Психологія самосвідомості

Важливою характеристикою рівня намагань людини є її реалістичність (люди впевнені в собі, є послідовними у виборі цілей, добиваються великої продуктивності, є незалежні від оцінок оточуючих).

В основі коливання індивідуального рівня намагань є самооцінка. Недоліки у формуванні самооцінки, загальної „Я-концепції” особистості, хаотичність, неупорядкованих виникаючих „я-образів”, залежність від зовнішніх оцінок призводить до порушень у формуванні рівня домагань. Американський психолог У. Джемс (1890) вивів формулу залежності самоповаги і рівня домагань. Він висловив думку, що комплексне ставлення особистості до себе - самоповага чи самооцінка виникає як відношення дійсних досягнень людини до того, на що вона претендує :

Самоповага = успіх / рівень домагань

1. Можна понизити рівень домагань, тоді буде висока самоповага.

2. Прагнути до ілюзорного (те, що говориться тільки на словах) успіху (демонстративні люди) - це захисна поведінка людини, прагнення обхідним шляхом відновити духовну рівновагу зберігши самоповагу.

Цей підхід можна добавити точкою зору Ф.Робайе, який вважав, що:

1. Самооцінка є основою формування рівня очікувань особистості (залежних від віри в себе);

2. Рівень домагань визначається не самооцінкою, а «ідеальним Я». Інакше кажучи, самооцінка формується в процесі зіставлення реального образу «Я» з образом ідеального «Я». Той, хто в реальності досягає характеристик, що визначають його ідеальний образ, той матиме високу самооцінку (задоволеність собою), і навпаки.

Самооцінка = «Я» - реальне / «Я» - ідеальне

Домагання є досить стійкою характеристикою особистості, проте вони, як було сказано раніше, змінюються з часом залежно від реальних життєвих досягнень, задоволеності-незадоволеності ними, змін Я-концепції (зміни Я-образу). Дослідження Карцевої Т.Б. щодо зміни образу «Я» від впливом життєвих подій довели, що образ «Я» є досить пластичним особистісним утворенням, яке першим відгукується на життєво важливі зміни. При цьому слід враховувати рівневу структуру Я-концепції, яка передбачає більшу динамічність окремих само оцінок та стійкість фундаментального рівня. Для того, щоб зміни в парціальних самооцінках досягли глобального рівня, вони обов'язково мають бути суб'єктивно значущими, пов'язаними з найважливішими сферами життя особистості.

3.4.3 Поведінкова складова Я-концепції

Поведінкова складова Я-концепції полягає в потенційній поведінковій реакції, тобто конкретних діях, які можуть бути викликані образом Я і самооцінкою. Всяка установка - це емоційно забарвлене переконання, пов'язане з певним об'єктом. Особливість Я-концепції полягає в тому, що, як в комплексі установок, об'єктом в даному випадку є сам носій установки. Завдяки цій самоспрямованості всі емоції і оцінки, пов'язані з образом Я, є дуже сильними і стійкими, що робить дуже сильний вплив на діяльність людину, його поведінку, взаємостосунки з тими, що оточують.

Якщо людина вважає себе дуже сильною, то вона приймає такі виклики, котрих залюбки уникають інші, посилює вияви свого Я. Навпаки, особистість, яка переконана у своїй слабкості чи хворобливості, підвищено чутлива до втоми. Але, потрапивши у складну ситуацію, яка потребує великих психофізичних зусиль, вона буде здивована, що має багато сил і волі. Сила прояву Я не є прямим віддзеркаленням реальності Я-концепції. Вона проявляється у прагненні підвищити самооцінку, завоювати повагу й авторитет, у окремих психічних діях, спрямованих на влаштування безпечного і комфортного життя.

На думку Савчина М.В., поведінкова складова реалізується в таких напрямках:

1) випробовування свого Я (манера ходити, постава, міміка, створення стресових ситуацій тощо);

2) демонстрування свого Я (щастя, впевненості в собі, безпроблемності тощо);

3) вміння попросити вибачення за негідний вчинок, подякувати за послугу;

4) заглиблення у своє Я шляхом самооцінювання, рефлексії, саморегулювання поведінки;

5) розширення меж Я (зміна стилю життя, опанування нових ідеалів, норм та цінностей, наслідування інших людей, оволодіння новими здібностями тощо);

6) захист свого Я (раціоналізація, проекція, агресія, ідентифікація, заперечення, витіснення, ізоляція, регресія, сублімація).

Виділивши три основні складові Я-концепції не слід забувати про те, що образ Я і самооцінка піддаються лише умовному концептуальному розрізненню, оскільки в психологічному плані вони нерозривно зв'язані. Образ і оцінка свого “Я” привертають людини до певної поведінки; тому глобальну Я-концепцію розглядаємо як сукупність установок людини, направлених на самого себе. Проте ці установки можуть мати різні ракурси або модальності.

