Політико-інституційні детермінанти національної стійкості України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політико-інституційні детермінанти національної стійкості України

Зеленько Галина Іванівна, доктор політичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, завідувачка відділу політичних інститутів і процесів, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, Київ

Анотація

політичний інститут національна резильєнтність

Якщо осягнути історію розвитку України періоду незалежності, то без перебільшення можна сказати, що наша країна живе в умовах перманентних політичних конфліктів та соціально-економічних криз. В останні сім років ця проблема посилилася ще й геополітичними обставинами, пов'язаними зі збройною агресією Росії та підписанням угоди про Євроасоціацію, що істотно змінили звичний склад життя і вимагають більш швидкої реакції чи то на те, щоб стримувати Кремль, чи на те, щоб виконувати вимоги Угоди про Євроасоціацію. Причому йдеться про злагоджену роботу чи не усіх вищих органів державної влади, пасіонарної частини громадян загалом. За таких умов на перший план виходять питання зниження вразливості суспільно-політичних та соціально-економічнихсистем, їх здатність протистояти загрозам з мінімальними втратами, мобілізуючи захисні ресурси і відновлюватися в прийнятні терміни. Через це актуалізується забезпечення таких феноменів, як стійкість і резильєнтність не лише на рівні окремих індивідів, а й соціальних систем

У статті проаналізовано еволюцію політичних інститутів в Україні, співвідношення формальних і неформальних інститутів з точки зору забезпечення національної резильєнтності (стійкості). Авто акцентує увагу на важливості максимальної інституціоналізації (унормування сфер компетенції) вищих органів державної влади, оскільки правовий вакуум, який все ще зберігається в Україні, є основним джерелом політичної корупції. Тому у випадку України, коли йдеться про політико-інституційні детермінанти національної стійкості, першочерговою умовою є створення системи формальних політичних інститутів, які б забезпечували динамічну стабільність - з одного боку, а з іншого - забезпечували не просто політичні зміни, а політичний розвиток.

Ключові слова: національна стійкість (резильєнтність), політичний розвиток, демократизація, демократія, формальні і неформальні політичні інститути.

Abstract

Zelenko Halyna Ivanivna, Doctor of Political Sciences, Professor, Corresponding Member of the National Academy of Sciences of Ukraine, Head of the Department of Political Institutes and Processes of the Institute of Political and Ethnonational Studies named after I.F. Kuras, National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv

POLITICAL AND INSTITUTIONAL DETERMINANTS OF NATIONAL STABILITY OF UKRAINE

If we examine the history of the development of Ukraine during the period of independence, it is no exaggeration to say that our country lives in conditions of permanent political conflicts and socio-economic crises. In the last seven years, this problem has also been exacerbated by geopolitical circumstances related to Russia's armed aggression and the signing of the European Association Agreement, which have significantly changed the usual structure of life and require a faster reaction either to restrain the Kremlin or to fulfill the requirements of the European Association Agreement. Moreover, we are talking about the coordinated work of almost all higher bodies of state power. Under such conditions, the issues of reducing the vulnerability of socio-political and socio-economic systems, their ability to resist threats with minimal losses, mobilizing protective resources and recovering in an acceptable time frame come to the fore. Due to this, the provision of such phenomena as stability and resilience is actualized not only at the level of individuals, but also of social systems.

The article analyzes the evolution of political institutions in Ukraine, the ratio of formal and informal institutions from the point of view of ensuring national resilience (sustainability). This work also emphasizes the importance of maximum institutionalization (normalization of spheres of competence) of higher state authorities, since the legal vacuum that still exists in Ukraine is the main source of political corruption. Therefore, in the case of Ukraine, when it comes to the political and institutional determinants of national stability, the primary condition is the creation of a system of formal political institutions that would ensure dynamic stability - on the one hand, and on the other - ensure not just political changes, but political development.

Keywords: national stability (resilience), political development, democratization, democracy, formal and informal political institutions.

