Потрясіння пострадянського транзиту

Размещено на http://www.allbest.ru/

Потрясіння пострадянського транзиту

Володимир Головко

Політичний клас суверенної України був її перевісником. Його основу склали націонал-комуністи -- частина компартійної номенклатури, яка виступала за модернізацію УРСР на національній платформі. Ця «нова стара» панівна еліта намагалася дистанціюватися від комуністичної ідеології та залучала до своїх лав представників націонал-демократичних сил. Новонароджений союз був крихким як через кардинальну різницю у цінностях та ідеології, так і через відмінність політичних та економічних цілей. Входження до влади роз'єднувало табір націонал-демократів, частина якого принципово не бажала співробітничати з учорашніми «вірними ленінцями» і залишилася в опозиції. Загальною проблемою оновленого панівного класу був дефіцит бачення позитивної програми дій: не було спільного уявлення, яку державу будувати, яким мало бути ідеальне українське суспільство, який історичний досвід брати за зразок, на яких зовнішньополітичних партнерів орієнтуватися.

Закономірною, але дещо наївною рисою, яка унаочнила незрілість політичного класу перших років незалежності, стала переоцінка законотворення як такого. Ілюзорне уявлення, що достатньо ухвалити необхідні нормативно-правові акти, і суспільно-політичні та економічні процеси вибудуються у правильному напрямі, зіграло злий жарт із тими, хто розбудовував молоду українську державу. Закони виявилися недосконалими і потребували постійного покращення, катастрофічно бракувало політичної культури та досвіду незалежного врядування, пострадянський управлінський апарат не відповідав завданням часу. Побудова правової держави перетворилася на недосяжну мету, горизонт якої постійно відсувався у далечінь.

Як екскомуністи намагалися будувати ринкову економіку. Комплекс заходів з політичної та безпекової інституалізації нової держави мав спиратися на ефективну економічну політику. Господарська база, сформована в УРСР, створювала у суспільства оптимістичні очікування -- начебто звільнившись від втручання центру у найкоротші терміни вдасться подолати кризові тенденції, які паралізували СРСР.

Уже 25 жовтня 1991 р. Верховна Рада затвердила запропоновані урядом В. Фокіна «Основні напрями економічної політики України в умовах незалежності» Основні напрями економічної політики України в умовах незалежності. Сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1698%D0%B0-12, проте вони були мало результативні, бо господарська сфера, на відміну від політичної, залишалася складовою загальносоюзного економічного організму. Різниця полягала лише в тому, що ключові рішення ухвалювалися не союзним центром, а керівництвом незалежної Росії. На рівні політичної риторики Москва виступала за збереження єдності, а в економічній площині діяла собі на користь. Наприклад, російський уряд ухвалив рішення підняти на своїй території заробітні плати, те саме хотів зробити й український уряд, але за розрахунками йому не вистачало грошової маси. Тому Київ виступив з пропозицією зробити підприємства Держзнаку СРСР спільними, на що отримав з Москви категоричну відмову Шевцова Л. Режим Бориса Ельцина. Москва, 1999. С. 38.. До речі, у подальшому цей чинник мав і безпековий, і воєнно-політичний вимір -- Росія була спроможною виплачувати морякам Чорноморського флоту більше забезпечення, ніж Україна, і це перетворилося на інструмент гарантування їхньої лояльності. ринковий економіка екскомуніст

На кінець 1991 р. соціально-економічне становище України та РФ суттєво відрізнялося. З труднощами зіткнулися обидві пострадянські республіки, однак у великих містах РФ, зокрема Москві, нависла загроза продовольчої кризи. Місцева влада очікувала перебоїв з поставками продовольства, навіть хліба. За розрахунками російського уряду, у грудні 1991 р. запасів зерна залишалося максимум до березня наступного року. Понад те, бракувало валютних коштів, щоб зафрахтувати судна для перевезення вже закупленого зерна Про критичність ситуації у тогочасній Росії див.: Станислав Анисимов: «Это был какой-то кошмар». Авен П., Кох А. Революция Гайдара: История реформ 90-х из первых рук. Москва, 2015. С. 202--225.. Натомість в Україні (а серед інших пострадянських держав -- у Казахстані) вдавалося зберігати мінімально необхідні рівні постачання та запасів, зокрема шляхом адміністративного обмеження вивозу продуктів за межі республіки (до речі, подібні рішення за певним переліком продуктів ухвалювалися й окремими областями). У такій ситуації російський уряд вирішив вдатися до радикальних кроків -- з 2 січня 1992 р. відмовитись від контролю цін на продовольчі товари. Це призвело до багатократного, у десятки разів, збільшення вартості продовольства. Пострадянські терени охопило небачене економічне явище -- гіперінфляція. Вмотивовані виробники заповнили споживчий ринок Росії товарами першої необхідності. Україна була поставлена перед фактом: спроби української урядової делегації відтягнути час для того, щоб підготувати республіку до «відпущення» цін, були невдалими.

Аби хоча б почасти стримати зростання цін усередині країни і водночас не допустити повної переорієнтації товаровиробників на російський ринок, уряд увів у обіг купоно-карбованець -- квазі-валюту, прив'язану до російського рубля.

У березні 1992 р. президент Л. Кравчук подав до Верховної Ради новий стратегічний документ «Основи національної економічної політики», в якому запропонував застосувати метод «шокової терапії», орієнтуючись на досвід ринкових реформ постсоціалістичних країн Центрально-Східної Європи Про Основи національної економічної політики України. Сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2226-12. Парламент схвалив цей документ, однак стратегія так і не була реалізована, оскільки несподівано змінилися зовнішні умови -- російський уряд різко підняв ціни на енергоносії для українських споживачів. Республіканська промисловість, орієнтована переважно на внутрішньосоюзний ринок, без компетенцій і досвіду міжнародної діяльності, опинилася на межі зупинки. Намагаючись врятувати ситуацію, Кабмін не підняв внутрішні ціни на енергоносії до їхньої покупної вартості. Різниця стала державним боргом України перед Росією, який постійно зростав. Зростання цін це не стримало, Нацбанк України був змушений вдатися до грошової емісії.