Отже, «Я - концепція» - це оцінно-пізнавальна система, що переживається і більш-менш усвідомлюється індивідом. На її основі складається ставлення індивіда до себе та до інших, що спирається на особистісну самооцінку своїх можливостей, здібностей, характеру. Е. Фромм наголошує: «Моє власне «Я» повинно бути таким же об'єктом моєї любові, як і інша людина. Утвердження власного життя, щастя, розвитку свободи укорінено в моїй здатності любити, тобто в турботі, повазі, відповідальності і знаннях. Якщо індивід здатний любити творчо, він любить і себе; якщо він любить тільки інших, він взагалі не може любити». Таким чином образ «Я» виступає як регулятор взаємовідносин міжособистісних стосунків людини.

3.5 Роль рефлексії у розвитку самосвідомості особистості

Рефлексивна свідомість проявляється в осмисленні і переживанні людиною як окремої дії, вчинку, так і смислу буття. Виникнення у людини здатності до рефлексії свідчить про високий рівень її самосвідомості, готовність не тільки до пізнання самого себе, корекції своєї поведінки, способу життя. Рефлексія виявляється тоді, коли особистість подумки виділяє себе із сфери буття, життєвої ситуації і оцінює в співвідношенні з моральними еталонами - чи так «Я» живу?

В результаті вона може змінюватися, переоцінюючи минуле задля майбутнього, вступати в діалог з собою, уявним співбесідником. В психології підкреслюється ідея діалогічної природи, процесу аналізу особистістю себе. Кожен може захищати, або засуджувати себе в полеміці, дискусії з собою або уявним співрозмовником, що сприяє зіставленню різних точок зору, пошуку істини.

Людина переконує себе, коли має місце протиріччя дій, суджень, коли треба подолати сумніви, прийняти рішення, реалізувати його. Самопереконання може виявлятися в формах самовиправдання та самонавіюванню.

В процесі розвитку людини рефлексивна свідомість виступає на різних рівнях і в різних формах. Як властивість індивіда, рефлексивність є здатністю відображати не лише свій образ «Я», а й усвідомлювати сутність своєї взаємодії з іншими людьми. В сфері саме міжособистісних взаємин рефлексія виступає важливим компонентом моральності поведінки індивіда. За думкою В. А. Роменця (1995), це явище післядії, в ньому прояснюється сутність діяння.

Рефлексія розуму, сумління часто відстає від актів вибору. Акт, дія вибору обумовлюється рішенням волі, післядія -рефлексією, самооцінкою правильності вибору рішення. По суті, самооцінка в цьому випадку виступає як рефлексивне ставлення людини до себе, коли її «Я» одночасно є і суб'єктом і об'єктом самоаналізу.

В рефлексії виявляється боротьба мотивів, моральність особистості. Чим глибша у людини рефлексія, тим важче для неї розв'язання конфліктів. В цьому плані розкривається і поняття карми - психологія самопокарання - що знайшло своє відображення в драматичних творах мистецтва: доля царя Едіпа у Софокла, Раскольнікова у Ф. Достоєвського, Антея у Л. Українки тощо.

У якісному розвитку аналізу рефлексії, що лежить в основі очікувань, спостерігаються наступні вікові зміни:

1). Аналіз рефлексії торкається в основному окремих вчинків дитини ( 9-12 років), причому навіть в такій формі він виявляється лише у незначної частини дітей.

2). Аналіз рефлексії торкається характеру самої людини. Починаючи з 12-13 років, основними в аналізі рефлексії стають дослідження свого характеру, особливостей своєї особи.

3). Аналіз рефлексії проводиться з емоційною самокритичністю, внаслідок чого виявляються власні негативні риси вдачі, афективні переживання з приводу власних негативних рис (13-14 років).

4). Аналіз рефлексії торкається характеру людини, особливостей спілкування (15-16 років). При тому самокритичність відходить на задній план, ставлення до себе спокійне, доброзичливе. Різні труднощі у відносинах пояснюються нерозумінням оточуючих. При переході від підліткового до раннього юнацького віку особова рефлексія втрачає емоційну забарвленість стосовно Я людини і проходить на спокійнішому емоційному фоні.

Глибина та інтенсивність юнацької рефлексії залежать від багатьох соціальних (соціальне походження і середовище, рівень освіти), індивідуально-типологічних (ступінь інтраверсії-екстраверсії) і біографічних (умови сімейного виховання, відносини з однолітками, характер виховання) чинників.

Тема 4. Формування самосвідомості в онтогенезі

4.1. Особливості розвитку самосвідомості в дитинстві

самосвідомість концепція

Подібно до свідомості, самосвідомість виникає на основі суспільно-трудової діяльності, в ході якої у людини розвивається здатність усвідомлювати не лише навколишню дійсність, інших людей, а й себе саму.

Принцип розвитку в аналізі самосвідомості полягає у визнанні положення про безперервність зміни самосвідомості протягом всього життя людини. Формування самосвідомості в онтогенезі проходить певні стадії, пов'язані з віковими етапами психічного і фізичного розвитку людини. Кожна стадія в розвитку самосвідомості має специфічний рівень і властиву для даного рівня своєрідність можливостей пізнання себе, здібності до самооцінки і саморегуляції діяльності і поведінки.

