Психологія самосвідомості

37

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРОГРАМОВІ ВИМОГИ ДО ДИСЦИПЛІНИ СПЕЦІАЛІЗАЦІЇ "ПСИХОЛОГІЯ САМОСВІДОМОСТІ"

для студентів ІV курсу спеціальності Психологія

1. Поняття самосвідомості у психології.

2. Проблема співвідношення понять свідомості та самосвідомості у психології.

3. Принципи інтегративного підходу до вивчення феномену Я у філософії.

4. Проблема єдності та цілісності Я у філософів-сенсуалістів (Дж. Локк, Д.Юм, Р.Декарт.

5. Структура самосвідомості у німецькому ідеалізмі (Я.Кант, І.Фіхте, Гегель, Л.Фейербах).

6. Особливості вивчення психології самосвідомості у психології ХІХ ст. (Дж.Міль, Ч.Пірс, В.Вундт).

7. Рівні самосвідомості у теорії В.Століна.

8. Соціально-психологічна теорія Я-концепції В.Джемса.

9. Теорія дзеркального Я у символічному інтеракціонізмі Ч.Кулі та Дж.Міда.

10. Структура образу-Я в теорії соціальної установки (В.Ядов, М.Розенберг).

11. Психоаналітична теорія З.Фройда у тлумаченні Я.

12. Інтегрально-інтеракціоністичний підхід до Я-концепції Р.Бернса.

13. Феноменологічне осмислення Я-концепції (А.Маслоу, К.Роджерс).

14. Я-концепція у змістовному форматі Его-ідентичності Е.Еріксона.

15. Феномен Я як об'єкт самопізнання (І.Чеснакова).

16. Складові Я як форми існування суб'єктивності (іманентне, ідеальне, трансцендентальне, трансфінітне, апріорне, Вище).

17. Модальності Я-концепції (І.Кон).

18. Складові самосвідомості за С.Петровою (описова, оцінкова, поведінкова).

19. Духовність у контексті Я-концепувї (В.Шадрівков, В.Барулін, Т.Флоренська, В.Знаков).

20. Рівні Я-концепції (екзистенціальний, феноменальний, рефлексивний, духовний).

21. Я-концепція як система уявлень індивіда про себе.

22. Я-концепція як система численних Я.

23. Основні функції Я-концепції.

24. Основні аспекти структурних компонентів феномену Я.

25. Поняття образу Я. Класифікація Я-образів за М.Розенбергом.

26. Особливості формування фізичного Я-образу («образ тіла»).

27. Рефлексія як засіб самопізнання. Види рефлексії.

28. Структура самосвідомості (самопізнання, самоставлення, саморегуляція).

29. Когнітивний компонент самосвідомості.

30. Емоційно-оцінковий компонент самосвідомості.

31. Види самооцінки та особливості формування.

32. Залежність самооцінки від рівня домагань.

33. Поведінковий компонент самосвідомості.

34. Першооснови розвитку самосвідомості у немовлячому періоді.

35. Розвиток самосвідомості у ранньому дитинстві.

36. Особливості самоусвідомлення та формування самооцінки у дошкільному віці.

37. Особливості самоусвідомлення та формування самооцінки у молодшому шкільному віці.

38. Роль батьківських ставлень у становленні самооцінки у дитинстві.

39. Формування статевої самоідентичності.

40. Розвиток Я-концепції в підлітковому віці.

41. Особливості Я-концепції в ранній юності.

42. Значення Я-концепції у формуванні особистості. Позитивна, негативна амбівалентна Я-концепція.

43. Поняття Его, ідентичність, самість, образ Я, Я-концепція. Особливості співвідношення даних понять. Основна їх сутність.

44. Проблема цілісності образу Я у психології. Теорія когнітивного дисонансу.

45. Психологічний вік. Особливості визначення психологічного віку особистості.

46. Структура психологічного часу особистості (Є.І.Головаха, О.О.Кроник).

47. Методи вивчення самосвідомості.

48. Методика вивчення самооцінки (Дембо-Рубінштейна).

49. Особливості використання методики семантичного диференціалу Ч. Огсуда.

50. Методика дослідження локусу контролю К.Роттера.

51. Проективні методики вивчення самосвідомості.

Тема 1. Проблема самосвідомості у філософії та психології (проаналізовано доц. Л.Д.Тодорів)

1.1 Проблема самосвідомості у філософії

1. Принципи інтегративного підходу вивчення феномену Я: рівнево- ієрархічний (задає вертикальну та горизонтальну структуру вивчення Я-концепції, ієрархічно співвідносить різні її властивості та відношення, а також організовує її у теорію особистості); онтологічний (відображає ставлення людини до світу); полісистемний (дає можливість розлядати Я-концепцію як самостійну систему і як підсистему взаємодіючих з нею систем у всіх взаємозв'язках, які утворюють певну цілісність); психосемантичний (відображає систему значень змістовних ознак Я-концепції - понять, які описують особистість, індивідуальність, суб'єктивність, свідомість, самосвідомість, самість, тілесність і т.д.).

2. Проблема єдності та цілісності Я у філософів-сенсуалістів. Я як внутрішнє почуття. Відчуття рефлексії (Дж.Локк), Я як сукупність змінюючих одне одного самовідчуттів (Д.Юм). Дуалізм Я- це абстрактний суб'єкт пізнання, субстанція, вся сутність і природа якої складається із мислення і незалежна від матерії (Р.Декарта).

3. Структура самосвідомості у німецькому ідеалізмі. Ціннісно-особистісний аспект самосвідомості, ідеальне та емпіричне Я - основа моральної відповідальності (Я.І.Кант). Я як універсальний суб'єкт діяльності, який не тільки пізнає, але і творить оточуючий світ. Я розглядається як загальна свідомість, а не конкретне індивідуальне ( І.Фіхте).

Об'єктивно-ідеалістичне трактування Я. Самосвідомість - це частина проблемної діяльності, в якій індивід зливається із загальним, так що з'являється Я, яке є Ми, і Ми яке є Я. Рівні самосвідомості: одинична самосвідомість; самосвідомість визнання іншими; загальна самосвідомість (Гегель). Тілесна сутність Я, діалогічний характер самосвідомості (Л.Фейербах).

4. Класифікація експериментальних досліджень самосвідомості особистості у психології: 1) за предметом на якому зосереджується увага дослідників (внутрішні джерела активності, ідентичність, его, суб'єктивні властивості індивіда); 2) за теоретичним контекстом.

