Європейський інтеграційний процес в контексті глобалізації

У статті здійснено аналіз декількох фундаментальних підходів щодо наукового визначення терміну «глобалізація», зокрема комплексного, який розглядає цей феномен у політичному та інформаційному контекстах. Наголошено на реалізації під час розгортання глобалізації процесів регіоналізації, фрагмеграції, локалізації та глокалізації. Встановлено, що першим геополітичним контекстом самовизначення будь- якої країни є нова глобальна регіоналізація. Зазначається, що в об'єднаній Європі регіональні процеси - невід 'ємна складова загальноєвропейського зростання.

Акцентовано увагу на необхідності вироблення нової європейської інтеграційної стратегії, яка враховуватиме зміни глобального світового характеру, даючи можливість вирішувати прагматичні питання, пов 'язані з пошуком компромісу між двома взаємозалежними завданнями - подальшим розширенням Європейського Союзу та поглибленням внутрішніх інтеграційних процесів.

Ключові слова: глобалізація, інтеграція, регіоналізація, наднаціональна політична система, євроцентризм.

I. Onishchenko

THE EUROPEAN INTEGRATION PROCESS IN THE CONTEXT OF GLOBALIZATION

The era of Globalizing communications, global decisions, global leadership, which puts forward absolutely different requirements for effective functioning of the States is considered in the this article. It is noted that experiencing fundamental and dynamic economic and political changes, political structures, state institutions, and management systems need to be rethought, and the social processes have to gain high-quality superior handling. The humanity in the globalized world has faced the problem of managing global economic development. The challenges and dangers arising in the same region may suddenly appear in other parts of the world. Differences between internal and external means of ensuring economic national interests and economic security are disappearing. There is a need to solve the most important task-the implementation of management on a new scale: the wider-on the whole space of the planet and inland-at all levels of the organization from local to world. The article analyzes several fundamental approaches to the scientific definition of the term "globalization", in particular economic, which considers this phenomenon in the political and information contexts. It is emphasized in the process of deploying globalization of regionalization, remedation, localization and glocalizations. It is established that the first geopolitical context of selfdetermination of any country is a new global regionalization. It is noted that in the united Europe, regional processes are an integral component of the European growth. The gradual regionalization aimed at reducing regional disparities within the European Union and convergence of the levels and the pace of European regions is not an alternative to globalization. The economic strength of the regions of Europe is the key to effective economic integration.

It is focused on the need to develop a new European integration strategy that will take into account changes in global world nature, giving an opportunity to solve pragmatic issues related to finding a compromise between two interrelated Objectives - further expansion of the European Union and deepening of internal integration processes.

Keywords: globalization, integration, regionalization, supranational political system, Euro-centralism.

Епоха глобалізаційних комунікацій, глобальних рішень, глобального лідерства висуває зовсім інші вимоги для ефективного функціонування держав. європейська інтеграційна стратегія політичний

Переживаючи фундаментальні та динамічні економічні та політичні зміни, політичні структури, державні інститути, системи управління потребують переосмислення, а суспільні процеси мають набути якісно вищого рівня керованості. Людство у глобалізованому світі постало перед проблемою управління глобальним економічним розвитком. Виклики та небезпеки, які виникають в одному регіоні, можуть раптом виявитися в інших частинах планети. Зникають відмінності між внутрішніми і зовнішніми засобами забезпечення економічних національних інтересів та економічної безпеки. Виникає потреба розв'язання найважливішої задачі - здійснення управління у нових масштабах: уширшки - на всьому просторі планети та углиб - на всіх рівнях організації від локального до всесвітнього.

Використовуючи теорію систем, можемо уявити світову спільноту як багатошарову над-систему, що складається з безлічі взаємозв'язаних, взаємозалежних та одночасно співпрацюючих і конфліктуючих між собою підсистем - національних держав, міжнародних, міждержавних та недержавних організацій, транснаціональних корпорацій. Для міжнародно-політичної системи, як і більшості інших відкритих систем, характерне органічне поєднання протилежностей, що доповнюють одна одну. Як наголошує К. Гаджиєв, це статика і динаміка, стійкість і нестійкість, визначеність і невизначеність, одноманітність і різноманітність, симетрія і асиметрія, лінійність і нелінійність, передбачуваність і непередбачуваність. При такому розумінні світового порядку не можна розглядати як раз і назавжди сталу, завершену систему, бо у такій системі початок становлення, динаміка переважає над усталеністю. В ній принципи самоорганізації домінують над принципами організації, що розуміється як діяльність зовнішніх агентів по впорядкуванню, структуризації і управлінню системами [1].