Онтогенетичні рівні самосвідомості обумовлюються, перш за все, розвитком на даній віковій стадії інших психічних функцій -- пам'яті, мислення, мови, довільних дій, відчуттів тощо, оскільки всі акти самосвідомості формуються і здійснюються тільки на основі цих процесів і лише через них. Іншими словами, онтогенетичні рівні самосвідомості детерміновані ступенем розвитку свідомості і психіки в цілому.

Декілька послідовних моментів становлення самосвідомості в онтогенезі намічає С. Л. Рубінштейн. Це оволодіння власним тілом, виникнення довільних рухів, самостійне пересування і самообслуговування. Починає формуватись самосвідомість (за І.М. Сєченовим) в ранньому віці, коли дитина починає виділяти себе з оточення, особливо, коли дитина відрізняє власні відчуття і ті, що виникають внаслідок дій предметів.

Серед психологів зустрічаються думки, що поява самосвідомості відноситься до періоду формування мислення і мови, внаслідок чого, виникає можливість оцінювати свої уміння в різних видах діяльності. Також існує припущення, що самосвідомість з'являється тільки в підлітковому віці. На це вказують яскраво виражені особливості самосвідомості підлітка і поява усвідомленого прагнення до самопізнання. Але зрозуміло, що підліток може спиратися і розвивати в своїй особистості лише ті особливості самосвідомості, що виникли на основі більш ранніх стадій розвитку. Окремі ознаки самосвідомості на початкових стадіях особистісного розвитку, звичайно, ще не свідчать про появу самосвідомості у формі усвідомлення особистістю себе у всій сукупності фізичних і психологічних якостей, але ці ознаки можуть характеризувати онтогенетичний рівень самосвідомості, відповідний певному віковому етапу розвитку людини і обумовлені певним ступенем взаємостосунків із зовнішнім світом і відповідними моментами фізичного і психічного розвитку.

Розвиток самосвідомості немовляти:

1. до 4 міс. - дитина дивиться у дзеркало, бачить зображення і підвищується активність, однак реакція як на іграшку;

2. 4 - 6 міс. - вперше дія спрямована на себе; дитина переводить погляд з предмета на руку, з руки на предмет;

3. до 12 міс. - немовля із задоволенням розглядає обличчя, посміхається, але не називає зображення у дзеркалі.

Розвиток самосвідомості у ранньому віці

У ранньому віці можна спостерігати лише витоки самосвідомості дитини. Розвиток самосвідомості у цьому віку пов'язаний з відокремленням себе від своїх дій, з усвідомленням своїх бажань. Дитина починає відділяти дії від предмету і себе від своїх дій. Розвивається ссправжня самостійнійсть, про що говорять прояв цілепокладання і цілеспрямованості. Виникає гордість за слвсні досягнення - особистісне новоутворення дітей раннього віку. Починає формуватися ситуативно-ділове спілкування з дорослими, а до трьох років - позаситуативно-пізнавальне спілкування (за М.Лисіною).

Новоутворення в особистісній сфері дітей раннього віку:

1. Виникнення психологічного «Я», яке конкретизується прагненням до самостійності; виникають перші спроби своїх сил («Я сам!»).

2. З'являється прагнення до досягнення результату, успіху, виникає загострене почуття власної гідності.

3. Зародження вищих почуттів (симпатії, любові); емоції набувають нового змісту, зростає емоційна прив'язаність до окремих людей, емоційні ставлення стають більш диференційовані.

Розвиток самосвідомості у дітей дошкільного віку

Самосвідомість дітей дошкільного віку формується завдяки інтенсивному інтелектуальному та особистісному розвитку.

Новоутворення в особистісній сфері дітей дошкільного віку:

1. Формування ієрархії мотивів, що створює основу для особистісного розвитку дошкільняти.

2. З'являються мотиви суто особистісного характеру (самолюбство, прагнення до самоствердження), моральні та пізнавальні мотиви (допитливості).

3. Засвоєння етичних еталонів, з якими дитина співвідносить свою поведінку, на основі чого формується суб'єктивне ставлення до себе.

4. Виникає довільність поведінки, розвиваються вольові якості, дитина намагається керувати сама собою.

5. Розвивається самосвідомість, формується статева ідентичність, виникає самооцінка, що набуває більш критичного характеру.

Вирішальна роль у розвитку самосвідомості належить спілкуванню дитини з людьми, що її оточують - дітьми і дорослими, ігровій, навчальній та трудовій діяльності.

Розвиток самосвідомості здійснюється головним чином через формування у дитини вміння і потреби правильно аналізувати й оцінювати поведінку та діяльність оточуючих і перенесення цих умінь на себе.

В дитинстві „Я-концепція" найменш структурована і є найбільш пластичною. Монополія батьків на спілкування з дитиною, самопізнання якої тільки починає прокидатися, приводить до того, що їх установки стають вирішальним чинником формування основ Я-концепції дитини.

