Вольова характеристика особистості

ЗМІСТ

ВСТУП

1. Поняття про особистості в психології. Джерела розвитку й структура особистості

2. Психічна діяльність особистості

3. Індивідуально - типологічні особливості особистості

4. Критерії оцінки теорії особистості

5. Дослідження й оцінка в психології особистості

5.1 Кореляційний метод

5.2 Експериментальний метод

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Із всіх проблем, з якими зіштовхувалися люди в ході історії людства, імовірно, найбільш заплутаної є загадка природи самої людини. У яких різноманітних напрямках велися пошуки, яке безліч концепцій бути висунуто, але ясна й точна відповідь дотепер вислизає від нас. Істотні труднощі полягають у тому, що між усіма нами дуже багато розходжень. Люди відрізняються не тільки своїм зовнішнім виглядом, але й учинками, найчастіше надзвичайно складними й непередбаченими. Серед більш ніж п'яти мільярдів людей на нашій планеті не зустрінеш двох у точності схожих один на одного. Ці величезні розходження ускладнюють, якщо не роблять взагалі неможливим, рішення завдання по встановленню того загального, що поєднує представників людської раси. Зрівняємо, наприклад, убивці-рецидивіста, самовідданого вченого, наркомана, корумпованого політика, ченця й офіцера вищого командного складу. Не вважаючи того, що в цих людей ті самі тканини й органи, важко собі представити, які загальні властивості "людської натури" можуть їх поєднувати. А коли обрії наукового пошуку розширюються до дослідження різних культур, ми виявляємо ще більшу розмаїтість основних цінностей, устремлінь і стилів життя.

Астрологія, теологія, філософія, література й соціальні науки - от лише деякі із плинів, у руслі яких уживають спроби зрозуміти всю складність людського поводження й саму сутність людини. Якісь із цих шляхів виявилися тупиковими, у той же час інші напрямки перебувають на порозі свого розквіту. Сьогодні проблема коштує гостро як ніколи, оскільки більшість серйозних недуг людства - стрімке зростання чисельності населення, глобальне потепління, забруднення навколишнього середовища, ядерні відходи, тероризм, наркоманія, расові забобони, убогість - є наслідком поводження людей. Цілком імовірно, що якість життя в майбутньому, як, можливо, і саме існування людської цивілізації будуть залежати від того, наскільки ми просунемося в розумінні себе й інших.

Основним критерієм при визначенні цінності теорії особистості є ступінь, у якій вона стимулює й направляє дослідження. По суті, гарна теорія породжує гіпотези, які легко перевірити за допомогою емпіричного дослідження. У результаті експерименту, націленого на перевірку гіпотези, стає можливим визначити, які з теоретичних тверджень варто прийняти, а які відкинути. В ідеальному випадку особистісні психологи в пошуках фактів або закономірностей повинні одержувати дані, які можуть бути пояснені на більше з теоретичній основі. Теорія, не підтверджена дослідженням, - не більш, ніж дозвільні міркування. Подібним образом нагромадження фактів даремно доти , поки процес одержання цих даних не буде організований на конструктивній і з основі. Цю основу й забезпечує теорія, що узагальнює й представляє емпіричні дані значимим образом.

Наукові вишукування в області психології особистості рідко здійснюються у відриві від теоретичних положень, із цього не треба, що розуміння особистості ніколи не просувалося вперед завдяки вишукуванням, з теорією не зв'язаним, або навіть завдяки "випадковим" результатам. Насправді , допускається значна воля відносно зв'язку між теорією й експериментальним дослідженням. Деякі персонологи проводять дослідження, що не співвідносяться з теорією, у надії одержати несподівані результати, які можуть вступати в протиріччя з теорією. Однак більш часто дослідники-персонологи вивчають питання, що логічно випливають із того або іншого теоретичного напрямку. Більшість досліджень, описаних у цій книзі, проводилися на основі теорії, що була, з метою емпіричної перевірки її пророкувань. Пророкування, що перевіряють, називаними гіпотезами, дозволяють оцінювати істинність і корисність тверджень, що втримуються в даній теорії. Теорія особистості має реальну цінність, якщо вона висуває певні гіпотези, які можуть підтвердитися або не підтвердитися в результаті емпіричного дослідження.

1. ПОНЯТТЯ ПРО ОСОБИСТОСТІ В ПСИХОЛОГІЇ. ДЖЕРЕЛА РОЗВИТКУ Й СТРУКТУРА ОСОБИСТОСТІ

Проблеми особистості, її вивчення й керування формуванням ставляться до числа фундаментальних напрямків психології. Поряд із цим слід зазначити, що ефективність правоохоронної діяльності істотно залежить від обліку психологічних особливостей особистості кожного правопорушника, динаміки й факторів її розвитку, а також від здатностей і професійно-психологічної підготовленості працівників органів правопорядку.

Які визначення поняття "особистість" даються в психології? Американський психолог Г.В. Олпорт у своїй книзі "Особистість" привів біля п'ятдесяти визначень особистості. Доцільно привести деякі з них.

Особистість - динамічна організація тих психофізіологічних систем в індивіді, які визначають єдині способи пристосовності до зовнішнього середовища в змісті характерних способів поводження й переживання. (Г.В. Олпорт).

Особистість - більш-менш стабільна, міцна організація характеру, темпераменту, інтелекту й тіла, що визначає її єдину індивідуальну адаптацію до середовища. (Г.Ю. Айзенк).

Поняття особистості, так само як і поняття індивіда, виражає цілісність суб'єкта життя, особистість не складається зі шматочків, це не "полипняк". Але особистість являє собою цілісне утворення особливого роду. Особистість не є цілісність, обумовлена гіпотетично: особистістю не народяться, особистістю стають... Особистість є відносно пізній продукт суспільно-історичного й генетичного розвитку людини. (А.Н. Леонт'єв).

Під особистістю ми розуміємо людини як носія свідомості. (К.К. Платонов).

При поясненні будь-яких психічних явищ особистість виступає як воєдино зв'язана сукупність внутрішніх умов, через які переломлюються всі зовнішні впливи (у ці внутрішні умови включаються й психічні явища - психічні властивості й стани особистості). (С.Л. Рубинштейн).