У результаті, інфляція в Україні почала стрімко випереджати інфляцію в РФ. Суголосне існування економік, зв'язаних, наче сполучені посудини, стрімко девальвованим рублем, стало неможливим. 1 липня російський уряд ухвалив рішення про відокремлення безготівкового обігу Росії та України. Через це платежі між підприємствами обох республік фактично припинилися. Кілька місяців діяв механізм «ручного управління» міжреспубліканськими розрахунками: платіжні документи у паперовому вигляді надходили до Нацбанку України, де вони сортувалися за російськими регіонами і потім перенаправлялся у мішках до Центробанку РФ. Після їх розгляду здійснювалася оплата на адресу НБУ, який направляв кошти на рахунок підприємств. В умовах галопуючої інфляції така процедура призводила до касових розривів та вимивання обігових коштів українських підприємств, що працювали на російський ринок.

Проблема була частково вирішена лише у листопаді 1992 р., після того, як НБУ ухвалив рішення про упровадження безготівкових операцій з використанням українського карбованця. Його курс до інших валют визначався НБУ за підсумками торгів на валютній біржі, за винятком російського рубля: на початковому етапі Нацбанк визначав курс до нього самостійно, вручну. До речі, перші валютні торги відбулися 1 жовтня 1992 р.: тоді за один долар США давали 340 українських карбованців, 1 грудня він вже коштував 715 українських карбованців.

Стрімко руйнувалися господарські зв'язки та промислова кооперація. Ось як описував ситуацію одних із керівників «Південмашу» Ю. Алексєєв на прикладі тракторного машинобудування: «Він (трактор. -- Авт.) повністю виготовлявся на оборонних підприємствах. Дизель випускав Рибінський авіаційний завод, муфту зчеплення поставляв Ковровський завод стрілецького озброєння. З розпадом Союзу зруйнувалася й кооперація. Виросли ціни на дизель та на комплектовання. Наші обігові кошти з'їла інфляція, збільшилися податки на товаровиробника. Ціна трактора різко піднялася, його перестали купувати, нас змусили скоротити виробництво» Юрий Алексеев: «Южмаш» -- это зеркало Украины. Зеркало недели. 19.09.1997.

URL: https://zn.ua/ECONOMICS/yuriy_alekseev_yuzhmash eto_zerkalo_ukrainy.html. Не кращими були умови й для розвитку нових виробничих напрямів, запущених за конверсією: «Освоєння нової продукції за сприятливих умов -- складна справа, в умовах же інфляції, спаду виробництва, розриву кооперації це просто немислимо. Була зроблена ставка на комплектовання вітчизняного виробництва. Символічно нас підтримав Кабмін, але грошей у нього не було...» Там само..

З позицій сьогодення важко усвідомити безлад, що виник у промисловості. Алгоритми створення додаткової вартості й отримання надприбутків у тогочасній «каламутній воді» рельєфно описав один із тих, для кого той час став «зоряним», -- В. Пінчук: «Якось на одному заводі до мене звернулися з пропозицією: «Слухай, допоможи нам із сировиною. Потрібен чавун, потрібен рулонний метал.». Гроші їм були не потрібні. Свою продукцію -- труби! -- продати мені вони були згодні лише за сировину для виробництва цих самих труб. Я кажу: « Добре, спробую». Пішов на один металургійний комбінат, запропонував: «Продайте мені чавун». Вони відповідають: «Знаєш, ми готові продати тобі чавун, але у нас, на жаль, немає коксу». Я тоді пішов на коксохім, кажу: «Продайте мені кокс!» Мовляв, на металургійному комбінаті мені сказали: якщо ти нам знайдеш кокс, ми тоді тобі надамо чавун. А на коксохімі мені кажуть: «Ми готові тобі поставити кокс, але нам потрібне коксівне вугілля, потрібна шихта.». У результаті я дійшов до шахтарів: «Мені потрібне коксівне вугілля». Вони кажуть: «Питань нема. Але нам потрібні. труби!». Але шахтарям були потрібні ще так звані товари народного вжитку. Коротше кажучи, дістали ми для шахтарів різні там кухонні комбайни, телевізори, холодильники, соковижималки. Навіть певну кількість «Таврій» (марка автомобіля українського виробництва. -- Авт.)!.. Тому що попросили: «Потрібні і «Таврії». Ми і «Таврії» поставили. «Таврії» були тоді у великому дефіциті. А на завод труб пішли вагони чавуну!.. Ми локально, на своєму рівні, замінили функції Держплану. Ми почали склеювати те, що зруйнувалося. Інакше тоді економіка працювати не могла. Вона розвалилася!.. І ось на це місце просто приходили люди, що якось це склеювали. Ніхто ще не розумів, що таке маркетинг, що якось потрібно будувати усі ці ланцюжки Держплану» Виктор Пинчук: «Ночным сторожем на заводе я работал через каждые два дня». Факты и комментарии. 14.12.2005..

Нині начебто очевидно, що країні були потрібні нові підходи, аби на місці Держплану з'явилися ринкові інституції та системи господарських відносин, здатні приборкати соціально-економічний хаос. А для цього у штурвала держави мали з'явитися нові люди.

Кроки, спрямовані на запровадження повноцінної національної грошової одиниці, дещо вгамували кризу міжреспубліканських неплатежів та сприяли формуванню української банківської системи. Усе це дещо уповільнило економічне падіння -- ринок споживчих товарів почав поступово насичуватися. Але платоспроможність населення падала випереджувальними темпами. Уряд В. Фокіна не встигав реагувати на стрімкі зміни. З огляду на безпорадність уряду парламент 1 жовтня 1992 р. відправив прем'єр-міністра у відставку. На час формування нового Кабміну в. о. прем'єр-міністра був призначений В. Симоненко.

Тим часом розпочалися акції протесту молоді, які позиціонувалися як продовження Революції на граніті 1990 р. На Майдані Незалежності 6 жовтня виникло наметове містечко. Пік протестної активності прийшовся на 13 жовтня, коли демонстранти намагалися прорватися до будівлі парламенту. На відміну від 1990 р., ці протести не отримали широкої суспільної підтримки. Більше того, Л. Кравчуку закидали, що саме його команда стоїть за спинами протестувальників і намагається в такий спосіб вплинути на обрання нового прем'єра чи навіть сконцентрувати владу у своїх руках. Такі закиди мали під собою підстави: однією з вимог акцій було обрання голови уряду лише після проведення позачергових виборів парламенту. У випадку реалізації такого сценарію основним центром влади став би президент Л. Кравчук.

