Ватиканська дипломатія та конфлікт Бігль (1978-1984 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ватиканська дипломатія та конфлікт Бігль (1978-1984 рр.)

Іван Данилюк,

доктор філософії (історія), Київський національний університет імені Тараса Шевченка м. Київ, Україна

Анотація

Стаття присвячена вивченню папського арбітражу під час протистояння Аргентини та Чилі в 1978-1984роки у протоці Бігль щодо групи островів Піктон, Леннокс, Нуева.

Методи дослідження: у статті використовувались філософські (метафізики і діалектики), загальнонаукові (аналізу та синтезу, індукції й дедукції, аналогії і моделювання) та історичні (ідеографічний, періодизації, історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-системний) методи. Наукова новизна даної статті насамперед зумовлена тим, що вона є однією із перших спроб здійснити всебічний аналіз процесу ватиканського посередництва задля вирішення аргентинсько-чилійського конфлікту в протоці Бігль. У дослідженні проведено аналіз причин, особливостей перебігу й загострення конфлікту між Аргентиною та Чилі у 1978-1984рр.

Автор доходить висновку, що збройному протистоянню 1978 року між Аргентиною і Чилі вдалося запобігти завдяки вчасному втручанню Римського Понтифіка, який запропонував лідерам Аргентини та Чилі виступити арбітром щодо конфлікту у протоці Бігль. Вчасне втручання Папи Римського сприяло збереженню крихкого миру між двома сусідніми країнами, а також відновленню дипломатичних переговорів між Аргентиною і Чилі під керівництвом ватиканської дипломатії. В результаті тривалих переговорних процесів ватиканським дипломатам вдалося переконати уряд Аргентини та Чилі до укладання мирної угоди й примирення двох країн Латинської Америки.

Ключові слова: папський арбітраж, Святий Престол, Ватикан, Папа Римський, Аргентина, Чилі, протока Бігль, Латинська Америка.

Abstract

VATICAN DIPLOMACY AND THE BEAGLE CONFLICT (1978 - 1984)

Ivan Danyliuk, Ph. D. (History), Taras Shevchenko National University of Kyiv, Kyiv, Ukraine.

The papal arbitration for the peaceful settlement of the confrontation between Argentina and Chile from 1978 to 1984 in the Beagle Strait on the islands of Picton, Lennox, Nueva is investigated in the article. Achieving this goal involves solving the following research tasks: to investigate the causes of the Argentine-Chilean conflict; to analyze the peculiarities of the Argentine-Chilean confrontation; to study the procedure of papal arbitration during the reconciliation of Argentina and Chile (1978--1984). Research methods: in the article used philosophical (metaphysics and dialectics), general scientific (analysis and synthesis, induction and deduction, analogy and modeling) and historical (ideographic, periodization, historical- genetic, historical-comparative, historical-systemic) methods.

The scientific novelty of the results of the study is in analyze the causes, features of the course and exacerbation of the conflict between Argentina and Chile in 1978 - 1984, and attempts to conduct a comprehensive study of the negotiations and peaceful settlement of the Argentine-Chilean conflict in the Beagle Strait through mediation of Vatican diplomats.

The author concludes that the 1978 armed confrontation between Argentina and Chile was prevented by the timely intervention of Roman Pontiff John Paul II, who proposed to the leaders of Argentina and Chile personally arbitrate the conflict in the Beagle Strait. The Pope's timely intervention helped preserve the fragile peace between the two neighboring countries, as well as the resumption of diplomatic negotiation between Argentina and Chile under Vatican mediation. As a result of lengthy negotiations, Vatican diplomats managed to persuade the governments of Argentina and Chile to conclude a peace agreement and reconcile the two Latin American countries.

Also, in the article was noted that the Pope and the Catholic clergy in Chile and Argentina used public diplomacy to influence keep peace between two countries. The Catholic Church in Argentina and in Chile was aware of the importance of public opinion and used instruments of public pressure to reconcile Argentina and in Chile. For example, the Catholic clergy in Argentina and in Chile used the media (television, radio, and the press) to call for peace and reconciliation. The Church has also begun organizing peaceful rallies, pilgrimages, and special masses in both Argentina and Chile designed to form public support for peace efforts.

Key words: papal arbitration, Holy See, Vatican, Roman Pope, Argentina, Chile, Beagle Strait, Latin America.

Постановка проблеми

ватиканська дипломатія конфлікт бігль

Конфлікт у протоці Бігль (1978-1984 рр.) - прикордонний конфлікт між Аргентиною та Чилі у протоці Бігль (ісп. canal de Beagle) щодо юрисдикції над островами Піктон, Леннокс, Нуева й прилеглими морськими територіями, що мали важливе стратегічне значення для проходу між Атлантичним та Тихим океанами.