Аналіз різних визначень особистості дозволяє виділити інваріантне ядро її основних характеристик. Особистість - це конкретна людина в сукупності приналежних йому психічних властивостей і якостей, що характеризують його як члена певного суспільства і як індивідуальність. Особистість з'являється тільки з виникненням у людини свідомості й самосвідомості. Особистість - це поняття, що позначає, по-перше, людини як суб'єкта відносин і свідомої діяльності й, по-друге, стійку систему соціально-значущих рис, що характеризують індивіда як людини того або іншого суспільства або спільності. У психології під особистістю розуміється деяке ядро, що інтегрує початок, що зв'язує воєдино різні психічні явища індивіда й придающеє його поведінці відповідну послідовність, розумність і стійкість. Поняття "особистість" і "індивід" перебувають у тісній єдності, однак, вони не тотожні. Тому можливі факти існування індивіда, що не є особистістю. Ця обставина підтверджується досвідом вивчення людей, вихованих тваринами.

В 1976 році мисливці виявили череду мавп недалеко від озера Танганьїка й почали вилов тварин, у їхні руки потрапила здичавіла дитина, що не встигла вчасно сховатися від звіроловів. Хлопчика назвали Джон. Джонові було чотири роки, з яких, на думку вчених, більшу частину провів у тропічному лісі серед мавп. Поява його в череді залишилося загадкою. Його поводження й звички повністю відповідали мавпам, у нього відсутня людська мова. Джон не може користуватися ложкою й мискою, людський одяг для нього незвична. Звикання до людського життя йде дуже важко.

Особистість завжди є представником суспільства або спільності. Разом з тим особистість виступає не тільки в ролі об'єкта, що сприймає впливу навколишнього середовища (як соціального макросередовища, так і мікросередовища), але й у ролі активного діяча й творця, що відбивають її індивідуальність.

Людська діяльність є джерелом розвитку особистості. У діяльності відбивається творча роль особистості, що дозволяє змінювати не тільки умови свого існування, але й власна свідомість, тобто власну психічну сутність. Внутрішня психічна діяльність особистості, її психологічні процеси, властивості й стани є продуктом присвоєння або інтеріоризації зовнішньої практичної діяльності.

Найважливішими характеристиками особистості є свідомість і самосвідомість. Свідомість містить у собі знання про навколишній світ, переживання різних життєвих подій і власних учинків, відносини до інших людей, що проявляються у вигляді мотивів, установок і стереотипів поводження. Самосвідомість є особливою формою усвідомлення людиною самого себе й своєї сутності, що проявляється у вигляді самосприйняття, самооцінки й самоконтролю. Самосвідомість виділяє особистість людини серед інших живих істот, тому що тільки їй властива здатність обертати психічну діяльність на саме себе, свій внутрішній мир, формувати образ "Я". Самосвідомість припускає розрізнення свого внутрішнього миру (образ "Я") і того, що оточує особистість (образ "НЕ Я"). Самосвідомість кожної людини розвивається від більше елементарних форм (самовідчуття, самосприйняття) до більше складного (самопізнання, самооцінка, саморефлексія).

Велике значення для поводження особистості представляє самооцінка. Самооцінка пов'язана з рівнем домагань особистості, що проявляється в ступені труднощів цілей, які людина ставить перед собою. Дуже важливо в особистості формувати адекватний своїм можливостям рівень домагань, що, в остаточному підсумку, визначає її самоповагу. У. Джемс відзначав що "достаток собою в житті визначається відношенням наших дійсних здатностей до потенційним, передбачуваним - дробом, у якій чисельник виражає наш дійсний успіх, а знаменник - наші домагання:

Становлять інтерес типологічні теорії особистості. Ще на початку ХХ століття У. Джемс відзначав, що поняття "особистість" можна підрозділити на складені елементи, які, у свою чергу, підрозділяються на три класи: фізична особистість, соціальна особистість і духовна особистість.

Э. Шпрангер в 1922 році запропонував наступну типологію особистостей:

1) теоретична людина (у нього основна установка - пристрасть до проблем, неясним питанням, їхньому пізнанню й поясненню);

2) економічна людина (у цієї категорії індивідів - головне - мотив корисності, досягнень у діяльності);

3) естетична людина (для нього істотним є власне світорозуміння, краса духу, дбайливого відношення до природи й т.д.);

4) соціальна людина (для нього характерним є соціальна спрямованість діяльності, зовнішні прояви, прагнення до контактів і т.п.);

5) політична людина (для нього головне - влада як основна цінність, прагнення свою орієнтацію зробити провідними мотивами інших людей і т.д.);

6) релігійна людина (для цього типу людини - головне переживання вищих цінностей душі, містичне єднання з богом).

Видатний вітчизняний психофізіолог І.П. Павлов (залежно від зв'язку між другими й першої сигнальними системами) виділив три типи особистостей:

а) тип художній (перевага першої сигнальної системи й творчої емоційності);

б) тип розумовий (перевага другої сигнальної системи й словесно-абстрактного мислення);

в) тип змішаний, середній - урівноважене відношення обох сигнальних систем. (Перша сигнальна система представлена безумовними, уродженими рефлексами, друга - умовними, придбаними в процесі життя, придбання досвіду, виховання й формування особистості)

У психології Е. Кречмер і В. Шелдон висловлювали ідею про відмінності в психічній сфері індивідів залежно від їхньої статури. Їхні погляди утворили так звану конституціональну теорію поводження особистості. В. Шелдон на основі 4000 фотографій (попереду, профіль і позаду) студентів Гарвардського університету й аналізу їхнього поводження обґрунтовував три морфологічні системи:

1) ектоморфний тип - високі й худі люди, які на його думку є боязкими, загальмованими, схильними до самітності й розумової діяльності індивідами;

2) мезоморфний тип - сильні мускулисті люди, схильні до високої динаміки в поводженні й домінуванню над іншими людьми;

3) ендоморфний тип - невисокі люди з ознаками тучності, які схильні до товариськості, спокою й гарному настрою.

Гіпотези В. Шелдона ретельно перевірялися іншими дослідниками, які прийшли до наступних висновків:

а) люди, що знають про стереотипи поводження повн або сухорлявих, поводяться відповідно до очікувань навколишніх;

б) у цілому загальні тенденції, по Шелдону, виявилися вірні, але не всі залежності так виразні, як спочатку передбачалося;

в) у певних видах діяльності (наприклад, у спорті) особи, що досягли високих результатів, мали специфічні характеристики статури.

Дж. Роттер обґрунтував ідею про існування экстернального й інтернального локусу контролю в різних людей. Індивіди з екстеріальним локусом (місцем, способом) контролю, в основному, у своєму поводженні розраховують на удачу, на випадок, допомогу інших осіб і т.д. Люди з інтернальним локусом контролю розраховують тільки на свої сили, а промахи, помилки й невдачі пояснюють власними недоліками в діяльності й поводженні.

