Медіатизація війни у фокусі наукових теорій та аналітичних практик

Анотація

Оглядова стаття презентує сучасні теорії медіатизації війни та дискурсивні практики аналізу медіа. У методиці відбору матеріалів послуговувались даними міжнародних наукометричних баз. Аналізований контент (більше 120 книг та статей у стартовій вибірці, 87 -- в остаточній) відібраний на платформах Scopus, Web of Science, Google Scholar за ключовими словами (медіатизація; медіатизація війни; російсько-українська війна та медіа; цифрова війна) та з використанням фільтрів.

Запропонована авторками структура інтегрує три проблемних напрямки: різні фази медіатизації війни та конфліктів з огляду на провідні теорії; інтерпретативні методики аналізу та загальні результати ефективності наративних та фреймінгових аналітичних практик; найпоказовіші дискусії в межах досліджуваних тем. Актуальна сьогодні українська тематика залучена до кожного розділу та підрозділу запропонованої статті.

Зосереджено увагу на корпусі наукових матеріалів, присвячених медіатизації конфліктів та криз, що поєднує знаних акторів комунікаційної дії з відповідною стратегією медіаефектів та впливів.

Розгортання різних фаз медіатизації війни в ґенезі подано на основі теорії Е. Госкінза і Б. О'Лафліна з окремим представленням війни цифрової (Digital War). У новітньому науковому контенті об'єднано статті про революційний вплив на хід війни технологічних розробок (дрони, безпілотники, кіберзброя, високоточні боєприпаси та ін.), про наслідки цифрових технологій у новій екології війни (мобільна, партисипаторна, проксі війна, цифрове насильство, пропаганда) і, нарешті, про нову логіку війни, у якій перенасиченість медіаконтенту призводить до зменшення світової уваги, емпатичного вигоряння і, найсуперечливіше -- до системної кризи гуманітарного знання та, незважаючи на документування та поширення, до забування.

Ключові слова: медіатизація війни; медіафреймінг; наративна теорія; цифрова війна; російсько-українська війна; емпатичне вигоряння.

The review article presents contemporary theories on the mediatization of war and discursive practices of media analysis. The methodology for the selection of materials was based on international scientometric and bibliographic databases. The analysed content (more than 120 books and articles in the initial sample, 87 in the final sample) was selected on the Scopus, Web of Science and Google Scholar databases using keywords (mediatization; mediatization of war; Russian-Ukrainian war and media; digital war) and filters.

The structure proposed by the authors integrates three problem areas: different stages of mediatization of war and conflict in relation to leading theories; interpretative methods of analysis and general results of the effectiveness of narrative and framing analysis 87

methods; the most illustrative discussions within each of the proposed theories. The current Ukrainian issues have been included in each section and subsection of the proposed article.

The main focus is on the academic material that deals with the mediatization of conflicts and crises and actively links well-known actors in communication work with the corresponding strategy of media impact and influence.

The deployment of different phases of the mediatization of war in genesis is presented on the basis of the theory of А. Hoskins and B. O'Loughlin, with a separate exclusion of Digital War as an umbrella term, the interpretation of which goes beyond the traditional interdisciplinary framework.

This latest scholarly content brings together articles on the revolutionary impact of technological developments on the course of war (drones, unmanned aerial vehicles, cyber weapons, precision munitions, etc. ), the effects of digital technologies in the new ecology of war (mobile, participatory, proxy warfare, digital violence, propaganda), and finally, the new logic of war, in which the oversaturation of media content leads to a decrease in global attention, empathic burnout, and, most controversially, to a systemic crisis of humanitarian knowledge and, despite its documentation and dissemination, to forgetting.

Keywords: mediatization of war; media framing; narrative theory; digital war; Russian-Ukrainian war; empathic burnout.

