Біополітичні аспекти дослідного фокусу сучасної політичної епістемології

Прогрес у комунікаційній взаємодії та обміні наукової інформації визначає інші підходи до політичного пізнання. Міждисциплінарна взаємодія в середині політичної науки забезпечується через активізацію рівнів політичного пізнання та комунікаційної взаємодії в середині політологічної спільноти незалежно від кордонів та цивілізаційно-культурних ареалів [214]. У цьому контексті набуття наукової новизни щодо політичних явищ і процесів взаємодії в середині політичного світу набуває нових форм, які характеризуються не лише допоміжною роллю політичної науки в межах політико-управлінського процесу, але й самостійним значенням політичного знання відносно інших сфер та підходів опрацювання синергетичної методології в рамках політичного пізнання. Це спонукає наукову і політичну спільноту до спільного визначення позицій і взаємної ідентифікації суб'єктів політичного знання і тексту споживає ці відомості в рамках міждисциплінарного і міжсуб'єктного полілогу. Взаємовизнання визначає встановлення комунікаційних і комунікативних контактів, які спричиняють нові рівні нелінійної діалогової багатосторонньої взаємодії. На думку Ю. Половичнак «здатність вийти за традиційні межі своєї галузі, побачити і сформулювати проблему «нелінійно», застосувати іншогалузеві методи та підходи досить часто стає визначальним чинником для тих наукових досягнень, які ми характеризуємо не як сукупність кількісних змін, а здобуття якісно нового знання. В сучасних умовах глобалізації та інформатизації, прискорення темпів виробництва і поширення нової інформації, поряд з вузькою предметною спеціалізацією в науковому світі дедалі чіткіше простежується тенденція «розмивання» кордонів і взаємопроникнення різногалузевих знань» [9, с.51].

Ідентифікація в рамках мережної знанєвої комунікації основних акторів забезпечує не лише передавання інформації та обмін її на нове осягнення суб'єктами пізнання своєї колективної місії та корекцію свого наукового пошуку з моно суб'єктної та індивідуального та полі суб'єктний, конвенційний і груповий (див. [17]). У межах корекції поняття політичної істини це означає наявність одночасного існування багатоманітних підходів та одно моментної чинності багатьох епістемологічних парадигм. Врешті використання потенціалу знанієвих традицій забезпечує сталість репродукції політичного знання та пропозиції нових наукових результатів і ідей, які забезпечуватимуть сталий розвиток суспільства на основі технологій і економіки знань. Таким чином, політична істина і політичне пізнання включаються до процесів наукової стабілізації суспільно-політичного розвитку на основі як найповнішої реалізації потенціалу спільних наукових проектів та міждисциплінарного синтезу. Як стверджує С. Пазинич, «великого значення набуває така характеристика соціуму, як стабільність, що дозволяє його членам жити в соціальному просторі впевненості й передбачуваності. Звідси випливає нагальна необхідність розробки і плідного використання найбільш інтегруючих і, як наслідок,ефективних методів управління соціальними і природними системами» [7, с.125].

Зміст політичної істини як поняття і явища у контексті ідеологічної концепції знання набуває всезагального і вселюдського значення в умовах, коли стає очевидним універсальність філософського підходу до мислення, філософствування як певного роду діяльності з осягнення прихованих смислів буття та представлення їх освіченій спільноті, виступає певною інстанцією, яка формує поле визначень і смислів, якими обмінюються учасники процесу пізнання під час діалогової взаємодії. Поєднання у політичній істині вселюдського значення, епістемності та політичної мінливості і кон'юнктурності забезпечує діалог між фаховим і філософським знанням, а також взаємодію технологічного знання з соціальною мудрістю. На думку С. Пазинич, «саме орієнтованість на осмислення і вивчення дихотомії буття і свідомості, всієї сукупності суб'єктно-об'єктних відносин, складає специфічну межу, видову відмінність філософської думки від інших. У цьому контексті стає зрозумілим, чому філософія не може обмежуватися осмисленням і узагальнюючим аналізом досягнень тільки наукового знання, чому вона з необхідністю повинна базуватися також на життєвій школі людської історії в цілому і різних сторонах суспільного буття і свідомості. Вона відіграє унікальну роль, здійснюючи синтез знань, досягнутих конкретно -науковими дисциплінами. Саме тому філософія змушена ґрунтуватися на мудрощах всесвітньо-історичної практики людства, враховуючи принципи етики, естети і всієї взагалі системи соціально-гуманітарних цінностей» [7, с. 126].

Технологізм біополітичного пізнання набуває політичне значення смислів буття, яке розкривається не за логікою філософського сукупного осягнення дійсності, а на основі галузевого інструментального аналітичного підходу, який вихоплює частину реальності та споряджає її певною смисловою оболонкою. За цих умов, мотивація політичної цінності буття відбувається подібно до сніжного кому, нарощуючи кількість вторинних політичних акцентуацій і конотацій. У зв'язку з цим, зворотній рух до буденних філософських смислів можливий через механізм декодування політичної реальності. Взаємне діалогове існування політичної епістемності та множини практик філософського пізнання можливе лише в умовах постнекласичного модусу осягнення дійсності. Синкретизм сучасних глобальних проблем людства змушує звернутися до об'єднання всіх практик вивчення соціальної і політичної дійсності для забезпечення комплексної і адекватної картини світу. На думку Ліщинської, постнекласична наука передбачає врахування єдності біосфери, ноосфери, суспільства і людини, що спричинює важливість для прикладної етики принципу єдності природничого, соціогуманітарного і філософсько-етичного типів наукового знання [6, с. 57].

Реальність епістемічного обґрунтування раціональної політичної поведінки підтверджується багатостолітніми нормативними засадами політичної діяльності. Етична норма, породжена філософською рефлексією впроваджується до політичного модусу життя через прикладну етику, яка стає чинником регулювання людської поведінки на основі осягнення конкретним соціумом політичної і філософської епістемності і механізмів самообмеження. «Тому осмислення ціннісних засад прикладної етики, серед яких рельєфно виділяється вартість життя, насичене не лише теоретичним, а значним практичним потенціалом, адже дає змогу розв'язувати складні морально-етичні дилеми різноманітних сфер людської життєдіяльності.», вважає О. Ліщинська [6, с. 57].

Реальність прикладної етики, яка існує з античних часів та відокремлює бажане від небажаного, оптимальне від надмірного, відзначає тканину політичного, як сукупність дій в межах дозволеного (правил гри, які забезпечують встановлення рівноваги між бажаннями, широкими потребами соціуму та можливостями їх реалізації на даний момент). Політична епістемність прикладної етики виникає не на основі первинної регламентації і оптимальної дозволеної поведінки людини, але вона стає чинником конвенційного закріплення природно вироблених норм людського співжиття. В цьому сенсі аритотелівська концепція природної політики і є виявом прикладної етики, яку запровадили і закріпили мешканці стародавніх грецьких полісів. На сучасному етапі розвитку людської цивілізації існує потреба в універсалізації прикладної етики, яка повинна мати понад цивілізаційний і понад культурний характер і має бути чинником самообмеження людства у питаннях кліматичних змін, зброї масового ураження, демографічної революції, забезпечення сталого розвитку. Саме ідеологічні форми встановлення загальнолюдських цінностей демонструють надкультурну, надісторичну і надцивілізаційну чинність політико-епістемної обґрунтованості універсальної прикладної етики. «Виникнення прикладної етики зумовлене сучасною реальністю. Її методологічні засади базуються на відповідному до сьогодення широкому плюралізмі різноманітних стратегій. Серед них варто виокремити етико -дискурсивний підхід. Він спирається на ідею можливості і необхідності глобальної етики людського співтовариства, в якій здійснюється дієвий і відповідальний моральний вибір. Відбір норм і правил відбувається у процедурі дискурсу -- реального полілогу, висловлення різних думок, бажання вислухати позиції інших, пошуку спільної згоди; обміну думками, ідеями, що втягує якнайбільшу кількість учасників; моральної дискусії, спрямованої на досягнення консенсусу» [6,с. 58].

Політична істина як консенсусне явище утверджується у політичному світі не лише на основі трансцентальних основ універсалістської макро етики (Єрмоленко), але й на основі технологічних модусів практичного застосування етичних настанов осягнення конкретними індивідами істиннісного підґрунтя політичної етики в межах конкретних політичних професій консультанта, референта, посадовця-лідера. Це визначає можливість проникнення етичних настанов самообмеження до числа мотивацій конкретних як особистостей та груп, які мають певну професійну орієнтацію, подібну до об'єднань ремісників середньовічної Європи. Професійна корпоративна етика стає основою для ідентифікації сучасних політичних консультантів. «Професійна етика -- це конкретизація загальної моралі щодо специфіки професії; розглядає переважно норми, правила поведінки. Професійна етика, по -перше, встановлює певну професію як етичну інстанцію, що задає норми. По-друге, описує ті винятки чи відступи від загальних моральних принципів, які продиктовані логікою професії і в конкретному професійному контексті сприймаються не як відступи, а як адекватний вираз духу самих цих принципів», стверджує О. Ліщинська [6, с.60]

Таким чином, реконструкція ідеологічних взаємин у контексті знання демонструє важливість відкритості та іутерсуб'єктивності не лише у між індивідуальних відносинах, але і у взаємодіях смислових площин, які традиційно сприймалися як протилежні з точки зору природничо-наукової логіки і сцієнтистського світогляду. Діалогізм у широкому розумінні є підґрунтям консолідації і раціональних інтенцій осягнення світу і формування конвенційних спільних уявлень. Саме на цій основі політична істина виходить не лише на надкультурний і надцивілізаційний, але й на наддисциплінарний рівень.

Таким чином, політичні ідеології сучасності створюють еклектичну суміш позицій, тлумачень та висловлювань, які є готовими формами для формування позицій у межах політичного дискурсу. Риторична природа класичних політичних ідеологій формує окремі концепти для політичних дискурсивних пропозицій. Цими компонентами політичного дискурсу є поняття «свобода», «рівність», «справедливість», релігійні норми та положення про захист навколишнього середовища тощо. Ці поняття набули обґрунтування у попередні періоди політичної історії і в теперішній час мають інший зміст. Водночас вони продовжують використовуватися політичними суб'єктами у незмінному вигляді. Це перешкоджає формуванню об'єктивної та неупередженої політичної істини подальшим шляхом інтелектуального та ідейного середовища політичних ідеологій має стати радикальний перегляд змісту положень класичних ідеологічних доктрин.

Джерела

1. Костючков С. К. Біологічне й соціальне розуміння природи людини: біополітичний аспект. Науково-теоретичний альманах. Грані. 2014. 17(9). 12-16.

2. Білоус Т. М. Роль ідеалізації в сучасній формальній епістемології: дис... канд. філос. наук: 09.00.01 / Білоус Тетяна Миколаївна ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. К., 2005. 195.

3. Вернадський В.І. Науковий світогляд. На зламі. Філософські дискусії 20-х голів: Філософія та світогляд. К.: Політвидав, 1990. С. 180-203.

4. Гутнер Г.Б. Комунікативне співтовариство і суб'єкт комунікативної дії URL: http://iph.ras.ru/elib/Ph_sc11_4.html

5. Кравець А. Ю., Біополітичні школи в контексті розвитку сучасної політичної науки URL: DOI 10.31558/2519-2949.2018.1.7

6. Ліщинська О. І. Цінність життя як аксіологічний орієнтир етико-прикладного знання. Університетська кафедра. 2013. № 2. С. 57-73.

7. Пазиніч С. М., Пономарьов О. С. Філософія в системі наукового знання та управління.Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. Мистецтвознавство. Архитектура. 2008. № 3. С. 124-129.

8. Половинчак Ю. Синтезоване знання як відображення суспільних процесів. Бібліотечний вісник. 2012. № 4. С. 51-52.

9. Поттер В. Р. Біоетика міст у майбутнє. Українська асоціація з біоетики. К.: Видавець Вадим Карпенка, 2002. 216 с.

10. Русяєва Т. Г. Діалогова епістемологія в умовах сучасного розвитку науки. Вісник Національного авіаційного університету. Сер.: Філософія. Культурологія. 2010. № 1. С. 95-98.

11. Сгречча Е. Томбоне В. Біоетика. URL: http://agnuz.info/app/webroot/library/332/45/index.htm

12. Таран В. О. Ідеологія перехідного суспільства: (соціальнофілософський аналіз ідеологічного процесу в пострадянській Україні) Запорізький юридичний ін-т. Запоріжжя: 2000. 316 с.

13. Тарасович В. С. Біополітика: фізіологія людини і комунікативні здібності. URL:https://www.ukrlogos.in.ua/10.11232-2663-4139.03.06.html

14. Фуко М. Народження біополітики. Короткий зміст курсу лекцій. URL: http://gtmarket.ru/laboratory/doc/6709/6723

Размещено на Allbest.ru