Українська революція та контакти з Японією (1917-1921)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська революція та контакти з Японією (1917-1921)

С. С. Павленко

У статті вивчаються проблеми українсько-японських комунікацій протягом 1917-1921 рр. Розглянуто основні фактори, що сприяли, а також гальмували розвиток двосторонніх відносин. Наведено інформацію стосовно комунікацій між представниками країн (УНР та Японії) на офіційному рівні. Продемонстровано, що відносини між державами в революційні роки не мали системного характеру. японське консульство ашіда хітоші

Ключові слова: Ашіда Хітоші, Воблий Борис, Такаянагі Ясутаро, японське консульство в Одесі, місія майора Такахаші в Севастополі.

Pavlenko S. S. Die ukrainische Revolution und die kontakte zu Japan (1917-1921).

In dem Artikel werden die Probleme der ukrainisch-japanischen Kommunikation in den Jahren 1917-1921 untersucht. Es werden die Hauptfaktoren betrachtet, die die Entwicklung der bilateralen Beziehungen gefordert oder behindert haben, und Informationen zur Kommunikation zwischen den Vertretern beider Lander auf offizieller Ebene werden bereitgestellt (UNR, Japan). Es wird gezeigt, dass die Beziehungen zwischen der Ukraine und Japan in den revolutionsaren Jahren keinen systemischen Charakter hatten.

Stichworter: Ashida Hitoshi, Vobly Boris, Takayanagi Yasutaro, Japanisches Konsulat in Odessa, Mission von Major Takahashi in Sewastopol.

Pavlenko S. S. The Ukrainian Revolution and contacts with Japan (1917-1921).

Japan did not maintain a stable relationship with the Ukrainian governments during the revolutionary years. We can only speak of isolated instances where both sides showed interest in each other. It was the Japanese side that initiated the initial contact. In the summer of 1917, Hitoshi Ashida, an attache of the Japanese Embassy in the Russian Empire, and in the autumn, Takayanagi Yasutaro, a military observer in the Russian Empire's army, visited Kyiv. However, any official contact between Kyiv and Tokyo became impossible after the signing of the Brest-Litovsk Treaty. In the following year, Borys Voblyy attempted to serve as a representative of Ukraine in Japan. During this period, the White Army garnered significant attention from Japan, and a Japanese representative was present in Crimea and Odesa between 1919 and 1920. Despite this, they did not engage in direct communication with Ukrainian political forces. However, a representative from Sevastopol sent various reports to the Japanese capital, including information about Ukrainian events. The Tokyo government diligently researched all events and conflicts between different political forces but refrained from active participation. In the years 1920-1921, Ukrainian diplomats sought to use Japan as an intermediary to bolster their foreign policy position. They transmitted several diplomatic notes to the Tokyo government through the Japanese embassy in Rome. Regrettably, these efforts did not yield any tangible results. This situation was closely tied to the primary foreign policy objectives of both governments. Japan's focus was primarily on the Far Eastern region, and it refrained from active involvement in European affairs. Meanwhile, Ukrainian governments were primarily concerned with establishing relations with Eastern countries.

Keywords: Ashida Hitoshi, Japan, Takayanagi Yasutaro, Voblyy Borys, the Japanese consulate in Odesa, the mission of Major Takahashi in Sevastopol.

Обґрунтування проблеми

Знайомство Японії з Україною розпочалося ще у ХІХ ст. Це відбувалося як на рівні офіційних контактів, так і у формі приватних комунікацій. Так, з 1889 р. в Одесі запрацювало японське консульство. У роки російсько-японської війни багато українців, що опинилися в лавах російської імперської армії зустрілися на полі бою з представниками Країни вранішнього сонця. У 1916 р. до Японії з гастролями навідалася українська театральна трупа Кармелюка-Каменського. Звичайно, що для більшості пересічних українців Японія залишалася далекою та загадковою країною. Так само як і для токійського уряду «українське питання» було на периферії зовнішньополітичних інтересів. Після падіння Російської імперії Японія мусила активізувати свої дії, спрямовані на дослідження подій, що розгорталися в різних регіонах, на які раніше поширювалася влада Петрограду. Консульство в Одесі згорнуло свою роботу ще у 1909 р., тому токійські чиновники мали вдатися до використання інших джерел для отримання інформації. З цим була пов'язана активізація політики Токіо, націленої на спостереження за українськими подіями періоду революції (1917-1921).

Водночас проукраїнські політичні сили активно прагнули домогтися визнання своєї легітимності на міжнародному рівні та отримати військову допомогу. Серед потенційних, хоча і не першочергових союзників вони розглядали і Японію. Це мотивувало їх до налагодження відносин з Токіо.

Мета нашої роботи полягає в реконструкції загальної картини українсько-японських комунікацій періоду 1917-1921 рр. та визначенні факторів, які впливали на характер двосторонніх відносин. Для уявлення ширшої картини подій ми спробуємо звернути увагу на взаємодію Токіо як з проукраїнськими силами, так і білогвардійськими під проводом А. Врангеля, оскільки їх комунікації з Японією відбувалися саме на українських землях. Також слід зауважити, що поза предметом нашого дослідження залишилися питання контактів між Японією та українцями на Далекому Сході. Цей сюжет наведений у напрацюваннях Івана Світа [19], Окаби Йошіхіко [15] та інших дослідників і розкривають іншу сторону українсько-японських комунікацій цього періоду, яка значною мірою була продиктована японською політикою в далекосхідному регіоні.

В історичних дослідженнях ми знаходимо звернення до окремих випадків українсько-японської взаємодії в революційні роки. Історіографічна база представлена роботами українських, японських та європейських істориків. Основою для більшості праць українських науковців при висвітленні питань, дотичних до нашої проблеми дослідження, стала праця Дмитра Дорошенка «Історія України, 1917-1923 рр.», де згадувалося про візит до Києва дипломата Ашіди Хітоші Тут і далі передача власних імен з японської мови на українську за системою О. О. Коваленка [10, с. 197-215]. та генерал-майора Така- янаґі Ясутаро [8, с. 232-233]. Про ці події досить часто згадують різні науковці, які досліджували історію Української революції та дипломатичних відносин того часу. Наприклад, В. Головченко та В. Солдатенко у своїй монографії слушно зауважують, що Ашіда Хітоші став першим представником країн Антанти, який відвідав Центральну Раду, хоча ці дії не передбачали ніяких перспектив встановлення дипломатичних відносин між УНР і Японською імперією [6].

