Синтез знань основ теорії моралі й етики в політичній сфері

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ НОРМ ТА ЕТИКИ В ПОЛІТИЦІ

1.1 Поняття етики в політиці та її головні функції

1.2 Сутність політичних норм

РОЗДІЛ 2. ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ЕТИКИ В ПОЛІТИЦІ

2.1 Політично-етичні погляди в світовій практиці

2.2 Етично-правові погляди в Україні

РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИЧНА ПОВЕДІНКА

3.1 Професійна етика

3.2 Еичні кодекси державних службовців

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

Актуальність теми полягає в тому що, норми і етика політичної поведінки являється важливим елементом комплексної системи освіти, та адаптації її до умов соціально орієнтованої на інтеграцію з європейським світовим товариством. Розуміння та дотримування політичної етики посилює гуманістичну спрямованість, необхідність формування системного підходу до аналізу складних соціальних ситуацій та сприяє професійній мобільності в умовах швидко розвиваючому суспільстві.

Також вивчення такої теми урівноважує досить складний баланс прав та обов'язків, регулює свободу та відповідальність особистості залученої до політичної дійсності, до цього спонукає демократичний шлях на який стала наша держава. Стимулюються мотиваційні вчинки всіх суб'єктів політики. Також така дисципліна, як моральна етика морально підготовлює професійних політичних діячів.

Нормам і етиці політичної поведінки почали надавати уваги одразу після виникнення такого феномену як «політика». Одними з відомих науковців, які приділяли свою увагу етиці були такі визначні філософи як Платон і Аристотель. Ніколо Макіавеллі в своїй праці « Державець» приділяє багато уваги, до того які моральні цінності повинен мати політичний діяч. Потрібно усвідомлювати між наукові зв'язки даної, тому що вона перекликається з філософією. Такі визначні філософи ХХ століття, як Джон Ролз та Юрген Хабермас в своїх теоріях приділяли багато уваги політичній етиці. Вітчизняні науковці які займалися даною темою це: В. Пазенюк, А. Лузан, Ю. Седляр.

Ситуація стає проблемною, якщо поглянути на історичну дійсність нашої держави. Економіка і політика нашої держави класифікується як «держави, що розвивається», та класифікується як перехідна країна. Це пов'язано з тим, що наша держава 72 роки належала до табору соціалістичних країн. Під час цього періоду не розвивалися демократичні інститути, та разом з ними було призупинено розвиток етичних норм політичної поведінки. Курс для демократизації та перехід до західноєвропейських цінностей являється першою задачею нашої політики. Прийняття України до демократичного суспільства без використання етичних норм західних держав являється неможливим. Через історичні явища Україна потребує нових досліджень в сфері нормо-етичної політичної поведінки. Метою роботи являється систематизувати знання основ теорії моралі й етики в політичній сфері.

Об'єктом дослідження являється визначення особливостей політичних процесів відповідно до нормо-етичної політичної поведінки.

Визначені мета та об'єкт дослідження потребує низку спеціально-наукових методів дослідження. В цій роботі використано структурно-функціональний метод дослідження, який дає змогу розчленувати складний об'єкт дослідження, та вивчити його окремо один від одного; порівняльний метод дозволяє виокремити різні історичні явища, які впливали на норми та етикет політичної поведінки в різні історичні періоду, та з'ясувати на якому етапі знаходиться наша держава; за допомогою системного методу вдалося виокремити поняття та сутність норми та етики; біхевіористський підхід дав можливість вивчити поведінку соціальних груп та їхнє відношення до політичного етикету в різні історичні часи.

Робота складається з вступу, трьох розділів, шістьох підрозділів, висновку та списку використаних джерел.

В 1 розділі «Поняття норм та етики в політиці» розкривається суть понять норм та етики в політичній дійсності.

В 2 розділі « Історія виникнення етики в політиці» йдеться про політично-етичні погляди, які формувалися за всю політичну історію; виокремлюється етико-політичні погляди, які розповсюдженні в Україні.

В 3 розділі «Політична поведінка» досліджується професійна етика людини, яка працює в політичній сфері та кодекс державних службовців.



РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ НОРМ ТА ЕТИКИ В ПОЛІТИЦІ

1.1 Поняття етики в політиці та її головні функції

Етимологія терміна «етика», тобто його походження і споріднені зв'язки з іншими словами тієї самої чи інших мов, сягає глибокої давнини. Слово «етика» походить від грец. Етос - звичай, яке в різні часи мало різні значення. Спочатку воно означало місце перебування, спільне житло, потім - звичай, темперамент, характер, стиль мислення, а також усталену природу якогось явища. Пізніше видатний мислитель античності Аристотель, узявши за основу значення етосу як характеру, темпераменту, утворив прикметник «етичний» для позначення особливої групи людських чеснот - мудрості, мужності, помірності, справедливості тощо, відрізняючи їх від доброчинностей розуму [1,235]. Науку про етичні чесноти (особистісні риси), достоїнства характеру людини Аристотель назвав «етика». Так у ІV ст. до н. е. етична наука дістала свою назву, яку носить і сьогодні.

За аналогією, у латинській мові від терміна mos (morіs) - крій одягу й мода, звичай і порядок, вдача і характер людини - давньоримський філософ Цицерон утворив прикметник «моральний», тобто такий, що стосується характеру, звичаю. І в ІV ст. до н. е. виник термін «мораль».

Спочатку етика й мораль означали одне й те саме. Історія виникнення цих термінів дає змогу зрозуміти, що етика це наука про мараль. Політична моральність слугує об'єктивним джерелом та основою політичної етики, котра формується внаслідок нормативної артикуляції та інституційної структуризації цієї моральності.

Етичні поняття завжди регулюють політичну дійсність. Політика, яка не має підтримки з боку моралі завжди приречена на провал.

