Вплив сім’ї на соціалізацію особистості

Функції сім'ї - це способи прояву її активності; життєдіяльності всієї сім'ї і окремих її членів. У всіх суспільствах сім'я виконувала основні функції:

- відтворення населення (фізичне і духовно-етичне відтворення людини в сім'ї

- виховна функція - соціалізація молодого покоління, підтримка культурного відтворення суспільства

- господарчо-побутова функція - підтримка фізичного здоров'я членів суспільства, догляд за дітьми і старими членами сім'ї

- економічна - отримання матеріальних коштів одних членів сім'ї для інших, економічна підтримка неповнолітніх і непрацездатних членів суспільства

- сфера первинного соціального контролю - моральна регламентація поведінки членів сім'ї в різних сферах життєдіяльності, а також регламентація відповідальності і зобов'язань у відносинах між подружжям, батьками і дітьми представниками старшого і середнього поколінь

- духовного спілкування - розвиток осіб членів сім'ї, духовне взаємозбагачення

- соціально-статусна - надання певного статусу членам сім'ї, відтворення соціальної структури

- дозвільна - організація раціонального дозвілля, взаємозбагачення інтересів;

- емоційна - отримання психологічного захисту, емоційної підтримки, емоційна стабілізація індивідів і їх психологічна терапія [9, с.140].

Також у класифікації існують специфічні і неспецифічні функції .

Специфічні функції сім'ї, до яких відносяться народження (репродуктивна функція), виховання (функція соціалізації), залишаються при всіх змінах суспільства, хоча характер зв'язку між сім'єю і суспільством може змінюватися в ході історії.

Неспецифічні функції сім'ї, пов'язані з накопиченням і передачею власності, статусу, організацією виробництва і споживання, відпочинку і дозвілля, з турботою про здоров'я і благополуччя членів сім'ї, із створенням мікроклімату, який сприяє зняттю напруги і самозбереженню. Всі ці функції відображають історичний характер зв'язку між сім'єю і суспільством, розкривають історично скороминущу картину того, як саме відбувається народження, вміст і виховання дітей в сім'ї .

У окремі історичні періоди сім'я виконує всі або майже всі вище названі функції, в інші періоди частину з цих функцій бере на себе держава.

Г. Навайтіс як найбільш важливу особливість функцій сім'ї виділяє комплексність. Кожна потреба, що задовольняється сім'єю, може бути задоволена і без неї, але тільки сім'я дозволяє задовольнити їх в комплексі, який у разі збереження сім'ї не може бути роздроблений або розподілений між іншими людьми. Таке розуміння функцій сім'ї, дозволяє обґрунтовано відокремити сім'ю від інших, схожих на неї по деяких ознаках малих груп (наприклад, пар, що підтримують постійні сексуальні відносини). Виходячи з сімейних функцій, перераховує декілька груп потреб, що задовольняються сім'єю: потреби, пов'язані з батьківством і материнством, потреби, пов'язані із створенням і підтримкою деяких матеріальних умов життя сім'ї, і потреби у фізичній і психічній інтимності [2, с.240].

Соціалізація є процесом неорганізованої і організованої дії суспільства на індивіда з метою формування особи, яка відповідає потребам даного суспільства.

Усвідомлення «узагальнення» розвивається через процеси «ухвалення ролі» і «виконання ролі». Ухвалення ролі - це спроба прийняти на себе поведінку особи в іншій ситуації або в іншій ролі. Виконання ролі - це дія, пов'язані з дійсною рольовою поведінкою, тоді як ухвалення ролі претендує на гру.

Розділ2. Соціалізація особистості як процес, що постійно супроводжує її життєдіяльність

2.1 Сутність поняття «соціалізації особистості», її етапи і фактори

У гуманітарні науки термін «соціалізація» прийшов з політекономії, де його первинним значенням було «усуспільнення» землі, засобів виробництва.

