"Довга тінь" Другої світової війни: способи пригадування та сучасні дискурси про російську агресію

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Довга тінь» Другої світової війни: способи пригадування та сучасні дискурси про російську агресію

Петро Долганов

(Рівненський обласний інститут післядипломної освіти)

Початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну по-новому актуалізував старий зашкарублий радянський міф про «Велику Вітчизняну війну». З одного боку, в публічному просторі країни-агресора зловісно й по-орвелівськи формується образ України як чергового «нацистського ворога». З іншого - наші ЗМІ й політики часто послуговуються все тими ж символами Другої світової війни для означення сучасних воєнних подій. «Міста-герої», «фашистські агресори», «нацисти» - далеко не повний перелік пропагандистських штампів, до яких часто звертаються як політики, так і ширші кола громадськості. Проте, чи йдеться тут про справжні символи Другої сві-тової? Більшість цих понять належать радше до сконструйованого в 1960-х рр. радянського метанаративу про «Велику Вітчизняну війну», а не живої соціальної пам'яті цієї війни.

Довгий час в Україні домінував один метанаратив про Другу світову - радянський. Він затіняв особистісні спогади та не дозволяв належним чином опрацювати травму великої війни. Зі здобуттям Україною незалежності все більшої популярності почав набувати ще один великий наратив - національний/націоналістичний. Радянський та український національний наративи стали конкуруючими, проте в публічному дискурсі досі бракує простору для осмислення особистісних історій і травм.

Одним з інструментів, який дозволяє їх виявити та зафіксувати, є усна історія. Остання демонструє значно складнішу палітру особистісних наративів, які стосуються радше повсякденних практик виживання під час війни, аніж перманентної боротьби з ворогом (нацистським, радянським тощо), до яких ми звикли з історичних книг та підручників. В особисті розповіді часто вплітаються і два згадані вище полі- тизовані наративи про війну, однак вони значно складніші й менш однозначні. Люди далеко не завжди говорять мовою цих наративів (як українського про героїку УПА, так і радянського про боротьбу з фашизмом). Ці локальні наративи й репрезентують справжню мультиперспективну історію Другої світової війни.

У цій доповіді використано окремі результати масштабного проекту із запису свідчень очевидців. Цей проект називається «Голоси». Його ініціаторкою й коор- динаторкою є українська історикиня Гелінада Грінченко. У фокусі цього допису перебуватимуть ті свідчення очевидців, які було записано впродовж 2020-2021 рр. на території Волинської та Рівненської обл. (разом формують історико-культурний регіон Західної Волині). Більшість записаних свідчень належать етнічним українцям, які народилися в 1920-х і 1930-х рр., та під час Другої світової війни були достатньо дорослими, щоб запам'ятати окупаційний режим. Лише кілька спогадів було записано з народженими вже в повоєнний період носіями постпам'яті. Впродовж двох зазначених вище років було записано 164 свідчення українських очевидців Другої світової на Волині з використанням методології наративного інтерв'ю (відео- та аудіозаписи). Майже 70% записаних - це жінки. Останнє зумовлено серйозним розривом між середньою тривалістю життя чоловіків і жінок (українські чоловіки у середньому живуть на 10 років менше за жінок). Тож варто враховувати, що та перспектива на події Другої світової війни й Голокост на Волині, про яку йтиметься нижче - це переважно жіночі бачення та специфіка пригадування.

Більшість волинських оповідачів й оповідачок проекту - це прості селяни, які народилися й дуже часто все своє життя провели в одній і тій самій сільській місцевості (подекуди в одному й тому ж селі), займаючись землеробством. Чимало з них ніколи не ходили до школи, або ж отримали лише початкову освіту на рівні 2-3-х класів. Багато оповідачів та оповідачок украй рідко або й ніколи не слухали радіо, не читали газет (подеколи через незнання грамоти чи низький рівень). У зв'язку з цим вони часто перебували поза прямими впливами радянської, нацистської, націоналістичної пропаганди.

