Російський синдром збереження

Размещено на http://www.allbest.ru/

Російський синдром збереження

Людмила Дмитрівна Чекаленко

Доктор політичних наук, професор

Інститут всесвітньої історії Національної Академії Наук України

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Російський загарбник готувався до приєднання України, починаючи з розпаду СРСР 1991 р. Протягом тридцяти років вкидалися в політичний простір пропозиції Україні приєднатися до різноманітних російських об'єднавчих проєктів із створення міжнародних організацій, поспіхом «зклеєних» з учасників бувшого союзу. Серед таких структур Росією, за активної участі України і Білорусі, 8 грудня 1991 р. було створено Співдружність незалежних держав (СНД), з 1995 р. Митний Союз, що переріс 2001 р. в Євразійське Економічне Співтовариство, який названо союзом, з'явився Єдиний економічний простір. Безпекове питання перебувало під особливим контролем російського керівництва, яке вже 1992 року оголошено про появу військового об'єднання армій колишніх республік - Ташкентський договір, пізніше - Договір колективної безпеки, який врешті був оголошений організацією (ОДКБ). За 1992 рік вже всі нитки впливу були в руках Росії, яка майже повернула колись виплекану радянську сітку глибокої залежності окраїн - республік колишнього СРСР. Ці ініціативи, хоча й проголошували рівноправну участь учасників, однак мали єдину мету - якомога скоріше приєднати до цих організацій Україну по всіх безпекових, економічних і політичних параметрах. Для досягнення цієї мети Росія застосовувала тиск і багатоходовий шантаж. Так, без попередження зростали ціни на російську сировину і готову продукцію, ігнорувались домовленості, тривав тиск по всіх міжнародних організаціях, де Україна здобула членства; підкупами, оборудками, махінаціями, фейковою інформацією про начебто «неспроможність українського партнера» російською стороною блокувались вже узгоджені щирокомасштабні промислові і сільськогосподарські контракти і проєкти України з зарубіжними країнами.

Керівництво України, сподіваючись на вигідність економічної співпраці з Росією і колишніми радянськими республіками, було неспроможним одразу перерубати радянські економічні важелі і зв'язки, що поповнювали державний бюджет, покращували статистику і давали обнадійливі результати в різноманітних промислових галузях. Тодішній Президент України Леонід Кравчук активно, водночас обережно, укладав різноманітні угоди з колегами по СНД, однак не підписував Статут цієї організації, що містить статті 11 і 12 про право втручання армій колег-учасниць «в разі необхідності» у внітрішні справи одне одного. З особливою обережністю ставився і до військового об'єднання ОДКБ, на перших документах якої серед підписів інших бачимо і його примітку: «Не відповідає інтересам України», або «Протирічить Конституції України». Вже інший президент, що зірвав європейсько-український сценарій, незважаючи на сітку євро- інтеграційних зобов'язань України, разом з прем'єром уклали десятки проросійських документів про співпрацю, чим щільніше прив'язали українську економіку до російської, додавши зокрема і пролонгацію перебування військового флоту Росії на десятки років в укра- їнськихчорноморських водах.

Підготовка російського загарбника до війни тривала по всіх напрямах: політичному (затягування часу з юридичним визнанням України, з підписанням базових документів; тиск з питання ядерної зброї, ліквідація оборонного і наступального потенціалу України, розхитування всіх адмінструктур призначенням на державні посади російських службовців, втручанням у внутрішні справи, «призначення» проросійських президентів тощо); безпековому (просування на територію України російських військових для створення п'ятої колони, засилка зброї, підготовка зрадників, збирання тактичної інформації тощо); економічному (неповернення боргів, загарбання всієї радянської нерухомості і власності СРСР, піднесення на недосяжну висоту цін на енергоносії, відмова від української солі, металу, вугілля, перехід на ринкові ціни по всіх складових та ін.); дипломатичному (відмова від розподілу нерухомості диппредставництв СРСР, блокування українських міжнародних ініціатив, перешкоджання відносинам України з іншими країнами тощо); інформаційному (загарбання інформаційного простору СРСР, сітки частот радіо і ТВ, супутникового-космічно- го зв'язку, друкованого потенціалу тощо).

Відповідна робота велась в інформаційній сфері із підготовки світової думки, перекручувалась історія обох країн і СРСР, піддавались забороні українські підручники з історії, міжнародних відносин і зовнішньої політики України. Паралельно велась антиукраїнська широкомасштабна інформаційна робота, вкидалися фейки сумнівного змісту, розраховані на всі верстви населення і у першу чергу молодь. На це російська держава не жаліє колосальних міліардних грошових сум.

Українському керівництву вдавалося відмовитись від участі в безпекових російських структурах, напро- тивагу тискові навіть створити ГУ(У)АМ, але в низці економічних питань залишатись в російських обіймах. Російська сторона продовжувала розігрувати роль миротворця і стратегічного партнера України, навіть впровадила специфічну «заманилівку» для українського владного бомонду у період тимчасового президентства Медвєдєва, що запевняв всіх і вся про начебто дозвіл Росії крокувати Україні до ЄС, оскільки це утворення є економічним. Водночас, жодним чином Україні заборонялося навіть згадувати про наміри наближення до НАТО, а тим більше про членство в Альянсі.

