Інституційні механізми забезпечення стану динамічної рівноваги політичної системи суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інституційні механізми забезпечення стану динамічної рівноваги політичної системи суспільства

Лясота А.Є., Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

Вступ

Рівновага у демократичній політичній системі виступає результатом взаємодії багатьох чинників серед яких ключовими є стан відповідності між вимогами і результатами функціонування політичної системи. За умови наявності різноманітних викликів зовнішнього і внутрішнього характеру основними способами подолання невизначеності перспектив розвитку системи є інституційні механізми, які включають як організаційно-управлінські структури, так і політико-консолідаційний потенціал взаємодії суспільства, наявність внутрішнього консенсусу та підтримки законно обраної влади. За наявності адекватних механізмів компенсації нерівноважних впливів політична система здатна адаптуватися і подолати як вплив зовнішніх імпульсів, так і внутрішню неспроможність.

Проблеми розвитку структури політичного і правового управління соціальним партнерством у перехідних системах пов'язані, насамперед, з національною специфікою демократичного транзиту. В залежності від успішності демократичних перетворень, розбудови ринкової інфраструктури, динаміки формування ліберальної ціннісної структури суспільства, модернізація та реформування важелів впливу на процеси соціального партнерства, посідають першорядне, або периферійне місце у політичному порядку денному.

Дискурс політичної стабільності у науковій літературі набуває перспектив та актуальності в зв'язку з тектонічними змінами у світовій політиці, загрозою безпеці та порушенням політичних норм, які вважалися усталеними. Інституційним підґрунтям сталого політичного розвитку є демократія участі, яка залучає якнайширші верстви населення для управління та колегіального прийняття рішень. Проте, забезпечення сталості функціонування демократії залежить від збалансованості та можливості реалізації політичних цілей в умовах політичного плюралізму та комунікаційної відкритості. Наукові підходи до інституційного забезпечення політичної стабільності варіюються від потужних пояснювальних концептів великої політичної теорії до прагматичних аспектів і технологічного врегулювання конкретних політичних ситуацій. Істотні розбіжності спостерігаються між ситуацією перехідних держав та країн розвиненої демократії. В цих умовах експерти обирають різні модуси обґрунтування інституційного забезпечення демократичної політичної стабільності.

Виклад основного матеріалу В сучасній Україні проблематика політичної стабільності розглядалася у контексті механізмів розбудови національної державності, а також протидії соціально-політичним конфліктам. Політична ситуація в Україні впродовж останніх років засвідчила, що важелі інституційної стабільності, які мали вирішити ситуацію у нормативно-обґрунтований спосіб, не спрацювали через відсутність адекватного зв'язку між центрами ухвалення рішень та широкою громадськістю. У зв'язку з цим, проблема інституційного забезпечення політичної стабільності актуалізує потреби зіставлення теоретичних та прикладних точок зору й змістового наповнення понять "стабільність" і "стабілізація" у рамках змагального політичного процесу та радикалізації суспільних настроїв. політичний інституційний влада

Кризові періоди розвитку політичної системи характеризуються новими нестандартними конфігураціями інституційного дизайну, які визначають набуття нових якостей окремими інституціями. Мова йде про надзвичайні та тимчасові органи влади, перехідні уряди, процеси встановлення, узгодження та делегування повноважень. У зв'язку з цим, існує потреба оцінки цих інституційних новацій та їх перспектив для сучасних політичних систем.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. В сучасних вітчизняних політологічних дослідженнях інституційними механізмами усунення зовнішніх і внутрішніх небезпек політичній стабільності вважаються інституційно-управлінські та інституційно-представницькі. Аналіз наукових досліджень свідчить, що проблему чинників забезпечення політичної стабільності вивчали такі вітчизняні науковці, як В. Ребкало та В. Шахов [4], О. Воронянський, [1], А. Панарін, [3], О. Руденко [5], М. Яворський [6]. Серед зарубіжних вчених увагу зазначеній темі надавали M. Кеннінг [7], Б. Шеперд [8].

Мета роботи - визначення основних теоретичних засад інституційного забезпечення демократичної політичної стабільності у теоретико-дискурсивному та політико- прикладному аспектах.

Для вирішення зазначеної мети нашого дослідження, перш за все, необхідно конкретизувати поняття політичної стабільності через інституційне забезпечення стану динамічної рівноваги політичної системи суспільства.

