Демократія як складова державного режиму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Демократія як складова державного режиму

Олександр Іванович Биркович, доктор юридичних наук, доцент Ужгородського національного університету; Тетяна Іванівна Биркович, доктор наук з державного управління, професор, Олександр Сергійович Кабанець, кандидат юридичних наук, доцент, старший викладач Київського національного університету культури і мистецтв

Резюме

Демократія є однією з найскладніших та багатозначних за формами реалізації типів державного режиму. Зміст державного режиму досліджується через взаємодію трьох гілок влади - законодавчої, виконавчої, судової, а також через становище органу, який є центром прийняття рішень у державі. Судова влада безпосередньо не визначає характер державного режиму, особливості державних режимів проявляються у структурі відносин між законодавчою і виконавчою владою. Існують державні режими з поділом законодавчої та виконавчої влади і режими, які характеризуються їх поєднанням. У разі чіткого розподілу законодавчої та виконавчої влади наявний президентський режим. Якщо розподіл влади є гнучким чи наявна співпраця двох гілок влади, то це - парламентський режим.

Таким чином, ознаками демократичного режиму є дотримання та захист прав і свобод людини та громадянина; багатопартійність (політичний плюралізм), вільні вибори і представницькі органи влади; відсутність обов'язкової державної ідеології чи релігії (ідеологічний плюралізм); свобода економічної діяльності (економічний плюралізм); обмеження втручання держави у справи людини; вільне громадянське суспільство; принцип розподілу влади тощо.

Ключові слова: демократія, державний режим, гілки влади, розподіл влади, законодавча влада, виконавча влада, судова влада, захист прав і свобод людини і громадянина.

Резюме

Демократия как составляющая государственного режима

Биркович О.И., Биркович Т.И., Кабанець А.С.

Демократия является одной из наиболее сложных и разнообразных по форме реализации типов государственного режима. Содержание государственного режима исследуется через взаимодействие трех ветвей власти - законодательной, исполнительной, судебной, а также через положение органа, который является центром принятия решений в государстве. Судебная власть непосредственно не определяет характер государственного режима, особенности государственных режимов проявляются в структуре отношений между законодательной и исполнительной властью. Существуют государственные режимы с распределением законодательной и исполнительной власти и режимы, которые характеризуются их объединением. В случае четкого распределения законодательной и исполнительной власти имеет место президентский режим. Если распределение власти является гибким или налицо сотрудничество двух ветвей власти, то это - парламентский режим.

Таким образом, признаками демократического режима являются соблюдение и защита прав и свобод человека и гражданина; многопартийность (политический плюрализм), свободные выборы и представительные органы власти; отсутствие обязательной государственной идеологии или религии (идеологический плюрализм); свобода экономической деятельности (экономический плюрализм); ограничение вмешательства государства в дела человека; свободное гражданское общество; принцип распределения власти и т.п.

Ключевые слова: демократия, государственный режим, ветви власти, разделение власти, законодательная власть, исполнительная власть, судебная власть, защита прав и свобод человека и гражданина.

Summary

Democracy as a component of the state regime.

Oleksandr Byrkovych, Tetyana Byrkovych, Oleksandr Kabanets.

The last decades of the 20^th century were characterized by significant democratic transformations in the world. The influence of democratization spread to the countries of Southern Europe, Latin America, Central and Eastern Europe, as well as to the countries that were part of the Soviet Union. The new wave of democratization has echoed in East Asia and Tropical Africa.

Democracy is one of the most complex and multifaceted in terms of form of realization types of state regime. In national science, a democratic regime is usually understood as a type of state regime that characterizes the order of state life of society, under which there is compliance with the norms of the constitution and laws, the principle of separation of powers is realized, state power is based on equal participation of citizens, NGOs and parties in state governance, which guarantees respect for their rights and freedoms in accordance with international human rights standards.

The content of the state regime is studied through the interaction of three branches of power - legislative, executive, judicial ones, as well as through the position of the body that is the decision-making center in the state. The judiciary does not directly determine the nature of the state regime, the peculiarities of state regimes are manifested in the structure of relations between the legislative and executive branches. There are state regimes with separation of legislative and executive powers, as well as regimes characterized by their combination. In the case of a clear separation of legislative and executive powers, it is a presidential regime. If the separation of powers is flexible or there is cooperation between the two branches of power, it is a parliamentary regime.

Now, the Ukrainian state is in the process of nation-building and rational and bureaucratic transformation in the conditions of a specific transitional democratic regime.

Thus, the signs of a democratic regime are the observance and protection of human and civil rights and freedoms; multiparty system (political pluralism), free elections and representative authorities; lack of mandatory state ideology or religion (ideological pluralism); freedom of economic activity (economic pluralism); limited state interference in human affairs; free civil society; principle of separation of powers, etc.