Політична етика історично сформувалася в межах політичної філософії. Вона вивчає вплив на політику моральних принципів, норм та уявлень людей. Крізь призму етики в сучасному світі оцінюють мету й методи функціонування влади, державних інститутів, визначають критерії професійної діяльності бюрократії. Будучи в тісному взаємозв'язку з політикою, а в перехідних умовах продукуючи етику оновлення, виживання і стабільність, засоби досягнення поставлених цілей, етичні начала впливають на характер суспільного розвитку і є своєрідним індикатором політичної ситуації, ступеня розвитку демократичного суспільства.

Виходячи з цього можна описати політичну етику як галузь загальної етики, що вияляє моральні засади політики і влади.

Політична етика піддає критичному аналізу моральну свідомість учасників політичного процесу і вивляє ступінь відповідності її наявним політичним і моральним відносинам.

Проблема політичної етики пов'язана з тим, що державні діячі та політики мусять зіставляти свої вчинки не тільки з положеннями Конституції і чинного законодавства, а й із моральними принципами та нормами. При цьому етичний кодекс, яким вони керуються, не просто спирається на загальноприйняту мораль, але й конкретизує її вимоги відповідно до специфіки політичної діяльності, неординарних обов'язків і повноважень, покладених на депутатів, урядовців, службовців державних установ. Формування політичної етики може ґрунтуватись і на етиці політичної гри, організації, менеджменту[5, 281]. політичний професійний етика

Використовуючи біхевіористський підхід можна зрозуміти політичну етику на прикладі країн що розвиваються. В цих країнах динамічно розвивається інституціональна демократія, але за відсутності уваги до інституціональної етики. Досвід модернізації країн третього світу свідчить, що інституціональні реформи, навіть якщо вони й підкріплені певним політичним ідеалом та національною ідеєю в суспільстві, але не забезпечені відповідним етичним прогресом, часто приречені на провал. Модель президентської демократії в США виявилася ефективним політичним інструментом, за допомогою якого за декілька сторіч було створено потужну світову державу, але та ж модель у країнах Латинської Америки породила військові диктатури та затяжні внутрішні кризи країн.

Політична етика охоплює виконує такі функції як:

принципи справедливого соціального устрою;

критерії легітимного правління;

співвідношення прав, обов'язків керівників і громадян;

проблеми справедливості у відносинах між державами.

Відповідно, до сфери політичної етики відносять теорії соціальної справедливості, легітимного правління, справедливих війн, оптимального використання влади правлячими колами. До етичної проблематики політики належать і питання обґрунтування системи базових цінностей суспільства, формування соціального порядку, що відповідає цим ціннісним уявленням; питання інституціональних відносин, відносин між соціальними групами й рухами, суспільством й особистістю, окремими громадянами щодо відстоювання власних політичних поглядів.

Політична етика виділяє три основні принципи:

рівні індивідуальних чеснот (індивідуальна політична етика);

корпоративно-груповому рівні (передусім ідеться про професійну етику політиків, державних службовців, однопартійців, політичних активістів, політтехнологів, а також професійних груп, діяльність яких дотична до політичної, зокрема працівників ЗМІ);

загальнонаціональному рівні (загальнонаціональна політична етика).

Етика громадянського суспільства як норма поведінки регулює відносини осіб у сфері майнових, культурних, духовних, конфесійних інтересів. У ній розвинулися різні аспекти підприємницької етики, трудової і професійної моралі, етики споживання, дозвілля. Усі вони базуються на головній цінності громадянського суспільства - свободі особи, зокрема на свободі її морального вибору. [20, 137]

У громадянському суспільстві різні демократичні інститути, зокрема партії та громадсько-політичні організації, виступають основним засобом задоволення суперечливих інтересів різних соціальних груп. Оскільки перші зародки такого суспільства ми бачимо в давньогрецьких полісах, то деякі політологи схильні вважати, що саме тоді і з'явились перші паростки політичної етики як сукупність певних правил, публічної змагальності за право на державну владу.

1.2 Сутність політичних норм

Норми політичної етики поширювались на мистецтво публічних виступів, форми участі громадян у державних справах, свободу критики, характер взаємодії різних інститутів влади.

Правові норми закріплюються в законах і підзаконних актах: указах президента, постановах уряду, розпорядженнях, наказах міністерств, відомств і інших виконавчих органів.

Політичні норми містяться в Конституції, законах, що регулюють політичні відносини, політичних документах держави і партій, міжнародних документах.

Правові норми закріплюються в законах і підзаконних актах: указах президента, постановах уряду, розпорядженнях, наказах міністерств, відомств і інших виконавчих органів.

Політичні норми містяться в Конституції, законах, що регулюють політичні відносини, політичних документах держави і партій, міжнародних документах. [19, 462].

Правові норми закріплюються в законах і підзаконних актах: указах президента, постановах уряду, розпорядженнях, наказах міністерств, відомств і інших виконавчих органів.

Політичні норми містяться в Конституції, законах, що регулюють політичні відносини, політичних документах держави і партій, міжнародних документах.

Поділ норм на правові і політичні є умовним, тому що правові документи більшою чи меншою мірою закріплюють як політику, так і правила політичної діяльності. Політико-правові норми представлені публічним правом (конституційним, частиною адміністративного, фінансового, карного і міжнародного) при провідній ролі конституції. Конституційні принципи, що закріплюють основи державного і суспільного ладу, є одночасно основними базовими цінностями країни. Наприклад, в економічній сфері - це рівноправність приватної і іншої форм власності, створення умов, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини; у соціальній - соціальне забезпечення; у духовній - ідеологічну багатогранність тощо. У політичній сфері до базових цінностей демократичного суспільства відносяться правова держава, права і свободи людини, парламентаризм, багатопартійність тощо. Будучи закріпленими на державному рівні, політичні цінності включаються в нормативний компонент політичної системи і визначають комплекс органів державної влади, порядок їхнього утворення і повноваження.