Відомий український діаспорний історик Іван Світ додав до цих сюжетів ще інформацію про діяльність в роки революції в Одесі японського консульства та вказав на наявність у 1918 р. українського представника в Японії [18, с. 26]. Багато істориків повторюють ці факти у своїх працях без наведення нових тверджень, оскільки власне проблема українсько-японських комунікацій у революційні роки не була для них центральним предметом дослідження. Але якщо візити Ашіди Хітоші та Такаянаґі Ясутаро не викликають сумнівів, то питання про консульство в Одесі не має документального підтвердження. Детально про це мова піде далі. Вимагає уточнення також інформація щодо перебування українського представника Б. Воблого у 1918 р. в Японії. Найповнішу реконструкцію його біографії надає у своїй публікації Сергій Бурдиляк [1, с. 42-47]. Однак він не наводить розгорнутої інформації щодо дипломатичної роботи представника. Перебування Б. Воблого в Японії як представника українських інтересів залишається невизначеною проблемою, оскільки крім його власних свідчень, занотованих І. Світом, складно знайти додаткову інформацію про це питання [19, с. 204].

Про дискусії в політикумі УНР щодо необхідності організації української місії в Японії пише у своїй статті Ірина Матяш. Центральним предметом її дослідження є японське консульство в Одесі. Вона розглядає це питання в ракурсі джерелознавчого аспекту. Водночас дослідниця звертає увагу і на свідчення щодо інших прикладів українсько-японських контактів, зокрема на записку радника МЗС УНР Івана Красковського, складену в грудні 1918 р., де містився ґрунтовний виклад перспектив, які могли з'явитися в разі встановлення українсько-японських відносин [13, с. 223].

Проблему контактів Японії з УНР розглядає у своїй статті Наталія Ластовець. Вона зосереджує головну увагу на ініціативах 1921 р., розкриваючи ставлення японської сторони до «українського питання» в цей час [11, с. 309-311].

Цінні відомості щодо українсько-японських комунікацій у 1917 р. включив до своєї праці Куро- кава Юдзі, який протягом 1996-1999 рр. був послом Японії в Україні. У 2002 р. він опублікував книгу «W^^^V^^Offi^: Н -- П'уЛ<^ада» («Повість про українську історію: остання велика держава Європи»). Робота презентувала історію України для япономовних читачів. Водночас тут є виклад сюжетів щодо українсько-японських комунікацій 1917 р. Автор згадує про перебування у Києві військової місії генерал-майора Такаянаґі Ясутаро та візит до української столиці Ашіди Хітоші. Особливе значення мав останній сюжет, оскільки свого часу політик написав мемуари, де знайшли своє місце і враження про Україну. Витяг із цих мемуарів Курокава включив до своєї праці [29, с. 176-180]. До проблеми перебування Ашіди в Україні звертається також у своїй статті Сумі Шіґекі, колишнього посла Японії в Україні у 2014-2018 рр. Його публікація присвячена загальному огляду історії діяльності японського консульства в Одесі. Автор справедливо доводить, що Ашіда мав негативне ставлення до «українського питання» та сприймав Україну як невіддільну частину Російської імперії [34, с. 44-69].

Теми української революції також торкається американський дослідник японського походження Куромія Гіроакі. Він доходить висновку, що невідомо достеменно, чи була Японія зацікавлена у використанні українських політичних сил, чи ні, але можна однозначно стверджувати, що в Токіо були добре поінформовані щодо ситуації в Україні. За висновком автора, Японія дотримувалася в «українському питанні» тієї самої позиції, що й більшість інших тогочасних світових держав. І як результат, Паризька конференція виявилася не готовою вирішувати все те ж «українське питання» [30, с. 195-213]. Японський дослідник Сатоші Нараока, згадуючи про події української революції, вказує на символічність того факту, що в щоденнику прем'єр-міністра Хара Такаші, який був при владі у 1918-1921 рр., немає жодного запису стосовно українських подій. Для автора це є підтвердженням того, що Україні на той час було дійсно важко зацікавити собою японців [33]. Така позиція ґрунтувалася за загальному концепті тогочасної японської зовнішньої політики, якому був притаманний слабкий інтерес до європейських подій та концентрація уваги на далекосхідному регіоні.

До джерел нашого дослідження входять матеріали японського та українського походження. Основний масив свідчень належить до документів Дипломатичного архіву МЗС Японії, які перебувають у відкритому доступі завдяки Japan Center for Asian Historical Records (далі - JACAR). Це доповіді японських дипломатів, які працювали в різних європейських країнах, щодо українських подій [26, с. 110; 38, с. 183]; рапорти вищих політиків Японії [32, с. 81-103]; а також клопотання українських дипломатів до японської сторони [37, с. 115-118]. Окрім того, японці звертали увагу на документи щодо ситуації в Україні, складені іншими державами. Це демонструє наявність обміну інформації між різними країнами щодо «українського питання» [37, с. 93-113].

Двомовний англо-японський довідник «Annual return of the foreign trade of the empire of Japan» [21-23], виданий у Токіо, містить інформацію про японську експортно-імпортну торгівлю. Цей інформаційний масив дозволяє нам визначити рівень зацікавленості Японії у розвитку економічних відносин з Україною.

Про перебування в Севастополі майора Такахаші згадує у своїх спогадах Хісатоме Йошісато (18781957), японський фахівець у сфері залізничного транспорту. Він звертає увагу на те, що японцям було досить складно підтримувати зв'язок з Кримом і повідомлення передавалися через випадкових російських офіцерів [28, с. 242].

Серед матеріалів українського походження важливі свідчення ми знаходимо у 418 справі (опис 1) фронду 13 Галузевого державного архіву Служби безпеки України. Справа присвячена історії Японського консульства в Одесі та охоплює період 1926-1932 рр. Вона складається з матеріалів, зібраних радянськими контррозвідниками в процесі спостереження за консульською установою. Серед масиву інформації тут є коротка згадка про перебування у 1919 р. в Одесі Шімади Шігеру, який надалі став японським консулом в Одесі.

Наведена база джерел та попередні напрацю- вання науковців дозволяють дослідити різні сторони українсько-японських комунікацій періоду 1917-1921 рр. та визначити комплекс мотивів, що спонукали сторони до розвитку чи гальмування двосторонніх контактів.

