точності міжособистісного сприймання традиційними методами підготовки фахівців неможливо.У зв'язку з цим особливого значення у системі підготовки майбутніх психологів-практиків набуває особистісна психокорекція,яка забезпечує глибинно-особистісне самопізнання, слугує поліпшенню взаємодії у процесі спілкування.

Практикуючий психолог має безоцінно сприймати клієнта, орієнтуватися не на власні моральні уявлення,стереотипи світосприймання й поведінки, а на систему цінностей клієнта. Феномен “приєднання” до позиції клієнта створює атмосферу довіри, забезпечує продуктивність надання кваліфікованої психологічної допомоги.

Культура спілкування психолога передбачає вміння використовувати різноманітні засоби й методи впливу на клієнта,адекватно сприймати й розуміти його, налагоджувати ефективну взаємодію, орієнтуватися на партнера як рівноправного суб'єкта спілкування. Справжня культура спілкування - це й знання про наявні стереотипи взаємодії (6,С.243). Спілкування передбачає взаєморозуміння між його учасниками, яке базується на взаємосприйманні, зіставленні, інтерпретації особистісних характеристик поведінки. Все це становить зміст перцептивної сторони спілкування. Термін “соціальна перцепція” був запропонований Дж.Брунером. У загальному вигляді він означає формування у свідомості людини образу іншого. Дослідження соціальної перцепції зосереджені на вивченнні двох блоків проблем: аналізові особливостей суб'єкта й об'єкта міжособистісного сприймання й аналізові його механізмів. Соціальна перцепція є передусім пізнавальним процесом.

Невід'ємною частиною будь-якого соціально-перцептивного процесу є емоційно-мотиваційний та поведінковий аспекти життєдіяльності особистості (9,С.95).Зміст поняття ”соціальна перцепція” включає сприймання не тільки фізичних властивостей об'єкта, а також його внутрішніх характеристик: намірів, думок, здібностей, емоцій, установок, цінностей тощо. Передбачає інтерпретацію та оцінку на цій підставі вчинків іншої людини, розуміння її як особистості. Виходячи з цього, виокремлюють дві стадії міжособистісного розуміння-стадії конкретно- чуттєвого та абстрактно-логічного відображення. Сутність інтерпретації, яка відбувається на стадії абстрактно-логічного відображення, полягає в поєднанні сприйнятих елементів-ознак зовнішності із семантичним змістом досвіду та знань суб'єкта.

Процес інтерпретації має переважно оцінний характер. Акт оцінки входить у структуру пізнавальних процесів, результатом яких є образ-уявлення про іншу людину. Образ-уявлення усвідомлюється як певне враження, вербалізується в поняття, на основі яких виникає судження як психологічна інтерпретація (10,С.486-487).В оцінці відображене ставлення суб'єкта до іншої людини. Б.Ф.Ломов зазначає, що термін “ставлення” передбачає не скільки об'єктивний зв'язок особистості з її оточенням, а в першу чергу, її суб'єктивну позицію в цьому оточенні (11,С.326). Такий інтегральний характер ставлень особистості розроблений в працях В.Н.Мясищева, Д.Н.Узнадзе, О.М.Леонтьєва та інших вчених.

Особистість відображає реальність характерним для неї чином. В суб'єктивному ставленні представлена соціальна позиція конкретної людини, її потреби, установки, погляди та ін. Природньо в ставлення особистості ”вплітаються” емоції. Саме вони є невід'ємною частиною всієї сфери ставлень людини, надають її структурі індивідуальної своєрідності. Характерним для ставлень є відносна стійкість, що дозволяє говорити про їх особливості: активність, об'єм, співвідношення компонентів (свідомого, несвідомого, раціонального та ірраціонального) та ін. (12). Саме об'єктивністю пояснюється розбіжність в оцінках, судженнях різних людей стосовно одних і тих же феноменів. Як слушно зазначає О.О.Бодальов, від того, як люди відображають та інтерпретують зовнішність і поведінку, оцінюють можливості один одного, багато в чому залежить характер і результати їхньої взаємодії. Це свідчить про те, що соціальна перцепція виконує функцію регулятора спілкування (13). Вибір людиною тієї чи іншої лінії поведінки в кожній конкретній ситуації передбачає сприймання та оцінку головних її елементів: партнера, самого себе і ситуації контексту загалом. Таке діагностування наявної ситуації через оцінку стану її головних елементів утворює найсуттєвіший результат соціальної перцепції (9,С.95).

Однією з ознак міжособистісного розуміння є його адекватність, яка передбачає точність і об'єктивність відображення психічного образу іншої людини. Адекватність сприймання у професійній діяльності психолога є основою психодіагностики й успіху психокорекції. Розуміння часто ускладнюється дефіцитом інформації, який обумовлює каузальну атрибуцію. Цей феномен є своєрідним засобом інтерпретації та оцінки суб'єктом інших на основі буденного, житєйського досвіду. Каузальна атрибуція передбачає заповнення інформаційних прогалин шляхом характеристик, причин поведінки на основі минулого досвіду.