Не досягнувши бажаного, 2014 року Росія переходить до жорстких активних дій: частинами «поглинає» українську територію. Захід мовчить. Українське суспільство захищає свою гідність і право на незалежність, виходить на Майдани. Тодішній український очіль- ник за вказівкою московії розстрілює своїх громадян за висловлене бажання бути в цивілізованій Європі.

Отже, остання спроба приєднати - поглинути Україну мирним шляхом провалилася. Росія втрачала Україну - свого стрижневого васала, який століттями рятував Російську імперію від розвалу. А без України, за оцінками провідних міжнародних аналітиків, імперія не виживе.

Поняття імперія походить від Imperium і означає наказ, верховна влада, управління однією особою - монархом на певній території, одну з історичних форм державно-політичного утворення (Hutchinson, 2017). До теперішнього часу цим терміном називали одноосібний суверенітет над численними та розсіяними політичними суспільствами (Stroschein, 2015). D. Lieven (2000) запропонував визначати імперію як державу «з чітко розмежованою територією, що здійснює суверенітет над своїми підданими, які на різних рівнях перебувають під її прямим адміністративним наглядом». Термін «імперія» викликав багато суперечок і застосовувався до багатьох різних політичних утворень. Так, імперія може охоплювати не лише формальні, але й неформальні процеси. Професор Оксфордського університету J. Darwin (2008) говорить про неофіційну імперію «як про найвищу форму імперіалізму». За його визначенням, імперії - це «системи впливу або правління, в яких етнічні, культурні чи екологічні кордони перекривалися або ігнорувалися». Слід зазначити, що термін «імперія» стосується центральної держави подібних утворень, яка здійснює політичний контроль над значною територією, що містить багато різноманітних груп населення.

Дослідники визначили кілька різновидів імперій, простежуючи їхній шлях від зародження і до розпаду. J. Hutchinson (2017) розповідає, що Імперія Маур'їв для розширення свого панування використовувала комбінацію політичного саботажу і релігійного навернення, а Перська імперія Ахеменідів була побудована шляхом жорсткого загарбання чужих територій. Водночас Рим, захопивши територію, пропонував підкореним гро-мадянство в обмін на лояльність. Так, держава Олександра Македонського вважається класичним прикладом імперського утворення. Олександр не знищував існуючі адміністративні системи, а адаптував їх для зміцнення власного державного утворення. Аналазу- ючи китайську династію Цинь, учений підкреслює, що зцементувала її розгалужена імперська бюрократія і конфуціанство, закладені в її основу. Таким чином задля зростання і зміцнення імперій застосовувались різноманітні засоби і форми.

Подібні інструменти були використані і у створенні Російської імперії: привласнення, загарбання, жорстка експлуатація природних ресурсів і місцевих жителів, перетворених на рабів. Реалізації мети сприяли підкуп, шантаж, нищення незадоволених, повна асиміляція захоплених народів тощо. Російська імперія активно зростала територіально за правління Петра І-го, царя «всєя Русі», що оголосив себе Всеросійським імператором у 1721 році. Розпаду імперії в 1917 р. сприяла Перша світова війна і активізація підкорених народів. Причини розвалу імперій закладені у низці об'єктивних і суб'єктивних факторів. Перші пов'язані з неспроможністю центральної влади володарювати, наступні викликані війнами і військовими переділами територій. До зазначеного додамо економічні і політичні причини, а також гуманітарні негаразди.

M.R. Sarkees et al. (2003) головною причиною розпаду імперій називають націоналізм. Таке твердження може бути спірним, оскільки нові держави з'являються у першу чергу в результаті військових зіткнень. Це доводять і результати двох світових війн. До того ж за умови сильної влади і жорсткої внутрішньої політики (що спостерігали за часів СРСР), прояви націоналізму можна легко приборкати. Так, в результаті Другої світової війни на географічній мапі світу з'явилися три десятка нових держав. Із розпадом Радянського союзу постали ще 15 країн з колишніх радянських республік.

Протягом минулих століть московська держава продовжувала розширюватися. Її розпад 1917 року був врятований створенням радянського союзу. Таким чином радянська імперія на колишній території імперії Романових пережила революцію і громадянську війну. Втратила Фінляндію, балтійські і польські території. Офіційно це була федерація рівноправних національних республік російського, білоруського, українського і транскавказьких народів, але фактично російською вотчиною, що відверто і безкарно експлуатувала населення оновленої імперії. У владних структурах і державних установах домінували росіяни, а в культурному і освітньому просторі - російська історія, культура і мова. У подальшому Радянський Союз зміцнився перемогою над Німеччиною в 1945 році і отримав кільце маріонеткових держав у Східній і Центральній Європі (Rieber, 2014). Радянську імперію T. Martin (2001) називає «імперією позитивних дій», на противагу переконанню президента США Рональда Рейгана, який сприймав Росію не інакше, як «Імперію зла».

Влада цієї імперії поширилася на Східну та Центральну Європу після Другої світової війни, а з сате- литів-держав було утворено соціалістичний табір. J.A. Hobson (1894) обґрунтував мотивацію закордонної експансії необхідністю для розвинених капіталістичних держав експортувати свій надлишок капіталу. Ця тема також була основою роботи радянського вождя «Імперіалізм: найвища стадія капіталізму», опублікованої в 1917 році. Пізніше неомарксисти стверджували, що військово-промисловий комплекс та інші особливості капіталістичних держав створюють потребу в капіталі і задля його нарощування запроваджують війни (Magdoff, 2003).