At the same time, the present of our state has shown the need to highlight such a feature of a democratic regime as the existence of a legal mechanism of responsibility of the state to the people as a source of power, which, in particular, provides the right of the people to protect the power belonging to them.

Key words: democracy, state regime, branches of government, separation of powers, legislative power, executive power, judicial power, protection of human and civil rights and freedoms.

Постановка проблеми

Демократія являє собою один із найскладніших та багатозначних за формами реалізації типів державного режиму. Так, у вітчизняній науці під демократичним режимом, як правило, розуміють вид державного режиму, який характеризує такий порядок державного життя суспільства, за якого виконуються норми конституції та законів, реалізується принцип розподілу влади, державна влада здійснюється на основі рівної участі громадян, громадських організацій, партій в управлінні державою, яка гарантує дотримання їх прав і свобод відповідно до міжнародних стандартів прав людини.

Аналіз останніх досліджень

Важливі питання даної проблематики досліджували вітчизняні та закордонні вчені, зокрема О. Петришин, Н. Оніщенко, А. Селіванов, М. Оніщук, О. Скакун, В. Горбатенко, В. Копєйчиков, С. Бобровник, А. Венгеров, В. Цвєтков тощо. У публікаціях вказаних вчених розглядалися питання держави, державного режиму, верховенства права, законності та ефективності законодавства, демократичного режиму, його вдосконалення тощо.

Формулювання мети статті. Виходячи з вищевикладеного, метою написання даної статті є аналіз державного режиму, його відокремлення від політичного режиму в контексті характеристики форм держави.

Виклад основного матеріалу

Особливості організації та функціонування механізму тієї чи іншої держави тісно взаємопов'язані з її формами. Під формами держави розуміють зазвичай зовнішній вираз її сутності, що розглядається у єдності трьох елементів: форми державного (політичного) режиму, форми правління і форми державного устрою¹.

Визначну роль при цьому мають форми державного (політичного) режиму.

Політичний режим - це лише поняття, категорія. Як зауважується у науковій літературі, - міжгалузевий інститут, режим якого забезпечується найбільш соціально значущими нормами більшості галузей права. Як особливий інститут діючого права окремо взятої держави він являє собою систему внутрішньо узгоджених юридичних норм різноманітних галузей права, що регулюють це явище в його правових зв'язках².

Слід звернути увагу на дискусію щодо вживання термінів «політичний», «державний», «державно- політичний» режим у контексті характеристики форм держави. Як наголошує Н. Пархоменко, поняття «політичний режим» є ширшим за обсягом, ніж «державний», а останній є різновидом «політичного», оскільки держава і державна влада - політичні явища. Тому вважають за доцільне, і ми поділяємо цю позицію, вживання терміна «державний режим»³.

У вітчизняній юридичній науці під державним режимом розуміють динамічну систему певних прийомів, методів, форм, способів здійснення державної влади, у ролі суб'єктів якої виступають держава, суспільство, окремі індивіди⁴. У науці, як вказувалося, також вживається поняття «державно-правовий режим», яким називають сукупність форм і методів здійснення державної влади та рівень участі громадян в управлінні справами держави і суспільства⁵.

Як влучно наголошує Е. Григоніс (який, зокрема, надає перевагу терміну «політичний режим»), що держави, які ззовні однакові за двома елементами - формою правління і формою державного устрою - водночас можуть суттєво відрізнятися між собою за формою політичного режиму. Під політичним режимом науковець розуміє способи, методи здійснення державної влади. Політичний режим виражає не лише зовнішню форму держави, а й характеризує її сутність⁶.

М. Марченко наголошує, що саме державний режим дає змогу провести чітку межу між різними державами і визначає його як сукупність використовуваних методів і способів здійснення державної влади групами, класами, прошарками суспільства, що перебувають при владі⁷.

Державний режим значною мірою, як підкреслює М. Марченко, індивідуалізує форму держави, визначає її роль у державно-правовому механізмі та її соціально-політичну значущість, а також вказує на організаційно-політичну завершеність. Без урахування зазначеного досить важко було б зрозуміти не лише сутність і зміст, а й соціально-політичну роль і призначення держави. Важко було б відповісти на запитання, чому в деяких країнах з монархічною формою правління (сучасна Велика Британія, Голландія, Швеція та ін.) існуючий державний і суспільний лад є більш демократичним, ніж іноді в окремих державах-республіках (Німеччина 30-40-х рр., Чилі 70-х рр. ХХ ст. та ін.). Отже, вирішальну роль у встановленні реального характеру форм держави, втім, як і інших складових - атрибутів держави, безперечно, відіграє державний режим⁸.