Українсько-японські контакти у 1917 р

Російсько-японські відносини в роки Першої світової війни набули союзного характеру. Сторони вели активну співпрацю, особливо в напрямі торгівлі зброєю. Досить очікувано, що революційні події стали предметом глибокого зацікавлення для Японії. Але важливо зазначити, що протягом весни - літа 1917 р. японська сторона проявляла значно менший рівень схвильованість через їх розгортання за інші країни Антанти. Останні були занепокоєні через перебіг воєнних дій та надійність фронтів. Інтереси Токіо були сконцентровані на стабілізації власних позицій у далекосхідному регіоні, де особлива увага належала китайському простору та перспективам відкриття ряду вільних гаваней у Владивостоку, а також Балтійському та Чорному морях [14, с. 159]. За відстежування ситуації на теренах колишньої Російської імперії продовжували відповідати офіційні зовнішньополітичні представництва. На той час у Петрограді діяло японське посольство, а в Москві, Владивостоку, Іркутську та Миколаєвську - консульства. Інституції у Європейській частині колишньої імперії, серед іншого, досліджували й ситуацію на українських землях.

Ціла низка українських дослідників вказує на той факт, що Японія стала першою з іноземних країн, яка пішла на контакти з Центральною Радою. У липні 1917 р. до Києва завітав Ашіда Хітоші - японський військовий аташе при посольстві в Петрограді. За свідченнями Д. Дорошенка, дипломат відвідав Центральну Раду та мав зустріч з Генеральним секретарем з міжнаціональних справ О. Шульгиним [8, с. 232].

Ашіда Хітоші (РШ^) (1887-1948) - японський дипломат та політик, у 1948 р. він був прем'єр-міністром Японії. Закінчив юридичний факультет Токійського університету, працював у посольствах Російської імперії, Франції, Туреччині та Бельгії [24]. Саме перебуваючи у штаті російського посольства на посаді третього секретаря, Ашіда у липні 1917 р. відвідав Україну. Шляхом до української столиці дипломат завітав до Катеринослава, Полтави та Харкова. В Києві він провів п'ять днів. Окрім ділових зустрічей, його подорож передбачала і «культурну програму». Так, він відвідав Софійський та Володимирський собори, а також Києво-Печерську лавру [34, с. 60-61].

Головна мета поїздки Ашіди Хітоші до Києва достеменно не відома. Перш за все слід зазначити, що Ашіда мав багато зустрічей з промисловцями, тому відрядження могло мати суто діловий характер. Контакти з українськими чиновниками, ймовірно, були мотивовані прагненням японської сторони отримати інформацію про становище справ в Україні та з'ясуванням намірів Центральної Ради в питанні продовження світової війни. У своїх мемуарах Ашіда висловлював недовіру до проукраїнських політичних сил, підкреслюючи їх слабкість та неконсолідованість, а також виказуючи нерозуміння їх головних цілей. Саме в дні перебування Ашіди в Києві в ніч з третього на четверте липня припав «виступ полуботківців» (збройний виступ вояків Другого українського полку імені гетьмана Павла Полуботка та членів Українського військового клубу імені Полуботка, 17-18 липня 1917 р. за новим стилем). У своїх мемуарах дипломат згадував, що вранці третього дня перебування в Києві його розбудив звук пострілів повстанців, які відступали через річку. Мабуть, саме цими враженнями й були продиктовані такі спогади Ашіди:

«Сьогодні український рух виглядає потужним, але це лише антивоєнні настрої під виглядом національної незалежності, що збуджують дурний народ. Просто в Північній Росії пронімецька партія представлена антиреволюційно-консервативними колами, а в Південній - націоналістами, що може свідчити про проникнення тут німецько- австрійських сил» [29, с. 176-180].

Як уже вказувалося, під час свого візиту Ашіда зустрівся з представниками місцевих промислових кіл, наприклад цукрового конгломерату [29, с. 176-180]. Окрім того, він мав зустрічі з чиновниками імперської доби, зокрема київським міським головою [34, с. 60-61]. Як зазначають у своїх працях Сумі та Курокава: оскільки ці особи мали переважно проросійські та монархічні настрої, Ашіда перейняв їх негативне ставлення до українських подій. Саме тому корені українського руху він вбачав у цілеспрямованій політиці Німеччини та Австро-Угорщини. Окрім того, візитер не намагався сильно заглибитися в сутність «українського питання», сприймаючи всі тогочасні події як тимчасовий безлад. Водночас у своїх спогадах він продемонстрував розуміння етнічної окремішності українців та деяку обізнаність у питаннях історії України та літератури. Хоча загалом дипломат сприймав Київ за частину Російської імперії, не визнаючи за Україною прав на суверенність.

Майже через 10 років Ашіда знову навідався до України - цього разу до Одеси та Криму. В Одесі він зупинився в готелі «Лондонський» та досліджував місто під керівництвом місцевого японського консула Шімади Шігеру. Ця подорож справила негативне враження на дипломата через економічний занепад міста [34, с. 58-59].

Таким чином, подорож Ашіди 1917 р. не мала політичних наслідків для подальшого розвитку українсько-японських комунікацій. Вона свідчить, що головним партнером для Токіо на той час залишався уряд у Петрограді. А інтерес до України хоча і був вагомим, але виражався в дослідженні місцевих подій і не передбачав подальших політичних наслідків.

З кінця осені 1917 р. поступово змінювалася риторика японських політичних кіл щодо подій у Петрограді. В Токіо розпочали розробляти план майбутнього відправлення військ на російський Далекий Схід. В цей час серед вищих політичних кіл Японії точилася гостра дискусія з приводу питання доцільності втручання, окрім того, подібні дії мали бути узгодженими з іншими союзними країнами [14, с. 164-169]. Захоплення влади більшовиками вплинули на одне з найважливіших для Антанти питань, а саме - продовження воєнних дій. З політичними змінами, що відбулися в Петрограді, прямо був пов'язаний наступний приклад українсько-японських комунікацій.

