Організація Об’єднаних Націй в умовах сучасної кризи світового порядку (до 75-річчя створення ООН)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Організація Об'єднаних Націй в умовах сучасної кризи світового порядку (до 75-річчя створення ООН)

Степан Віднянський

доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, завідувач відділу історії міжнародних відносин і зовнішньої політики України, Інститут історії України НАН України (Київ, Україна)

Андрій Мартинов

доктор історичних наук, професор, провідний науковий співробітник, відділ історії міжнародних відносин і зовнішньої політики України, Інститут історії України НАН України (Київ, Україна),

Анотація

У 1945 р. було створено Організацію Об'єднаних Націй - визнаний стабілізуючий чин ник світового співтовариства, що стало одним із важливих наслідків завершення Другої світової війни. 75-річна історія діяльності ООН є прикладом вирішення складних міжнародних супереч ностей. Організація пережила класичну «холодну війну», хоча у цей час мала незначну ефектив ність діяльності. Робота ООН активізувалась після розпаду СРСР у короткий проміжок існування однополярного світу з домінуванням США. Але сучасна криза системи міжнародних відносин знову загострила проблему налагодження міжнародно-правових, політично-організаційних і ментальних основ формування нового постмодерного укладу. Мета дослідження полягає у висвіт ленні тенденцій поглиблення кризи Організації Об'єднаних Націй в умовах ґлобальної «гібридної війни» за перерозподіл ресурсів, влади й багатства між різними центрами багатополярної світу. Методологія спирається на критичний історичний аналіз діяльності ґлобальної міжнародної ін ституції ООН, принципи історизму, системності. Наукова новизна полягає у виявленні ключо вих суперечностей формування постмодерної системи міжнародних відносин фактично за умов ґлобальної «гібридної війни». Розмиваються локально-цивілізаційні, соціально-економічні, ментальні характеристики однополярного світу. Утім ООН залишається важливим дипломатич ним майданчиком взаємодії різних світових потуг. Це дає підстави апелювати до норм міжна родного права у процесі розв'язання міждержавних конфліктів. Висновки. Постмодерна система міжнародних відносин є форматом складної взаємодії п'ятьох «світів»: Євроатлантичної ареалу, Китаю, держав, що розвиваються, послаблених ґлобальною конкуренцією і країн, які втрачають суб'єктність. Ліберальна ґлобалізація доповнюється ґлокалізацією. США й КНР конфліктують як головні полюси сили нової багатополярної системи міжнародних відносин. Вашинґтон обрав стратегію тривалого стримування Китаю. Пекін удається до асиметричної стратегії впливу на США. Це протистояння намагається використати Російська Федерація. Збереження та посилення впливу Організації Об'єднаних Націй на світову політику необхідне для запобігання силових ва ріантів прискорення формування багатополярної системи міжнародних відносин та адекватного реагування на інші нові виклики й загрози, які становлять небезпеку для всього людства.

Ключові слова: Організація Об'єднаних Націй, Ліґа Націй, «холодна війна», багатополярна постмо дерна система міжнародних відносин, ґлобальна «гібридна війна», Китай, Росія, США, Україна.

Stepan Vidnianskyi

Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Professor, Corresponding Member of NAS of Ukraine, Head of the Department of History of International Relation and

Foreign PoLicy of Ukraine, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine), гібридна війна міжнародний багатополярний

Andrii Martynov

Doctor of HistoricaL Sciences (Dr. Hab. in History), Professor, Leading Research Fellow, Department of History of InternationaL ReLation and Foreign PoLicy of Ukraine, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine),

United Nations in the Current Crisis of the World Order

(To the 75th Anniversary of the UN)

Abstract. The history of the United Nations is an example of resolving complex international conflicts. UN survives classic Cold War. After the collapse of USSR, the work of the UN intensified. The crisis of the unipolar system of international relations has again exacerbated the problem of establishing international legal, political, organizational and mental foundations for the formation of a new postmodern system of international relations. The purpose of the study is to highlight trends in the deepening crisis of the United Nations in the context of the global hybrid war for the redistribution of resources, power and wealth between the various centers of the multipolar world. The research methodology is based on a critical historical analysis of the global international UN institution, the principles of historicism, systematization. The scientific novelty is to identify the key contradictions in the formation of a postmodern system of international relations in fact in the context of a global hybrid war. The local-civilization, socio-economic, and mental characteristics of the unipolar system of international relations are eroding. Conclusions. The postmodern system of international relations is a format of complex interaction of five worlds: the countries of the Euro- Atlantic area, China, developing countries, weakened by global competition, countries that are losing subjectivity. Liberal globalization is complemented by glocalization. The United States and China are in conflict as the main poles of power in the new multipolar system of international relations. Washington has chosen a strategy of long-term containment of China. Beijing is resorting to an asymmetric strategy of influencing the United States. The preservation of the UN is necessary to prevent the use of force to accelerate the formation of a multipolar system of international relations.

Keywords: United Nations, League of Nations, Cold War, multipolar postmodern system of international relations, global hybrid war, China, Russia, USA, Ukraine.

Історія міжнародних відносин засвідчує, що принаймні від часів Вестфальського мирного договору 1648 р. в Європі існувала багатополярна система міжнародних відносин. «Концерт» великих держав було встановлено за результатами наполеонів ських війн на Віденському конґресі 1815 р. Можна вважати, що своєрідна багато полярна система існувала й напередодні Першої світової війни 1914--1918 рр. Утім за її підсумками ґлобальна система міжнародних відносин радикально змінилася, у ній починали домінувати Сполучені Штати Америки. Однак самоізоляція США від Ліґи Націй до початку Другої світової вповільнила процес встановлення «аме риканського світу» (лат. «PaxAmericana»). У планетарному вимірі за підсумками ві йни утворилася біполярна система міжнародних відносин на чолі зі США та СРСР, що супроводжувалося системним протистоянням двох ворогуючих військово-по літичних блоків -- НАТО й ОВД. А виникнення 1945 р. й діяльність Організації Об'єднаних Націй упродовж майже півстоліття забезпечувалася переважно постій ними компромісами між цими блоками та була нерозривно пов'язана з перипетіями доби «холодної війни» як особливої системи міжнародних відносин повоєнного світу.