Зміст державного режиму розкривається у взаємодії трьох гілок влади - законодавчої, виконавчої, судової, а також через становище органу, який є центром прийняття рішень у державі. Оскільки судова влада безпосередньо не визначає характер державного режиму, особливості державних режимів проявляються у структурі відносин між законодавчою і виконавчою владою. Існують державні режими з поділом законодавчої та виконавчої влади і режими, які характеризуються їх поєднанням. У разі чіткого розподілу законодавчої та виконавчої влади наявний президентський режим. Якщо розподіл влади є гнучким чи наявна співпраця двох гілок влади, то це - парламентський режим⁹.

У теоретичних дослідженнях державний режим розглядають у широкому та вузькому розуміннях. Широке розуміння державного режиму передбачає гарантованість демократичних прав і політичних свобод особистості, відповідність офіційних конституційних і правових норм політичним реаліям і має пряме відношення до політичної системи суспільства загалом. У вузькому значенні державний режим - це сукупність прийомів і способів державного управління, це поняття розглядається як синонім форми держави¹⁰.

На нашу думку, логічним є поєднання широкого і вузького підходів до розуміння державного режиму, оскільки це відповідає багатоманітності політичних процесів, що відбуваються у суспільстві в двох основних сферах - державній та суспільно-політичній.

Останні десятиліття ХХ ст. охарактеризувалися значними демократичними перетвореннями у світі. Вплив демократизації поширився на країни Південної Європи, Латинської Америки, Центрально-Східної Європи, а також на країни, що входили до складу Радянського Союзу. Нова хвиля демократизації відгукнулася і в країнах Східної Азії та Тропічної Африки. Зважаючи на світову тенденцію демократизації, серед науковців сформувалося два основних підходи до умов становлення демократичного режиму в тій чи іншій країні. Представники структурного підходу вважають, що становленню демократії передують певні об'єктивні передумови, серед яких:

а) занепад соціально-класової структури суспільства. Становлення демократії може відбуватися у період руйнування соціально-класової структури аграрного суспільства, коли виникає промислове виробництво/

б) економічний розвиток. А. Пшеворський стверджує, що демократії можуть виникати у різних умовах економічного розвитку, до того ж демократії, як і автократії, схильні до швидкого економічного зростання¹¹;

в) національна ідентичність, положення, яке знайшло своє відображення у працях Д. Растоу, Х. Лінца, Ч. Тіллі, Ф. Фукуями. Поняття «національної ідентичності» передбачає вияв колективного самоконструю- вання образу власної національної спільноти, характер якого багато в чому залежить від об'єктивних передумов і практики функціонування цієї спільноти (наприклад, сприятлива економічна ситуація, політична нестабільність, зовнішні загрози тощо)¹²;

г) ефективне державне управління. В. Цвєтков та В. Горбатенко, досліджуючи взаємозв'язок демократії та державного управління, зазначають, що ступінь розвитку демократії дедалі більше стає умовою ефективного управління, а останнє, у свою чергу, гарантує стабільність демократичного режиму суспільства, розширення і поглиблення конституційних основ демократизму в організації та діяльності апарату державного управління. Тому надії суспільства на динамічне поліпшення умов життя можуть виправдатися лише за високої ефективності державного управління, що діє в конституційно-правових межах демократії¹³;

ґ) політична культура «громадянського» типу. Теорія громадянської культури була обґрунтована Г. Алмондом та С. Вербою на початку 1960-х рр. Здійснивши компаративний аналіз ставлення населення до демократії у Великій Британії, Італії, Німеччині, США, вони дійшли висновку, що громадянська культура найбільш відповідає усталеній демократії. У цьому контексті громадянська культура - це така політична культура, в якій активність і пасивність, обов'язковість та дієвість, консенсус та розбіжність у поглядах збалансовані й поєднанні¹⁴;

д) відсутність гострих соціальних, релігійних, етнічних конфліктів. На цей фактор як на передумову становлення демократії звертає увагу Д. Растоу¹⁵. На нашу думку, протиріччя у будь-якій сфері породжують потребу у діалозі, у повазі різних поглядів та ідеологічних переконань, наявність яких у суспільстві та державі може свідчити про розвиток демократії. Водночас неповага з боку влади, яка вважає себе демократичною, до законних поглядів і переконань громадян, може породжувати гострі протиріччя і гальмувати демократичні перетворення у державі;

е) ресурси як передумова становлення демократичного режиму. На таке вказує С. Хантінгтон. Для прикладу вчений наводить наявність нафтогазових запасів, що допомагає екстенсивно розв'язувати завдання соціально-політичної стабілізації без будь-яких модернізаційних зусиль¹⁶.

Зазначений структурний підхід до вивчення передумов розвитку демократії може характеризувати, на нашу думку, не лише демократію, а й державу як таку. Зокрема, такі передумови, як відсутність гострих протиріч чи ресурси не завжди вказуватимуть на становлення демократії. Зазначене може також мати місце і за тоталітарних режимів. Інший підхід, процедурний, на наше переконання, здебільшого характеризує саме передумови розвитку демократії.