До зниження точності міжособистісного сприймання та розуміння іншого призводить явище стереотипізації. Воно обумовлює спрощення процесу пізнання іншої людини або упередження у її сприйманні. Стереотипізація пов'язана з приписуванням психологічних рис, так званих “оцінних стреотипів” (10,С.489) суб'єкту, на основі його приналежності до певної соціальної спільноти, визначення його соціального статусу, ролі та ін. На чуттєвому й логічному рівнях виникає установка на подальшу фіксацію в людині певних властивостей. Цікаві експериментальні дослідження про регулюючий вплив установки на процес відображення і взаємодії представлені в роботах О.О.Бодальова. В процесі міжособистісного сприймання на грунті стереотипізації виникають ефекти ореолу, первинності, новизни. Вони призводять до схематизму, спрощеності людського сприймання.

Проведені дослідження дають підставу твердити, що точність міжособистісного сприймання залежить від набутого соціального досвіду, індивідуальних властивостей особистості, рівня нейротизму, егоцентризму, віку, статі тощо.

Проблема адекватності міжособистісного розуміння, точності сприймання виникла передусім як практична проблема. Її розробка та актуальність пов'язані з необхідністю підвищення соціально-психологічної компетентності працівників у сфері “людина-людина”. Особливого значення набуває ця проблема при підготовці майбутніх психологів практиків.Соціально-перцептивна підструктура особистості психолога-практика має свої особливості. Специфіка вимагає від спеціаліста глибокого психологічного розуміння життєвої ситуації клієнта, механізмів міжособистісної взаємодії, осособливостей власного образу в очах клієнта та розвиненої особистісної рефлексії (6,С.51).

Точність міжособистісного спиймання забезпечується дією певних психологічних феноменів. Передусім мова йде про ідентифікацію. Це поняття виражає той факт , що одним із найпростіших способів розуміння іншої людини є уподібнення себе до неї. У реальних ситуаціях взаємодії люди користуються цим прийомом, коли припущення про внутрішній стан партнера по спілкуванню будується на підставі спроби поставити себе на його місце. Ідентифікація виступає одним із механізмів пізнання та розуміння іншого (9,С.97-98). Філософський зміст цього поняття походить від латинського - тотожність, однаковість, рівнозначність, подібність процесів, явищ або понять . Феномен “ідентифікація” був описаний З.Фрейдом і з інтересом вивчався багатьма вченими. У сучасній психології трактується по-різному. Згідно з визначенням Б.Паригіна, ідентифікація означає взаємне уподібнення індивидів один до одного. На думку А.Бандури, це процес - модель копіювання суб'єктом почуттів, думок, дій іншого. Д.Гервітц вважає, що ідентифікація - це набуття або засвоєння цінностей, ідеалів, ролей, моральних якостей іншої людини, особливо батьків. З точки зору Р.Адамека і Б.Дейгера, коли один суб'єкт ідентифікується з іншим (моделлю), він розглядає модель як значущого іншого, відчуває до моделі почуття симпатії, засвоює її норми і цінності, позитивно сприймає прямий контроль моделі над собою. М.Герберт розглядає ідентифікацію як процес, за допомогою якого один суб'єкт уподібнюється до іншого, переймаючи цінності, погляди,установки і життєвий досвід моделі, а також специфічні форми її поведінки. Ідентифікація буквально означає ототожнення себе з іншим, уподібнення йому, інколи цей феномен визначають як уміння “стати на місце” іншої людини, “прийняти” її точку зору. Однак в дійсності, як зазначає Г.М.Андрєєва, механізм ідентифікації не такий простий, як може здатися. Слід розрізняти два значення терміна “розуміння”. В окремих випадках зрозуміти іншу людину - дійсно означає співчутливо до неї поставитися (це визначається терміном “емпатія”) і прийняти її повністю такою, яка вона є. В даному випадку доцільно говорити про ідентифікацію: ситуація іншого при цьому не скільки “продумується” скільки “відчувається”. І хоча такий спосіб сприймання іншого існує, навряд чи його можна вважати універсальним. “Зрозуміти іншу людину” не завжди означає повністю прийняти її позицію і навіть перейти на неї. В багатьох реальних життевих ситуаціях “розуміння” іншого передбачає не лише афективний, а в більшій мірі когнітивний процес (14,С.48).

Більшість визначень поняття “ідентифікація” свідчить про те, що під ним розуміється самоототожнення особистості з певним зразком, людиною, групою, формування власної ідентичності, індивідуальності, а також фундаментальний механізм не тільки когнітивної, а й афектної та регуляторної сфер психіки, особистості загалом (10,С.494).

Дослідники ідентифікації підкреслюють домінування в ній функції оцінювання (10,С.492-493). Формування еталонів та стереотипів поведінки забезпечує взаємодію, уніфікує і полегшує спілкування та взаємне пізнання. Особливість оцінної функції полягає у тому, що вона виконується після дії, що надає їй пасивно-змістового характеру. За межі оцінювання виходить механізм інтерпретації як розумове завдання. Інтерпретація трактується як оцінна процедура свідомості, пізнання і мислення, тобто розкриття суті, значення процесів і явищ (15,С.210-211).Перехід від оцінювання до адекватної інтерпретації підвищує взаєморозуміння між партнерами по спілкуванню.