Відносини всередині колоніальних держав підтверджують перицентричні теорії, що привертають увагу до сил, які втягують імперіалістів у ієрархічні стосунки зі світом. Водночас, метроцентричні теорії зосереджені на поясненні причин прагнення імперіалістичних країн до експансії. Про це D. Gallagher & R. Robinson (1953) розповідають в своїй книзі «The Imperialism of Free Trade». Політика імперіалістичних країн щодо колоній, на думку авторів, змінювалася залежно від умов на периферії. Де периферійні утворення мали стабільні режими та ефективних колабораціоністів, імперіалісти могли керувати ними опосередковано. Там, де периферійні суспільства були політично нестабільними або не мали еліт, готових захищати власні інтереси, метрополії створювали офіційну імперську владу і керували ними безпосередньо.

У Російській, потім «Радянській імперії» такі республіки, як Татарстан, Інгушетія, Башкортостан мали стабільні режими, що працювали на центральну владу. Ними центр керував опосередковано через місцевих керівників. У регіонах «сірої зони», які не мали державних традицій, як, наприклад, Ямало-Ненецький округ, Комі, Калмикія, Якутія та ін., центральна влада створювала спеціальну систему установ з чиновників центрального апарату, призначаючи на керівні посади своїх людей, а пізніше і через офіційно призначеного представника президента, якого було наділено най- ширшими повноваженнями для керування «сірою зоною» (Collins & Amabile, 1999). Боротьба за виживання та вплив створює дедалі ширший простір конкуренції між великими державами, що спонукає метрополії захоплювати нові території.

Таким чином, імперська стабільність базується на поєднанні завоювання, ідеологічної легітимації, примусу та кооптації національних еліт меншин, оскільки через еліти меншин загарбник отримує повний контроль над суспільством. У першу чергу це стосується владних структур меншин, диференціації в армії, за якої певні етнічні групи центральної держави є обраними як «військові раси», а також специфічну демографічну політику, за якої домінуюча етнічна група країни загарбника використовується для контролю над корінним населенням. Так, з фронтових повідомлень можна дізнатись про диференціацію у війську російського агресора, протистояння простих солдат «окраїнного» походження та офіцерів. Спостерігається колонізація корінного українського місцевого населення, його асиміляція.

На переконання R. Collins (2011), війна є центральною подією для легітимності держав, а геопо- літичні принципи керують етнічним поглинанням або фрагментацією країни. Держави, пише аналітик, які мають перевагу в розмірі та ресурсах над своїми конкурентами, матимуть тенденцію до територіального розширення. Однак це явище має і негативні наслідки: з розширенням такі держави страждають від нестачі ресурсів і подальшої фрагментації, оскільки вони породжують на своїх кордонах безліч ворогів. Більше того, кумулятивні процеси імперської експансії провокують масштабні гонки озброєнь і війни, які породжують найвищий рівень ненависті і люті. Всі ці характеристики імперії, як бачимо, збігаються з сучасною РФ. Її здатність нав'язувати культуру панівної групи через державні інституції призводить або до асиміляції, або контрмобілізації етнічної меншини для створення окремої держави (приклад України). Здатність держави прив'язувати, у даному випадку українське населення до панівної російської групи пов'язане з зовнішнім успіхом у війні. Коли держава розширюється в результаті війни, вона більш здатна поглинати етноси меншин у свою насаджувану меншинам культуру. Американський дослідник R. Collins (2011) вивчивши балканську кризу, виявив в її розвиткові три стадії або триступеневу модель активізації національних груп. Третя стадія полягає у фазі мобілізації людей, в яких в результаті кризи народжуються інтенсивні емоції та концепції ідентичності. Доповнюючи, W. Hiers & A. Wimmer (2013) стверджують, що націоналістична мобілізація є рушійною силою в усіх випадках краху імперії. Аргументи R. Collins частково спираються на статистичні дані, які він поєднує з детальним історичним аналізом. За деякими винятками, націоналістичні організації, які претендують на репрезентацію населення або його частини, були відповідальними як за падіння імперії, так і за перехід до національного суверенітету.

Націоналістичні визвольні війни в інших частинах імперії як «поширення ефекту націоналізму», підвищували ймовірність створення національних держав. Чим більше територій вдасться відокремити, щоб утворити національні держави, тим більша ймовірність, що решта територій підуть тим самим шляхом. Іншими важливими факторами може бути слабка міжнародна позиція імперського центру, створення національних держав по сусідству і, нарешті, війни в самій державі. Як приклад, дві Чеченські війни або війна проти Грузії, а також війна РФ проти України. Внутрішні війни, як визнають W. Hiers & A. Wimmer (2013), є особливо впливовим фактором, що розхитує імперії.