Пояснення поводження особистості й формування пропонує чітке розуміння джерел і рушійних сил її розвитку. У зв'язку із цим історично в психології зложилося кілька підходів у рішенні питання про рушійні сили, джерела розвитку й становлення особистості. Біогенетична концепція виходить із тієї обставини, що розвиток особистості визначається біологічним, переважно спадкоємним фактором. Звідси розвиток особистості малоуправляемо й носить мимовільний і спонтанний характер. Соціогенетична концепція розуміє розвиток особистості як результат прямих впливів навколишнього соціального середовища, як копію цього середовища. При цьому абсолютно ігнорується власна активність особистості, її зусилля по самовихованню й роботі над собою. Концепція двох факторів пропонує механічне об'єднання й взаємодія двох факторів (середовища й спадковості). Тобто вона обґрунтовується на однаковому обліку в розвитку особистості й фактора біологічного, спадкоємного й фактора середовища.

Здається, що позиції, викладені в цих концепціях мають потребу в уточненні. Безумовно, біологічний фактор є найважливішою передумовою розвитку особистості, але вирішальна роль належить її соціальному досвіду, придбаним знанням, умінням і навичкам. У процесі розвитку особистості змінюються її потреби й можливості їхнього задоволення. Це протиріччя між потребами й можливостями задоволення представляє рушійну силу розвитку особистості. Джерелом активності особистості є її потреби, що визначають її діяльність у напрямку, що веде до їхнього задоволення. Спонукуючи особистість до певної активності, потребі не є чимсь споконвічно даним людині, а формуються в процесі виховання, у широкому змісті в процесі соціалізації, а їхнє задоволення виступає у вигляді активної цілеспрямованої діяльності. У сучасній психології часто говориться про ієрархії потреб людини або щаблях їхнього розвитку (А. Маслоу). Ця ієрархія має такий вигляд.

А. Маслоу стверджує, що поки незадоволено нижчі потреби, вищі залишаються для особистості порівняно нецікавими й з підвищенням рівня потреб підвищується готовність до великої активності. Вищий рівень потреб - самоактуалізація - являє собою "здійснення самого себе", знаходження свого місця в житті й досягненнях високих результатів у цікавій для себе діяльності. Це є самовираження, самореалізація особистості в житті.

Мотиви конкретизують, являючи собою конкретні спонукання до цілеспрямованої діяльності, здатної задовольнити актуальні потреби. Мотиви діяльності ведуть до вироблення певної програми, планів по реалізації конкретних дій з метою досягнення намічених цілей.

Численні властивості можуть бути узагальнені й зведені в цілісну структуру особистості. Відомий вітчизняний психолог С.Л. Рубінштейн, узагальнивши наявні походи й погляди на проблему особистості, виразив коротко своє розуміння її структури в трьох аспектах:

ѕ що людина хоче (потреби, мотиви, інтереси, цінності, ідеали й т.д.);

ѕ що він є (характер, здатності й т.д.);

ѕ що він може (досвід, уміння, знання й т.д.).

У психології добре відома динамічна функціональна структура особистості, запропонована професором К.К. Платоновим. Структура особистості складається із чотирьох підструктур:

1. спрямованість, що включає в себе переконання, світогляд, ідеали, схильності, інтереси, бажання;

2. досвід, що включає в себе звички, уміння, навички, знання;

3. психічні процеси, у які входять пам'ять, воля, почуття, сприйняття, мислення, відчуття, емоції;

4. темперамент, що складається з основних характеристик темпераменту, а також з полових, вікових і патологічно обумовлених властивостей.

Характер і здатності, на думку К.К. Платонова, не входять у зміст чотирьох позначених підструктур. Але, перебуваючи за їх межами, характер і здатності істотно залежать від елементів підструктур і відчувають на собі їхній вплив.

2. ПСИХІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ

Психічна діяльність особистості містить у собі різні характеристики пізнавальних, емоційних і вольових явищ. Важливе значення для орієнтації в навколишньому світі, прийняття рішень мають пізнавальні процеси, у число яких включаються відчуття, сприйняття, пам'ять, мислення й уява. Відчуття - найпростіша форма психічного відбиття, що забезпечує пізнання людиною окремих властивостей предметів і явищ. Анатомо-фізіологічний апарат, призначений для прийому впливів подразників із зовнішнього й внутрішнього середовища й переробки їх у відчуття, І.П. Павлов назвав аналізатором. Будь-який аналізатор складається із трьох частин:

1) рецептора (периферичного органа), спеціалізованого органа почуттів, у якому певного виду вплив енергії трансформується в нервовий процес;

2) чутливих нервів або аферентних нервових провідних шляхів, по яких порушення передається в центральний відділ аналізатора - мозок;

3) центр аналізатора - спеціалізовані ділянки кори головного мозку.

Відповідна реакція на виробництво конкретних дій передається по аферентному нервовому провідному шляху. Різні види відчуттів (зорові, слухові, нюхові, смакові й ін.) мають своє представництво в корі головного мозку. Рівень чутливості людини залежить від нервової системи людини й стану аналізаторів, а також від порогів відчуттів. Мінімальна величина подразника, що викликав тільки-но помітне відчуття називається нижнім порогом, а максимальна величина подразника, ще зухвалого відчуття даного виду - верхнім порогом.

Відчуття характеризуються такими властивостями, як якість, інтенсивність, тривалість і просторова локалізація подразників. Розрізняють дві основні форми зміни чутливості. Одна із цих форм залежить від умов середовища й називається - адаптацією, а інша форма пов'язана з умовами стану організму й називається сенсибілізацією. При адаптації чутливість змінюється убік як підвищення, так і зниження її, а при сенсибілізації чутливість міняється тільки убік підвищення, відзначають взаємодію відчуттів різних модальностей (слух, зір і ін.) і вплив їхній один на одного. Це перенос якостей відчуттів одного виду на інше одержав назву синестезії (наприклад, світломузика).