Вступ

Постановка проблеми. Медіатизація є концептом (Hjarvard, 2008), провокативним неологізмом (Lunt & Livingstone, 2016), а ще -- парасольковим/розмитим терміном (Deacon & Stanyer, 2014; Adolf, 2017), наповнення якого узалежнене від трендових медіатеорій, інструментів дослідження й численних медіаефектів впливу традиційних і нових медіа на всі суспільні рівні та звичаєве повсякдення. Як зазначають Арі Ріп та Ян-Петер Фос (2013), феномен появи парасолькових термінів вказує на новий спосіб управління наукою -- de facto, коли спочатку «тендітна» дослідницька ідея пов'язується з іншими практиками наукового пошуку (прикривається парасолькою), з суспільними та політичними проблемами, потім набуває визнання, підкріплення дослідницькою інфраструктурою і, нарешті, інституалізації. Звідси гранична контекстуальність новітнього терміно- утворення, різноманітність концептуалізацій та міждисциплінарних колаборацій: медіатизація війни медіафреймінг наративна теорія

«... парасольковий термін -- це не просто слово або фраза в дискурсі, це також, зрештою, канал, через який конкретні наукові можливості та обіцянки взаємодіють з конкретними суспільними й політичними цілями та інтересами, у такий спосіб забезпечуючи їх взаємне формування» (Rip & VoB, 2013, р. 45).

У представленні різних термінологічних визначень медіатизованої війни (розсіяна, відкладена, глибинна, цифрова,

Таблиця 1. Пошук джерел за ключовими словами (дані на 15 квітня 2024 року

партисипаторна, ксеновійна та ін.) ми не намагались віднайти єдиний знаменник наукового пошуку. Війна, медіа, наука -- занадто багато змінних та варіацій, а беручи до уваги користувацький контент -- незліченна багатовекторність. Презентуючи огляд сучасного наукового дискурсу навколо медіатизованої війни, ми доволі чітко представляємо проблематичність остаточних узагальнень. Spaces of War, War of Spaces, -- саме так метафорично авторами колективної монографії були означені «медіасвіти» війни (Maltbyet al., 2020).

Отже, за мету обрано систематизацію найпоказовіших напрямів із урахуванням індексів цитованості статей, книг, поширеності теорій та популярності запроваджених методик;

акцентовано, що сучасна українська комунікативістика повинна не тільки брати до уваги вже апробовані теорії медіатизації, а й пропонувати своє бачення, уточнювати формулювання теоретичних постулатів на основі вкрай актуального сьогодні аналізу українського медіаконтенту війни.

Методи дослідження

Оглядова стаття за самим визначенням передбачає використання традиційних описових методів з опертям на презентацію розгорнутого в ґенезі процесу концептуалізації медіатизації війни в науковому дискурсі. З огляду на потужний інтерес до медіатизації як міждисциплінарної теорії та аналітичної практики, у методиці відбору матеріалів ми послуговувались пошуковими системами наукометричних баз (див. табл. 1):

- за ключовими словами: медіатизація;

медіатизація війни; російсько-українська війна та медіа; цифрова війна (українською та англійською);

- з використанням фільтрів: Article title, Abstract, Keywards (Scopus), Abstract (Web of Science), «Анотації» (Google Scholar за рік).

Дані дозволяють спостерігти динаміку зміни наукових преференцій при стабільному інтересі до подій в Україні. У систематизації доволі розмаїтого наукового контенту ми свідомо порушили логіку хронологічної послідовності, інтегруючи в розуміння медіатизації:

- три тематичних кластери наукових

досліджень: медіатизація та психологія криз і конфліктів, розгорнута теорія медіатизації війни Е. Госкінза, Б. О'Лафліна, представлення окремого напряму Digital war;

- опис різних стратегій аналізу медіадискурсу (за можливістю українська тематика залучена до кожного розділу та підрозділу);

- дискусійна проблематика вивчення

медіаефектів і системних криз, породжених новою цифровою епохою.

Інтерес до медіатизації конфліктів на початку століття пояснювався «надзвичайно конфліктними часами» (Cottle, 2006, р. 2), глобалізацією медіаландшафту (Kaempf, 2013) та природою самих медіа, які «не просто повідомляють про різноманітні конфліктні ситуації, але й активно репрезентують їх» ('media doing' or 'media performativity') (Cottle, 2006).

Інтенсифікацію досліджень медіатизації конфліктів пов'язують із війнами в Іраку та Афганістані. Так, порівнюючи взаємодію з медіа під час війни у В'єтнамі (1950-1960-ті рр.) та Іраку (2003), дослідник Герд Хортен вказує на стрімке зростання за 50 років інтеграції медіа у воєнну стратегію. Саме події в Іраку автор визначає як першу війну інформаційної епохи через конкуренцію глобальних новинних мереж, поширення альтернативних джерел інформації (embedding reporters, військові блоги). Попри це, порівняльне дослідження телевізійного

висвітлення подій в Австралії, США, Великій Британії та Індії показало, що «понад 75 % репортажів у цих країнах не виходили за рамки національного консенсусу, і лише близько 20 % були критичними або опозиційними до панівних політичних і суспільних настроїв» (Horten, 2011, р. 47).