Верховна Рада не піддалася на тиск вулиці, тим більше, що новий уряд формувався вже з урахуванням нових політичних і соціально-економічних трендів. Революційною, але зовнішньо малопомітною для суспільства, стала зміна соціальної групи, яка реально контролювала засоби виробництва. Формально велика частка економіки залишалася державною, але після усунення жорсткого компартійного контролю ключову роль почав відігравати директорат. Ситуацію могла б змінити масштабна і стрімка приватизація, однак Кабмін В. Фокіна сповідував підходи, характерні для останніх років СРСР, -- починати роздержавлення з дрібних суб'єктів господарювання. Верховна Рада виявилася ще консервативні- шою у підходах до приватизації. 7 липня 1992 р. вона ухвалила «Державну програму приватизації майна державних підприємств» (передбачала роздержавлення сфери послуг і невеликих підприємств харчової та легкої промисловості) Про Державну програму приватизації майна державних підприємств. Сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2545-12, але водночас проголосувала постанову про мораторій на приватизацію до запровадження гривні. Тим самим роздержавлення було загальмоване.

Отже, зростання недержавного сектору відбувалося за рахунок появи динамічних комерційних структур у секторах, де можна було отримати найбільший економічний зиск і мав місце швидкий оберт капіталів, -- у торгівлі та сфері послуг. Тоді як великі неприватизовані промислові підприємства залишалися під контролем їхніх керівників, які швидко обернулися на впливову політичну силу. Відповідно до рішень Верховної Ради дозволялося приватизувати лише підприємства, передані в оренду трудовим колективам із правом подальшого викупу, а це, знову ж, відповідало передусім інтересам директорату. У публічний сфері цей прошарок отримав назву «червоні директори». Дуже швидко вони перебрали владу у великих промислових центрах і містах, що залежали від місготвірних підприємств, у свої руки. Не дивно, що кандидатів на посаду нового прем'єр-міністра висували саме з їхнього середовища. Найбільші шанси у жовтні 1992 р. мали троє: претендентом номер один був генеральний директор меткомбінату «Азовсталь» О. Булянда, також розглядалися кандидатури керівника «Мотор-Січі» В. Богуслаєва та Л. Кучми Головко В. Владу створюють... Політична біографія Леоніда Кучми. Київ, 2018. С. 57--58.. Верховна Рада більшістю голосів проголосувала за кандидатуру О. Булянди, але далі трапився скандал. Ось як описував ситуацію тогочасний народний депутат В. Пустовойтенко: «І треба ж такому статися, що після голосування виступив Олександр Олексійович (Булянда. -- Авт.) з заключною промовою і крім всього іншого сказав, що ненавидить націоналістів, мовляв, якби мав автомат, то постріляв би таких. Чи то хвилювався «напівобраний» Прем'єр, чи не зумів швидко оцінити ситуацію, але зайве говорити, як відреагували депутати на той різкий «виверт». Кравчук був змушений не підписувати указ про призначення Булянди» Пустовойтенко В. Сьома вершина. Київ, 2007. С. 140..

Врешті-решт, 13 жовтня очільником уряду був обраний керівник потужного ракетобудівного заводу «Південмаш» Л. Кучма. Він виступив з програмою стабілізації, тобто збереження статус-кво, а не радикальних реформ. Водночас уряд був посилений представниками націонал-демократичного табору: зокрема, І. Юхновський став першим віцепрем'єр-міністром, М. Жулинський та В. Пинзеник -- віцепрем'єр-міністрами.

Новим трендом стали широкі кадрові ротації: разом з прем'єром на ключові посади в уряд прийшли нові фігури. Це було відходом від звичної радянської практики державного управління, коли зміна голови не спричиняла кардинальних кадрових перестановок у Раді міністрів. Відповідно, нова практика сприймалася командою президента Л. Кравчука як виклик з боку нового прем'єра, і це створило постійне джерело незгод між Адміністрацією Президента та Кабінетом міністрів у боротьбі за реальну владу та повноваження. Показовим індикатором зароджуваного конфлікту стало те, що В. Фокін фактично не передавав справ Л. Кучмі Луканов Ю. Третій Президент. Політичний портрет Леоніда Кучми. Київ, 1996. С. 44..

Перший рік незалежності в економічній площині завершився тотальним розчаруванням громадян. Незалежність, як виявилося, не була панацеєю. Замість подолання кризи -- вона поглиблювалася: ВВП впав на 14 %, промислове виробництво -- на 9, роздрібний товарообіг -- на 18, капіталовкладення -- на 25 %. Кошти населення у державному «Ощадбанку» знецінилися у 4,4 раза. Усе це породжувало масову зневіру та підштовхувало до повномасштабної політичної кризи.

Було очевидно, що наявна політична система не відповідала вимогам часу. Парламент, який в останні роки УРСР перебував в авангарді політичних та соціально-економічних змін, за рік після проголошення незалежності став схожим на дискусійний клуб, що гальмував украй нагальні зміни, і тому стрімко втрачав довіру громадян. Депутати, обрані у суспільно-політичних реаліях березня 1990 р., після розпаду СРСР усе більше вдавалися до безвідповідального популізму, а проте не мали політичної волі до ухвалення непопулярних, але необхідних економіці рішень, не кажучи вже про проведення радикальних реформ.

У такий ситуації було запропоновано нестандартний крок -- передати частину повноважень законодавчої гілки влади виконавчій. Перша спроба провести цю ідею провалилася: у лютому 1992 р. Л. Кравчук ініціював створення Державної думи, яка мала стати альтернативним Верховній Раді центром вироблення нового законодавства. Де-факто ця структура так і не запрацювала і була ліквідована вже в жовтні 1992 р. Після обрання Л. Кучми прем'єр-міністром у листопаді 1992 р. Верховна Рада надала на пів року уряду надзвичайні права видавати Декрети -- нормативно-правові акти, які мали силу законів. Усього було видано 73 декрети, 71 з них регулювали економічну царину.