1.2 Теоретичні основи психології самосвідомості (історичний аспект)

1. Особливості вивчення самосвідомості у психології XIX ст. Я як чуттєвий образ, який формується на основі відчуттів, закріплених в пам'яті асоціацій. Дж.Міль пов'язує Я з пам'яттю про виконану дію. Ч.Пірс пов'язує виникнення ідеї Я у дитини як результат асоціації факту переміщеня речей з рухом власного тіла. В.Вундт тлумачить Я як відчуття зв'язку всіх індивідуальних психічних переживань.

2. Соціально-психологічне трактування Я-концепції у В.Джемса. Перша психологічна теорія Я-концепції. Глобальне, особистісне Я (Self) він розглядав, як подвійне утворення, яке утримує Я-усвідомлювальне (I) і Я - як- об'єкт (Ме). Перша з них являє собою чистий досвід (Я-усвідомлювальне), друга - його зміст (Я- як-об'єкт). Я- як - об'єкт охоплює все те, що можна назвати своїм. Я- як - об'єкт має чотири складові, які розташовані у порядку значущості: духовнеЯ, матеріальне Я, соціальне Я, фізичне Я.

3. Теорія дзеркального Я у символічному інтеракціонізмі Ч.Кулі та Дж.Міда. Образ Я формується на основі соціальної взаємодії, а Я залишається в цьому процесі пасивним. Індивідуальне Я включає соціальні компоненти, носить соціальну структуру, яка виростає із соціального досвіду. Генезис самосвідомості у генетичній психології (А.Валлон, Р.Заззо).

4. Теорія соціальної установки. Ієрархія соціальних установок у диспозиційній теорії особистості. Структура образу Я у теорії соціальної установки В.Ядова. Соціальна установка має три компоненти: когнітивний, афективний, поведінковий, які розкривають структуру образу Я. М.Розенберг на основі образу Я як установки виділив кілька вимірів, рівнів самосвідомості: степінь когнітивної складності та диференційованості; степінь “випуклості образу Я” його суб'єктивної значущості для індивіда; степінь внутрішньої цілісності та послідовності образу Я; степінь стійкості та стабільності образу Я.

5. Психоаналітична теорія З.Фройда у тлумаченні Я. Психіка особистості вміщує три генетично та функціонально різних компоненти: “Воно” (резервуар несвідомих потягів та імпульсів психічної енергії, які керуються “принципом задоволення”), “Я”, або “Его” (свідома основа, яка дії на засадах “принципу реальності” і виконує посередницькі функції між ірраціональними прагненнями “Воно”, обставинами фізичного світу та вимогами соціуму) і Над-Я, або Супер-Его (формується з Его і втілює у собі засвоєні моральні заборони і норми). Постійна боротьба зазначених компонентів за умов тієї чи іншої їх невідповідності породжує численні внутрішньоособистісні конфлікти (розлади цілепокладання, неврози, почуття провини, сором, комплекс неповноцінності, тощо).

6. Інтегрально-інтеракціоністичний підхід до Я-концепції Р.Бернса. Я-концепція як система установок індивіда на себе. У визначенні інтегральної установки підкреслюються три головні елементи: а) переконання, яке може бути обгрунтованим, так і необгрунтованим (когнітивна складова установки); б) емоційне ставлення до цьго переконання (емоційно-оцінкова складова); в) відповідна реакція, яка здебільшого виявляється у поведінці (поведінкова складова). Когнітивна складова Я-концепції. Оцінкова складова Я-концепції. Умови становлення адекватної самооцінки: а) зіставлення образу реального Я з образом ідеального Я; б) інтеріоризація соціальних реакцій у конкретного індивіда; в) індивід оцінює успішність своїх дій-виявів через формат своєї ідентичності. Поведінкова складова Я-концепції.

Інтегральна модель Я-концепції включає Глобальну Я-концепцію, котра містить грані індивідуальної самосвідомості - “потік свідомості“, яка спроможна мати різні ракурси та модальності, основними серед яких є: реальне Я - установки, котрі пов'язані з ним, як індивід сприймає свої актуальні здібності, ролі, соціальний статус; дзеркальне (соціальне ) Я - установки, пов'язані з уявленнями індивіда про те, як і ким його бачать інші, найближче оточення; ідеальне Я - установки, пов'язані з уявленнями індивіда про те, яким він хотів би бути.

7. Я-концепція у змістовному форматі Его-ідентичності Е.Еріксона. Е.Еріксон обгрунтовує становлення особистості та її самосвідомості як послідовну зміну стадій людського розвитку. Увага зосереджується в основному на педагогічному осмисленні мікросоціального середовища та процесі розвитку самосвідомості людини в індивідуально-психологічному аспекті. Відкидає не соціальну зумовленість особистості, а соціальний зміст Я-концепції, який є основою для світоглядного та морального розвитку. Соціально-культурний контекст становлення свідомого Я індивіда- Его. Его-ідентичність як утворення на біологічному підгрунті є “продукт певної культури”(Я формується на основі ідентифікацій). У теорії описано вісім стадій особистісного розвитку та відповідних змін у структурі Его-ідентичності, а також охарактеризовані властиві кожній стадії кризові стани та особистісні риси, котрі ймовірно виникають під час розв'язання внутрішніх конфліктів. Его-ідентичність - це не просто сума прийнятих індивідом ролей, а й певне поєднання його ідентифікацій та можливостей, як ці ролі сприймаються через власний досвід. Механізм формування Его- ідентичності відбувається в основному у сфері несвідомого. Формування ідентичності - це динамічний процес.

8. Феноменалогічне осмислення Я-концепції (А.Маслов, К.Роджерс та ін.). Основні методологічні принципи та положення напрямку: а) людина завжди цілісна як жива соціосистема, а тому повинна вивчатися системно; б) вона відкрита для світу, її переживання є головною психологічною реальністю; в) обстановки, потрібної для утвердження здорової самосвідомості; теорію людського життя треба розглядати як єдиний процес становлення та буття особистості; г) людина має потенції до безперервного розвитку та самореалізації, які є частиною її природи; д) вона володіє внутрішньою свободою від зовнішнього спричинення завдяки смислам та цінностям, якими керується у своєму виборі; е) кожна особа є активною, самодостатньою, творчою істотою. Я-концепція в ієрархії потреб (А.Маслов). Теорія самості (Я) К.Роджерса. Самість, або Я-концепція (вчений використовує ці слова пов'язано і взаємозамінно),- це організований, послідовний концептуальний конструкт (гештальт), який складається із сприймання властивостей Я, взаємин з іншими людьми і з різними аспектами життя.