Оскільки ці джерела можуть зацікавити ширше коло дослідників соціальної історії, коротко окреслю основну проблематику спогадів: Волинь у міжвоєнний період, радянський режим на Волині в 1939-1941 рр., життя в умовах нацистської окупації (доля радянських військовополонених, спалення сіл, стратегії виживання під час війни й окупації, примусові роботи в Райху, діяльність УПА й радянських партизанів, функціональна колаборація, вбивства людей із психічними захворюваннями, образ іншого/чужого/ворога під час війни, особистісне сприйняття часу і простору війни, історія Голокосту), повоєнне життя, сучасне сприйняття війни, травма воєнного насильства. Надалі зосереджуся на кількох ключових проблематиках свідчень, які спонукають до глибшого дослідження й переосмислення окремих питань з історії Голокосту та Другої світової війни.

«Таких добрих людей я ніколи не зустрічала»: особистісні історії про період нацистської окупації. Досить часто для означення поведінки сучасних російських військових люди вдаються до пропагандистського кліше «гірші за німців». Чи насправді всі етнічні українці запам'ятали німців такими поганими, як про це говорила радянська пропаганда? Реалії свідчень очевидців із Західної Волині дещо складніші. «Мама казала: “таких добрих людей я ніколи не зустрічала”. В одного з тих німецьких солдатів теж залишилася дома маленька дитина. То він, каже, “тебе з рук не спускав”. Ділилися абсолютно всім - цукром, ну, що мали. Ніяких претензій до нас не мали», - зазначає Мотря Домбровська (1944 р. н.) з с. Жидичин Волинської обл. про поведінку німецьких окупантів . Подібні згадки про «добрих» німців непоодинокі. Навіть навпаки - вони формують певний тренд.

«А у війну мій батько женився в 1942 році, весілля було у хаті, таке невеличке. Два німці заїхали на конях - всі полякалися, сидять. Німці зайшли у хату, щось сказали по-своєму, подивилися, що сидить молода й молодий, кажуть: «ґут, ґут». їм налили, вони випили й розвернулися й пішли. Нічого не сказали... Як Малин палили, то мою тітку німець випустив. Аби наш поліцай був, то, казала, не випустив би», - свідчить Олександр Цимбалюк (1953 р. н.) із с. Перевередів Рівненської обл.

Чимало записаних нами оповідачів та оповідачок виявилися схильними характеризувати німців як «добрих», і таких, що поводилися цілком пристойно. «Німці до нас відносилися добре, дітям давали пряники, цукерки. Проте німців у нас майже не було, були українці», - розповідає Лідія Лещук (1925 р. н.) із с. Перевередів Рівненської обл. Теза про те, що «німців у нас майже не було», дуже часто повторюється людьми, які мешкали в невеликих селах, і під час окупації мали досвід комунікації переважно зі «своїми» колабораціоністами. Ба більше, навіть частина євреїв, пригадуючи власні досвіди переживання війни на Волині, подекуди говорять про «добрих» німців, котрі ділилися шоколадом і поводилися привітно. Водночас досвід насильства в них асоціюється з українськими сусідами, які служили у структурах шутцманшафту чи в органах місцевого самоуправління. Зважаючи на те, що співвідношення кількості німців до чисельності однієї лише допоміжної поліції в різний час складало 1:10, або й навіть 1:20, такі оповіді виглядають закономірними. Як зазначив Т.Снайдер, «обличчям німецької влади у волинському селі був українець» (див.: Дімент М. Самотній вигнанець: Щоденник про Свинюхи та гетто в Локачах. - К., 2016. - С.9).

Українські службовці колабораціоністських структур постають в образі ката не лише в єврейських, а й в українських свідченнях. Пропоновані джерела ніби закликають істориків глибше дослідити та осмислити цей феномен насильства проти «своїх».

У розповідях про події після 1943 р. це насильство «своїх» починає дедалі частіше асоціюватися з діяльністю УПА. «Розстрілювали і знущалися над населенням тільки бандери. Німці не розстрілювали тут нікого», - пригадує Галина Тугайбаєва (1937 р. н.) з с. Голишів Волинської обл. Насильницькі практики мобілізації, вбивства навіть за висловлювання особистої позиції, що не збігалася з ідеологією УПА, або за найменшою підозрою в допомозі радянським партизанам - це те, на що дуже часто вказують оповідачі й оповідачки у своїх історіях.