Філософія роботи уряду Л. Кучми формувалася на засадах, які сповідували радянські реформатори кінця 1980-х -- початку 1990-х років. Вони вважали, що треба влити інвестиції у капіталоємні галузі промисловості, насамперед машинобудування, і це матиме позитивний мультиплікативний ефект на решту секторів економіки та соціальну сферу. Уряд, перебуваючи під тиском Верховної Ради, не створив чіткої програми дій і лише реагував у ручному режимі на проблемні ситуації, до того ж не у кращий спосіб. Замість структурної трансформації великим підприємствам промислового та агропромислового секторів надавалися державні кредити і дотації за рахунок емісії купоно-карбованця. Ті, своєю чергою, випускали продукцію, що не користувалася попитом через свою низьку якість, велику ціну або неплатоспроможність замовників і населення. Необхідність масштабних кредитів додатково обґрунтовувалася тим, що підприємствам не було чим платити зарплату. Очільники держави, директорат та й саме суспільство не були морально готові до різкого зростання безробіття та масової бідності -- давалися взнаки десятиліття перебування в комуністичній системі координат. Прийнятнішою видавалася альтернатива платити мізерну зарплату на державних заводах, що занепадали. Однак емісійні кредити мали тимчасовий ефект: на складах накопичувалася нереалізована продукція, і знову було нічим платити заробітну платню. Усе йшло по-новому колу. Кумулятивний ефект дійсно мав місце, але не той, на який сподівалися сформовані в радянські часи «червоні директори». Економіст В. Лановий, який на прохання Л. Кучми був залучений до розробки програми дій уряду, зауважував: «Це був помилковий шлях. Він ґрунтувався на ідеології, яка себе вичерпала, -- ідеології державного утримання усіх підприємств незалежно від ефективності їхньої роботи. А це призводило до надмірної грошової маси, до ще більшої інфляції і падіння життєвого рівня» Там само. С. 62..

Результатом масштабної емісії стала гіперінфляція, яка, за підсумками 1993 р., сягнула рекордних 10 256 %. Купоно-карбованець знецінився з 740 до 40 тис. за американський долар. Дефіцит державного бюджету склав близько 40 %, але влада -- як парламент, так і уряд -- не мала політичної волі до приведення витрат у відповідність до економічних можливостей держави. Для цього насамперед мала бути проведена «велика» приватизація та упроваджені реформи в бюджетному секторі. Наслідком неадекватності економічної політики України було й те, що вона ніяк не могла отримати стабілізаційні кредити міжнародних фінансових установ -- Міжнародного валютного фонду та Світового банку, хоча й стала їх повноправним учасником ще навесні 1992 р.

Було вдосталь й прикрих помилок через відсутність досвіду роботи у нових українських чиновників. Так, 2 листопада 1992 р. під час візиту до Москви новопризначений віце-прем'єр В. Пинзеник визнав борги українських підприємств державним боргом перед Росією, натомість статус боргів російських підприємств перед українськими залишився невизначеним (хоча загальне сальдо було на користь України). Таким чином, Москва отримала ще один потужний важіль впливу на офіційний Київ, який сам себе загнав у боргову пастку. Складність ситуації полягала ще у тому, що у Л. Кучми невдовзі після призначення прем'єром різко погіршився стан здоров'я, і він не мав можливості повною мірою контролювати ситуацію. Утім, у своїх мемуарах він захищає В. Пинзеника, посилаючись на його недосвідченість: «Досить згадати, що усі банківські розрахунки на більшій частині колишнього СРСР проводились через один центр, і цей центр знаходився, як легко здогадатися, у Москві. Усі заощадження населення УРСР і багато іншого опинилось на рахунках «Сбербанку» в Москві. Горезвісний «Сбербанк» був тим паном, у якого своя рука -- володар. Там царювала рвацька стихія. Під її натиском у 1992 році Пинзеник від імені України підписався під нашим боргом Росії на 2,2 мільярда доларів. Це був корпоративний борг. Українська держава не мала його погашати» Кучма Л. После майдана 2005--2006. Записки президента. Киев, 2007. С. 86. URL: http://www.kuchma.org.ua/upload/iblock/303/posle_maidana_2005_2006_zapiski_prezidenta.pdf. Варто згадати, що вже 8 листопада з ініціативи Л. Кучми був виданий указ Президента про терміновий (з 12 листопада) вихід з рубльової зони.

З огляду на стрімкий економічний спад закономірною стала політична криза, яка проявилася у конфлікті між парламентом та виконавчою владою. Подібні конфлікти були властиві й іншим пострадянським республікам. Однак в Україні він не досяг такої гостроти, як, наприклад, у Росії (де протистояння вже у травні 1993 р. вилилося у вуличні зіткнення, а у жовтні призвело до боїв у центрі Москви). Українська специфіка виявилася у формуванні хронічного, незалежно від особистостей і політичних сил, конфлікту між двома найвищими постатями виконавчої влади за лінією президент -- прем'єр-міністр.

Активна фаза політичного протистояння між Л. Кравчуком та Л. Кучмою розпочалася навесні 1993 р. Тоді Л. Кучма, вибудовуючи чітку владну вертикаль, безуспішно намагався підпорядкувати своєму уряду представників Президента в областях. Далі боротьба перемістилася в парламент. У травні 1993 р. прем'єр-міністр не зміг переконати Верховну Раду пролонгувати надзвичайне право уряду видавати декрети, які мали статус законів. На цьому тлі Л. Кравчук звернувся до парламенту з поданням щодо підпорядкування йому Кабміну і надання права видавати декрети. У відповідь Л. Кучма подав у відставку. Однак Верховна Рада її не прийняла, відхиливши водночас і подання президента. Тоді останній виступив з новою ініціативою -- видав указ про створення в уряді Комітету з питань оперативного управління економікою. Л. Кучма, з яким не погодили проєкт рішення, виступив категорично проти цього і знову подав заяву про відставку. Л. Кравчук був змушений відізвати відповідний указ, понад те -- наказав ліквідувати структури, що дублювали роботу урядових органів, у своїй Адміністрації.