Хоча формально ще у 1881 році Аргентина й Чилі намагалися вирішити свої територіальні суперечки дипломатичним шляхом, уклавши угоду, відому як Договір про межу 1881 року [8, c. 15-111]. Він передбачав проходження кордону між двома країнами по материку з півночі на південь по «найвищих вершинах» Анд до мису Еспіріту-Санту, що на Магеллановій протоці. Вогняну Землю країни розділили на східну частину, яка належала Аргентині, та західну, яка належала Чилі, по 52-й паралелі від Магелланової протоки до протоки Бігль [8, c. 85]. А далі по протоці Бігль (від 52-ї паралелі) кордон мав проходити на схід до Атлантичного океану [8, c. 86]. Прикінцеві положення договору розподіляли острови на південь від Вогняної Землі: «Що стосується островів, Аргентина буде володіти островом Естадос, невеликими островами, що безпосередньо оточують його, та будь-якими іншими островами, які можуть існувати в Атлантиці на схід від Вогняної Землі та на східному узбережжі Патагонії; а Чилі володітиме всіма островами на південь від каналу Бігль аж до мису Горн та будь-якими іншими островами, які можуть існувати на захід від Вогняної Землі» [8, с. 86]. Проте згодом саме це формулювання і стане «каменем спотикання» у відносинах між Аргентиною та Чилі, оскільки в договорі не було вказано кінцеву точку каналу Бігль. Договір про межу надав Чилі у володіння всі острови на південь від Бігльського каналу, канал фактично визначив поздовжній обсяг чилійського суверенітету на південь від Вогняної Землі. Отож остаточно окреслити чилійські та аргентинські претензії в цьому регіоні без визначення крайньої межі каналу було неможливо [9, с. 295].

Тому дві сторони по-своєму розуміли умови договору [8, с. 15-88]: «чилійська точка зору полягала в тому, що канал Бігль простягався далеко на схід від острова Наваріно і за межами трьох менших островів - Піктона, Нуеви та Леннокса, - які були предметом суперечки, всі три острови розташовані на південь від каналу Бігль, а, отже, чилійські» [9, . 296]. Тоді як «Аргентина стверджувала, що канал Бігль різко відхилився на південь уздовж східної сторони острова Наваріно, роблячи все на схід від цього острова атлантичним, а отже, за умовами Договору про межу 1981 р., острови аргентинські» [9, с. 296].

Аналіз останніх досліджень і публікацій

У зарубіжній літературі проблемі аргентинсько-чилійського протистояння 1978-1984 рр., а також особливостям ватиканської миротворчої дипломатії під час конфлікту Бігль, присвячена низка праць й статей: М. Лоді. «Посередництво Ватикану в суперечці за канал Бігль» [9, с. 293-320]; Ф. Тіммерманн «Раціональність війни та миру: Аргентина-Чилі» [15, с. 119-155]; Р. Лаворі «Як Іван-Павло II уникнув війни між Чилі та Аргентиною» [10]; С. Олівос «Коментарі щодо договору про мир і дружбу з Аргентиною» [13].

У вітчизняній літературі проблему протистояння Аргентини та Чилі у протоці Бігль коротко розкрив у своїй статті В. Головченко [2, с. 6] у контексті конфліктогенності міжнародних відносин у Латинській Америці. Стисло висвітлюють аргентинсько-чилійське протистояння у працях, присвячених миротворчій дипломатії Святого Престолу, І. Бойко [1, с. 126] та І. Данилюк [3, с. 60] у контексті папського арбітражу між Аргентиною та Чилі.

Мета статті: дослідити процес примирення Аргентини та Чилі за папського посередництва під час конфлікту Бігль (1978-1984). Це передбачає розв'язання наступних дослідницьких завдань: вивчити причини та проаналізувати особливості перебігу аргентинсько-чилійського конфлікту; дослідити процедуру папського арбітражу під час примирення Аргентини та Чилі в 1978-1984 рр.

Виклад основного матеріалу

Передісторія конфлікту між двома латиноамериканським країнами у протоці Бігль сягає 1904 року, коли уряд Аргентини зробив офіційний запит до уряду Чилі щоб спільно визначити демаркаційну лінію в протоці Бігль [13]. Хоча уряд Чилі на початках не надавав серйозного значення запиту Аргентини та намагався лавірувати у відносинах із Аргентиною, проте уряд Аргентини наполягав на перегляду демаркаційної лінії в протоці Бігль.

Загострились ситуація у протоці Бігль у травні 1958 року під час інциденту Снайп. Передісторією цього інциденту слугувало спорудження Чилі маяка на острові Снайп (12 січня 1957 - 1 травня 1958 рр.). Проте 7 травня 1958 року аргентинські збройні сили зруйнували чилійський маяк, а потім звели свій. 11 травня 1958 року чилійські військовики роззброїли аргентинське формування на острові, а 6 червня 1958 року Чилі відновили свій маяк на острові. У відповідь, 9 серпня 1958 року, аргентинський есмінець артилерійським вогнем знову знищив чилійський маяк. А потім аргентинські збройні сили окупували острів, спровокувавши нове загострення в регіоні. Попри військові маневри в регіоні, все ж урядам Аргентини та Чилі вдалося деескалувати конфлікт. Було прийнято угоду про відновлення статусу-кво 1957 року (обидві країни погодились демонтувати свої маяки та вивести з острова військових) та дипломатичним шляхом вирішити проблему в протоці Бігль [16].