Прискореність медіатизації через появу нових медіа змусила дослідників діагностувати новітній зсув у взаємодії армії, аудиторії та ЗМІ -- від впливів та ефектів до створення нових комунікаційних ієрархій за логікою медіа. Радикальні зміни узалежнювалися від розширення груп учасників -- до традиційних інституалізованих медіа та воєнної/політичної еліти додавався непрофесійний наративний простір, створений очевидцями (Mortensen, 2015) чи аудиторією (Vihalemm & Juzefovics, 2023).

Залучення нових впливових акторів у медійне відтворення конфліктів актуалізувало звернення до інтерпретативних методик аналізу все більш багатоголосного медійного контенту. Так, якісність розуміння конфліктів пов'язували з представленням аудиторії різних інформаційних фреймів, вивчення яких стане найпоширенішою практикою медіадосліджень. Серед базових фреймів виокремлювали (Sacco & Gorin, 2017, р. 209):

1. Воєнний конфлікт: аналіз та опис воєнних подій.

2. Людський інтерес: особисті історії військових, жертв, полонених, біженців, цивільних.

3. Економічні наслідки: економічний вплив війни на окремих осіб, групи, установи, регіони або країни.

4. Відповідальність: щонайменше один

компонент сюжету вказує на розподіл відповідальності за причини або рішення.

5. Діагностичний (причинно-наслідковий)

фрейм вказує на причини та мотиви події.

6. Прогностичний фрейм презентує можливий подальший розвиток подій і поствоєнну реконструкцію.

7. Мораль: принаймні один компонент сюжету підкреслює моральні послання, релігійні постулати або соціальні приписи

8. Солідарність: заохочення, заклики до солідарності, вказівки та поради, ґрунтовані на минулому досвіді.

Очевидна не тільки взаємопов'язаність базових фреймів, але й необхідність показу війни саме в різнотематичних дискурсах. Цілком зрозуміло, що якісні газети намагались урівноважити фрейми конфлікту фреймами відповідальності та солідарності, як, наприклад, висвітлення конфлікту в Сирії американськими газетами The New York Times та The Washington Post (Cozma & Kozman, 2015) чи рефреймінг у поданні подій в Іраку (Speer, 2017). Звернімо увагу, що лонгітюдний моніторинг та компаративістський аналіз (Dimitrova & Stromback, 2008: Roman et al., 2017) стали поширеною практикою наукових робіт. Так, 10 - річне дослідження висвітлення американськими медіа війни в Афганістані (Haigh, 2014) засвідчило зміни в презентації конфлікту від нейтрального до негативного; акцентовано на узалежненості критичних медіарефлексій від позицій влади у висвітленні воєнних подій (Bennett et al., 2006).

Актуальність медіафреймінгу як інструменту створення наративу російсько -української війни підтверджена тематичним розмаїттям об'єктів наукового інтересу та стрімко зростальною географією досліджень. Окремий випуск Athens Journal of Mass Media and Communications (2023, https://www.athensjournals.gr/ajmmc/v9i4) презентує медіарефлексії на українські події в США, Китаї, Південній Америці, Індії, Чорногорії, Бразилії, Пакистані. Медіафреймінг українських новин на вебсайті AlJazeera (AlOteibi et al., 2024), арабському ресурсі Rudaw у зіставленні з BBC Arabic (Jameel Kareem, 2023), в онлайн- репортажах нігерійських медіа Sahara Reporters і Premium Times (Omoera & Nwaoboli, 2023) представляють різні підходи до аналізу воєнного новинного простору. Дослідники засвідчують зміни у фреймінгу: медіа зсунули фокус з питань, пов'язаних з причинами війни або закликом до припинення війни, і тепер більше зосереджені на перебігу військових подій. Як висновок: медіа спонукають аудиторію відчувати, думати (принаймні частково), але не діяти (Sacco & Gorin, 2017, p. 226-227).