Близьким за змістом до ідентифікації є явище емпатії. Дослідники цього феномену підкреслюють його емоційну природу. Емпатія пов'язана з проникненням у переживання іншого суб'єкта шляхом “відчування”. Основними формами емпатії вважають співпереживання та співчуття. Співпереживання передбачає переживання суб'єктом тих же почуттів, які відчуває інший шляхом ототожнення з ним. Співчуття - це формальне переживання почуттів іншого безвідносно до власного стану (9,С.99). Крім зазначених форм, виокремлюють такі види емпатії: 1) емоційна, в основі якої - механізми проекції і наслідування моторних та афективних реакцій іншого; 2) когнітивна базується на інтелектуальних процесах порівняння, аналогій тощо; 3) предикативна трактується як здатність до передбачення афективних реакцій іншого у конкретних ситуаціях (16,С.285).

Почуття, співчуття та переживання допомагають адекватному розумінню інших людей. Уміння сприйняти почуття іншої людини як власні, здатність до емоційного відгуку є необхідним компонентом спілкування, специфічним засобом пізнання людини людиною. Емпатія сприяє збалансованості міжособистісних стосунків.

Розвинена емпатія - це ключовий фактор успіху в багатьох видах діяльності (10,С.493). Особливого значення набувають розвинені емпатичні здібності в професійній діяльності психолога. Це підкреслювали видатні зарубіжні та вітчизняні вчені (К.Роджерс, Дж.Морено, Ф.Перлз, К.Г.Юнг, А.Менегетті, Л.Петровська, А.Добрович, Ю.Орлова, Т.Яценко).

Розуміння інших пов'язане з розумінням самого себе. Використання особистого досвіду для пояснення внутрішнього стану інших призводить інколи до суб'єктивності,помилок в інтерпретації, викривлень. Емпатійні тенденції суб'єкта залежать значною мірою від умов виховання, соціального оточення, сформованої системи цінностей тощо. Здатність до емпатичного розуміння розширюється тим більше, чим більше ми довіряємо своїм почуттям, словам, імпульсам, уяві, чим глибшим є наш інтерес до кожної людини, чим багатшим й різноманітнішим є уявлення про інших.Психолог-практик не повинен поспішати з висновками, оцінками, інтерпретаціями, діагнозами. Його поведінка має будуватися як безпосередня емоційна реакція на розповідь клієнта, щирий відгук на його складні, часто болючі переживання (6,С.221).

Психокорекційна робота в группі АСПН розблоковує емоційну чутливість суб'єкта, розвиває його сензитивність, емпатійність, шо сприяє вдосконаленню соціально-перцептивного інтелекту особистості (7,С.33).

Важливу роль у процесі самопізнання та розумінні людьми один одного відіграє механізм рефлексії. У соціально-психологічному витлумаченні рефлексія - це усвідомлення індивідом того , як його сприймають й оцінюють співрозмовники, як він розуміє інших шляхом роздумів над собою, а також самопізнання внутрішніх актів і психічних станів (17,С.340). На думку І.С.Кона, це не просте знання або розуміння іншого, а знання того, як інший розуміє свого партнера, своєрідний подвоєний процес дзеркального відображення один одного, глибоке, послідовне взаємовідображення, змістом якого є відтворення внутрішнього світу партнера по взаємодії, причому у цьому внутрішньому світі у свою чергу відображається внутрішній світ іншого (18).

У сучасній психології рефлексія досить активно теоретично й експериментально вивчається, проводиться аналіз ролі рефлексії у спілкуванні, науковому пізнанні, навчанні, у розвитку самосвідомості тощо. Особливий інтерес останнім часом викликає феномен професійної рефлексії, її місце в різних видах професійного мислення і діяльності та взаємозв'язок з професійною майстерністю (4,5,21,22 ).

Професійна рефлексія психолога-практика спрямована на усвідомлення себе як особистості, як професіонала ; усвідомлення своїх дій, поведінки, іміджу та прогнозування наслідків впливу ; усвідомлення змісту запиту клієнта;його істотності та глибинного змісту; усвідомлення змісту ситуації клієнта та можливих засобів її розвитку; моделювання наслідків і прогнозування дій клієнта тощо (4,С.4-5).