А. Маслоу вбачає внутрішню суперечність у невідповідності реального рівня самоактуалізації індивіда, його можливому рівні. В результаті суб'єкт шукає нові способи поведінки, що дозволяють йому більш самоактуалізуватися. В своїх концепціях самоактуалізації особистості як прагнення до самовияву Маслоу дає опис вимог, яким повинен відповідати індивід. Роджерс підкреслює здатність людини до особистісного самовдосконалення. Центральним поняттям його теорії є поняття «Я», оскільки кожна людина вирішує питання: Хто я? Що я можу зробити, щоб стати тим, ким я хочу бути? Образ «Я», складається в умовах особистісного життєвого досвіду.

1.3 Основні напрямки дослідження Я-концепції у вітчизняній психології

1. Інтегративний підхід до феномену Я у філософії. Філософія визначає декілька напрямків у вивченні Я: 1) Я - духовний центр людини, яка діяльно ставиться до себе та до світу; 2) Я - філософське поняття, яке позначає суб'єкта дій, які усвідомлює та несе відповідальність за них; 3) Я - складне інтегральне утворення у духовному світі людини, яке представляє собою динамічну систему всіх свідомо існуючих психічних процесів (А.Г.Спіркін); 4) Я - суб'єкт як свідомий діяч (С.Л.Рубінштейн); 5) Я - носій реальності (Л.Франк, П.А.Флоренський); 6) Я - виявленя дії у людини певного існування: одиничне, яке містить в собі багатозначне, але не прерівнюється до багатьох Я; Я немає предмету (М.К.Мамардашвілі).

2. Інтегративний підхід до феномену Я у психології. Категорія Я - інтегральне психічне утворення, яке розкривається у таких характеристиках

як: суб'єкт діяльності, носій реальності, об'єкт самопізнання, форма існування суб'єктивності індивіда, полімодальна структура, енергетичний аспект Я, духовний центр.

- Я як суб'єкт діяльності, носій реальності відображає вищий рівень появи психічної реальності; суб'єктивну сторону особистості (В.А.Петровський); творчу природу суб'єкта (А.В.Брушлинський).

- Я як об'єкт самопізнання є центром поліцентричної реальності, стає об'єктом пізнання на різних рівнях: в системах Я- інший, Я - Я (І.І.Чеснакова), в системах співвіднесення себе з іншими і себе із самим собою.

- Я як форма існування суб'єктивності включає єдність чотирьох складових: іманентне Я, трансфінітне Я, ідеальне Я, трансцендентальне Я (В.А.Петровський). Іманентне Я - неусвідомлювані інтенції індивіда, потребові стани, імпульси, передчуття, помисли; Ідеальне Я - образ себе, своїх можливостей, антиципуючий образ бажаного стану себе; Трансцедентальне Я - рефлексивне Я, позачуттєве; Трансфінітне Я - це переживання актуальності, безкінечного, вічного, необмеженого духу.

А. Менегетті - пропонує поняття апріорного Я, яке відображає початковий несвідомий момент життя, енергетичний центр, що виникає у момент народження (а може зачаття) людини;

Р.Ассаджолі - пропонує поняття Вищого Я, яке є позаемпіричною реальністю (“це Я, яке перебуває над потоком думки і станами тіла і не підлягає їхньому впливу …“).

З.С.Карпенко - пропонує поняття відносного суб'єкта, моносуб'єкта, полісуб'єкта, метасуб'єкта, абсолютного суб'єкта.

- Я як полімодальна структура, “стійка внутрішня структура, відносно незалежна від ситуативних впливів і думок оточуючих (І.С.Кон). Я-концепція представлена у трьох модальностях: тілесне Я (те, яке відчуває); екзистенціональне Я (діюче, активне), відображає регулятивне начало та організовуючий принцип психіки; рефлексивне , феноменальне, категоріальне Я, яке відображає уявлення індивіда про себе, соціально-рольове Я.

І.С.Кон пропонує структуру Я-концепції: 1) неусвідомлені, представлені тільки у переживанні, установки стосовно себе; 2) окремі парціальні самооцінки; 3) відносно цілісна Я-концепція; 4) Я-концепція як частина системи ціннісних орієнтацій особистості.

М.І.Рейнвальд у Я-концепції розрізняє когнітивний, або пізнавальний аспект, - знання про себе, та емоційно-ціннісний аспект, - ставлення до себе. Обидва аспекти знаходять вираження у самооцінці, яка пов'язана з рівнем домагань.

С.М.Петрова у структурі самосвідомості виділяє наступні складові: 1) описова (знання про себе), називається образом Я; 2) оцінкова (самоставлення), емоційно-забарвлена оцінка уявлень про себе; 3) поведінкова - конкретні дії, поведінкові реакції, зумовлені образом Я та самооцінкою. Образ Я обмежується тільки знаннями про себе і формується на основі ідеального Я. Самооцінка є когнітивним процесом злиття образу Я та ідеального Я.

- Я як духовний центр представляє суб'єкта духовного росту, до якого прагне свідомість, вільна від рефлексів, комплексів, соціальних ролей, установок, моральних заборон, звичок, тощо. “Вільна свідомість творить життя“. Духовний центр представляє носія вільної свідомості і суб'єкта духовного росту. Духовність пов'язана з рівнем розвитку особистості і формує світоглядний і духовно-моральний аспекти Я-концепції. Система духовних потреб може спричинити якісні зміни її Я-концепції.

В.Д. Шадріков визначає духовність у контексті Я-концепції як: “внутрішня рівновага, позитивний погляд на життя”, “висока концентрація прагнень Я”, “розширення свідомості, активне включення у процес пізнання істини підсвідомості, налагодження комунікативного зв'язку свідомості та підсвідомості”.

В.С. Барулін духовне Я розглядає як форму людської самосвідомості, самоідентифікації.

М.О.Коваль - духовне Я -це цілісна динамічна система, яка включає особистісно-емоційні елементи, воно виступає ціннісно-змістовним стрижнем.

Т.Я.Флоренська - духовне Я - сутнісне ядро людської особистості.

В.В.Знаков - духовне Я - це джерело саморозвитку та самореалізації людини.

Таким чином у Я-концепції можна виділити такі рівні, як: екзистенціальний, феноменальний, рефлексивний, духовний. На екзистенційному рівні відбувається інтеграція Я-концепції у процесах самоактуалізації, творчості, в самореалізації. На феноменальному рівні описуються прояви Я-концепції у вигляді пристрастей, стану гармонії, які відображають взаємодію когнітивних та емоційних компонентів, які мають вияв у діяльності, у життєвих виборах. На цьому рівні формується світогляд індивіда. Рефлексивний рівень чи ментальний, передбачає самовизначення, ідентифікацію зі своїм Я; на цьому рівні відбувається пошук змісту життя, набуття та пізнання свого особистого, індивідуального змісту. Духовний рівень відображає вияв творчої інтуїції, совісті, любові як мистецтва життя.