Постановка проблеми

Національна стійкість країни - це така стратегія її існування, коли вона здатна зберігати збалансованість розвитку та успішно відповідати на зовнішні і внутрішні виклики, протистояти загрозам і кризам, більше того, зусиллями політичної та інтелектуальної еліти вчасно передбачати й ефективно реагувати на них заради гідної самореалізації та гуманістичного розвитку людини, які забезпечує держава в балансі з громадянським суспільством. Тобто справжня національна стійкість в сучасному світі є стратегією недопущення переростання викликів у загрози, а загроз - у кризи. Проте це є певним ідеалом; рано чи пізно кризові явища можуть виникнути у будь-якій країні та її державі. Тому національна стійкість повинна означати і здатність ефективно відновлюватися після криз. Тож у випадку України йдеться про забезпечення усвідомленої і цілеспрямованої національної стійкості. В політичній сфері стійкість (резільєнтність) передбачає можливість політичних організацій виявляти зони вразливості і відповідним чином координувати свої адаптивні зусилля і зусилля керівництва політичних організацій з метою адекватно реагувати на зміни і виклики шляхом ухвалення відповідних політичних рішень, зміни правил гри тощо. Тобто стосовно держави поняття «резильєнтність» означає не стільки спроможність держави не допустити істотні труднощі, скільки здатність переживати труднощі з найменшими втратами і порушеннями системності та балансів. При цьому багато ризиків і невизначеності в державному управлінні є фатальними і вкрай складно прогнозованими [1].

При цьому наголосимо, що поняття стійкість (резиль'єнтність) доволі близьке до поняття «політична стабільність». Однак політична стабільність може бути динамічною і стагнаційною. Щодо динамічної, то тут зрозуміло, що за такого типу стабільності країна розвивається без істотних потрясінь. Натомість як стагнаційна стабільність є стабільністю з іншими наслідками. В таких випадках в країна формуються найрізноманітніші «інституційні пастки» - стійкі норми, правила гри та інститути, які є неефективними, однак стійкими, постійно відтворюються і тим самим перешкоджають розвитку країни, її окремих систем і інститутів, спричиняють посилення популізму та дилетантизму, з одного боку, та радикалізму і політичного відчуження, - з іншого. Тобто йдеться про неефективну збалансованість, яка породжується встановленими писаними і неписаними нормами - формальними та неформальними інститутами.

Отже, у випадку України, коли йдеться про політико-інституційні детермінанти національної стійкості, то першочерговою умовою є створення системи формальних політичних інститутів, які б забезпечували динамічну стабільність - з одного боку, були б стабільними, з іншого - забезпечували не просто політичні зміни, а політичний розвиток. В ситуації України це завдання є завданням першочергової ваги, оскільки країна все ще перебуває на етапі переходу від авторитаризму до демократії - демократичні політичні інститути створювалися, без перебільшення, з нуля. І від їх змісту залежала швидкість цього переходу, успіх (або неуспіх) і відповідно, характер створюваного політичного режиму. Тому для транзитної країни, якою є Україна, де система неформальних політичних інститутів була фактично вихолощена тривалим існуванням тоталітарного та авторитарного політичних режимів, істотно підвищується значення формальних політичних інститутів (фактично системи організації влади) за своєю суттю демократичних, які фактично є імпортованими, однак відіграють першочергову роль у процесах переходу до демократичного політичного режиму і забезпечують фактично «вручну» ту саму резильєнтність країни у перехідний період.

Аналіз існуючих досліджень і публікацій

Тема значимості політичних інститутів у перехідних суспільствах лише останнім часом стала помітною серед вітчизняних дослідників. Натомість як «способи розв'язання проблеми насильства (маються на увазі політичні конфлікти - Г.З.) втілюються саме в інститутах та організаціях (за Д. Нортом). Аналогічної точки зору притримуються Д. Аджемоґлу та Дж. Робінсон [2], відомий економіст О. Аузан [3], вітчизняна дослідниця О. Стойко [4] та ін.

Отже, політичні інститути (за Д. Нортом) - це «правила гри», тобто моделі взаємодії, які регулюють і обмежують відносини між індивідами. До інститутів належать офіційні правила, писані закони, формальні соціальні традиції, неформальні форми поведінки та спільні уявлення про світ, а також способи впровадження всього цього в життя. Найчастіше інститути асоціюються з обмеженнями на поведінку індивідів... Крім цього інститути впливають на формування наших уявлень і те, як поводитимуться інші люди. Одні й ті ж інститути можуть давати різні результати залежно від контексту. Наприклад, інститут виборів сам собою не гарантує демократії. Щоб постало суспільство відкритого доступу із демократичними змаганнями за політичну владу, потрібні не тільки інститути й організації, а й відповідні уявлення та норми [5]. При цьому слід розділяти інститути та організації. Інститути - це правила гри в суспільстві або, точніше, придумані людьми обмеження, які спрямовують людську взаємодію в певне річище. І як наслідок вони структурують стимули в процесі людського обміну - політичного, соціального чи економічного. Інституційна зміна визначає шлях, яким суспільства розвиваються в часі, і тому є ключем до розуміння історичної зміни.