Здатність до рефлексії формується у суб'єкта поступово і розвинена у різних людей неоднаково. Важливу роль при цьому відіграє ступінь розвитку уяви. О.О.Бодальов аналізує багаторівневість розвитку рефлексії. На першому рівні уява має пасивний характер. Людина не бачить станів, намірів, думок іншої людини. На другому рівні спостерігається невпорядкована, епізодична діяльність уяви. Третій рівень характеризується виявом здатності до відтворення в думці особливостей переживання іншої людини не тільки в окремих ситуаціях, а й упродовж усього процесу взаємодії. Суттевим для цього рівня є мимовольне й постійне спостереження за станом іншої людини, однак оцінювання може бути не завжди адекватним (13) .Велике значення для формування третього рівня рефлексії має інтуїція як здатність бачення особливостей іншої людини через безпосереднє споглядання, без логічної аргументації. Здатність інтуїтивно визначити стан людини, інтерпретувати її як особистість розвивається через накопичення досвіду спілкування з іншими людьми, аналіз та узагальнення цього досвіду. Інтуїція, яка є одним із засобів усвідомлення людиною дійсності, являє собою феномен, у якому інтегруються сприймання, мислення, уява та почуття (10,С.493).

Особистісна рефлексія передбачає самоаналіз, дослідження людиною свого внутрішнього світу й поведінки у зв'язку з переживаннями інших людей, учасників соціальної взаємодії. В результаті такого дослідницького процесу людина постає перед собою в новому світлі, оскільки співвіднесення своїх почуттів і переживань з почуттями і переживаннями іншої людини, аналіз і розуміння своєї поведінки дозволяє їй побачити конфліктну ситуацію й себе ніби збоку, сприяє більш адекватній оцінці власної поведінки (19,С.120-139).

Децентрація уваги з потреб власного “я” на потреби й інтереси іншої людини є професійно значущим для психолога. Процес АСПН створює умови для розвитку таких умінь. Цьому сприяє груповий ефект, який виявляється в атмосфері довіри, психологічної підтримки, захищеності, психологічної безпеки. Зворотній зв'язок сприяє груповій інтеграції і дає змогу вийти на на глибинно-особистісні аспекти психіки. Груповий ефект проявляється у феномені наслідування, саморозкриття одних членів групи ініціює саморозкриття інших. Інтеграція групи сприяє зниженню в учасників навчання тривожності, напруженості, почуття психологічної загрози від присутніх (7,С.29). Таким чином процес АСПН допомагає суб'єктові отримати нові рефлексивні знання.

Важливою складовою особистісної рефлексії є соціальна рефлексія як механізм самосвідомості, акт дослідження свого внутрішнього світу й поведінки у зв'язку з соціальними очікуваннями. Особистість визначається стосовно конкретних явищ, сфер діяльності, окремих людей і соціальних груп, норм і правил, цінностей тощо. Саме цінності розкривають способи бачення світу, є світоглядними, ідеологічними орієнтирами, відіграють суттєву спонукальну роль у життєтворчості. Зіставлення себе зі світом є життєвим самовизначенням особистості. Рефлексія є порівняльно-оцінним механізмом (19,С.123).

Однак бажання і очікування суб'єкта знаходяться у суперечності з засобами їх досягнення. Це обумовлено неузгодженістю суб'єктивно орієнтованих “умовних цінностей” з просоціальними цінностями - цілями “ідеалізованого Я”. Поняття “умовні цінності” було введено К.Роджерсом. На його думку, вони задовольняють потребу людини у самоповазі. Умовні цінності є одиницями захисної системи особистості.Найголовнішим у формуванні умовних цінностей є створення внутрішньої, не завжди усвідомлюваної системи очікування схвалення (або самосхвалення Я). На думку Т.С.Яценко, самоповага при наявності умовної системи цінностей є відносною. “Умовні цінності” та перифірійні захисти здійснюють функції проміжного ланцюга між базовими захистами та об'єктивною реальністю. Т.С.Яценко виокремлює дві категорії засобів захистів: основні (базові) і ситуативні (периферійні). “Умовні цінності” лежать ближче до базових захистів, ніж “захисні” засоби, пов'язані з ситуацією. “Умовні цінності” і засоби захисту перебувають у складному взаємозв'язку, який може бути зрозумілим лише при цілісному дослідженні свідомих і несвідомих аспектів системи психологічних захистів (8).Глибино-особистісне пізнання психіки суб'єкта у груповому психокорекційному процесі дає можливість об'єктивувати деструктивний вплив умовної системи цінностей.Робота в групі дає можливість зрозуміти індивідуальну неповторність особистості шляхом пізнання її “умовної системи цінностей”, ірархії за силою значущості для суб'єкта окремих її складових. Психокорекція призводить до перегляду умовних цінностей, реставрації ціннісних орієнтацій індивіда як регулятора певедінки, що в свою чергу збільшує адаптацію суб'єкта до соціального середовища.

Соціальна рефлексія пов'язана з проблемою професійного самовизначення, професійного самоусвідомлення. Характерною для сучасної ситуації на ринку праці є криза професійної ідентичності, що обумовлено рядом причин: неспроможністю сучасної молоді бути вповні суб'єктом власного професійного і життєвого становлення, відсутністю справжньої професійної самоідентичності, яка забезбечує “зживання” особистості з професією. Розв'язання цієї проблеми може бути забезпечено завдяки зрілій самосвідомості й позитивній рефлексивності особистості (5,С.80).