Автором терміну «соціалізація» стосовно людини, очевидно, є американський соціолог Ф.Р. Гідінгсоном, який в 1887 р. в книзі «Теорія соціалізації» вжив його в значенні, близькому до сучасного, - «розвиток соціальної природи або характеру індивіда, підготовка людського матеріалу до соціального життя».

До середини XX в. соціалізація перетворилася на самостійну міждисциплінарну область досліджень. Сьогодні проблему соціалізації або її окремі аспекти вивчають філософи, етнографи, соціологи, психологи, кримінологи, представники інших наук. Так, представники біхевіоризму і необіохіверизму (Б. Скінер, А. Бандура, В. Уолтерс) розглядають соціалізацію як процес соціального навчання. Представники школи символічного інтеракціоналізму (Ч. Кулі, Дж. Мід) досліджують соціалізацію як результат соціальної взаємодії людей; а прихильники структурного функціоналізму (Т. Парсонс, Р. Мертон) сприймає соціалізацію як процес рольового тренування [6, с.347].

Особливістю цих теорій є те, що соціалізація в них розглядається, перш за все, як процес соціальної адаптації, пристосування особистості до середовища шляхом засвоєння заданих суспільством норм і правил. Водночас у працях цих дослідників було чимало важливих позицій, які можна використовувати в соціально-педагогічній діяльності. Зокрема Ч. Кулі ввів поняття «первинна група» і розкрив її цінність у процесі формування особистості. При цьому соціалізацію він розглядав як результат соціальної взаємодії людей у певній групі. Відповідно до поглядів Т. Парсонса, індивід включаючись в соціальну систему, шляхом інтернаціоналізації загальноприйнятих норм засвоює загальні цінності, в результаті чого дотримання загальноприйнятих стандартів стає частиною його мотиваційної структури, потребою. До речі, основним інститутом соціалізації Т. Парсонс вважає сім'ю [17, с. 512].

Досить важливу думку висловлює О. Брім: «соціалізація -- процес, який відбувається протягом всього життя людини», і розкриває деякі відмінності у ході даного процесу з дорослими та дітьми. Так, він вважає, що соціалізація дорослих проявляється в основному в їх зміні зовнішньої поведінки, тоді, як дитяча соціалізація коригує базові ціннісні орієнтації. Адже дорослі спроможні оцінити норми, діти здатні лише засвоювати їх. Соціалізація дорослої людини спрямована на те, щоб допомогти їй оволодіти певними навичками, відповідним використанням ролей. У процесі соціалізації дітей в основному формуються мотиви їх поведінки [3, с. 34].

П. Бергер і Т. Лукман розглядають соціалізацію як «всебічне і послідовне входження індивідів в об'єктивний світ суспільства чи в окрему його частину. В цьому входженні вони розмежовують первинну соціалізацію, яку людина проходить в дитинстві і стає членом суспільства, та вторинну соціалізацію, завдяки чому індивід уже включається в нові частини суспільства» [18, с. 95].

Лише у останні десятиліття дитинство перестало бути єдиним питанням інтересу дослідників, а вивчення соціалізації розповсюдилося на дорослість і навіть старість.

Це вплинуло на нове визначення соціалізації, яке підкреслює, цей двосторонній процес, який включає, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв'язків, з другого боку, процес активного відтворення системи соціальних зв'язків індивідом за рахунок його активної діяльності, активного включення в соціальне середовище. При цьому індивід, оволодіваючи новими ролями і правилами, оволодіває водночас спроможністю створити щось нове, удосконалювати і перетворювати себе і світ. Тому, у ході вивчення соціалізації молодого покоління варто враховувати обидва аспекти цього процесу. Це пояснюється тим, що підростаюче покоління, набуваючи соціального досвіду, водночас включається в багатогранні суспільні відносини. Крім того, зростає власна активність особистості, самостійність щодо вибору соціальних цінностей, середовища, якому віддається перевага, види діяльності, що відіграє в сукупності істотну роль у процесі соціалізації [5, с. 12].

Варто сказати, що у соціалізуючому процесі індивід не лише включається в систему суспільних відносин шляхом оволодіння необхідних соціально-типових, соціально-значущих якостей, але й набуває неповторних, унікальних якостей, а це свідчить що соціалізація - це ще й процес індивідуалізації особистості.