Тому, запроваджуючи політичні інститути - правила гри у вигляді конституцій, нормативно правових актів, неписаних правил гри, формується певний суспільний договір, коли тим самим запроваджуються інституційні обмеження. Вони охоплюють як заборону індивідам щось робити, так і умови, за яких іноді їм дозволяється здійснювати певні види діяльності. Тому правлять за основу, на якій відбувається людська взаємодія. Норт їх порівнює з правилами гри спортивних команд. Тобто складаються з офіційних писаних правил, а також, звичайно, з неписаних кодексів поведінки, що лежать в основі офіційних правил та доповнюють їх. І інколи правила та офіційні кодекси порушуються, а на порушників накладаються покарання. Суттєвою частиною функціонування інституцій є плата за процедуру встановлення порушення та суворість покарання [5].

Головна роль інституцій у суспільстві полягає у тому, щоб зменшити невизначеність шляхом постійної (але не обов'язково ефективної) структури людської взаємодії. Тому інститути постійно змінюються. Інституційна зміна - це складний процес, наростання змін може бути наслідком зміни правил, неофіційних обмежень, характеру та ефективності дотримання правил. Зазвичай інститути змінюються поступово, а не раптово. Тоді як офіційні правила можуть змінюватися за одну ніч внаслідок політичних або юридичних рішень, неофіційні обмеження, пов'язані зі звичаями, традиціями та кодексами поведінки, набагато менше піддаються впливу цілеспрямованої поведінки [6]. Людські спільноти можуть існувати тільки тоді, коли погоджують свої дії. Це вірно як для первісного полювання, яке не може бути успішним без погодження дій, так і для сучасного суспільства, яке базується на складній системі угод, в якій фіксується спільна воля, а значить і певні правила. Без перебільшення можна сказати, що інститути виділяють людське суспільство із тваринного світу. А втрата інститутів повертає людство до звіриних законів. Це особливо усвідомлювати зараз, коли у світовій спільноті розгортаються конфронтаційні тенденції, ігноруються старі правила, а нові ще не створено, в той час як людство має засоби, що дозволяють йому багаторазово знищити себе. [6]

Мета статті. Оскільки в основі цієї праці лежить ідея «окреслити спосіб набуття і розвитку резильєнтності та її інституційного забезпечення з метою забезпечення національної стійкості країни», у процесі виконання цієї роботи поставимо за мету: з'ясувати змість поняття політико-інституційної стійкості (резильєнтності); прослідкувати еволюцію базових політичних інститутів в Україні; визначити настільки політико-інституційно стійкою є сформована в Україні система політичних інститутів; сформулювати ймовірні способи вдосконалення політичних інститутів з метою підвищення їх резильєнтності.

Виклад основного матеріалу

В Україні демократичні політичні інститути почали формуватися на початку з кінця 1980-х початку 1990-х років шляхом запровадження політичного плюралізму, політичних виборів на конкурентній основі, поділу системи державної влади на три гілки - законодавчої виконавчої та судової. За Конституцією України законодавчу владу здійснює парламент - Верховна Рада України, виконавчу уряд - Кабінет міністрів України, судове - суди загальної юрисдикції та спеціалізовані суди. Президент є главою держави, верховним головнокомандувачем та гарантом Конституції [7].

Наразі логіка конституційної моделі така: громадяни України здійснюють владу, делегуючи її обраним лідерам, громадяни є джерелом влади і саме вони володіють правом на перше і основоположне політичне рішення, яке безпосередньо легітимізує інститути Президента, парламенту та органів місцевого самоврядування. Після Конституційної реформи 2004 р. і її відновлення у 2014 р. [8] у системі функціональних компетенцій центральних органів влади було запроваджено так звану «парламентсько-президентську республіку» за рахунок скорочення повноважень Президента на користь парламенту. Щодо президентської і урядової компетенції здійснювати владу, то, окрім безповоротної втрати ще у 1999 р. (після закінчення дії Перехідних положень Конституції України 1996 р.) можливості в ручному режимі регулювати сферу матеріальних цінностей - економіку, найбільш значною видається така: Президент за Конституцією у редакції 2004 р. не має права скасовувати акти Кабінету Міністрів, а лише може зупиняти їх дію «з мотивів невідповідності цій Конституції» (Ст. 106, Ч. І, п.15 Конституції 2004 р.), звертаючись при цьому до Конституційного Суду України. Крім того, заборонено главі держави ветувати внесення змін до Конституції та уточнено право оприлюднювати закони для спікера парламенту в разі непідписання Президентом у 10-денний термін закону, вето на який подолано.