Нагадаємо, що ідею створення універсальної організації, яка мала сприяти миру й безпеці на планеті, було запропоновано ще під час Першої світової 8 січ ня 1918 р. у «14 пунктах» президента США В.Вільсона, котрий слушно зазначав, що народи не повинні бути предметом розміну між державами як пішаки у ша ховій грі. Насправді Лізі Націй, створеній 1919 р., довелося через підмандатну систему вирішувати не завжди справедливо (яскравий приклад -- курдське пи тання) долю колишніх володінь Османської та Габсбурзької імперій, Німеччини. Зокрема безумовною помилкою було включення посилань на Статут Ліґи Націй до Версальського мирного договору, положення якого радикально обмежили тери торіальну цілісність і національний суверенітет колишнього Другого Райху. Тобто принципи, на яких вибудовувалася Ліґа Націй, відразу вступили в конфлікт із політичною реальністю. Мирні договори, нав'язані колишнім ворогам Антанти на Паризькій мирній конференції у 1919--1920 рр., виявилися переважно несправед ливими та нераціональними.

Після тривалих переговорів 28 квітня 1919 р. було підписано Статут Ліґи Націй, статті 10--17 якого мали забезпечити недопущення нового ґлобального воєнного кон флікту. 16 січня 1920 р. організація реально почала працювати. До 1946 р., тобто впродовж 26 років існування, тільки 28 країн не виходили з її складу. Ще 35 держав були учасниками певний час¹. Отже відношення до Ліґи Націй на різних етапах її непростої історії мали лише 63 країни, що не дивно, адже на той час ще не з'явилися десятки нових незалежних держав, які виникнуть на уламках колоніальних імпе рій. Як відомо, США не ратифікували Статут Ліґи Націй, що обмежило її можли вості. Постійними членами Ради ЛН були Великобританія, Франція, Японія (до її виходу з організації 27 березня 1933 р.). Також Асамблея ЛН на кожні три роки обирала непостійних членів Ради. Рішення мали ухвалюватися одноголосно, тільки з питання прийому нових держав до Ліґи Націй вони могли затверджуватися біль шістю голосів Асамблеї. Наприклад, у 1934 р. проти вступу до організації СРСР голо сували Нідерланди, Портуґалія та Швейцарія. Функції з підтримання міжнародного миру мав виконувати Секретаріат на чолі з ґенсеком Ліґи Націй.

Основним інструментом запобігання війнам мали бути міжнародні санкції, включно з економічними. У структуру Ліґи Націй увійшли знайомі нам по ді яльності ООН «профільно-секторальні» складові: Міжнародна організація пра ці, Міжнародний арбітражний суд, Міжнародна організація з охорони здоров'я, Міжнародна організація з питань біженців, Комісія з роззброєння, яка діяла на основі статті 8 Статуту ЛН. Статті 10--11 ґарантували територіальну цілісність і незалежність державам-членам Ліги Націй Northedge F.The League of Nation's: Its Life and Times, 1920-1946. - New York, 1986. - P.40. A Guide to League of Nations Publications. 1934. - New York, 1951. - P.4-5; Bendiner E. A Time for Angels: The tragicomedy history of the League of Nations. - New York, 1975. - P.45.. Однак режим санкцій, що пропону вався з метою стримування країн-аґресорів, виявився неефективним. Насамперед діяли еґоїстичні інтереси країн, які не були зацікавлені в перериванні торгівлі із загарбником, а Ліґа Націй не мала дієвих механізмів примусу для реалізації своїх рішень. Тобто політичний ідеалізм домінував над силовим політичним реалізмом. Дієвих механізмів силового тиску на порушників міжнародного права ЛН не мала. Навряд чи це й було можливо за умов існування міжнародної системи національ них держав, кожна з яких оперує власним суверенітетом.

До того ж Ліґа Націй стикалась з організаційними проблемами. Вона де-факто не мала ані прав, ані засобів заради недопущення аґресивних дій на міжнародній арені. Нечітко було поділено функції між Радою та Асамблеєю ЛН. Складними вия вилися бюрократичні процедури ухвалення рішень. За межами Ліґи Націй перебу вали США, що особливо проявилося під час збройного зіткнення 1932--1935 рр. між Болівією та Параґваєм. ЛН не впоралась і з конфліктами між Італією й Ефіопією, між Японією та Китаєм. Домінантною була політика невтручання, замирення на цистської Німеччини. Відсутність єдності між великими державами перетворюва ла економічні санкцій на формальність.

Проте завдяки Лізі Націй було напрацьовано критерії відбору на міжнародну цивільну службу та запроваджено принципи її функціонування. Історія організації засвідчує, що міжнародна система -- це певний дипломатичний простір взаємодії і взаємовпливів між різними країнами, які мають свободу дій у межах своїх кордонів та визнають свободу дій і саме існування інших країн. Однак історія дипломатії це передусім історія конфліктів та спроб їх уреґулювання. «Старий» міжнародний по рядок, як показала Перша світова війна, може завершитися безладом. Держави, які бажають змінити існуючий міжнародний лад, грають проти його правил. Зрозуміло, жодна універсальна міжнародна організація не може ґарантувати національну без пеку певної держави, якщо та самостійно нездатна захиститися від аґресії. Перша світова продемонструвала, що за відсутності ефективної дипломатії, за умов збою сис теми стримувань і противаг від війни не може врятувати навіть економічна взаємо залежність, неможливо уникнути масштабного конфлікту. Особливо, якщо політику визначають аґресивні сентименти та хибна оцінка власних і чужих сил. 14 грудня 1939 р., наприклад, у відповідь на війну проти Фінляндії Радянський Союз було ви ключено зі складу Ліґи Націй як країну-аґресора. Нацистська Німеччина та Японія раніше залишили її. Фактично відтоді організація не діяла, хоча формально припи нила своє існування в 1946 р., уже після створення ООН.