Це підтверджує також історія ХХ ст.: серед нових держав, що постали на початку минулого століття, Українська Народна Республіка, Грузія, Азербайджан та середньоазійські республіки не змогли відстояти свою незалежність. Водночас в Європі з'явились Польща, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Чехо-Сло- ваччина, Угорщина, Австрія, Сербо-хорватська-сло- венська держава. Колапс імперій ХХ століття призвів до розпаду колоніальних володінь провідних країн світу: Німецької імперії, а також Японії, Італії, Франції і Великої Британії. Ці країни позбулись імперських амбіцій. Домінуючі місця на світовій арені посіли ті, які вийшли з війни військово і політично зміцнілими: США, Велика Британія, СРСР.

Холодна війна завершилась перерозподілом сфер впливу накористь НАТО, появою нових держав, погір-шенням зовнішньополітичного становища центру російської імперії - РФ, становленням США як гегемона світового економічного та політичного розвитку, що охоче допомагали новим посталим державам. Однак, характерно, що нові держави часто з етнічно змішаного населення не є позитивним явищем як для окремих стабільних спільнот, так і для світового загалу. Поява нових об'єктів/суб'єктів міжнародних відносин зміщує стабільність і рівновагу, спричинює руйнівні наслідки широкомасштабного входження таких держав до між-державної системи стабільного простору (Interview with Ambassador..., 2003). Враховуючи зазначене, а також спостерігаючи ознаки формування нових, зокрема і тоталітарних союзів, ми не виключаємо вірогідність появи нових імперій вже в іншій якості в епоху глобальної взаємозалежності.

У зв'язку з викладеним вище, виникає питання про роль «окраїнних земель» імперського російського простору, зокрема України. Нагадаємо, що колишні радянські республіки -країни Російської імперії - зіграли в тих подіях ледь не визначальну роль. Саме вони допомогли зберегти російську імперію з 1917 року, не спричинивши відповідного спротиву загарбниці, розколовшись по два боки барикади (в Україні), коли війська генерала Муравйова грабували Київ і потопили в крові територію України. Рятування Росії реалізувало керівництво української республіки і після Другої світової війни. УРСР було ощасливлено подачкою Сталіна - місцем для республіки - УРСР в Організації Об'єднаних Націй (1945), внаслідок чого українська делегація активно голосували за всі рішення центру - Москви вже з «високої» трибуни ООН.

Слід згадати також 1990-1991 роки - розпад Радянського союзу, коли всі «друзі Росії» - «братні республіки» були перелякані подіями перевороту ГКЧП. Врятували імперію від розпаду український президент, який створив разом із колегами новий союз - Співдружність незалежних держав. Отже, Україна врятувала нову сатрапію, оновлену імперію від знищення, імперію, яка добре підготувалася до війни, спрямованої на знищення самої України. Як бачимо, відродження «Московської імперії» кількаразово здійснюють її «васали» - підкорені народи, серед яких і українці. Цей феномен нагадує скандинавський синдром, коли жертви починають захищати і рятувати свого мучителя, що скоїв їм непоправне зло і наніс тяжкі травми.

Росія, ще будучи російською і радянською, ніколи не полишала ідеї загарбання українських земель. У пе-ріоди, коли вона була слабкою, на такий крок не наважувалась, оскільки Україна за деякими ознаками була навіть сильнішою за сусідку. Територіальні зазіхання вже в роки незалежності російська владно-військова машина намагалася реалізувати в Криму (1992), Севастополі (1993), острові Коса Тузла (2003) тощо (Chekalenko, 2016).

У деяких наукових колах існує думка про непідготовленість Росії до війни, що категорично не відповідає історичним документам. До несподіваного для українського суспільства марш-броску з Київського моря Вишгородського району на столицю України Росія готувалася дуже ретельно. Зазначимо, що всіма аналітичними центрами РФ стратегію війни було розроблено заздалегідь, як тільки Україна заявила про незворотній курс на Євроінтеграцію і НАТО. Агресор за час незалежності виявив найслабкіші місця в укра-їнській обороні, добре вивчив місцевість і точки дислокації українських збройних сил, а потім наніс удар в ніч з 23 на 24 лютого 2022 року - на день радянської армії і флоту. Напад, подібний до Другої світової війни, який нанесла Союзові фашистська Німеччина 22 червня 1941 р. Такі ж самі підходи бліц-кригу і розрахунки - захопити Україну за пару тижнів.

Проаналізувавши фактори, що впливали на розвиток і збереження Російської імперії, авторка статті дійшла висновку: російську імперію протягом століть рятували від розпаду її васали - підкорені та експлуатовані народи, серед яких і українці. Отже, у 1917 р. більшовицьку Росію врятували українські більшовицькі уряд і армія. 1922 рік - більшовицька Росія (РСФРР) створила СРСР за підтримки Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), Білоруської Соціалістичної Радянської Республіки (БСРР), Закавказької Соціалістичної Радянської Республіки (ЗСРР). 1945 рік - перемога у Другій світовій війні зцементувала СРСР. 1991 рік - на радянських руїнах Росія, Україна і Білорусь творять новий союз під назвою Співдружність незалежних держав, де головує Росія. Бувші радянські республіки фактично відновили оновлений Радянський союз на чолі з Росією.

Позиція України була, переважно, послідовною: держава відмовлялася майже від всіх пропонованих Росією організацій і варіантів ущільнити взаємовідносини, крім військових (Chekalenko, 2021). Вичерпавши різноманітні аргументи і варіанти залучення України до єднання з Росією, спостерігаючи за успішним розвитком політики й економіки України, поглибленням відносин з Євросоюзом і НАТО, перші особи Росії приймають рішення повернути Україну в російську імперію жорстокою війною.