Тема 2. Самосвідомість особистості

2.1 Загальна характеристика психології самосвідомості

Самосвідомість - визначальний центр внутрішнього світу людини. Самосвідомість належить цілісному суб'єкту і служить йому для організації його власної діяльності, його взаємовідношенням з навколишніми і його спілкування з ними. Це особлива форма свідомості. Вона відображає рівень розвитку свідомості та її спрямованість. Якщо свідомість орієнтована на весь об'єктивний світ, то самосвідомість на частину, найважливішу для людини - внутрішній світ. За допомогою самосвідомості особистість пізнає свою сутність, а саме властивості свого характеру, пізнавальну, емоційно-вольову сферу, потреби, ціннісні орієнтації тощо. В процесі самосвідомості людина виступає одночасно як суб'єкт і як об'єкт пізнання.

Самосвідомість людини формується у взаємодії з іншими людьми, причому в процесі такої взаємодії відбувається відокремлення дитини від дорослих, протиставлення власних думок, бажань, почуттів тощо тому, що належить іншим. Самосвідомість виявляється у тому, що людина відчуває (в теперішньому, в минулому та в майбутньому). Незважаючи на час, пору року тощо в особистості є те, що не змінюється в її внутрішньому світі або воно змінюється дуже повільно. Існує невидима нитка зв'язку в часі, тотожність із самим собою. Втрата людиною цієї тотожності, втрата власного Я - це одна з ознак психічного захворювання, душевного дискомфорту (Савчин М.В.).

Самосвідомість у психічній діяльності людини виступає як складний процес опосередкованого пізнання себе, розгорнутий у часі, зв'язаний з рухом від одиничних, ситуативних образів через інтеграцію подібних ситуативних образів у цілісне утворення - поняття власного Я.

Самосвідомість виявляється як відносно усталена, динамічна та певною мірою усвідомлена система уявлень особистості про себе, як цілісний образ власного Я, котрий об'єднує її само сприймання такою, якою вона є, хоче бути в ідеалі і має обов'язково стати. Епіцентром самосвідомості є процес усвідомлення власного Я як внутрішньої суті людини.

Генетично самосвідомість виникає пізніше свідомості. Вона з'являється на нових етапах розвитку індивіда як специфічний прояв спрямованості свідомості. Початок формування самосвідомості припадає на ранні дитячі роки. Більшість вчених вважають, що діти в 3-4 роки вже виділяють себе з оточення і мають елементарне уявлення про себе. Подальший шлях формування людини полягає в поступовому звільненні від безпосереднього впливу середовища та становлення її як творця цього середовища.

2.2 Психологічна сутність самосвідомості особистості

Психологічна сутність самосвідомості полягає в тому, що в ставленні особистості до себе закладена здатність її самоудосконалення. Пізнання своїх особливостей допомагає людині змінювати себе, корегувати свої дії, долати негативне.

Самосвідомість забезпечує встановлення рівноваги між зовнішніми впливами та внутрішнім станом суб'єкта, визначає формування свідомої поведінки людини. З одного боку вона виступає як результат розвитку особистості, з другого - як регулятор цього процесу. Отже, самосвідомість поєднує пізнання та переживання. В цьому проявляється цілісність, єдність людського Я.

Щоб кожна людина відкрила себе як неповторну індивідуальність, усвідомила свою позицію в соціальному оточенні, де вона живе, потрібно пізнати себе. Психологічне значення самосвідомості полягає в тому, що кожна людина не лише пізнає, але і творить сама себе, утверджує свою самоцінність, право на саморозвиток, самовиховання, самоосвіту. Через самопізнання відбувається розвиток особистості.

В українській психологічній школі біля витоків вивчення проблеми самосвідомості стояв П. Р. Чамата. Самосвідомість він визначав як усвідомлення людиною себе самої та своїх відношень до зовнішнього світу, ставлення до інших людей. Ідеї П. Р. Чапати розвивали його послідовники Л. С. Сапожникова, М. Й. Боришевський та інші. Зокрема М. Й. Боришевський вивчає механізми саморегуляції як вияв внутрішньої самоактивності особистості. Він дослідив залежність процесу саморегулювання від інтелектуального, морального розвитку особистості та її емоційно-вольової сфери.

2.3 Структура самосвідомості особистості

Структура самосвідомості людини відзначається різноманітністю форм вияву, які пов'язані з усіма сторонами її психічної діяльності: пізнавальної - самокритичність, самоаналіз, самооцінка, самопереконання, самоіронія тощо; емоційної - самозадоволення, самоповага, самолюбство, самосхвалення і т. п.; вольової - самодисципліна, самонаказ, самоконтроль, саморегуляція, самовимогливість та інше.

Структура самосвідомості:

- самопізнання;

- самоставлення;

- саморегуляція.

Так, через самопізнання людина приходить до певного знання про саму себе. Ці знаки входять у зміст самосвідомості як її серцевина.

Переживання різних емоцій, що супроводжують процеси самопізнання, формують у людини ставлення до себе. Знання про себе, поєднане з певним ставленням до себе, становить самооцінку особистості. Зміст знань людини про себе і ставлення до себе з початкових станів формування проявляються через процес саморегулювання й самоорганізації особистістю своєї поведінки.

1. Самопізнання - процес усвідомлення, спрямований на дослідження суб'єктом, що пізнає себе, свої діяльності, свого внутрішнього психічного змісту. Самопізнання стає можливим тільки тоді, коли особистість, що пізнає, водночас і є суб'єктом і об'єктом пізнання. Самопізнання є водночас і результатом, і передумовою самоусвідомлення. Однак його не слід зводити до самосвідомості або до рефлексії. Можна усвідомлювати себе, рефлексувати, але не знати сутності свого „Я”. Уміння пізнавати власний внутрішній світ досягається з досвідом життя. Процес самопізнання несе інформацію не тільки про характер, здібності та інші особливості, він спрямований на пізнання справжнього в особистості, осягнення сутності її земного покликання.

2) Самоставлення - одна із складових суб'єктивного ядра особистості й структури її самосвідомості, характеристика самоцінності та механізм керування поведінкою. На рівні свідомості самоставлення виявляється в поведінці та діяльності як загальне, глобальне почуття „за” чи „проти” самого себе у формі самоповаги, самоінтересу, близькості до самого себе, очікуваного ставлення інших. На рівні підсвідомості працюють механізми психологічного захисту „Я” самоцінності (компенсація, прикрашання, захист від самозаперечення), що може провокувати деструктивну поведінку особистості.

Існує велика різноманітність понять про самоставлення Деякі автори основою само ставлення вважають симпатію, інші наполягають на тому, що самоставлення - це, в першу чергу, усвідомлення власної цінності, яке висловлюється в почутті самоповаги.