Із 1958 по 1971 рр. Аргентина та Чилі вели переговори щодо шляхів вирішення кризи. У підсумку в 1971 році уряди підписали угоду, яка передбачала передачу вирішення проблеми із спірними територіями у протоці Бігль міжнародному арбітражу під егідою королеви Єлизавети II. Угода, підписана урядами Аргентини та Чилі 22 липня 1971 року, передбачала створення спеціального арбітражного суду для вирішення аргентинсько-чилійського спору, що складався з п'яти суддів, обраних двома сторонами із Міжнародного суду в Гаазі. Відповідно до угоди, після того, як арбітражний суд приймав рішення по протоці Бігль, це рішення представляли британській королеві, яка, в свою чергу, рекомендувала б прийняти або відхилити рішення арбітражного суду, не змінюючи його. Також угода від 1971 року передбачала, що рішення арбітражного суду буде затверджене британською королевою й воно буде обов'язковим для обох сторін [9, с. 299].

Так, у лютому 1977 року арбітражний суд окреслив межу між Аргентиною і Чилі у протоці Бігль, яка проходила приблизно через центр каналу Бігль і простягалася на схід від острівної групи Піктон, Нуева та Леннокс. Тобто, усі три спірні острови були присуджені Чилі. Королева Великої Британії 2 травня 1977 р. схвалила постанову арбітражного суду. Це рішення арбітражного суду мало б бути ведене в дію протягом наступних дев'яти місяців.

Після остаточного схвалення рішення арбітражного суду по протоці Бігль розпочалися прямі переговори між Аргентиною і Чилі. Так, 5 травня 1977 р. Аргентина направила адмірала Хуліо Торті до Сантьяго задля обговорення особливостей імплементації арбітражного рішення, зокрема щодо морських меж. Однак наступні два раунди переговорів між Аргентиною й Чилі, які відбулися 5-8 липня та 17-20 жовтня 1977 р. в Чилі між Хуліо Філіппі, колишнім міністром закордонних справ Чилі, та Осірісом Віллегасом, генералом Аргентини, призвели до нової кризи [9, с. 300]. Подальші пропозиції й кроки аргентинської делегації тільки загострювали відносини між двома країнами. Так, 5 грудня 1977 р., аргентинський адмірал Торті звернувся до уряду Чилі із «новою пропозицією» щодо розподілу спірних територій. Згідно «нової пропозиції» Аргентина пропонувала поступилася групою островів Піктон, Нуева та Леннокс на користь Чилі, проте Аргентина закликала до спільного володіння трьома іншими островами на південь, які уряд Чилі однозначно вважав своїми, а саме: островами Евут, Барневельт та мисом Горн, а морський кордон мав би простягатися на південь на 200 миль уздовж меридіана, що проходить через мис Горн. Однак, згідно угоди про межу від 1881 р., усі острови на південь від протоки Бігль були чилійськими. Тому уряд Чилі розцінив цю пропозицію як спробу модифікувати угоду про межу 1881 р. й відхилив пропозицію Аргентини [15, с. 120]. Було вирішено провести зустріч на рівні міністрів закордонних справ задля обговорення морських кордонів.

У грудні 1977 року Оскар Монтес, міністр закордонних справ Аргентини, та Патрісіо Карвахаль, міністр закордонних справ Чилі, провели ще два раунди переговорів, які виявились однаково безрезультатними. Так, Хуліо Філіппі, вважав, що переговори затягуються аргентинською стороною через те, що Аргентина здійснює неаргументовані спроби заперечити «суверенітет Чилі над островами на південь від Бігльського каналу, як ті, що охоплені британським арбітражем, так і ті, що розташовані далі на південь» [9, с. 300].

Оскільки напруженість у відносинах між Аргентиною й Чилі наростала, 10 січня 1978 року Чилі запропонувала Аргентині подати нові спірні питання щодо морського кордону на розгляд Міжнародного суду [11, с. 9]. Навіть розглядалась можливість звернення до Святого Престолу як до третейського суду у цьому спорі. Однак, враховуючи поразку під час британського арбітражу, Аргентина не бажала подальших судових розглядів [9, с. 300]. 19 січня 1978 р. в Мендосі відбулася зустріч президентів Аргентини й Чилі. Попри відсутність конкретної домовленості, обидва лідери погодились зустрітися ще раз через місяць задля врегулювання проблемних питань шляхом прямих переговорів. Проте на початку лютого 1978 року закінчувався дев'ятимісячний строк, передбачений арбітражним судом для виконання його рішення, тому Аргентина, всупереч попереднім домовленостям, 25 січня 1978 р., в односторонньому порядку оголосила арбітражне рішення недійсним, вимагаючи від Чилі провести переговори щодо іншого поділу островів [16]. Це відразу загострило аргентинсько-чилійські відносини [9, с. 300].

20 лютого 1978 року президент Аргентини Хорхе Відель і президент Чилі Августо Піночет зустрілися в Пуерто-Монт, де підписали Акт Пуерто-Монта. Сторони мали продовжити прямі переговори щодо проблемних питань в південній зоні. Передбачалось формування двох спільних комісій: перша комісія протягом сорока п'яти днів мала розробити пропозиції щодо заходів, які могли б покращити стосунки та сприяли б вирішенню суперечки; друга комісія протягом шести місяців після схвалення пропозицій розроблених першою комісією, мала розглянути визначені першою комісією питання й розробити шляхи їх імплементації. Окрім цього, друга комісія мала розглянути питання економічної інтеграції двох країн, а також проблему щодо ліній кордону у Магеллановій протоці й Антарктиді [9, с. 301].