Професійна ідентифікація - це необхідна умова професійної самосвідомості особистості. Вона передбачає прийняття провідних професійних ролей, цінностей та норм, котрі спонукають особистість до ефективної практичної діяльності (6,С.244).

Професійна самоідентичність особистості формується через рефлексію навчально-професійних інтересів, цілей, очікувань, дій, досягнень, результатів, якостей, які складають потенціал професіонала, цінностей майбутньої професійної діяльності тощо (5,С.81). Формування професійної самоідентифікації психолога передбачає усвідомлення ним своєї соціальної ролі, розуміння очікувань соціуму щодо його професійних функцій та результативності роботи. Саме тому формування позитивної мотивації оволодіння професією психолога, усвідомлення необхідності самопізнання може допомогти студентам у визначенні життєвих цілей, пошуку шляхів їх реалізації.

Шлях до професіоналізму у галузі практичної психології лежить через групову психокорекцію (7,С.16).Група АСПН створює умови для керованої рефлексії особистісного та професійного становлення, розвитку професійної самосвідомості, виникнення нових знань, оцінок, відносин особистості. Психокорекційна практика дає можливість забезпечувати рефлексивні знання, спрямовані на розуміння індивідуальної неповторності особистісної проблеми суб'єкта, її глибинно-психологічних пеередумов. “Проходження тренінгової групи суб'єктом загалом сприяє збагаченню соціально-перцептивного інтелекту, розширює компетентність у галузі спілкування, розвиває емпатію та сензитивність...”(7,С.35).Проф. С.І.Богомолов писав : “Основний самий загальний метод гуманізації будь-якого заняття по конкретній дисципліні полягає у тому, щоб залучити студента, його душу, його інтелект до активного процесу пізнання і цим зробити його творцем не тільки свого особистого щастя, але й тих людей, заради яких він живе...” (20,С.78).

Складові елементи роботи психолога

Активне слухання.

Активне слухання становить собою не просто засіб, методику чи техніку, але й є принципом роботи багатьох консультантів. Суть активного слухання полягає в тому, що психолог спеціально приділяє більше уваги вербальним повідомленням клієнта, робить як поверхову, так і більш глибинну смислову інтерпретацію того, що відбувається. Потім формулює відповідь, яка відображає досить глибокий рівень розуміння переживань клієнта.

Навички активного слухання є важливими і належать до найбільш складних. Разом з тим, ми можемо виділити кілька загальних способів, що дозволяють консультанту-початківцю використовувати їх в своїй роботі:

1. Слухати й чути. Найбільш загальний засіб, який полягає в тому, що консультант дуже уважно слухає клієнта й намагається зрозуміти його почуття, а потім повідомляє про те, що він зрозумів.

2. Не засуджувати і не оцінювати. Консультант не просто сприймає слова клієнта, він розуміє його почуття і приймає без критики та оцінок.

3. Не відволікатися і не переривати. Вся увага психолога має бути зосереджена на особистості клієнта, його розповіді, думках, переживаннях. Консультант не повинен відволікатись на внутрішні чи зовнішні стимули.

4. Не забігати наперед в осмисленні розмови. Консультанту не обов'язково відповідати відразу, краще дати собі час подумати, щоб уникнути поверховості відповіді.

5. Вибрати актуальні теми та відображати їх зміст. Із всіх тем, що пропонуються клієнтом, необхідно відібрати актуальні й значущі. Переходити до нової теми лише після завершення роботи з попередньою. Періодично повторювати клієнтові суть його повідомлень, щоб він міг відчути, що його зрозуміли, а консультант зміг перевірити адекватність свого розуміння.

Активне слухання дає змогу клієнтові отримати підтримку від консультанта й об'єктивно подивитись на ситуацію. Цей прийом дає можливість клієнтові досліджувати і усвідомлювати свої переживання, звільнитись від напруження і від почуттів, що його пригнічують.

Як бачимо, активне слухання -- це ефективний засіб психотерапевтичного впливу (втручання), який допомагає клієнтові досягти конструктивних змін.

Психотерапевтичне втручання -- це певний вид реакцій консультанта, спрямований на досягнення проміжних і кінцевих завдань психологічного консультування [12].

Пропонуємо розглянути типологію загальних навичок психотерапевтичного впливу (або мікротехніки активного слухання), які використовуються більшістю консультантів та терапевтів під час індивідуального консультування, незалежно від їх теоретичної орієнтації. Можна виділити три групи таких навичок: слухання, дослідження і дії.

Навички слухання.

Однією з найскладніших професійних навичок психолога-консультанта є його уміння слухати клієнта: слухати і чути, що говорить клієнт, і те, що він говорить, зрозуміти й прийняти, не засуджуючи й не оцінюючи. Зробити це не так просто, як здається на перший погляд.

Перевіреними засобами підтримки контакту з клієнтом і демонстрації вашого до нього інтересу є навички слухання [1; 7; 9]:

1. Пасивне слухання, позитивні заохочення, мінімальні заохочувальні стимули спрямовані на підтримку викладу клієнтом його історії й забезпечення спокійного плину бесіди. Ці стимули бувають як невербальними (кивки, доброзичливий і зацікавлений вираз обличчя, відкриті жести тощо), так і вербальними (фрази типу "так-так", "звичайно", "я слухаю").