Під сприйняттям розуміється процес цілісного психічного відбиття особистістю предметів і явищ при їхньому безпосередньому впливі на органи почуттів. За допомогою сприйняття людина одержує цілісний образ про іншу людину, предмет або подію. Ефект цілісного відбиття предметів і явищ досягається шляхом взаємодії системи аналізаторів. Тому говорять, що сприйняття являє собою результат складної аналітико-синтетичної діяльності людини. До основних властивостей сприйняття ставляться: предметність, цілісність, константність, свідомість, вибірковість, структурність. Сприйняття залежить від досвіду, особливостей особистості, професії й т.д. Така залежність сприйняття називається апперцепцією. Сприйняття тісним образом пов'язане з мисленням. Перекручене відбиття навколишньої дійсності називається ілюзією сприйняття. Ілюзії залежать від досвіду людини, особливостей і стану в цей момент його аналізаторів, емоційного стану, дефектів органів почуттів та ін.

Пам'яттю називається психічне явище, що полягає в закріпленні, збереженні й відтворенні індивідом минулого досвіду. У число основних процесів пам'яті входять запам'ятовування, збереження, відтворення, а також забування раніше закріпленого. Виділяють основні типи пам'яті:

1) по характері психічної активності - рухову, емоційну, образну, словесно-логічну;

2) по ступені вольових зусиль для запам'ятовування - довільну, мимовільну;

3) по тривалості закріплення й збереження матеріалу - оперативну, короткочасну й довгострокову;

4) по способі запам'ятовування матеріалу - механічну й значеннєву.

Установлено, що на продуктивність пам'яті впливають суб'єктивні (тип запам'ятовування, що передує досвід, установка й інтерес індивіда, стан організму) і об'єктивні (кількість матеріалу, що запам'ятовує, свідомість, связність, зрозумілість, наочність, ритмічність запам'ятовування матеріалу, а також навколишнє оточення при запам'ятовуванні) причини. Процес запам'ятовування має певні стадії, етапи. От як виглядають етапи логічного запам'ятовування: усвідомлення мети запам'ятовування - розуміння змісту що запам'ятовує - аналіз матеріалу - виявлення найбільш істотних думок - узагальнення - запам'ятовування цього узагальнення. Індивідуальні розходження людей у пам'яті виявляються в різній швидкості запам'ятовування, у міцності збереження матеріалу й легкості його відтворення.

У психології пам'яті виділяють мнемоніку, тобто сукупність прийомів, що полегшують запам'ятовування. Можна сформулювати кілька правил мнемоніки. Правило розподілу повторень рекомендує при завчанні об'ємного матеріалу прочитати його вголос або про себе кілька разів. Після цього, хоча ще матеріал не засвоєний, треба прийнятися за інші справи, а остаточно довчити його на другий або третій день. Це правило забезпечує міцність запам'ятовування й відтворення матеріалу через значний проміжок часу (місяць, кілька місяців, рік). Правило чергування запам'ятовування із пригадуванням говорить, що, наприклад, після читання письмового матеріалу, треба закрити зошит або книгу й постаратися пригадати зміст. Це активізує значеннєву пам'ять. Правило розмаїтості навантаження при запам'ятовуванні вимагає чергувати досліджуваний матеріал стосовно до конкретних проблем, темам, навчальним предметам і т.д.

Мислення - це найбільш узагальнена й опосередкована форма пізнання індивідом дійсності, що виникає в проблемній ситуації й установлює істотних зв'язках між пізнаваними об'єктами. Проблемна ситуація характеризується тим, що попередні форми психічного відбиття (відчуття, сприйняття, пам'ять) не дозволяють її чітко пізнати й виникає необхідність у рішенні завдань, пов'язаних з інтелектуальною діяльністю. Мислення використає такі прийоми, як аналіз, синтез, порівняння, узагальнення. Продукти мислення виражаються в судженнях, поняттях і умовиводах. У психології виділяють наступні види мислення:

1) за формою - наочно-діюче, наочно-образне й абстрактно-логічне;

2) по характері розв'язуваних завдань - теоретичне й практичне;

3) по ступені розгорнення - дискурсивне (розумове, логічне) і інтуїтивне;

4) по ступені новизни й оригінальності - репродуктивне (відтворююче) і продуктивне (творче);

5) по способі організації розумових дій - дедуктивне (знаходження логічного виходу при мисленні від загального до частки) і індуктивне (логічний вихід у процесі мислення від часткового до загального).

Ефективність мислення залежить від якостей розуму, інтелекту особистості. Продуктивність розуму визначається наступними його якостями: швидкістю, творчістю, широтою, гнучкістю, глибиною, ініціативністю, критичністю й кмітливістю.

Уява "працює" паралельно з мисленням у проблемних ситуаціях. У цьому спостерігається між ними подібність. Відмінність полягає в тім, що психічна розумова діяльність розвивається на основі понять, а уява існує у формі конкретних образів. Існує також відмінність уяви від пам'яті. Пам'ять ґрунтується на поновленні, відтворенні образів, а уява - на перетворенні, трансформації образів. У результаті можна зробити висновок, що уява - пізнавальний психічний процес, заснована на створенні нових образів з обліком раніше сформованих подань. Розрізняють довільне (навмисне) і мимовільне (ненавмисне), репродуктивна й творча уява. Як прийоми створення системи нових образів уява використає наступні прийоми: аглютинацію (створення нових образів за допомогою "склеювання" наявних образів - приміром, кентавр, тобто людино-кінь); гіперболізацію (збільшення або зменшення предметів, а також зміна окремих частин); акцентуацію; типізацію й схематизацію.

Важливе значення для організації пізнавальної психічної діяльності грає увага. Увага являє собою орієнтацію й зосередженість свідомості людини на певних об'єктах або явищах при одночасному відволіканні від інших. Установлено основних факторів, що сприяють залученню уваги:

а) характер подразника (сила, новизна, контраст і т.п.);

б) відношення подразника до потреб особистості, тобто те, що відповідає потребам, приверне увагу насамперед;

в) структурна організація психічної діяльності спостерігачем (об'єднані об'єкти сприймаються легше, ніж безладно розкидані).

Виділяють три види уваги: мимовільне, виникаюче на основі дії сильного, значимого подразника; довільне, пов'язане з постановкою завдання на спостереження й певні вольові зусилля, що виникають після свідомого входження в діяльність і виниклого у зв'язку із цим інтересу. До основних якостей уваги ставляться:

ѕ концентрація - ступінь і інтенсивність зосередженості уваги людини на об'єкті;

ѕ обсяг - число об'єктів, що можуть бути охоплені увагою одночасно (установлено, що при сприйнятті безлічі простих об'єктів букв, фігурок і т.п. - в інтервалі часу 0,07-0,1 секунди обсяг уваги в дорослої людини дорівнює в середньому 5-7 елементів);

ѕ стійкість - тривалість збереження інтенсивної уваги на об'єкті (виявлено, що однієї з особливостей уваги є його коливання (флуктуації), які відбуваються мимоволі. Наприклад, коливання уваги при сприйнятті так званих двоїстих зображень, при пасивному сприйнятті й т.д.);

ѕ перемикання - навмисний перенос уваги з одного об'єкта на іншій;

ѕ розподіл - можливість індивіда втримувати в сфері уваги одночасно кілька об'єктів.