Для забезпечення управління новим суспільством необхідно, щоб форми та засоби такого типу управління були адекватними динаміці самим процесам самоорганізації. Р Кіссінджер, визнаний класик політичного реалізму, наголошував на тому, що ніколи раніше новий світовий порядок не створювався на базі таких багатоманітних уявлень, в такому глобальному масштабі та не існувало порядку, який поєднував би в собі атрибути історичних систем рівноваги сил із загальносвітовим демократичним мисленням, а також сучасною технологією, що стрімко розвивається [4, с. 103-107].

Кардинальна трансформація міжнародних відносин суттєво розширює можливості міждержавного співробітництва. Глобальна конкуренція, яка набуває цивілізаційного виміру, виявляється у конкуренції між різними ціннісними орієнтирами та моделями розвитку в межах універсальних принципів демократії. Актуальним стає завдання формування міжнародним співтовариством загального бачення сучасної політики, в якій необхідно разом вирішувати проблеми, що постали перед людством.

Глобалізація - складний комплекс транскордонних взаємодій між фізичними особами, підприємствами, інститутами та ринками, який проявляється у розширенні потоків товарів, технологій та фінансових коштів, у неухильному зростанні та посиленні впливу міжнародних інститутів громадянського суспільства, у глобальній діяльності транснаціональних корпорацій, у суттєвому розширенні масштабів транскордонних комунікаційних та інформаційних обмінів, перш за все через інтернет, у транскордонному переносі захворювань та екологічних наслідків та у все більшій взаємопов'язаності типів злочинної діяльності. Таке визначення подав у своїй доповіді Генеральний секретар ООН Кофі Анен ще у 1999 році [3].

У науковій літературі термін «глобалізація» з'явився у статті американського дослідника Теодора Левітта «Глобалізація ринків» ще у 1983 році, коли він застосував його для позначення феномену злиття ринків окремих продуктів, що їх виробляють великі багатонаціональні корпорації [11, с. 95]. Значна кількість визначень поняття «глобалізація» пояснюється величезним науковим інтересом та важливим практичним значенням цього багатомірного процесу. У науковій літературі поряд з терміном «глобалізація» застосовують поняття «глобальні проблеми», «глобалізм», «глобалістика», «глобальність».

Оскільки глобалізаційний процес охоплює всі сфери життя людства, поєднує об'єктивні та суб'єктивні складові, його вивченням займаються вчені різних галузей знань - філософи, економісти, політологи, соціологи, культурологи тощо. У роботах І. Алєксєєнко, Т Андрущенка, О. Білоруса, С.Вовканича, У Бека, В. Іноземцева, М. Косолапова, Д. Метоуза, Й. Рендерса, В. Беренса, О. Неклесси, В. Співака, А. Уткіна, М. Чешкова та ін. усвідомлено природу глобалізації, розглянуто глобальні трансформації як складні нелінійні процеси взаємодії країн та цивілізацій.

У дослідженні зазначеної проблеми виділяють принаймні чотири школи глобалізації - класичної, гіперглобалізму, скептицизму та трансформізму.

Класична школа визначає глобалізацію як двоєдиний процес перетворення загального в окреме і перетворення окремого у загальне, вона аналізує світовий розвиток за допомогою особливої економічної історії. До цієї школи відносимо дослідників - І. Валлерстайна, С. Хантінгтона, Д. Хелда, Р Робертсона.

Гіперглобалісти впевнені, що глобалізація - якісно нова доба розвитку людства, яка підпорядкована функціонуванню планетарної мегасистеми, і перш за все, функціонуванню світового ринку. Наголошується, що глобалізація - новий світовий порядок. Вони ставлять під питання повноваження і легітимність національної держави. На їх переконання національні уряди втрачають здатність контролювати внутрішньодержавні процеси, в тому числі й економічні [12, с. 132].

Скептики вважають глобалізацію міфом, а відповідні процеси, що мають глибоке історичне коріння, є розгортанням давніх тенденцій, які накладаються на розвиток окремих націй-держав, а не визначають останні. Вони стверджують, що глобалізація - лише посилення взаємодії між національними економіками. Держави ж є головними діючими особами цього процесу та продовжують грати головну роль на міжнародній арені.