Саме в дитинстві, коли міжособистісне спілкування є особливо важливим для формування самоустановок у дитини, виникає цілий ряд обмежень у виборі критеріїв власної значимості. Орієнтири для самооцінки, закладені в дитинстві, підтримують самі себе протягом всього життя людини і відмовитись від них надзвичайно важко. Ця обставина ставить під сумнів теоретичне припущення, що індивід може легко підвищити самооцінку, знизивши рівень своїх домагань. Цим ж, частково, пояснюється й те, що окремі люди, які виголошують на словах оптимістичний лозунг „бачити у всьому тільки світлі сторони", відрізняються негативними самоустановками.

З точки зору Е. Еріксона, друга стадія розвитку „Я-концепції" триває від півтори до трьох - чотирьох років. В цей період дитина вже усвідомлює своє індивідуальне начало і саму себе як активно діючу істоту. Якщо активність дитини не відповідає очікуванням дорослих, то вона стикається з їх несхваленням.

Головний позитивний результат розвитку дитини на цій стадії -досягнення почуття незалежності. Дитина прагне звільнитися від повної залежності від дорослих і придбати певну самостійність, тому вона намагається робити все сама, відкидаючи будь-яку допомогу: при їді, при одіванні, на прогулянці і т. д. (Реан А. А., 1999).

Дорослі багато в чому обмежують дитячу активність, забезпечуючи зі своєї очки зору безпеку дитини, а також керуючись міркуваннями порядку і доцільності. Якщо дитина опирається вимогам дорослих, то виникають конфлікти, які, як думає Е. Еріксон, можуть призвести до появи у дитини відчуття невпевненості як в своїх силах, так і в своїй автономії. Альтернатива автономії і невпевненості є ключовою проблемою цього періоду дитинства. Те, як вирішується ця криза, відіб'ється на подальшому розвитку особистості.

Розкриваючи значення цього періоду в становленні особистості, Р. Бернс звертає увагу на те, що в цьому віці дитина особливо потребує доброзичливої підтримки.

Почуття автономії, яке зароджується в неї, повинно зустрічати схвалення настільки, щоб конфлікти, пов'язані з заборонами дорослих, не доводили дитину до надмірної сором'язливості і сумніву в власних силах. Розвиток

самоконтролю у дитини повинен відбуватись без завдання їй шкоди для формування у неї позитивної самооцінки.

Починаючи з 4 років у дитини появляються перші уявлення про те, якою вона може стати людиною. Надзвичайно енергійною і наполегливою стає пізнавальна діяльність дитини, головною рушійною силою якою є цікавість. Дитина може вже вільно пересуватись і достатньо володіє мовою, щоб задавати питання і осмислювати отримані на них відповіді.

Дуже важливо, щоб батьки не придушували пізнавальну активність дитини.

Головною небезпекою цього періоду Е. Еріксон вважає можливість появи у дитини відчуття провини за свою цікавість і активність, це може придушити почуття ініціативи. В свою чергу, Р. Бернс радить батькам, які прагнуть сформувати у дитини позитивну самооцінку, виражати своє відношення до активності дитини таким чином, щоб у неї не виникала гнітюча по відношенню до самого себе караюча самосвідомість.

Особливості формування самооцінки дошкільника

Самооцінка з'являється у другій половині дошкільного віку на основі первинної суто емоційної самооцінки («Я-хороший») і раціональної оцінки чужої поведінки. Дитина набуває вміння оцінювати дії інших дітей, а потім - власні дії, моральні якості і вміння. Тому самооцінка дошкільника практично завжди співпадає із зовнішньою оцінкою.

Оцінюючи практичні вміння, 5-річна дитина перебільшує свої досягнення. До 6 років зберігається завищена самооцінка, але в цей час діти хвалять себе уже не в такій відкритій формі, як раніше. Значна частина їх суджень про власні успіхи містить якесь обґрунтування. До 7-ми років у більшості самооцінка вмінь стає адекватною. Загалом, самооцінка дошкільника дуже висока, що допомагає дитині оволодівати новими видами діяльності, без сумніву у страху включатися в заняття учбового типу при підготовці до школи. Адекватний «Я»-образ формується у дитини при гармонійному поєднанні знань, які вона отримує із власного досвіду («що я можу зробити», «як я вчинив») та із спілкування і взаємодії з дорослими та однолітками.

М.І.Лисіна прослідкувала розвиток самосвідомості дошкільників залежно від особливостей сімейного виховання. Діти з точним уявленням про себе виховуються в сім'ях, де батьки приділяють їм досить багато часу, позитивно оцінюють їх фізичні та розумові можливості, прогнозують гарну успішність у школі, але не вважають рівень їх розвитку вищим, ніж у більшості ровесників. Цих дітей часто заохочують, але не подарунками; карають в основному відмовою від спілкування. Діти із заниженим уявленням про себе ростуть у сімох, у яких з ними не займаються, але вимагають слухняності, низько оцінюють, часто докоряють, карають, іноді при сторонніх, не чекають від них успіхів у школі і значних досягнень у подальшому житті. Діти із завищеним уявленням про себе в сім'ях вважають більш розвиненими, ніж їх ровесників, часто заохочують, у тому числі й подарунками, хвалять при інших дітях і дорослих, рідко карають. Батьки впевнені у тому, що в школі вони будуть відмінниками. Таким чином, дошкільник бачить себе очима дорослих, які його оточують. Якщо оцінки і очікування в сім'ї не відповідають віковим та індивідуальним особливостям дитини, її уявлення про себе будуть викривлені.