2. Просте повторення ключових слів чи фраз, які промовляє клієнт. "Просте" дослівне повторення спрямоване насамперед на уточнення сказаного й на підтримку монологу клієнта. Цей прийом можна також використовувати для того, щоб виграти час, що дозволяє сформулювати більш придатну відповідь. Розглянемо повторення ключових слів на прикладі:

Клієнтка: Моя проблема -- це мій 13-річний син. Слава останнім часом став дуже важкою дитиною: він пропускає заняття в школі,обманює, грубіянить. У мене таке враження, що він постійно щось від мене приховує, щось недоговорює... Консультант: ... постійно?, від вас приховує?, недоговорює?

Разом з тим необхідно пам'ятати, що в нашій культурі більше цінується передача думки співрозмовника своїми словами, ніж дослівне повторення, що може викликати подив чи навіть роздратування [6]. Ще одним "недоліком" повторення є те, що воно відображає стереотипи та вибірковості уваги психолога й деякою мірою може підказати клієнтові тему для продовження розмови. Тому час від часу консультантові необхідно звіряти власне розуміння ситуації з тим, як її розуміє клієнт.

3. Перефразовування (переформулювання) повідомлення клієнта -- прийом, який використовувається для уточнення змісту повідомлення чи для того, щоб акцентувати увагу клієнта на певному моменті. З цією метою психолог повторює деякі з останніх висловлювань клієнта, використовуючи синоніми до його слів і додаючи власну фразу. Перефразовування містить у собі елементи інтерпретації, що у деяких випадках може бути досить успішною, а в інших -- сприйматися негативно. Перефразовування особливо корисне тоді, коли клієнта переповнюють емоції, й зовсім непродуктивне, якщо використовується монотонно, механічно.

Ще раз повернемося до останнього прикладу:

Клієнтка: Моя проблема -- це мій 13-річний син. Слава останнім часом став дуже важкою дитиною: він пропускає заняття в школі, обманює, грубіянить. У мене таке враження, що він постійно щось від мене приховує, щось недоговорює...

Консультант: Вас турбує саме те, що син щось приховує від вас, недоговорює?

Ця фраза психолога відображає не тільки зміст репліки клієнтки, а й демонструє нам ще один прийом -- відображення очевидного: консультант зрозумілим словом висловлює почуття чи стосунки клієнта, що були очевидні в його поведінці, але до цього моменту лише малися на увазі, а не виражалися відкрито. Цей прийом особливо корисно використовувати "з тими клієнтами, що із працею усвідомлюють власні емоції чи погляди" [5].

4. Прояснення -- повернення клієнту суті когнітивного змісту його висловлення у більш стислій і зрозумілій формі. Цей прийом, з одного боку, є перевіркою правильності розуміння консультантом повідомлення клієнта і заохоченням до подальшого розвитку тієї ж теми, з другого -- сприяє чіткішому розумінню самим клієнтом власного внутрішнього світу, а також своїх взаємодій із зовнішнім світом.

Для прояснення змісту консультанти найчастіше використовують такі вирази:

Я правильно вас зрозумів (ла)...

Ви говорите (думаєте, вважаєте, стверджуєте), що...

Ви вирішили (хочете, могли б) вирішити саме в такий спосіб...

5. Відображення почуттів -- це відображення і словесне позначення консультантом висловлених клієнтом емоцій з метою полегшення їхнього вираження й осмислювання. Найчастіше психологи використовують такі вступні фрази:

Ви почуваєтеся (самотнім, забутим, стомленим, невезучим...);

Вас це скривдило (насторожило, стривожило, розлютило...);

Вам це цікаво (нудно, байдуже...);

Ви були роздратовані (скривджені, стривожені...), коли це сталося?

Зазначимо, що відображення почуттів і змісту базується не тільки на підбадьоренні й стимулюванні клієнта до продовження розповіді, але й припускає активну участь психолога в усвідомленні проблеми.

6. Підведення підсумків. Залежно від виконуваних функцій, в процесі бесіди підведення підсумків може бути у формі переказу та підсумовування (резюме).

Переказ -- це виклад клієнтові суті його розповіді в стислому, короткому й точному вигляді. Правильний переказ не тільки переконає клієнта в тому, що ви його слухаєте й чуєте, але й дозволить йому не повертатися до своєї розповіді багаторазово.

Переказ містить чотири аспекти [2]:

1. Основу речення, в якій використовується, наскільки це можливо, певна модальність сприймання інформації клієнтом. Візуально орієнтовані клієнти мають тенденцію найкраще реагувати на слова з візуальним навантаженням ("Ви говорите, що бачите ситуацію з цього погляду..."); аудіально орієнтовані клієнти найкраще реагують на тональні слова ("Наскільки я почув вас, звучить так... що це має успіх?"); а кінестетично орієнтовані клієнти реагують на слова, що відображають почуття ("Таким чином, ситуація стосується вас... а як це вас зачіпає?"). Для багатьох клієнтів суміш візуально, аудіально і кінестетично орієнтованих слів буде навіть більш дієвою. Звичайно, що не завжди обов'язкове використання основи речення.