Ще одна проблематика, яка чи не найчастіше простежується у спогадах українських очевидців, - етнічні чистки під час українсько-польського конфлікту на Волині в 1943 р. Більшість оповідей відтворюють цей конфлікт як обопільну етнічну чистку. Оповідачі та оповідачки пригадують не бойові дії і протистояння збройних загонів, а спалення польських й українських сіл, убивства мирних мешканців. «У війну були конфлікти: то поляки на українців нападали на якесь село, то українці - на поляків. Загалом міжнародна боротьба пішла. Убивства були, то те село спалять, то те: то поляків спалили, то поляки спалили, загалом недобре було», - зазначає Максим Вінцюк (1932 р. н.) із с. Кульчин Волинської обл. «Я пам'ятаю, знаєте, тут же ж, видно, українці били поляків, а потім вони, відповідно, прийшли й давали здачі нам там», - засвідчує Валентина Лобарчук (1933 р. н.), яка під час війни мешкала у сільській місцевості на Грубешівщині. Чимало оповідачів указують на членів УПА як безпосередніх учасників, а подекуди й ініціаторів цих насильницьких акцій. Водночас, зважаючи на те, що йдеться про українську перспективу цих чисток - велика кількість свідків пригадують саме польське насильство проти українців. Загалом же мало хто з них указує на повноцінні бойові дії між українськими й польськими загонами. В особистісних наративах ідеться саме про масові вбивства мирних мешканців, які чинилися з обох боків.

«Не дай Боже вам, діти, пережити війну». Розповідаючи про події Другої світової, чимало оповідачів та оповідачок так чи інакше проводять паралелі з сучасною війною Росії проти України - бойовими діями на Донбасі. «Батьки завжди казали: “діти, не дай Боже вам, щоб була війна”. Тому коли ми почули, що в нас на сході війна, то я ще так і говорила своїй доньці, згадувала ці слова, що “не дай Боже вам, діти, пережити війну”», - розповідає Ганна Костюк (1951 р. н.) із с. Княгининок Волинської обл. «І, здавалось би, було тяжко у воєнні й післявоєнні роки. Не було ні у що взутися, ні вдітися не було. Ті боти - як згадаю... [плаче]. Зараз ноги крутять, і чого - бо ж не було у чому ходити. І думала, що хоч на старість уже буде спокійно - ні, знов війна, знов усе це. Я не раз так думаю: Господи, щоб уже мені вмерти, щоб уже не бачити отут теї війни, але що ти зробиш», - із жалем розповідає Валентина Лобарчук.

Ось ще кілька прикладів висловлювань оповідачок про сприйняття війни крізь призму пережитого в 1939-1945 рр. Павлина Димінська (1931 р. н.) з с. Мочалки Волинської обл. згадує: «Не дай Бог, дітки, таке бачити, що було. Хай того не буде». На запитання інтерв'юера, що найбільше запам'яталося, що виринає в пам'яті при слові «війна», Єлизавета Піснюк (1931 р. н.) із с. Жидичин Волинської обл. каже: «Найбільше те, що йшли діти, забирали на війну. Нічого не страшно, коні забрали, нехай беруть, а от дітей забрали, братів моїх».

24 лютого 2022 р., коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, ЗМІ активно показували багатотисячні черги до військових комісаріатів, демонструючи велике патріотичне піднесення. Проте були ще одні, значно більші, черги - на українсько-польському кордоні. їх утворили мешканці західних областей України (в тому числі Волинської та Рівненської), котрі через географічну близькість змогли вже 24 лютого швидко дістатися до пропускних пунктів. Якщо чисельність резерву добровольців ЗСУ вимірюється сотнями тисяч, то кількість українських біженців - мільйонами. Припускаю, що масова втеча від війни частково зумовлена й неопрацьованою травмою Другої світової. Ця мовчазна поведінка може значно більше розповісти про травму війни, аніж вербальна публічна риторика з використанням пропагандистських штампів про «нових фашистських загарбників». Дискурс «Великої Вітчизняної» є політичним конструктом (результатом інтерналізації політично сконструйованих концептів), тоді як панічний непереборний страх і спонука тікати - результатом живої травми. російська агресія україна

Панівні політизовані радянський, а згодом національний наративи про Другу світову війну не залишали людям простору для осмислення й опрацювання їхньої особистісної травми. «Колись діти крепко матері не питали й мати ніколи нічого не говорила. Я не знаю як у вас, [...] а в нас, знаєте, якісь усі такі як-то залякані», - зазначає Уляна Нетиба (1941 р. н.) з с. Жидичин Волинської обл. Небажання озвучувати те, що суперечить загальноприйнятим нормам, спонукає мовчати, але це мовчання також говорить - воно промовляє через травму. Ані радянський канон героїчного подвигу, ані національний канон героїки націоналістів не хотіли бачити й чути роз-повіді людей про насильство з боку шутцманшафту, радянських партизанів та УПА. Ці контрпам'яті суперечили й навіть кидали виклик сформованим постфактум ме- танаративам про війну. Переважна більшість оповідачів пригадують війну не як героїчний подвиг, а як жахіття, смерть, голод, страх, що сковує. Особистісний вимір пам'яті дуже далекий від офіційного мобілізаційного дискурсу. Бажання за будь-яку ціну зачаїтися, втекти й уберегти себе та рідних від знущань - саме це є мовчазним лейтмотивом особистісної пам'яті про Другу світову війну.

Альтернативна пропаганда чи мультиперспективне осмислення воєнного насильства? Чимало істориків сьогодні стверджують, що в умовах російської агресії Україна повинна дедалі більше популяризувати свій альтернативний канон героїки Другої світової війни. Проте, чим насправді є ця «контрпропаганда» (як її означують багато істориків)? Ідеться радше про спосіб вибудовування антиросійського на- ративу історії Другої світової, а не глибоке переосмислення мультиперспективних травматичних досвідів. Будуючи цю «антиросію», ми насправді продовжуємо діяти на дискурсивному полі російської пропаганди.

Офіційний дискурс послуговується риторикою радянського наративу про «фашистських загарбників» та мобілізаційною риторикою, що є сумішшю національного наративу визвольної боротьби ОУН-УПА й радянського (використання понять «міста-герої», «фашистські загарбники» тощо). Подібна риторика далека від спогадів волинських очевидців та очевидиць про Другу світову і сприйняття ними війни як такої. Вони не говорять ані мовою націоналістичного, ані радянського канонічних наративів. Ці люди часто мають свої, дуже відмінні, історії й лексикон, які оприяв- нюють їхній особистісний досвід.

Деконструкція міфів про Другу світову війну, розчаклування її героїчних канонів, виховання критичного мислення через підходи мультиперспективності, контро- версійності та плюралізму - це була б асиметрична відповідь російській пропаганді. Такий підхід дозволив би позбутися «довгої тіні» цієї війни та її паралізуючого впливу, що виражається в нездатності творити нові смисли. Як тільки ми переосмислимо Другу світову з перспективи іншої парадигми соціальної історії - ми звільнимося від тягаря націоналістичного й радянського метанаративів і розпочнемо творити нові смисли війни поточної.

Імовірно, що значна частина (якщо не більшість) бійців ЗСУ сьогодні воюють не за УПА чи втілення недемократичної ідеології українського інтегрального націоналізму. Також вони протистоять не фашистському чи радянському режиму (в путін- ській клептократії поза маніпулятивними медійними дискурсами навіть не простежується повноцінної ідеології), а радше різновиду неототалітаризму, або ж, за влучним висловом З.Баумана, «плинному тоталітаризму». Ми всі сьогодні боремося за право жити в умовах демократичної держави зі свободою слова й толерантністю. Цей демократичний світ потребує своєї сили та волі до захисту. Демократія не зводиться до беззубого пацифізму, часто популярного в низці країн ЄС, що є радше проявом кризи та все тих самих шрамів Другої світової, але вже точно не рисою здорового демократичного простору. Цінності останнього дуже влучно окреслив К.Поппер, якому приписують вислів: «Аби підтримувати толерантне суспільство, останнє повинно бути нетерпимим до нетерпимості». Не тільки нетерпимим, але й достатньо сильним, щоб поборювати цей світ російської постправди, повальної корупції, олі- гархату та неоімперських амбіцій. Ми не хочемо статусу другосортних громадян, позбавлених права на власну ідентичність. Саме це є одним із лейтмотивів поточної вій-ни, яка вже зараз стрімко формує нові практики комеморації й меморіалізації. Ми виграємо цю війну у символічному вимірі лише тоді, коли припинимо чіплятися за старі радянські штампи «антифашизму» та витворимо власне, осібне від Росії, демократичне дискурсивне поле.

Размещено на Allbest.ru