Основні принципи нового міжнародного порядку було викладено ще під час Другої світової війни, 1 січня 1942 р. в Атлантичній хартії. 30 жовтня 1943 р. у спільній декларації США, СРСР, Великобританії та Китаю (Франція тоді ще була розколота на прихильників Ш. де Ґолля й режиму Віші) вперше наголошувалося на потребі створення нової міжнародної організації безпеки. Пункт 4 документа констатував необхідність «заснування універсальної міжнародної організації для підтримання міжнародного миру й безпеки, членами якої можуть бути всі держа ви -- великі та малі» Тегеран. Ялта. Потсдам: Сб. док. -- Москва, 1971. -- С.98.. На конференції в Думбартон-Оксі (передмістя Вашинґтона) 21 серпня -- 7 жовтня 1944 р. визначили її структуру. Нарешті в лютому 1945 р. в Ялті за наполяганням СРСР ухвалено принципові рішення щодо права вето по стійних членів Ради Безпеки ООН, а також залучення до країн-засновниць УРСР і БРСР. Узяти участь у роботі установчої конференції ООН могли держави, які оголосять до 1 березня 1945 р. війну країнам Осі.

25 квітня 1945 р. на установчу конференцію Об'єднаних Націй у Сан-Франциско прибули близько 300 делеґатів і 1500 радників та експертів із 47 держав світу (делеґації радянських України й Білорусії, а також Арґентини приєдналися до учасників конференції після її відкриття, на початку травня)Див.: Віднянський С.В., Мартинов А.Ю. Україна в Організації Об'єднаних Націй: 60 років участі у розв'язанні найважливіших міжнародних проблем. -- К., 2006. -- С.45--46.. Усі учасники були переконані в тому, що забезпечення справедливого миру можливе тільки завдяки діяльності нової міжнародної організації, яка ґрунтуватиметься на об'єднанні демо кратичних країн у міцний союз. 24 жовтня 1945 р., після ратифікації Статуту ООН більшістю держав-учасниць конференції, у тому числі УРСР, він набув чинності, тож нова універсальна міжнародна організація розгорнула активну діяльність. Майже відразу розпочалася так звана «перша холодна війна» (1946--1991 рр.), яка може тлумачитись як варіант «гібридної війни». Але тоді така війна стабілізува ла біполярну систему міжнародних відносин, а після 2014 р. чергова ґлобальна «гібридна війна» засвідчує факт нової трансформації, максимального загострення суперечностей.

На відміну від історії створення Ліґи Націй, формування ООН відбувалося за умов тотального домінування США, наглядним свідченням чого була й американ ська монополія на атомну зброю до 1949 р. Знекровлений Другою світовою війною СРСР більше був заклопотаний зміцненням сфери свого впливу у Центрально- Східній Європі. Дієвим механізмом американського впливу на світові справи від квітня 1949 р. стала Організація Північноатлантичного договору (НАТО). Певний час до 1989 р. збереженню ялтинсько-потсдамського світового порядку сприяло ба жання СРСР і США дотримуватися локального балансу сил в Європі та решті сві ту, а також діяльність ООН.

Періодизацію дипломатичної історії Організації Об'єднаних Націй та її вплив на розв'язання актуальних міжнародних проблем може бути представлено відповід но до основних етапів розвитку повоєнних міжнародних відносин. Перший період: 1945 -- кінець 1950-х рр. -- ідентифікується із запеклою боротьбою між СРСР та США, які впродовж усього цього часу фактично контролювали «машину голосування» в ООН. Найбільшою кризою стали війна на Корейському півострові 1950--1953 рр. та придушення радянськими військами Угорської революції 1956 р. Частими привода ми до конфронтації між СРСР і США був також процес деколонізації.

Другий період: 1960 -- перша половина 1980-х рр. -- означав суттєву зміну в роз становці сил у міжблоковому протистоянні. На міжнародну арену вийшли країни, що звільнилися від колоніалізму та сформували Рух неприєднання (1961 р.), з іншо го боку, після В'єтнамської війни (1964--1973 рр.) авторитет США на світовій арені суттєво впав навіть в очах союзників. А придушення 1968 р. «Празької весни» вве денням у Чехословаччину військ ОВД не додало міжнародного авторитету СРСР.

Третій період в історії ООН: друга половина 1980 - початок 1990-х рр. (час закінчення «холодної війни») -- пов'язаний зі складними перипетіями апогею ра дянсько-американського протистояння та поступовим розвитком нового політично го мислення у СРСР, яке радикально змінило розстановку сил в ООН. Загалом у роки «холодної війни» організація забезпечила уникнення прямої війни між СРСР і США, хоча можливостей для її початку було вдосталь (наприклад, Карибська криза 1961 р. або введення радянських військ в Афґаністан у 1979 р.), а також створила дипломатичні передумови для мирної перемоги США над СРСР у «хо лодній війні».

Нарешті четвертий, сучасний період в історії ООН стартував на початку 1990-х рр., коли відбувалися суттєвої зміни геополітичної ситуації у світі на користь США та їх союзників, коли ця універсальна міжнародна організація опинилася перед викликами становлення нової, постмодерної системи міжнародних відносин в умовах ґлобального світу. Будь-якій системі міжнародних відносин властива жор стка конкуренція й породжена нею конфліктність. Цьому не можуть завадити полі тична координація, взаємозалежність інфраструктури, вигоди від вільної торгівлі та вільного руху капіталів, спроби налагодити різні форми мирного діалогу між народами на основі взаємної поваги, рівності, справедливості, співробітництва на засадах обопільної вигоди.

Важливою рисою сучасних суспільно-політичних процесів у світі стає масова втрата віри в безумовність та лінійну неухильність проґресу, порушення каузаль ності світоглядної картини, коли послідовна низка подій втрачає характеристики закономірності, стаючи результатом випадкових рішень і спонтанних дій, а також формування конфліктогенних ідентичностей, що стимулюють насилля. Водночас системний підхід до історії міжнародних відносин ґрунтується на інтелектуаль ному припущенні про міжнародні відносини як певну систему, котра об'єктивно виникає, розвивається та внаслідок вичерпання свого потенціалу руйнується, по- ступаючись місцем новій. Зрештою, можна вчитись в історії, незалежно від того, наскільки унікальною є сучасність.