Можна виділити два положення, які явно підтримуються більшістю дослідників, по-перше, існує деяке узагальнене самоставлення, яке є цілісним, однорідним і універсальним утворенням, яке відображає ступінь позитивного ставлення індивіда до власного ставлення про себе, по-друге, це узагальнене самоставлення певним чином інтегрується з особистих самооцінок.

У вітчизняній психології є концепція самосвідомості, запропонована В.В. Століним. Уявлення про самопізнання спираються на ідеї О.М.Леонтьєва про діяльність, свідомість і особистість, і в першу чергу, на уявлення про особистісний зміст як однієї з основних „утворюючих свідомості”. Основною самоставлення є процес, у якому власне „Я”, власні риси і якості оцінюються особистісного відношення до мотивів, які відображають потреби у самореалізації. За В. Століним, можливість існування інтегрального і відносно постійного ставлення до себе притаманна самій будові самоставлення, яке як система має властивість адитивності.

Складність самоставлення як психологічного феномену опосередковано рядом чинників.

1) ставлення до себе - є інтегральна характеристика, що не зводиться до самооцінки. Ставлення до себе - є найбільш інтегральний особистісний зміст, тобто розкриття змісту самого себе в аспекті власних найбільш значимих діяльностей.

2) позитивне ставлення до себе має настільки важливе значення, що не дивні випадки, коли людина уникає актуального усвідомлення негативного ставлення до себе або не хочуть виказувати його перед сторонніми.

3) ставлення до себе, що є компонентом самосвідомості і образу „Я”, на думку В. Століна, пов'язано з процесами пізнання іншої людини і стосунків з нею.

У вітчизняній психологічній науці також існує модель побудови самоставлення, запропонована Н. Сарджваладзе. Основні положення:

- самоставлення має компетентну будову і містить у собі когнітивний, емоційний компоненти;

- має чотири виміри - біологічний, часовий, психологічний і соціальний;

- виконує функції: функцію „дзеркала”, функцію самовиразу, функцію зберігання внутрішньої стабільності „Я”, функцію саморегуляції і самоконтролю, функцію психологічного захисту і функцію інтракомунікації.

Самоставлення змінюється в залежності від соціальної ситуації (згідно досліджень, у старшому і юнацькому віці), що може відбуватися через виникнення головної проблемної ситуації в ранньому юнацькому віці - особистісне, життєве і професійне самовизначення.

3) Саморегуляція - це система психічного самовпливу з метою свідомого керування особистістю своїми психічними станами відповідно до вимог ситуації і доцільності. Саморегуляція може здійснюватися на неусвідомленому рівні механізмами підтримання внутрішнього гомеостазу та пристосувальної поведінки або бути свідомим, довільним процесом на основі освоєння спеціальних методів мобілізації внутрішніх резервів, що в повсякденному житті залишаються незатребуваними.

Тема 3. «Я» - концепція як характеристика самосвідомості

3.1 Загальна характеристика «Я» - концепції особистості

Як наукове поняття Я-концепція увійшла до ужитку спеціальної літератури порівняно недавно, тому в літературі, як вітчизняній, так і зарубіжній, немає єдиного його трактування; найближче по сенсу до нього знаходиться самосвідомість. Але Я-концепція включає оцінний аспект самосвідомості.

Це динамічна система представлень людини про самому себе, в яку входить як власне усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних та інших якостей, так і самооцінка, а також суб'єктивне сприйняття зовнішніх чинників, що впливають на людину. Р.Бернс, один з провідних англійських учених у області психології, що серйозно займався питаннями самосвідомості, так визначає це поняття: “ Я-концепція - це сукупність всіх уявлень людини про самому себе, зв'язана з їх оцінкою. Описову складову Я-концепції часто називають «образом Я» або картиною Я. Складову, пов'язану зі ставленням до себе або до окремих своїм якостям, називають самооцінкою або ухваленням себе. Я-концепція, по суті, визначає не просто те, що є індивід, але і те, що він про себе думає, як дивиться на свій діяльний початок і можливості розвитку в майбутньому”.

Я-концепція - це цілісний образ власного Я людини, узагальнене її уявлення про самого себе, система її настанов щодо власної особистості. Самосвідомість та Я-концепція співвідносяться як ціле і його частина. Самосвідомість - це узагальнене знання своєї особистості, а Я-концепція - сукупність усіх уявлень людини, пов'язаних з їх оцінкою.

Отже, Я-концепція - це відносно стійка, більшою чи меншою мірою усвідомлена, пережита як неповторна система уявлень людини про саму себе, на основі якої вона будує свою взаємодію з іншими людьми і ставиться до себе, визначає життєві вибори, стиль життя і життєвий шлях.

3.2 Функції «Я» - концепції особистості

Я-концепція виникає у людини в процесі соціальної взаємодії як неминучий і завжди унікальний результат психічного розвитку, як відносно стійке і в той же час схильне до внутрішніх змін і коливань психічне надбання. З моменту свого зародження Я-концепція виступає в кількох основних функціонально-рольових аспектах :

1. Я-концепція як засіб забезпечення внутрішньої узгодженості (адаптаційна). Ряд досліджень по теорії особистості ґрунтується на концепції, згідно якої людина завжди йде по шляху досягнення максимальної внутрішньої узгодженості, у пошуках гармонії між ставленнями особистості до себе і до зовнішнього світу. Уявлення, відчуття або ідеї, вступаючи в суперечність з іншими уявленнями, відчуттями або ідеями людини, приводять до дисгармонизації особистості, до ситуації психологічного дискомфорту. Випробовуючи потребу в досягненні внутрішньої гармонії, людина готова робити різні дії, які сприяли б відновленню втраченої рівноваги.

2. Забезпечення цілісності (холістичності) внутрішнього світу.

3. Я-концепція як інтерпретація досвіду. Ця функція Я-концепції в поведінці полягає в тому, що вона визначає характер індивідуальної інтерпретації досвіду, оскільки у людини існує стійка тенденція будувати на основі власних уявлень про себе не тільки свою поведінку, але і інтерпретацію свого досвіду.

4. Я-концепція забезпечує саморегуляції внутрішньої та зовнішньої активності. Тобто здійснює цілеспрямоване регулювання та стимулювання до діяльності, пізнання, спілкування, поведінки та установок.

5. Я-концепція визначає тактику самовизначення у різних ситуація (репрезентації). Я-концепція визначає також і очікування людини, тобто його уявлення про те, що повинне відбутися. Кожній людині властиві якісь очікування, що багато в чому визначають і характер його дій. Люди, упевнені у власній значущості, чекають, що й інші будуть ставитись до ним таким же чином.