2. Ключові слова і систематизовані конструкції, що їх клієнт використовує для опису ситуації чи особи. До того ж, спостерігаючи за клієнтом, необхідно спрямовувати зусилля на сприймання головних ідей, висловлених клієнтом, і деяких його точних слів. Цей аспект переповідання іноді плутають із заохочувальним повторенням фрази. Проте останнє здійснюється майже повністю власними словами клієнта і розкриває лише обмежену кількість матеріалу.

3. Суть того, що розповів клієнт, у підсумковій формі. Саме тут найбільшою мірою проявляються навички інтерв'юера перетворювати часто заплутані висловлювання клієнта на стислі, визначені й пояснюючі твердження. Перед консультаном важке завдання -- зберігати правильність думок клієнта, але не повторювати їх точно.

4. Перевірка точності -- це коротке запитання після переказу, в якому клієнту пропонують дати відповідь, чи був переказ (або резюме чи інша мікронавичка) порівняно правильним і корисним. Деякі зразки перевірок містять такі запитання: "Я чую вас правильно?", "Це близько до того, що ви сказали?", "Чи це має успіх?" і "Чи це стосується ситуації?" Можна також переповідати з перевіркою, що полягає у підвищенні вашого голосу наприкінці речення, так наче переказ був би запитанням.

Підсумовування (резюме) -- це повтор у стислому вигляді й зв'язування в єдине ціле основних ідей розповіді клієнта для того, щоб виділити найбільш значущі теми чи підвести підсумки (результати), досягнуті в ході певного відрізка бесіди або всієї бесіди, навіть цілого ряду зустрічей. Корисно повторювати вирази клієнта періодично під час бесіди й обов'язково наприкінці зустрічі.

Консультанти особливо активно використовують навички слухання під час збирання інформації про клієнта та його проблему.

Навички дослідження.

Нарівні з навичками слухання в процесі консультації психолог активно використовує навички дослідження: інтерв'ю, зворотний зв'язок, саморозкриття, інтерпретацію, конфронтацію. Саме ці навички дозволяють консультанту виявити проблеми клієнта, сприяти їхньому усвідомленню й досліджувати думки та почуття клієнта [1; 7; 9].

1. Інтерв'ю -- це запрошення про щось розповісти, засіб збирання інформації чи уточнення досвіду клієнта. З цією метою консультант використовує різні запитання: відкриті, закриті, короткі, прямі, непрямі.

Відкрите запитання. Це запитання, на котре не існує єдино правильної відповіді або на яке зазвичай неможливо дати однозначну відповідь.

Навіть у тих випадках, коли клієнт говорить охоче, відкриті запитання сприяють вільному обговоренню проблеми і залишають значний простір для розмови. Крім того, більшість людей починає із загальної розповіді про своє життя, опускаючи деталі і приклади, а відкриті запитання допомагають прояснити чи уточнити конкретні факти з життя клієнта. Нижче пропонуємо фрагмент діалогу, що ілюструє варіанти таких запитань.

Клієнтка: У мого сина просто огидне поводження. Консультант: У чому виявляється його "огидне поводження"? Клієнтка: Він просто некерований. Консультант: Чи можете ви навести конкретні приклади?

Відповідаючи на відкриті запитання типу: "Як ви почувалися тоді?", "Що переживали в той момент?", клієнт може розібратися у власних почуттях. Разом з тим, якщо психолог хоче сфокусувати увагу лише на цілком визначеному переживанні, він запитає: "Ви тоді дуже розлютилися?". Останнє запитання називається закритим.

Закрите питання. Це запитання, на яке відповідають однозначно --"так' чи "ні".

Закриті запитання використовують не тільки для уточнення фактів, але й їх підтвердження: "Ви стверджуєте, що дочка вживає наркотики?", "Чоловік вас б'є?". Вони корисні, наприклад, тоді, якщо консультант працює з "мовчазним" клієнтом. Серія закритих запитань у таких випадках може забезпечити одержання необхідних відомостей і задати темп консультації. Розглянемо це на прикладі бесіди з чоловіком, який щоразу, коли відвідує футбольний матч, переживає стан напруження.

Консультант: Ви ходили на футбол минулого тижня? Клієнт: Ходив. Консультант: Хто виграв? Клієнт: Команда суперників. Консультант: Ви знову відчували напруження?

Коротке запитання -- це спосіб шляхом найменших затрат вплинути на виклад клієнтом історії, змінити напрямок розмови чи звернутися по уточнення чи прояснення ситуації. Репліки типу: "І що?", "З якою метою?", "Що ще?" тощо легко вплітаються у розповідь клієнта, направляючи її плин.

У своїй роботі психолог-консультант використовує також прямі й непрямі запитання.