Як вказує Дмитро Дорошенко, після більшовицького перевороту та проголошення Української Народної Республіки з боку країн Антанти значно зріс інтерес до українських сил. Після того як більшовики «захопили Ставку в Могилеві над Дніпром і замордували генерала Духоніна, військові місії Англії, Франції, Італії, Японії, Румунії, Сербії й Бельгії переїхали до Києва». Для приймання іноземців влаштовано грандіозний захід з почесною вартою. До української столиці вони прибули 2 грудня (за старим стилем). «Склад місій був такий: голова англійської місії ген. Бартер; французької - ген. Ляернь, італійської - ген. Ромеі, японської - ген. Такаянаґі, румунської - ген. Коанда, сербський полковник Ленткієвич і бельгійської ген. барон де-Ріккель» [8, с. 233].

Такаянаґі Ясутаро (й®РШ^№) (1869-1951) був офіцером японської армії, що дослужився до звання генерал-лейтенанта. Він був одним із засновників оновленої структури японської розвідник [16, с. 78, 81]. Ще до падіння Російської імперії у лютому 1917 р. Такаянаґі був направлений військовим спостерігачем до російської армії (військовий аташе Російської Імператорської Генеральної Ставки) [35, с. 1088-1089].

І. Світ свого часу писав, що японська місія перебувала в Києві орієнтовно у грудні 1917 р. за адресою вул. Караваївська, 9 [18, с. 26]. Однак, як зазначає Курокава Юдзі, знайти більше відомостей про цей візит вкрай складно, залишається не зрозумілою до кінця і його мета. Автор припускає два варіанти: 1) її головною метою був простий збір інформації або ж 2) підтримати Центральну Раду для посилення її позицій у боротьбі з більшовиками. Найбільш правомірною здається саме перша позиція, оскільки інші дії за візитом цієї місії не сталися [29, с. 176-180].

І. Світ також зазначав, що в той час у Києві перебували японські журналісти, тому «під час проголошення Української незалежності японська преса мала досить добрі інформації, а японський уряд мав докладні відомості від своєї місії в Києві» [18, с. 26]. Щоправда, швидше за все, японська місія на той час вже залишила українську столицю. На початку наступного 1918 р. Такаянаґі отримав нове призначення в далекосхідний регіон. Під час інтервенції японських військ на російський Далекий Схід він керував підрозділом як старший офіцер штабу експедиційного корпусу, отримавши пізніше підвищення до його начальника [25, с. 83].

Таким чином, перебування місії під керівництвом Такаянаґі в Києві, як і візит Ашіди, скоріше були прикладом спільних дій країн Антанти і проявом інтересу до «українського питання», обумовленого розгортанням революційних рухів та активністю більшовиків. Їх підсумком став збір відомостей для Токіо. Жоден із контактів 1917 р. не став основою для подальшої активізації українсько-японських відносин. Для Центральної Ради Японія не належала до першочергових партнерів. Своєю чергою японці перебували на позиціях спостерігачів, обмежуючись дослідженням українських подій.

Українська місія в Японії, 1918 р

Протягом першого півріччя 1918 р. в японському політикумі продовжувалися гострі дискусії з приводу відправлення власних військ на російський Далекий Схід. Правомірність такого втручання обґрунтовувалася прагненням захистити власних підданих, загрозою потрапляння наявних у регіоні запасів зброї до рук непідконтрольних сил, а також клопотаннями білогвардійців як представників колишньої російської влади [14, с. 173-185]. Але на початку року досить сильними залишалися позиції противників інтервенції, яких серед іншого бентежило питання реакції інших країн. «Українське питання» для Токіо було включеним у комплекс їх відносин з іншими союзними країнами та російськими монархічними силами. В цей час проукраїнські сили вкрай потребували підтримки через війну з більшовиками, а тому продовжувала активну роботу, спрямовану на пошук союзників.

Якщо ініціаторами перших двох згаданих контактів були японці, то нова хвиля активності, про яку піде мова зараз, була проявом української зовнішньополітичної лінії. Багато дослідників вказують на той факт, що у 1918 р. уряд УНР призначив Бориса Воблого уповноваженим до Японії [20, с. 834-855]. Як ми вже зазначали, найповнішу біографію дипломата навів у своїй статті Сергій Бурдиляк. Але факт дипломатичної діяльності Б. Воблого підтверджується далеко не всіма істориками.

Борис Воблий мав зв'язки як з проукраїнськими, так і білогвардійськими рухами. Він був сходознавцем, відомим суспільним діячем та головою Українського емігрантського комітету в Харбіні, а пізніше в Шанхаї. Народився Б. Воблий 2 серпня 1883 р. на Полтавщині, закінчив Полтавську духовну семінарію та перебрався на Далекий Схід імперії, де став псаломщиком Свято-Миколаївської церкви на станції «Прикордонна» (до 1907 р.). В цей час Борис захопився східними мовами. Далі вступив на японсько-китайське відділення Східного інституту у Владивостоку. Був перекладачем на Сахаліні та в Амурській області, а потім, переїхавши до Харбіна, працював співробітником управління Китайської східної залізниці. Викладав українцям китайську та японську, а китайцям - російську мову [1, с. 42-47]. Під час Першої світової війни мобілізований до армії. Події Лютневої революції 1917 р. застали його в Україні. Тут він долучився до політичної активності [17]. І. Світ, який був добре знайомий з Борисом, вказував у своїй статті, що Воблий «за його [власними - Авт.] словами мав доручення державного українського контролю бути уповноваженим від українського уряду в Японії» [19, с. 204]. Але жодних інших деталей з приводу цього питання нам не вдалося виявити.

Сергій Бурдиляк також вказує, що Воблий був дипломатичним консульським представником О. Колчака в японському порту Цуруга, де він водночас викладав японцям російську мову. Після перебування в Японії Б. Воблий мешкав у Харбіні, пізніше у Шанхаї, емігрував до Сполучених Штатів [1, с. 42-47]. Помер у Вашингтоні [19, с. 197-207]. Таким чином, нам фактично невідомо, до яких саме конкретних дій вдавався представник українських інтересів, перебуваючи в Японії. Проте очевидним є той факт, що робота Воблого в Японії не була активною та не принесла для України бажаного результату у вигляді встановлення стабільних двосторонніх комунікацій.

Направлення української делегації до Японії також обмірковувалося і наприкінці 1918 [12, с. 319] та у 1919 р. [9].