6. Реагування на соціальні та моральні норми і духовні ідеали. Постійна суперечність між натиском зі сторони оточення, несвідомого та сумління, їх невідповідність породжує численні внутрішні особистісні конфлікти (розлади цілеспрямованості, неврози, почуття провини, сором, комплекс неповноцінності тощо).

3.3 Основні аспекти структурних компонентів феномену Я (Л.Д.Тодорів)

Структура феномену Я предтавлена через суб'єктно-об'єктний, психологічно-дистанційний, змістовно-динамічний, екзестенційний аспекти.

Суб'єктно-об'єктний передбачає наявність ставлення до себе, до Інших, до Світу, “очікуване ставлення інших до себе”.

Психолого-дистанційний - підкреслює дистанцію між Я і Іншими і передбачає декілька ставлень: ставлення людини до себе, ставлення “Я- Інший“, передбачає такі характеристики: автономність кожного, взаємопрононикливість, злиття, узагальнення уявлень про себе та Іншого; ставлення Іншого до Я.

Змістовно-динамічний аспект відображає процес, який відбувається у сфері смислотворення, смислосвідомості. Смислотворення як процес породженя нових смислів реалізується через процес інтроспекції, самоаналізу і процесу рефлексії, яка спрямована на світ. Процес смислотворення проходить у критичних ситуаціях (стрес, фрустрація, конфлікт), у ситуаціях художнього переживання (співтворчість, художня діяльність), у ситуаціях особистісного внеску (привнесення особистіних смислів Іншого).

Екзистенціональний аспект розкриває різні модальності Я, стадії розвитку Я та становлення Я-концепції. Рівень безсвідомого є онтогенетично первинним, не зникає у дорослої особистості, а тільки певною мірою змінюється протягом життя та забезпечує зв'язок із світом. Екзистенціальний аспект підкреслює свободу індивіда, яка проявляється у “ствердженні самого себе, у визначенні власної ідентичності, свого несвідомого, чуттєво-екзистенційного Я.

3.4 Структура «Я» - концепції

У багатьох психологічних теоріях Я-концепція є одним з центральних понять. Разом з тим дотепер не існує ні її універсального визначення, ні єдності в термінології. Терміни, які одні автори вживають для позначення Я-концепції в цілому, інші використовують для позначення її окремих елементів. Щоб внести ясність в термінологію нашого дослідження, ми користуватимемося схемою, запропонованою Р.Бернсом.

В Я-концепції виділяються описова і оцінна складові, що дозволяє розглядати Я-концепцію як сукупність установок, спрямованих на себе. У більшості визначень установки підкреслюються три головні елементи:

1. Переконання, яке може бути як обгрунтованим, так і необгрунтованим (когнітивна складова установки).

2. Емоційне ставлення до цього переконання (емоційно-оцінна складова).

3. Відповідна реакція, яка, зокрема, може виражатися в поведінці (поведінкова складова).

Структурно-динамічними складовими Я-концепції є:

1.Образ Я - когнітивне уявлення індивіда про самому себе. Це уявлення про власні здібності, зовнішність, соціальні статуси, значимість для оточуючих (наприклад: дівчина, знаючи, що вона красива, буде впевнено себе поводити із мужчинами, навіть якщо це було навіяно необ'єктивними батьками). Це пізнавальна сторона психічної діяльності - самовідчуття, самоаналіз, самооцінка.

2.Самооцінка - емоційна оцінка цього уявлення, яка може володіти різною інтенсивністю, оскільки конкретні риси образу Я можуть викликати більш менш сильні емоції, пов'язані з їх ухваленням або засудженням. Включає критеріальний склад еталонних цінностей і результати співвідношення з ним індивідуальних якостей, в результаті чого формуються як позитивні, так і негативні висновки. Це емоційна сторона психічної діяльності - скромність, самолюбство, почуття відповідальності, власної гідності, самокритичність.

3.Поведінкова реакція, тобто ті конкретні дії, які можуть бути викликані образом Я і самооцінкою. Послідовність самореалізації, прагнення зберігати свої базові якості незалежно від ситуації, слідування своїй життєвій стратегії, прагнення бути зрозумілим, завоювати симпатії оточуючих, укріпити позитивне ставлення до себе. Це - самовладання, самоконтроль, самодисципліна.

3.4.1 Когнітивна складова Я-концепції (Я-образ)

„Я - образ” - це суб'єктивна система уявлень і понять людини про саму себе, свою зовнішність, здібності, можливості, риси характеру, уміння, звички і навички, світоглядні цінності тощо. „Я-образ” виникає як безпосередня оцінка і інтерпретація текучої ситуації. Він змінний в залежності від ситуації: людина по-різному сприймає себе в компанії друзів, на банкеті, в колі сім'ї, на роботі. „Я-образ” вважають когнітивним структурним елементом Я-концепції. І чим багатше соціальне оточення, тим гостріше буде індивідуальне самовідчуття і складніший «Я»-образ.

В сучасних психологічних дослідженнях підкреслюється роль образу «Я» як узагальненого механізму саморегуляції особистості, зазначається, що саме образ «Я» забезпечує самототожність (індентифікацію), особистісну відповідальність, породжує почуття соціальної причетності. Механізм саморегуляції Я-концепції виявляється у вербалізованій формі: власного бажання - «я хочу», усвідомлення своїх можливостей - «я можу», вимогливості - «мені потрібно», цілеспрямованості - «я прагну».

Слід зазначити, що ідентифікація (від лат. indenticus - тотожній, facio - роблю) - це спосіб пізнання, при якому встановлюється подібність об'єктів шляхом знаходження спільного та відмінного в їх ознаках. В сучасній психологічній науці ідентифікація розглядається в трьох планах.

По-перше - як процес виявлення подібності одного конкретного індивіда з іншим, а також як ототожнення людиною себе, своїх властивостей з персонажами художньо-мистецьких творів, з життєвими зразками поведінки, вчинками осіб референтних груп на основі прийняття їх цінностей. По-друге - це процес бачення суб'єктом іншої людини як проекції себе, уявне наділення її своїми рисами характеру, особливостями ставлення до людей, життя. По-третє - це механізм перенесення себе в простір обставин життя іншої людини тобто засвоєння її особистісних смислів за допомогою емпатії.

У структурі самосвідомості Я-образ є своєрідним каркасом, що інтегрує багато різних властивостей людини. Він характеризується внутрішньою підпорядкованістю, відносною однорідністю, єдино спрямованістю уявлень про себе.

Образ Я протяжний у часі, включає водночас уявлення людини про себе в минулому, теперішньому та майбутньому. Це зумовлює можливість існування двох форм Я: Я-реального та Я-ідеального.