Закон «Про Кабінет Міністрів», ухвалений у 2006 р., розширив повноваження членів уряду, яким було дозволено повертати акти Президента України у 3-денний термін, якщо вони «вважають неможливим скріплення підписами», не вказуючи при цьому жодних підстав такої відмови. Крім того, в редакції закону «Про Кабінет Міністрів» 2006 р. було чітко визначено, що контрасигнатура (підписання закону поряд з главою парламенту та Президентом профільним міністром) поширюється також і на зміни до раніше ухвалених указів і розпоряджень Президента, їх скасування чи визнання такими, що втратили чинність. Прем'єр-міністр, окрім можливості відмовитися підписати президентський акт, також отримав право визначати міністрів, відповідальних за укази, що вводить в дію рішення РНБО України. Також Кабмін отримав право скасовувати акти будь-якого міністерства, в тому числі і оборони, і закордонних справ [9]. Верховна Рада також отримала розширені установчі (кадрові) повноваження і право формувати склад уряду, право поточного коригування складу уряду шляхом відставки окремих міністрів та інші установчі повноваження щодо центральних органів влади.

Тобто за формальними ознаками система політичних інститутів в Україні виглядає цілком демократичною. Однак чому тоді оцінки стану тридцятирічного розвитку держави здебільшого негативні? Наприклад (за М. Рябчуком), українці за тридцять років зуміли відстояти свободу і демократію супроти численних авторитарних натисків і спокус, завдяки чому їхня країна є однією з найвільніших у Східній Європі, не кажучи вже про безнадійний постсовєтський простір. А водночас -- вони так і не створили ефективних нових інституцій, не забезпечили верховенства права, через що й сама демократія залишається «вимушеною», bydefault, похідною від слабкості інституцій, нездатних запровадити авторитарний режим, але й так само нездатних підтримувати стабільну, належно інституціалізовану демократію. Переважання неформальних інституцій над формальними відбилося і на розвитку економіки, тобто на її «недорозвитку», і на масштабах корупції, і на загальній вразливості всієї системи перед внутрішніми й зовнішніми потрясіннями [10].

Основною суттю гібридної політичної системи є співіснування формально демократичних політичних інститутів зі специфічними політичними практиками, наслідком чого є життя не «за законом», а «за поняттями» - неписаними правилами, які настільки глибоко укорінилися у суспільно- політичне життя, що у найбільш прибуткових сферах економіки витіснили формальні, які, своєю чергою, набули форми фасаду. Зауважимо, що у науковій літературі вживаються різні терміни для його характеристики, які можна знайти у працях О. Бабкіної, В. Гельмана, І. Крастєва та С. Холмса, Ю. Мацієвського, В. Полтеровича, М. Розова, Г. Хейла та ін. Якщо підсумувати усі думки названих авторів, то їх можна звести до твердження, що система органів державної влади за кланово-олігархічного політичного режиму - це досить специфічний горизонтальний і вертикальний поділ влади за формально визначеним конституцією принципом, характерним для повноцінних демократій, однак за специфічними правилами їх застосування, які за своєю суттю є здебільшого неправовими практиками. В Україні це призвело до надзвичайного дефіциту нормозастосування - конституція і закони попросту не працюють. Проблемою подібної гібридної системи є не нормотворчість (часто закони бездоганні), а нормозастосування. Характерною особливістю такої політичної системи та політичного режиму є наявність так званих «інституційних пасток» - інститутів та інструментів, які створювалися з метою забезпечення інтересів (політичних, бізнес-інтересів) ФПГ, наслідки застосування яких мають кумулятивний ефект: з часом вони призводять до нагромадження проблем, які починають руйнувати державу через вихолощення її функцій. Однак спільним і таким, що пронизує майже усю історію незалежної України, починаючи з кінця 1990-х років, є панування «олігархів» у найбільш прибуткових галузях економіки і політичного життя. «Олігархія - це недемократичний різновид правління, що забезпечує панування вузького кола найбільш багатих осіб, а також владна еліта, яка репрезентує і очолює олігархічне правління. Визначальною характеристикою олігархії є підпорядкування невеликою елітною групою всієї системи влади відповідно до власних інтересів, особливо тих, що стосуються накопичення багатств і привілеїв» [11]. І попри те, що за Конституцією джерелом влади є народ, на практиці народ радше є своєрідним «співджерелом» влади, він швидше виконує функцію офіційної легітимації цих своєрідних «делегатів ФПГ».

