Політика як дискурс

Размещено на http://allbest.ru

ПОЛІТИКА ЯК ДИСКУРС

Інтерес до вивчення політичного дискурсу виявляють представники різних професій і різних наукових дисциплін. Однак, спостерігаючи за подіями, які відбуваються в українському політичному просторі, в якому діє система механізмів та технологій політичного спілкування, які здійснюють вплив на політичну реальність України, не можна не вивчати та не аналізувати ці процеси, щоб запобігти можливим спробам маніпуляцій суспільною свідомістю під час здійснення політичної комунікації. Основи теорії політичного дискурсу були закладені представниками кембріджської та оксфордської філософських шкіл у 50-ті рр. ХХ ст., які здійснили аналіз лінгвістичного контексту суспільної думки. Серед класичних робіт з даної проблематики можна назвати праці Т.А. ванДейка, Р.Барта, М.Фуко, Ю.Хабермаса, а також дослідження вітчизняних авторів: М.В.Ільїна, Є.І.Шейгала, О.М.Баранова, Г.Г.Почепцова. На жаль, в управлінській науці досі не вирішене питання систематизації цього досвіду, виявлення позитивних і негативних впливів на перебіг державно-владних процесів в Україні.

Надмір держави в усіх сферах життя, тобто підміна публічної сфери інституційно організованою дією на основі різних типів примусу знаходить своє відображення на різних рівнях. Проте неможливість тотального контролю, що ним характеризувався старий режим, дає можливість стихійного утворення дискурсивних практик кримінального характеру: «Домовляються» зовсім на інших засадах, коли дискурс формується на конвенційних засадах кримінального світу та традиційних, доцивілізованих суспільств.

З цього погляду відбувається і самоструктурація дискурсивних практик, що представлені засобами масової комунікації. Традиційно засоби масової комунікації (газети, радіо, телебачення) у демократичному суспільстві являють собою корелят громадянського суспільства. Масова інформація легко ідентифікується з тими чи тими його секторами. Натомість у випадку з посткомуністичними країнами ми маємо справу із своєрідною герметичною конвенційністю, яка відбиває особливі зони «непрозорості», що утворилися у суспільстві. Саме тому мова газет, стереотипи та кліше, що стали ходовими у так званий перехідний період, являють собою найбільш виразні артикуляції неструктурованого (негромадянського) посткомуністичного суспільства з його дивними аґломераціями. Привертає до себе увагу стихія латентної аґресії та захоплення метафорами у політичних текстах. Агресія вказує саме на пріоритет примусу та залякування, цієї спадщини тоталітарної держави, тим часом як метафоризм вказує на безвідповідальність та «недискурсивність» громадянського діалогу. Метафора зачіпає механізми підсвідомого, що діє в екстралінґвістичному просторі та викликає афекти, які підмінюють собою нормальну дискурсивну практику.

Незаперечний і той факт, що мова є не просто частиною нашого життя, нашого існування, вона є першоосновою взаємодії людей у ??суспільстві. Словом, людина та мова його спілкування є поняття невіддільні один від одного. І якщо якісь процеси, які у суспільстві, впливають життя людей, всі вони неодмінно позначаються і рівні їх лексики. Зазвичай політичні та соціальні процеси відбиваються на лексиці у тому плані, що відбувається або запозичення слів з інших мов, або часте вживання спеціального вокабуляра, що відбиває суспільно-політичні трансформації. І в тому, і в іншому випадку може спостерігатися як підвищення рівня лексики, так і його зниження, що у свою чергу пов'язано зі змінами культурними, що є наслідком соціально-політичних процесів. Прикладом всього вищевикладеного можуть бути яскраві зміни, що відбувалися в структурі лексики межі XX-XXI століть. З падінням СРСР, перетворенням України на нову країну змінилася і лексика її громадян. По-перше, із вживання стали поступово виходити слова, пов'язані з колишнім Союзом та його різними епохами, по-друге небувалу популярність стали набувати слова та висловлювання англійською мовою, широко вживані в молодіжних колах, ну і нарешті, своє поширення набула жаргона лексика, пов'язана з відомими «хвацькими» 90-ми. Таким чином, різного роду соціально-економічні та політичні процеси дійсно насамперед позначаються на лексичній структурі мови, що виявляється або у зниженні її рівня, або у підвищенні. Саме лексика, будучи, мабуть, найбільш сприйнятливою частиною мовної системи, відчуває у собі вплив суспільних змін. Збагачуючись чи бідніше у своїй, мовна система не зупиняється у розвитку, трансформуючись знову й знову під впливом найважливіших подій у суспільстві.

Парадоксальним чином преса, засоби масової інформації, що утворюють ніби інфраструктуру публічної сфери і, отже, поле дискурсивних практик, перетворюються у свою протилежність. Замість профілактики конфліктів шляхом розміщення людей у полі тотальної проглядуваності за допомогою суспільної думки вони примножують та консервують невиразне мовлення поряд із множенням всіляких стереотипів та вузькопартійних жарґонів. Тут фактично дається взнаки маніпулятивна природа публічного слова, що є характерною для тоталітарних режимів. Політичні рішення та економічні дії перетворювалися у засоби пропаґанди. У посткомуністичну добу виникає феномен симуляції демократичного керівництва: не маючи прямого відношення до важелів влади, індивид разом з тим несе повну відповідальність за ефективність функціонування держави. Повсюдною стає практика «подвійної моралі» - цієї характерної особливості радянської свідомості та комплексу «внутрішньої цензури» як її складового елемента.

Таким чином, важко говорити про політичний дискурс як такий, коли йдеться про так званий перехідний період. Шлях до дискурсивної демократії як джерела леґітимності інститутів сучасного цивілізованого суспільства ускладнюється ще й тим, що соціальний діалог у посткомуністичних країнах значною мірою спотворений традиціями тоталітарного періоду. Саме тому погляд на дискурс як на медіум, за допомогою якого сполучаються індивідуальне та колективне, «не працює» в умовах, що склалися після краху комуністичної ідеології. Інтереси, потреби та мрії посткомуністичної «людини дивної» практично не піддаються розумінню і виразному тлумаченню у процесі дискурсивних практик. Їх смислове наповнення здійснюється у площині неполітичної реальності.

політичний дискурс спілкування маніпуляція свідомість

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Гарань В. Убити дракона. З історії Руху та нових партій України. Київ: Либідь, 1993. 356 с.

2. Гарбадин А. Дискурс. Політологія: навчальний енциклопедичний словник довідник для студентів ВНЗ І-ІV рівнів акредитації / За наук. ред. д-ра політ. н. Н. М. Хоми [В. М. Денисенко, О. М. Сорба, Л. Я. Угрин та ін.]. Львів: «Новий Світ - 2000», 2014. С. 166-167.

3. Гонюкова Л. Політичні партії як інститут державної політики та управління: теоретико-методологічний аналіз: монографія. Київ: НАДУ, 2009. 392 с.

4. Дейк T. Язык. Познание. Коммуникация. М., 1989. C. 121-127.

5. Здіорук С., Бичек В. Проблеми функціонування політичних партій України в системі владних відносин. Київ: НІСД, 2001.142 с.

6. Кулик В., Нагорна Л., Постригань Г. Дискурс політичний. Дискурс-аналіз. Дискусія політична. Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. К.: Парламентське видавництво, 2012. С. 218-219.

Размещено на Allbest.ru