Я людини може складатися із сприйняття численних специфічних «ролей»: образів Я - матері, батька, дружини, чоловіка, доньки, сина, студента, керівника, спортсмена, артиста тощо.

Класифікація модальностей уявлень суб'єкта про себе (К.Роджерс):

1. «Я» - реальне - це самонастанови, котрі пов'язані з тим, як людина сприймає свої актуальні здібності, ролі, соціальний статус, якими вона фактично володіє. Це уявлення про себе у теперішньому.

2. «Я» - ідеальне - уявлення про те, якими якостями, властивостями людина хотіла б володіти, орієнтуючись на моральні норми.

Відмінність між «Я»-реальним та «Я»-ідеальним - це важливе джерело розвитку. Між ними виникають суперечності. Відмова людини від нездійсненних бажань, нав'язливих ідеальним Я, є одним із найважливіших полегшень на душі. Водночас людина може йти важчим шляхом наближення свого реального Я до власного ідеалу, що приносить справжнє задоволення.

М. Розенберг розрізняє такі Я-образи у Я-концепції:

1) „теперішнє Я” (яким індивід бачить себе в діяльності в даний момент);

2) „ідеальне Я” (яким приємно себе бачити; цей образ можна включати в себе компоненти і „теперішнього” і „ідеального” і майбутнього „я”)

3) „динамічне Я” (яким індивід поставив себе мету стати);

4) „фантастичне Я” (яким варто бути, виходячи із засвоєних індивідом моральних норм я-образів);

5) „майбутнє Я” чи „можливе Я” (тип людини, якою, як здається індивіду, вона може стати, це не обов'язково позитивний образ: людина може у мріях бачити себе героєм і в ой же час відчувати, що перетворюється в обивателя;

6) „Я-маска” - образи і маски, які індивід виставляє напоказ, щоб приховати за ними якісь негативні чи хворобливі риси, слабкості свого „реального я”. Всі ці образи характеризують внутрішній світ індивіда і зв'язані з його життєвим досвідом, реальною взаємодією з іншими людьми. Так, „ідеальне Я” залежить від тих норм, що були наявні людині з дитинства: бажаюче (з точки зору суспільства, сім'ї чи якої іншої соціальної групи) стало бажаним для самого індивіда, який навіть і не думає про іншу поведінку, тому всяке відхилення від засвоєного взірця викликає у нього муки совісті і зниження самоповаги. „Динамічне Я” зв'язане з соціальним статусом людини: рівень намагань, особистості, як і її самооцінка, завжди виходять із якихось об'єктивних можливостей. Однак всі варіанти „образів Я” існують лише в самосвідомості як його власні іпостасі.

І.С.Кон крім вище перелічених аспектів Я виділяє:

1) майбутнє, або можливе Я - ким я можу стати;

2) ідеалізоване Я - яким себе приємно бачити;

3) уявне Я - образи та маски.

М.І.Дяченко, Л.А.Кандибович виділяють наступні компоненти Я-концепції:

1) теперішнє Я (самооцінка власних особистісних якостей );

2) ідеальне Я (уявлення про якості, які є в ідеалу особистості педагога);

3) антиідеальне Я (уявлення про небажані якості );

4) професіональне Я (оцінка своїх професійних якостей).

Також дослідники виділяють іманентне Я як єдність виникнення і перебігу Я. цей тип Я існує в теперішньому часі і просторі. Він є психологічною причиною само зміни суб'єкта і характеризується парадоксальним реалістичним наповненням «ось-тут-буття».

Ч.Кулі виділяє Я-дзеркальне, що виникає на основі символічної (уявної) взаємодії людини з різними первинними групами, до яких вона належить. Водночас, актуальні стосунки між членами групи надають особистості інформацію про перебіг зворотнього зв'язку, що необхідно для становлення самооцінки. Наприклад, людина, що стоїть перед аудиторією чи взаємодіє з іншими, може більше хвилюватися не через реальну взаємодію, а через те, «що вони про мене думають».

Дзеркальне Я виконує важливу функцію самокорекції домагань людини і його уявлень про себе. Цей механізм зворотного зв'язку допомагає утримувати Я-реальне в адекватних межах і залишатися відкритим новому досвіду через взаємний діалог з іншими і з самим собою.

Конструктивне Я (Я в майбутньому). Саме йому властива зверненість в майбутнє і побудову проектної моделі Я. Головна відмінність конструктивного Я-образу від ідеального Я полягає в тому, що він пронизаний дієвими мотивами і вони більше відповідають ознаці “прагну”. У Я-конструктивному трансформуються ті елементи, які особа приймає і ставить для себе як досяжну реальність.

Трансцендентне Я відображає саморух Я, що відбувається поза простором та поза часом., поза матеріальною реальністю, а в духовній реальності. За своєю суттю воно є архетипом ідеєю, джерелом і духовною основою самого себе, в ньому розвиваються перспективи буття.

Трансфімітне Я (необмежене Я) передбачає наявність переживання безмежності свого існування у світі, його повноти та актуальності, нескінченності і святості, трансцендентної любові, повної свободи і відповідальності, великої духовності. Це вінець само розгортання глибинної суті людини, коли переживання себе і світу в собі всеосяжно прилучає особистість до Вічності та водночас фіксує її буттєву обмеженість.

Апріорне Я (вище Я) (А.Менегетті) - це відображення певного початкового, несвідомого моменту життя, енергетичного центру, що виникає в момент народження (чи зачаття?) дитини. Це певний фундаментальний закон (Божа Іскра, задум, ідея), що реалізує духовну загальнолюдську природу. Р.Ассоджіолі вважає: «Це Я перебуває над потоком думки і станами тіла та не підлягає їхньому впливу. На даному етапі психологічного вивчення вищого Я не можна сказати майже нічого конкретного та визначеного».

У кожної людини постійно існують різні образи себе, що часто перебувають у внутрішньому конфлікті. Те, якою людина хотіла б себе бачити (Я-ідеальне), те, що вона про себе думає (Я-суб'єктивне), те, що про неї думають інші (Я-дзеркальне), те, якою вона є насправді (Я-об'єктивне), рідко збігається. Вони змінюють один одного, поперемінно виступають у самосвідомості на передній план. Гармонію цих Я людина переживає як щастя (Савчин М.В.).

3.4.2 Емоційно-ціннісна складова Я-концепції

Самооцінка - це оцінка особистістю самої себе, своїх якостей, можливостей, положень серед інших людей і їх ставленню до себе. Самооцінка визначає вимогливість людини до себе, її самокритичність, ставлення до життєвих успіхів і невдач, наявність чи відсутність життєвих перспектив.