Оскільки законодавчі органи займають особливе місце в державному апараті, публічним правом установлюються певні правила проведення виборчих кампаній. Велика увага також приділяється регулюванню діяльності виконавчих органів. Громадянин звичайно має справу не з міністрами чи депутатами парламенту, а з державними службовцями податкових органів, працівниками відділень міліції тощо. Щоб відгородити людей від можливої сваволі, політичними нормами визначаються межі припустимої поведінки представників влади.

Крім того, нормами публічного права регулюються взаємини усередині державного апарата, наприклад, між міністерствами і відомствами, посадовими особами і державними службовцями. [21, 357].

Політико-правові норми доповнюються звичаями і традиціями (з лат. traditio - передача, переказ). Вони є тією частиною політичного досвіду людей, який передається з покоління в покоління і набуває сили загальноприйнятих неписаних правил поведінки. Так, лейбористи у Великобританії вже більш дев'яноста років (партія існує з 1906 р.) будують свою програму, спираючись на освячену століттями традицію робітничого руху - бути легальною опозицією партії консерваторів. При цьому відносини між партіями не носять характеру непримиренної боротьби добра і зла, а будуються на взаємному визнанні пряв і законності програмних установок кожної зі сторін.

Як висновок можна сказати, що норми та етика політичної поведінки це сукупність певних норм, яка підтримує режим рівноваги влади в житті людей.

Для формування громадянського демократичного суспільства необхідні такі явища, як політична етика та норми політичної поведінки. Це дає змогу орієнтувати та контролювати дії політиків та усіх активних учасників політичного процесу. Такий контроль здійснюється за допомогою таких інструсентів як: 1) представницька деократія; 2) реалізація принципу поділу влади; 3) узаконення конфліктів у боротьбі за владу; 4) виключення концентрації політико-правової влади в певній соціальній групі. Дотримання політичної етики вимагає дотримання норм депутатської етики, парламентського політичного суперництва. Дотримання та реалізація політичної етики сприяє поглибленню самоуправлінських процесів, а демократія зміцнєю норми політичної етики. Етика в політиці посилює цивілізованість у політичних відносина на всіх рівнях реалізаціїї цієї самої політики, сприяє розширенню прав людини.



РОЗДІЛ 2. ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ЕТИКИ В ПОЛІТИЦІ

2.1 Політично-етичні погляди в світовій практиці

Проблема співвідношення політики й моралі - одна з центральних у політичній та етичній теоріях. Вона була сформульована ще у філософсько-політичних трактатах стародавніх мислителів, які вже тоді виявили її складність і неоднозначність.

Найвідомішими філософами стародавнього світу, які розглядали політичну етику являються давньокитайські мислителі.

Згідно з етико-політичним ученням давньокитайського мислителя Конфуція, політична державна влада є відлунням вічних законів неба, носієм яких є правитель. Тому головним принципом політичної та моральної поведінки є сповідування принципу «кожному належне»: «... цар має бути царем, міністр - міністром, батько - батьком, син - сином».

На думку іншого китайського мислителя Лао Цзи, життя людей не визначається волею неба, а розвивається природним шляхом - дао. Природний закон справедливості має перемогти, людина повинна вірити в це і підкорятися цьому. Учення давньокитайських мудреців сутністю морального обов'язку визначали необхідність дотримуватися належного.

Наступними науковцями, що розвивали полеміку щодо політичної етики являлися античні філософи та мислителі. [24, 67].

Демокрит тлумачив сутність політичного життя і політичної етики з позиції демократії, яку він вважав найвищою цінністю. Правитель, який володарює над іншими, повинен насамперед навчитися володарювати над самим собою. Демокрит доводив, що джерело моралі - у душі людини, імпульси якої мають контролюватися розумом.

Аристотель, розв'язуючи проблему взаємин політики і моралі, виходив з іншого розуміння сутності людини. Вона, на його думку, є суспільною, тобто політичною істотою. Моральні риси людини не є вродженими, вони виробляються практичними діями. Аристотель вводить у політичну етику проблему моральної мотивації і свободи вибору суспільної, у т. ч. політичної поведінки. [1, 145].

Проблеми політики і моралі привертали увагу мислителів середньовіччя. Ф. Аквінський, твердячи про божественне походження державної влади, про духовну вищість церкви над нею, відповідно трактував природу моральних норм, сутність етичних принципів. Єдине джерело моралі - всемогутня воля Бога, підкорятися їй - моральний обов'язок кожної людини [24, 345].

Далеко не ординарна думку Макіавеллі полягала в тому, що, "вдумавшись, ми знайдемо чимало такого, що на перший погляд здається чеснотою, а в дійсності згубно для государя". На жаль, він не завжди точно характеризував свою головну думку. Під макіавеллізмом зазвичай розуміють політику, що нехтує моральними принципами і проведену під гаслом "Мета виправдовує засоби". Деякі рецепти Макіавеллі дійсно відповідають цьому гаслу. Було б, однак, невірно ставити печатку аморалізму на всю творчість великого італійця. [ 15, 37]. Проблема, над якою він бився, - це питання про співвідношення особистого і суспільного блага. Дозволити її йому, звичайно ж, не вдалося. Про неї ж замислювалися кращі мислителі Нового часу, в тому числі Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант.

З теоретичної точки зору головне досягнення політологів XVIII-XIX ст. полягало в акценті на чотири концепту - світ, рівність, свобода і справедливість. Сучасний дослідник сказав би, що політологи Нового часу оперували не цінностями, а принципами. Дивовижна ситуація - змінні є, а закони як відносини змінних, цінностей відсутні. Політологічна наука все ще перебувала в зародковому стані. Синкретичний же союз етики та політології залишався в силі.

XIX ст., Який завершив собою всю епоху Нового часу, приніс свої нововведення. Три з них заслуговують на увагу в першу чергу. Гегель розглядав державу як втілення моральності народу. Продовжуючи цю лінію, Маpкс різко критикував соціальну несправедливість і прийшов до етики революції. Гегель і Маркс були переконані, що вони, керуючись методом сходження від абстрактного до конкретного, "виводять" етику. У Маркса етика вторинна, вона слід за економікою.