Розглянемо найбільш релевантні, на наш погляд, наукові праці, в яких здій снено спробу тлумачення історичних процесів, що відбуваються на наших очах. Наприклад, французький дослідник Р.Арон наступним чином диференціює бага- тополюсну й біполярну системи міжнародних відносин: «У першому випадку ди пломатичне суперництво розгортається між кількома політичними утвореннями, які належать до одного класу. Тут можливі різні комбінації рівноваги, розриви відносин альянсу належать до нормальних процесів дипломатії. У другому випад ку, два політичні утворення настільки вищі класом за всіх інших, що рівновага є можливою лише у формі двох коаліцій, причому більшість середніх і малих держав змушені приєднуватися до табору котроїсь із двох великих держав» Арон Р. Мир і війна між націями. -- К., 2000. -- С.112..

Баланс інтересів суб'єктів міжнародних відносин завжди тимчасовий. Унаслідок кожної нової зміни настає період відносної рівноваги сил, який зберіга ється до наступної радикальної зміни. Адже міжнародні відносини залишаються підпорядкованими діяльності суверенних держав, що керуються власними інтер есами. Симптоматично, що зазначене явище зберігається попри об'єктивний вплив процесу ґлобалізації, який обмежує класичний національний суверенітет та від дає перевагу інтернаціоналізації як домінуючому формату міжнародних зв'язків. Унаслідок зростаючої взаємозалежності світу обмежується автономія держав як за мкнутих суспільно-політичних систем, що було характерною рисою модерної систе ми міжнародних відносин, започаткованої ще Вестфальським миром 1648 р.

Після розпаду СРСР здавалося, що ООН здатна ефективно адаптуватися до нової однополярної системи міжнародних відносин, яка виникла по завершенню «холодної війни» в Європі. Однак гострі суперечності між провідними світовими потугами з приводу багатьох актуальних міжнародних проблем лише відтіняють інституційну кризу самої ООН. Адже проголошені в 2005 р. з нагоди її 60-річчя амбіційні завдання реформування Ради Безпеки так і не розв'язані на 75-му році діяльності організації. Не реалізовано й більшість завдань «Порядку денного 2015», які стосуються зменшення у світі соціальної нерівності, подолання експлу атації жінок і дітей, реалізації програм початкової й середньої освіти, забезпе чення мешканців планети питною водою. Звичайно, більшість цих завдань не виконані, зважаючи на глибоку світову фінансову кризу, але на заваді їх утіленню залишаються й політичні суперечності, еґоїзм багатших держав-членів ООН Див.: Віднянський С.В., Мартинов А.Ю. Україна в Організації Об'єднаних Націй... -- С.208--225.. На думку Дж.Арріґі, «довге двадцяте століття» завершив розпад СРСР, причому стабільність системи ООН була засвідчена приєднанням до цієї організації нових держав, набуттям Росією статусу постійного члена Ради Безпеки та іншою якістю членства тепер уже незалежних Білорусі й України Arrighi G.The Long Twentieth Century: Money, Power and the Origins of our Times. -- London, 1994.. Розпад європейської соціаліс тичної співдружності, возз'єднання Німеччини завдяки стабілізуючій ролі ООН, Європейських Співтовариств і НАТО забезпечили мир в Європі Mazower M.Der dunkle Kontinent: Europa im 20.Jahrhundert. -- Berlin, 2000.. Однак у ґлобаль- ному сенсі множилися виклики існуючим міжнародним організаціям. Одним із найбільш потужних М.Барне та М.Фіннемор уважають інституційні й норматив но-правові проблеми взаємодії ООН та реґіональних міжнародних організацій Barnett M., Finnemore M.Rules of the World: International Organization in Global Politics. -- New York, 2004.. А на думку Р.Везеля, на початку ХХІ ст. чіткою стала тенденція до кризи системи міжнародного права, яким великі держави дедалі частіше нехтують, виходячи з примату не сили права, а права сили Wesel R. Internationale Regime und Organisationen. -- Berlin, 2012. Winkler H.A. Zerbricht der Westen? Ьber die gegenwдrtige Krise in Europa und Amerika. -- Mьnchen, 2017.. Зважаючи на це, важко не погодитися з думкою німецького історика Г.А.Вінклера щодо розбалансування системи ґлоба- лізації за лекалами США та кризового процесу народження нового укладу між народних відносин¹¹.

Ґлобальна «гібридна війна» є комплексним використанням інтелекту, ін формації, кібернетичних інструментів, економічного тиску, національної і транс національної корупції, дипломатичного шантажу, субсидійованого насилля на «польовому» рівні. Унаслідок цього втрачається правова ґарантія міжнародної без пеки. Система організацій, якими опікується ООН, перебуває в дисфункціональ- ному стані, потерпає від дефіциту фінансових ресурсів, недостатньо ефективного їх використання, що є симптомами кризи системи міжнародних відносин. На за ваді змінам знаходяться ті, хто отримує прибутки від поточного стану. Відсутність прозорості діяльності бюрократії ООН -- один із маркерів кризи міжнародного управління.

На думку колишнього головного редактора видання «Foreign Policy» М.Наїма, «пошуки гегемона -- наявного чи потенційного -- або об'єднання елітних націй, здат них відновити контроль, -- марна справа» Наїм М. Занепад влади. -- К., 2018. -- С.271.. Ідеться про факт, коли «занепад влади несе з собою небезпеку. Це одна з фундаментальних причин втрати урядами здат ності ухвалювати рішення, необхідні для вирішення внутрішніх проблем своєї краї ни, і втрати провідними державами світу оперативності й ефективності у вирішенні проблем міжнародних» Там само. -- С.374.. Згаданий автор наводить статистику застосування права вето постійними членами Ради Безпеки ООН. Із 269 випадків у період 1946--2012 рр. 225 припали на час до 1990 р. Найактивніше це право в 1950-1960-х рр. викорис товував СРСР Там само. -- С.258.. Отже «коли владу стає все важче здійснювати й утримувати, коли вона розподіляється серед цілої групи малих акторів (яка до того ж постійно збільшу ється), -- пише М.Наїм, -- зростає ймовірність виникнення руйнівних для суспільного блага форм конкуренції, які становитимуть загрозу для здоров'я економіки, життєз датності культури, стабільність націй і навіть миру на цілій планеті» Там само. -- С.379..