Так, прихильники процедурного підходу стверджують, що не існує інших передумов демократії, аніж бажання національних еліт здійснювати управління демократичним шляхом. Г. О'Донел, Ф. Шміттер та А. Пшеворський зосереджують свою увагу на суб'єктивних факторах, серед яких: взаємодія між ключовими політичними гравцями, типи виходу з авторитарного режиму, зміна еліт, ставлення до опозиції, ротації влади, застосування насильства з метою вирішення політичних конфліктів тощо.

Як наголошується у науковій літературі, спроба теоретико-методологічного синтезу структурного і процедурного підходів до демократизації не лише припустима, а й бажана, оскільки дає змогу враховувати більш широку сукупність факторів та змінних, а також побудувати більш багатовимірні моделі процесів, які вивчаються¹⁷.

Демократія являє собою один із найскладніших та багатозначних за формами реалізації типів державного режиму.

Ще мислителі давнини, розмірковуючи про види державного правління, значну увагу зосереджували на демократії. Так, за Платоном, демократія - це одна з існуючих форм державного правління, зміст якої полягає в тому, що народ отримує свою повноту влади й урівнює всіх вільних громадян у праві на участь в управлінні державними справами¹⁸.

Арістотель розглядав демократію через зіставлення її з такими формами державного правління, як аристократія та монархія. За ним, демократія - це насамперед стан державного правління, який характеризується належністю верховної влади у країні народу¹⁹. У свою чергу, Цицерон критикував демократію. Він відносив демократію до змішаної форми державного правління, яка на відміну від «чистих» форм правління (аристократії та монархії) швидко «псується» і перетворюється на безумство і свавілля натовпу²⁰.

Г. Кельзен писав, що основою демократичного державного режиму виступає економічно незалежна особистість, яка наділена вільним вибором щодо своєї життєдіяльності. Така незалежність досягається лише за умови соціально закріплених пріоритетів особи перед суспільством і пріоритету приватної власності перед державною. Економічно незалежні громадяни шляхом таємних, рівних і прямих виборів обирають на певні терміни представників в органи державного і місцевого управління²¹.

М. Оніщук, досліджуючи передумови референдної демократії, вивчаючи філософські та політико-правові ідеї її становлення, зазначає, що в античний період категорія «демократія» сформувалася радше як філософська та морально-етична, ніж політико-правова категорія²². Вчений звертає особливу увагу на погляди Ж.-Ж. Руссо, який, розмежовуючи такі форми держави, як демократія, аристократія та монархія, відкривав для демократії нові горизонти, визначаючи її як такий лад, за якого верховна влада належить народові, а форми правління можуть бути різними. Тобто демократія у вченні Ж.-Ж. Руссо перетворюється з форми державного правління на спосіб забезпечення і підтримки волі суверена (народу), який може забезпечуватися будь-якою відомою формою правління²³.

М. Оніщук, вивчаючи погляди А. де Токвіля, А. Гамільтона, Дж. Меддісона, Г. Морріса та інших мислителів і політичних діячів, дійшов висновку, що на початок ХХ ст. категорія «демократія» вже розглядалася не лише як форма державного правління, а передусім як політичний режим, який дозволяв народові безпосередньо або через свої виборні представницькі органи реалізувати народний суверенітет і брати участь в управлінні державними справами. Ці теоретичні положення набули свого нормативного закріплення і в конституціях та конституційних актах ХУШ-ХІХ ст., які визначали первинність народного суверенітету як джерела влади та пріоритетність безпосередніх форм його реалізації²⁴.

Вказане нині набуло свого відображення як на конституційному рівні, так і в науковій правовій думці.

Так, у вітчизняній науці під демократичним режимом, як правило, розуміють вид державного режиму, який характеризує такий порядок (стан) державного життя суспільства, за якого виконуються норми конституції та законів, реалізується принцип розподілу влади, державна влада здійснюється на основі рівної участі громадян, громадських організацій, партій в управлінні державою, яка гарантує дотримання їх прав і свобод відповідно до міжнародних стандартів прав людини²⁵.

О. Петришин зауважує, що демократія в розумінні форми держави не може бути зведеною до єдиного та неповторного набору певних інститутів і механізмів, які б підлягали «експансії» в інші країни. Водночас події ХХ ст. поставили питання про необхідність вивчення способів переходу до демократії (демократичного транзиту). Нині лібералізація розглядається лише як початковий етап демократичних трансформацій, який передує демократизації суспільства. Остання, головним чином, пов'язується із розбудовою інституцій демократичного режиму. Різноманіття сучасного світу зумовлює розуміння демократії як режиму врядування народу в певній державі, що визначається як наближення до загальновизнаних демократичних принципів, так і врахування певних соціально-історичних умов її розвитку, особливостей політичної та правової культури, національного державно-правового устрою, управлінських структур і практики їх функціонування²⁶.