Виклад основного матеріалу. Теоретичні розробки інституційного підґрунтя політичної стабільності констатують необхідність збереження статусу-кво та функціонування інститутів відповідно з їх основним призначенням. Разом з цим, у сучасній політичній теорії існує тенденція до пояснення стабільності як солідарності всіх суспільних груп. Поряд з цим, внутрішніми пріоритетами стабільного політичного розвитку є передбачуваність політичних подій, що дає змогу програмувати розвиток суспільства. Крім того, політична стабільність означає злагодженість дій політичних суб'єктів, не зважаючи на розбіжності та наявність рамкових обмежень для довільності дій політичних сил. Парадигма сталого розвитку як міждисциплінарний підхід балансування антропоморфного й природного світу, визначає безальтернативність домовленостей та консенсусу в рамках демократичної політики. Функціонування політичної системи, звернене зовні, адекватне актуальним потребам розвитку світового співтовариства, робить її більш ефективною і надає їй додатковий імпульс стабільності, а значить, і безпеці країні, з якою остання пов'язана найтіснішим чином.

Політична стабільність у вітчизняній літературі розуміється як: система зв'язків між різними політичними суб'єктами, характеризується певною цілісністю та ефективністю функціонування самої системи; впорядковані процеси в політиці, суперечливість і конфліктність яких регулюються за допомогою політичних інститутів. Насамперед, стабільність розуміється як відсутність в суспільстві реальної загрози нелегітимного насильства або наявність у держави можливостей, що дозволяють - в кризовій ситуації - впоратися з ним. Стабільність розглядається також як функція демократії, що включає в себе, в тому числі й участь громадян в управлінні державою за допомогою інститутів громадянського суспільства.

Стабільність співвідносять з ситуативними і оперативними параметрами політичної динаміки, а стійкість - зі стратегічним, історичним її вимірами. Стабільність в країні може бути досягнута шляхом або тактичної та тимчасової угоди між основними політичними силами, або - стратегічної стійкості.

Процеси встановлення тимчасової стабільності за відсутності стратегічної стійкості досить характерні для багатьох транзитивних політичних систем. Політична стабільність визначає такий стан політичної динаміки, при якому досягнуто тимчасове рівновагу (або баланс) сил основних політичних чинників, після якого можлива і подальша дестабілізація, порушення даного балансу. Стратегічна стійкість, на відміну від тактичної, визначається як стан динамічної рівноваги політичної системи суспільства загалом.

Таким чином, однією з найбільш істотних проблем функціонування політичної системи - забезпечення її стабільності. Це означає збереження системою своїх інститутів, ролей і цінностей при змінних умовах соціального середовища, здійснення нею своїх основних функцій. Стабільність, стійкість політичної системи - це такий стан, коли будь-які відхилення в дії політичних суб'єктів коригуються реалізацією встановлених, легітимованих норм [4, с. 183].

Прагматичними засадами інституційних взаємодій в рамках забезпечення політичної стабільності є обрання оптимальної поведінки політичними партіями, громадськими організаціями, групами інтересів, окремими політичними лідерами, урядами та представницькими органами, які б дозволили запобігти руйнівним конфліктам. Також важливою є загальна ситуація із налаштованістю на переговори та досягнення взаєморозуміння. Досвід сучасної України засвідчив, що важливими для національного будівництва є забезпечення динамічної політичної стабільності, яка передбачає активізм та ініціативність інститутів громадського суспільства. Така стабільність має носити рамковий характер та визначати періодичність політичного процесу та послідовність здійснення політичного курсу. В цілому, слід зазначити, що як теоретичні положення, так і праксеологічні орієнтири позитивної політичної динаміки передбачають наявність політичної відповідальності та дієвості політичних інститутів.

Інституційні чинники динамічної рівноваги в умовах перехідної демократії мають мінливий характер та пов'язані з багатьма зовнішніми викликами. На стадії реформ важливим є якість та ефективність ухвалення політичних рішень та їх легітимність. Саме цей чинник відображає якість взаємодій між інститутами, а також спонукає розглядати проблему якості політичного лідерства у суспільстві. [3, с.30]. Політична система не може бути стабільною, якщо політична еліта свою основну діяльність і ініційовані нею нововведення та реформи підпорядковує тільки власним інтересам та ігнорує при цьому інтереси громадянського суспільства. У цьому випадку вона може триматися тільки на силі, обмані, свавіллі, жорстокості і репресіях. Суб'єктивна діяльність політичної еліти вступає в протиріччя з об'єктивними потребами і природою суспільства, що призводить до накопичення соціального незадоволення, веде до політичної напруженості і конфліктів. Конфлікти у функціонуванні політичної системи відіграють неоднозначну роль. З одного боку, їх виникнення є показником певного незгоди або протиріччя, яке загострилося в суспільстві, з іншого - конфлікти самі по собі не можуть істотно вплинути на стабільність політичної системи, якщо вона має певні механізмами їх інституціоналізації, локалізації або дозволу.