Конфліктом між президентом і прем'єр-міністром намагалися скористатися регіональні еліти, зокрема донецькі. Останні використали протестні настрої шахтарів, які у червні 1993 р. проголосили страйк і вийшли на місцеві майдани з політичними вимогами -- переобрання президента та парламенту, розширення економічних прав Донбасу. Як і наприкінці існування УРСР, шахтарські страйки миттєво дестабілізували економіку усієї країни. Під тиском вулиці центральна влада погодилася призначити на вересень 1993 р. референдум про довіру до Президента та Верховної Ради ¹⁴. Однак це не зупинило протести: вони вщухли лише з призначенням першим віцепрем'єр-міністром впливового директора великого вугільного об'єднання ім. О. Засядька та водночас голови Донецької міської ради Ю. Звягільського. Тим самим у системі виконавчої владі утворився ще один субцентр впливу, що генерувало нові конфлікти.

Аби вийти з глухого політичного кута, були потрібні перевибори. Однак спочатку політичні еліти погодили компромісний і вигідний для себе варіант: у масовий дискурс запроваджувалася думка, що народ має сам вирішити, хто з них має піти на дострокові вибори. Відповідно, на 26 вересня 1993 р. був призначений консультативний референдум щодо довіри до президента й парламенту. За ініціативи Л. Кравчука, на нього також мали були винесені питання про надання йому повноважень голови уряду та упровадження посади віцепрезидента. З огляду на масштаб конституційних змін, які він потенційно міг спричинити, «консультативний» статус референдуму вже не влаштовував суспільство та частину політикуму. Правова опозиція (РУХ, УРП та ін.) організувала низку протестних акцій в західноукраїнських регіонах. Як політична антитеза, на Донбасі також була проголошена передстрайкова готовність. 21 вересня у Києві відбувся потужний мітинг з вимогою перевиборів обох гілок влади. Панівні еліти були змушені пити на поступки і вирішили провести перевибори: парламенту -- у березні 1994 р., президента -- у червні 1994 р.

У вересні 1993 р. прем'єр Л. Кучма нарешті домігся від парламенту згоди на відставку. Він продовжив свою політичну кар'єру вже як новий лідер опозиції, якому завадили провести життєво необхідні країні реформи. Виконувачем обов'язків прем'єра став Ю. Звягільський, однак фактично урядом керував Л. Кравчук -- за офіційною версією через хворобу першого віцепрем'єра. Лише у грудні Ю. Звягільській зміг реально приступити до виконання обов'язків глави Кабінету міністрів.

Головним завданням технічного уряду Ю. Звягільського стало подолання гіперінфляції та зростання цін, проте основна ставка була зроблена на адміністративні методи. Кабмін суттєво розширив перелік товарів та послуг, ціни на які регулювалися урядом і місцевою владою. Крім того, були упроваджені бюджетні обмеження, суттєво скорочені кредити та субсидії низці галузей (але не вугільній), припинилася грошова емісія. Це дало тимчасові покращення -- інфляція скоротилася до 19 % у січні 1994 р., статистика фіксувала зростання реальних доходів населення та уповільнення темпів спаду промислового виробництва.

Однак з весни 1994 р. розпочався новий виток соціально-економічної кризи. Під її впливом влада була вимушена перейти до практичної фази хоч і запізнілих реформ. Передусім ішлося про «велику приватизацію», яка розглядалась як запобіжник реваншу комуністичних сил. У квітні 1994 р. (за два місяці до дострокових президентських виборів) Л. Кравчук підписав указ про початок ваучерної приватизації. З-поміж різних варіантів роздержавлення був обраний той же спосіб, що і в Росії. Кожен український громадянин отримав «майновий приватизаційний сертифікат» (ваучер), який можна було обміняти на акції державних підприємств, виставлених на приватизацію. Цей варіант реформи обґрунтовувався необхідністю забезпечити соціальну справедливість. У процесі запровадження ваучеризація не тільки не упередила соціальної поляризації, а й відтермінувала появу ефективних власників у великій промисловості, яка потребувала масштабних інвестицій у технологічну та управлінську модернізацію.

Підприємства, де адміністрація не розуміла нових економічних реалій, часто ставали жертвою авантюристів чи кримінальних угруповань. Нерідко цілком свідомо робота підприємств зупинялася, обладнання демонтувалося і здавалося на металобрухт, а нерухомість віддавалась в оренду комерційним структурам. Однак найбільше преференцій від сертифікатної приватизації вже на першому етапі отримали «червоні директори» із комерційною жилкою. Вони змогли легалізувати свій фактичний контроль над промисловими активами й обернути його на додаткову вартість.

За крок до лівого реваншу. Економічний спад, якому було не видно кінця, та перипетії політичної боротьби, незрозумілої для пересічного громадянина, сіяли зневіру у позитивні перспективи української незалежності та призвели до відродження лівих настроїв. З 1993 р. спостерігалося стрімке посилення політичних сил лівого спрямування. Зокрема, усе більшу популярність набирали Соціалістична партія (створена у жовтні 1991 р., очільник -- екслідер компартійної більшості О. Мороз) та Селянська партія (створена у грудні 1993 р., очільник -- екс- міністр з питань агропромислової політики та продовольства в уряді В. Фокіна О. Ткаченко). А у травні 1993 р. була дозволена діяльність забороненої перед тим Компартії України Литвин В. С. 276--277. (очільником став П. Симоненко, на той час -- комерційний директор донецької компанії «Укрвугіллямаш»). Міністерство юстиції не визнала її правонаступницею радянської КПУ, щоб не виникало спокуси висувати майнові претензії до Української держави.

Натомість націонал-демократичні сили, після піку своєї популярності наприкінці 1991 -- на початку 1992 р., переживали складні часи. Частина лідерів «Народної Ради» пішла у владу -- в уряд Л. Кучми. «Народний Рух», у грудні 1992 р. перетворившись із суспільно-політичного руху на політичну партію (на чолі з В. Чорновілом), навпаки, оголосив себе опозицією. УРП стала заручником внутрішніх суперечностей: від неї відкололася група С. Хмари, а сама політсила втратила популярність. Розкол відбувся і у таборі колишніх націонал-комуністичних сил, виявом чого було політичне суперництво Л. Кравчука та Л. Кучми.

З огляду на соціально-економічну ситуацію та розстановку політичних сил, парламентські вибори 1994 р. закономірно зафіксували перемогу лівих сил і водночас -- розчарування суспільства щодо курсу панівних еліт. Компартії вдалося провести 90 народних депутатів, Селянській партії -- 19, Соціалістичній -- 14. Натомість Народний Рух України отримав 20 мандатів, Українська республіканська партія -- 9, Конгрес український націоналістів -- 5. Водночас 220 депутатів були обрані як «безпартійні», що стало віддзеркаленням недовіри громадян до всіх політичних сил.

Парламентська кампанія 1994 р. показала неефективність мажоритарної виборчої системи. Згідно з нормами законодавства для перемоги кандидату необхідно було отримати найбільшу кількість голосів серед претендентів, але обов'язковою умовою була участь у голосуванні не менше 50 % від загальної кількості виборців округу. Розчаровані владою громадяни ігнорували вибори, і ця норма не витримувалась. На десятках округів внаслідок абсентеїзму виборців довелося наново призначати голосування. Протягом 1994 р. на деяких округах вибори призначалися від чотирьох до шести разів. Через це Верховна Рада складалася з 406 замість конституційних 450 депутатів. Центральна виборча комісія запропонувала деякий час не проводити довибори на 44-х округах (до кінця 1998 р. 32 мандати залишалися вакантними).

Здобувши перемогу на виборах, ліві політсили сформували парламентську більшість. Спікером був обраний лідер Соцпартії О. Мороз, а першим його заступником -- лідер Селянської партії О. Ткаченко. Перемога на дострокових виборах додала лівому табору впевненості і у позитивному для себе результаті на дочасних президентських виборах. Тим більше, що вдалося домовитися про єдиного кандидата, яким став О. Мороз. Ще однією перемогою лівих стало внесення Л. Кравчуком до парламенту кандидатури ексголови Ради міністрів УРСР В. Масола на посаду нового прем'єр-міністра. Призначення відбулося 16 червня, напередодні першого туру президентських виборів. Лівий реванш здавався невідворотним.

Однак результати голосування були неочікуваними. О. Мороз у першому турі зазнав нищівної поразки, отримавши 13 % голосів (табл. 1). З'ясувалося, що громадяни на парламентських виборах обирали соціально-економічний курс, тоді як на президентських -- здавали тест на політичну лояльність, як вибір -- бути чи ні українській державності.

Таблиця 1 Президентські вибори 1994 р., перший тур

Джерело: Центральна виборча комісія [Повідомлення Центральної виборчої комісії про результати виборів Президента України. Голос України. 1994. 5 лип. С. 2.].

Таблиця 2 Президентські вибори 1994 р., другий тур

Джерело: Центральна виборча комісія [Повідомлення Центральної виборчої комісії про результати виборів Президента України при повторному голосуванні 10 липня 1994 року. Голос України. 1994. 19 лип. С. 2.].

За підсумками першого туру фаворитом президентських перегонів став Л. Кучма. Йому вдалося досягти порозуміння як з лівими силами та їхнім електоратом, так і з частиною правих. В останньому випадку він надав негласні гарантії, що попри проросійську передвиборчу риторику, жодних реальних спроб повернення до геополітичних союзів на кшталт СРСР не буде. У результаті, Л. Кучма впевнено переміг на виборах (табл. 2), незважаючи на застосування адміністративного ресурсу, що працював на чинного Президента.

Однак позиції новообраного глави держави були слабкими. Він був змушений рахуватися з впливовішими на той момент центрами сили в українській владі, навіть якщо сповідував інші ідеологічні підходи. У день інавгурації, 19 липня, Л. Кучма ініціював спільну Заяву зі спікером парламенту О. Морозом та прем'єр-міністром В. Масолом щодо об'єднання зусиль різних гілок влади для виходу країни з глибокої політичної та соціально-економічної кризи. Відповідно до духу спільної заяви новий президент не пропонував змінити голову уряду, лише увів до нього кілька нових людей, зокрема силовика Є. Марчука, економіста В. Пинзеника та ін. Президент згодом так описував свою роботу з прем'єр-міністром: «Ми загинемо з вашим соціалізмом!», -- казав я Масолу. Він або мовчав, або відповідав у тому дусі, що навпаки, загинемо без соціалізму. Щоб якось нейтралізувати цю силу, я поставив до нього першим заступником Віктора Пинзеника, і справу мав головним чином з ним. Радянськими методами вирішити проблеми, які стояли перед країною, було неможливо» Кучма Л. После майдана 2005--2006. Записки президента. С. 113..

Прихильникам повернення до державного регулювання та зближення з Росією О. Морозу та В. Масолу менш досвідчений і менш впливовий Л. Кучма спочатку видавався фігурою підконтрольною. Але насправді він був налаштований рішуче. В. Пустовойтенко згадував: «На відміну від Кравчука, якого Президентом зробили його колишні колеги-депутати, Кучма прорвався на верхівку влади завдяки команді, яка переважно перебувала за межами парламенту. Тож не мав перед депутатами особливих зобов'язань. А оскільки був людиною амбітною та рішучою і помічників мав аж вельми «голодних», то можна було не сумніватися, що свою «фортецю влади» на вулиці Банковій, де розташована Адміністрація Президента, він намагатиметься зробити найпотужнішою в державі» Пустовойтенко В. С. 160.. Утім, новий президент намагався виграти час, щоб вибудувати власну управлінську команду, насамперед за рахунок посилення впливу на силові структури. Тому у перші місяці після обрання на посаду він виступав як «молодший партнер» О. Мороза та В. Масола, уникаючи відкритого протистояння. Справжня боротьба за повноваження розпочалася з конституційного процесу.

Станом на 1994 р. чинним Основним законом залишалася Конституція УРСР 1978 р. із численними поправками, кількість яких стрімко зростала від 1990 р. Необхідність ухвалення нової Конституції обговорювалася ще у 1990 р.: 24 жовтня Верховна Рада УРСР утворила Конституційну комісію на чолі з Л. Кравчуком (після обрання останнього Президентом України співголовою комісії став І. Плющ). А 1 липня 1992 р. проєкт нової Конституції було винесено на «всенародне обговорення». Він розглядався на засіданнях рад народних депутатів усіх рівнів, трудовими колективами, понад 100 тис. громадян подали свої пропозиції. Однак поглиблення політичної та соціально-економічної кризи відсунуло завдання оновлення Основного закону з пріоритетного порядку денного. Тим більше співголови Конституційної комісії Л. Кравчук та І. Плющ вважали, що нова Конституція молодої держави мала ухвалюватися після перевиборів новим парламентом. Правдою було й те, що в умовах зростання недовіри з боку суспільства жодна з політичних груп впливу не могла розраховувати на результативне просування саме свого варіанта Конституції.