Звертаючись до поняття «демократичний» вважаємо за необхідне процитувати думку Н. Оніщенко, яка пише, що «демократичний» - це те, що стосується широких верств народу²⁷.

А. Венгеров зазначає, що демократичний режим - це такий різновид державного режиму, який заснований на визнанні принципу рівності і свободи всіх людей, участі народу в управлінні державою. Надаючи своїм громадянам широкі права і свободи, демократична держава не обмежується тільки їх проголошенням, тобто формальною рівністю правових можливостей. Вона забезпечує їм соціально-економічну основу і встановлює конституційні гарантії цих прав і свобод. У результаті чого права і свободи стають реальними, а не лише формальними. У демократичній державі народ є джерелом влади. І це має бути не просто декларацією, а й фактичним станом речей²⁸.

Е. Григоніс, у свою чергу, виокремлює такі ознаки демократичного режиму: дотримуються і захищаються права і свободи людини та громадянина; існує багатопартійність (політичний плюралізм), вільні вибори і представницькі органи влади; відсутні єдині й обов'язкові ідеологія та релігія (ідеологічний плюралізм); існує свобода економічної діяльності (економічний плюралізм); необхідний порядок і організованість у суспільстві підтримуються за рахунок внутрішніх духовних та економічних факторів, а не силою держави; втручання держави у справи людини є мінімальним; вільно функціонує громадянське суспільство, яке не потребує опіки держави; державний лад демократичної країни заснований на принципі розподілу влад²⁹.

Французький політолог Ж.-Ф. Ревель, досліджуючи майбутнє демократичного імпульсу, зазначає, що поєднання демократії з ринком є єдиним шляхом виходу як із комунізму, так і з малорозвиненості³⁰.

А. Селіванов, досліджуючи владу народу на сучасному етапі, констатує слабкість демократичних інститутів, низьку політичну самоорганізацію переважної більшості населення. Це стало причиною того, що окремі активні прояву народу у формах його самоідентифікації державна влада або пригнічує, або ефективно регулює, і в обох випадках держава тим самим нейтралізує народну ініціативу. Те, що пасивно відображається у формуванні громадянського суспільства, фрагментарно підтримується державною владою і, відповідно, часто видається за демократичну ініціативу громадян, а по суті є ініціативами самої державної влади³¹.

На сьогодні серйозною вадою демократичного режиму у державі є відсутність простого механізму контролю з боку народу за державною владою, механізм притягнення її до відповідальності тощо. Зазначене прямо вказувало б на дієвість і реальність влади народу, тобто демократії, і на реальність положення ст. 5 Конституції України, відповідно до якого носієм суверенітету і джерелом влади у державі є народ³².

В. Федоренко з огляду на це зауважує, що народ України має право контролю, нагляду, спостереження у сфері влади, а в разі узурпації влади народу державою, її органами чи посадовими особами, частково чи повністю, логічно визнати за народом України право на захист своєї влади³³.

Отже, на нашу думку, серед наведених вище ознак демократичного режиму бракує тези про те, що народ, який є джерелом влади, повинен мати можливість змінювати владу, діяльність якої не відповідає ознакам демократії, причому не лише шляхом виборів у встановлені законодавством терміни. Держава, у свою чергу, має розробити прості, доступні правові механізми реалізації влади народом, окрім права на участь у виборах та референдумах, що передбачатиме своєрідну відповідальність держави перед суспільством за свої неправові дії. На сьогодні одним із таких засобів стала можливість люстрації посадових осіб держави.

З огляду на це слід зауважити, що залежно від специфіки розвитку та характеру діяльності інститутів демократії державний режим може перетворюватися на антидемократичний.

Антидемократичний режим характеризується таким станом державно-політичного життя суспільства, за якого не реалізується принцип розподілу влади, певною мірою (повністю або частково) порушуються права громадян, забороняється діяльність політичних партій, інших об'єднань громадян, існує можливість політичних репресій³⁴. В умовах такого режиму державна влада здійснюється у недемократичних формах і недемократичними методами, що зумовлює значне звуження, а то й фактично повне усунення можливості реальної участі громадян та їх об'єднань в управлінні державою і суттєве обмеження або втрату можливостей реалізації основних прав людини і громадянина³⁵.

Як влучно наголошує В. Селіванов, держава як політична організація суспільства є лише винятковим законотворцем, і це не виключає видання нею несправедливих нормативних актів, особливо за антидемократичних режимів³⁶.

У юридичній науці виокремлюють такі основні ознаки антидемократичного режиму: формальне закріплення у конституційних актах мінімуму прав і свобод громадян при відсутності правових механізмів та інших гарантій їх здійснення; утиск прав особи та перешкода її вільному розвиткові; повний контроль держави над усіма сферами суспільного життя; концентрація влади в руках однієї особи або групи осіб; застосування примусових методів управління; протиправне використання силових структур; фактичне одержавлення всіх суспільних організацій (профспілок, молодіжних тощо); ігнорування інтересів національних меншин, зокрема їх релігійних поглядів³⁷.