Усе чіткіше дослідники озвучують й проблеми однобічного фреймування. Так, Лукаш Новацький, аналізуючи домінантні фрейми популярного польського порталу Onet.pl на початку війни, звертає увагу на упередженість на користь України, що виявлена в підвищеній емотивності та клікабельності епізодичних фреймів людського інтересу з низькою фреймопосилювальною атрибутивністю й обов'язковою трагічною тональністю; наявна й демонізація країни- агресора:

«Некритичне та однобічне висвітлення може призвести до вихолощення меседжу в довгостроковій перспективі, стаючи продовженням урядової лінії, що створює загрозу зловживання владою та ухвалення рішень, які будуть неприйнятними для медіа та громадського контролю. З іншого боку, вибір панівних фреймів і фреймінгових технік, які були використані, продиктовані поняттям “патріотичної журналістики", згідно з якою ЗМІ утримуються від критики чи піддавання сумніву зовнішньої політики, особливо коли йдеться про війну або просування національних інтересів» (Nowacki, 2022, р. 16).

Фреймом національної політики пояснює китайська дослідниця Цзісю Лю (2023)етноцентризм сучасних новин про російсько-українську війну, коли закордонні новини висвітлено з огляду на внутрішній порядок денний. Спрощення конфлікту, на думку дослідниці, підживлює спіраль агресії та не відповідає професійним вимогам. Британські дослідники звертають увагу на поширення фрейм- матриці покарання за воєнні злочини, яку медіа перетворили у вагомий наратив війни (Selvarajah & Fiorito, 2023).

Інший виклик епохи -- візуальний диктат -- разом із приходом ери гіпервізуальності одночасно уможливив парадокс

гіпер(не)видимості (hyper(in)visibility) у тематичних кластерах мистецтва, гендеру, кольору, інклюзії, віку, ваги та ін. (Gailey, 2014; Settles et al., 2019; Grpnstad & Vagnes, 2019). Війна не стала винятком: «мовчазні» війни та невидимі кризи ставали все частіше об'єктом журналістських розслідувань та медійного інтересу, опроявлюючи економічні та політичні наслідки асиметричності світових інформаційних потоків та медійних актуалізацій (Hills, 1996; Klay, 2022).

Повертаючись до нашої тематики, визначимо провідний тренд: фреймування новинних знімків зсунуте в емоційне поле людських історій (Schwalbe & Dougherty, 2015), емоційні медіафрейми превалюють й у представленні конфліктів в Сирії та Ємені (Alsridi & Ziani, 2020).

Аналізуючи візуальне висвітлення подій в Україні 2014-2015 рр. світовими ЗМІ (The Guardian, Die Welt, DagensNyheter та Helsingin Sanomat), дослідники говорять про наявність трьох фреймів: російська інтервенція, конфлікт в Україні як національна боротьба та геополітичний конфлікт (Ojala et al., 2017). Інтерпретативний аналіз візуального фреймування війни на Донбасі (2014 р.), на думку дослідників, засвідчив поширення взаємозаперечних поглядів на конфлікт і призвів до формування в Україні та Росії розбіжних очікувань щодо результатів протистояння (Makhortykh & Sydorova, 2017).

Наративна концепція дозволяє оперувати поняттям стратегічних наративів як «колективних історій національного або громадського рівня, сформованих з травматичних для групи подій і зосереджених навколо них» (Walldorf, 2019, р. 94; див. також Miskimmon et al., 2014). Один з таких -- ліберальний grand narrative -- став предметом окремих дискусій в американському науковому дискурсі (Henry, 2018) та в історії зовнішньої політики США (Galbo, 2004; Walldorf, 2019). Суттєвим вбачаємо висновок про одночасне слабшання як ліберального наративу, так і дискурсів, сформованих навколо нього (Walldorf, 2022, р. 98). З огляду на історію та поширення наративу, не обійшлось без критики упередженості ліберальних інструментів в оцінці соціальних змін в інших країнах (Rieck & Follmer,

2022) , в аналізі росту популізму та нативізму в Європі (Cabada, 2021), утім як і сподівань на контрстратегічний опір популізму саме ліберальних інституцій (Karlson, 2024).

Найпоказовіший приклад наративного аналізу продемонстрував Філіп Сміт, соціолог Єльського університету, порівнюючи медійні дискурси чотирьох країн (США, Велика Британія, Франція, Іспанія) під час Суецької кризи (1956), війни в Перській затоці (1991) та війни в Іраку (Smith, 2005). Виокремлені ним наративні види (апокаліптична, романтична, трагічна розповідь та «низький мімезис») доводять структурованість громадянських дискурсів та їх узалежненість від національних та культурних ідентичностей.