Взаємодія політичних інститутів в умовах плюралістичної демократії, пов'язана як з внутрішніми аспектами самих інститутів, так і з розвитком політичних систем. Стабільність політичних відносин та їх розвиток можливі за умови визнання певної логіки політичного процесу, яка може ґрунтуватися на пріоритетах розбудови нових інституцій, або забезпечення політичного порядку. Політична стабільність є однією з провідних характеристик динаміки функціонування політичної системи. Визначними її параметрами є незмінність основних видових ознак політичної системи в рамках існуючих нормативів і правил. Політична стабільність означає врівноваженість політико- інституційної системи в тому сенсі, що позасистемні чинники не визначають порядок денний політичних рішень та правління суспільств. Рівень внутрішньо-системної інтеграції залишається високим і суперечливі питання розв'язуються в рамках визначених механізмів. Водночас, сучасні політичні дослідження дають змогу стверджувати, що стабільність - це лише тимчасова характеристика політико-інституційної системи. Основну дискусію у наукових працях викликає період зміни стабільності на нестабільність, а також період інституційної рівноваги після масштабних та радикальних змін. Вітчизняний науковець М. Яворський вважає, що "у конфліктологічній перспективі на зміну "ідеї соціальної рівноваги", порядку і стабільності приходить "ідея соціальної зміни", конфлікту та нестабільності. Основною рисою політичних систем у межах конфліктологічного підходу є уявлення про те, що вони внутрішньо суперечливі і прагнуть до змін, а в основу політичного життя покладено непримиренні інтереси, тому конфлікт є постійним органічним станом кожної політичної системи"[6, с. 55].

Важливим аспектом інституалізації політичної стабільності в умовах демократії слід вважати зумовленість життєдіяльності інститутів політичної системи чинниками зовнішнього середовища. Соціальна природа політичної нестабільності виступала одним із знакових та вагомих елементів у філософських системах марксизму, лібералізму, доктрин конфесійної гегемонії. Натомість політична наука прагне операціоналізувати й конкретизувати політичний вплив на інститути. Стандартний перелік демократичних політичних інститутів змінюється та доповнюється різними тимчасовими, або синтетичними формами, що виникають у період політичних криз і трансформацій. Крім того, радикалізація настроїв у суспільстві, динамізація окремих політичних інститутів визначаються рівнем консенсусної, або конфліктної налаштованості широких верств населення. Звідси на макрополітичному рівні стабільність або нестабільність визначає загальну ситуацію й режим міжінституційних взаємодій. Як вважає український політолог А. Панарін, "сама соціальна структура містить гарантію єдності внутрішньосуспільних відносин перед конфліктом: можливість інституціоналізації конфлікту визначається ступенем його неприпустимості" [3, с. 51].

Міжінституційна взаємодія крім соціальних чинників своєї детермінації має горизонт умов та альтернатив, які диктуються внутрішніми завданнями та цілями самих політичних інститутів. На прикладі коаліційних урядів та парламентської діяльності можна побачити, що інститут представницької демократії має безліч автономних елементів та активних сфер, в яких взаємодіють різні інституційні ланки. Політичний суб'єктивізм глибоко пронизує всі між інституційні інтеракції. Політична стабільність виступає результатом непередбачуваних впливів та контрдій політичних акторів. Реальні та приховані політичні цілі й завдання визначають складнощі у встановленні умов стратегічної макрополітичної стабільності як результату єдиного плану та застосування цілеспрямованих управлінських рішень. Поряд з цим, в у умовах необмеженого політичного плюралізму, траєкторії незалежних політичних акторів забезпечують механізм динамічної рівноваги. Як стверджує А. Панарін, "конфлікти з одними членами групи ведуть до коаліції або союзам з іншими. За допомогою цих коаліцій конфлікт сприяє зниженню рівня соціальної ізоляції або об'єднанню таких індивідів і груп, які в іншому випадку не пов'язували б ніякі інші відносини, крім взаємної ненависті. Подібна структура сприяє також виникненню безлічі союзів і коаліцій, які переслідуватимуть безліч перехресних цілей, що запобігає об'єднанню сил з якої- небудь однієї лінії розколу" [3, с.51].