У травні 1978 року перша комісія сформулювала пропозиції й завершила свою роботу. Розпочався шестимісячний етап напружених переговорів другої комісії. Хоча сторони досягли певного прогресу в питаннях економічної інтеграції, згоди щодо кордону дійти було неможливо. В кінці жовтня, коли минув термін дії другої комісії, Аргентина і Чилі розпочали повномасштабну військову мобілізацію. На початку листопада 1978 р. Чилі та Аргентина вже не мали механізму для досягнення мирного врегулювання, і ситуація почала швидко дестабілізуватися [9, с. 301]. Обидві країни розгорнули збройні сили на сухопутних й морських кордонах, готуючись до військового протистояння [16]. Через інтенсивну військову підготовку й дипломатичні заходи обох сторін у 1978 році здавалось, що збройне протистояння між Аргентиною та Чилі буде неминучим [15, с. 120]. Військово-дипломатичне протистояння між Аргентиною та Чилі виявило інші територіальні претензії, які раніше ігнорувались. Так, Аргентина поширила свої претензії на всі території на південь від Вогняної Землі та на схід від меридіана мису Горн, тобто на острови Горн, Волластон, Обман, Барневельт, Евутс, Гершелл та ін. [14].

Військова хунта Аргентини шукала привід для початку війни задля підвищення свого політичного авторитету в суспільстві, вважаючи, що військове протистояння із Чилі принесе швидку перемогу над Чилі. Тому військове керівництво Аргентини розпочало підготовку до операції «Суверенітет» (ісп. la Operacion «Soberania»), яку аргентинський військовий уряд планував розпочати наприкінці грудня 1978 року для вторгнення на мис Горн та острови Чилі в протоці Бігль. 15 грудня 1978 р. президент Аргентини схвалив план операції по вторгненню, яке планувалось на 21 грудня 1978 року (перенесли на наступний день 22 грудня 1978 року) [11, с. 12]. Одна з версій стверджує, що саме погодні умови (21 грудня 1978 року, і справді, був потужний шторм) стали причиною відкладання операції «Суверенітет»; інша ж стверджує, що генерал Хорхе Відела відмовився підписати указ про оголошення війни, який фактично перешкоджав відкриттю вогню, після телефонної розмови із Папою Іваном-Павлом ІІ [13, с. 145].

Святий Престол стежив за перебігом суперечки між Аргентиною та Чилі й очікував офіційного запрошення задля арбітражу, адже посередництво Римського Понтифіка обговорювалось сторонами ще в кінці 1978 року. Дуже імовірно, що ватиканські дипломати не вважали за можливе початок збройного конфлікту до Католицького Різдва (25 грудня), тому Ватикан (Святий Престол) зволікав. Проте коли ватиканська розвідка надала інформацію про підготовку воєнних дій, Папа Іван-Павло ІІ вранці 22 грудня запропонував урядам Аргентини і Чилі виступити посередником [9, c. 302].

Аргентина, враховуючи авторитет Папи Римського та симпатії аргентинської католицької громади до Понтифіка, відмовилася від військової операції та прийняла посередництво Святого Престолу [10]. Операція «Суверенітет» була скасована аргентинським урядом. А до Буенос-Айреса й Сантьяго було направлено представника Римського Понтифіка, кардинала Антоніо Саморе [3, с. 73]. Між Аргентиною та Чилі розпочався папський арбітраж (папський арбітраж - форма міжнародного арбітражу задля вирішення міждержавних спорів чи конфліктів, що використовувався, зазвичай, між ворожими католицькими країнами, де Папа Римський чи його легати намагаються примирити конфліктуючі сторони [3, c. 81]).

На першому етапі із кінця грудня 1978 року по 8 січня 1979 року папський посланник Саморе здійснив чотири поїздки через Анди з метою зібрання інформації й обміну пропозиціями між урядами Чилі та Аргентини. На цьому етапі втручання Святого Престолу не представляло саму процедуру арбітражу, а скоріш місію «добрих послуг» й набула форми «човникової дипломатії» [9, c. 308-309]. Намагаючись зберегти нейтралітет, кардинал Саморе почергово відвідував столиці Чилі та Аргентини для збору інформації від сторін. Кардинал Саморе, задля забезпечення нейтралітету, намагався проводити приблизно однаковий час із кожною стороною [9, c. 309].

У цей період Католицька церква й Святий Престол широко використовував методи публічної дипломатії в Аргентині та Чилі задля недопущення війни між двома країнами [11, c. 10]. Так кардинал Саморе та вище католицьке духовенство часто виступало у місцевих мас-медіа та радіо, публічно закликаючи сторони до переговорів. А кардинал Саморе, іноді, навіть критикував лідерів Аргентини та Чилі в пресі за їх непримиренність. Окрім того, Церква почала спонсорувати мирні мітинги, паломництва та спеціальні меси, призначені для створення громадської підтримки мирних зусиль й публічного тиску на політиків та урядовців двох латиноамериканських країн [9, с. 317]. Слід врахувати, що в обох країнах абсолютна більшість населення становили вірні Католицької церкви.