„Я-концепція" як психологічне новоутворення стає очевидною в випадках:

1) коли самооцінка дитини формується в результаті виявлення рис відмінностей від інших людей, ніж з становленням якихось своїх неповторних особливостей;

2) коли в дитини виникає здатність до рефлексії і вона починає усвідомлювати, як сприймають її інші люди.

Роль мови у формуванні Я-концепції

Багато авторів згідні з тим, що важливим для „кристалізації"" „Я-концепції" є момент, коли дитина починає відносно вільно володіти мовою.

Показником наростаючого почуття особистої індивідуальності служить вживання дитиною слова „Я". Зазвичай на третьому році життя, коли діти починають вимовляти короткі речення, вони часто, виконуючи яку-небудь дію, описують її. Наприклад, залазячи на крісло, дитина говорить: „Я сяду".

Значення власного імені в „Я-концепції" дитини.

Ще до того як дитина починає говорити, вона вже знає своє ім'я і реагує на нього. Пізніше ім'я включається нею в „Я-образ" і використовується як засіб самоактуалізації. На запитання „Хто ти?" дитина говорить своє ім'я (до того як вона запам'ятає своє прізвище). Вона часто обурюється на неточність вимовляння свого імені і добивається вірного звертання до неї. Ім'я індивідуалізує дитину і одночасно ідентифікує її з естетикою і іншими змістовими складниками її імені. Інколи дітям подобаються рідкісні імена або ті, які красиво звучать, але інколи різка невідповідність свого імені іншим (знайомим і звичним) іменам змушує дитину відмовитись від власного і представлятись іншим іменем.

Можливо, відстоювання свого імені або, навпаки, пошук іншого, говорить про вже існуючу структуру „Я-образу" або про активну динаміку його структурування.

Дитина зазвичай рано засвоює, що його ім'я символізує його самого (немовлячий вік). Реакція дитини на своє ім'я є надійним показником особливостей розвитку „Я-концепції". Якщо дитині подобається її ім'я, вона зазвичай і сама собі подобається, і навпаки. Неможливо виявити, чи є ставлення до імені первинним чи дитина спочатку має ставлення до себе, а потім вже переносить його на ім'я. Але для багатьох дітей початок формування „Я-концепції" співпадає з моментом виявлення того факту, що у них є ім'я.

Р. Бернс висунув гіпотезу про роль імені в розвитку „Я-концепції". Самосвідомість дитини базується на можливості відрізнити себе від інших. Головним в створенні „Я" як соціального об'єкту є його ідентифікація, а одним із способів цього служить ім'я. Але якщо об'єкт отримав ім'я і завдяки імені - визначеність, по відношенню до нього можна зайняти і певну позицію.

Прийняття того, як дитину вербально позначають інші, визначає ще один аспект самоусвідомлення - „Я і моє ім'я".

Всі якісні або порівнювальні лагідні або караючі імена, які даються в дитинстві дорослими, створюють ефект „вказівника" в самопроявах дитини. Так, звертання до дитини з своєрідним „маркуванням" („молодчина") створює відповідний „Я-образ", і дитина буде прагнути підтримувати істинність цього образу. Інші найменування, типу „жаднюга", не співвідношуване з першим, викличе протест, так як дитина не може примиритися з такою невідповідністю.

Відомий автор книги „Психологія розвитку" Г. Крайг вказує, що уявлення людини про самого себе, навіть в дитячому віці, повинні бути узгодженими, інакше відбудеться фрагментація особистості, і людина буде страждати від змішування ролей.

Формування статевої ідентичності дитини

В три-чотири роки дитина знає про свою приналежність до певної статі і розрізняє стать оточуючих його людей, хоч діти часто асоціюють статеву приналежність з випадковими зовнішніми ознаками - одягом, зачіскою. Але відносно своєї статевої ідентифікації у дитини в цьому віці є деякі труднощі. Це проявляється в тому, що оцінка дитиною ступені своєї маскулінності-фемінності ускладнена невизначеністю дитячих статевих бажань, які виясняються шляхом відповідей і запитань „Ким би ти хотів бути - хлопчиком чи дівчинкою?" і поведінкових „експериментів", коли дитина вимушена вибрати між чоловічим і жіночим образом або роллю.

Відносно статевої психологічної диференціації і формування статевої самоідентичності існують 3 альтернативні теорії.

Теорія ідентифікації, яка базується на психоаналітичній основі, підкреслює роль емоцій і копіювання. Вважається, що дитина несвідомо імітує поведінку представників своєї статі.