Ще одне нововведення XIX в. полягало в зміцненні, особливо завдяки зусиллям француза О. Конта, позитивістської методології з її установкою починати побудову громадських наук з вивчення фактів і з них витягувати функціональні залежності змінних, закони. Етику слід рішуче вигнати з усіх суспільних наук. При всьому своєму бажанні суспільствознавці не спромоглися строго слідувати максимам позитивістської методології. Настав період явного методологічного перелому.

Суперечка про методи мав велике значення не тільки для економіки, але і для політології. Дослідником, який надав йому яскраву соціально-політичне забарвлення, став М. Вебер, який почав свою кар'єру вченого як економіст, але закінчив її як політолог і соціолога. Його позиція, яка придбала численних прихильників, опинилася далеко не бездоганною.

Вебер був переконаний, що політик повинен використовувати не етику переконань, а етику відповідальності. "Ти повинен насильно протистояти злу, інакше за те, що зло візьме верх, відповідальний ти". Він зробив висновок, що існує певна відмінність між абсолютною, в тому числі релігійної, і політичної етикою. До політичного дійсно не можна підходити до вимог нібито загального характеру як "не здійснювати насильства", бо злу доводиться протистояти силою, інакше дискредитованим виявиться світ, а не війна. Правильна ідея Вебера про взаємозв'язок політики і етики не отримала у нього належного розвитку. Йому не вдалося поєднати її з аналізом методу політології, зміст якого він всього лише намагався виявити.

В одній зі своїх пізніх робіт Вебер висунув вимогу, яке він сам називав "тривіальним" - розділяти "дві групи гетерогенних проблем: встановлення емпіричних фактів (включаючи виявлену дослідниками" оцінює "позицію емпірично досліджуваних ними людей), з одного боку, і власну практичну оцінку , тобто все судження про ці факти (в тому числі і про перетвореннях в об'єкт емпіричного дослідження "оцінок" людей), що розглядає їх як бажані або небажані, тобто свою в цьому сенсі оцінює позицію - з іншого ".

"Емпірична наука нікого не може навчити тому, що він повинен робити, вона вказує лише на те, що він " може ", а за певних обставин на те, що він хоче зробити". Чи не наука, а людина "зважує і робить вибір між цінностями, про які йшла мова, так, як йому велять його совість і світогляд", а також віра. Вебер прагне убезпечити суспільство, в першу чергу навчати молодь, від різного роду особистих домагань викладачів: "політиці не місце в аудиторії". [9, 298].

Відомий німецький політолог К. Баллестрем розуміє під політичною етикою частину практичної філософії, що займається основними нормативними питаннями політики: принципами справедливого соціального устрою, конституцією; критеріями легітимного управління, правами й обов'язками керівників і громадян (включаючи право протидії й обов'язок слухняності); проблемою справедливості у відносинах між державами. До політичної етики в широкому розумінні належить теорія соціальної справедливості, легітимного управління, справедливих воєн, а також теорія правильного використання влади правлячими колами.

2.2 Етично-правові погляди в Україні

Якщо роздивлятись українські етичні норми, то потрібно згадати українських та радянських філософів та політологів, тому що саме з цих часів формується українська етико-поліична думка. Але ця думка не опирається на провідну соціалістичну думку того часу, а опирається на політиків та науковців, які підтримували лібералізм та демократію, тобто була опозиційною, та розвивалася дуже повільно.

Досить близьким до ідей К. Баллестрема є визначення, яке дає К. Гаджієв, що включив розділи з політичної етики у свої підручники «Політична наука» і «Політична філософія». На його думку, політична етика - це сукупність моральних цінностей і норм, що стосуються світу політичного, його інститутів, відносин, політичного світогляду й поведінки членів того або іншого суспільства. Він стверджує, що політична етика - це нормативна основа політичної діяльності, що зачіпає такі основні проблеми, як справедливий соціальний лад суспільства й держави, взаємні права й обов'язки керівників і громадян, фундаментальні права людини та громадянина, розумне співвідношення волі, рівності і справедливості і т. д. Очевидно, що в цьому визначенні не розводяться поняття «політична етика» як наукова дисципліна і «політична мораль» як досліджуваний нею предмет.

Концепція, запропонована вітчизняними дослідниками В. Бакштановським та Ю. Согомоновим, акцентує на проблемі політичної волі, суверенних прав особистості, утвердження ліберальних і демократичних цінностей, очищення моральності від державного диктату. У рамках багатофазного процесу виділення політики в самостійну сферу відносин і діяльності стала формуватися потреба в принципово інших регуляторах діяльності політиків, заняття яких ставало професією[22, 169]. Ці регулятори не могла надати мораль як така, що ще не виділила зі свого складу особливі засоби орієнтації й регуляції, які були б здатні звернути моральний закон у самозобов'язувальний зміст власної волі в такій специфічній сфері діяльності, якою є політика. Необхідні були засоби, здатні обмежити моральний максималізм і водночас сприяти досягненню ефективності функціонування політики. Такі засоби звичайна мораль кваліфікувала б як «вимушене зло», припустиме лише як рідкісні винятки (але аж ніяк не постійні), а не як благо, позитивні цінності. Звичайна мораль була б не в змозі встановити досить чіткі розходження між припустимими й неприпустимими винятками із загального масиву непорушних вимог.

Нормативно-ціннісними джерелами політичної етики зазначені автори вважають «аристократичні, лицарські, патриціанські епоси». І далі мова йде про «політичну етику демократичного суспільства», що, на думку авторів, жадає від влади відповідальності, самообмеження, «толерантності стосовно інакомислення, чуйності до інтересів союзників, різних меншин, партнерської відданості зобов'язанням, чесності». Така етика припускає відмову від конфронтаційності політичного скрізь, де це тільки можливо, від правил політичного радикалізму, віддаючи перевагу компромісам, переговорам, діалогу, співробітництву, досягненню балансу інтересів суперників.