Перспективність наративного наукового підходу підкреслюють сучасні дослідники,

вважаючи, що «технології об'єднують нас у мережу, але саме наративи пов'язують нас одне з одним, змушуючи почуватися близькими до одних і віддаленими від інших» (Papacharissi, 2010; цит. за Boichak & Jackson, 2020). Надалі дослідження О. Бойчак, К. Коростеліної щодо опосередкованих платформами наративів довели актуальність наративної теорії в епоху цифрових революцій (Korostelina, 2014; Boichak and McKernan 2020; Boichak & Jackson, 2020). Так, у конструюванні українського наративу

ідентичності К. Коростеліна відзначає три компоненти: дуалістичний, нормативний

порядок та міфічний наратив. Логіку формування наративу, який поширюється і стає національним визначенням ідентичності, О. Бойчак

представила на прикладі подій у Маріуполі (2014). Спільне створення національного наративу як основи формування національної ідентичності в умовах кризи дозволили чинити потужний спротив проросійському сепаратизму не тільки в соціальних мережах (перш за все у фейсбук), ай в офлайн-флешмобах, поширенні української символіки, створенні гарячої лінії, святкуванні звільнення міста:

«... у часи загрози та невизначеності мережеві спільноти можуть брати участь у формуванні національної ідентичності, яка може бути стратегічно використана для легітимізації та зміцнення державної влади» (Boichak & Jackson, 2020).

З-поміж інших складників стратегічно- наративних аргументів під час війни теорія травми виявилася найсталішою й узалежненою від перебігу війни. Теоретики травми стверджують, що трагічні або визначні події, навіть за межами спільноти, приводять до єдності групи навколо історії, зосередженої на захисті ідеалів -- тобто того, «хто ми є» -- як засобі захисту чи відновлення (Smelser, 2004).

«Події мають значення», -- зазначає К. Вільям Валдорф, пов'язуючи стадії розгортання травми та наративів війни, які він представив у такій послідовності:

- виклики національній ідентичності

породжують глибокі емоційні реакції;

- узвичаєння війни, пошук пояснень і звернення до авторитетів;

- відновлення / звинувачення та урок,

формування нових колективних наративів (Walldorf, 2022, р. 99-100).

На думку вченого, саме подієвий хід війни змінює наративні стратегії. Чітку поетапність медіависвітлення подій та зміни наративів під час

конфліктів неодноразово пов'язували з інтегративною моделлю розгортання

міжнародних криз Яелі Блох-Елкон, корелятами якої стали: медіа, громадська думка та державна політика. На думку ізраїльської вченої, «різні ролі преси та ставлення громадськості залежать від фази міжнародної кризи» (Bloch-Elkon, 2007, р. 41). Запропонована нею поетапність містить:

Етап 1. Початок: морально-гуманітарна критична медійна акцентуація, учасницька громадська позиція, відсутність консенсусу у владі.

Етап 2. Ескалація: медійні стратегії елітарної преси націлені на зв'язування ситуації зі схожими прецедентами, масової -- з чітким розподілом на своїх та чужих; мобілізаційний етап та підтримка уряду громадською думкою; об'єднання навколо прапору.

Етап 3. Деескалація: критичне ставлення до часткового успіху перемовин як в медіа, так і в громадському обговоренні (Bloch-Elkon, 2007).

Практичний аналіз змін наративних стратегій під час війни засвідчив поширену тенденцію до зменшення уваги аудиторії в процесі розгортання кризи. Так, медійне представлення українських подій у головних польських виданнях дослідники розділили на 4 фази: 1) початок; 2) ескалація; 3) деескалація; 4) вплив. «Перша фаза -- початок війни, у якій «частка війни» перевищила 60-70 %. Другий етап спостерігається з серпня 2022 р., частка матеріалів про війну помітно зменшилась і залишається на рівні 20-25 %» (Kasinska-Metryka & Patka-Suchojad, 2023, р. 14). Феномен такої динаміки в межах наративної стратегії пояснюється «втомою від співчуття» (Hoijer, 2004), коли війна перестала викликати гарячі емоції першого етапу і зумовлює вибіркове уникнення новин (див. Newman, 2023; Digital News Report, 2022, 2023).