Liudmyla Chekalenko

Russian preservation syndrome

Russia has been planning to annex Ukraine since the collapse of the USSR in 1991. For thirty years, proposals to Ukraine to join various Russian unification projects aimed at creating international organisations hastily “glued together” from the members of the former Soviet Union have been floated in the political space. Among these structures, Russia, with the active participation of Ukraine and Belarus, created the Commonwealth of Independent States (CIS) on 8 December 1991, the Customs Union in 1995, which grew into the Eurasian Economic Community in 2001, and the Common Economic Space in 2001. The security issue was under the special control of the Russian leadership, which already in 1992 announced the emergence of a military association of the armies of the former republics - the Tashkent Treaty, and later the Collective Security Treaty, which was eventually declared an organisation (CSTO). By 1992, all the strands of influence were in the hands of Russia, which had almost restored the Soviet network of deep dependence of the former Soviet republics on the outskirts of the country. These initiatives, although proclaiming equal participation of the participants, had a single goal - to bring Ukraine into these organisations as soon as possible in all security, economic and political terms. To achieve this goal, Russia used pressure and multi-pronged blackmail. Thus, without warning, prices for Russian raw materials and finished products increased, agreements were ignored, and pressure continued in all international organisations where Ukraine gained membership; bribes, fraud, fraud, and fake information about the alleged “insolvency of the Ukrainian partner” blocked already agreed large-scale industrial and agricultural contracts and projects of Ukraine with foreign countries.

Ukrainian leaders, hoping for the benefits of economic cooperation with Russia and the former Soviet republics, were unable to immediately cut off Soviet economic levers and ties that were replenishing the state budget, improving statistics and producing encouraging results in various industrial sectors. The then President of Ukraine Leonid Kravchuk actively, yet cautiously, signed various agreements with his CIS colleagues but did not sign the organisation's Charter, which contains Articles 11 and 12 on the right of the member states' armies to intervene “if necessary” in each other's internal affairs. He was also particularly cautious about the CSTO military association, whose first documents, among other signatures, bears “Does not meet the interests of Ukraine” or “Contradicts the Constitution of Ukraine” notes. The next president, who thwarted the European-Ukrainian scenario despite Ukraine's European integration commitments, together with the prime minister signed dozens of pro-Russian cooperation documents, tying the Ukrainian economy more closely to the Russian one, including the extension of the Russian military fleet's stay in Ukrainian Black Sea waters for decades.

The Russian invasion was planned in all directions: political (delaying the legal recognition of Ukraine and the signing of basic documents; pressure over nuclear weapons; eliminating Ukraine's defence and offensive potential; undermining all administrative structures by appointing Russian officials to public office, interfering in internal affairs, “appointing” pro-Russian presidents, etc.); security (sending Russian military into Ukraine to create a fifth column, sending weapons, training traitors, gathering tactical information, etc.); economic (non-repayment of debts, seizure of all Soviet real estate and property, raising energy prices to unattainable heights, refusal to buy Ukrainian salt, metal, coal, transition to market prices for all components, etc.); diplomatic (refusal to distribute real estate of the USSR diplomatic missions, blocking Ukrainian international initiatives, obstructing Ukraine's relations with other countries, etc.); informa-tion (seizure of the USSR information space, radio and TV frequency grid, satellite and space communications, printing potential, etc.).

The corresponding efforts were made in the information sphere to shape global opinion, distorting the history of both countries and the USSR, and banning Ukrainian textbooks on history, international relations and Ukraine's foreign policy. At the same time, large-scale anti-Ukrain- ian information campaigns were conducted, with fakes of dubious content aimed at all segments of the population, especially young people. Russia spares no expense in terms of billions of dollars for this.

The Ukrainian leadership managed to refuse to participate in Russian security structures, even creating the GU(U)AM despite the pressure but remained under Russian control in several economic issues. Russia continued to play the role of a peacekeeper and strategic partner of Ukraine, even introducing a specific “lure” for the Ukrainian ruling elite during the interim presidency of Medvedev, who assured everyone that Russia was allowing Ukraine to join the EU because it was an economic entity. At the same time, Ukraine was in no way allowed to even mention its intentions to approach NATO, let alone become a member.

Having failed to achieve the desired, in 2014 Russia moved to violent active actions: it “absorbed” Ukrainian territory in parts. The West is silent. Ukrainian society defends its dignity and right to independence, taking to the Maidans. The then Ukrainian leader, on the instructions of Moscow, shot their citizens for expressing their desire to be in civilised Europe.

Thus, the last attempt to annex and absorb Ukraine peacefully failed. Russia was losing Ukraine, its core vassal, which had been saving the Russian Empire from collapse for centuries. And without Ukraine, according to leading international analysts, the empire will not survive.

