Політична культура як важливий чинник суспільно-політичного життя

Размещено на http://www.allbest.ru/

[Введите текст]

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського

Навчально-науковий гуманітарний інститут

Кафедра філософії та історії

КУРСОВА РОБОТА

на тему: «Політична культура як важливий чинник суспільно-політичного життя»

Студентки ІІІ курсу

денної форми навчання

спеціальності 052 «Політологія»

Косенко А.О.

Науковий керівник:

к. філос. н., доц. Тимошенко Т.С.

Київ - 2019

Зміст

Вступ

Розділ 1. Сутність політичної культури

Розділ 2. Типологія політичної культури

Розділ 3. Політична культура українців

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. Зростання ролі політичної культури - загальна закономірність розвитку сучасної цивілізації. Воно особливо помітне коли людство перебуває у стані суперечливих пошуків нової стратегії цивілізаційного розвитку, нових світоглядних і соціокультурних парадигм. Процеси децентралізації владних повноважень, розвитку партійних систем, оформлення механізмів захисту групових інтересів висувають на перший план проблеми культури спілкування, пошук оптимальних моделей сумісності, знаходження консенсусу.

Саме категорія політичної культури найближче підводить нас до розуміння атмосфери політичного життя, специфічної і неповторної у кожній країні і навіть у різних її частинах. Без неї неможливо збагнути, чому певна кількість індивідів обирає ту чи іншу політичну орієнтацію, форму політичної поведінки, чому однотипні політичні інституції по-різному діють і по-різному сприймаються у різних країнах?

Без піднесення рівня політичної активності громадян є неможливим вивести економіку із кризи, закласти основи правової держави і громадянського суспільства. Без сприйняття молоддю демократичних ідеалів не може бути й мови про становлення в її середовищі нового типу політичної культури, орієнтованої на створення демократичного суспільства в незалежній Україні.

Актуальність вивчення проблем формування сучасної політичної культури молоді в суспільстві трансформаційного типу, яким сьогодні є українське суспільство, не викликає сумнівів, оскільки йдеться про історичний вибір шляху розвитку. Цей вибір робить підростаюче покоління. Недостатній рівень засвоєння демократичної політичної культури є однією з причин відчуження молоді від суспільно-політичних процесів в Українській державі. Суспільство не може бути громадянським, а держава - соціально-правовою, якщо одна із соціальних груп цього суспільства виключена з системи політико-владних відносин. Утвердження нового типу соціокультурних відносин, у тому числі і політичних, передбачає не тільки опанування молоддю усіма формами людської життєдіяльності, які сформувались у період її соціалізації, але й створювання нових, які найбільшою мірою відповідають вимогам часу.

Метою курсової роботи є дослідження процесу становлення політичної культури в умовах демократизації сучасного українського суспільства.

Об'єктом і предметом виступають парадигма політична культура та процес розвитку політичної культури в трансформаційному процесі.

Структура роботи - робота складається з 3 розділів. Загальний обсяг роботи - 32сторінки. Список джерел складається з 14 найменувань.

Розділ 1. Сутність політичної культури

Культура (від латинського «культивування», «виховання») являє собою спосіб соціального самовідтворення людини і людства, історично певний стан розвитку суспільства, творчих здібностей і здібностей людини, виражене в способах і формах організації життя і діяльності людей, а також в матеріальних і духовних цінностях.

Політична культура - це загальновизнана сфера загальної культури людства, безпосередньо пов'язана з політикою, політичною діяльністю, поведінкою і свідомістю людей. Під політичною культурою розуміється історичний і соціальний досвід національної або наднаціональної спільності, яка впливає на формування політичних орієнтацій, політичної поведінки індивідів, малих і великих груп.

Поняття «політична культура» введено в науковий обіг німецьким філософом XVIII в. І. Гердером. З того часу він у різних інтерпретенціях використовується багатьма політичними мислителями. Концептуальну розробку цього поняття було розпочато в американській політології у 1950-1960 рр. Опрацьовуючи теорію політичних систем, представники біхевіоральної школи першими підкреслили, що політичні системи відрізняються одна від одної не тільки правовими нормами та інституційною структурою, але й культурою. Класичне визначення поняття «політична культура» було дано Габріелем А. Алмондом і Г. Бенхаймом Пауеллом у їх праці «Порівняльна політика». За їх визначенням, політична культура - типова, інтегральна характеристика індивідуального чи колективного соціального суб'єкта та соціальних інститутів, суспільства в цілому, що фіксує рівень розвитку їx політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки [10, с. 267- 289]. Вивчати цей різновид як відносно самостійну проблему стали лише в 50-ті рр. минулого століття. Хоча треба зазначити, що питання політичної культури досліджували видатні мислителі всіх часів - Платон, Арістотель, Макіавеллі, Монтеск'є, Маркс, Спенсер, Вебер та інші. Так, Платон вважав, що люди вчать один одного бути хорошими громадянами - справедливими, мудрими,благочестивими.