Теорія статевої типізації опирається на концепцію соціального научіння і пояснює статеву ідентифікацію дією підкріплення: батьки і інші люди схвалюють хлопчиків за поведінку, яку прийнято рахувати хлопчачою, і засуджують їх , коли вони поводять себе „жіночно". Статева типізація -- це процес: спочатку дитина вчиться розрізняти взірці поведінки, диференційовані за статтю, потім узагальнювати цей досвід на нові ситуації і виконувати правила поведінки у відповідності з своєю статтю.

Теорія самокатегорізації пов'язана з когнітивними поглядами іпідкреслює пізнавальну сторону цього процесу: дитина спочатку засвоюєстатеву ідентичність, визначаючи себе в якості „хлопчика" або „дівчинки", апотім намагається вести себе в відповідності з своєю статевоюприналежністю.

На етапі раннього дитинства відбувається первинна статева ідентифікація. Дитина вже розуміє те, що стать не змінюється з часом, зі зміною одягу, роду занять чи інших зовнішніх ознак. Однак діти відносно мало звертають увагу на різницю статевих органів коли їм доводиться вирішувати, хто - чоловік і хто - жінка. Діти старші 4 років не тільки правильно відрізняють стать оточуючих людей, але і добре знають, що в залежності від статі до людини пред'являються різні вимоги.

Маскулінність -- розвиток чоловічих статевих ознак.

Фемінність - розвиток жіночих статевих ознак.

Статеві уподобання - конкретизація в статевому порівнянні діяльності або поведінки.

Статева самоідентичність - свідомість своєї приналежності до статі.

,Я-образ" і досвід спілкування дитини.

Образ самого себе складається у дитини в умовах взаємодії його індивідуального досвіду і досвіду його спілкування з іншими людьми. Формування „образу-Я" у дитини починається задовго до дошкільного віку, так як в три роки багато дітей мають вже досить чіткі уявлення про свої можливості.

Уявлення, що виникають у дитини тільки на основі її індивідуального досвіду, характеризується спочатку нестійкістю і нечіткістю і можуть ігноруватися дитиною під впливом оціночних впливів дорослого. Але по мірі розвитку дітей ці уявлення набувають все більш стійкіший характер, і в 5-7 років оцінки оточуючих приймаються дитиною тільки в деякій мірі, переломлюючись через призму тих результатів і висновків, які підказуються йому її особистим досвідом.

Знання, набуті дитиною в результаті його індивідуального досвіду, відрізняється більшою конкретністю. Тому уявлення дошкільника, основані на таких знаннях, мають менш виражену емоційну забарвленість, ніж уявлення, сформовані завдяки спілкуванню дитини з іншими людьми, в яких афективний елемент присутній в більшій мірі.

Звідси висновок: найважливіша функція індивідуального досвіду дитини є в забезпеченні когнітивної частини образу самого себе фактичними знаннями про себе, своїх здібностей і можливостей.

Розвиток самосвідомості в молодшому шкільному віці

Молодший школяр продовжує досить активно порівнювати себе з іншими, особливо з однокласниками. Це сприяє розвитку певної самооцінки. Оцінка себе спочатку формується під впливом ставлення до нього вчителя (це є основним мотивом і мірилом їх зусиль, прагнення до успіху). Під її впливом і завдяки довільності психічних функцій і внутрішнього плану дій у молодшого школяра розвивається здатність до саморегуляції поведінки та діяльності. Свідоме прийняття рішення сприяє самоорганізації діяльності і розвитку інтересу засвоєння знань.

4.2. Розвиток Я-концепції в підлітковому віці

Найбільш важливішою ознакою підліткового періоду є фундаментальні зміни в сфері його самосвідомості, які мають кардинальне значення для всього наступного розвитку і становлення підлітка як особистості.

В цьому віці активно формується самосвідомість, виробляється власна незалежна система еталонів самооцінювання і самовідношення, все більше розвиваються здатність проникати в свій власний світ.

При переході в п'яту стадію свого розвитку (12-18 років) дитина зіштовхується, як стверджує класичний психоаналіз, з пробудженням "любові та ненависті" до батьків. Успішне рішення цієї проблеми залежить від того чи знайде він предмет любові в у власному поколінні.

Еріксон не заперечує виникнення цієї проблеми в підлітків, але зауважує що існують і інші проблеми. Підліток дозріває фізіологічно і психічно, і в добавок до нових відчуттів та бажань, які появляються в результаті цього дозрівання, у нього розвиваються нові погляди на речі, новий підхід до життя.

Підлітки можуть створювати собі уявні ідеали сім'ї, релігії, суспільства, в порівнянні з якими програють далеко не ідеальні але реально існуючі сім'ї, релігії і суспільства. Підліток здатен виробляти або переймати теорії та світоглядні переконання, які обіцяють примирити всі протиріччя і створити гармонійне ціле. Тобто, підліток - це нетерпеливий ідеаліст, який вважає, що створити ідеал на практиці не важче, ніж уявити його в теорії.

В процесі розвитку самосвідомості центр уваги підлітків все більше переноситься від зовнішньої сторони до її внутрішньої сторони, від більш випадкових рис - до характеру в цілому.

Особливості формування самооцінки у підлітків

Самооцінка - компонент самосвідомості, який включає поряд зі знаннями про себе оцінку людиною своїх фізичних характеристик, здібностей, моральних якостей і вчинків.

Незважаючи на чисельні дослідження самооцінки в дитячому віці, деякі дослідники схильні вважати її новоутворенням підліткового періоду.

Самооцінка представляє собою центральне утворення особистості. Вона в значній мірі визначає соціальну адаптацію особистості, є регулятором її поведінки та діяльності.

Підлітковий період дуже важливий в формуванні самооцінки як основного регулятора поведінки і діяльності, яка має безпосередній вплив на процес подальшого самопізнання, самовиховання і в цілому розвитку особистості. В самооцінці підлітка відбуваються наступні перетворення:

· Починаючи з молодшого шкільного віку до старшого змістовний аспект самооцінки підлітка поглиблюється переорієнтовується з учбової діяльності на взаємовідносини з товаришами та на свої фізичні якості.

· В зв'язку із посиленням критичності підлітка до себе його самооцінка стає більш адекватною: підліток здатен констатувати як свої позитивні так і негативні якості.

· В самооцінці стають більш вираженими моральні якості і воля.

· Вплив на самооцінку зменшується і підвищується впливом однолітків референтної групи.

· Самооцінка впливає на успішність діяльності і соціально-психологічний статус підлітка в колективі, регулює процес спілкування.

· Неадекватна самооцінка детермінує делінквентну поведінку підлітка.

Формування самооцінки відбувається в процесі діяльності і міжособистісної взаємодії Соціум в значній мірі впливає на формування самооцінки особистості. Відношення де себе є найбільш пізнім утворенням в системі відношень людини до світу.

Особливу увагу слід приділити адекватності самооцінки, багато дослідників відмічають поступове збільшення адекватності самооцінки в підлітковому віці. На думку В.Кваде, В.П.Трусова адекватну самооцінку передбачає достовірно сильна орієнтація підлітка на майбутню професію і висока оцінка вчителя за виконання норм моральної поведінки. Завищену ж самооцінку в підлітка викликає низька оцінка його поведінки однолітками, занижену - низька психологічна стійкість.

Пізнання себе, своїх особистісних якостей приводить до формування когнітивного компонента Я-концепції (Я-образу). Образи «Я», які створює у своїй свідомості підліток, різноманітні - вони відображають багатство його життя. Суттєвою складовою Я-образу є уявлення про себе у часі (Я-минуле - Я-теперішнє - Я-майбутнє).

Також слід зауважити, що необхідність реконструкції тілесного образу Я, побудови чоловічої або жіночої "родової" ідентичності і поступовий перехід до дорослої сексуальності. Бурхливий ріст та перебудова організму різко підвищує увагу підлітків до своєї зовнішності, потребує перегляду старої схеми тіла. Гіпертрофована значущість фізичного Я призводить до того, що підліток гостро переживає як дійсні, так і надумані недоліки своєї зовнішності. Такі тривоги можуть перерости у неврози нав'язливих станів, анорексію, булімію тощо.

В цей віковий період інша людина починає займати в житті підлітка особливе місце. З цим пов'язана специфіка сприймання підлітками фізичного обліку інших людей. І вже через сприйняття і розуміння іншого підліток приходить до розуміння себе. При цьому він спочатку виділяє чисто зовнішні, фізичні характеристики, потім якості, пов'язані виконанням яких-небудь видів діяльності, нарешті якості, більш приховані властивості внутрішнього світу.

Специфічним новоутворенням підліткового віку є здатність до рефлексії батьківської думки і відштовхування від неї до наступного вироблення власної позиції по відношенню до батьківської оцінки.

В цьому віці підліток починає усвідомлювати свою "особливість" і неповторність в його свідомості відбувається поступова переорієнтація з зовнішніх оцінок (переважно батьківських ) на внутрішні. Таким чином, поступово у підлітка формується своя Я-концепція.

4.3 Становлення самосвідомості в ранній юності

На думку І.С.Кона, періодом виникнення свідомого “Я”, як би поступово не формувалися окремі його компоненти, відвіку вважається підлітковий і юнацький вік. Розвиток самосвідомість - центральний психічний процес перехідного віку. Практично всі вітчизняні психологи називають цей вік “критичним періодом формування самосвідомості”.

Ранній юнацький вік - це друга стадія фази життя людини, названа дорослішанням або перехідним віком, змістом якої є перехід від дитинства до дорослого віку. Визначимо вікові рамки цієї стадії, оскільки термінологія у області дорослішання декілька заплутана. У зв'язку з явищем акселерації межі підліткового віку зрушилися вниз і в даний час цей період розвитку охоплює приблизно вік з 10-11 до 14-15 років. Відповідно раніше починається юність. Рання юність (15-17 років) тільки початок цього складного етапу розвитку, який завершується приблизно до 20 -21 року.