The concept of empire comes from Imperium and means order, supreme power, and rule by one person - a monarch in a certain territory, one of the historical forms of state and political formation (Hutchinson, 2017). Until now, this term has been used to refer to the sole sovereignty over numerous and dispersed political societies (Stro- schein, 2015). D. Lieven (2000) defined an empire as a state “with a demarcated territory exercising sovereignty over its subjects, who are at various levels under its direct administrative supervision”. The term “empire” has caused much controversy and has been applied to many different political entities. Thus, an empire can encompass not only formal but also informal processes. Oxford University professor J. Darwin (2008) speaks of informal empire “as the highest form of imperialism”. According to his definition, empires are “systems of influence or rule in which ethnic, cultural or ecological boundaries were overlapped or ignored”. It should be noted that the term “empire” refers to the central state of such entities, which exercises political control over a large territory containing many diverse population groups.

Researchers identified several types of empires, tracing their path from birth to collapse. J. Hutchinson (2017) notes that the Mauryan Empire used a combination of political sabotage and religious conversion to expand its dominance, while the Achaemenid Persian Empire was built through the brutal conquest of foreign territories. At the same time, Rome, having seized territory, offered citizenship to the conquered in exchange for loyalty. Thus, the state of Alexander the Great is considered a classic example of an imperial formation. Alexander did not destroy the existing administrative systems but adapted them to strengthen his state formation. Analysing the Qin Dynasty of China, the scholar emphasises that it was cemented by an extensive imperial bureaucracy and Confucianism, which were at its core. Thus, various means and forms were used to grow and strengthen empires.

Similar methods were used in the creation of the Russian Empire: appropriation, seizure, and brutal exploitation of natural resources and local people turned into slaves. Bribery, blackmail, extermination of dissatisfied people, complete assimilation of the conquered peoples, etc. contributed to the realisation of the goal. The Russian Empire grew rapidly in territory under the rule of Peter the Great, the Tsar of All Russia, who declared himself the All-Russian Emperor in 1721. The collapse of the empire in 1917 was facilitated by the First World War and the activation of the conquered peoples. The reasons for the collapse of empires lie in several objective and subjective factors. The former is related to the inability of the central government to rule, while the latter is caused by wars and military redistribution of territories. To this, we can add economic and political reasons, as well as humanitarian problems.

M.R. Sarkees et al. (2003) identified nationalism as the main cause of the collapse of empires. This statement may be controversial, as new states emerge primarily because of military conflicts. The results of two world wars prove this. In addition, with a strong government and strict domestic policy (as seen in the Soviet era), nationalism can be easily curbed. For example, because of the Second World War, three dozen new countries appeared on the world map. With the collapse of the Soviet Union, 15 more countries emerged from the former Soviet republics.

Over the past centuries, the Moscow state continued to expand. Its collapse in 1917 was saved by the creation of the Soviet Union. Thus, the Soviet Empire on the former territory of the Romanov Empire survived the revolution and the civil war. It lost Finland and the Baltic and Polish territories. Officially, it was a federation of equal national republics of the Russian, Belarusian, Ukrainian and Trans-Caucasian peoples, but it was a Russian fiefdom that openly and with impunity exploited the population of the renewed empire. Russia dominated the power structures and state institutions, and Russian history, culture and language dominated the cultural and educational space. Later, the Soviet Union was strengthened by the victory over Germany in 1945 and gained a ring of puppet states in Eastern and Central Europe (Rieber, 2014). T. Martin (2001) calls the Soviet empire an “empire of positive action”, in contrast to the belief of US President Ronald Reagan, who perceived Russia as nothing less than an “evil empire”.

The power of this empire spread to Eastern and Central Europe after the Second World War, and a socialist camp was formed from the satellite states. J.A. Hobson (1894) justified the motivation for foreign expansion as the need for advanced capitalist states to export their surplus capital. This theme was also the basis of the Soviet leader's work Imperialism: The Highest Stage of Capitalism, published in 1917. Later, neo-Marxists argued that the military-industrial complex and other features of capitalist states create a need for capital and wage wars to build it up (Magdoff, 2003).

Relations within colonial powers confirm pericentric theories, which focus on the forces that draw imperialists into hierarchical relations with the world. At the same time, metrocentric theories focus on explaining the reasons for the desire of imperialist countries to expand. D. Gallagher and R. Robinson (1953) described this in their book “The Imperialism of Free Trade”. According to the authors, the policy of imperialist countries towards colonies varied depending on the conditions on the periphery. Where peripheral entities had stable regimes and effective collaborators, imperialists could control them indirectly. Where peripheral societies were politically unstable or lacked elites willing to defend their interests, metropolises created official imperial authorities and ruled them directly.

In the Russian and later Soviet empires, republics such as Tatarstan, Ingushetia, and Bashkortostan had stable regimes that worked for the central government. They were governed indirectly by the centre through local leaders. In the grey zone regions that had no state tradition, such as the Yamalo-Nenets, Komi, Kalmykia, Yakutia, etc., the central government created a special system of institutions from central apparatus officials, appointing its people to leadership positions, and later through an officially appointed presidential representative who was given the broadest powers to govern the grey zone (Collins & Amabile, 1999). The struggle for survival and influence has created an ever-widening space of competition between the great powers, which has encouraged metropolises to seize new territories.

Thus, imperial stability is based on a combination of conquest, ideological legitimation, coercion and co-optation of minority national elites, as the invader gains full control over society through minority elites. This primarily concerns minority power structures, differentiation in the army, where certain ethnic groups of the central state are selected as “military races”, and specific demographic policies, where the dominant ethnic group of the invader country is used to control the indigenous population. Thus, from the frontline reports, the differentiation in the Russian army, and the confrontation between ordinary soldiers of “marginal” origin and officers can be seen. The colonisation of the indigenous Ukrainian local population and its assimilation is observed.