На мою думку, індивідуалізація є невід'ємною частиною соціалізації, оскільки, по-перше, не існує однакових процесів соціалізації, індивідуальний досвід кожної особистості є унікальним і неповторним. По-друге, у формуванні індивідуальності саме й полягає зміст соціалізації.

Отже, соціалізація особистості - це процес становлення особистості, оволодіння нею нормами і правилами життя в суспільстві, знаннями і вміннями будувати стосунки з іншими людьми на основі розуміння їх самооцінки і власної цінності, відповідальності перед собою й іншими, прагнення до набуття сенсу життя як радості творення і самотворення [15, с.153].

Таким чином, можна сказати, що соціалізація - це двосторонній взаємообумовлений процес взаємодії людини і соціального середовища, який передбачає її включення в систему суспільних відносин шляхом засвоєння соціального досвіду, так і самостійного відтворення цих відносин, у ході яких формується унікальна, неповторна особистість.

У будь-якому суспільстві соціалізація людини має особливості на різних етапах. У найзагальнішому вигляді етапи соціалізації можна співвіднести з віковою періодизацією життя людини. Існують різні періодизації, і та, що приводиться, нижче не є загальновизнаною. Вона дуже умовна, але достатньо зручна з соціально-педагогічної точки зору [8, с.125].

Отже, людина в процесі соціалізації проходить наступні етапи: дитинство (від народження до 1 року), раннє дитинство (1-3 року), дошкільне дитинство (3-6 років), молодший шкільний вік (6-10 років), молодший підлітковий (10-12 років), старший підлітковий (12-14 років), ранній юнацький (15-17 років), юнацький (18-23 року) віку, молодість (23-30 років), ранню зрілість (30-40 років), пізню зрілість (40-55 років), літній вік (55-65 років), старість (65-70 років), довгожительство (понад 70 років).

Також стадії соціалізації обгрунував американський соціальний психолог Е.Г. Еріксон. Він вважає, що індивіду як у дитинстві, так і в дорослому віці доводиться долати складні, іноді критичні ситуації, що закономірно виникають на його життєвому шляху і мають специфічний характер на кожному етапі (стадії). Долаючи ці критичні ситуації успішно, індивід збагачується новим соціальним досвідом і переходить до наступної стадії. Якщо соціалізація на якій-небудь стадії не відбулася (не вдалося розв'язати головну на цій стадії проблему індивіда) або вона відбулася частково, це негативно впливає на подальші стадії та на соціалізацію в цілому [13, с.47].

Певна річ, що уявлення про найважливіші проблеми індивідів на різних вікових стадіях дасть змогу конкретніше й цілеспрямованіше проводити з ними соціальну роботу, орієнтуючись на надання допомоги у розв'язанні цих проблем. Тому спинимося на викладі еволюційної теорії соціалізації (стадій людського розвитку) докладніше.

Стадія І - дитячий (немовлячий) період. Основна проблема: Довіра чи Недовіра. Немовля на основі рівня турботи і комфорту з перших днів пізнає, якою мірою можна розраховувати на задоволення основних потреб: їжа, ласка, безпека. Про подолання кризи можна судити, коли малюки не плачуть і не сердяться в разі зникнення з поля зору дорослих, що турбуються про них. У разі непевного розв'язання цієї проблеми залишки недовіри можуть позначитись на дальших стадіях.

Стадія II - вік 1-2 роки. Основна проблема - Автономія або Сором і Сумнів. Ситуація ускладнюється співпаданням навантажень на дитину, пов'язаних, з одного боку, з початком відстоювання свої прав і непокірливості авторитету. А з іншого боку, батьки починають навчати дитину контролювати роботу свого кишечника. Підвищені вимоги в другому напрямку можуть закріпити в їх свідомості почуття сорому і власної нікчемності, істотно підриваючи її зусилля щодо самовизначення і досягнення автономності.