Часто в психології говорять про розлади уваги, обумовлених рядом особистісних особливостей людини. До таких розладів відносять неуважність, пасивність уваги й, навпаки, надзвичайну лабільність, рухливість уваги, постійний швидкий перехід від одного об'єкта сприйняття до іншого.

У довгому шляху еволюції людини емоції завжди відігравали роль засобу для забезпечення найбільш успішного й швидкого задоволення потреб. Емоції відбивають ті відносини, які складаються в особистості з окремими об'єктами відбиття, з іншими людьми. Роль емоційних явищ у житті людини велика, вони прямо пов'язані із задоволенням або незадоволенням його потреб. Емоції - це реакції людини на вплив внутрішніх і зовнішніх подразників, що мають яскраво виражене суб'єктивне фарбування. На відміну від пізнавальних явищ (сприйняття, пам'яті, мислення), для яких працюючими "одиницями" психіки є образи, поняття, подання, емоції виражаються у вигляді переживань людини із приводу того або іншого об'єкта, події, поводження інших людей. Емоції виконують дві основні функції: сигнальну (виділення людиною із зовнішнього миру значимих для задоволення потреб людини об'єктів або, навпаки, об'єктів, що представляють погрозу для безпеки) і регулятивну (емоції можуть переводити активність людини в інший режим, наприклад, утома, стомлення може бути знято емоціями страху або небезпеки й т.д.). Можна проводити наступну класифікацію емоцій по різних підставах:

1) по впливі на діяльність - стенічні (підвищувальні продуктивність діяльності) і астенічні (знижуючи результати діяльності);

2) по виразності сигнальної функції - негативні, позитивні, амбівалентні (одночасно утримуючі негативні й позитивні переживання, наприклад, любов і ненависть одночасно), невизначені (подив, здивування й т.д.);

3) по змісту залежно від об'єкта переживання - моральні, практичні (пов'язані з діяльністю), інтелектуальні (пов'язані з пізнанням), естетичні;

4) по інтенсивності емоційних проявів - емоційна врівноваженість, емоційна імпульсивність, емоційна лабільність (швидка зміна одних емоцій іншими);

5) за формою прояву - настрій, афект, стрес, пристрасть.

Настрій - рівнодіюча багатьох емоцій, відрізняється тривалістю, стійкістю, утворить як би емоційне тло для інших психічних явищ (мотиваційних, пізнавальних, вольових).

Афект - переживання, що протікають короткочасно, бурхливо, зовні виражені в певних моторних актах і зовнішні причини, що мають певні, і приводи для виникнення (наприклад, погроза п'яного чоловіка відносно дружини в присутності неповнолітньої дочки й демонстрація їм сокири в руці привела до того, що дочка наносить кухонним ножем удар у груди батька й убиває його. Тут можна припускати їсти всі підстави для констатації стану сильного щиросердечного хвилювання або фізіологічного афекту). При афекті спостерігається явище "звуження свідомості" у людини, тобто різкого зниження рівня самоконтролю й вольової регуляції. Стан сильного щиросердечного хвилювання або афекту враховуються в карному законі при кваліфікації злочинів і призначенні покарання.

Пристрасть - сильні й тривалі емоції, цілеспрямовані на певний об'єкт (наприклад, пристрасть до накопичення) або на іншу людину, що виражаються в прояві любові, прихильності й т.д.

Стрес (стресовий стан) - найчастіше під ним розуміються негативні переживання, пов'язані з наявністю стрес-фактора (невизначеність ситуації, небезпека, відповідальність, дефіцит інформації й т.п.). Негативні переживання, з яким зв'язаний стрес викликають у людини напруженість, депресивні явища, негативно впливають на стан здоров'я й продуктивність діяльності. Тому кожний психологічно грамотна людина повинен уміти управляти стресом і знімати негативні емоційні переживання. Наприкінці дійсного навчального посібника приводяться психологічні рекомендації з керування своїм поводженням і стресом.

Кожна людина може бути щасливий, уміючи управляти своїми емоціями. Учені Гарвардського університету в США в результаті багаторічного експерименту й спостереження за великою групою випускників університету сформулювали універсальний "рецепт щастя", що складає в наступному: необхідно виховувати в себе вміння зустрічати лихо, ніколи не впадати в озлобленість, не винити інших, не накопичувати приклади несправедливості долі, не стимулювати бадьорість, але й не перетворюватися в скиглія, що досаждає всім скаргами на життя. Не можна ставитися до неприємностей пасивно. Прагнення до їхнього подолання саме по собі містить протиотрута від депресії. Реакція дорослої людини на конфлікт, на важку ситуацію завжди повинна бути осмисленої й зваженої. Не можна піддаватися першому імпульсу. Коротше кажучи, шлях до емоційного комфорту й щастя дуже просте - це прагматичне й реалістичне відношення до життя.

Воля - психічне явище, що проявляється в здатностях індивіда до свідомого вибору дій, пов'язаних з подоланням зовнішніх і внутрішніх перешкод і досягненням поставленої мети. Вольова дія складається з ряду взаємозалежних етапів: визначення мети й прагнення її досягти - усвідомлення можливостей для досягнення мети - поява мотивів, що підкріплюють або заперечують ці можливості - боротьба мотивів і вибір - прийняття однієї з можливостей для досягнення мети - здійснення ухваленого рішення. Існують прості й складні вольові дії. У простому вольовому акті спонукання до дії, практично, автоматично переходить у самодію. Складній вольовій дії властиві всі конкретні етапи, позначені вище. Психічними компонентами волі є мета, мотив, вибір рішення, вольове зусилля по досягненню поставленої мети. Вольові дії особистості залежать від наявності в індивіда різноманітних вольових якостей: цілеспрямованості, наполегливості, витримки, рішучості, ініціативності, самостійності, організованості, дисциплінованості, сміливості, ретельності й ін.