Теоретик міжнародних відносин Ч.Купчан стверджує, що «двадцять перше століття не належатиме Америці, Китаю, Азії чи комусь іще. Це буде нічий світ. Уперше в історії світ стає взаємозалежним -- але без центру тяжіння чи ґлобально- го правителя» Цит. за: Там само. -- С.395.. Водночас головною типологічною ознакою постмодерної системи міжнародних відносин стає радикальна зміна у співвідношенні між стратегічними ресурсами, якими є сила, капітал та знання. Провідний американський футуролог Е.Тоффлер слушно зазначає, що «сила є конечною у своєму практичному застосу ванні. Існує межа, за якою вживання сили тільки руйнує те, що ми воліли б захо пити чи оборонити [...] За гроші не можна купити геть усе й найгрубіший гаманець колись спорожніє. Натомість знання ніколи не вичерпуються. Ми завжди здатні помножити їх» Тоффлер Е. Нова парадигма влади: Знання. Багатство. Сила. -- К., 2003. -- С.39..

Уважається, що фундамент міжнародного порядку утворюють основні принци пи міжнародного права. Вони покликані одночасно виконувати функцію стабіліза ції відносин, обмежуючи їх певними нормативними рамками, а також закріплюють новації, сприяючи подальшому їх розвитку. Нагадаємо, що основні принципи між народного права зафіксовано у Статуті ООН і вони мають характер зобов'язань держав-членів, які не можуть бути скасовані певною країною або союзом. Ідеться про загальні норми міжнародного права: суверенну рівність держав, невтручання у внутрішні справи, рівноправне співробітництво, добросовісне виконання міжна родних зобов'язань, мирне розв'язання суперечок, непорушність кордонів, загаль ну повагу до прав людини, права народів на самовизначення.

Ефективність діяльності ООН збільшилася на заключному етапі «холодної війни», коли СРСР почав втрачати контроль у своїй сфері впливу. Це дало мож ливість завдяки миротворчим зусиллям ООН уреґулювати конфлікти низької ін тенсивності на півдні Африки (1990 р. ПАР визнала незалежність Намібії та було досягнуто миру в Анґолі). До 1993 р. вдалося замирити Кампучію, яка не лише перейменувалася на Камбоджу, а й нарешті досягла внутрішнього спокою завдяки роззброєнню комуністичних партизанів. Однак після війни 1999 р. в Косові, а осо бливо після терактів 11 вересня 2001 р. позитивні тенденції в міжнародних відно синах почали згортатися.

До світової економічної кризи 2008--2009 рр. домінантною була тенденція до збільшення кількості демократичних країн. За даними «FreedomHouse», упро довж 1983--2003 рр. кількість демократичних держав збільшилася з 55 до 89, частково вільних внутрішньополітично країн зменшилася з 76 до 55, натомість число невільних зменшилося з 64 до 48 Шарп Д. От диктатуры к демократии: Стратегия и тактика освободительного движения. -- Москва, 2005. - С.11.. Однак нова світова економічна криза, яка набирає обертів починаючи з 2020 р., змінює вектори демократичної хвилі на міжнародній арені. Імовірним може бути посилення авторитарних тенденцій роз витку різних внутрішньополітичних систем країн-членів ООН, що провокує дес табілізацію існуючих реґіональних систем міжнародних відносин. Нагадаємо, що стаття 48 (пункт 1) Статуту Організації Об'єднаних Націй покладає на всі дер- жави-члени колективну відповідальність за підтримання миру й безпеки у світі. Водночас стаття 52 (пункт 1) леґітимізує регіональні системи безпеки Див.: [Електронний ресурс]: http://www.zakon4rada.gov.ua/laws/show/994_010. Можемо ви сунути робочу гіпотезу, що ООН є важливим міжнародним інститутом, який відпо відає за підтримання ґлобальної системи безпеки, усі учасники котрої рівноправні де-юре. Але де-факто вони співіснують в ієрархічній взаємозалежності відповідно до функціонального впливу тієї чи іншої регіональної системи безпеки. Експерти Стокгольмського інституту досліджень миру датують початок процесу формування реґіональних систем безпеки від 1945 р. Alyson J.K., Bailes C.A. Regional security cooperation in the early 21st century [Електронний ресурс]: http:// www.sipri.org'/yearbook/2006/04

Зрештою й на міжнародній арені маєш і контролюєш те, що знаєш. Об'єктивно зазначені тенденції обумовлюють посилення взаємозалежності різних країн та ло кальних цивілізацій. Історія міжнародних відносин засвідчила, що Україна здобу ває шанс на незалежність в умовах радикальних змін усієї системи міжнародних відносин. На зламі другого і третього тисячоліть суверенна Україна знову з'явилася на політичному ґлобусі як держава, якої практично ніхто з «сильних світу цього» не хотів бачити, але незалежність потрібна самому українському народу.

За роки, що минули від проголошення незалежності, кристалізувалися націо нальні інтереси України, які полягають в ґарантуванні безпеки, територіальної ці лісності, суверенітету, економічного добробуту держави та її громадян. І дрібниць у цій великій справі бути не може. Утім, зовнішня політика нашої країни не має ґлобального характеру. Зусилля головним чином концентруються на реґіонально- му та локальному рівнях системи міжнародних відносин. Вона дедалі частіше зосе реджується на вирішенні локальних проблем, на боротьбі за регіональне лідерство. Адже для амбіцій ґлобальної зовнішньої політики треба мати відповідний політич ний та економічний потенціал, конвертований у високий статус держави на міжна родній арені. Це завдання Україна продовжує вирішувати з перемінним успіхом. Із багатьма провідними країнами світу відносини залишаються асиметричними, причому не з перевагами для України. Об'єктивно тривала внутрішньополітична криза та як її наслідок відсутність консолідованої позиції еліти й нації щодо клю чових зовнішньополітичних проблем виштовхують нашу країну на периферію но вої системи міжнародних відносин. Звичайно, не у сенсі великого геостратегічного значення України в реґіоні Східної Європи та Причорномор'я, а у смислі слабкого впливу на процеси, які тут відбуваються.