Як вказує Ірина Матяш, серед матеріалів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління (Київ, Україна) збереглася ґрунтовна доповідна записка радника МЗС УНР Івана Красковського, складена у грудні 1918 р. щодо перспективності створення спеціальної дипломатичної місії УНР на Далекому Сході та в Японії [13, с. 223]. Він висловлював чітке переконання, що японська позиція як «дружньої військової держави» матиме вагоме значення на Паризькій мирній конференції. І. Красковський справедливо зазначав, що інтерес Японії до України міг бути обґрунтований перспективністю розвитку економічних відносин і зацікавленістю японців у чорноморських портах. А ось українські сили могли розраховувати при найліпшому розвитку подій на вигідну закупівлю зброї, військової амуніції, продуктів харчування, замовлених ще в перші роки Першої світової війни Російською імперією, але так і не доставлених до театру воєнних дій.

У вересні 1919 р. Директорія знову «згадала» про Японію. Цього разу обмірковувалося питання створення надзвичайної дипломатичної місії УНР у Токіо зі штатом 9 осіб. На інституцію мало покладатися завдання із забезпечення «агітації та інформації в східному Сибіру та Китаї» [13, с. 223]. Але справа до практичної реалізації цих намірів не дійшла з огляду на складну військо-політичну та фінансову ситуації, в якій на той час перебували проукраїнські сили.

Реакція Японії на Брест-Литовську угоду

З лютого 1918 р. для країн Антанти кардинально змінюється сприйняття «українського питання». Причина цього полягала в підписанні між представниками УНР та Четверним союзом Брест-Литовського договору. З цього моменту проукраїнські сили з японської позиції, подібної до інших країн Антанти, перетворювалися на сепаративні, а отже співпраця з ними визначалася за неможливу. На той час Японію, подібно до Франції та Великобританії, цікавила не внутрішньоукраїн- ська ситуація, а саме збереження Східного фронту. Питання того, чи міг український уряд вчинити інакше, для них не мало значення, як не розглядалася і можливість надання дійсної підтримки Україні.

На початку 1918 р. в японському політикумі все ще точилися дискусії з приводу перспектив відправлення військ на російські далекосхідні терени. Прем'єр-міністр Тераучі Масатаке займав досить обережну та виважену позицію в цьому питані, намагаючись уникнути інтервенції. Найвпливовішим прихильником втручання був колишній посол у Російській імперії та тогочасний міністр закордонних справ Японії Мотоно Ічіро. У квітні останній склав документ «®^й® ШЙ^^ -- И Х^Дй» («Скромний погляд на питання про відрядження військ до Сибіру»), де серед іншого виклав узагальнену оцінку щодо українських подій. Так, автор підсумовував, що українські землі були окуповані Німеччиною і фактично відбувався процес їх від'єднання від земель колишньої імперії. Особливо активно японці переймалися через встановлення контролю Німеччини за акваторією Чорного моря та Одеським портом [32, с. 81-103]. І. Мотоно надіслав цей документ ряду найвпливовіших політиків Японії. Слід зауважити, що дипломату не вдалося досягти поставленої мети, і через стан здоров'я він був змушений піти у відставку.

Інтервенція союзних військ у Сибір, до складу яких входив і японський контингент, розпочалася дещо пізніше - у серпні 1918 р. Головною опорою для країн Антанти на місцевому рівні були білогвардійські сили як представники колишнього політичного режиму. За українською стороною у процесі відновлення російської державності не визначалося право на самовизначення. Оскільки Японія співпрацювала з білогвардійцями у Далекосхідному регіоні, Токіо декларативно підтримував монархістські сили і у Європейському регіоні. Відповідно до японського бачення проукраїнський рух був слабким та нестабільним, а вагому частину України на січень - лютий 1918 р. контролювали інші сили (більшовицькі, а потім австро-німецькі). Питання німецької окупації цікавило японську сторону набагато більше ніж становище українських політичних сил. А з огляду на те, що ніякі українські сили не сприймалися як самостійні, між урядом Скоропадського та Японією не могли бути встановлені жодні офіційні контакти чи відбутися направлення японських офіційних місій.

В цей час до Токіо надходила інформація про українські справи опосередковано, через місії в інших країнах або від союзників. Так, Мотодзіма Козо, японський консул в Ліоні, інформував, що Україна була важливим для Німеччини джерелом продуктів харчування, аби вирішити внутрішню продуктову кризу. Але якоїсь розгорнутої інформації з цього питання дипломат не надавав [26, c. 110]. Цю ж проблему порушував у своїй доповіді і японський посол у Франції Мацуї Кейшіро, хоча його більше цікавило обговорення питання українського продовольства в австро-німецькій періодиці [38, c. 183]. Ця тема постійно відстежувалася Японією через свої посольські місії в Європі.

Цікаво, що у внутрішньому листуванні Міністерства пошти та зв'язку Японії у 1918 р. вказувалося, що з позиції комунікації Україна належала до територій, які слід було сприймати за ворожі, точніше як частину ворожих у плані налагоджених комунікацій та логістичних сполучень [36, c. 27].

Окрім як від власних представників, японці продовжували отримувати інформацію про українські справи через своїх дипломатичних партнерів. Так, серед матеріалів, які надійшли до МЗС Японії через французьких представників, привертає увагу документ 1919 р. «Etude generale sur 1'Ukraine faite par M. L. Herme sur la demande de 1'Etat- Major du General Franachet d'Esperey» («Загальне дослідження про Україну, зроблене М. Л. Ерм на замовлення Генерального штабу генерала Франаше д'Еспере») - тобто загальний огляд про Україну, виготовлений на замовлення французького військового командування. На жаль, французький автор не бачив перспектив в українській державності, вказуючи, що їй не вистачає власних ресурсів, та дотримувався думки про необхідність збереження України в межах Росії [37, c. 93-113].

Майор Такахаші та білогвардійці

Японці спостерігали за українськими подіями також з позиції зовсім іншої, яскраво вираженої антиукраїнської сили. Підтримка Японією білогвардійців випливала із загальної зовнішньополітичної лінії далекосхідної країни. По-перше, вона була продиктована спільною позицією країн Антанти, а по-друге, обставинами японської інтервенції на російський Далекий Схід, де японці діяли в тісному зв'язку з білогвардійцями. Також, як ми вже згадували раніше, у перші пару років Першої світової війни російсько-японські відносини перетворилися фактично на союзницькі, й імперія мала боргові зобов'язання перед Токіо (зокрема, через продаж зброї). Водночас підтримуючи білогвардійський рух у далекосхідному регіоні, японці прагнули мати перевірену інформацію і про сили Денікіна та Врангеля. Але навіть ця підтримка не означала надання конкретної допомоги.