Після первинного збору інформації від Аргентини й Чилі кардинал Саморе почав з'ясовувати, яку процедуру вирішення суперечки пропонують сторони. Уряд Чилі висловилася за папське посередництво без будь-яких обмежень щодо обсягу дискусій. Тоді, як уряд Аргентини наполягала на тому, щоб папське посередництво підпорядковувалось ряду умов [7, с. 148]: обмежити папське посередництво конкретними темами, які мали б бути визначними заздалегідь і щоб посередництво базувалося на основі принципу «двох океанів», визначеного меридіану, що проходить через мис Г орн. Проте такі умови були неприйнятними для Чилі. У цей період кардинал Саморе працював більше над передачею пропозицій від однієї сторони до іншої, й зрештою почав розробляти власні пропозиції для зближення країн й переконання уряду Аргентини погодитися на посередництво Святого Престолу. Після тривалих переговорів йому вдалося переконати уряд Аргентини на папське посередництво, а 8 січня 1979 року урядами Аргентини та Чилі було підписано Акт Монтевідео (ісп. el Acta de Montevideo) [9, с. 309]. Умови Акту передбачали передання на арбітраж Святого Престолу вирішення аргентинсько- чилійського конфлікту й підтверджував відмову від застосування сили як з боку Аргентини, так і з боку Чилі [5, с. 135]. Отож, результатом першого етапу посередництва Святого Престолу було відновлення мирних переговорів, зібрання даних від обох сторін та підписання Акту Монтевідео [5].

Після підписання Акту Монтевідео фокус переговорів перемістився з Південної Америки до Ватикану. На початку травня 1979 року, уряд Чилі та Аргентина направили постійні дипломатичні делегації до Риму, де 4 травня 1979 року офіційно розпочався процес папського арбітражу. Основну роботу із дипломатичними делегаціями Аргентини і Чилі продовжував виконувати кардинал Саморе, як особистий представник Папи Римського, та монсеньйор Фаустіно Сайнц Муньос, іспанський священик й головний помічник кардинала Саморе [9, c. 310].

Перші кілька місяців папського арбітражу у Ватикані являли собою збір й аналіз інформації щодо позиції Аргентини і Чилі стосовно конфлікту у протоці Бігль. Так, делегації Аргентини і Чилі передали папським легатам низку документів й матеріалів, щодо цього конфлікту. Цікаво відзначити, що на цьому етапі папського арбітражу кардинал Саморе проводив зустрічі із дипломатичними місіями Аргентини й Чилі окремо [9, c. 310] й не шукав остаточного вирішення конфлікту [10]. Проте надав дипломатичним місіям Аргентини й Чилі наступні вказівки щодо процесу переговорів: по-перше, поставив умову, що папський арбітраж стосуватиметься тільки аспектів конфлікту у протоці Бігль (пізніше, від цієї умови відступали, у кількох важливих аспектах); по-друге, чітко дав зрозуміти, що Магелланова протока виходить за рамки папського посередництва, незважаючи на їх тісні історичні, політичні та географічні зв'язки з каналом Бігль (так, проблема щодо Магелланської протоки була виключена з переговорів протягом більшої частини процесу, проте у кінці переговорів уключена і узгоджена); по- третє, оголосив окремі гострі питання забороненими для сторін (наприклад, на ранніх стадіях дискусій Саморе наказав делегації Чилі не піднімати питання морської юрисдикції, ймовірно, він давав паралельні вказівки аргентинській делегації щодо їх прагнень на острови); по-четверте, запевнив представників дипломатичних місій Аргентини і Чилі, що жодні поступки, зроблені в процесі роботи над рішенням, не будуть обов'язковими до підписання остаточного договору; по-п'яте, він також повідомив делегації, що папські посередники будуть редагувати їхні пропозиції, перш ніж передавати їх іншій стороні, щоб не допустити непорозумінь чи провокацій; по-шосте, запровадив й вимагав «абсолютну таємницю» щодо процесу й будь-яких умов переговорів до остаточного прийняття рішення [9, с. 310].

Протягом року, із травня 1979 по травень 1980 року, кардинал Саморе працював із дипломатичними місіями Аргентини й Чилі [15, с. 148]. Переговори проходили шляхом окремих зустрічей із двома делегаціями. Спільні зустрічі дипломатичних делегацій Аргентини й Чилі відбувалися рідко, як правило, коли Саморе або Папа хотіли звернутися до представників двох місій, або коли потрібно було узгодити деякі технічні моменти. Хоча дві делегації зробили незначні поступки, все ж прогресу по ключових питаннях не було досягнуто [9, с. 310]. У травні 1980 року, попри відсутність прогресу папський представник попросив делегації Аргентини та Чилі скласти свої проекти врегулювання конфлікту. Пропозиції сторін щодо врегулювання територіальної суперечки в протоці Бігль, показали, що розрив між позиціями Чилі та Аргентини суттєво не зменшився. Отож, кардинал продовжив роботу із делегаціями шукаючи «потенційних точок гнучкості», а згодом розробив власний проект рішення конфлікту. Проте Аргентина та Чилі не прийняли проект рішення кардинала. Наступний раунд переговорів аргентинської та чилійської делегацій, у вересні 1980 року, дав зрозуміти, що досі немає згоди. Наштовхнувшись на тупикове становище, Саморе звернувся до Папи Івана-Павла ІІ, щоб обговорити можливі варіанти вирішення арбітражної кризи й спільно узгодити проект примирення Аргентини та Чилі [9, с. 311].