Ідеї політичної культури і громадянської чесноти висловив і італійський мислитель Н. Макіавеллі в роботі «Державець». Перша громадянська чеснота - це діяльна любов загального блага, яка розвивається у вільній державі, а загальне благо - реальна мета, їй служать всі громадяни, що живуть свідомим громадським життям [6].

Питання громадянської культури та суспільства розглядали французькі просвітителі XVIII ст. Монтеск'є, Вольтер, Руссо. Автор теорії суспільного договору Руссо стверджував, що народні збори мають право обмежувати, змінювати або відняти владу, довірену правителям.

Щоб народ зміг висловлювати свою волю, його необхідно навчити, просвітити, сформувати у нього громадянську культуру, без якої не може бути єдності розуміння і волі.

Політична культура - явище неоднорідне. Вона функціонує на загальному (політична культура суспільства), груповому та індивідуальному рівнях.

М. Вебер, досліджуючи питання політичної етики як складової частини політичної культури, виділив два її типу - «етику ідеї» і «етику відповідальності». Перша має на увазі безкомпромісну націленість на реалізацію політичного ідеалу, друга - строгий облік всіх наслідків будь-якого політичного кроку, і якщо реалізація ідеї жорстко позначається на суспільстві, то від неї можна відмовитися [3].

Російський політолог І. Ільїн вважав, що мета людського життя полягає не в тому, щоб займатися політикою, а в тому, щоб творити культуру. Політика - тільки інструмент, який забезпечує можливість для культурного розвитку [5]. Сучасна політологія систематизувала знання про політичну культуру. У науковій літературі існує велика кількість визначень, вони умовно поділяються на два аспекти. Перший - це вузьке тлумачення, яке зводиться до політичних орієнтацій, настанов і поведінки індивідів; другий сприймається як елемент загальної культури суспільства, пов'язаної з політикою.

Американські політологи Г.Алмонд, С. Верба, Л. Пай та інші. вивчали суспільні явища, пов'язані одночасно до сфер культури і політики: політична участь, поведінка, настрій, орієнтація та ін. За Алмондом, кожна політична система включена в особливий зразок, орієнтований на політичні дії, які він назвав політичною культурою. Він вважав, що політична культура є сукупність індивідуальних позицій і орієнтацій учасників даної системи; суб'єктивна сфера, що лежить в основі політичний дій і надає їй значення [1]. Значить, індивідуальні позиції і орієнтації об'єднують в себе кілька елементів, а саме: пізнавальну орієнтацію - істинне або хибне знання про політичні об'єктах та ідеях; ефективну орієнтацію - відчуття зв'язку, залучення, протистояння і т.д. по відношенню до політичних об'єктів; оцінює орієнтацію - судження і думки про політичні об'єктах, які зазвичай вимагають застосування конкретних критеріїв. Політична культура - це сума соціально усвідомлених і глибоко зворушливих цінностей і відповідних переконань, які просочують політичну діяльність в даному суспільстві. На думку політологів Е. Вятр і А. Боднара, політична культура - це сукупність позицій, цінностей і кодексу поведінки, що стосується взаємних відносин між владою і громадянами. До політичної культури вони відносять:

знання про політику, фактах, зацікавленість ними;

оцінку політичних явищ: судження про те, як повинна здійснюватися влада;

емоційну сторону політичних позицій, наприклад, любов до батьківщини, ненависть до ворогів, почуття відчуження від політики і ін.;

визнані в даному суспільстві зразки політичної поведінки, що визначають, як можна і як слід чинити в тих чи інших випадках.

Політична культура, по Боднару, є історично сформована сукупність явних і прихованих уявлень про різні аспекти життя, в яку входять:

політичні норми;

політичні інститути;

політичні зразки;

способи політичної дії індивідуумів і суспільних груп.

Політична культура має глибокі історичні коріння, в її рамках функціонують позиції і поведінка індивідуумів.

Слід зазначити, що і російські вчені розглядали проблему політичної культури в таких аспектах: як найважливіший центральний елемент загальної системи культури (федеральної, буржуазної); як характеристику ступеня знання, розуміння, засвоєння і втілення в життя масами політики держави; як критерій рівня знання, розуміння і використання цивільних прав і свобод; як характеристику ступеня активного підключення в політичне життя суспільства і держави; як характеристику глибини політичної переконаності і свідомості; як характеристику ступеня розвиненості політичних інститутів; як характеристику існуючої політичної системи, ступеня її демократичності та ефективності [12].