Стадія III - від 3 до 5 років. Основна проблема - Ініціатива або Почуття провини. Це період розвитку духовної активності, допитливості та уяви. Усвідомлюється відмінність між хлопчиками та дівчатами, виявляється дух суперництва, що у прояві нових здібностей може поширюватися. На цьому ґрунті можливі конфлікти, які в разі надмірної жорстокості дорослих можуть залишити слід безініціативності на подальшому житті.

Стадія IV - молодший шкільний вік. Основна проблема - Старанність або Недбайливість. На цій стадії відбувається навчання індивідуальностей колективної навчальної роботи, формуються відносини зі вчителями та іншими дорослими, відбувається перша "примірка" дорослих ролей. На цьому тлі головним завданням є надбання впевненості в собі, у своїх здібностях, їх усвідомлення і розвиток. Невиконання (часткове чи повне) цього завдання виявляється в прояві елементів недбайливості як на цій, так і на подальших стадіях.

Стадія V - підлітково-юнацький вік. Основна проблема - Становлення індивідуальності (ідентифікація) або Рольова дифузія (невизначеність у виборі ролей). Відомо, що це час появи активного статевого потягу, а отже, і пошуку партнера в інтимній сфері. Водночас - це час пошуку свого місця в житті, вибір подальшого шляху (навчання, робота тощо). У цей період небезпечні як невдачі в одній зі сфер, так і переоцінювання значущості якоїсь з них. Перша невдача може негативно вплинути на вибір роботи, друзів, супутника життя. Негативний результат може призвести до стресу.

Стадія VI - молоді роки. Основна проблема - Інтимність або Самотність. Головні цілі на цьому етапі - залицяння, одруження та інші види близьких стосунків. Якщо пошук щирих і довірчих стосунків з постійним партнером не увінчався успіхом або ці стосунки розірвалися, то в подальшому це може виявитися у вигляді тимчасових, не завжди обґрунтованих, але завжди нестабільних інтимних зв'язках і незадоволеності цією сферою життя.

Стадія VII - середній вік. Основна проблема - Продуктивність (творча) або Стагнація (творчий застій). Ця стадія пов'язана з реалізацією індивіда в двох основних ролях: працівника і батька. Причому відчуття творчої продуктивності приносить успіх в обох ролях, у той час як творчий застій може спричинити невдачу навіть у якійсь одній з них. На цьому етапі реалізується той потенціал, який індивід нагромадив протягом попередніх стадій соціалізації.

Стадія VIII (заключна) - старість. Основна проблема - Умиротворення або Відчай. На цьому етапі соціалізацію індивіда визначає підбиття підсумків власного життя й успішності всіх попередніх етапів. Красива умиротворена старість і відчай, гіркий жаль щодо невикористаних можливостей - такими є межі прояву цієї стадії [10, с.350].

Певна річ, подана концепція стадій розвитку особистості не виключає можливостей для подальшого вдосконалення і навряд чи вичерпує всі прогресивні підходи до дослідження соціалізації. Проте безсумнівною її перевагою, на наш погляд, є окреслення етапів соціалізації та центральних її завдань для кожного етапу, яке дає змогу коригувати соціальну допомогу людини протягом її життя, орієнтуючись на вимірювання емпіричних ознак на кожному з етапів, визначати їх вагу і значення, виявляти основні та додаткові фактори, форми та механізми їх впливу на життєдіяльність особистості.

Соціалізація протікає у взаємодії дітей, підлітків, юнацтва юнак із величезною кількістю різноманітних умов, таких, що більш менш активно впливають на їх розвиток. Ці умови, що діють на людину, прийнято називати чинниками. Фактично не всі вони навіть виявлені, а з відомих далеко не всі вивчені. Більш менш вивчені умови або чинники соціалізації умовно можна об'єднати в чотири групи.

Мегафактори - космос, планета, світ, які в тій чи іншій мірі через інші групи чинників фактор впливають на соціалізацію всіх жителів Землі.