12 грудня 1980 р. Папа Іван-Павло ІІ прийняв делегацію Аргентини й Чилі та запропонував таємний проект вирішення кризи в протоці Бігль [15]. Проект угоди розроблявся у строгій секретності, задля уникнення можливої політизації, що могло б зірвати перемовини. Проте 22 серпня 1981 р. аргентинська газета «La Nacion» опублікувала умови, які пропонував Понтифік: «Чилі збереже всі острови, а Аргентина матиме право підтримувати певні обмежені засоби (станція радіолокації та метеостанція) на деяких островах і отримає право судноплавства» [10]. Також планувалось створення морської зони названої «Морем Миру». У цій зоні, яка простягалась на схід та південний-схід від спірних островів, «чилійські територіальні води обмежуватимуться вузьким територіальним морем, в якому Чилі були б зобов'язані поділити з Аргентиною рівною участю в експлуатації ресурсів, наукових дослідженнях та охороні навколишнього середовища. Поза чилійськими територіальними водами була значно ширша смуга океану, яка підпадала б під юрисдикцію Аргентини, але також підпорядковувалась тим самим положенням про розподіл, що застосовуються в чилійських водах» [10]. Папська пропозиція від 12 грудня 1980 р., була прийнята урядом Чилі, але відхилена урядом Аргентини (Аргентина офіційно не відхиляла умови проекту Понтифіка, але направила до Святого Престолу ноту із зауваженнями щодо цієї пропозиції).

Ватіканські дипломати продовжили працювати над розробкою нового проекту примирення Аргентини й Чилі. Але нова криза між Аргентиною та Чилі, яка виникла у кінці квітня 1981 року (Аргентина закрила кордону із Чилі та арештувала на своїй території чилійських чиновників та цивільних осіб, а у відповідь Чилі провела аналогічні здійснені арешти аргентинських чиновників [6]), ускладнювала переговорний процес щодо каналу Бігль. Відносини між двома країнами вкотре переросли у загрозу збройного протистояння. Квітнева криза 1981 року між Аргентиною і Чилі, разом із патовою ситуацією в Ватикані, поставила під загрозу сам процес посередництва. Тому Саморе переніс фокус роботи із територіальних питань на внутрішньополітичні (незважаючи на те, що вони виходили за рамки попередньо узгодженого папського посередництва) [9, с. 313]. Дискусії були спрямовані на проблемні питання у відносинах обох країн. З часом зусилля кардинала Саморе дали свої результати. Робота пожвавилась, коли Іван-Павло ІІ, оговтавшись від замаху (13 травня 1981 р.), звернувся із особистим посланням до Чилі та Аргентини задля стабілізації відносин. Згодом уряди Аргентини та Чилі звільнили в'язнів і знову відкрили свої кордони [9, с. 313]. Після чого Саморе продовжив роботу із дипломатичними місіями Аргентини та Чилі задля вирішення конфлікту у протоці Бігль.

Проте на початку 1982 року Аргентина вкотре поставила процес переговорів під загрозу, оголосивши, що «Генеральний договір 1972 р. про судове врегулювання спорів» втратить чинність наприкінці свого першого десятирічного терміну. Відповідно для Чилі таке рішення Аргентини формувало проблему щодо юрисдикції на острови й могло погіршити умови юридичного захисту права на острови Піктон, Леннокс, Нуева. Виникла процесуальна проблема, представлена як «вакуум юрисдикції» щодо вирішення кризи, а відповідно, переговори не мали жодного прогресу в суттєвих питаннях. Стало зрозуміло, що до вирішення цього питання - переговори не зрушаться. У підсумку перешкоду було усунуто 15 вересня 1982 року, коли сторони прийняли папську пропозицію продовжити дію Договору 1972 року виключно для цілей суперечки у каналі Бігль [9, с. 313-314].

Незважаючи на успіх Ватикану, у вирішенні дипломатичної кризи між Аргентиною та Чилі 1981 року та проблеми із «вакуумом юрисдикції» 1982 року, переговори щодо кризи у протоці Бігль продовжували рухатися дуже повільно. А смерть кардинала Саморе в лютому 1983 року затягувала вирішення кризи у протоці Бігль [9, с. 314].

У 1983 році було зрозуміло, що Чилі готова до переговорів щодо модифікації папської пропозиції по протоці Бігль, водночас щодо позиції Аргентини не все було однозначно. Справа в тому, що після поразки у війні за Фолклендські острови (Фолклендська або Мальвінська війна 1982 року - війна між Аргентиною та Великою Британією за Фолклендські острови з 2 квітня по 20 червня 1982 року, перемогу в якій здобула Велика Британія [16]) в Аргентині почався процес політичних трансформацій, який міг як наблизити до вирішення кризи, так і до нової кризи через бажання реваншу аргентинської хунти після поразки від Британії. Папа Іван-Павло ІІ здійснював кроки задля укріплення миру між двома країнами, пропонуючи сторонам підписати угоду про ненапад до їх остаточного примирення, проте Аргентина відхилила цю пропозицію [9, с. 314].

Напруженість у відносинах між Аргентиною та Чилі не вщухала доки в Аргентині до влади не прийшов демократичний уряд в грудні 1983 року [12, с. 78]. Новий президент Аргентини Рауль Альфонсін прагнув до якнайшвидшого вирішення дипломатичної кризу із урядом Чилі. Уже в грудні 1983 р. президент Альфонсін направив Уго Гоббі, заступника міністра закордонних справ Аргентини, до Ватикану з метою пожвавлення процесу переговорів. Готовність Аргентини на поступки в переговорному процесі сприяли активізації переговорів. Наступним кроком було підписання 23 січня 1984 р. міністрами закордонних справ Аргентини (Данте Капуто) та Чилі (Хайме дель Валле) у Ватикані «Декларації про мир та дружбу» між Аргентиною та Чилі на спільному засіданні за участі Папи Римського [9, с. 315]. За умовами Декларації уряди Аргентини та Чилі зобов'язувались вирішувати спори дипломатичним шляхом й відмовлялись від можливості застосування зброї, і як результат процес переговорів радикально змінився. Окрім того, відносини Буенос-Айресом й Сантьяго набули нового «політичного ритму». Новий імпульс отримали і переговори між делегаціями і Ватикані [15].

Так, у квітні 1984 р. державний секретар Святого Престолу Агостіно Касаролі зустрівся окремо з двома делегаціями та попросив надати пропозицій щодо вирішення територіальної суперечки у протоці Бігль. Згодом обидві делегації подали державному секретарю Святого Престолу свої проекти. Модифікувавши пропозиції аргентинської й чилійської делегації, державний секретар Касаролі розробив новий проект, який представив 11 червня 1984 р. обом делегація, як «останню пропозицію Ватикану» [9, с. 315].

Чилі прийняла пропозицію, а аргентинський уряд вирішив провести референдум 25 листопада 1984 р., в результаті якого 82,6 % населення прилеглих островів підтримало пропозицію, представлену Папою Римським [12, с. 78]. Як результат, 29 листопада 1984 р., Аргентина та Чилі підписали у Ватикані угоди, згідно якої спірні острови визнавались територією Чилі, але за Аргентиною залишалося право вільної навігації в цій зоні. Угода 1984 р. також врегулювала низку важливих супутніх питань, включаючи права судноплавства, суверенітет інших островів архіпелагу, визначення меж Магелланової протоки та морських меж на півдні - мис Горн [5].

2 травня 1985 року було підписано прикордонну угоду, згідно з якою три острови Бігльської протоки належали Чилі, проте Аргентина отримала права судноплавства в ній. А у грудні 1998 р. між урядами Аргентини й Чилі було укладено наступну угоду щодо розмежування континентальних льодовиків, яка повністю владнала суперечливі питання між країнами [2, с. 6].

Висновки

У статті вперше у вітчизняній історіографії досліджується папський арбітраж під час протистояння Аргентини та Чилі 1978-1984 рр.; досліджено перебіг переговорного процесу за посередництва ватиканських дипломатів. Було проаналізовано діяльність папського легата в Аргентині та Чилі і визначено, що важливу роль у врегулюванні тривалої кризи відіграли застосована папською дипломатією тактика «м'якого тиску» на урядовців й дипломатів Аргентини та Чилі задля їх примирення та остаточного розв'язання суперечок, що ускладнювали як двосторонні, так і міжнародні відносини в регіоні. Дане дослідження може бути використане при вивченні ширшої тематики мирного врегулювання міждержавних конфліктів та міжнародних спорів, дослідження шляхів запобігання їм, що є актуальним для історичної й політичної науки.

Список використаних джерел та літератури:

1. Бойко І. Роль Ватикану у мирному розв'язанні міжнародних спорів / І. Бойко // Вісник Академії адвокатури України. - 2009. - №3 (16). - С. 124-128.

2. Головченко В. І. Конфліктогенність міжнародних відносин у Латинській Америці: історія і сучасність / В. І. Головченко // Актуальні проблеми міжнародних відносин: зб. наук. праць. - К.: КНУ ІМВ, 2011. - Вип. 101. - Ч. І. - С. 3-12.

3. Данилюк І. В. Миротворча дипломатія Святого Престолу в Латинській Америці (20052013 рр.): дис...д-ра філософії за спеціальністю 032 «Історія та археологія» / І. Данилюк; КНУ ім. Тараса Шевченка. Історичний факультет. - Київ, 2020. - 250 с.

4. Мінгазутдінов О. Англійсько-аргентинський конфлікт 1982 / О. Мінгазутдінов // Українська дипломатична енциклопедія / редкол: Л.В. Губерський та ін. - К: Знання України, 2004 - Т. 1. - С.48-49.

5. Act of Montevideo [Electronic Resource] // United Nations, Treaty Series. - Vol. 1088. - 1979. - Mode to Access: https://bit.ly/3IsWnwW.