3. ІНДИВІДУАЛЬНО - ТИПОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ОСОБИСТОСТІ

У психології, коли говорять про індивідуально-типологічні характеристики особистості, звичайно мають на увазі такі явища як темперамент, характер і здатності. Темперамент - це властивість особистості, що характеризує динаміку протікання психічних процесів і діяльності. Слово темперамент увів в оборот давньогрецький лікар Гіппократ (V - IV cт. до н.е.). Він розумів під ним властивість, що визначає індивідуальні розходження людей і залежить від пропорцій 4-х рідин у тілі: крові (по лат "сангве"), лімфи (з грец. "флегма"), жовчі (з грец. "холе") і чорної жовчі (з грец. "мелана холе"). Перевага однієї з рідин відповідало певному темпераменту. Назва типів темпераменту збереглися до наших днів (сангвінік, флегматик, холерик, меланхолік). У той же час варто враховувати, що утворення темпераментів у сучасній психології пояснюють зовсім по-іншому. Доведено, що в основі кожного типу темпераменту перебувають особливості нервової системи людини, властивості цієї нервової системи.

Експериментально були виділені наступні властивості нервової системи людини: сила, що проявляється у витривалості, працездатності нервової системи й певним чином характеризує процеси порушення й гальмування (тому виділяють сильний і слабкий типи нервової системи); урівноваженість, що характеризує оптимальне співвідношення процесів порушення й гальмування; рухливість, що полягає в характеристиці швидкості руху нервових процесів по корі головного мозку. Видатний вітчизняний психофізіолог І.П. Павлов показав, що кожному типу темпераменту відповідає своє сполучення властивостей нервової системи: флегматик - сильний, урівноважений, інертний тип нервової системи;

ѕ сангвінік - сильний, урівноважений, рухливий тип нервової системи;

ѕ холерик - сильний, неврівноважений, рухливий тип нервової системи;

ѕ меланхолік - слабкий тип нервової системи.

До основних психологічних характеристик темпераменту ставляться:

а) сенситивність (чутливість), що розкриває картину того, яка найменша сила зовнішніх впливів викликає психічні реакції особистості і яка швидкість цього реагування;

б) реактивність, що показує ступінь і інтенсивність мимовільних реакцій індивіда на внутрішні й зовнішні подразники (критику, погрозу й т.д.);

в) активність, що характеризує ступінь енергійності, працездатності людини в діяльності, його вміння переборювати перешкоди, цілеспрямованість, наполегливість, зосередженість на діяльності й т.д.;

г) співвідношення реактивності й активності, що розкриває картину того, від чого залежить діяльність особистості - від випадкових зовнішніх і внутрішніх обставин, настроїв, випадкових подій або від свідомо поставлених цілей, життєвих прагнень, планів і т.д.;

д) темп реакцій, що характеризує швидкість дій, рухів, швидкість мови, розуму, спритність і т.д.;

ж) екстравертированність;

з) інтровертированність;

ї) пластичність, що характеризує легкість адаптації людини до нових і несподіваних ситуацій, гнучкість поводження;

к) ригідність, що показує схильність індивіда до відсталого поводження, що встоялися звичкам і стереотипам життя, інертність.

Точні й короткі характеристики дає різним типам темпераменту видатний вітчизняний психолог Б.М. Теплов:

Холерик - людина швидка, іноді навіть рвучка, із сильними почуттями, що яскраво відбиваються в мові, міміці, жестах; нерідко - запальна, схильна до бурхливих емоційних спалахів;

Сангвінік - людина швидка, рухлива, що дає емоційний відгук на всі враження; почуття ії безпосередньо відбиваються в зовнішнім поводженні, але вони не сильні й легко поміняють одне інше.

Меланхолік - людина, що відрізняється порівняно малою розмаїтістю емоційних переживань, але великою силою й тривалістю їх; вона відгукується далеко не на всі, але коли відгукується, то переживає сильно, хоча мало виражає в поза свої почуття;

Флегматик - людина повільна, урівноважена і спокійна, яку нелегко емоційно зачепити й неможливо вивести із себе.

4. КРИТЕРІЇ ОЦІНКИ ТЕОРІЇ ОСОБИСТОСТІ

Як при наявності величезної кількості альтернативних теорій особистості оцінювати відносні достоїнства кожної з них? Як, не зачіпаючи питання про їх пояснювальну й прогностичну функцію, вирішувати, завдяки чому одна теорія краще інший? Для систематизованої оцінки теорій особистості використаються шість основних критеріїв. У науковому співтоваристві досягнуть консенсус щодо оцінки теорії особистості: вона може бути оцінена позитивно в тому випадку, якщо задовольняє кожному з перерахованих нижче критеріїв. У заключній главі ми почнемо порівняльний аналіз всіх теорій, що обговорювалися в книзі, відповідно до даних критеріїв.

Верифицируемість

За даним критерієм теорія оцінюється позитивно в тім ступені, у який її положення відкриті для перевірки, здійснюваної незалежними дослідниками. Це означає, що теорія повинна бути сформульована таким чином, щоб концепції, що втримуються в ній, пропозиції й гіпотези були визначені ясно й недвозначно й логічно зв'язані один з одним. При такому викладі теорії її емпіричні висновки легко обґрунтовуються логічно й перевіряються у формальному дослідженні. Для ілюстрації цього правила уявимо собі, що ми хочемо обґрунтувати твердження Альфреда Адлера про те, що в дитят-первістків, коли вони стають дорослими, сильніше виражена мотивація досягнення, чим у народжених по рахунку другими, третіми й далі. Першим щаблем в обґрунтуванні гіпотези буде підбор відповідної групи суб'єктів для проведення дослідження. Далі, ми повинні будемо попросити кожного обстежуваного повідомити, яким по рахунку дитиною в родині він народився. Набагато складніше виміряти таку змінну, як досягнення. Скажемо, ми можемо просто запропонувати випробуваним оцінити рівень їхніх інтелектуальних досягнень по показниках академічної успішності. Або можна спостерігати за їхнім прагненням до успіху під час навчання. Можна також запропонувати їм скласти самозвіт, що дозволить нам оцінити індивідуальні розходження в мотивації досягнення. При всім різноманітті можливостей необхідно відзначити наступний момент: гарна теорія повинна виробляти перевіряють гипотезы, що. Ніж більше точною мовою викладена теорія, тим легше виконати ця умова.