Водночас поглиблюється розрив між бідними та багатими країнами, загострю ються соціокультурні, економічні, територіальні та політичні суперечності, які за вжди були властивими міжнародним відносинам. Доки є мета та спільні інтереси, держави виконують узяті на себе зобов'язання. Оскільки норми і принципи між народного права взаємопов'язані, унаслідок порушення одних норм логічно йде недотримання більшості інших. Треба зазначити, що для постмодерної системи між народних відносин доби ґлобалізації властиві суперечності між загальнолюдськими інтересами (виживання людства в умовах кліматичних змін) та еґоїстичними на ціональними інтересами, між примушенням до універсалізації та національними ідентичностями, між громадянським порядком, який національні держави намага ються зберегти на своєму політичному просторі, та «законом джунґлів», котрий деда лі швидше опановує міжнародний політичний простір. Тож головним реґулятором міжнародних відносин знову стає сила. Застосування подвійних стандартів засвід чує, що цінності свободи й демократії нівелюються в реальній політиці. Утім дипло матія, обмежуючи істинність настанови доби Римської імперії «хочеш миру -- готуйся до війни», залишається мистецтвом досягнення миру без війни.

Процесу формування нової системи міжнародних відносин одночасно властиві старі та оновлені риси. З одного боку, міжнародне право ще не виконує функцій реґулятора міждержавних відносин. Різноманітні договори не завжди фіксують не лише конкретні зобов'язання сторін, а й визнані правила відповідальності за їх не виконання. Тому, наприклад, нерідко рішення Гаазького міжнародного арбітражу не стають правилом для сильнішої сторони. Домінує право сили. Ґлобальна війна зі світовим тероризмом дедалі частіше перетворюється на превентивні воєнні дії проти неугодних або незручних країн. Зберігається традиційна логіка політично го реалізму з його орієнтацією на силові методи вирішення конфліктів. Завдяки цьому залишається вплив геополітичних розрахунків. Адже у центрі міжнародних відносин -- боротьба за владу й гегемонію у відповідності до еґоїстичних національ них інтересів конкретних країн.

Війна залишається важливим інструментом захисту або експансії цінностей сильніших країн, хоча й розмиваються фронти зіткнення цивілізаційних ціннос тей, ідеологічного протистояння. Новітньою стратегічною ідеєю у цьому сенсі стало формування ґлобального союзу демократій, який має протистояти решті держав, котрі не здобули такого статусу. Утім американська система цінностей виявляється не універсальною, а унікальною. Уніфікація цивілізаційного простору під приво дом соціокультурної ґлобалізації не відповідає сучасній і перспективній різнома нітності світових цивілізацій. Зазначений суперечливий процес породжує надто прості рецепти вирішення складних проблем. Унаслідок чого вони лише дедалі більше ускладнюються та стають хронічними. З іншого боку, чіткішою робиться тенденція до несилового домінування, яке спирається на економічні, інтелектуаль ні, інформаційні переваги.

Триває процес збільшення кількості акторів сучасних міжнародних відносин, стрімка трансформація їх структури, унаслідок чого переформатовуються старі й виникають нові міждержавні союзи, урізноманітнюються форми та методи міжна родних відносин, що вимагають якісно вищого рівня вчасного реагування на зміну зовнішнього середовища навколо України. Унаслідок цього можна швидко відгуку ватися на дії, які тактично загрожують національним інтересам, нехтуючи страте гічними наслідками рішень, котрі не завжди оптимально вирахувані. Вітчизняна дипломатія, спираючись на історичні здобутки, водночас має бути модернізована, аби гнучко відповідати на виклики сучасності.

Конкретизовані державні інтереси України мають бути втілені в реальних цілях та задачах її зовнішньої політики. У підсумку менш ефективними стають традиційні механізми підтримання ґлобальної стабільності, якими виступають міжнародні організації, міжнародне право та світова громадська думка. Адже ООН вже опинилася у ситуації Ліґи Націй напередодні Другої світової війни, між народне право дискредитується вибірковістю його застосування, а світова громад ська думка стає об'єктом підступних маніпуляцій.

Наявні ознаки переходу від міжнародної системи рівноваги сил, яка ґаран- тувалася домінуванням США, коли була відсутня ґлобальна конфронтація, але частими були локальні конфлікти, до конфліктної багатополюсної системи, коли відбувається поляризація інтересів наддержав, котрі дедалі рідше беруть до уваги інтереси інших суб'єктів міжнародних відносин. Можливість створення коаліцій периферійних країн (наприклад, дедалі частіше лунають пропозиції про перетво рення Шанхайської організації співробітництва на військово-політичний союз) за лежить від євроатлантичної єдності.

Звичайно, Європа залишається модним орієнтиром культурних і матеріаль них досягнень, але вона поступово втрачає лідерство як центр виробництва (не лише матеріального або наукового, а і творення смислів). Європейський Союз на магається адаптуватися до наслідків двох суперечливих референдумів: про вихід з його складу Великобританії та щодо проголошення незалежності Каталонії. Як бачимо, навіть у такій стабільній структурі, як ЄС, проявляються колізії, властиві всій міжнародній системі. Адже навіть логічно складно знайти компроміс між пра вом націй на самовизначення і збереженням територіальної цілісності держав, а також між силою права та правом сили.

На період карантинних заходів фактом європейської політичної реальності став ідеал Ш. де Ґолля -- «Європа націй». За цих обставин відкритим є питання спроможності інститутів Євросоюзу «після пандемії» швидко повернути тимчасово втрачені функціональні можливості поглиблення наднаціональних аспектів євро пейської інтеґрації. На заваді відновленню ефективності наднаціональних органів влади може стати зростання політичного впливу європейських популістів.