В. Бакштановський і Ю. Согомонов так формулюють поняття політичної етики: це - додаток основних цінностей і норм суспільної моральності до сфери політичної діяльності. Ще раз підкреслимо, що ця концепція багато в чому ґрунтується на цінностях ліберальної ідеології. Економічний лібералізм, на думку названих авторів, створює етику громадянського суспільства, політичний лібералізм - етику держави й інших політичних інститутів, інакше кажучи, політичну етику. Основні принципи ліберальної політичної етики можна звести до такого:

1. Ідея політико-правової рівності людей, заперечення станових привілеїв. Суспільно-політичний та ідеологічний розвиток країн західної цивілізації в Новий час показав, що у відриві від етики політика й право самі по собі не здатні виробити дієву концепцію рівності, як, утім, і етика без політики й права не має сил обґрунтувати концепцію щастя й концепцію обов'язку.

2. Ідея легітимації конфлікту політичних інтересів, тобто законності й моральної виправданості боротьби за завоювання влади, її утримання й придушення її опору з боку яких-небудь соціальних груп.

3. Перехід від підданської і патріархальної політичної культури до політичної культури участі. Саме в рамках культури участі і формується політична етика.

4. Головна мета політичної етики формулюється як прагнення поставити державну владу під контроль громадянського суспільства. Цієї мети має бути досягнуто за допомогою інститутів представницької демократії, а також принципу поділу й балансу влади[23,574] .

На сучасному етапі і в Україні заявила про себе тенденція перекладати всю відповідальність за долю нації на владу, що є свідченням недостатньої політичної, історичної обізнаності її активних носіїв. Хибність такої точки зору пояснюється тим, що державна влада на сьогодні роз'їдена корумпованістю, клановістю бюрократії, її зрощенням з тіньовим капіталом і криміналітетом. Ідеал громадянського суспільства став значно віддаленішим. Усі ці проблеми носять етичний характер, породжують зневіру в існуючу владу, ускладнюють реформи.

Українська політична культура теж демонструє свою нездатність до гармонізації соціального порядку, упорядкованих інституціональних відносин в умовах ослаблення традиційних ієрархічних владно-правових відносин. За ідеологічними параметрами вона ще перебуває під впливом соціалістичного ідеалу (зрівнялівка, колективізм, тоталітаризм), демонструючи водночас і тенденцію до певної деідеологізації. Політична культура сучасної України є культурою маргінального суспільства, (наділеного взаємовиключними рисами), що виявляється і в орієнтації громадян на взаємозаперечуючі цінності: 33% вважають, що капіталістична система найбільш сприятлива для республіки, 25% -- не мають визначеної позиції, і лише 42% переконані, що західний тип розвитку їх не влаштовує. Цей феномен пов'язаний з амбівалентною (роздвоєною) суспільною свідомістю. Отже, замість внутрішньої мобілізації українського суспільства спостерігається своєрідний його розлад.

Особливості політичної етики українського суспільства зумовлені географічним положенням нашої країни на так званому розломі культур, соціально-політичних орієнтацій: якщо центральні, західні регіони орієнтуються на європейські стандарти, то на сході більшою популярністю користуються євроазіатські[8, 24]. До того ж якщо цілі й ідеали української громадськості близькі до західних, то спосіб життя ближче до східного. Україна завжди прагнула брати участь у європейській політичній грі, але при цьому часто користувалася методами східного походження.

Політична етика сучасного українського суспільства багато в чому зумовлена непідконтрольністю влади, пріоритетністю державних цілей перед правами особистості, перевагою прагматичних міркувань перед системними гарантіями, переважанням традиціоналізму над динамізмом.

Безліч прикладів історії переконують, що східна політика орієнтована на могутність, силу, а не на право чи політичну етику. Україні частіше випадало мати справу саме з такою політикою, і, зрозуміло, в її політичній 7 етиці можна знайти чимало «азіатських» слідів -- авторитаризм, геронтократію, патріархізм, таємну дипломатію, схильність до силових методів тощо[7,483].

Висновком до цього розділу можна сказати що, політична етика почала розвиватися майже одночасно з поняттям про політики. Визначні філософи, політики й інші науковці писали багато різних робіт, вони різняться між собою рівноцінно як час в якому вони були написані, тобто відповідали політичним ідеалам того часу. В стороні не залишалася й політична думка українських вчених.

Сучасне тло формування політичної етики характеризують розлад зовнішнього і внутрішнього життя нації, висока питома вага таємного, перевага права сили над етикою, квазіполітика тощо, які спричиняють глибокі структурні диспропорції, перешкоджають формуванню громадянського суспільства.

Невідповідності між ідеалами і реаліями нашого суспільства зумовлені нерозвиненістю політичної та соціальної етики. Невиконання посадових обов'язків, нереалізованість угод, несвоєчасно виплачені зарплати, несплачені податки, проігноровані закони й суспільні інтереси -- усе це є розходженням між ідеалом і соціальною дійсністю. Усунути його -- означає відновити моральне здоров'я суспільства.

У демократичному суспільстві політична етика є одним із важливих вимірів політичного життя, вона служить невід'ємним компонентом стабільності політичної системи, суттєвим показником розвитку суспільства і його політичної свідомості.



РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИЧНА ПОВЕДІНКА

3.1 Професійна етика

Суспільний контроль, здійснюваний, насамперед, за допомогою громадських організацій і засобів масової інформації, є найбільш істотним фактором відстеження етичного компонента діяльності представників законодавчої влади протягом усього терміну їхніх повноважень. Досить результативним може бути і внутрішній самоконтроль “професійної” групи, реалізований через діяльність парламентської опозиції, функціонування парламентських етичних комітетів і (або) через репутаційні механізми. У будьякому випадку для здійснення таких видів контролю необхідна чітка фіксація стандартів парламентської етики, що представлять громадськості та самим депутатам критерії для оцінки поведінки представників законодавчої влади. Важливим фактором для розвитку соціуму є взаємодія моралі та права. І право, і мораль виступають способами регуляції життя соціуму, стоять на заваді аморальним діям та створюють умови для забезпечення існування людини на засадах особистої свободи. Однак це дві суттєво різні регуляційні системи, основними розбіжностями між якими є:

1. Інституційний характер правової регуляції (адже за будь-якою правовою дією стоїть інститут держави) і відсутність інституту в моральній регуляції;

2. Налаштованість права лише на заборону зла; мораль же не тільки забороняє злі дій, наміри, відносини, але й орієнтує на втілення добра.

Право цілком задовольняється тим, що дії людини не порушують правові норми, зовнішньо не суперечать закону. Мораль - це не лише розгляд конкретних кордонів, в яких наші вчинки повинні бути обмежені, але й культивування духу. Для моралі ж зовнішня відповідність людської поведінки нормам є недостатньою, оскільки моральнісним визнається лише той вчинок, який має моральнісний зміст, тобто його мотив і результат є морально забарвленими для суб'єкта дії. Право з'являється з появою держави і уособлює погляд на людину ззовні, з позицій соціального інституту - держави. Так, норми права встановлюється державою, їх є певна кількість, вони кодифіковані, чітко визначені (для виконання і перевірки), менш гнучкі, ніж моральні; адресатами права є конкретні люди; в праві здійснюється заохочення конкретних дій, функції контролю виконують спеціально призначені інститути - суд, прокуратура; покарання має об'єктивний характер, кількісну міру [3, 6].

В свою чергу мораль з'являється з появою суспільства, представляє погляд на людину зсередини - з точки зору її мотивів, намірів, попереднього досвіду тощо; норми моралі народжуються, або набувають морального забарвлення у практичному житті; їх не можливо звести до певної кількості, вони є гнучкими, здатні віддзеркалювати нові потреби людства. Адресатами моральних норм є всі люди; одній моральній нормі відповідає декілька правових.

Контроль за виконанням норм в моралі здійснюється суспільною думкою або совістю людини; покарання носить суб'єктивний характер (неповага, сором, провина). Виконуючи норми права людина звільняється від контролю; існує “простір безкарності” для певних неморальних рішень, вчинків; сфера застосування права - вужча; право виробляє лише норми взаємодії. В моралі виконання норм не звільняє від совісті; тут немає “простору безкарності”; сфера застосування моралі ширша (дружба, любов тощо); крім норм поведінки мораль виробляє ціннісні орієнтації людини. Не дивлячись на специфіку моральної та правової регуляції, мораль і право у суспільному життя тісним чином пов'язані: розвинуті правові інститути створюють кращі умови для розвитку моралі, в свою чергу моральні вимоги удосконалюють право.

Мораль і право взаємодоповнюють один одного; гармонізація відносин між цими двома регулюючими системами суттєво впливає і на гармонізацію суспільного життя в цілому. Достатньо небезпечною може бути підміна однієї форми регуляції іншою. Так, перебирання мораллю функцій права здатне призвести до суб'єктивізму, втрати правом однієї із основних своїх характеристик - формальності. В свою чергу невиправдане розширення сфери права призводить до повної регламентації життя людини з боку держави, до втрати особою можливості і здатності бути суб'єктом, творцем власного життя. Відносини між правом та мораллю набувають нових форм взаємодії з розвитком професійної етики. Історичний процес розподілу праці, суспільної диференціації призводить до виникнення та розвитку різноманітних професійних відносин, специфічної культури та моралі, які формуються в ході професійної діяльності. Належність до певної професії породжує своєрідний професійний світогляд, психологію, визначає особливості поведінки. У представників різних професій виникають специфічні норми взаємодії, ціннісні орієнтації, відносини [16, 11].

Це дає підстави говорити про існування професійної моралі. Професійна мораль відображає особливості моральної свідомості, взаємовідносин, поведінки людей, які обумовлені специфікою професійної діяльності. Однак з часом професійна мораль потребує свого більш чіткого оформлення, що й призводить до виникнення професійної етики. У професійній етиці фіксуються вже не стихійно сформовані моральні норми, а інституційні свідомо сформовані професійно-етичні встановлення. Придбання професійною етикою інституціонального характеру свідчить про заміну спонтанних дій на передбачувану, очікувану, модельовану та регульовану поведінку. Професійна етика вирізняється:

усвідомленою ретельною розробкою професійних етичних норм;

побудовою системи взаємозалежних цінностей, принципів, норм, установок, зафіксованих в Етичному кодексі;

існуванням групи людей, що відповідають за підтримку і захист цих норм. Виділення особливих професійно-етичних встановлень, в яких загальнолюдських принципів моралі конкретизуються відносно професійної діяльності, обумовлена рядом факторів:

своєрідністю місця та діяльності професійного колективу у суспільстві; специфікою особистих відносин в професійній діяльності;

підвищеними моральними вимогами, особливою напруженістю, складністю реалізації етичних норм у певних професіях.

Переліченні умови мають визначальне значення й для професійної діяльності державних службовців. Так:

державні службовці займають специфічне місце у суспільстві, вони реалізують державну управлінську діяльність і державно-владні повноваження;

в професійній діяльності державних службовців складаються особливі відносини;

відносини між державними службовцями і громадянами вибудовуються на засадах служіння державного апарату народові, його інтересам; для побудови стосунків всередині професійної групи державних службовців кардинальне значення має принцип ієрархії;

підвищенні моральні вимоги в державному управлінні обумовлені;

розпорядженням великими матеріальними цінностями, людськими ресурсами;

безпосереднім впливом на життя конкретних людей;

існуванням ризику, непередбаченості у діяльності, сполученням формально-процедурних регламентацій діяльності з можливістю прийняття вольових суб'єктивних рішень, імовірним творчим характером праці. Ці чинники призводять до виникнення особливих етичних проблем професійного життя державних службовців (проблеми дотримання державної таємниці, протидії корупційним діянням, збереження конфіденційної інформації громадян, політичної неупередженості, обмеження частини політичних, природних їх прав тощо) [16,14].



3.2 Еичні кодекси державних службовців

Ключовим моментом для побудови професійної етики є усвідомлення призначення професії в суспільстві, соціальних функцій, які повинні виконувати професіонали, іншими словами - усвідомлення місії професії. Основне завдання державного службовця: якісне та сумлінне виконання ним професійного призначення. Виявлення та чітке формулювання місії державної служби - базис для побудови всієї системи професійної етики державних службовців та фактор ствердження моральних відносин між владою та громадянами. Професійне призначення формує розуміння місця професійної групи у суспільстві, воно є стрижнем для вибудови засад професії та відповідних вимог до професіоналів, масштабом для оцінки їхньої діяльності.

Принцип служіння народові - смислове ядро, навколо якого має вибудовуватися система професійних ціннісних орієнтацій державних службовців. Професійне призначення державних службовців в демократичних країнах - служіння своєму народу та кожному його громадянину. Державний службовець здійснює місію служіння через державну організацію. Принцип служіння народові України в Законі України “Про державну службу” (Стаття 4) проголошуються основні принципи державної служби нашої країни [23,617].

1) верховенства права - забезпечення пріоритету прав і свобод людини і громадянина відповідно до Конституції України, що визначають зміст та спрямованість діяльності державного службовця під час виконання завдань і функцій держави;

2) законності - обов'язок державного службовця діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

3) професіоналізму - компетентне, об'єктивне і неупереджене виконання посадових обов'язків, постійне підвищення державним службовцем рівня своєї професійної компетентності, вільне володіння державною мовою і, за потреби, регіональною мовою або мовою національних меншин, визначеною відповідно до закону;

4) патріотизму - відданість та вірне служіння Українському народові;

5) доброчесності - спрямованість дій державного службовця на захист публічних інтересів та відмова державного службовця від превалювання приватного інтересу під час здійснення наданих йому повноважень;

6) ефективності - раціональне і результативне використання ресурсів для досягнення цілей державної політики;

7) забезпечення рівного доступу до державної служби - заборона всіх форм та проявів дискримінації, відсутність необґрунтованих обмежень або надання необґрунтованих переваг певним категоріям громадян під час вступу на державну службу та її проходження;

8) політичної неупередженості - недопущення впливу політичних поглядів на дії та рішення державного службовця, а також утримання від демонстрації свого ставлення до політичних партій, демонстрації власних політичних поглядів під час виконання посадових обов'язків;

9) прозорості - відкритість інформації про діяльність державного службовця, крім випадків, визначених Конституцією та законами України;

10) стабільності - призначення державних службовців безстроково, крім випадків, визначених законом, незалежність персонального складу державної служби від змін політичного керівництва держави та державних органів. Водночас слід мати на увазі, що державний службовець служить народові, але через державну організацію. Лояльність до демократично обраної, легітимної влади є невід'ємною складовою феномену служіння чиновників народові [18, 426].

Сьогодні існують різні стратегії діяльності держави, різні розуміння професійної місії державних службовців, зокрема “традиційна”, орієнтована на служіння народу та “модернова”, що має за мету надання послуг громадянам. Як перший, так і другий підходи мають свої переваги та свої вади. Найбільш продуктивним було б поєднання двох представлених підходів. У такому випадку моральне призначення державної служби виражалося б у формулі: “Державні службовці служать народу України, задовольняючи його потреби в послугах держави”. Ідея служіння всьому народу повинна бути поєднана з принципом пріоритету прав та свобод людини і громадянина. Служіння народу має зважувати на необхідність дослуховуватися до інтересів груп населення, які представляють меншість у суспільстві, до потреб кожного громадянина.

Між правами і свободами громадянина та правами і свободами “колективного громадянина” (суспільства, держави) існують відносини координації, а не субординації; ці права однаково важливі для існування соціуму. Відданість ідеї служіння суспільству виявляється й у діяльності держави в цілому, й в діях окремих працівників. Професійна поведінка державних службовців повинна ґрунтуватися на прагненні найбільшого блага для суспільства та відповідати моральним цінностям, що прийняті у суспільстві як норма. Нині обговоренню підлягають не лише ціннісні настанова державного управління, а й реально діючі орієнтації та мотивації державних службовців. Неповажливе, грубе або байдуже ставлення представників влади до громадян, незнання справжніх потреб громадян є свідченням відірваності державних службовців від народу та відсутності у них мотивації на служіння суспільному благу.

Якщо служіння не є значимим для державних службовців, воно не може стати для них мотивом праці, предметом вольових зусиль Мотивувати діяльність державних службовців на досягнення суспільних цінностей, гармонізувати й узгоджувати приватні та суспільні інтереси здатні відчуття спів-громадянськості з іншими представниками суспільства, усвідомлення себе як частини соціуму, патріотизм. Пошук шляхів стимулювання мотивації до доброчесної праці - один із перспективних шляхів розвитку державного управління України. На мікрорівні етика державного службовця, що орієнтована на служіння, виражається в культурі спілкування з громадянами, в реалізації базових етичних принципів комунікації. Цінностями демократично орієнтованої державної служби є солідарність, справедливість, життя та гідність людини, повага до неї тощо.

Принципами діяльності державного службовця в країнах демократії стає пріоритет суспільного блага, верховенство права, чесність, повага, цінування загальновизнаних норм моралі, безпристрасність та неупередженість, відповідальність, відкритість, прозорість, ефективність, результативність [18, 428].