Розвиток самосвідомості в підлітковому і ранньому юнацькому віці настільки яскравий, що його характеристика і оцінка значення для формування особи в ці періоди практично єдина у дослідників різних шкіл і напрямів. Автори достатньо одностайні в описі того, як протікає процес розвитку самосвідомості в цей період: приблизно у 11 років у підлітка виникає інтерес до власного внутрішнього світу, потім наголошується поступове ускладнення і поглиблення самопізнання, одночасно відбувається посилення його диференційованості і узагальненості, що приводить в ранньому юнацькому віці (15-16 років) до становлення стійкого уявлення про самого себе, Я-концепції; до 16-17 років виникає особливе новоутворення, яке в психологічній літературі позначається терміном “самовизначення”. З погляду самосвідомості суб'єкта воно характеризується усвідомленням себе як члена суспільства і конкретизується в новій, суспільно значущої позиції.

Зростання самосвідомості та інтересу до власного “Я” у підлітків витікає безпосередньо з процесів статевого дозрівання, фізичного розвитку, який є одночасно соціальними символам, знаками подорослення і змужніння, на які звертають увагу і за якими пильно стежать інші, дорослі і однолітки. Суперечність положення підлітка і юнака, зміна структури його соціальних ролей і рівня домагань - ці чинники актуалізують питання: “ Хто я? ”

Постановка цього питання - закономірний результат всього попереднього розвитку психіки. Зростання самостійності означає перехід від системи зовнішнього управління до самоврядування. Але всяке самоврядування вимагає інформації про об'єкт. При самоврядуванні це повинна бути інформація об'єкту про самому себе, тобто самосвідомість.

Цінне психологічне надбання ранньої юності - відкриття свого внутрішнього світу. Для дитини єдиною усвідомлюваною реальністю є зовнішній світ, куди він проектує і свою фантазію. Цілком усвідомлюючи свої вчинки, дитина звичайно ще не усвідомлює власних психічних станів Проте для підлітка і юнака зовнішній, фізичний світ тільки одна з можливостей суб'єктивного досвіду, зосередженням якого є він сам. Знаходячи здатність занурюватися в себе і насолоджуватися своїми переживаннями, підліток відкриває цілий світ нових відчуттів, красу природи, звуки музики, відчуття власного тіла. Юнак 14-15 років починає сприймати і осмислювати свої емоції вже не як похідні від якихось зовнішніх подій, а як стани свого власного “Я”. Навіть об'єктивна, безособова інформація нерідко стимулює молоду людину до інтроспективної, роздумів про себе і свої проблеми.

Юність особливо чутлива до “внутрішніх”, психологічних проблем. Чим старший (не за віком, а за рівнем розвитку) підліток, тим більше його хвилює психологічний зміст дії, що відбувається, дійсність і тим менше для нього має значення “зовнішній” контекст.

Відкриття свого внутрішнього світу дуже важлива, радісна хвилююча подія, але воно викликає також багато тривожних і драматичних переживань. Разом з свідомістю своєї унікальності, неповторності, несхожості на інших приходить відчуття самотності. Юнацьке “Я” ще не визначене, розпливчате, дифузне, воно нерідко переживається як смутне занепокоєння або відчуття внутрішньої порожнечі, яку чимось необхідно заповнити. Звідси росте потреба в спілкуванні і водночас підвищується вибірковість спілкування, потреба побути на самоті.

До підліткового віку свої відмінності від інших привертали увагу дитини тільки у виняткових, конфліктних обставинах. Його “Я” практично зводиться до суми його ідентифікацій з різними значущими людьми. У підлітка і юнака орієнтація водночас на декілька значущих інших робить його психологічну ситуацію невизначеною, внутрішньо конфліктною. Несвідоме бажання позбавитися колишніх ідентифікацій робить його активним в рефлексії, а також активізує почуття своєї особливості, несхожість на інших, що викликає вельми характерне для ранньої юності відчуття самотності або страх самотності.

Розвиток самосвідомості як і будь-якого складного психічного новоутворення, проходить ряд змінюючих один одного стадій. З цієї точки зору ранній юнацький вік можна охарактеризувати як початок формування нового рівня самосвідомості, як період розвитку і поглиблення інтеграційних якостей. Інтенсивний розвиток того рівня самосвідомості здійснюватиметься в юнацькому віці. Його специфічні риси - підвищення значущості для формування Я-концепції системи власних цінностей і посилення особового, психологічного, динамічного аспекту сприйняття - дозволяють оцінювати його як рівень, характерний для зрілої особи.

Одним з основних механізмів самопізнання підлітком або юнаком самого себе, свого внутрішнього світу є особистісна рефлексія, яка, на відміну від логічної рефлексії, направленої на рішення задач, розуміється як діяльність особистого самопізнання, як особливий дослідницький акт, при якому людина не просто досліджує свій внутрішній світ, але при цьому ще досліджує і себе як дослідника.

Размещено на Allbest.ru