Причини посилення правих популістських рухів полягають у зміцненні надна ціональних інститутів Євросоюзу та у функціонуванні зони євро. Саме ЄС ініціював домінування неоліберальної політики. Вичікувальна політика виливається у кризу, якої хотіли уникнути. Європейський безлад надто небезпечний. Неможливо зали шатися у зоні євро, відкидаючи умови членства в Монетарному союзі. Скоріше за все, постпандемійна економічна криза призупинить процес розширення кола його країн-учасниць. Альтернативною може бути повернення до національних валют, як це було до 2002 р. Німеччині доведеться збільшити внески до спільного бюджету ЄС після виходу Великобританії. Країни Вишеградської четвірки проти свого про порційного збільшення внеску до спільного бюджету. Австрія не згодна з єдиним бюджетом єврозони. Неминучим виглядає повернення до нового варіанта політики Дж.Кейнса, який уважав, що капіталізм не може існувати без активного втрачання держави в розвиток соціально-економічних процесів. Можливо, задля підтримки по питу за умов стаґфляції (стаґнація + інфляція) доведеться повернутися до ідеї ґаран- тованого мінімального доходу та збільшення пенсій за віком, аби вони не опустилися нижче від межі бідності. У південних країнах-членах ЄС (Греція, Італія, Іспанія) набувають впливу ліві, у північноєвропейських -- праві популістські партії.

19 лютого 2020 р. Рада Безпеки ООН розглянула питання виконання мінських домовленостей. Непостійні члени (Бельгія, Естонія, Німеччина, Польща), а також постійний член (Франція) цілковито підтримали незалежність, суверенітет і терито ріальну цілісність України в її міжнародно визнаних кордонах. Метою Росії є перекла дання на нашу країну відповідальності за невиконання домовленостей, що має стати вагомим арґументом домагатися «покарання» України та зняття економічних санк цій із Росії. Аби уникнути такого розвитку подій німецько-французькі посередники намагаються показати, що Україна виконує «Мінськ», а на заваді повній його імпле ментації залишаються імперські настанови Росії. Найгірше, що позиція Києва на цих переговорах послаблюється умовами внутрішньої кризи та зовнішньої аґресії. За цих обставин досить складно дипломатичним маневруванням виграти час і підготуватися до політичного оформлення результатів конфлікту. Також складно розраховувати на розширення кола учасників переговорів, запросивши до них США, Румунію, Польщу, Туреччину. Усі зазначені ініціативи неодмінно блокуватимуться російською стороною. Навряд чи доцільно прив'язувати остаточне вирішення проблеми Донбасу і Криму до загального контексту вирішення проблем Придністров'я, Абхазії, Південної Осетії, які виникли також із причин імперської мегаломанії Москви. Українська сторона може залишатись у форматі мінських переговорів, докладаючи всіх зусиль із метою транс формації цього формату. Адже виконання домовленостей зафіксує існуючий статус- кво. Будь-які спроби поступового виходу з мінського процесу, започатковуючи новий багатосторонній переговорний процес, обов'язково будуть оцінені російською стороною як порушення. Наслідком, скоріше за все, може бути відновлення повномасштабних бойових дій на Донбасі. Обрання цього шляху неодмінно сповільнить поступ України в ЄС та НАТО, що і є стратегічною метою Росії.

Військово-політичне замороження конфлікту вже перетворює його на ви снажливе протистояння, на справжнє випробування дієвості державних структур як України, так і Росії. Однак за цих обставин актуалізується питання готовності Заходу нівелювати асиметрію потенціалів Києва й Москви у цьому протистоянні. Адже Кремлю не звикати потужними засобами пропаґанди переконувати росіян у «підступних» намірах «ворожого оточення», яке, мовляв, тільки й «мріє», як би «розчленувати матінку-Росію». Заради цього населенню пропонується відмовляти ся від надмірного споживання, а також консолідуватися навколо «лідера нації».

Перед Україною стоїть набагато складніше завдання: захищати національний суверенітет і територіальну цілісність в умовах «гібридної війни» та одночасно про водити соціально непопулярні, але необхідні для модернізації суспільства рефор ми. Тому успіхи на дипломатичному фронті вкрай важливі.

Ґлобальні проблеми множаться, а здатність міжнародної спільноти їх розв'язувати залишається на тому самому рівні (або навіть слабшає). 24 березня 2020 р. міністр закордонних справ України Д.Кулеба закликав світ, незважаючи на вплив пандемії коронавірусу, не скасовувати санкції проти Росії Див.: [Електронний ресурс]: https://www.mfa.gov.ua/news/zayava-ministra-zakordonnih-sprav-ukrayini-

dmitra-kulebi-shchodo-vplivu-situaciyi-z-covid-19-na-pidrimannya-mizhnarodnogo-miru-i-bezpeki. У зверненні до Ради Безпеки ООН 8 травня 2020 р. з нагоди 75-річчя закінчення Другої світо вої війни в Європі очільник зовнішньополітичного відомства нагадав, що Росія не має права приватизувати перемогу та вести «гібридну війну» проти України Див.: [Електронний ресурс]: https://www.mfa.gov.ua/news/zvernennya-ministra-zakordonnih-sprav-dmitra- kulebi-do-radi-bezpekL-oon-z-nagodi-75-yi-ricnici-zakinchennya-drugoi-svitovoyi-vijni-v-yevropi.

Наявні окремі ознаки багатополярного світового порядку. Чи залишається акту альним цивілізаційний підхід до аналізу міжнародних відносин? Здається, так, адже помітними стають тенденції до загострення конкуренції між США й Китаєм, намаган ня Росії використати це протистояння, актуалізується боротьба за захист суверенітету національних держав, інтенсивнішими стають різні формати інформаційних війн, по силюється активність національних меншин, молоді, жінок, триває процес поглиблен ня соціальної нерівності та, як наслідок, частішають заколоти, війни.