З огляду на ці обставини Японія відправила власну місію до Севастополя, яка ймовірно розпочала працювати наприкінці 1919 р. Звичайно, японське представництво не було найголовнішим серед закордонних партнерів білогвардійців у європейському регіоні. Однак ці контакти теж мали вагоме значення. Зокрема, саме японський представник був для сил Врангеля одним з основних джерел інформації щодо ситуації на Далекому Сході [3, с. 275].

Очолив японську місію майор Такахаші (ішШ^і), який протягом 1919-1921 рр. написав серію звітів щодо поточної ситуації на півдні України. Головний їх зміст полягав у розкритті подій, пов'язаних з діями білогвардійців під керівництвом Денікіна та Врангеля. Слід зауважити, що японець мав значні проблеми, пов'язані з підтримкою комунікації з Японією. Йому доводилося використовувати «випадкових людей» - російських офіцерів, які передавали інформацію представникам японського уряду, зокрема майору Ііду, який обіймав посаду військового аташе Японії при посольстві у Великобританії [28, c. 242].

У мемуарах білогвардійців згадується кілька випадків, пов'язаних з японською місією. Розуміючи наближення поразки, Врангель наприкінці жовтня 1920 р. мав зустріч з представниками іноземних місій, що перебували в Криму. З цього приводу він занотував таке: «О десятій годині [28 жовтня 1920 р. - Авт.] я прийняв французького верховного комісара графа де Мартеля, представників іноземних місій, адмірала Мак-Коллі, полковника Уольша, майора Такахаші, яких просив сконтактувати з представниками їхніх урядів у Константинополі щодо можливого сприяння іноземними судами на випадок необхідності для нас залишити Крим...» [3, с. 441].

Незадовго до евакуації, 1 листопада 1920 р. у Севастополі, Врангель організував банкет у японській місії. На цьому банкеті начальник японської військової місії в Севастополі майор Такахаші виступив із промовою, в якій заявив таке: «Японія для щастя не пошкодувала навіть кілька тисяч дорогих життів своїх офіцерів та солдатів і ніколи не зможе визнати більшовизм. Нині на полях боїв вирішується доля більшовиків. У день нашого національного свята я, представник Японії, від щирого серця висловлюю побажання перемоги та остаточної урочистості доблесному генералу Врангелю». 3 листопада майор Такахаші дав урочистий обід у відповідь, на якому помічник Врангеля А. Кривошеїн виказав вітання японському імператору [2, с. 99].

При евакуації військ білогвардійців з Криму з майором Такахаші велися переговори про відправлення уродженців Сибіру на Далекий Схід у розпорядження далекосхідного уряду. Спочатку Японія прийняла цю пропозицію, але дала зрозуміти, що це може бути реалізовано тільки загальними зусиллями «великих держав», а 17 червня 1921 р. японська сторона офіційно повідомила про відмову від транспортування наміченої партії у 4 000 осіб [7, с. 11-12].

Зрештою, саме японський представник найдовше серед інших іноземних місій був при білогвардійцях. На 1921 р. майор Такахаші - єдиний представник іноземної держави, що залишився при штабі Врангеля [5]. Це було пов'язане з тим, що в далекосхідному регіоні все ще тривала японська інтервенція.

Ще до остаточної поразки білогвардійців у Європі на початку 1920 р. США дійшли висновку про необхідність виведення своїх військ з далекосхідного регіону. Представники японської та радянської сторін сіли за стіл переговорів, але переговори знову зайшли в глухий кут [14, с. 189-201].

Одеське консульство Японії: реальність чи міф?

Історія одеського консульства Японії охоплює 1889-1909 та 1926-1937 рр. Чи існувало воно в роки Української революції? Про його наявність згадує цілий ряд українських діаспорних істориків, вказуючи, що інституція була створена з метою забезпечення транспортного сполучення з Японією [18, с. 26]. Але одразу виникає питання, про яке транспортне сполучення йшла мова? Морські маршрути між Японію та Одесою існували ще з початку ХХ ст., але надто інтенсивними їх не назвати. Так само незначними були й обсяги торгівлі. Слід розуміти, що Японія не визнавала права України на самовизначення, а продовжувала її сприймати, як складову частину колишньої імперії. Як результат у статистичних матеріалах японського походження не змінився підхід до визначення належності територій. Загалом торговельний баланс в цей час залишався вкрай низьким.

Так, у 1917 р. предметами імпортної торгівлі до Європейського регіону колишньої Російської імперії переважно були - сантонін (майже половину обсягу), вовна та хміль. У 1918 р. вся експортна торгівля складалася з різноманітних посилок, у 1919 та 1920 - виробів текстильної промисловості (таблиця).

Торгівля між Японією та європейськими територіями колишньої Російської імперії

Якщо зіставити ці показники із загальним японським торговельним балансом, то вони становили приблизно 0,02 % частки. Для порівняння на 1913 р. цей показник становив 0,3 %. [21, с. 1; 22, с. 12-14; 23, с. 244, 243]. Таким чином, Японія не мала помітних економічних причин для створення у 1919 р. своєї консульської установи в Одесі.

У роки революції токійській уряд дійсно збільшив кількість своїх консульських інституцій, але в Далекосхідному регіоні колишньої Російської імперії, де працювали старі консульства у Ми- колаєвську, Іркутську та Владивостоку й нові у Благовіщенську, Хабаровську, Омску та Петропавловську [31, с. 74, 78, 80, 94, 96, 140, 154, 156, 212]. Їх робота не була стабільною чи неперервно, деякі з них були закриті в революційні роки, а інші натомість відкриті. Жодної згадки про роботу в цей час консульства в Одесі при вивченні матеріалів Дипломатичного архіву МЗС Японії нам не вдалося виявити. Однак все ж можна припустити, що у 1919 р. тут дійсно перебував японський представник. Так, серед матеріалів Галузевого державного архіву СБУ міститься документ із занотованими словами японського консула в Одесі Шімади Ші- геру, що працював у місті у 1927-1930 рр., де він згадував, що вже відвідував раніше Одесу і це був час «панування білих... і під час відступу [я. - Авт.] ледве не потрапив у полон до червоних...» [4, арк. 162]. З великою вірогідністю можна припустити, що мова про 1919 р. На той час Шімада працював у штаті консульств в Омську та Владивостоку [31, с. 50]. Японці намагалися зондувати положення білогвардійців у різних регіонах колишньої Російської імперії, тому короткострокова наявність японського резидента в Одесі виглядає цілком ймовірною. Але швидше за все він не мав офіційного статусу консульського рівня.