According to R. Collins (2011), war is a central event for the legitimacy of states, and geopolitical principles govern the ethnic absorption or fragmentation of a country. States that have an advantage in size and resources over their competitors will tend to expand territorially, the analyst writes. However, this phenomenon also has negative consequences: with expansion, such states suffer from a lack of resources and further fragmentation, as they create many enemies on their borders. Moreover, the cumulative processes of imperial expansion provoke large-scale arms races and wars that generate the highest levels of hatred and rage. All these characteristics of an empire, as we can see, coincide with the modern Russia. Its ability to impose the culture of the dominant group through state institutions leads to either assimilation or counter-mobilisation of the ethnic minority to create a separate state (the example of Ukraine). The ability of a state to bind, in this case, the Ukrainian population to the dominant Russian group is linked to external success in war. When a state expands because of war, it is more able to absorb minority ethnic groups into its minority- imposed culture. American researcher R. Collins (2011), having studied the Balkan crisis, identified three stages or a three-stage model of the activation of national groups in its development. The third stage consists of the mobilisation phase of people, who develop intense emotions and concepts of identity because of the crisis. In addition, W. Hiers and A. Wimmer (2013) argue that nationalist mobilisation is the driving force in all cases of empire collapse. The arguments of R. Collins's arguments are partly based on statistical data, which he combines with a detailed historical analysis. With some exceptions, nationalist organisations claiming to represent the population or a part of it were responsible for both the fall of the empire and the transition to national sovereignty.

Nationalist wars of liberation in other parts of the empire, as a “spreading effect of nationalism”, increased the likelihood of nation-states. The more territories that succeed in seceding to form nation-states, the more likely it is that the remaining territories will follow suit. Other important factors may include the weak international position of the imperial centre, the creation of nation-states in the neighbourhood, and finally, wars within the state itself. For example, the two Chechen wars the war against Georgia, as well as the Russian war against Ukraine. Internal wars, as recognised by W. Hiers and A. Wimmer (2013) recognise that internal wars are a particularly influential factor in the destruction of empires.

This is also confirmed by the history of the twentieth century: among the new states that emerged at the beginning of the last century, the Ukrainian People's Republic, Georgia, Azerbaijan and the Central Asian republics failed to defend their independence. At the same time, Poland, Finland, Lithuania, Latvia, Estonia, Czechoslovakia, Hungary, Austria, and the Serbo-Croatian-Slovenian state emerged in Europe. The collapse of the twentieth-century empires led to the disintegration of the colonial possessions of the world's leading countries: The German Empire, as well as Japan, Italy, France and the United Kingdom. These countries lost their imperial ambitions. The dominant positions on the world stage were occupied by those that emerged from the war militarily and politically stronger: The United States, Great Britain, and the USSR.

The Cold War ended with the redistribution of spheres of influence in favour of NATO, the emergence of new states, the deterioration of the foreign policy position of the centre of the Russian Empire - Russia, and the emergence of the United States as a hegemon of global economic and political development, which willingly helped the newly emerging states. However, it is noteworthy that new states, often with ethnically mixed populations, are not a positive phenomenon for either individual stable communities or the world at large. The emergence of new objects/subjects of international relations shifts stability and balance, causing destructive consequences of the large-scale entry of such states into the interstate system of stable space (Interview with Ambassador..., 2003). Given the above, as well as the signs of the formation of new, including totalitarian, alliances, we do not exclude the possibility of new empires emerging in a different capacity in the era of global interdependence.

The above raises the question of the role of the “fringe lands” of the imperial Russian space, including Ukraine. It is worth recalling that the former Soviet republics, the countries of the Russian Empire, played an almost decisive role in those events. They helped to preserve the Russian empire since 1917, without putting up any resistance to the invader, splitting on two sides of the barricade (in Ukraine) when General Muravyov's troops sacked Kyiv and drowned the territory of Ukraine in blood. The leadership of the Ukrainian Republic also managed to save Russia after the Second World War. The Ukrainian SSR was blessed with Stalin's gift of a seat for the Ukrainian SSR at the United Nations (1945), because of which the Ukrainian delegation actively voted for all decisions of the centre-Moscow from the “high” rostrum of the UN.

The years of 1990-1991 should also be mentioned - the collapse of the Soviet Union, when all of Russian “friends” - the “brotherly republics” - were frightened by the events of the SCSE coup. The empire was saved from collapse by the Ukrainian president, who, together with his colleagues, created a new union - the Commonwealth of Independent States. Thus, Ukraine saved a new satrapy, a renewed empire from destruction, an empire that was well prepared for a war aimed at destroying Ukraine itself. As can be seen, the revival of the “Moscow Empire” is repeatedly carried out by its “vassals” - conquered peoples, including Ukrainians. This phenomenon is reminiscent of the Scandinavian syndrome when victims begin to defend and save their tormentor, who has done them irreparable harm and caused severe injuries.

Russia, while still being Russian and Soviet, has never abandoned the idea of seizing Ukrainian lands. At times when it was weak, it did not dare to take such a step, as Ukraine was in some respects even stronger than its neighbour. Already during the years of independence, the Russian power and military machine tried to implement territorial encroachments in Crimea (1992), Sevastopol (1993), Kos Tuzla (2003), etc.

In some academic circles, there is an opinion that Russia was unprepared for the war, which is categorically contrary to historical documents. Russia had been preparing for the march from the Kyiv Sea, Vyshgorod district, to the capital of Ukraine, which was unexpected for Ukrainian society, carefully. It should be noted that all Russian analytical centres had developed a war strategy in advance, as soon as Ukraine declared its irreversible course towards European integration and NATO. Since independence, the aggressor has identified the weakest points in Ukrainian defence, studied the terrain and locations of the Ukrainian armed forces, and then struck on the night of 23-24 February 2022, the day of the Soviet army and navy. The attack was similar to the World War II attack launched by Nazi Germany on 22 June 1941, with the same blitzkrieg approach and calculations to capture Ukraine in a couple of weeks.

After analysing the factors that influenced the development and preservation of the Russian Empire, the author of the article concludes that for centuries the Russian Empire was saved from collapse by its vassals - conquered and exploited peoples, including Ukrainians. Thus, in 1917, Bolshevik Russia was saved by the Ukrainian Bolshevik government and army. In 1922, Bolshevik Russia (RSFSR) created the USSR with the support of the Ukrainian Socialist Soviet Republic (USSR), the Belarusian Socialist Soviet Republic (BSSR), and the Transcaucasian Socialist Soviet Republic (TSR). In 1945, the victory in World War II cemented the USSR. In 1991, Russia, Ukraine, and Belarus formed a new union called the Commonwealth of Independent States on the Soviet ruins, with Russia as its chair. The former Soviet republics effectively restored a renewed Soviet Union led by Russia. російський політичний україна

The Ukrainian position was mostly consistent: the state refused all organisations and options offered by Russia to tighten relations, except for the military ones (Chekalenko, 2021). Having exhausted various arguments and options for involving Ukraine in uniting with Russia, observing the successful development of Ukraine's politics and economy, and deepening relations with the European Union and NATO, Russian leaders decided to return Ukraine to the Russian empire through a brutal war.

References

[1] Chekalenko, L.D. (2016). Foreign policy of Ukraine. Kyiv: LAT&K.

[2] Chekalenko, L.D. (2021). Public history: Chellenges of the 21 century. Kyiv: ArtEk.

[3] Collins, M.A., & Amabile, T.M. (1999). Nationalism and war. European war-making and the rise of nation states. Retrieved from https://is.muni.cz/el/1423/jaro2015/MVZ102/um/porter 105 148.pdf.

[4] Collins, R. (2011). Time-bubbles of nationalism: Dynamics of solidarity rituals in lived time. Nations and Nationalism, 18(3), 383-97. doi: 10.1111/j.1469-8129.2011.00530.x.

[5] Darwin, J. (2008). After Tamerlane: The rise and fall of global empires, 1400-2000. London: Penguin.

[6] Gallagher, J., & Robinson, R. (1953). Imperialism of free trade. The Economic History Review. New Series, 6(1), 1-15. doi: 10.1111/J.1468-0289.1953.TB01482.X.

[7] Hiers, W., & Wimmer, A. (2013). Is nationalism the cause or consequence of the end of empire? In J.A. Hall & S. Malesevic (Eds.), Nationalism and war (pp. 212-254). Cambridge: Cambridge University Press.

[8] Hobson, J.A. (1984). Evolution of modern capitalism. Retrieved from https://archiveshub.jisc.ac.uk/search/archives/ b87afc96-c219-3c6d-a229-8dea4696dbd4.

[9] Hutchinson, J. (2017). Warfare, imperial collapse, and the mass creation of nation statesget access arrow. In Nationalism and war (pp. 86-124). Oxford: Oxford Academic Press. doi: 10.1093/acprof:oso/9780198798453.003.0004.

[10] Interview with ambassador William Green Miller. (2003). Retrieved from https://tile.loc.gov/storage-services/service/ mss/mfdip/2007/2007mil02/2007mil02.pdf.

[11] Lieven, D. (2002). Empire: The Russian Empire and its rivals. New Haven: Yale University Press.

[12] Magdoff, H. (2003). Imperialism without colonies. New York: Monthly Review.

[13] Martin, T. (2001). An affirmative action empire: The Soviet Union as the highest form of imperialism. In R. Suny & T. Martin (Eds.), A state of nations: Empire and nation-making in the age of Lenin and Stalin (pp. 67-90). Oxford: Oxford University Press.

[14] Rieber, A.J. (2014). The struggle for the Eurasian borderlands: From the rise of early modern empires to the end of the First World War. Cambridge: Cambridge University Press.

[15] Sarkees, M.R., Wayman, F.W., & Singer, J.D. (2003). Inter-state, intra-state, and extra-state wars: A comprehensive look at their distribution over time, 1816-1997. International Studies Quarterly, 47, 49-70. doi: 10.1111/1468-2478.4701003.

[16] Stroschein, S. (2015). Ethnic struggle, coexistence, and democratization in Eastern Europe. Cambridge: Cambridge University Press. doi: 10.1017/CBO9780511793769.

Размещено на Allbest.ru