Макрочинники - країна, етнос, суспільство, держава, які впливають на соціалізацію тих, що живуть в певних країнах (це вплив опосередкований двома іншими групами чинників).

Мезофактори - умови соціалізації великих груп людей, що виділяються: по місцевості і типу поселення, в яких вони живуть; за приналежністю до аудиторії тих або інших мереж масової комунікації; за приналежністю до тієї або іншої субкультури. Мезофактори впливають на соціалізацію як прямо, так і опосередковано через мікрочинники. До них відносяться чинники , що безпосередньо впливають на конкретних людей, які з ними взаємодіють, - сім'я і домівка, сусідство, групи однолітків, виховні організації, різні громадські, державні, релігійні, приватні і контрсоціальні організації, мікросоціум.

2.2 Вплив сім'ї на соціалізацію особистості

Соціалізація особистості відбувається за рахунок стихійного і цілеспрямованого впливу на особистість різних факторів соціального середовища саме сім'ї. Тому необхідно детальніше розглянути, які будуть результати впливу цих факторів на процес соціалізації.

Сім'я - найважливіший інститут соціалізації підростаючих поколінь. За словами Карлсона , сім'я - це суспільство в мініатюрі, з якого вибудовується соціальна взаємодія загалом. Вона являє собою персональне середовище життя і розвитку дітей, підлітків, юнаків юнак , якість якої визначається поряд з параметрами конкретної сім'ї. Це наступні параметри:

Демографічний - структура сім'ї (велика, включаючи інших родичів, або нуклеарна, така, що включає лише батьків і дітей; повна або неповна; однодітна, мало- або багатодітна).

Соціально-культурний - освітній рівень батьків, їх участь в житті суспільства.

Соціально-економічний - майнові характеристики і зайнятість батьків на роботі.

Техніко-гігієнічний - умови проживання, облаштування житла, особливості способу життя.

Сучасна сім'я дуже суттєво відрізняється від сім'ї минулих часів не тільки не лише іншою економічною функцією, але і корінною зміною своїх емоційно-психологічних функцій. Відносини дітей і батьків протягом останніх десятиліть міняються, стаючи все більш емоційно-психологічними, які визначаються глибиною їх прихильності один до одного, бо для більшого числа людей саме діти стають однією з головних цінностей життя. Діти рано набувають високого статусу в сім'ї. Вони нерідко мають вищий рівень освіти, вони мають можливість проводити велику частину вільного часу поза сім'єю. Цей час вони наповнюють заняттями серед однолітків, і далеко не завжди піклуються про схвалення їх проведення часу батьками. Авторитет батьківської влади сьогодні часто не спрацьовує - на зміну йому повинен приходити авторитет особи батьків. Яку б стадію розвитку дитини ми б не взяли, у його ефективності на тому або іншому віковому етапі грає сім'я. По-перше, сім'я забезпечує фізичний і емоційний розвиток людини. У дитинстві і в ранньому дитинстві сім'я грає визначальну роль, яка не може бути компенсована іншими інститутами соціалізації. У дитячому, молодшому шкільному і підлітковому віці її вплив залишається таким, що перестає бути єдиним. Потім роль цієї функції зменшується [12, с.85].

По-друге, сім'я впливає на формування психологічної статі дитини. У перші три роки життя цей вплив визначає незворотний, процес статевої типізації, завдяки якому дитина засвоює атрибути приписуваної їй статі: набір особових характеристик, особливості емоційних реакцій, різні установки, смаки, поведінкові зразки, пов'язані з чоловічими властивостями або жіночими властивостями. Істотну роль в цьому процесі сім'я продовжує грати і на подальших вікових етапах, допомагаючи або заважаючи формуванню психологічної статі підлітка, юнака.

По-третє, сім'я грає провідну роль в розумовому розвитку дитини дитя , а також впливає на відношення ставлення дітей, підлітків і юнаків до навчання і багато в чому визначає її успішність. На всіх етапах соціалізації освітній рівень сім'ї, інтереси її членів позначаються на інтелектуальному розвитку людини, на тому, які пласти культури він засвоює, на прагненні до продовження освіти і до самоосвіти.