Прямі запитання. Це запитання, орієнтовані на прояснення суті тієї чи іншої з обговорюваних тем.

Непрямі запитання. Це запитання, що дозволяють оцінити, визначити подію чи стан клієнта шляхом одержання детальної інформації про різні аспекти, притому суть цих запитань залишається незрозумілою.

Так, наприклад, пряме запитання консультанта може звучати так: "Коли ви роздратовані, чи можете ви нагрубити іншій людині, чи навіть ударити її?" А використовуючи в аналогічній ситуації непрямі запитання, він поцікавиться: "Чи можете ви пригадати інші випадки, коли були сильно роздратовані?", "Чи можете ви більш докладно описати те, що ви відчули стосовно чоловіка, коли це сталось?", "Що відбулося потім?", "Що відбулося між вами, коли ви говорили один одному такі речі?" "Що ви відчували після того, як дали йому ляпаса?", "Якою була його реакція?" і т.д. Інакше кажучи, непрямі запитання дозволяють крок за кроком вивчити складні для клієнта почуття чи ситуації й дають можливість аналізувати один епізод за другим, причому ці епізоди можуть бути пов'язані як з далеким минулим, так і з щойно пережитими подіями [11].

Слова, що використовуються в запитаннях, -- це своєрідний інструмент роботи консультанта, тому не можна недооцінювати їх значення.

Часто, хоча й не завжди, перше слово запитання частково визначає відповідь клієнта. Якщо консультанту необхідні додаткові дані й він очікує від клієнта викладу фактів, то запитання краще починати словом "що":

Що сталося, коли ви це зробили?

На що це було схоже?

У випадках, коли потрібно обговорити процес, послідовність подій чи почуття клієнта, можна почати запитання словами "як" і "яким чином ":

Як вам вдалося просунутися в цій справі так далеко?

Як ви почуваєтеся зараз?

І, нарешті, для обговорення причин -- словом "чому". Питання-"чомучки", на жаль, не завжди мають відповідь. Клієнт досить часто не розуміє причин того, що відбулося і буває не готовий до їх обговорення. Такі запитання краще формулювати інакше. Замість: "Чому це сталося?", можна запитати: "Що могло до цього призвести?"; замість: "Чому ви так думаєте?" -- "Що дозволяє вам так думати?"

Крім того, у запитаннях краще вживати слова, що використовуються в повсякденній мові. Наприклад, слова "означати" чи "мати на увазі" більш підходять для консультативної бесіди, ніж, скажімо, слова "демонструвати", "символізувати", що мають академічний відтінок [11].

У деяких випадках запитанням мають передувати ретельно дібрані вступні слова й речення, що, з одного боку, допомагають підготувати клієнта до наступного запитання, а з другого -- вказують на можливість іншого погляду на існуючі події:

- Давайте подивимося на це з погляду стороннього.

- Якби це відбулося з вами раніше, як би ви тоді до цього поставилися?

- Я розумію, чому ви все так сприймаєте, але скажіть, ваші друзі сприймають це так само чи по-іншому?

Вступні фрази створюють більш широкий контекст сприйняття й дають змогу плавно переходити від однієї системи поглядів (чи аспектів аналізу) до іншої [11].

Таким чином, консультант має формулювати запитання так, щоб клієнт зміг самостійно визначити зміст тих чи інших подій. В усіх випадках, коли це можливо, психолог прагне використовувати "безпечні" запитання, що не викликають у клієнта тривожної реакції чи психічного дискомфорту; необхідно уникати використання навідних запитань, які припускають цілком визначений тип відповіді.

У той час, коли запитання можуть мати величезну цінність для консультації, є й потенційні проблеми, пов'язані з ними. Деякі з них зазначені далі [2].

"Бомбардування " й "підсмажування ". Занадто велика кількість запитань примушує багатьох клієнтів користуватися захистом. Запитання можуть також надавати консультанту надто багато контролю.

Численні запитання. Консультанти можуть заплутати своїх клієнтів тим, що закидають їх одночасно кількома запитаннями. Це ще одна форма бомбардування, хоча для декотрих клієнтів вона може бути іноді корисною.

Запитання у вигляді тверджень. Деякі консультанти можуть користуватися запитаннями як засобом рекламування власного погляду. "Ви не вважаєте, що було б корисно, якби ви більше вчилися?", "Що ви думаєте щодо виконання вправ з релаксації, замість того, що ви зараз робите?" Ця форма запитання інколи може бути корисною. Усвідомлення характеру запитання може вказати альтернативні й прямі шляхи для того, щоб налагодити контакт з клієнтом. Корисно пам'ятати, що коли ви збираєтесь висловитися, найкраще не надавати своєму твердженню форми запитання.

Запитання й культурні особливості. Стиль швидкого розпитування, притаманний нашій культурі, в незахідних групах сприймається менш прихильно. Якщо ви працюєте з членом певної культурної групи, що відрізняється від вашої, зважайте на те, що надмірне використання запитань іноді спричинює недовіру до консультанта.