Розуміння інституційного забезпечення політичної стабільності відображає комплексний характер проблем, які постають перед дослідниками, що прагнуть відтворити чинники політичної стабільності й нестабільності. Подвійна динамічно-статична природа політичних інститутів, також вимагає врахування одночасно нормативного й діяльнісного аспектів. Крім того, навіть попередній огляд на цю проблематику дає змогу зрозуміти, що макрополітична стабільність демократичного суспільства - явище тимчасове. Стабільність політичної системи у незмінному вигляді програмує імовірність соціального протистояння й дестабілізації політичної системи за рахунок впливу позасистемних чинників. Тому політичні інститути мають виявляти постійну здатність до видозміни й адаптації, що також вимагає аналізу та підвищеної кваліфікації від тих груп, які забезпечують діяльність цих інститутів, тобто політичного класу, істеблішменту, політичних еліт. Кризовість та конфліктність є природними ознаками й наслідками плюралістичної демократичної політики. Проте, готовність політичних інститутів до кризових варіантів розвитку подій та конфліктних протистоянь є ознакою зрілості політичної системи в цілому.

Перспектива інституційного забезпечення стану динамічної рівноваги політичної системи в умовах сучасної демократії включає також перспективу інноваційних та комунікаційних засобів, які змінюють характер політичних відносин та інституційний дизайн в цілому..

Інституційна взаємодія у трансформаційних системах визначає новий рівень сприйняття політичної дійсності та політичної поведінки. В умовах значних трансформацій, формальні назви інститутів нерідко неповною мірою відповідають їх сутнісному змісту. Тому критерії демократичної динамічної рівноваги для функціонування застарілих за своєю суттю політичних відносин не можуть бути застосовані повною мірою. Непрозорість системи державної влади та її комунікаційних зав'язків з інститутами громадянського суспільства визначають ізоляцію політико- владних взаємодій, що спричиняє кризу легітимності. Звідси нетривала ситуативна, або кон'юнктурна стабілізація може змінитися різким вибухом народного невдоволення, який важко спрогнозувати та зупинити. На думку О. Евтушенко, "після падіння тоталітарних режимів у другій половині XX ст. у Європі починається процес відродження громадянського суспільства, формуються недержавні інститути (політичні партії, профспілки, громадські організації, у тому числі й органи місцевого самоврядування), які починають відігравати активну політичну роль у суспільстві. Вони перетворюються в найважливіші елементи політичної системи, у її недержавну, громадянську частину, яка стає передумовою й одночасно фактором формування політичної системи демократичного типу" [2, с. 57].

Досліджуючи політичні засади розвитку перехідних систем, слід постійно повертатися до проблеми результативності політико-інституційних взаємодій у короткотерміновій і довготерміновій перспективі, оскільки здобуття рівноваги в міжінституційних взаємодій державно- владного рівня без зростання рівня життя й задоволення політичних вимог населення призводить до нової хвилі дестабілізації.

На стадії інтенсивного інституційного будівництва ініціативність та креативність державного управління є умовою ефективності політичної модернізації та досягнення параметрів стану динамічної рівноваги. Це є, передусім, ознаки сталого самовідтворення та самовдосконалення інститутів політичної системи. Це також є визначальною передумовою збалансування політичних відносин. Адекватність дій інститутів політичного управління у мінливих умовах політичної трансформації є наслідком масштабних внутрішньо інституційних перетворень, починаючи від механізмів політичного рекрутування до механізмів добору політичних альтернатив.

Стабільний політичний розвиток в умовах політичних трансформацій пов'язаний із зміною моделі громадянського суспільства. Зміна самого характеру інституційної взаємодій, або асинхронність функціонування політичних інститутів, а також зміна правил політичної гри, безумовно впливають на свідомість громадян та на їх ставлення до існуючого політичного режиму. Динамічна рівновага демократичної політичної системи, як відомо, ґрунтується на непорушності верховенства права та захисту прав людини. Це до певної міри нівелює різноманіття форм інституційної взаємодій в умовах транзитивних демократій або початку переходу від авторитаризму до демократії. Окремі інститути, наприклад, державні органи влади, часто виступають ініціаторами масштабних перетворень, у той час як інші інститути відіграють другорядну роль. Тому успіх реформ залежить, не в останню чергу, від прямої апеляції інститутів до суспільства в цілому та його окремих індивідів. Як вважає О. Воронянський, "інститути програмують, регулюють, оцінюють поведінку членів соціуму (як індивідуальну, так і групову) та здійснюють санкції за відхилення від усталених норм" [1, с.17].