У квітні 2022 р., захоплюючись гнучкими

комунікаційними стратегіями України та ефективністю інформаційного опору, аналітик Політичного центру Нового Півдня Мохамед Бенабід звернув увагу, що Україна «з самого початку грала на концепції іміджевої війни, використовуючи образи як керівний принцип або замінник традиційних військових засобів з акцентуванням на культурних та ідеологічних зближеннях із міжнародною аудиторією». Але найважливішим було використання логіки соціальних мереж, де аудіовізуальний контент, історії та наративи є рушійною силою. Завдячуючи

сильному емоційному заряду наративних комунікацій з наголосом на сторителінг, демонструвалась ефективність української риторики (Benabid, 2022). У колективній роботі польських вчених «Війна в Україні. Медіа та емоції» (Turska-Kawa et al., 2023) цей сповнений суперечностей багаторівневий емоційний

дискурс польського та українського

інформпросторів став предметом окремого дослідження. Але залишається відкритим у просторі наукових теорій питання зміни наративних стратегій на інших фазах війни з урахуванням найвпливовішого складника

сучасної медіатизації -- цифрових технологій та нових медіа (див., наприклад, Ptaszek et al., 2024). Принаймні, анонсована збірка «Медіа, дисидентство та війна в Україні» (Bergman & Hearns-Branaman, 2024) актуалізує різноманіття поглядів та політичних голосів під час війни, а також проблему модерації воєнного дискурсу мережами та платформами.

ІІ. Медіатизація війни: спроби типологізації

Розгорнуту теорію медіатизованої війни запропонували Ендрю Госкінз і Бен О'Лафлін (2010, 2015) з відповідним формулюванням

базового визначення:

«Ми розглядаємо медіатизацію як процес, в якому війна все більше вбудована в медіа й проникає в них, тому планування, ведення, легітимізація, заспокоєння, історизація, пам'ять і уявлення про війну вимагають уваги до цих медіа та їхнього використання. Це засіб розуміння переходу влади медіа та її використання низкою акторів» (Hoskins & O'Loughlin, 2015, р. 1323).

За логікою дослідників, перебудова медіаекології від впливовості традиційних медіа до сучасної цифрової війни кардинально прискорилась з появою нових медіа та нових акторів комунікаційних ієрархій.

Якщо перший етап медіатизації (Broadcast War) укладався в усталені рамки

управління/співпраці влади/військових з

традиційними ЗМІ, другий (Diffused War) визначався відкриттями Web 2.0 та новою цифровою медіаекологією, у якій політична, культурна і соціальні сфери вже не просто опосередковувалися медіа, а наслідували їхню логіку, проходячи фази стабільності-руйнування- пристосування.

Дифузійна війна стала предметом

окремішного розгляду в книзі «War and media: The emergence of diffused war» (Hoskins & O'Loughin, 2010). У новій парадигмі мінливої війни дослідники зосередилися на трьох напрямах: медіатизація, розмитість причинно-наслідкових зв'язків та невизначеність у прийнятті політичних рішень. Нова логіка війни потрактована авторами у фокусі вже не стільки отримання перемог, скільки в усе більш значущому контролі медіа за сприйняттям, підтримкою та конструюванням війни (і пам'яті про неї) громадськістю, урядом і військовими.

«Війна поширюється через складну мережу наших повсякденних медіа: новини, фільми, подкасти, блоги, відеоігри, документальні фільми тощо. Парадоксально, але це одночасно сприяє і стримує присутність і силу ворогів, близьких і далеких. Медіа в чомусь наближають війну, а в чомусь віддаляють її. Медіа доносять до нас голос афганського коваля чи Усами бін Ладена, але не обов'язково допомагають нам зрозуміти їх» (Hoskins & O'Loughin, 2010).

Рисунок 1. Джерело: за даними Hoskins & O'Loughlin, 2015 (Trends in war, trends in media: the three phases of mediatization, р. 1326-1327)

На третьому етапі (Arrested War) призупинена війна «характеризується привласненням і контролем раніше хаотичної динаміки основними засобами масової інформації й, повільніше, урядовими та військовими політиками» (Hoskins & O'Loughin, 2015 р.) (рис.1).