По-четверте, сім'я має важливе значення в оволодінні людиною соціальними нормами, а коли йдеться про норми, що визначають виконання ними сімейних ролей, вплив сім'ї стає кардинальним. Батьки, які самі в дитинстві пережили недолік уваги, або яким не вдалося успішно вирішити в сім'ї свої дитячі конфлікти або проблеми, пов'язані із статевим дозріванням, як правило, не здатні встановити із своєю дитиною тісний емоційний зв'язок.

По-п'яте, в сім'ї формуються фундаментальні ціннісні орієнтації людини, що виявляються в соціальних і міжетнічних відносинах, а також що визначають її стиль життя, сфери і рівень досягнень, життєві устремління спрямування , плани і способи їх досягнення.

По-шосте, сім'я грає велику роль в процесі соціального розвитку людини у зв'язку з тим, що її схвалення, підтримка, байдужість або засудження позначаються на досягненнях людини, допомагають їй або заважають шукати виходи в складних ситуаціях, адаптуватися до обставин її життя, що змінилися, встояти в змінних соціальних умовах [14, с. 256].

Сучасні сім'ї дуже різноманітні, і від цього залежить те, яким змістом наповнюється в них соціалізація, які її результати. Так, соціалізація у великій групі сімей має явно антисоціальний характер. За деякими даними, до 25% сімей в нашій країні взагалі не в змозі позитивно соціалізувати дітей, а до 15% - формують правопорушників.

І нарешті, сьогодні поширилося прагнення позбавлятися дітей. У окремих випадках - родичам, частіше - на піклування держави, деколи почасти дітей просто виганяють з дому, багато випадків вбивства небажаного немовляти. Все це прояви дезорганізації сім'ї, що відображає відбивати негативні процеси в суспільстві і державі.

Отже, в будь-якій сім'ї людина проходить стихійну соціалізацію, характер і результати якої визначаються її об'єктивними характеристиками, ціннісними установками, стилем життя і взаємин взаємостосунки членів сім'ї.

Що ж до виховання в сім'ї як відносно соціально контрольованій соціалізації, то його в змозі здійснювати відносно невеликий відсоток українських сімей.

Сім'ю, домівку, умовно кажучи, можна розглядати як первинну територію соціалізації людини. Чисто «географічно» наступною територією соціалізації можна рахувати близьке сусідське оточення і групи однолітків. Сусідство є територіально близько проживаючою групою людей. Цю спільність характеризують міжособові зв'язки, певне відношення ставлення до місця свого мешкання.

Для дорослих сусідство грає ту або іншу роль в їх житті залежно від типу і розміру поселення, соціально-культурного статусу і віку людини.

Для дітей сусідство - не лише середовище життєдіяльності, але і могутній чинник соціалізації. Діти-дошкільники, молодші школярі і молодші підлітки досить інтенсивно спілкуються з сусідами-однолітками. Для них це спілкування - вихід за рамки сім'ї, освоєння нових соціальних ролей, набуття нового соціального досвіду, рівень адаптації до соціуму.

У відносинах із сусідами - однолітками вони дізнаються упізнавати, і засвоюють нову лексику, нові, нерідко інші в порівнянні з сімейними норми, стереотипи і забобони. У цьому спілкуванні вони отримують уявлення про життєві цінності, стилі життя, відмінні від засвоєних в сім'ї, засвоюють норми і стиль статеворольової поведінки. Вони залучаються до певного пласта культури, а також до дитячої субкультури, обмінюючись із сусідами-однолітками новою інформацією, дитячим (і не тільки дитячим) фольклором.

Спілкуючись із сусідами - однолітками, діти засвоюють новий вигляд позитивних і негативних соціальних санкцій, пізнаючи в соціальній практиці, за які особові і поведінкові прояви ці санкції застосовуються суспільством однолітків.