Отже, антидемократичний режим є протилежністю демократичного і характеризується зворотним набором ознак. Особливе значення має його поділ на антидемократичні і псевдодемократичні режими. Серед різновидів антидемократичного режиму є такі: а) деспотичний (режим необмеженої влади і свавілля в управлінні); б) тиранічний (панування тиранічних способів здійснення влади при режимі одноособового правління в античних державах); в) диктаторський (може бути расистсько-націоналістичним, військово-диктаторським, що характеризується необмеженістю влади диктатора); г) фашистський (відкрита терористична диктатура найбільш реакційних сил (гітлерівська Німеччина); ґ) мусульмансько-фундаментальний; д) тоталітарний³⁸.

Для тоталітарного режиму характерним є формальне визнання і конституційне закріплення найбільш значущих демократичних інститутів і цінностей, з одного боку, та їх повне або часткове ігнорування - з другого. Типовими прикладами псевдодемократичних режимів є режими, які існували в колишньому СРСР і низці інших країн соціалістичної співдружності. Нині подібні режими існують в Корейській Народно-Демократичній Республіці та Кубі³⁹.

Історичний розвиток України, яка з 1922 по 1991 рр. входила до складу СРСР, свідчить про те, що тогочасний режим визнано тоталітарним.

Тоталітарний режим («тоталітаризм» від лат. «Шш» - увесь, цілий) - це крайня форма антидемократичного режиму. Термін і поняття «тоталітаризм» з'явився у західній науці в 30-ті рр. ХХ ст. для характеристики фашистських і комуністичних режимів. Перші наукові дослідження (Х. Арендт, Р. Арон, К. Фрідріх), присвячені означеній формі державного режиму, з'явилися у 50-ті рр. ХХ ст. Зокрема, Х. Арендт у своїй праці «Джерела тоталітаризму» вказує на відмінність тоталітаризму від більш ранніх форм абсолютизму, тиранії чи диктатури, яка полягала у тотальному контролі, що досягався за допомогою сучасних технологій, створенні відчуття приниженості за допомогою системи терору тощо⁴⁰.

У свою чергу, Л. Гудков називає такі основні характеристики тоталітаризму:

1) офіційна ідеологія, яка претендує на охоплення всіх аспектів людського існування й орієнтується на досягнення одвічних цілей, наприклад, на створення досконалого суспільства;

2) наявність масової партії, яка зливається з державною бюрократичною організацією;

3) монополія партії над ефективними засобами комунікації;

4) концентрація в руках партії і держави всіх засобів збройного насильства;

5) централізований контроль і керівництво економікою;

6) система терористичної поліцейської влади⁴¹.

Для тоталітаризму характерна наявність таких трьох складових: велич тоталітарного режиму в ролі спасителя людства; перетворення держави на могутній інструмент партії з необмеженою владою; установлення обов'язкової ідеології, яка виправдовує такий режим⁴².

Авторитарні держави характеризуються більш м'яким політичним режимом, аніж тоталітарні. У них можуть існувати багатопартійність, однак вона, як правило, формальна. Те саме стосується й вільних виборів. Втручання держави у справи суспільства є значним, проте не тотальним. Необхідний порядок підтримується переважно державою та її органами, громадянське суспільство є малорозвиненим⁴³.

Різноманіття демократичних режимів на сучасному етапі висвітлюється у дослідженнях О. Скакун, яка, у свою чергу, виокремлює такі три форми демократичного режиму:

а) ліберально-демократична - ґрунтується на системі гуманістичних принципів здійснення державної влади, визнанні свободи людини, її діяльності, забезпеченні рівності всіх перед законом;

б) консервативно-демократична - заснована на застосуванні таких принципів державного управління, які сформувалися історично, закріпилися у свідомості суспільства і є характерними для держави, що не прагне перейти до нових форм і методів державного управління;

в) радикально-демократична - здійснюється шляхом постійного введення нових форм реалізації державної влади, використання рішучих заходів для підвищення ефективності державного управління⁴⁴.

У західній науковій думці демократія традиційно асоціюється з її західним, особливо американським зразком. Тому можна зустріти твердження, що демократія не може існувати в іншому, окрім західного, соціокультурному чи економічному контексті, а зміни, які відбуваються у пострадянських республіках, не мають нічого спільного з демократією.

Деякі дослідники, зокрема А. Зубов, дотримуються протилежної точки зору, стверджуючи, що демократія - це сукупність універсальних характеристик, які презентують певну модель державного режиму і які досить вільно поєднуються із соціокультурною, економічною, географічною, історичною своєрідністю різних спільнот. Вчений зазначає, що східна демократія, незважаючи на відсутність індивідуалізму особи або регулярної змінюваності політичних партій при владі, все ж залишається демократією⁴⁵.