В свідомості особистості самооцінка не виникає як самостійне, незалежне утворення; вона випливає із загальної оціночної діяльності людини, особливо із оцінки оточуючими. Людина не тільки фіксує те, що відбувається, але і визначає, наскільки те що відбувається співпадає з її потребами, очікуваннями, прогнозами.

Можна виділити декілька джерел формування самооцінки, які міняють вагу значущості на різних етапах становлення особи: - оцінка інших людей; - круг значущих інших або референтна група; - актуальне порівняння з іншими; - порівняння реального і ідеального Я; - вимірювання результатів своєї діяльності.

Самооцінка грає дуже важливу роль в організації результативного управління своєю поведінкою, без неї важко або навіть неможливо самовизначитися в житті. Вірна самооцінка дає людині етичне задоволення і підтримує його людську гідність.

Порівняння себе, своєї поведінки включає і наявність певного еталону, „якою людина повинна бути”. Із відповідності зі ступінню співпадання реальності з цим еталоном або задовольняються результатами порівняння, або відчувають незадоволення. Рівень самооцінки впливає на психічне благополуччя людини. Існує нестійка самооцінка - зв'язано це з маятниковим вихованням. Характер нестійкої самосвідомості залежить від успішності чи неуспішності конкретної діяльності, ставлення оточуючих.

Чинники формування та реалізації самооцінки:

1. Слід мати уявлення про еталон, із яким порівнює себе людина. Якщо ідеал нереальний чи гіпертрофований, то самооцінка буде неадекватна (наприклад, починаючий гімнаст порівнює себе з олімпійським чемпіоном).

2. Порівняння слід проводити за реально співвіднесеними критеріями (якісно однорідними). Так, якщо еталон включає якості, що не представлені в структурі життєвого досвіду самої людини, то не варто ототожнювати себе з ним. Наприклад, у людей, що живуть в горах і міських жителях буде різна витривалість в горах).

3. Локальна невідповідність з еталоном не повинна проектуватись на самооцінку загалом. Наприклад, негативна оцінка конкретного вчинку дитини сприймаються ними як загальне негативне оцінювання їх як особистості). Основне правило: оцінювати не особистість, а вчинок.

Це застосовується і при самооцінці.

Показниками самооцінки виступають її адекватність та рівень. Адекватність самооцінки виражає ступінь відповідності уявлень людини про себе об'єктивним основам цих уявлень. Так, наприклад, неадекватність в оцінюванні свого зовнішнього вигляду може бути викликана як орієнтацією людини на зовнішні стандарти, оцінки, так і викривленими уявленнями про ці оцінки або незнанням їх.

Рівень самооцінки відбиває зв'язок між оцінюванням справжніх та ідеальних уявлень про себе.

Важливим аспектом самооцінки є співвідношення з оцінками оточуючих. Розрізняють адекватну і неадекватну самооцінку.

Адекватно висока самооцінка психологічно є найбільш прийнятною для особистості. Висока ступінь співпадіння з еталоном підтримується оточуючими, це веде до визнання, допомоги і підтримки оточуючих, їх довіри.

Неадекватно завищена самооцінка виникає при оцінці особистості оточуючим. Цим вона сама веде до виникнення конфліктів. В такому випадку може звинувачувати оточуючих в нерозумінні, несправедливості, чим визнати те, що переоцінила себе. Згодом людина озлоблюється, проявляє підозрілість, веде себе високомірно чи агресивно. В кінцевому рахунку, людина відштовхує цю групу, знижує з нею контакти, замикається.

Адекватно низька самооцінка призводить до того, що людина шукає іншу групу, в якій її будуть цінувати вище, або знижує рівень домагань і соціальну активність, потребу в міжособистісних стосунках; або застосовує різні прийоми, що знижують внутрішній дискомфорт. Наприклад, відмовляється від еталону, або виробляє новий еталон, куди вводяться соціально - несхваленні якості, але наявні у даної людини.

Неадекватно низька самооцінка сприяє формуванню у людини відчуття невпевненості в собі, постійної погрози, що йде від оточуючих. Людина стримує свою активність, так як постійно боїться, що її не зрозуміють, не реалізує своїх можливостей, соромиться проявити ініціативу. Такій людині властиві постійні самозвинувачення в свою адресу. Парадоксом є те, що хороша оцінка оточуючих може породжувати у людини додаткові причини переживань. Наприклад, людина думає, що її жаліють або ж переживає, щоб від неї не почали вимагати виконання нереальних очікувань.

Тому окрім самооцінки, варто знати про те, як оцінюють людину інші.

Схильність особистості при наявності протиріччя змінювати перш за все очікувану оцінку підтверджена в конкретних дослідженнях. Не отримавши очікуваного підтвердження високої самооцінки від оточуючих, досліджуваний зберігає самооцінку. Вияснилось, що висока самооцінка, яку особистість дає оточуючим, веде до підвищення її реальної оцінки оточуючими. Група немов повертає її високу оцінку, до того ж збільшену.

Від самооцінки залежить рівень домагань.

Рівень домагань - ступінь важкості життєвих цілей і задач, що людина ставить перед собою. Експериментальне дослідження рівня домагань особистості традиційно зв'язано з ситуаціями вільного вибору людиною потрібних дій, що відрізняються за ступенями складності.

У кожної людини є певний фіксований рівень домагань, тобто більш-менш об'єктивна оцінка своїх можливостей при вирішенні життєвих задач певного роду; це залежить від попереднього досвіду (Наприклад, студент - відмінник, що отримав «добре»).

Існують люди, які стабільно орієнтовані на досягнення успіху, або на уникнення невдач. В ситуації вільного вибору вони зазвичай обирають легкі завдання, щоб без ризику гарантувати собі успіх або вибирають дуже важні, щоб невдачі виправдати об'єктивними обставинами.

В той же час індивідуальний рівень намагань змінюється в залежності від конкретних життєвих ситуацій:

- ступінь зусиль, що були використані при вирішенні задач (наприклад, людина, яка орієнтована на важку ціль, буде розчарована, якщо ціль видасться легкою, бо її досягнення не принесло почуття задоволення);

- чи пережила успіх чи неуспіх людина перед вибором нового завдання (зниження рівня домагань). Тому при оцінюванні в педагогічній діяльності слід бути гнучким.

Невміння усвідомити свої істинні таланти, зміцнення рівня домагань в неадекватну сферу (Наприклад, відомий трагічний історичний приклад, коли Cальєрі отруїв Моцарта, заздрячи йому. Але мало кому відомо, що Cальєрі володів видатним педагогічним талантом, він був вчителем багатьох відомих музикантів).