Хоча ця вимога так легко усвідомити, персонологам виявляється надзвичайно важко забезпечити навіть помірну емпіричну підтримку своїх теоретичних позицій. Це не означає, що теорії особистості не здатні породжувати перевіряють гипотезы, що, але більшості теоретичних концепцій все-таки бракує критичного експерименту. Проте, гарна теорія повинна містити перевіряють гипотезы, що, про взаємозв'язки між феноменами. Теорія, що неможливо підтвердити або спростувати, - це погана теорія. Вона виявляється марної для будь-якої практичної мети.

Евристична цінність

Для психолога емпіричної орієнтації питання про те, у якому ступені теорія стимулює вчених проводити подальші дослідження, має першорядне значення. Теорії особистості надзвичайно сильно розрізняються по своїй здатності задовольняти цій вимозі. Деякі з найбільш спірних теоретичних визначень особистості, такі, наприклад, як гуманістична теорія Еріха Фромма й теорія особистісних конструктів Джорджа Келлі, дають мінімальний імпульс для подальшої дослідницької діяльності усередині самої психології. Подібне положення справ звичайно є результатом того, що теоретик не зумів дати робоче визначення своїм концепціям, тобто не встановив, за допомогою яких операцій вони можуть бути обмірювані або з якими спостережуваними характеристиками поводження вони співвідносяться. Звичайно, компетентні послідовники видатного теоретика можуть підвищити евристичну цінність теорії шляхом перекладу базисних концепцій у таку форму, що дасть поштовх дослідницької активності.

Внутрішня погодженість

У цьому критерії укладена наступна умова: теорія повинна бути вільна від внутрішніх протиріч. Тобто гарна теорія повинна пояснювати несхожі між собою феномени, додержуючись внутрішньо логічного методу. теорія, Що Заслуговує уваги, також повинна складатися з положень і визначень, які послідовно погодяться один з одним. У цілому, теорії особистості цілком задовольняють цьому стандарту, і в тих випадках, коли виявляються суперечні один одному пророкування, їхні джерела звичайно можна простежити в недорозумінні дослідником вихідних положень теорії. Маючи ряд гіпотез про природу людини, цілком можливо вивести теорію особистості, концепції й положення якої логічно погодяться між собою.

Ощадливість

Теорію також можна оцінювати з позиції кількості концепцій, необхідних для опису й пояснення подій у межах сфери охоплення даної теорії. Відповідно до принципу ощадливості, більше прості й більше чіткі пояснення переважніше більше складних. Інакше кажучи, чим меншу кількість концепцій і припущень потрібно даної теорії для пояснення якого-небудь феномена, тим вона краще. І навпаки, за інших рівних умов, теорія, що містить надлишкову кількість концепцій і припущень, розглядається, у цілому, як невдала.

На жаль, не існує простих і однозначних правил оцінки економічності теорії. Економічність - суб'єктивний критерій, оскільки наявний на сьогоднішній день обсяг знань про різні аспекти особистості далеко не повний. Більше того, теорія, що виглядає сьогодні економічної, може виявитися нездатної пояснити майбутні відкриття. Проте, гарна теорія не повинна містити надлишкового теоретичного багажу.

Широта охоплення

Цей критерій ставиться до широти й розмаїтості феноменів, охоплених теорією. Ніж більше багатобічної є теорія, тим на більшу сферу поведінкових проявів вона поширюється. Таким чином, всебічна теорія переважніше вузької й обмеженої. Ще одне достоїнство всебічної теорії полягає в тому, що вона може бути використана як логічний каркас для об'єднання й включення в себе нових, розрізнених фактів, установлених у спостереженні або експерименті. У той час як деякі персонологи створюють широкомасштабні теорії, інші уступають їм щодо цього. Опора на певний ряд положень про природу людини допомагає забезпечити внутрішню погодженість, але в той же час приводить до звуження сфери наукового інтересу теоретика до обмеженого діапазону поведінкових реакцій. На жаль, не існує лакмусового паперу, що дозволяє встановити відносну значимість кожної теорії, оскільки найчастіше не ясно, наскільки основним насправді є даний феномен для розуміння поводження. Сьогоднішні дослідження із зовні простих проблем можуть породити нові сміливі здогади в майбутньому. Відповідно, ми повинні з відомою обережністю судити про достоїнства теорії особистості, якщо як критерій оцінки використається тільки одна широта охоплення.

Функціональна значимість

Останній із критеріїв визначення гарної теорії складається в її здатності допомогти людям зрозуміти їхнє повсякденне поводження. Теорія повинна також допомагати людям вирішувати їхньої проблеми. Цілком природно, що фактично всіх нас залучає можливість довідатися якнайбільше про себе й про оточуючих нас людях. Дійсно, основна цінність теорії особистості для непрофесіонала полягає в її здатності пролити світло на нього самого й на його міжособистісні відносини. Знання внутрішніх і зовнішніх закономірностей, отримане нами від дослідників особистості, може істотно збагатити наше розуміння й оцінку нюансів людських учинків. Ми сподіваємося, що читачі знайдуть у кожному теоретичному напрямку, представленому в книзі, щось дійсно важливе для себе.

Наведені вище критерії - верифицируємість, евристична цінність, внутрішня погодженість, ощадливість, широта охоплення й функціональна значимість - становлять основу для оцінки кожної теорії особистості, а також дають можливість зрозуміти, чому одна теорія переважніше іншої. При порівнянні достоїнств і недоліків теорій треба, однак, вирішити два питання. Питання перший: чи йде мова в порівнюваних теоріях про тих самих феномени? Кожна із двох теорій, адресованих до тим самим форм поводження, може бути оцінена з позиції шести перерахованих вище критеріїв. У той же час нам не треба неодмінно вибирати одну із двох, оскільки обидві можуть у майбутньому стати джерелом плідних ідей. Існує також можливість того, що обидві теорії можуть згодом виявитися включеними в єдину, більше загальну теорію. Питання другої: чи перебувають обидві порівнювані теорії на однакових стадіях свого розвитку? Нова й усе що ще розвивається теорія може виявитися не в змозі пояснити багато феноменів, у той час як стара й устояна теорія здатна пролити світло на багато питань і проблеми, що встають при вивченні особистості. Проте, нова теорія може внести відчутний вклад у розробку раніше що не вивчалися областей і стати більше різнобічної в майбутньому. В остаточному підсумку, теорії особистості варто оцінювати на підставі того, наскільки добре вони трактують відомі нам події й у той же час чи залишають вони нам волю для осмислювання ще не вивчених привабливих можливостей.