За такої системи насамперед зазнав деградації інститут парламентаризму. Оскільки за Конституцією України у редакції 1996 р. парламент лише формально давав згоду на формування уряду, а незадовільна оцінка діяльності уряду не завжди означала його відставку. Адже останнє слово в Україні щодо формування і відставки уряду належало Президенту. Позбавлення парламенту права поточного коригування складу уряду і його номінальне право у його формуванні та відставці порушило характерний для повноцінних демократій ланцюг «виборець - партія - парламент - уряд». Фактично між виборцем і державою утворилася прірва, внаслідок чого з'явився феномен політичного відчуження і деформація інституту парламентаризму. Варто визнати, що після відновлення дії Конституції України у редакції 2004 р., що відбулося після Євромайдану у 2014 р. парламент повернув собі традиційну функціональну ідентичність. Утім, привнесені чи розвинуті за попереднього режиму функціональні особливості хоч і звузилися, але повністю не зникли. Політичний режим і надалі залишається гібридним, або (у термінах FreedomHouse) частково демократичним. При цьому слід особливо наголосити, що навіть порівняно з авторитарними режимами країни з гібридними політичними режимами є найменш ефективними і здатними забезпечити розвиток країни, мобілізацію її ресурсів. Саме гібридні режими, що перебувають у зоні ризику і втягування своїх країн у категорію «failedstate», тобто країни, яка не відбулася, мають й усі негативні ознаки - бідність, втрату державності, невиконання державою своїх функцій і які неминуче йдуть до втрати суверенітету.

Для кланово-олігархічного політичного режиму характерні й відповідні механізми інкорпорації політичного класу, специфічні соціальні ліфти, специфічна конфігурація виборчої системи. Мета усіх перерахованих інструментів - створення максимальних гарантій для відтворення у владі представників (ставлеників) ФПГ. Оскільки основні статки у такій системі отримуються у вигляді ренти - за рахунок державних замовлень, які, знову ж таки, є наслідком певних корупційних дій - так званих «відкатів», коли отримувач державної ренти зобов'язаний певний відсоток коштів, отриманих унаслідок державного замовлення, повернути чиновнику, який передає частину з них, у свою чергу, своєму керівнику і так далі. То усі особи у цій «зв'язці» мають бути «своїми». Отже, критерієм ефективності чиновника за такої системи стає саме належність до певної ФПГ і особиста відданість очільнику, а також готовність «грати» саме за неформальними правилами. У тих рідкісних випадках, коли, скажімо, до Верховної Ради потрапляли люди, які не готові були грати за нав'язаними системою правилами, їх політична кар'єра не була тривалою - система попросту таких відкидала. Парламентських старожилів, не замішаних у корупційних схемах і які не мають бізнесу, можна перерахувати на пальцях. У такий спосіб сформувалася кругова порука і вона стала не тільки звичним правилом, а й основою функціонування і відтворення кланово- олігархічної системи.

Істотної деформації за кланово-олігархічного режиму зазнав й інститут виборів. Вище зазначалося, що в Україні політикум вперто тримався змішаної мажоритарно-пропорційної системи. Пояснимо чому. Так, в українському застосування мажоритарно-пропорційна виборча система уможливила формування системи «превентивних заходів», які дозволяли ще на етапі виборчої кампанії з високою вірогідністю отримати бажаний результат. Це досягалося за рахунок «витискання» потенційних опонентів бажаних кандидатів через формальні причини (неправильно складена декларація, оформлені документи), відсутність адекватної реакції територіальних виборчих комісій на скарги, відхилення судами позовних заяв на порушення прав потенційних опонентів «потрібних кандидатів» або ж затягування розгляду цих справ, ігнорування компетентними органами масових порушень виборчого процесу, формування «правильних» складів виборчих комісій і т. ін. Результатом охарактеризованих механізмів інкорпорації еліт стали дистрофія політичних інститутів, які відтворювали нові й нові вкрай неефективні політичні інститути або так звані «підривні інститути», профанація в діяльності політичних партій, імітація артикуляції політичних інтересів, не працюючі соціальні ліфти, перенесення центру законотворчості з парламенту до Адміністрації Президента, девальвація ролі органів місцевого самоврядування на користь місцевих державних адміністрацій тощо.