Характеризуючи демократичні державні режими, П. Цітрін поділяє їх за рівнем централізації державної влади на федеральні й унітарні⁴⁶. Федерація - це держава, територія якої складається з територій її членів-суб'єктів (державних утворень)⁴⁷. Унітарна держава - це єдина держава, територіально-адміністративні одиниці якої не мають політичної самостійності⁴⁸. Так, на думку В. Лазарєва, унітарною державою є та держава, частини якої не мають ознак державності⁴⁹.

В унітарній державі існує лише одна конституція, одна система права й одна система органів влади. Таким чином, у межах системи демократичних інститутів можуть існувати різні способи організації їх функціонування. Водночас такі відмінності вказують на певні принципи демократичного устрою.

У цьому контексті на особливу увагу заслуговує питання про те, чи можуть режими, що виникли у пострадянських державах, зокрема в Україні, бути охарактеризовані як демократичні. Становлення демократичного режиму в Україні багато вітчизняних і зарубіжних дослідників розглядають у контексті проблематики гібридних (перехідних) політичних режимів. С. Хантінгтон розглядає перехід до демократії в багатьох країнах періоду кінця 70-80-х рр. ХХ ст., який він окреслив як «третя хвиля», як глобальний процес демократизації⁵⁰.

В умовах сьогодення Українська держава перебуває у процесі національного будівництва та раціонально-бюрократичної трансформації в умовах існування специфічного перехідного демократичного режиму.

Отже, з огляду на викладене вище, ознаками демократичного режиму є такі: дотримання і захист прав і свобод людини та громадянина; багатопартійність (політичний плюралізм), вільні вибори і представницькі органи влади; відсутність обов'язкової державної ідеології чи релігії (ідеологічний плюралізм); свобода економічної діяльності (економічний плюралізм); обмеження втручання держави у справи людини; вільне громадянське суспільство; принцип розподілу влади.

Водночас сьогодення нашої держави виявило потребу у виокремленні ще й такої ознаки демократичного режиму, як наявність правового механізму відповідальності держави перед народом як джерелом влади, що, зокрема, передбачає право народу захищати належну йому владу.

демократія державний політичний режим

Висновки

З урахуванням зазначеного під демократичним режимом слід розуміти такий стан державного життя, що заснований передусім на конституційному визнанні народу джерелом влади і наявності ефективного механізму захисту влади народу як суб'єкта правління державою; засобу гарантування прав і свобод людини та громадянина; визнання принципу рівності громадян; забезпечення прав меншості; реалізації принципу розподілу влади тощо.

Література

1. Григонис Э.П. Теория государства и права: курс лекций. Санкт-Петербург: Питер, 2002. С. 59, 69, 112.

2. Полякова О.М. Політичний режим як загальнотеоретична категорія. Правова держава: щорічник наук. пр. Ін-ту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Київ, 2002. Вип. 13. С. 464.

3. Теорія держави і права. Академічний курс: підручник / за ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. Київ: Юрінком Інтер, 2006. С. 140.

4. Теорія держави і права: навч. посіб. / за заг. ред. Р.А. Ромашова, Н.М. Пархоменко. Київ: КНТ, 2007. С. 52.

5. Теорія держави і права: навч. посіб. / упоряд. Л.М. Шестопалова. Київ: Прецедент, 2006. С. 49.

6. Григонис Э.П. Теория государства и права: курс лекций. Санкт-Петербург: Питер, 2002. С. 59.

7. Марченко М.Н. Проблемы теории государства и права: учебник. Москва: Прогресс, 2001. С. 205-206.

8. Там само. С. 208.

9. Теорія держави і права. Академічний курс: підручник / за ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. Київ: Юрінком Інтер, 2006. С. 140.

10. Загальна теорія держави і права: навч. посіб. / за ред. В.В. Копєйчикова. Київ: Юрінком Інтер, 2000. С. 209.

11. Пшеворский А. Демократия и рынок. Политические и экономические реформы в Восточной Европе и Латинской Америке / пер. с англ. под ред. проф. В.А. Бажанова. Москва: РОССПЭН, 2000. С. 215.

12. Козловець М.А. Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації: монографія. Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2009. С. 58-59.

13. Цвєтков В.В., Горбатенко В.П. Демократія - Управління - Бюрократія: в контексті модернізації українського суспільства: монографія. Київ: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2011. С. 141.

14. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): підручник. Київ: Либідь, 2002. С. 479.

15. Растоу Д.А. Переходы к демократии: попытка динамической модели. Полис. 1996. № 5. С. 8.

16. Хантингтон С. Третья волна: Демократизация в конце ХХ века / пер. с англ. Л.Ю. Лапшиной. Москва: РОССПЭН, 2003. С. 287.