У 1919 р. науково-дослідний відділ Управління економічної допомоги Сибіру при МЗС Японії склав рапорт про економічну ситуацію в Одесі. Він мав досить розлогий характер і свідчив про глибоке дослідження ситуації. Центральним було питання морських шляхів сполучення. Звичайно, японські чиновники розглядали всі економічні перспективи в контексті розвитку російсько-японських відносин. Весь зміст зводиться до визначення доречності розвитку японської торгівлі з Одесою і не розглядається актуальна політична ситуація [27]. Автор доповіді залишився не вказаним. Але досить показово, що її створення збіглося з часом, коли Шімада Шігеру працював секретарем при японському консульстві в Омську [31, c. 50] та ймовірно відвідав Одесу.

Українські дипломатичні потуги у 19201921 рр

На період грудня 1920 - липня 1921 рр. припадає остання спроба українських дипломатів революційної доби налагодити відносини з Японією. Ця спроба була мотивована намаганням української сторони домогтися бодай якоїсь підтримки та визнання власних прав на суверенну державу. З цією метою вони, серед іншого, надсилають звернення до різних іноземних дипломатичних місій. Серед таких країн була і Японська імперія.

Японія, як і раніше, не була для українських дипломатів головним потенційним партнером. Але мотиви для налагодження контактів з нею були досить чіткими, адже вона залишалася однією з небагатьох країн, що продовжували активні дії проти більшовиків. З огляду на це для Токіо було вигідно підтримувати антибільшовицькі рухи, а Україна якраз шукала союзників для продовження боротьби.

Слід згадати, що саме в цей час, наприкінці 1920 р., завершився невдачею інший український дипломатичний проєкт - намагання УНР домогтися вступу до Ліги націй. Але українські потуги на цьому не завершилися. Дипломати УНР вирішили змінити тактику своїх дій, скорегувавши їх на налагодження двосторонніх контактів з іноземними державами через діалог з їх посольськими представництвами у Європі. Серед них вагоме місце належало і Японії.

Основним каналом для комунікацій стало японське посольство в Римі. Саме через нього відбувалося направлення офіційних звернень від УНР до Японії. У грудні 1920 р. від імені головнокомандувача війська та голови правління Української Народної Республіки до Японії через посла в Римі направлено дипломатичну ноту. Головний її зміст полягав у своєрідному попередженні про більшовицьку небезпеку. Так, говорилося, що дійсні радянсько-польські переговори в Ризі та направлення в Лондон представників для налагодження економічних відносин були не чим іншим як підготовкою більшовиків до реалізації зовсім іншого плану - організації вторгнення в Європу та провокування там комуністичної революції. Далі в листі йшла мова про конкретні здійснені військові приготування. Але реально звернення не мало жодної політичної сили [37, с. 115-118]. Цей лист був направлений до Токіо, де залишився без належної уваги.

У 1921 р. відбувається нова хвиля активних комунікацій. У січні 1921 р. на ім'я японського посла в Римі від представника Української Народної Республіки А. Галіпа надійшла нова нота. В ній загалом обмальовувалася картина того, що український рух продовжує свою боротьбу з більшовизмом і прагне до дружніх відносин з іншими сусідніми країнами. Автор листа звертається до японського представника з проханням прийняти наведену інформацію та розглянути її [37, с. 119-120].

Свідчення про нову спробу українських сил налагодити комунікації з Японією ми бачимо також у документах, датованих літом 1921 р. У червні до все того ж посольства в Римі надійшов лист від уповноваженого представника УНР з пропозицією щодо укладення міждержавного договору. Як вказує Наталія Ластовець, досить показовим є лист до генерала Чеславського, датований 27 червня 1921 р., у якому йому доручено встановити контакти з японськими та грецькими представниками для спільної боротьби з більшовиками [11, с. 309-311].

13 липня 1921 р. керуючий справами української місії в Італії відвідав японське посольство. Проте саме на той час посол був відсутній на місці, оскільки відбулася конференція з приводу приїзду спадкоємця японського престолу. Офіційний прийом був призначений на найближчий час після завершення підготовки до приїзду майбутнього монарха. Керуючий попрохав передати свої побажання в письмовій формі, але на цьому всілякі контакти між державами завершились [11, с. 309-311].

Висновок

Таким чином, українсько-японські контакти періоду 1917-1921 рр. не мали системного характеру та послідовності у своїй реалізації. Японські місії 1917 р. проводили загальне спостереження за ситуацією. Український уповноважений Б. Воблий, перебуваючи на Японських островах у 1918 р., теж не вдався до помітної активності. І навіть наявність японського представника в Криму не змінювала обраного токійським урядом курсу, який полягав у збереженні позиції спостерігача, без надання реальної допомоги одній зі сторін. Водночас до Токіо постійно надходила найрізноманітніша інформація щодо ситуації на українських теренах, як від власних закордонних представників, так і від інших країн. У 1920-1921 рр. українські дипломати спробували налагодити діалог з Японією через посольство в Римі. Але ці дії не принесли бажаного результату. Для Японії не було жодного мотиву втручатися в «українське питання», яке залишилося на периферії зовнішньополітичних інтересів Токіо.

Українці та японці раніше вже мали в різних форматах досвід культурних, економічних та приватних комунікацій. За революційні роки простежуються спроби комунікацій між політичними колами сторін. Ці процеси вплинули на формування загального іміджу країн. З огляду на власні геополітичні інтереси Японія не була зацікавлена у зближенні з українськими політичними силами, однак постійно досліджувала питання розвитку українського руху. Українська сторона мала вагомий інтерес до розвитку відносин з Японією, потребуючи підтримки для продовження боротьби з більшовизмом. Саме тому у 1920-1921 рр. вона прагнула встановити контакт з токійськими чиновниками. Але країни Заходу для проукраїнських сил виглядали більш вірогідними партнерами за Токіо. Вступаючи у комунікацію з представниками далекосхідної країни, вони прагнули опосередковано вплинути на позиції інших тогочасних світових держав та знайти союзників у боротьбі з більшовизмом.