Чим старше стає дитина дитя , тим більшу роль в її соціалізації грають міжособові відносини із однолітками. Для дітей сусідське спілкування має великий об'єктивний і суб'єктивний сенс, бо дає їм відчуття приналежності до суспільства однолітків, відчуття своєї прийнятості соціумом (який для них в основному обмежений місцем безпосереднього мешкання). Відсутність сусідів - однолітків або складнощі у взаємодії з ними можуть негативно позначитися на соціалізації людини в цьому віці або дати відстрочений негативний ефект.

Таким чином, інтенсивні сусідські зв'язки грають важливу соціалізуючу роль в дитинстві як позитивного, так, природно, і негативного характеру. Але це - об'єктивний чинник, вплив якого залежить багато в чому від співвідношення із сімейним впливом, а також із впливом інших життєвих обставин і чинників, що соціалізують людину, що росте. Зокрема, велике значення має те, до яких груп однолітків входить дитина, підліток, юнак. У дитинстві вони зазвичай складаються з сусідів, але вже в юності, ці групи можуть дуже слабо або зовсім ніяк не «перетинатися» із сусідськими зв'язками.

Група однолітків - це не обов'язкове об'єднання однолітків. Групи однолітків утворюються найчастіше на підставі просторової близькості їх членів; збіги індивідуальних інтересів; наявність ситуації, загрозливої особистому благополуччю (зокрема в новому колективі); наявність формальної організації (клас, загін).

Характеристика складу груп однолітків включає такі ознаки, як вік (шкільний клас - одновіковий, стихійні групи - часто різновікові), стать (групи молодших підлітків одностатеві, змішані), соціальний склад (тільки школярі, тільки ПТУ, що вчаться, ті та інші плюс хтось ще).

У групах однолітків соціалізація відбувається головним чином завдяки дії таких механізмів, як стилізований і міжособовий, але чималу роль можуть грати традиційний механізм і механізм екзистенціального натиску.

В процесі спілкування із однолітками у дитини, а особливо у підлітка і юнака юнак , складаються певні погляди, їм засвоюються ті або інші норми і цінності. Це відбувається внаслідок ідентифікації (ототожнення) себе із групою і некритичного сприйняття домінуючих в ній поглядів, відносин, норм.

У дитинстві, юності йде інтенсивний процес становлення мужності і жіночності як характеристик особи і її поведінки. І становлення це багато в чому залежить від реального спілкування з однолітками свого і протилежної статі. Бути захопленим, цікавитися особами, іншої статі - з одного боку, в цьому розкривається передчуття дорослості, що ще не наступила. А з іншого боку, до цього спонукають товариші. Тому навіть коли семикласники або десятикласники і не прагнуть до такого спілкування суб'єктивно, вони вимушені його шукати, нерідко просто вигадувати його, щоб «відповідати» ровесникам. Причому ця тенденція захоплює з все більш молодші вікові групи.

Спілкування з однолітками своєї статі суттєво впливає на спілкування з особами протилежної статі і виявляється дуже важливим для психосексуального розвитку взагалі, і для емоційного сприйняття сфери сексуальних відносин зокрема. Розмови з і друзями (часто досить грубі) допомагають дитині, підліткові, юнакові адаптуватися до тих змін, які відбуваються в його організмі і фізичній зовнішності подоба , освоїти до певної міри ті переживання, що хвилюють, які пов'язані з сексуальністю. Неможливість, висловити свої емоційні переживання, пов'язані з психосексуальним розвитком, нерідко приводить, до важких душевних переживань і травм, особливо в старшому підлітковому і ранньому юнацькому віках.