Відповідної деформації зазнала й партійна система. За роки незалежності в Україні фактично існувало 349 партій [12]. На перший погляд, наявність політичних партій - це свідчення політичного плюралізму і політичної конкуренції. Однак на практиці відбулася дискредитація політичних партій як політичного інституту, який виконує функцію представництва суспільних інтересів і є по суті посередниками між державою та суспільством. В Україні поступово - починаючи з другої половини 1990-х рр. - політичні партії набули форм квазіінститутів, чиє призначення - артикуляція інтересів ФПГ. Цю думку підтверджують статистичні дані щодо кількості осередків політичних партій. Так само сумнівним є рівень фактичного, членства у політичних партіях який виводиться на основі соціологічних опитувань, а не партійної статистики (адже зазвичай вона в рази завищена), є критично низьким. Це відповідним чином позначається і на суспільстві, коли сформувалося тотальне політичне відчуження - стійкий стан недовіри до держави і ухиляння від будь-якої політичної участі, розмиванням соціального капіталу [13]. Політичне відчуження і недовіра обертаються максимальним ухилянням від будь-яких взаємодій з державою чи бізнесом - ухиляння від сплати податків, страх зберігання грошей в банках тощо. Звісно, що в такому суспільстві вкрай складно розвивати ініціативи, які озвучуються як майбутні реформи. Найнебезпечніше те, що громадяни не довіряють не тільки органам державної влади, а й механізмам їх формування (інструментам демократії). Поєднання дефіциту довіри в суспільстві підвищує ймовірність застосування неконвенційних форм політичної участі (масові протести, демонстрації, радикальні стихійні виступи). Тому для України важливо ставити питання не стільки забезпечення стабільності, скільки здатності «управління конфліктами», що й лежить в основі резильєнтності або стійкості політичних інститутів.

Висновки

Деякі передумови для виходу з інституційної пастки в Україні були закладені протягом останніх семи років. Мова йде про: 1) посилення процесів політичної конкуренції завдяки розширенню повноважень парламенту і поверненню до парламентсько-президентської республіки, що сприяє дисперсії влади і ресурсів; 2) запровадження електронного декларування для народних депутатів, депутатів місцевих представницьких органів, державних службовців, чиновників та ін., що є фактором, який істотно знижує політичну корупцію;

3) децентралізація фінансів, що стимулює розвиток регіонів і так само створює підстави для посилення політичної конкуренції завдяки дифузії політичних сил;

4) запровадження пропорційної виборчої системи до Верховної Ради України та місцевих представницьких органів влади стимулює політичну структуризацію суспільства; 5) запровадження державного фінансування політичних партій знижує їх залежність від олігархічного капіталу; 6) реформа держслужби, в основі якої створення сервісно-орієнтованої держави змінює саму логіку органів державної влади; 7) істотне посилення організацій громадянського суспільства, посилення громадянської і політичної активності, які є найбільш розвиненим в Україні суспільним інститутом; 8) створення антикорупційної інфраструктури, яка гіпотетично здатна зменшити масштаби корупції, хоча говорити про її дієвість на практиці поки що можна тільки умовно; 9) обмеження депутатської недоторканності, що є інструментом впливу на депутата у разі скоєння ним правопорушення і тим самим істотно знижує привабливість депутатського мандата для недоброчесних політиків-бізнесменів; 10) прийняття так званого «антиолігархічного закону» (хоча з цього приводу у автора є певний скепсис, оскільки цей закон може виявитися черговим непрацюючим законом). З огляду на те, що такі нововведення мають кумулятивний ефект, це дає підстави для оптимізму щодо поступового виходу з гібридного стану.

Також у випадку України факт підписання Угоди про асоціацію з ЄС і взяття Україною ряду зобов'язань як соціально-економічного, так і політичного характеру створило сприятливу «зовнішню демократичну преференцію», яка тим самим слугує «обмежувачем для агресивних стратегій кожної політичної сили» і є фактором під впливом якого змінюються інституційні умови у різних сферах держави. Зокрема, під тиском ЄС було створено антикорупційні органи, запроваджено електронне декларування для державних службовців та депутатів, прийнято Закон «Про держслужбу» та ін. Схожим «антидотом» проти ігнорування реформ зараз є й позиція США, МВФ, ЄБРР і Світового банку - структури від яких так чи інакше залежна Україна. Неможливо заперечувати, що зовнішнє кредитування і вкрай висока фінансова чи політична залежність від країн-партнерів, наслідком чого є обмеження політичного суверенітету - не найкращі умови функціонування держави. Але у випадку України подібна ситуація - це радше плюс, ніж мінус. Адже тут важливо враховувати можливу альтернативу. І у разі відсутності фактору «колективного заходу» - альтернативою могла б стати консервація патримоніального режиму з усіма загрозами і ризиками для регіону в цілому і поступове поглинання України Росією. Саме страх такої альтернативи змушує проводити не дуже-то привабливу політику зовнішніх запозичень і зовнішнього впливу, яка, на відміну від Росії (адже роль «зовнішньої преференції» ще донедавна грала Росія), є все ж демократичною. Звісно, «зовнішні демократичні преференції» у вигляді колективного Заходу не гарантують руйнування неопатримоніального режиму і тільки від країни залежить у що вони будуть конвертовані, однак ці впливи створюють істотні обставини, під впливом яких неопатримоніальний режим вимушено трансформується.