Висновком до цього розділу може слугувати те що, при визначенні рівня професіоналізму державного службовця мають обов'язково оцінюватися його особисті професійно необхідні моральні якості та дотримання ним професійно-етичних принципів, норм і стандартів поведінки.



ВИСНОВКИ

Серед проблемних сфер сучасної прикладної етики чільне місце займає політична етика. Саме у сфері політики з особливою гостротою означилась моральна проблематика з перших спроб її теоретичного усвідомлення. Сучасна політика в свою чергу стала простором актуалізації практичного потенціалу етичної теорії. З самого початку свого існування політика означена домінантою спокуси владою, хоча передбачалась як механізм регулювання суспільних відносин. Ця хиба не тільки не викорінювалась із процесом соціально-культурного розвитку суспільного життя, а й посилювалась через зростання могутності засобів утиску. Зростання сили держапарату щодо життя пересічних громадян, з одного боку, підвищення міри ризиків у прийнятті рішень стосовно соціального життя, з іншого, особливо загострюють проблему контролю "контролерів" соціального порядку, якщо можна так назвати власне політиків, виходячи з їх прямого професійного призначення.

Велетенська залежність благополуччя буття кожного громадянина від діяльності політичної системи, що з часом ускладнюється, посилюється, відчужується від суспільства, стає самодостатньою в своєму розвиткові, зосереджуючись на відтворенні і самозбереженні поза прямим обслуговуванням соціального загального інтересу, стимулює увагу до політики як об'єкта етичного аналізу.

Політична етика як одна зі складових сучасної прикладної етики - молода галузь наукового дослідження і навчальна дисципліна. Однак як спеціальна проблематика політичної теорії, філософії політики вона має свою давню дослідну традицію, яка розвивалась не стільки зусиллями етиків, скільки соціологів, соціальних філософів, політологів. Проте із середини XX ст. через нагальні запити соціальної практики вона почала оформлюватися в окрему галузь наукового дослідження.

Проблематика політичної етики актуалізується в періоди соціальних криз та соціально-культурних, соціально-політичних трансформацій. Це - і період кризи класичного античного поліса, і період становлення європейської національної державної суверенності, і період кризи європейської соціальної ліберальної системи. Сучасна потреба подальшої розробки політичної етики посилена як соціальним запитом щодо розв'язання наболілих політичних та соціальних проблем, нових обріїв подальшого соціального упорядкування у складних процесах сучасної глобалізації та наздоганяючої для великої кількості країн модернізації, так і теоретичною вимогою перегляду як основних пояснювальних підходів, так і існуючих інтерпретацій політики і моралі як соціальних явищ.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аристотель. Политика / Аристотель // Мыслители Греции. От мифа к логике : Сочинения. - М. : ЗАО Изд-во «ЭКСМО-Пресс», Харьков : Изд-во «Фолио», 1999. - С. 439-699.

2. Бабкіна О. Політологія : [підруч.] / Ред. О. Бабкіна, В. Горбатенко. - К. : ВЦ «Академія», 2003. - 528 с

3. Бабкін В. Соціальна держава та захист прав людини / В. Бабкін // Правова держава. - 1998. - Вип. 9. - С. 3-11.

4. Бакіна О. Політологія : [підруч.] / ред. О. Бакіна, - К. : ВЦ «Академія», 2008. - 595 с.

5. Бебик В. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика : [монографія] / В. Бебик. - К. : МАУП, 2000. - 384 с.

6. Бердяев Н. Философия свободного духа / Н. Бердяев. - М. : Республика, 1994. - 480 с.

7. Безродна В. Особливості становлення громадянського суспільства в Україні у контексті модернізації / В. Безродна // Держава і право. - 2002. - № 17. - С. 481-484.

8. Борденюк В. Децентралізація державної влади і місцеве самоврядування: поняття, сутність та форми (види) / В. Борденюк // Право України. - 2005. - № 1. - С. 21-25.

9. Вебер М. Избранное. Образ общества / М. Вебер ; [пер. с нем.]. - М. : Юрист, 1994. - 364 с.

10. Васильев Л. История древнего востока / Л. Васильев. - М., 1953. - 495 с.

11. Гаджиев К. Политическая философия / К. Гаджиев. - М. : Международные отношения, 1999. - 422 с.

12. Гусейнов А. Краткая история этики / А. Гусейнов, И. Ирлитц. - М., 1987. - 589 с.

13. Дибиров А. Н. Теория политической легитимности : [курс лекций] / А. Н. Дибиров. - М. : Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2007. - 272 с.

14. Кресіна І. О. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси / І. О. Кресіна. - К., 1998. - 392 с.

15. Макиавелли Н. Государь / Н. Макиавелли ; [пер. с итал.]. - М. : Планета, 1990. - 80 с.

16. Меркель В. Формальные и неформальные институты в дефектных демократиях / В. Меркель, А. Круассан // Полис. - 2002. - № 1. - С. 6-17

17. Міжнародні рейтинги України

18. Опанасюк Г. Етика в підготовці державних службовців для органів місцевого самоврядування / Г. Опанасюк // Зб. наук. пр. УАДУ. - 2000. - Вип. 2. - С. 424-428.

19. Политология : энциклопедический словарь. - М., 1993. - 536 с.

20. Політологія: історія та методологія / за ред. Ф. Кирилюка. - К. : Здоров'я, 2000. - 413 с.

21. Пугачев В. Введение в политологию. Изд. 3-е перераб. и доп. / В. Пугачев, А. Соловьев. - М. : Аспект-Пресс, 1997. - С. 239-303.

22. Погорілий О. Соціологічна думка ХX століття : [навч. посіб.] / О. Погорілий. - К. : Либідь, 1996. - 218 с.

23. Скиба В. Вступ до політології / В. Скиба, В. Горбатенко, В. Туренко. - К. : Основи, 1996. - 718 с.

24. Чанышев Е. Курс лекций по древней философии / Е. Чанышев. - М., 1981. - 374 с.

Размещено на Allbest.ru