Після виборчого циклу 1994 р. розклад політичних сил у питанні нової Конституції кардинально не змінився. У парламенті точилися гострі дискусії, якою мала бути нова Конституційна комісія. Як основний розглядався варіант, коли вона мала працювати як орган Верховної Ради. Натомість Л. Кучма у вересні звернувся до Верховної Ради з листом, у якому запропонував підвищити ефективність конституційного процесу шляхом зменшення складу Комісії з 79 осіб удвічі та дотримання балансу між гілками влади, центром і регіонами. У підсумку модель, запропонована Л. Кучмою, була взята за основу. До нової Конституційної комісії Президент та парламент делегували по 15 осіб, одна особа мала представляти АР Крим, ще семеро -- судові органи та прокуратуру. Співголовами стали О. Мороз і Л. Кучма Становлення владних структур в Україні (1991--1996). Київ, 1997. С. 78..

Робота оновленої Комісії йшла повільно -- її перше засідання відбулося наприкінці листопада 1994 р. Фактично повторювалася ситуація попередніх років: розбалансована політична система гальмувала будь-які реформи. У грудні 1994 р. Президент зважився на ризикований крок: він подав до парламенту законопроєкт «Про державну владу та місцеве самоврядування». У ньому пропонувалося змінити політичну систему України з парламентсько-президентської на президентську. Згідно із законопроєктом Президент ставав головою уряду, міг самостійно призначати його членів, йому підпорядковувалися місцеві державні адміністрації тощо. Це був виклик лівим силам у парламенті, який інтенсифікував конституційний процес.

Перехопивши ініціативу у справі політичної реформи, Л. Кучма зробив важливий крок до посилення свого реального впливу на уряд. На початку березня 1995 р. він відправив у відпустку В. Масола, а у квітні той звільнився за власним бажанням. Виконувачем обов'язків прем'єр-міністра було призначено Є. Марчука.

У травні до сесійної зали Верховної Ради були винесені на голосування декілька варіантів законопроєкту «Про державну владу та місцеве самоврядування». Хоча жоден з них не був ухвалений, Л. Кучма отримав тактичну політичну перемогу -- його варіант отримав найбільшу кількість голосів депутатів (221). Пропозиції комуністів, які виступали за наділення повноваженнями глави держави спікера Верховної Ради, набрала лише 93 голоси. Голосування засвідчило, що ліві у парламенті не мали єдності, парламент вкотре продемонстрував нездатність ухвалювати важливі державні рішення. Це дало змогу Президенту розвинути наступ: 31 травня він видав указ про проведення опитування громадської думки щодо довіри до Президента та парламенту. Верховна Рада наклала на указ вето, але це не змінювало ситуацію принципово: політичні позиції Президента міцнішали, перспектива позачергових виборів ставала реальнішою. Держава знову сповзала у політичну кризу, виходом з якої стало відкладання невирішуваної проблеми на майбутнє.

8 червня між Президентом та Верховною Радою була укладена Конституційна угода «Про основні засади діяльності державної влади та місцевого самоврядування в Україні до прийняття нової Конституції» Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України. Сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1%D0%BA/95-%D0%B2%D1%80. Політеліти домовилися, що до схвалення нової Конституції політична система буде функціонувати на принципах президентського законопроєкту «Про державну владу та місцеве самоврядування». Повноваження Президента суттєво розширялися: зокрема, він отримував право призначати референдуми, на розробку нової Конституції парламенту давався один рік, в іншому випадку його б мали розпустити. Це була очевидна перемога Л. Кучми. У день підписання Конституційного договору він демонстративно призначив прем'єр-міністром Є. Марчука.

18 липня 1995 р. у Києві стався силовий інцидент навколо поховання патріарха Української православної церкви Київського патріархату Володимира. Керівництво патріархату запропонувало поховати його на території Софійського собору, однак уряд відмовив у цьому проханні, посилаючись на статус історико-архітектурної пам'ятки. Віряни патріархату за підтримки членів радикальної організації УНА-УНСО спробували прорватися на територію Софії, де їм протидіяли спецпризначенці. В історичному осерді столиці сталися криваві зіткнення, однак патріарха Володимира поховали біля стіни Софійського собору. У той час президент перебував з візитом у Білорусі, і прем'єр Є. Марчук мав контролювати ситуацію, але терміново виїхав у відрядження у Київську область, залишивши на господарстві віцепрем'єра з економічних питань Романа Шпека. Згодом, у 1999 р. Л. Кучма написав: «Я упевнений в одному: маючи такий багатий досвід роботи у КДБ, а тим більше в ідеологічному відділі (боротьба з інакомисленням), Марчук не міг не знати, до яких наслідків мала призвести його позиція бездіяльності. Отже, він, очевидно, свідомо підштовхував розвиток ситуації у визначеному ним напрямі, розраховуючи поставити під удар мене й отримати дивіденди для себе» Кучма Л. Про найголовніше. Київ, 1999. С. 91..

Зіткнення біля Софійського собору підважили моральний авторитет влади. У політикумі та масмедіа циркулювала конспірологічна версія: начебто інцидент був організований штучно і мав спричинити державний переворот. 2002 р. «Українська правда» виклала таку версію: «Цю ситуацію хотіли використати люди, які належать до еліти так званого «українського розвідтовариства». Добре, що прем'єр-міністром тоді в Україні був колишній шеф Служби безпеки України (СБУ -- трансформувалася з КДБ УРСР) Євген Марчук. Вважається, що тодішня українська «хунта» складалася з міністра оборони, голови СБУ, виконуючого обов'язки генерального прокурора і мала відчутну підтримку в парламенті. Однак ситуація до логічного кінця доведена не була. Брати владу силою силовики просто не наважилися» Три кризи Леоніда Кучми. Українська правда. 18.10.2002. URL: https://www.pravda. com.ua/news/2002/10/18/2991160/.