Трансформісти - Е. Гідденс, У Бех та ін. вважають глобалізацію процесом переходу до транснаціональних форм життя, до «всесвітньості».

Політологи послуговуються декількома фундаментальними підходами щодо наукового визначення терміну «глобалізація». Культурологічним, який трактує глобалізацію у широкому цивілізаційному аспекті, економічним, який розглядає цей феномен крізь призму розвитку світових ринків товарів, капіталу, праці, послуг, комплексним, котрий вивчає глобалізацію у політичному та інформаційному контекстах та екологічним, що пов'язує глобалізацію напряму із станом екологічної ситуації [2, с. 127].

За допомогою економічного підходу можна моделювати та прогнозувати майбутній розвиток, дослідити проблеми глобального управління. Саме в рамках цього підходу розробляються та впроваджуються національні стратегії сталого розвитку. Економічний дискурс робить акцент на глобальній економіці.

Глобалізація, по-суті, є проявом світової загальної цивілізаційної кризи системи, що складалася протягом десяти тисяч років. Політологи називають це явище кризою цивілізаційної парадигми, акцентуючи на тому, що сучасна світова система це нова структура, в якій суверенні держави діють у міждержавній системі і водночас обмежені нею. ХХІ століття демонструє більш, ніж коли-небудь перерозподіл зон впливу та виникнення нової системи зовнішньополітичних координат, яка потребує створення нових геополітичних та геоекономічних комбінацій [7, с. 39].

Сучасні вчені відзначають наступні основні параметри глобалізації: розширення у просторі, стабільність у часі, щільність транснаціональних мереж зв'язку та відносин, які радикально змінюють не лише світову, а й внутрішньодержавну політику. Дослідники вказують на глобальні ризики і загрози нового глобалізованого суспільства. А ризик передбачає рішення, які мають непередбачені наслідки наших дій перетворити на передбачені і контрольовані.

Під час розгортання глобалізації реалізуються одночасно декілька сценаріїв в різних частинах світу - поряд із нею відбувається паралельно процес фрагмеграції (термін Дж. Розенау), локалізації та глокалізації (термін запропонував керівник корпорації «Соні» Акіто Моріта, а у науковий обіг у 1980-х роках його ввів британський соціолог Р. Робертсон, використовуючи дефініцію «глокалізація» на позначення взаємодії глобального і локального).

Якщо локалізація означає здійснення політики культурної ізоляції шляхом домінування в економіці традиційних способів ведення господарства, то глокалізація поєднує процеси модернізації локальних структур із досягненнями глобальної мультикультурної цивілізації, яка формується. Крім того, глокалізація привертає увагу до того, що нова глобальна діяльність з її надшвидкими економічними та комунікаційними взаємодіями не зумовлює універсалізації підходів до розв'язання певних проблем, а, навпаки, загострюючи саме політичні проблеми, стимулює увагу до локального контексту політики [6, с. 73].

Першим геополітичним контекстом самовизначення будь-якої країни є нова глобальна регіоналізація. Зокрема, в об'єднаній Європі регіональні процеси - невід'ємна складова загальноєвропейського зростання. Поступова регіоналізація, спрямована на зниження регіональних диспропорцій в межах Європейського Союзу та зближення рівнів (а головне темпів) розвитку європейських регіонів не є альтернативою глобалізації. Економічна міцність регіонів Європи є запорукою ефективної економічної інтеграції.

Зміна архітектоніки інтеграційного простору вимагає від країн розширення та утримання простору власного самовизначення. Подальша європейська інтеграція змушує держави з різними формами державного устрою, вписуючись до багаторівневої структури ЄС, виробляти нові підходи до власної політики регіонального розвитку. Парадигма регіональної політики в Європі на сьогодні розуміється як спільна європейська регіональна політика, проте продовжує використовуватися термін «державна регіональна політика».

Разом з тим необхідно наголосити, що сучасний регіональний розвиток в рамках ЄС пов'язаний з перебігом процесів децентралізації. Дослідники наголошують на відцентрових тенденціях в політиці багатьох європейських країн - Німеччині, Франції, Італії, Бельгії. Стрімке розширення єврозони на країни з різним рівнем розвитку економіки і соціальної політики призвело до певної нестабільності Європейського Союзу в цілому. Єдину Європу створювали, щоб подолати роздробленість континенту, проте отримали нові проблеми. Наприклад, на думку багатьох експертів, запровадження єдиної європейської валюти було фактично перемогою політики над економікою [12, с. 44]. Складність існування валютного союзу полягає не стільки у порушені державами бюджетної дисципліни, скільки у надзвичайно великій різниці у рівні економічного розвитку країн. Крім того, національний економічний егоїзм помножений на невпинне розширення європейської бюрократії, призводить до структурної слабкості процесу прийняття рішень.