Однак, чого не вистачає у цьому процесі? Насамперед такою ж актуальною,як і у попередні десятиліття, лишається проблема інституціоналізації влади - створення більш чітких правил гри для парламента та центральних органів виконавчої влади, глави держави. Йдеться про подальше впорядкування діяльності парламенту - запровадження елементів імперативного мандату, який би унеможливив перехід депутатів із фракції у фракцію, що знижувало б внутрішньопарламентську корупцію (скажімо, у Польщі вихід із фракції автоматично означає втрату депутатського мандата, натомість як у нас це є компетенцією партії, а не Центральної виборчої комісії і застосовується вибірково); впорядкування діяльності і надання публічності у роботі парламентських комітетів, адже центром ринку «депутатських послуг» і внутрішньопарламентської корупції є саме парламентські комітети; впорядкування компетенцій парламентської опозиції, парламентських тимчасових слідчих комісій, оптимізацію процедури формування та розпуску правлячої коаліції через внесення поправок до Закону «Про регламент Верховної Ради України»; запровадження конструктивного вотуму недовіри уряду з метою спрощення процедури переформатування уряду, оскільки періодично через це Україна потрапляє у політичні кризи.

На рівні виборчої системи варто було б вже зараз внести зміни до нещодавно прийнятого нового Виборчого кодексу і диференціювати обмежувальний бар'єр, знизивши його для партій, скажімо, до 3 - 4%, але значно піднявши для партійних коаліцій (на рівні 8 - 10%) з метою стимулювання політичних партій до об'єднання, що сприятиме поступовій стабілізації партійної системи і поверненню партіям притаманних їм функцій і ролі у політичному процесі. Також слід посилити відповідальність територіальних виборчих комісій за ігнорування (відсутність реакції) на порушення виборчого законодавства у ході проведення виборчих кампаній, коли ті свідомо «грають» на користь певного кандидата.

Тобто для забезпечення національної стійкості в Україні важливим є усунення неефективних інститутів, що потребує досить серйозних витрат: це складна робота, оскільки будь-яке правило, яким би поганим воно не було, породжує не лише витрати для одних, а й вигоди для інших. І зацікавлені групи не завжди готові втрачати вигідні для них, хоча й неефективні для країни інститути. Потрібно знайти оптимальне поєднання формальних інститутів, які ми можемо запроваджувати більш-менш свідомо, з інститутами неформальними, що властиві саме цій країні, пов'язані з цінностями цієї країни. Якщо поєднати одне і інше, то енергетика країни і вона почне рухатися вищою траєкторією.

Література

1. Пирожков С., Божок Є., Хамітов Н. Національна стійкість (резильєнтність) країни: стратегія і тактика випередження гібридних загроз. ВісникНАН України. 2021. №8. С. 75.

2. Аджаремоґлу Д., Робінсон Дж. Чому нації занепадають. Київ: Наш формат, 2017. 440 с.

3. Аузан О. Економіка всього. Київ: Laurus, 2017. С. 144.

4. Стойко О. Трансформація політичних інститутів у сучасних перехідних суспільствах: монографія. Київ: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2016. С. 175-176.

5. Норт Д., Волліс Дж., Вайнґест Б. Насильство та суспільні порядки. Основні чинники, які вплинули на хід історії; пер. з англ. Тарас Цимбал. Київ: Наш формат, 2017. С 35.

6. Норт Д. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки. Київ: Основи, 2000. С. 11.

7. Конституція України. Київ: Парламентське видавництво, 1996. С.112.

8.Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» від 21.02.2014 р. № 742-VII. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/742-18. (дата звернення:

29.08.2021) .

9.Закон України «Про Кабінет Міністрів України» № 514-V від 21 грудня 2006 р. URL. http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=514-16&p=1227636020835019(дата звернення:

29.08.2021) .

10. Рябчук М. Незалежна, але совєтська? URL: https://novapolshcha.pl/article/nezalezhna- ale-sovyetska/?fbclid=IwAR1trIUMHWYTaGQ6M3BVDycV4JF2EZEbaPQkk_YZ2KKEoPFbD5pkr4P3RDE(дата звернення: 29.09.2021)

11. Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець, Ю. Шаповал та ін. Київ: Парламентське видавництво, 2011. С. 512.

12. Кармазіна М. Тридцять років української багатопартійності (кінець 1990 - початок 2020 рр.). Київ: ІПіЕнД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2020. С. 6.