Неодноразово автори звертали увагу на відсутність фіксованості та дискретності різних фаз, можливе співіснування цих парадигм. Таким прикладом розгортання різних фаз

медіатизації стала інформаційна політика Росії у 2014 році. її успіх зумовлений, на думку дослідників, запізнілими реакціями світової медіаспільноти. Класична пропагандистська тактика моделі впливу за принципом підшкірної голки (передбачуваний вплив) різко змінилася другою фазою медіатизації: підміна агенди та медіамейнстриму, оскаржуваність та

заперечність будь-яких заяв. Нарешті відбулось найвражаюче: правда -- фундаційна основа (принаймні декларована й чітко усвідомлювана медіаелітами) -- легко підмінилась

інформаційним хаосом та асиметричністю

гібридної війни. Зрештою «західні мейнстримні культури новин, які є вільними для всіх,

виявились погано пристосованими для фільтрації дезінформації від повномасштабної

(російської) інформаційної війни, яка експлуатує політику, засновану на правді» (Hoskins &

O'Loughlin, 2015, р. 1335).

Підтверджують цю думку й результати контент- аналізу висвітлення конфлікту в першій половині 2014 р. в газетах 13 країн: Албанії, Чехії, Німеччини, Латвії, Нідерландів, Польщі, Португалії, Румунії, Сербії, Швейцарії, Великої Британії, України та Росії. Як стверджує група авторів (Fengler et al., 2020), у висвітленні конфлікту в медіа Європи домінують російські актори більше, ніж європейські інституції; моніторинг засвідчив агресивну політику Росії та досить неохочу відповідь Заходу.

Сучасний етап медіатизації війни все більше входить у поле наукових досліджень як цифрова війна.

Звернімо увагу на доволі розмаїтий термінологічний апарат цього етапу війни. Тісний зв'язок соціального світу та цифрових медіа майже до опосередкованого

конструювання дійсності визначається

Андреасом Хеппом, професором

медіакомунікацій Бременського університету та автором засадничих робіт з медіатизації, як глибинна медіатизація (Hepp, 2020, див. також Couldry & Hepp, 2013). Концепція заснована на розумінні процесуальності медіа, з їх безперервним генеруванням, обробкою даних та платформізацією, і як результат -- формуванням нових платформних колективів, що радикально відрізняються від груп, об'єднаних спільним «ми». Презентуючи науковому загалу термін «media manifold» (медіарізноманіття), Нік Колдрі, професор медіа, комунікацій і соціальної теорії в Лондонській школі економіки та політичних наук, відомий фундатор теорії медіатизації, наголошує на впливі сучасного перенасиченого цифрового середовища на всі соціальні (політика, етика, цінності) і навіть тілесні (афективні, когнітивні, перцептивні, орієнтаційні) практики (Couldry, 2016). У книзі «Збір даних. Новий колоніалізм великих технологій і як йому протистояти» (Mejias & Couldry, 2024) Н. Колдрі виступає з жорсткою критикою поширеної концепції хижацького колоніалізму даних, непрозорості та непідзвітності технологічної медіаіндустрії.

Не менш варіативним є термінологічний арсенал «цифрової війни» з екзистенційними показниками наукового інтересу в метричних базах (див. табл. 1). На наш погляд,

міждисциплінарність, фокусованість на окремому складнику медіааналізу, потужні технологічні виклики та численні кейсові дослідження визначають цю фазу війни та, за словами Ольги Бойчак, зумовлюють «невловиму концепцію цифрової війни» (Boichak, 2021; також Rohlinger & Sobieraj, 2021):

«Сучасні цифрові медіа формують індивідуальне і суспільне сприйняття реалій воєнного часу, унаслідок чого дійові особи, наративи, події та ідентичності, що

виникають, а також більші соціальні інститути, як-от держави, втягуються й інкапсулюються в середовище, опосередковане цифровими технологіями»

(Boichak, 2021).

Тісна співпраця військових та ЗМІ через інформаційний контроль на прикладі війни в Перській затоці (1991), у Косово (1999), Афганістані (2001) та Іраку (2003) стала предметом дослідження Вільяма Мерріна в книзі «Цифрова війна. Критичний вступ». Від конфліктів 1990-х рр. до сучасних впливів технологій -- у кожному з 13 розділів схарактеризовані різни види медіавоєн (мережева, віртуальна, вірусна, прозора, алгоритмічна, партисипаторна та ін.). Війни в Газі, Сирії, події 11 вересня, російсько-українська війна, ШІ та роботизація тематично сегментують історію та теорію медіатизованої війни, водночас варіюють методики аналізу, увиразнено радикалізують розуміння війни, яка

«легітимізується, планується, ведеться,

переживається, запам'ятовується та забувається безперервним і пов'язаним шляхом через цифрові поля сприйняття» (Ford & Hoskins, 2022).