Виходячи із зазначеного, можна констатувати, що важливими є всі стадії соціалізації особистості - старт (дитинство, шкільні, студентські роки), оптимум (зрілість, розквіт активності, професійних здібностей), фініш, а також вивчення гармонійної єдності цієї тріади. При цьому дуже важливо, щоб на будь-якому з цих етапів соціалізації людина мала широкий вибір для прояву власних здібностей і можливостей. Особистий вибір - це обов'язкова відповідальність за процес та результат діяльності. Процес вибору на різних стадіях соціалізації нерідко супроводжується нестерпними пошуками, але саме він, головним чином, формує особистість, дає можливість проявитися власним індивідуальним рисам, розкритися таланту, досягти вершин творчості. У зв'язку з цим психологові не слід ставити на людині крапку, якщо навіть ця людина обмежена, нерозвинута або заплуталася в життєвих лабіринтах і негараздах. Людина завжди повинна мати можливість усвідомити себе особистістю, у неї повинен бути вибір, який би допоміг стати суб'єктом, творцем своєї власної долі, свого життя. Йдеться про те, щоб кожна людина мала можливість якомога краще пізнати себе, свій внутрішній світ, власне «Я», свої психофізіологічні особливості, що дасть їй змогу ефективно використовувати особистий потенціал, пристосовуватися до обставин життя, впливати на них, вибудовувати власну стратегію й лінію поведінки [11, с.149].

Розквіт можливостей особистості, досягнення нею вершин професійного, морального вдосконалення співвідносяться з такими поняттями, як «життєві плани», «життєва перспектива», «мета», «ідея», «ідеал». Життєві плани стосуються перспектив професійного зростання, сімейного благополуччя, матеріального достатку, майбутнього дітей тощо. Їх відсутність або ж уявлення про неможливість реалізації намічених планів сприймається особистістю як безвихідь. Життєва мета - це наявність напрямку, яким необхідно рухатися; це те, що потрібно здійснити, чого слід досягти; той результат, на одержання якого спрямовані зусилля людини. Відповідаючи на запитання: «В чому сенс життя?» Г. Сельє зауважує, що необхідно прагнути до того, що ми самі вважаємо гідним. Не варто братися за непосильні завдання, адже в кожного є своя вершина. Для одних вона близька до максимуму, для інших - до мінімуму людських можливостей. У межах власних потенційних даних слід зробити все, на що здатна людина. Досягнення високої майстерності - чудова мета. Наявність ідеалу є найбільш узагальненим уявленням про максимально можливий рівень розвитку особистості й реалізації її потенціалу. Ідеал - це не ілюзія, він має об'єктивний характер. Національний виховний ідеал, випливаючи з народних традицій і вірувань, звичаїв, з конкретних ціннісних орієнтацій і потреб, не повинен заперечувати загальнолюдських цінностей (чесність, порядність, відповідальність, любов до Батьківщини). Підтверджуючи, поглинаючи загальновизнані цінності, національний виховний ідеал доповнює їх тими рисами, які передусім відповідають духовності конкретного народу.

Життєва зрілість - це той період, коли людина починає віддавати суспільству все, що свого часу від нього отримала. І тут важко сказати, де межа між отриманим і повернутим, між розумним споживачем і добросовісним виробником матеріальних і духовних цінностей. Жодними бухгалтерськими підрахунками не перевірити міжособистісні стосунки, моральна сила яких у безкорисливості: взаємини між людьми не зможуть яскраво проявитися, якщо постійно бути стурбованим тим, хто від них що отримає. Водночас, спілкуючись з іншими, людина, безперечно, змінюється й сама. У зв'язку з цим дуже важливо вивчати ті властивості взаємовідносин і прояви людської віддачі, які збагачують саму особистість (фізично, інтелектуально, морально, естетично, професійно, емоційно). При цьому, щоправда, варто зрозуміти, чим є «допомога», яка веде до взаємного спустошення: можна так «допомогти», що це примножить лінь, безпомічність, самотність тощо. Отже, співвідношення «отриманого і повернутого» в житті людини має бути збалансованим таким чином, щоб воно одночасно сприяло розвиткові суспільства і особистості.

Упродовж життя людина багато разів себе стверджує або ж заперечує, досягаючи вершин самовдосконалення. Ні на мить не припиняється боротьба між досягнутим і ще непізнаним, між рівновагою, творчим піднесенням і особистісною кризою. Це закономірний процес соціалізації індивіда. І хоч би яким важким, складним був етап соціалізації, однак людина завжди має можливість зупинитися, осмислити сенс свого існування.