13. Оцінка громадянами ситуації в країні, рівень довіри до соціальних інститутів та політиків, електоральні орієнтації громадян (жовтень-листопад 2020р.). URL. https://razumkov.org.ua/napriamky/sotsiologichni-doslidzhennia/otsinka-gromadianamy-sytuatsii- v-kraini-riven-doviry-do-sotsialnykh-instytutiv-ta-politykiv-elektoralni-oriientatsii-gromadian- zhovten-lystopad-2020r(дата звернення: 01.09.2021).

References

1. Pirozhkov S., Bozhok E., Khamitov N. (2021). Natsionalna stiykist (rezylyyentnist) krayiny: strategiya i taktyka vyperedzhennya gibrydnyh zahroz [National stability (resilience) of the country: strategy and tactics of anticipating hybrid threats]. Bulletin of the National Academy of Sciences of Ukraine, 8, pp. 75.

2. Acemoglu D., Robinson J. (2017). Chomu natsii zanepadayut [Why nations fail]. Kyiv, Nash Format, 440 p.

3. Auzan O. (2017). Ekonomika vsyogo [The economy of everything]. Kyiv, Laurus, 144 p.

4.Stoyko O. (2016). Transformatsiya polityshnyh instytutiv u suchasnyh perehidnyh

suspilstvah: monografiya [Transformation of political institutions in modern transitional societies: monograph]. Kyiv, Institute of State and Law named after V. M. Koretsky National Academy of Sciences of Ukraine, 175-176 pp.

5. North D., Wallis J., Weingast B. (2017). Nasylstvo ta suspilni poryadky. Osnovni chynnyky, yaki vplynuly na hid istoriyi [Violence and Social Orders: A Conceptual Framework for Interpreting Recorded Human History]. Kyiv, Nash Format, 352 p.

6. North D. (2000) Instytutsiyi, instytutsiyna zmina ta funktsionuvannya ekonomiky [Institutions, Institutional Change and Economic Performance]. Kyiv, Osnovy. 198 p.

7. Konstytutsiya Ukrainy [The Constitution of Ukraine]. (1996). Kyiv, Parlamentske Vydavnytstvo, 112 p.

8. Zakon Ukrainy «Pro vidnovlennya diyi okremyh polozhen Konstytutsiyi Ukrainy» vid

21.02.2014 р. № 742-VII. [The Law of Ukraine "On Restoration of Certain Provisions of the Constitution of Ukraine" dated 21.02.2014 р. № 742-VII]. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/742-18. (date of access: 29.08.2021).

9. Zakon Ukrainy «Pro Kabinet Ministrov Ukrainy» № 514-V vid 21 grudnya 2006 r. [Law of Ukraine "On the Cabinet of Ministers of Ukraine" № 514-V dated December 21, 2006]. URL. http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=514-16&p=1227636020835019 (date of access:

29.08.2021) .

10. Ryabchuk M. (2021). Nezalezhna ale sovyetska? [Independent but Soviet?]. URL: https://novapolshcha.pl/article/nezalezhna-ale-

sovyetska/?fbclid=IwAR1trIUMHWYTaGQ6M3BVDycV4JF2EZEbaPQkk_YZ2KKEoPFbD5pkr 4P3RDE (date of access: 29.09.2021)

11. Politychna entsyklopediya. Redkol.: Yu. Levenets, Yu. Shapoval ta in. [Political encyclopedia. Ed.: Yu. Levenets, Yu. Shapoval and others]. (2011). Kyiv, Perlamentske Vydavnytstvo. 512 p.

12. Karmazina M. (2020). Trydtsyat rokiv ukrayinskoyi bagatopartiynosti (kinets 1990 - pochatok 2020) [Thirty years of Ukrainian multipartyism (end of 1990 - beginning of 2020)]. Kyiv, IPi&D named after I. F. Kuras NAS of Ukraine, 6 p.

13.Otsinka gromadyanamy sytuatsiyi v krayini, riven doviry do sotsialnyh instytutiv ta politykiv, elektoralni orientatsiyi gromadyan (zhovten-lystopad 2020 r.) [Citizens' assessment of the situation in the country, level of trust in social institutions and politicians, electoral orientations of citizens (October-November 2020)]. URL. https://razumkov.org.ua/napriamky/sotsiologichni- doslidzhennia/otsinka-gromadianamy-sytuatsii-v-kraini-riven-doviry-do-sotsialnykh-instytutiv- ta-politykiv-elektoralni-oriientatsii-gromadian-zhovten-lystopad-2020r (date of access: 01.09.2021).

Размещено на Allbest.ru