6. Argentina closed its border with Chile after 2 arrests [Electronic Resource] // The New York Times. - 30 April 1981. - Mode to Access: https://nyti.ms/30bsjEX.

7. Argentina refuerza militarmente su frontera con Chile [Electronic Resource] // El Pais. - 27 October 1978. - Mode to Access: https://bit.ly/3pK8htF.

8. Beagle Channel Arbitration Between the Republic of Arentina and the Republic of Chile [Electronic Resource] // Report and Decision of the Court of Arbitration. - 18 February 1977. - Mode to Access: https://bit.ly/3y8NgNk.

9. Laudy M. The Vatican Mediation of the Beagle Channel Dispute: Crisis Intervention and Forum Building / M. Laudy. // Words Over War: Mediation and Arbitration to Prevent Deadly Confl ict. - New York: Rowman & Littlefi eld Publishers, 2000. - P. 293-320.10. Lavori R. Quando Giovanni Paolo II evitd la guerra tra Cile e Argentina [Electronic Resource] / R. Lavori // L'occidente. - 6 January 2009. - Mode to Access: https://bit.ly/3pKmEOC.

11. Moreno J. Chile-Argentina. Navidad bajo tension / J. Moreno // Revista Hoy. - 1979. - №83. - P. 6-20.

12. Nohlen D. Elections in the Americas: A data handbook, Volume II: South America / D. Nohlen. - Oxford: University Press, 2005. - 197 p.

13.Olivos S. G. Comentarios sobre el tratado de paz y amistad con Argentina [Electronic Resource] / S.G. Olivos // DocPlayer. - 8 August 1985. - Mode to Access: https://bit.ly/3lPtn91.

14.Santibanez A. Sin novedad en el Beagle / A. Santibanez // Revista Hoy. - 1978 - №82. - P. 4-16.

15. Timmermann F. Racionalidades de la Guerra y la Paz. Argentina-Chile, 1977-1984 / F. Timmermann // Cuadernos de Historia 29. Departamento de Ciencias Historicas. Universidad de Chile. Septiembre 2008. - P. 119-155.

16. Vease L. Historia General de las Relaciones Exteriores de la Republica Argentina. En Algunas cuestiones con los paises vecinos [Electronic Resource] / L. Vease // Argentina, 2000. - Mode to Access: https://bit.ly/3lMtdiQ.

References:

1. Boyko, I. (2009). The role of the Vatican in the peaceful resolution of international disputes. Bulletin of the Academy ofAdvocacy of Ukraine, 3, 124-128. [In Ukrainian].

2. Holovchenko, V. (2011). Conflictogenicity of international relations in Latin America: history and modernity. Current issues of international relations: Coll. Science. Work, 101, 3-12. [In Ukrainian].

3. Danyliuk, I. (2020). Peace diplomacy of the Holy See in Latin America (2005--2013 rr). Unpublished thesis (Ph. D. in History). Taras Shevchenko National University of Kyiv. [In Ukrainian].

4. Minhazutdinov, O. (2004). Anglo-Argentine conflict 1982. Ukrainian Diplomatic Encyclopedia. Vol. 1, 48-49. [In Ukrainian].

5. Act of Montevideo. (1979). United Nations, Treaty Series. 1088. https://bit.ly/3IsWnwW. [In

English].

6. Argentina closed its border with Chile after 2 arrest s. (1981). The New York Times .

https://nyti.ms/30bsjEX. [In English].

7. Argentina militarily reinforces its border with Chile. (1978). El Pais.

https://bit.ly/3pK8htF. [In Spanish].

8. Beagle Channel Arbitration Between the Republic of Arentina and the Republic of Chile. (1977). Report and Decision of the Court of Arbitration. https://bit.ly/3y8NgNk. [In English].

9. Laudy, M. (2000). The Vatican Mediation of the Beagle Channel Dispute: Crisis Intervention and Forum Building. Words Over War: Mediation and Arbitration to Prevent Deadly Conf ict. New York: Rowman & Littlefi eld Publishers. 293-320. [In English].

10. Lavori, R. (2009). When John Paul II avoided the war between Chile and Argentina. L'occidentale. https://bit.ly/3pKmEOC. [In Italian].

11. Moreno, J. (1979). Chile-Argentina. Christmas under tension. Revista Hoy, 83, 6-20. [In Spanish].

12. Nohlen, D. (2005). Elections in the Americas: A data handbook, Vol. II: South America. Oxford: University Press. [In English].

13.Olivos, S. (1985). Comments on the peace and friendship treaty with Argentina. DocPlayer. https://bit.ly/3lPtn91. [In Spanish].

14.Santibanez, A. (1978). Quiet on the Beagle. Revista Hoy. 82, 4-16. [In Spanish].

15. Timmermann, F. (2008). Rationalities of War and Peace. Argentina-Chile, 1977-1984. Cuadernos de Historia, 29, 119-155. [In Spanish].

16. Vease, L. (2000). General History of Foreign Relations of the Argentine Republic. On some issues with neighboring countries. Argentine. https://bit.ly/3lMtdiQ. [In Spanish].

Размещено на Allbest.ru