Й. Фішер - авторитетний європейський політик, міністр закордонних справ та віце- канцлер Німеччини у 1998-2005 роках, наголошує, що європейські проблеми в період глобалізації полягають не в тому, що відбулося, а в тому, чого не сталося - не був створений єдиний європейський уряд. Отже, єдина валюта є, а повноваження, необхідні для її повноцінного існування, залишилися у національних урядів. А, як відомо, принципи завжди потребують опори на владні повноваження, інакше вони не витримують зіткнення з реальністю [9].

Ідеї Й. Фішера щодо багатошвидкісної Європи, коли держава - учасник самостійно визначає ступінь інтеграції, поки що не знаходить у європейському політикумі широкої підтримки. На нашу думку, в Європейському Союзі ще досі не склався єдиний міцний наднаціональний центр, відсутня власна чітка виконавча ієрархія. Незважаючи на оформлення багаторівневої системи управління, саме національний рівень зберігає ключове значення. Дуалізм, коли одні політики вважають прийнятним зростаючу здатність інститутів Європейського Союзу до прийняття наднаціональних рішень, а інші - дозволяють державам-членам повною мірою контролювати інституціональний розвиток інтеграції, фактично гальмує процес прийняття європейських рішень.

Найбільш впливовим інститутом в ЄС є міжурядова рада - фактично головний законодавчий орган Європейського Союзу, у якому на регулярній основі працюють представники виконавчої влади держав-членів. А оскільки голосування у Раді відбувається за принципом кваліфікованої більшості, неможливо точно визначити, хто конкретно несе відповідальність за прийняття рішення. Комісія, яка разом із Радою фактично виконує повноваження квазіуряду, - орган скоріше технічний, ніж політичний.

В певному сенсі Європейський парламент також поділяє відповідальність Ради. Ті питання, котрі Рада вирішує кваліфікаційною більшістю, за Маастріхтскими документами необхідно погоджувати з Парламентом. Влада Європарламенту у законодавчій сфері певним чином обмежена. Система управління, хоча доволі бюрократична, проте децентралізована.

У наднаціональній політичній системі функціонує управління без уряду. Політичні експерти наголошують, що Європа потребує уряду, який складається з голів держав і Європейської палати, що включає лідерів національних парламентів, котра може виступати консультативним органом із збереженням компетенцій національних парламентів. У подальшому необхідно підписати міжурядову угоду, за якою Європейська палата може стати реальним органом парламентського контролю та прийняття рішень, що буде складатися із делегованих членів національних парламентів.

Необхідно наголосити, що представники виконавчої влади держав - членів ЄС відіграють помітну роль у визначені змісту основних договорів та найбільш важливих законодавчих актів. На практиці існує певна монополія провідних держав в інституціональній галузі. Разом з цим, експерти зазначають, якщо у сфері складання текстів договорів процес прийняття рішень фактично монополізований, то роль національних держав, їх урядів знижена у прийнятті конкретних рішень в галузях економічної діяльності, оскільки їх контролюють на наднаціональному та субнаціональному рівнях. Різниця у підходах в європейських країнах все ж говорить про рівень бажань та готовності політичного керівництва країн до компромісів.

В Європі все ще у сфері податково-бюджетної політики перед країнами стоїть складне завдання пошуку балансу між необхідністю бюджетної підтримки сукупного попиту у короткостроковій перспективі та забезпеченню стійкості бюджетної сфери у довгостроковій перспективі [8]. Сучасна глобалізована економіка потребує встановлення правил, за якими повинні бути збалансовані річні бюджети країн єврозони.

Досягнення згоди на політичному рівні все ж не вирішує технічних та юридичних проблем у забезпеченні виконання збалансованого бюджету. Навіть в окремій країні важко виконати ці вимоги, що вже можна казати про десятки країн, ще й з різними темпами та рівнями розвитку економіки. Практика довела небажання урядів так строго обмежувати себе, а введення санкцій може у свою чергу викликати хвилю народних протестів по всій Європі.