Так чи інакше, нова політична реальність, у якій інститут президенства ставав основним центром реальної влади, призвела до загострення суперечок усередині команди Л. Кучми. У публічному вимірі це відбилося у розгортанні конфлікту з тим же Є. Марчуком. Уже восени 1995 р. прем'єр-міністр демонстрував далекосяжні політичні амбіції. У грудні 1995 р. він обирався народним депутатом, під нього була сформована фракція «Соціально-ринковий вибір» (підконтрольна СДПУ (о), одним з лідерів якої був експрезидент Л. Кравчук).

18 березня 1996 р. Конституційна комісія офіційно направила проєкт Основного закону на розгляд парламенту, хоча О. Мороз виступав за продовження консультацій, а Л. Кучма наполягав на невідкладному розгляді. Депутати приступили до його обговорення лише за місяць. Було очевидним, що проходження Конституції у Верховній Раді буде складним. Команда Л. Кучми готувалася до нового етапу протистояння з парламентом. Слабкою ланкою президентської команди був прем'єр-міністр. Тому 27 травня президент видав указ про відставку Є. Марчука. Формальним приводом стало суміщення ним посад прем'єра та народного депутата, а поясненням з боку Адміністрації Президента -- «за створення власного політичного іміджу». Цей вимушений крок демонстрував невпевненість президентських сил напередодні вирішального зіткнення за повноваження. Новим прем'єр-міністром був призначений виходець з «президентської» Дніпропетровської області П. Лазаренко, впливовий у агропромислових колах. Люди з оточення Л. Кучми (зокрема секретар РНБО України В. Горбулін) пропонували призначати його лише «виконувачем обов'язків», але П. Лазаренко «досить майстерно, як музикант, пройшовся по чуттєвих струнах, зумів торкнутися душі Леоніда Даниловича» Горбулин В. Без права на покаяние. Харьков, 2009. С. 258..

4 червня проєкт Конституції, доопрацьований депутатською Тимчасовою комісією на чолі з М. Сиротою, було ухвалено у першому читанні 258-ма голосами. Водночас проявилася недовіра між депутатським корпусом і Президентом: парламентарі побоювалися, що після ухвалення проєкту за основу Л. Кучма винесе його на референдум. Останньому довелося публічно спростувати імовірність такого сценарію. Однак 26 червня конституційний процес знову загальмувався -- на цей раз правоцентристські фракції через суперечки з лівою більшістю відмовлялися реєструватися у сесійній залі, тим самим унеможливлюючи роботу Верховної Ради.

Для виведення ситуації з глухого кута Л. Кучма видав указ про проведення 25 вересня 1996 р. всеукраїнського референдуму щодо проєкту Конституції, підготовленого Конституційною комісією, а не схваленого парламентом у першому читанні. Даний проєкт давав Президенту ширші повноваження і тому не був вигідний як лівим, так і правим фракціям. Це підштовхнуло законодавців повернутися до конструктивної роботи: ліві змушені були піти на низку серйозних поступок правоцентристським силам.

Один із авторів тексту Конституції та очевидець її ухвалення В. Костицький, виступаючи 25 червня 2018 р. на круглому столі «Конституційний вимір української державності», згадував, що спочатку перспективи ухвалення документа були сумнівними. Індикатором цього стала відсутність міністрів-народних депутатів (відповідно до тогочасного законодавства допускалося суміщення посад) -- очевидно, Л. Кучма не давав їм команди. Однак з опівночі вони стали стягуватися до Верховної Ради, що сигналізувало: президент готовий до компромісу. В. Костицький так це прокоментував: «Леонід Данилович -- гнучка людина, хоча часом міг бути і дуже прямою». Готовність різних політичних сил до компромісу юрист пояснив почасти і зовнішньополітичним фактором -- російськими президентськими виборами. 16 червня відбувся їх перший тур, за підсумками якого до наступного туру пройшли Борис Єльцин (35,28 % голосів) та лідер КПРФ Геннадій Зюганов (32,03 %). Очільник російських комуністів розраховував на свою безумовну перемогу. 27 червня Б. Єльцин, не витримавши напруги передвиборчої кампанії, опинився у лікарні і скасував закордонні візити, що викликало справжню паніку у Кремлі Шевцова Л. С. 280.. В. Костицький зауважував, що на той час стало відомо про негласну домовленість між Г. Зюгановим і лідером КПУ П. Симоненком, яка передбачала після перемоги російського комуніста ініціювання процесу відновлення Радянського Союзу. Отже, щоб ускладнити реалізацію цього сценарію, слід було ухвалити Конституцію України до другого туру російських виборів, призначених на 3 липня. Іншими словами, на кін були поставлені не тільки владні повноваження гілок влади -- йшлося про долю української державності.

У підсумку 28 червня після 24-годинного засідання Верховної Ради нову Конституцію було схвалено 321 голосом (за необхідних 300). Вранці до парламенту прибув президент, аби особисто привітати народних депутатів з подією історичної ваги. Указ про проведення референдуму був скасований.

Нова Конституція зафіксувала хиткий баланс гілок влади у вигляді президентсько-парламентської республіки. Попри значні поступки зі свого боку, порівняно з Конституційним договором, Л. Кучма здобув стратегічну перемогу, сформувавши законодавчий плацдарм для консолідації реальної влади у своїх руках і для недопущення лівого реваншу, однак основна боротьба була попереду, а полем бою мала стати соціально-економічна сфера та ринкові реформи. Мета концентрації вирішальної переваги сил у руках президента полягала у створенні важелів здійснення системних реформ, на жаль, вона не виключала особистісного фактора, що робив державу і суспільство заручниками кланової системи.

Перезавантаження реформ. Перевибори весни-літа 1994 р. створили передумови для виходу з політичної кризи на основі демократичних принципів. У підсумку була відновлена керованість органів державного управління, забезпечена національна безпека та покращені міжнародні позиції України. Однак для соціально-економічної сфери це був «пропащий час». Посилення позицій лівих сил у парламенті та уряді з весни 1994 р. загальмувало ринкове реформування, за темпами якого Україна відставала від решти постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи. За макроекономічними показниками 1994-й став найгіршим роком першого десятиліття української незалежності (табл. 3).