17. Латигіна Н. Передумови демократизації суспільства.

18. Платон. Государство. Собрание сочинений: в 4 т. Москва, 1990-1994: Мысль, 1994. Т. 3. С. 334.

19. Аристотель. Политика. Сочинения: в 4 т. Москва: Мысль, 1975-1983. Т. 4. С. 571.

20. Цицерон М.Т. О государстве; о законах; о дружбе; об обязанностях; речи ; письма. Москва: Мысль, 1999. С. 67.

21. Кельзен Г. Про сутність і цінність демократії. Харків: ВНТЛ-Класика, 2013. С. 50-54.

22. Оніщук М.В. Референдна демократія: проблеми конституційної теорії та практики: монографія Київ: Вид-во Європейського ун-ту, 2009. С. 19.

23. Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре. Трактаты. Москва: Канон-пресс-Ц: Кучково поле, 1998. С. 253.

24. Оніщук М.В. Референдна демократія: проблеми конституційної теорії та практики: монографія Київ: Вид-во Європейського ун-ту, 2009. С. 62.

25. Теорія держави і права. Академічний курс: підручник / за ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. Київ: Юрінком Інтер, 2006. С. 140.

26. Петришин О.В. Демократичні засади правової соціальної держави. Право України. 2013. № 8. С. 65-66.

27. Оніщенко Н.М. Сприйняття права в умовах демократичного розвитку: проблеми, реалії, перспективи: монографія / відп. ред. акад. Ю.С. Шемшученко. Київ: Юридична думка, 2008. С. 283.

28. Венгеров А.Б. Теория государства и права: учеб. для юрид. вузов. Москва: Юриспруденция, 2000. С. 78.

29. Григонис Э.П. Теория государства и права: курс лекций. Санкт-Петербург: Питер, 2002. С. 59-60.

30. Ревель Ж.-Ф. Друга молодість демократії: майбутнє демократичного імпульсу / пер. з англ. Київ: Сфера, 2001. С. 154.

31. Селіванов А.О. Щодо розуміння і реалізації конституційних положень «влада народу». Вісник Конституційної Асамблеї. 2013. № 1. С. 199-200.

32. Конституція України від 28 червня 1996 р.

33. Федоренко В. Щодо сутності та змісту категорії «народний суверенітет», «народне волевиявлення», «безпосередня демократія», «форма безпосередньої демократії» та їх співвідношення в конституційній правотворчості. Вісник Конституційної Асамблеї. 2013. № 1. С. 234.

34. Теорія держави і права. Академічний курс: підручник / за ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. Київ: Юрінком Інтер, 2006. С. 347.

35. Лисенков С.Л. Загальна теорія держави і права: навч. посіб. Київ: Юрисконсульт, 2006. С. 69.

36. Селіванов В. Нетотожність права і закону (методологічний аспект). Право України. 2005. № 5. С. 10.

37. Теорія держави і права. Академічний курс: підручник / за ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. Київ: Юрінком Інтер, 2006. С. 349.

38. Загальна теорія держави і права: підручник / за ред. М.В. Цвіка, О.В. Петришина. Харків: Право, 2009. С. 96.

39. Теория государства и права: учебник / под ред. В.К. Бабаева. Москва: Юристъ, 2003. С. 103.

40. Арент Х. Джерела тоталітаризму. Київ: Дух і література, 2005. С. 237.

41. Гудков Л. «Тоталитаризм» как теоретическая рамка: попытки ревизии спорного понятия. Мониторинг общественного мнения: экономические и социальные перемены. 2001. № 6. С. 13-30.

42. Скакун О.Ф. Теория государства и права: учебник. Харьков: Консум ; Ун-т внутр. дел, 2000. С. 91.

43. Григонис Э.П. Теория государства и права: курс лекций. Санкт-Петербург: Питер, 2002. С. 60.

44. Скакун О.Ф. Теория государства и права: учебник. Харьков: Консум ; Ун-т внутр. дел, 2000. С. 90.

45. Зубов А.Б. Парламентская демократия и политическая традиция Востока. Москва: АН СССР, Ин-т востоковедения, 1990. С. 185.

46. Цитрин П.С. Западная демократия: основы стабильности. Научно-аналитический обзор. Москва: ИНИОН, 1990. С. 15.

47. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: підручник. Київ: АртЕк, 2001. С. 80.

48. Основи демократії: навч. посіб. / за заг. ред. А. Колодій. Київ: Ай Бі, 2004. С. 286.

49. Лазарев В.В., Липень С.В. Теория государства и права: учеб. для вузов. Москва: Спарк, 1998. С. 103.

50. Хантингтон С. Третья волна: Демократизация в конце ХХ века / пер. с англ. Л.Ю. Лапшиной. Москва: РОССПЭН, 2003. С. 26.

Размещено на Allbest.ru