Анонсуючи вихід журналу Digital War, автори (серед них вже згадувані Е. Госкінз, В. Меррін, О. Бойчак, Б. О'Лафлін) звернули увагу на розуміння цифрової війни як нового дослідницького поля, радикального дискусійного форуму, що потребує якісного міждисциплінарного підходу

(https://www.palgrave.com/gp/journal/). Випуск

2022 р. презентує український воєнний наратив в аспекті партисипації, переходу «усюди-війни» до «війни всіх», тобто від опосередкованої традиційними і новітніми медіа до «партисипативно конструйованих та

співконституйованих воєн» (Boichak & Hoskins, 2022), інструментом яких стають мобільні пристрої (Горбик, 2022), платформізація (Asmolov, 2022) тощо.

Платформізація взагалі стала предметом окремої полеміки з представленням полюсних поглядів, де захоплення фінансовими

можливостями платформного капіталізму межує з критикою катастрофічної узалежненості від платформних алгоритмів, остаточним

розмиванням публічного та особистісного простору та формуванням нової комунікативної моделі, яка виглядає «пустельною какофонією фрагментованих, самозакритих ехо-камер, а плебісцитарність зведена до кліків "подобається" чи "не подобається"» (Habermas, 2022). Платформізація стає засадничою в новій екології війни, коли учасники «використовують екстремальні, нерегульовані, непідцензурні та непідконтрольні можливості для просування своєї версії бачення війни» (Hoskins & Shchelin, 2023).

На граничну суперечність цифрового етапу війни вказують не тільки численні визначення, але й поглиблена контраверсійність одночасних процесів: стрімке збільшення обсягу інформації, зображень (і дезінформації також), перенасичення цифрового медіаконтенту «некерованої

складності та масштабу» (Hoskins & Shchelin, 2023), «відносно тиха революція» у військових даних і все більш ускладнена для розуміння нова логіка війни, в якій «технології травми» (Ibrahim, 2021) іманентно вписують насильство в сучасність:

«Одним із наслідків цього є зміщення травми цивільних осіб від пам'яті про минуле до постійного очікування загрози майбутнього, що піддає все більшу кількість людей нескінченному фізичному та психологічному ув'язненню в травмувальному сьогоденні» (Hoskins & Illingworth, 2020).

У березні 2021 році Ендрю Госкінз (2021) доводив, що цифрові медіа попри унікальні можливості та перспективи не змінили реакції на людські страждання і не призвели до деескалації жодного конфлікту цифрової та постцифрової доби. Навіть більше -- відтворені в безперервному й зв'язаному цифровому блиску людські страждання все менше викликають емпатії. Радикалізація пам'яті, на думку вченого, засвідчує новий досвід (не)видимості війни, коли втому від співчуття змінює системна гуманітарна криза з відповідними складниками:

- кожен користувач соціальних медіа є потенційним виробником та поширювачем інформації, чия увага та небайдужість повільно стишуються від величезного контенту страждань;

- наслідком попереднього стає

«парадигматичний зсув між медіа, знаннями та діями», іншими словами -- позиція бездіяльності та крах довіри до мейнстримних новинних медіа;

- нова екологія цифрових медіа -- спільне обурення, відтворене лайками, ретвітами та постами, сприяє новому режиму кількісної оцінки як аналогу популярності;

- повторюваність циклу образ-очікування-

бездіяльність, продемонстровані у Сирії, Ємені, стають узвичаєними, «фальшива міра присутності, вірусності допомагає скасувати будь-яку

відповідальність за побачене» (Hoskins, 2021).

Вкрай тривожним бачимо парадоксальний висновок Е. Хоскінза, зроблений пізніше на основі аналізу російсько-української війни, що

комунікативний достаток та перенасичення медіаконтенту призводить до зменшення політичної та громадської уваги, попри масове накопичення архівів, свідчень та фактів: «Це пам'ять про сьогодення для сьогодення...Ця війна, попри її дивовижну персоналізацію та документацію завдяки цифровому фіксуванню, поширенню та експонуванню, може легко забутись» (Hoskins & Shchelin, 2023). Від себе додамо, що під час дослідження медіаархівів, платформ збору свідчень (Hudoshnyk, 2023; 2023а) часів російської агресії ми не робили настільки невтішні висновки. Уважаємо, що розв'язання проблем цифрового сьогодення можливе саме інструментами медіатизації та ремедіації, що, маємо надію, стане тематикою інших оглядів та дискусій, до яких щиро запрошуємо українську наукову спільноту.