Попри аксіоматичні положення щодо значної підтримки населенням демократичних реформ, у відносинах політичного плюралізму політичні актори мають різний статус та можливості впливати на події як з огляду на наявність реальних важелів влади, так і з огляду на відносини з іншими інституційними або неінституційними гравцями. Саме ця спроможність політичних суб'єктів спричинити вплив на події, незалежно від їх оточення визначає можливість їх впливу на загальний стан стабільності. Це означає, що можливості досягнення політичних цілей та наявність статусних та ресурсних можливостей в певний момент визначають безальтернативність певної (оптимальної, конструктивної) поведінки у політичних відносинах.

У розвинених демократіях запобіжними механізмами раптових та непередбачуваних дій політичних суб'єктів є протидія з боку таких самих значущих політичних акторів, а також загальних інститутів арбітражу, натомість в умовах перехідної реальності трансформаційних суспільств дії політичних акторів є менш передбачуваними. У періоди політичних криз посередництво й арбітраж нерідко здійснюють авторитетні інституції, такі, як церква, діячі культури, моральні авторитети тощо. Крім того, інституційним запобіжником однобічних непередбачуваних політичних дій виступає система судочинства, якщо вона є незалежною та має певні конституційні повноваження. Отже, роль профільних інститутів забезпечення політичної стабільності в кожній національній поліції залежить від ситуативних обставин. Поряд з цим, у зрілих демократіях, таких, як США, існує система стримувань і противаг, коли жодна із сторін не може отримувати абсолютне політичне домінування. Такий стан складається в результаті врахування прецедентів політичних протистоянь протягом розвитку країни. На думку О. Воронянського, "мінімізації витрат сприяє наявність політичних інститутів, що закріплюють досягнутий на визначеному етапі конкуренції status quo у відносинах між суб'єктами та об'єктами політики, одночасно з цим створюючи умови для подальшого нарощування конкурентних переваг зацікавлених суб'єктів" [1, с. 21].

Відсутність механізмів політичного арбітражу в умовах демократичного транзиту істотно знижує можливості досягнення політичних компромісів й загальнонаціонального консенсусу. Саме тому набуває значення внутрішня здатність інститутів не вдаватися до крайніх дій та усвідомити небезпеку свідомої дестабілізації ситуації. Така спроможність залежить, передусім, від тривалості існування політичних інститутів та в зв'язку із цілями і завданнями компонентів інституційної структури. Для будь-якої політичної системи бажаною є ситуація, коли політичні актори розуміють переваги стабільного політичного розвитку у порівняні з альтернативою руйнівних конфліктів і політичних криз. Такий стан вимагає апробації багатьох варіантів демократичного політичного розвитку. Згідно з О. Воронянським, "відсутність гарантій недоторканності сфер політичного впливу кожного разу напередодні чергових виборів штовхає як правлячу, так і опозиційну еліту до розриву закулісних домовленостей та як наслідок - до торпедування процесу досягнення внутришньоелітної згоди та її інституціоналізації" [1, с. 22].

Висновки

Політична система, будучи відкритою, відчуває не тільки внутрішні, а й зовнішні впливи, здатні викликати в певних умовах її дестабілізацію. Разом з тим дії ззовні можуть мати і позитивний для політичної системи характер, якщо проведена державою зовнішня політика не суперечить інтересам світової спільноти.

Найважливішим показником стабільності політичної системи служить її здатність нейтралізувати негативні впливи ззовні й таким чином досягнути стану динамічної рівноваги.

Конкретизація структурної конфігурації інституційного забезпечення політичної стабільності має декілька рівнів. Першим є рівень ситуативної, або стратегічної стабільності, який може бути досягнутий конкретними політичними інститутами та політичними акторами. Саме цей рівень є основою визначення цілей взаємодії політичних інститутів.

Другим рівнем є взаємозв'язок політико-інституційної системи із зовнішнім середовищем, прозора реалізація імпульсів соціальних вимог.

Третім рівнем є рівень адаптації існуючої інституційної структури на основі утворення арбітражних центрів та повноважень посередницьких утворень. Емпіричні дані визначають, що чинниками інституалізації політичної стабільності можуть бути будь-які інститути політичної системи, які мають завдання і потребу збереження статусу- кво. Контрпродуктивність практик однобічної зміни ситуації владного домінування, обмеження доступу до політичного представництва, є чинниками формування стагнаційної стабільності, яка швидко руйнується внаслідок зростання позасистемного тиску.

Список використаних джерел