5. ДОСЛІДЖЕННЯ Й ОЦІНКА В ПСИХОЛОГІЇ ОСОБИСТОСТІ

5.1 КОРЕЛЯЦІЙНИЙ МЕТОД

Щоб перебороти обмеження методу клінічних випадків, дослідники особистості часто використають альтернативну стратегію, відому як кореляційний метод. Цей метод прагне встановити взаємозв'язку між подіями (змінними) і усередині них. Змінна - будь-яка величина, що може бути обмірюване й чиє кількісне вираження може варіювати в переділах того або іншого континуума. Наприклад, тривожність - змінна, тому що її можна виміряти (за допомогою шкали самооцінки тривоги) і тому що люди розрізняються по ступені виразності в них тривожності. Подібним образом точність виконання завдання, що вимагає певної навички, теж є змінної, котру можна виміряти. Кореляційне дослідження можна провести, просто вимірявши рівень тривожності в деякого числа людей, а також рівень точності дій кожного з них при виконанні групою складного завдання. Якщо опубліковані результати підтвердяться в іншім дослідженні, то можна буде вважати, що суб'єкти з більше низькими показниками тривожності мають більше високі показники точності виконання завдання.

Змінними в кореляційному дослідженні можуть бути дані тестування, демографічні характеристики (такі як вік, порядок народження й соціально-економічний статус), результати виміру чорт характеру по методу самооцінки, мотиви, цінності й установки, фізіологічні реакції (такі як частота серцевих скорочень, артеріальний тиск і шкірно-гальванічна реакція), а також стилі поводження. При використанні кореляційного методу психологи хочуть одержати відповіді на такі специфічні питання, як: чи впливає вище утворення на професійний успіх у майбутньому? чи має відношення стрес до коронарної хвороби серця? є чи взаємозв'язок між самооцінкою й самітністю? є чи зв'язок між порядковим номером народження й мотивацією досягнення? Кореляційний метод не тільки дозволяє відповісти "так" або "ні" на ці питання, але також дати кількісну оцінку відповідності значень однієї змінної значенням інший змінної. Для рішення цього завдання психологи обчислюють статистичний індекс, називаний коефіцієнтом кореляції (відомий також як коефіцієнт лінійної кореляції по Пирсону). Коефіцієнт кореляції (позначається маленькою буквою r) показує нам дві речі: 1) ступінь залежності двох змінних і 2) напрямок цієї залежності (пряма або зворотна залежність).

Чисельне значення коефіцієнта кореляції варіює від -1 (повністю негативна, або зворотна залежність) через 0 (відсутність зв'язку) до +1 (повністю позитивна, або пряма залежність). Коефіцієнт, близький за значенням до нуля, означає, що дві вимірювані змінні не зв'язані скільки-небудь помітним образом. Тобто більші або малі значення змінної X не мають значимого зв'язку з більшими або малими значеннями змінної Y. Як приклад приведемо зв'язок між двома змінними: масою тіла й інтелектом. У цілому, повні люди не є значимо більше інтелектуальними або значиме менш інтелектуальними, чим більше сухорляві люди. І, навпаки, коефіцієнт кореляції +1 або -1 говорить про повну, однозначну відповідність між двома змінними. Кореляції, близькі до повних, майже ніколи не зустрічаються в дослідженні особистості, і це змушує припустити, що хоча багато психологічні змінні й зв'язані один з одним, ступінь зв'язку між ними не є настільки вуж сильної. Значення коефіцієнта кореляції в межах між +0,30 і +0,60 є загальнопоширеним у дослідженні особистості й представляє практичну й теоретичну цінність для наукового прогнозування. До значень коефіцієнта кореляції між 0 і +0,30 варто ставитися з обережністю - їхня цінність для наукових пророкувань мінімальна. На мал. 1 представлені графіки розподілу значень двох змінних при двох різних значеннях коефіцієнта кореляції. По горизонталі розташовані значення однієї змінної, а по вертикалі - іншої. Кожна крапка означає бали, отримані одним випробуваним по двох змінним.



Рис. 1 (Кожна з діаграм ілюструє різний ступінь залежності значень двох змінних. Кожна крапка па діаграмі являє собою показники випробуваного по двох змінним: a - повна позитивна кореляція (r = +1); b - повна негативна кореляція (r = -1); з - помірна позитивна кореляція (r = +0,71); d - кореляція відсутня (r = 0).)

Позитивна кореляція означає, що більші значення один змінної мають тенденцію бути пов'язаними з більшими значеннями інший змінної або малі значення однієї змінної - з малими значеннями інший змінної. Інакше кажучи, дві змінні збільшуються або зменшуються разом. Наприклад, існує позитивна кореляція між ростом і масою тіла людей. У цілому, у більше високих людей їсти тенденція мати більшу масу тіла, чим у більше низьких. Інший приклад позитивної кореляції - зв'язок між кількістю сцен насильства, які бачать діти в телевізійних передачах і їхній тенденції поводитися агресивно. У середньому, чим частіше діти спостерігають насильство по телевізорі, тим частіше вони демонструють агресивне поводження. Негативна кореляція означає, що високі значення однієї змінної пов'язані з низькими значеннями інший змінної й навпаки.

Прикладом негативної кореляції може служити зв'язок між частотою відсутності студентів в аудиторії й успішністю здачі ними іспитів. У цілому, студенти, що мали більшу кількість пропущених занять, виявляють тенденцію до одержання більше низьких оцінок на іспитах. Студенти, що мали меншу кількість пропусків, одержували більше високі екзаменаційні бали. Інший приклад - негативна кореляція між боязкістю й напористим поводженням. Особи, що одержали високі бали по показнику боязкості, мали схильність до нерішучого поводження, у той час як особи з низькими показниками боязкості проявляли себе рішучими й напористими. Чим ближче значення коефіцієнта кореляції до +1 або до -1, тим сильніше зв'язок між двома досліджуваними змінними. Так, коефіцієнт кореляції +0,80 відбиває наявність більше сильної залежності між двома змінними, чим коефіцієнт кореляції +0,30. Подібним образом, коефіцієнт кореляції -0,65 відбиває більше сильний взаємозв'язок змінних, чим коефіцієнт кореляції -0,25. Треба мати на увазі, що величина кореляції залежить тільки від числового значення коефіцієнта, у той час як знак "+" або "-", що коштує перед коефіцієнтом, просто позначає позитивна це кореляція або негативна. Так, значення r = +0,70 відбиває наявність такої ж сильної залежності, як і значення r = -0,70. Але перший приклад указує на позитивну залежність, а другий - на негативну.