У постмодерній системі міжнародних відносин можна вести мову про співіс нування принаймні п'яти «світів»: «золотого мільярду» (країни Євроатлантичної спільноти), «срібного мільярду» (Китай), «бронзового мільярду» (Бразилія, Росія, Індія, Малайзія, Південно-Африканська Республіка), «маргінального мільярду» (розташовані на різних континентах країни-невдахи процесу ґлобалізації) та дер жави, які не відбулися («failedstate»).

Чіткішими стали тенденції подальшого розвитку сучасних міжнародних від носин. Зрозуміло, що, скоріше за все, відбуватиметься подальша фраґментація світової системи, на зміну процесу ліберальної ґлобалізації приходить так звана ґлокалізація, тобто підйом окремих реґіонів (локальних цивілізацій), намітилася криза наднаціональних і транснаціональних структур та організацій, неминучим виглядає подальше посилення конфронтації між Китаєм і США як потенційними полюсами нової біполярності в багатополярній системі міжнародних відносин.

Переважно неґативними виглядають наслідки пандемії для світової безпеки. Великі держави фактично поховали більшість режимів контролю за озброєннями, вони нехтують нормами міжнародного права. Ще більш актуальними стають про блеми біологічної зброї та біологічної безпеки. Гіпотетичний новий ґлобальний ре жим контролю над озброєннями має охоплювати всі ключові великі держави й, відповідно, усі головні військові технології. Вашинґтон обрав стратегію тривалого стримування Китаю. У відповідь Пекін удається до асиметричної стратегії впли ву на США. Наявні суперечності стають непримиренними. Штати звинувачують Компартію Китаю в нелеґітимному правлінні. КНР нагадує, що ймовірне визна ння Америкою незалежності Тайваню може спровокувати неминучу війну між країнами.

Більшості держав світу, особливо тим, які перебувають у геополітично «чутли вих» зонах перетину різних інтересів, доводиться обирати «свою» сторону у цьому ґлобальному протистоянні. За умов загальної економічної турбулентності чимало внутрішньополітичних режимів ставатимуть «гібридними», тобто перебуватимуть між «демократичною автократією» та «автократичною демократією». Дипломатія переважно відійшла онлайн і там опинилася поза контролем світової громадської думки. Неминучим виглядає посилення «інформаційних війн» та дискусії навколо справжніх людських цінностей.

Однак навіть за цих складних обставин Організація Об'єднаних Націй зали шається важливим інструментом запобігання анархії в міжнародних відносинах. Адже Статут ООН, ухвалений 75 років тому, залишається фактично єдиним між народним документом, принципи та норми якого обов'язкові для всіх 193 держав- членів. Він відіграє винятково важливу роль як фундамент формування системи міжнародної безпеки, однакової для всіх країн, є своєрідним кодексом поведінки як у дво-, так і багатосторонніх відносинах у ґлобальному світі. ООН продовжує відігравати унікальну роль у миротворчій діяльності. Утім загальна перспектива цієї міжнародної організації у ХХІ ст. значною мірою залежить від успішності сис темного реформування, перегляду структури, функцій її органів та організацій, принципів фінансування та управління ними. Найбільш оптимальним варіантом трансформації ООН, яка й донині залишається єдиною міжнародною організацією, спроможною виконувати важливі ґлобальні функції, може бути, на нашу думку, перетворення її на транснаціональну мережу, котра буде відкритою всім формам міжнародного співробітництва.

З огляду на це, Організація Об'єднаних Націй має запропонувати демокра тичний ідеал консолідації людства навколо спільних інтересів виживання та до сягнення гідного життя й забезпечення прав людини у третьому тисячолітті. Цей ідеал можливий на основі досягнення своєрідного синтезу між пієтетом Заходу до індивідуальних свобод і повагою Сходу до соціальних зобов'язань. За таких умов ООН матиме шанс залишитися однією з головних рушійних сил сучасної історії. Як наголошував перший міністр закордонних справ України А.Зленко, «ООН була і завжди буде потрібна -- не лише як найвища міжнародна інстанція, але й як най вищий моральний авторитет у міжнародній політиці» Зленко А.М. Дипломатія і політика: Україна в процесі динамічних геополітичних змін. -- Х., 2003. -- С.138..

REFERENCES

1. Aron, R. (2000). Myr i viina mizh natsiiamy.Kyiv. [in Ukrainian].

2. Arrighi, G. (1994). The Long Twentieth Century: Money, Power and the Origins of our Times. London.

3. BaiLes, A., Cottey, A. (2006). Regional security cooperation in the early 21^st century. Retrieved from: http://www.sipri.org/ yearbook/2006/04

4. Barnett, M., Finnemore, M. (2004). Rules of the World: International Organisations in Global Politics. New York.

5. Bendiner, E. (1975). A Time for Angels: The tragicomedy history of the League of Nations. New York.

6. Mazower, M. (2000). Der dunkle Kontinent. Europa im 20Jahrhundert. Berlin. [in Deutsch].

7. Naim, M. (2018). Zanepad vlady.Kyiv [in Ukrainian].

8. Northedge, F. (19867. The League of Nation's: Its Life and Times, 1920-1946. New York.

9. Sharp, D. (2005). Ot diktatury k demokratii: Strategiya i taktika osvoboditelnogo dvizheniya. Moskva. [in Russian].

10. Toffler, E. (2003). Nova paradyhma vlady: Znannia. Bahatstvo. Syla. Kyiv. [in Ukrainian].

11. Vidnianskyi, S., Martynov, A. (2006). Ukraina v Orhanizatsii Obiednanykh Natsii: 60 rokiv uchasti u rozviazanni naivazhlyvishy- kh mizhnarodnykh problem. Kyiv. [in Ukrainian].

12. Wesel, R. (2012). Internationale Regime und Organisationen.Berlin. [in Deutsch].

13. Winkler, H.A. (2017). Zerbricht der Westen? Ьber die gegenwдrtige Krise in Europa und Amerika. Mьnchen. [in Deutsch].

14. Zlenko, A. (2003). Dyplomatia i polityka: Ukraina v protsesi dynamichnykh heopolitychnykh zmin.Kharkiv. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru