Питання майбутнього Росії в українських геополітичних вченнях першої половини ХХ сторіччя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Питання майбутнього Росії в українських геополітичних вченнях першої половини ХХ сторіччя

Коршук Р. М., Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Keywords: geopolitics, Russia, geopolitical directions of development, geopolitical interests, post-Russian world.

Заява відставного американського генерала, колишнього командувача армії США в Європі Бена Ходжеса у вересні 2022 року про необхідність колективному Заходу готуватися до розвалу Росії, поставила на порядок денний обговорення проблеми «постросійського світу». Він заявив, що «Стає все більш очевидним, що Україна збирається виграти цю війну і що Кремль зіткнувся з історичною кризою довіри. Дійсно, тепер я вважаю, що є справжня ймовірність того, що виявлені слабкості Володимира Путіна настільки серйозні, що ми можемо бути свідками початку кінця - не лише його режиму, але й самої Російської Федерації» [Цит. за:1]

Постановка проблеми викликала сплеск інтересу як вітчизняних так і зарубіжних аналітиків, які в дискурсі про майбутнє «постпутінської Росії», почали активно обговорювати й варіант «постросійського світу», що передбачає глобальний перерозподіл геополітичних сил і виникнення нової геополітичної реальності.

Обговорення йде переважно в експертному середовищі. При цьому західні аналітики розділились в оцінках - більшість говорить про крайню небезпеку «розвалу Росії»: виникнення

багатьох центрів напруги на її території, неможливість убезпечитись від «розповзання ядерного потенціалу РФ», зіткнення на її «уламках» інтересів глобальних геополітичних гравців, перш за все США і Китаю, тощо.

Російські опозиційні експерти (А.Галямов, Г.Гудков), які присутні в українському інформаційному просторі, говорять про «неготовність народів Росії до самостійного державного існування» та пропонують різні варіанти «демократизації Росії», як альтернативу її розвалу.

Українське експертне середовище обговорює цю тему переважно на рівні політичної публіцистики. Офіційні представники української влади намагаються уникати даної теми, обмежуючись задачею «виходу ЗСУ на кордони 1991 року». Винятком є лише начальник Головного управління розвідки МО України К.Буданов, який публічно артикулював, як один з варіантів завершення для РФ розв'язаної проти України війни «поділ Росії на три і більше частини» [Цит. за: 2]

В той же час, варто відзначити, що тема майбутнього Росії, як складової майбутнього України, є присутньою у вітчизняній політичній думці, зокрема в геополітичних доктринах кінця ХІХ-початку ХХ сторіччя.

До вибуху національно-визвольної революції 1917-21рр. більшість лідерів політичного руху України у своїх оцінках майбутнього українського-російських відносин не виходили поза межі парадигми «співіснування» двох народів та їх державних утворень.

Найбільш показовою є позиція видатного українського історика, громадського та політичного діяча, що очолив Центральну Раду УНР М.Грушевського, сформульована у збірці «Освобождєниє Росии и украинский вопрос» (1907р.)[3]. У ній майбутній очільник першої української держави у ХХ сторіччі наполягав на забезпеченні Україні «широкої автономії» в межах «демократичної російської держави». Саме остання видавалась йому єдино можливими гарантом забезпечення національно-культурних прав українців. Змінилась його позиція лише під впливом подій 1917 року, великодержавної позицієї представників Тимчасового уряду щодо статусу України і звірствами більшовицьких військ під командуванням М.Муравйова, які у січні 1918 захопили Київ.

Січневі події в Києві 1918-го М.Грушевський назвав «очищенням вогнем», що призвів, на його думку, до зміни світоглядних - духовних і геополітичних - орієнтацій українського суспільства: «Україна як і я стоїть на сій руїні тепер, новими очима розглядаючись в сих згарищах, і перед нею встають зовсім нові перспективи і вигляди, не тільки тому що змінились реальні умови життя, але й тому що око бачить їх і мозок приймає їх инакше» [4, с. 6-7].

При цьому вчений наголошує, що січневе «очищення огнем» призвело не лише до духовного звільнення від «песького обов'язку перед Москвою», сформованого російським культурним впливом, але й дає можливість відмовитись від штучно нав'язаної «московської» геополітичної орієнтації. Приєднання України до Московського царства супроводжувалося не лише розривом традиційних зв'язків з Західною Європою, а й насильницькою зміною зовнішньо-торгівельних пріоритетів та геополітичних орієнтацій. Це був свідомо організований царським урядом процес: заборона, без спеціального дозволу, виїжджати на навчання за межі імперії, система розпоряджень влади, що направляли українську торгівлю лише через північні порти імперії і т.д. «Російська торговельна і митова політика, не спиняючись ні перед чим, щоб розірвати й зруйнувати торговельні зв'язки України з її історично сформованими західними ринками, щоб знищити взагалі українську торговлю й віддати український торг в руки купецтва московського й притягнути Україну економично до півночи, до великоруських центрів - Петербурга і Москви» [4, с.16]. Україна мусила поступитися власними торговельними і геополітичними інтересами на користь імперії. Завдання нової української влади, підкреслює М.Грушевський, полягає в тому, щоб відродити природні зв'язки України із Західною Європою, зорієнтувати суспільство на європейські ідеали та систему цінностей.

Щодо Росії М.Грушевський не формує чіткої, однозначної позиції, продовжуючи розраховувати на її можливу демократизацію й не виходячи поза межі «оборонної» парадигми.

Подібну позицію, хоча й з інших причин, займав і видатний представник української геополітичної думки першої половини ХХ століття, галичанин С.Рудницький.

Щоправда він вважав, що сама по собі демократизація російського політичного режиму не вирішить на тривалий час проблему експансіоністської природи московської держави, адже в «.. .оновленій демократичній Росії буде великоруське живло безумовно продовжати заграничну політику царської Росії. Тому треба буде українцям доконче, коли вже не добути їм повної самостійности, дуже пильнуватись, щоби знову не попастись в московську неволю - вже не царську, а поступову» [5, с.71].

На заваді знищенню експансіоністських прагнень Росії стоять, на думку вченого, як інтереси так і усталені геополітичні стереотипи найбільших країн Західної Європи.

Говорячи про позицію правлячих кіл Німеччини, особливо в умовах поразки у Світовій війні, С.Рудницький пише: «Господарська відбудова Німеччини потрібує поживи і сирівців. Найдешевше цього може доставити, на думку німців, знов з'єдинина Росія. Так само потрібує Росія до відбудови свого господарства ріжних промислових продуктів і фахової помочі. Цього знов може найдешевше доставити Німеччина. Обі держави могли б потім дуже швидко прийти в себе...» [5, с.178].

В той же час, незважаючи на політичні практики 1918 року, «Утворення самостійної національної держави не дає, щоправда, Німеччині таких блискучих виглядів на будуче, як відбудова єдиної, неділимої Росії» [5, с.179].

Серйозною проблемою у ставленні німецьких правлячих кіл до майбутнього московської держави, наголошує С.Рудницький, є не лише геоекономічні інтереси, а й стереотипи ХІХ сторіччя, сформовані тривалим беждержавним існуванням України і її «зникнення» з поля європейської політики як самостійного суб'єкта: «Ще в 1916 р. писав якийсь німецький політик у своїм меморіялі до уряду, що на українську справу треба дивитись, як на «вош в кожусі Росії» (дослівний переклад!). Російська революція 1917 р. і живловий національоно -політичний рух на Україні викликали деяку зміну в німецькій політиці супроти української справи, та Берестейський мир і дальший розвиток подій на Україні доказують усякому безсторонньому, що німецька політика на Україні постійно завертала і завертає на русофільський, об'єдинительський шлях» [5, с.177].

Характеризуючи позицію іншого провідного геополітичного гравця на європейському континенті, вчений звертає увагу на те, що «Французька східна політика 1919 року дивно мало числиться політико-географічними цінностями. Коли спробуємо цю політику коротко схарактеризувати, приходимо до заключення, що для Франції цілями східної політики є навдивовижу заразом і велика Польща, і нововоз'єдинена Росія. Як погодити зі собою ці дві так виразно протирічні ціли, - годі збагнути» [5, с.180].

Поясненням такої позиції Франції є спроба знаходження найвигіднішого для неї балансу сил в післявоєнній Європі. С.Рудницький відзначає, що «Федерація держав на місці одноцільної Російської держави була би може найкорисніша для французької східної політики, бо давала б можність запобігти майбутнім внутрішнім конфліктам у Східній Європі і ставляла би проти Нічеччини на сході могутню федеративну державу» [5, с.181].

Інші тогочасні основні геополітичні гравці - Італія, США, Японія - вирішують свої локальні інтереси, зосереджуючись на їх захисті в регіонах Середземного моря та півночі тихоокеанського регіону.

Найбільш зацікавленою у максимальній фрагментації Росії, є, на думку С.Рудницького, Велика Британія, що прагне збереження своєї світової імперії: «Коли це питання буде тепер розв'язане негативно, стане Великобританія в найкоротшому часі перед нововоз'єднаною й відмоложеною Російською імперією. Дуже швидко почує Англія натиск цієї імперії на Балканах, у Малій Азії, Леаванті, у черені Передньої Азії, в Персії, Афганістані, Індії. Й до того - ще така правдоподібність російсько-німецького блоку!» [5, с.185].

Сполучене королівство, вважає вчений, є об'єктивно найбільш зацікавлене в становленні української держави, адже «позитивна розв'язка української проблеми, себто утворення Української національної держави в етнографічних границях, вповні усуває всі небезпеки, що грозять Бритійській світовій державі від півночі» [5, с.186].

Загалом для С.Рудницького питання майбутнього Росії не стоїть як окрема наукова проблема. Це складова пошуків відповідей на питання як забезпечити державне існування України в її етнографічних межах та позиції провідних тогочасних геополітичних гравців, що впливають на її долю. Вчений вважає, що позитивно вирішити російське питання заважають геополітичні інтереси та стереотипи основних суб'єктів світової політики і альтернативою відновленню єдиної російської держави з потужним експансіоністським потенціалом і традиціями є її максимальна федералізація. Це знизить загрозу, але не ліквідує її остаточно.

Натомість інший діяч українського галицького руху кінці ХІХ -початку ХХ сторічч, Юліан Бачинський, виходячи з результатів застосування марксистської політекономічної теорії до реалій розвитку капіталізму в Російській імперії, доходить до висновку про неминучість її розпаду.

Вчений вважає, що розвиток капіталізму вимагатиме демократизації політичного режиму в Росії, а це змінить геополітичні напрямні її політики та спричинить розпад ще й Австро -Угорської імперії: «Скоро Боспор перестане бути однією з перших точок політичних прямовань Росії, а Австрія перестане через те грати одиноку ролю, яка зістала ся ще їй в загальноевропейській політиці, ролю бариєри проти Росії в єї поході на Константинополь, з тою хвилею Европа стратить всякий інтерес підтримувати довше ту дрантливу латанину з тілько ріжних і при тім ворожих собі народностей»[6, с.85].

Аналізуючи розвиток капіталістичних відносин в Росії, Ю.Бачинський наголошує на тому, що він сформував три основних промислових центри на просторах імперії: польський (регіон Варшава- Лодзь), російський (московсько-ярославський промисловий район) та український (харківський). Ці райони є нерівноцінними в своєму розвитку і потужності, а боротьба між ними повинна з конечною необхідністю привести до розподілу Росії в ближчому майбутньому на три відрубні економічно і самостійні політично державні організми, адже «Боротьба економічна переходить одночасно в боротьбу національну» [6, с.67].

Ю.Бачинський відзначає, що «Отже ся економічна нерівність тих трьох територій викличе з сторони слабших оборнну боротьбу проти сильнійших, а то боротьбу «Великоруси» проти найсильнійшої розвиненої економічно Польщи, і боротьбу України проти сильнійше розвинених від неї економічно «Великоруси» і Польщи. Та економічна боротьба виявить ся в жаданню поділу Росії на відрубні політичні організми» [6, с.87].

Робота Ю.Бачинського зазнала певної критики з боку тогочасних провідних українських діячів соціал-демократичної орієнтації. Сучасний український дослідник І.Бегей пояснює такі оцінки радикалізмом висловлених автором ідей і, в першу чергу, щодо державно-політичної самостійності України: «На перший погляд виглядає так, що окремі сучасники Ю.Бачинського не сприйняли його «України irredent-и» через марксистську методологію її написання. Але річ не в тому. Просто самим фактом винесення вперше на порядок денний і обгрунтування необхідності відновлення української державності на всіх етнічних землях він випередив політичний час. Ні Франко, ні Павлик, ні Драгоманов не були готові до такого радикального вирішення питання. Приміром М.Драгоманов так і помер автономістом, одним із стимулів переходу І.Франка на позиції українського самостійництва можна вважати «Україну irredent-у» Ю.Бачинського, а М.Грушевський - хитався між федералізмом і самостійництвом аж до кінця свого життя» [7, с.20]. Висновки Ю.Бачинського про «поділ Росії» були не менш радикальними для свого часу, менше з тим, подальше століття європейської історії багато в чому підтвердило передбачення вченого.

Найбільш послідовно розглядав, на нашу думку, питання майбутнього Росії визначний громадський і політичний діяч, теоретик геополітки Юрій Липа у спеціально присвяченій цій проблемі роботі «Розподіл Росії», що побачила світ 1941 року. Його близький однодумець, соратник і організатор видання книги Лев Биковський зазначав: «Він хотів випередити інвазію німців на СССР в надії дати українському громадянству напрямні для орієнтаційного світогляду в ситуації що ось-ось мала витворитися. Він сподівався підсунути також німцям бажаний для українців плян діяння» [8, с.118].

Сам Ю.Липа на початку роботи орієнтує читача на те, що «Росія - оця імперія без Бога й релігії - мусить бути розчленована і відштовхнута до своїх етнографічних меж з перед часів 15 сторіччя» [9, с.4].

Ці межі, вважає він, доволі чітко визначені цілим рядом відомих російських географів. Так, зокрема, «Анучін окреслює межі історичної Московії «межами великого князівства московського 1462-го року, за часів Василя Темного, коли воно сягало вже від Єльця до Устюга і від Калуги до Вятки». Дослідник пропонує додати ще до цього землі Тверські, Новгородські і Псковські з цілою північчу. Межі ці покриваються приблизно з межами 1552 року» [9, с.63].

Внаслідок програшу у російсько-японській війні 1904-1905 років, зазначає Ю.Липа, перспективи повернення московської держави до її історичних меж, починають проникати і свідомість частини правлячих кіл імперії: «Тоді вже політики при троні, як напр., «Новоє Время», випророкували велику революцію, а для цілої держави стан цілковитого розкладу, - «з Росії зістанеться тільки стільки, скільки було на початку її, за часів московського князівства Івана Каліти», що обіймало не ціле горішнє Поволжа» [9, с.29-30].

При цьому вчений вважає, що таке скорочення території Росії є в інтересах самого московського етносу. Адже існування імперії, утримання в покорі поневолених народів, вимагало надвеликих зусиль і концентрації в цьому напрямку практично всіх ресурсів, що могли б бути спрямовані на розвиток і добробут народних мас.

Російська імперія, наголошує Ю.Липа, не лише грабувала підкорені народи, а й спустошувала метрополію, власне імперське ядро, чим разюче відрізнялась від більшості відомих історії імперій світу: «Довкола верхівель Волги, де народилася Московія, були держави з великими містами, багаті в ремесла, торгівлю, культуру. В своєму дивному розвою - спустошенню в нутрі Москва обезлюднила ці держави. Камські болгари, Біармія, Новгород Великий - то краї, не приєднані до Москви, лишень на цілі століття опустошені Москвою». [9, с.26]. Всі вигоди від імперського існування отримували лише представники правлячої еліти.

Повернення до історичних меж Московської держави, щоб бути продуктивним для її населення, потребує також і зміни в суспільній моралі, ціннісних пріоритетах. Базою для цього, зазначає Ю.Липа, є, на думку ряду російських вчених, відродження традицій старообрядців. «Тільки побажати, щоб москвини повернулися хоч в части до чеснот своїх розкольників. Семйонов подає такий тип життя розкольників: «головні побутові прикмети розкольничого населення - це сильно розвинений дух солідарности і взаємодопомоги, значне зацікавлення науками і потяг до освіти, більша суворість життя, повздержавність і любов до порядку, а внаслідок того й більша заможність та матеряльне задоволення»» [9, с.61].

Окрім того, для подальшого успішного розвитку, зростання добробуту і мирного співіснування із сусідами, майбутній московській державі і суспільству необхідно відмовитися від ідей, що сьогодні лежать в основі концепції так званого «руского міра»: «Ця маса москвинів буде творити державне життя на підставах дійсної справедливости у відношенню до себе самих і узгіднюючи геополітичні умовини свого краю. Населення Московії не може оглядатися на свої необачно розкидані групи переселенців, що вже скрізь і в Азії, і в Європі, або розплились, або служать тубильчим інтересам». [9, с.63].

Розпад імперії почнеться з відпадіння національних регіонів, що мають виразні відмінні від неї геополітичні напрямні розвитку і розвинену національну свідомість населення. Окрім України в її етнографічних межах, Ю.Липа бачить великі перспективи для самостійного державного існування в ближчій історичній перспективі і для народів кавказького регіону. Зважаючи на його особливості, вчений зазначає: «Населення Кавказу так ріжнородне, що волимо брати в ньому під увагу дві групи: Північно-Кавказьку федерацію гірняків, об'єднану свого часу державними актами з кубанцями, і південну, закавказьку групу народів і племен, про котрих можна сказати словами Аристотеля, що «вони повні відваги, але за мало вироблені, і тому, хоч вільні, але не вміють собою і іншими кермувати»» [9, с.77].

Однак ключовим питанням для майбутнього Росії, на думку Ю.Липи, є доля Сибіру. В цьому регіоні, вважає він, активно формується новий субетнос - сибіряки - що має виразні ознаки окремішності: «...не меньш важним і сам характер сибіраків, так добре схоплений дослідниками, почавши від Ядринцева. Сибіраки це мішанці (метиси). Мішанців створила боротьба февдальних держав старого Сибіру між собою, а пізніш натиск осадництва з Европи. Кольоністи приходили переважно без жінок і брали за себе жінки тубильців. Вкінці створився тип сибірака, «челдона». Тип цей вузькоокий з темною церою і волоссям. Широкі вилиці його мають в собі багато спільного з тюрко-монгольським типом. Великий сибірак, Дмитро Менделєєв, що до 17 року життя не вмів говорити по російськи, як він сам признається, є власне таким ушляхотненим типом сибірака» [9, с.105].

До формування сибірського субетносу долучилося на не лише багато народів, але й природа краю та історичні обставини. Зокрема, звертаю увагу читача Ю.Липа, Сибір - то край переважно дрібних землевласників в якому практично відсутнє дворянство: «Сибірак уже з натури своєї і свого краю є інший. Рано, чи пізно Сибір матиме, коли не самостійність, то принаймні автономічний устрій типу домініону. Претензії Українців до теренів, де замешкує їх більшість (Сірий, Зелений Клин) - не мають підстав. Сибіром кермують міста. Тимчасом там є не більше, як кілька процентів Українців. Найбільш українське місто в Сибіру, Славгород має тільки 23%. Можливости існування якоїсь держави Зеленого Клину - виключені. Найважнішим був би поворот Українців на свої черенові землі при першій можливости. їхня кольонізація до Сибіру ще дуже свіжа, - переселятись туди вони почали десь в 900-тих роках і не злилися безпоротно з місцевими сибіраками. Зрештою становлять вони не більш, як 1/10 населення Сибіру. Сибір для Сибіраків, - це гасло найреальніше, бо на довший протяг часу»[9, с.107-108].

Долю Далекого Сходу вирішуватиме, на думку вченого, боротьба між «мовчазною експансією» Китаю та пошуками надійних джерел сировини Японією: «Найбільш відповідає інтересам Японії створення держави із територій на схід від Байкалу. Цю буферну державу творили б: Забайкалля з половиною населення цеї держави і найбільш врожайними землями з цілого Сибіру, Якутія з найбільш золотоносними теренами Сибіру, Амурщина, багата в рибу й вугілля, Поморя

з Камчаткою, де - пребагате риболовство, і нафтоносний Сахалін. На ці величезні території припало б не більше, як 3-4 міліони населення з дуже повільним приростом» [9, с.111].

В цілому проблема вирішення «російського питання» в українській політичній думці першої половини ХХ століття розглядалась в межах від «співіснування» поряд з великою імперією (М.Грушевський, С.Рудницький) до визнання й прийняття українським рухом як одного зі своїх головних завдань ідеї про «розподіл Росії» у відповідності до геополітичних, історичних та етнографічних чинників.

Найбільш детально розробив орієнтири розпаду Російської імперії Ю.Липа. Як зазначав Л.Биковський, Ю.Липа «вказував історичну і природну конечність політичного поділу СССР на кілька бльоків: Московщину, Україну з Кавказом, Ближчу і Дальшу Азію. Він уважав, що розчленування колишньої російської, а нині совєцької імперії, лежить в програмі «історичного призначення України»» [8, с.118].

Сучасний український дослідник М.Квітень, оцінюючи значення зроблених Ю.Липою висновків та їх виразну відмінність від попередників і сучасників, влучно підмітив, що він «... основну свою ідею щодо Росії називає не «розпад», а відразу «розподіл», бо розуміє, що з настанням умов розпаду відразу постане питання розподілу» [10]. Ю.Липа окреслює обриси «постросійського світу» і ці орієнтири не втрачають своєї актуальності й до сьогодні.

Бібліографічний список:

1. Бен Годжес назвав три причини, через які може статися розвал Росії - останні новини. HB.ua.

URL: https://nv.ua/ukr/world/geopolitics/ben-godzhes-nazvav-tri-prichini-cherez-yaki-mozhe-statisya-rozval-rosiji- ostanni-novini-50269994.html

2. Розпад росії карта - які території може втратити рф після поразки у війні проти України. Слово і Діло (slovoidilo.ua). URL: https://www.slovoidilo.ua/2022/ll/01/infografika/polityka/yaki-terytoriyi-ryzykuye-vtratyty- rosiya-pislya-porazky-vijni-proty-ukrayiny

3. Грушевский М.С. Освобождение России и украинский вопрос. СПб., 1907. 294 с.

4. Грушевський М. На порозі нової України: Гадки і мрії. К., 1991. 128 с.

5. Рудницький С. Українська справа зі становища політичної географії. Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України. Львів, 1994. C.93-208.

6. Бачинський Ю. Україна іп^ейа. Берлін, 1924. 237 с.

7. Бегей І. Юліан Бачинський: соціал-демократ і державник. К., 2001. 256 с.

8. Биковський Л. Публіцистика Юрія Липи. Розбудова Держави. Клівленд, 1955. Вип. 2 (17). - С. 115-121.

9. Липа Ю. Розподіл Росії. - Львів, 1995. 147 с.

10. Квітень М. Ідея “розподілу Росії" Юрія Липи. Центр досліджень правого руху.

URL: https://web.archive.org/web/20130726150544/http://cdpr.org.ua/content/view/189/94/

References:

1. Ben Hodzhes nazvav try prychyny, cherez yaki mozhe statysya rozval Rosiyi - ostanni novyny NV.ua.

URL: https://nv.ua/ukr/world/geopolitics/ben-godzhes-nazvav-tri-prichini-cherez-yaki-mozhe-statisya-rozval-rosiji- ostanni-novini-50269994.html

2. Rozpad rosiyi karta - yaki terytoriyi mozhe vtratyty rf pislya porazky u viyni proty Ukrayiny » Slovo i Dilo (slovoidilo.ua). URL: https://www.slovoidilo.ua/2022/11/01/infografika/polityka/yaki-terytoriyi-ryzykuye-vtratyty- rosiya-pislya-porazky-vijni-proty-ukrayiny

3. Hrushevskyy M.S. Osvobozhdenye Rossyyy ukraynskyy vopros. SPb., 1907. 294 s.

4. Hrushevs'kyy M. Naporozi novoyi Ukrayiny: Hadky i mriyi. K., 1991. 128 s.

5. Rudnyts'kyy S. Ukrayins'ka sprava zi stanovyshcha politychnoyi heohrafiyi. Rudnyts 'kyy S. Chomu my khochemo samostiynoyi Ukrayiny. L'viv, 1994. s.93-208.

6. Bachyns'kyy Yu. Ukrayina irredenta. Berlin, 1924. 237 s.

7. Behey I. Yulian Bachyns'kyy: sotsial-demokrat i derzhavnyk. K., 2001. 256 s.

8. Bykovs'kyy L. Publitsystyka Yuriya Lypy. Rozbudova Derzhavy. Klivlend, 1955. Vyp. 2 (17). - S. 115-121.

9. Lypa Y. RozpodilRosiyi. - L'viv, 1995. 147 s.

10. Kviten M. Ideia “rozpodilu Rosii” Yuriia Lypy. Tsentr doslidzhen pravoho rukhu.URL: https://web.archive.org/web/20130726150544/http://cdpr.org.ua/content/view/189/94/

Размещено на Allbest.ru