Держави ЄС іноді мають діаметрально протилежні погляди не лише не те, що вони можуть отримати від скоординованих дій у проведенні економічної політики у межах зони євро, а й на саму економічну доцільність реформ.

Певним позитивним ефектом можна вважати появу у Європі нових методів управління, котрі відрізняються від звичайної практики застосування європейського законодавства у формі регламентів та директив, які мають бути обов'язково виконані державами-членами. Наприклад, запровадження відкритого методу координації, який було введено в межах політики зайнятості та Люксембургського процесу, що передбачає довільну орієнтацію урядів держав-членів ЄС на практики господарського регулювання, які були визнані найбільш успішними декількома країнами одразу. Вчені-міжнародники акцентують - коли не працює примусова гармонізація національних правил у господарський сфері, а необхідно підтримати соціальний мир, тоді цей метод координації виявляється ефективним [10, с. 192].

Європі необхідно виробити нову інтеграційну стратегію, що враховуватиме зміни глобального світового характеру, даючи можливість вирішувати прагматичні питання, пов'язані з пошуком компромісу між двома взаємозалежними завданнями - подальшим розширенням Європейського Союзу та поглибленням внутрішніх інтеграційних процесів.

Європейський Союз - об'єднання європейських держав із своєрідним інституційно-політичним устроєм, один з ключових елементів архітектури європейської економіки, ядро системи європейських стандартів. Основним інструментом реалізації економічної інтеграції є спільна політика - низка рішень та правил, заходів та кодексів, ухвалених інститутами ЄС, яку запроваджують усі держави-члени, а її реалізацію та контроль здійснюють інститути Євросоюзу. Тим самим члени ЄС погоджуються делегувати частину своїх національних повноважень наднаціональним інституціям. Спільні політики відрізняють багатонаціональну інтеграцію від міждержавного співробітництва.

Можна виокремити принаймні чотири типи спільних політик - базові, вторинні, горизонтальні та секторальні. Базові політики є рамковими спільними політиками, цілі яких, інструменти та механізми реалізації регламентуються безпосередньо установчими договорами. Вторинні спільні політики запроваджують інститути ЄС у межах своїх повноважень згідно з процедурою ухвалення рішень в ЄС. Як базові, так і вторинні спільні політики можна класіфікувати за зменшенням важливості, залежно від тих галузей, на які вони поширюються. Такими важливими спільними політиками є економічна та фінансова політика, реалізація митного союзу, спільна торговельна політика тощо. Горизонтальні спільні політики охоплюють загальні соціально- економічні засади в державах-членах (спільна політика у галузі конкуренції). Спільні секторальні політики стосуються окремих галузей економіки (промисловість, енергетика, транспорт). Розвиток економіки європейських країн в умовах глобалізації стикається з викликами та труднощами. Маленькі країни пристосовуючись до глобального світу, пускають глобалізацію до себе, а великі потужні - входять у простір глобалізації за рахунок колоніальної експансії.

Таким чином відбувається будівництво метасистеми, яка може забезпечити таке пристосування. Головною ознакою сучасної політики стає неможливість прийняття будь- яких політичних рішень без урахування «глобального фактору».

Нова політична архітектура світу змушена спиратися на дедалі більшу уніфікацію політичного устрою держав. Глобальні політичні зв'язки напряму впливають на державний устрій. Суверенні права й обов'язки національних держав відтепер переходять до інших акторів - міжнародних органів, міждержавних об'єднань, транснаціональних корпорацій та ін., що з одного боку веде до скорочення прав національних держав, а з іншого - посилює їх роль у міжнародній політичній площині.

В сучасних політико-економічних реаліях відсутності єдиного світового правового та політичного простору, економічно міцні держави порушують принципи рівного партнерства та співпраці, що веде до ускладнення міжнародних відносин. Функціональна єдність політики, держави та влади під впливом глобалізації, зазнаючи дедалі більшої уніфікації на основі ідеології євроцентризму, одночасно веде до зростання значення принципів нестандартності, гібрідності та розмаїття в політичному бутті сучасного світу.

Під впливом глобалізації європейська політика стає більш індивідуалізованою, бо глобалізація робить її варіативною, невпорядкованою та певним чином непередбачуваною. Глобалізаційні виклики не лише змінюють сутність європейської політики, вони вимагають нагального переосмислення її функцій з метою запобігання політичній нестабільності та радикалізації соціальних відносин на континенті.