Таким чином, картина українсько-японських контактів періоду революції мала мозаїчний характер, що виражався в окремих випадках комунікацій між сторонами, але не являв собою продуманий стрункий концепт реалізації. Через діаметрально протилежні зовнішньополітичні курси сторонам не вдалося встановити дипломатичні відносини. Однак ці контакти мали своє значення. Серед іншого, вони змусили Японію сформувати нове уявлення про Україну та етнічну відмінність місцевого населення.

Бібліографічні посилання

1. Бурдиляк С. З думкою про батьківщину - українці в Шанхаї. Зовнішні справи. № 2. 2014. С. 42-47.

2. Вольфсон Б. Конец авантюры барона Врангеля. Симферополь, 1940. 119 с.

3. Врангель П. Гражданская война в России. М.; СПб., 2003. 534 с.

4. Галузевий державний архів Служби Безпеки України (ГДА СБУ). Ф. 13. Оп. 1. Спр. 418. Т 1. Ч. 2. Арк. 162.

5. Гончаренко О. Изгнанная армия. Полвека военной эмиграции. 1920-1970 гг. М., 2012. URL: http://flibusta.is/b/483204

6. Головченко В., Солдатенко В. Українське питання в роки Першої світової війни. К., 2009. 448 с.

7. Даватц В. Годы. Очерки пятилетней борьбы. Русская армия в изгнании / сост. и ред. С. В. Волкова. М., 2003. 509 с.

8. Дорошенко Д. Історія України, 1917-1923 рр. Ужгород, 1932. Т 1. URL: http://histpol.pl.ua/ru/biblioteka/ ukazatel-po-avtoram/avtory-n/neutrievskij-ivan- fedorovich?id=12619.

9. Жуковський О. Вспомини часів епохи Великої Схід- ньої Революції початка 1917-19 рр. (Із окопів до Тюрми). Записка книжечка. 1919 рік / упор.: П. Гай- Нижник. Київ, 2018. URL: https://shron1.chtyvo.org. ua/Zhukovskyi_Oleksandr/Vspomyny_chasiv_epokhy_ Velykoi_Skhidnoi_Revoliutsii_pochatka_191719_rr_ Iz_okopiv_do_Tiurmy_Zapyska_k.pdf

10. Коваленко О. Система японсько-української практичної транскрипції. Фонетичний аналіз. Збірник наукових праць Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії. 2012. Т. XXIX. С. 197-215.

11. Ластовець Н. Контакти УНР доби Директорії та Японії. Одіссос. Актуальні проблеми історії, археології та етнології. Матеріали V-ї міжнародної конференції «Одеські читання - 213». Одеса, 2014. С. 309-311.

12. Матяш І. Внесок білоруса Івана Красковського у формування української дипломатії (1918-1921 рр.). Україна - Європа - Світ. Міжнародний збірник наукових праць. Серія: Історія, міжнародні відносини. 2017. Вип. 19. С. 314-329.

13. Матяш І. Український дипломатичний архів як джерело дослідження діяльності консульства Японії в Одесі в міжвоєнний період. Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. 2022. № 31. С. 202-228.

14. Молодяков В. Россия и Япония в поисках согласия (1905-1945). Геополитика. Дипломатия. Люди и идеи. М., 2012. 656 с.

15. Окабе Й. Історія японсько-українських відносин 1915-1937 рр. Львів, 2021. 192 с.

16. Полутов А. Японские военные миссии в Маньчжурии, Сибири и на Дальнем Востоке России (1918-1922 гг.). Вестник Дальневосточного отделения Российской академии наук. № 4. 2012. C. 71-84.

17. Попок А. Воблий Борис. Енциклопедія історії України. К., 2003. Т 1: А-В. URL: http://www.history.org. ua/?termin=Voblyj_B

18. Світ І. Українсько-японські взаємини, 1903-1945. Нью-Йорк, 1972. 371 с.

19. Світ І. Втікачі-українці в Манджурії. Альманах Українського народного союзу на 1980 р. Джерсі-Сіті- Нью-Йорк, 1980. С. 197-207. URL: https://diasporiana. org.ua/wp-content/uploads/books/1496/file.pdf

20. Удовік В. Культурна дипломатія як «комунікаційний міст» між Україною та Японією. Україна дипломатична. 2020. Вип. 21. С. 834-855.

21. Annual return of the foreign trade of the empire of Japan. 1914. Tokyo, 1915. Part. 2. URL: https://dl.ndl.go.jp/ pid/974529/1/6

22. Annual return of the foreign trade of the empire of Japan. 1917. Tokyo, 1918. Part. 1. URL: https://dl.ndl.go.jp/ pid/974534/1/16

23. Annual return of the foreign trade of the empire of Japan. 1920. Tokyo, 1921. Part. 2. URL: https://dl.ndl.go.jp/ pid/974541

24. ASHIDA Hitoshi // National Diet Library, Japan. URL: https://www.ndl.go.jp/portrait/e/datas/352

25. Documents on Japanese Foreign Policy. Taisho era, 1917. Tokyo, 1967, Vol. 1. URL: https://www.mofa. go.jp/mofaj/annai/honsho/shiryo/archives/mokuji.html

26. Economic situation in Germany. JACAR. URL: https://www.jacar.archives.go.jp/das/image-en/ B07091212800

27. Economic status of Odessa. JACAR. URL: https://www. jacar.archives.go.jp/das/image-en/B10070203100

28. Hisatome Y Haizan no kuniguni o tadorite. Tokyo, 1921.

URL: https://dl.ndl.go.jp/pid/1915692

29. Kurokawa Y Monogatari Ukuraina no rekishi [Повість про українську історію]. Tokyo, 2002. 268 р.

30. Kuromiya H. Ukraine and Eurasian History in the Twentieth Century. Harvard Ukrainian Studies. Vol. 34. No. 1/4. 2015-2016. Pp. 195-213. URL: https://www.jstor. org/stable/44364492

31. Lensen G. Japanese Diplomatic and Consular Officials in Russia. Tokyo, 1968. 230 p.

32. Motono I. The author's humble opinion on the dispatch of troops to Siberia. JACAR. URL: https://www.jacar. archives.go.jp/das/image-en/B03051172000