Сучасний російський політолог Є. Шестопал, слідуючи за Д. Кавенахом, зводить існуючі в науковій літературі визначення політичної культури до чотирьох груп:

1) «психологічні», де культура розглядається як система орієнтацій на політичні об'єкти;

2) «всеосяжні», що включають як установки, так і політичну поведінку індивідів;

3) «об'єктивні», в яких культура представляється як певний обмежувач поведінки індивіда;

4) «евристичні», які розглядають культуру як гіпотетичну конструкцію для аналітичних цілей.

Таким чином, в політології багато визначень політичної культури, і всі вони прийняті світовою наукою. Феноменами політичної культури є національний характер, сформовані стереотипи, міфи, біологічний і географічний чинники. Політична культура - історично сформована сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя, в яку входять: цінності, норми, політичні інститути, способи політичної дії індивідуумів і громадських груп. Звідси випливає, що політична культура - це реалізація політичних знань, ціннісних орієнтацій, зразків поведінки соціального суб'єкта (особистості, класу, суспільства) в історично визначеній системі політичних відносин і політичної діяльності. Вона включає зафіксований в звичаях і законах політичний досвід суспільства, класів, соціальних груп, трудових колективів, індивідуумів, рівень їх уявлень про політичну владу і політичних відносинах, їх здатність дати правильну оцінку явищ суспільного життя і зайняти в ній політичну позицію, виражену в конкретних соціальних діях [9]. Політична культура, її сутність і соціальна роль в суспільстві пов'язані з поняттями двох видів - з культурологічного (духовність, культурність, культурна програма) і політичними (політичні цінності, цілі, ідеали і норми поведінки). Співвідношення між політичною культурою і політичною системою, відомо, що друга включає в себе такий елемент, як політична культура, від рівня якої залежить практика функціонування політичної системи, взаємозв'язок з поведінкою громадян, їх політична позиція. Політичну культуру можна розглядати як функціональну і дисфункціональну по відношенню до політичної системи. Це відношення можна виразити так: в тривалі історичні періоди політична культура модифікує політичну систему; реально функціонуюча в суспільстві політична система відображає в собі історію політичної культури, хоча при цьому не всі її елементи можна виявити; політична культура майже самостійна у своєму функціонуванні.

Розділ 2. Типологія політичної культури

З огляду на проблеми політичної культури, слід виділити її типи. Дж. Алмонд і С. Верба вперше сформулювали типологію порівняльного аналізу «п'яти демократій» (США, Великобританія, Італія, Німеччина і Мексика) і визначили три основних типи політичної культури. Перший тип - «провінційна політична культура». Це характерно для економічно відсталих товариств. Другий тип - це «громадянська» політична культура. Члени цього типу орієнтованого суспільства знають про існування політичних інститутів .

Третій тип - «політична культура участі» (участь). Члени товариства внутрішньо орієнтовані на існуючу політичну систему, на всі її основні структури, тобто як на «вхід», так і на «вихід» за свідому і активну участь у політичному житті [1]. У чистому вигляді ці моделі зустрічаються рідко. Ось чому Р. Алмонд і С. Верба виділив три типи:

1. провінційно-підданська;

2. підданська-партисипітарна;

3. провінційно-партисипітарна політичну культуру.

Провінційно-підданський тип політичної культури характеризується тим, що більша частина населення відкидає домагання племінної, сільської і феодальної влади і прихильна до складнішої політичної системи з центральними урядовими структурами. Цей тип політичної культури характерний для переходу до єдиної централізованої держави.

Піддансько-партисипітарний тип політичної культури характеризується тим, що у значної частини населення з'являються «спеціалізовані орієнтації» по відношенню до політичної системи і її елементам. При цьому значна частина суспільства орієнтується на авторитарну урядову структуру.

Провінційно-партисипітарна політична культура властива багатьом країнам, що розвиваються. Політична система уривчаста, і проблема полягає в тому, щоб забезпечити активну участь громадян у політичному житті.

Наступний тип - змішаний тип політичної культури, це громадянська культура. Це типово для країн з розвиненою демократією (США, Великобританія). Основними характеристиками цієї культури є легітимність політичних інститутів, плюралізм інтересів, компетентність і взаємна довіра громадян, які пасивні і активні в політиці.

Польський вчений Е. Вятр запропонував іншу типологію політичної культури. Він заснований на зв'язку політичних культур з політичними системами і лежать в їх основі суспільно-політичні утворення. Він виділив три основних типи політичної культури: традиційна демократія, буржуазна і соціалістична демократія, доповнена культурою класової демократії.

Буржуазно-демократична культура проявляється як ліберальна або ліберально-демократична консервативна культура. Ліберально-консервативна модель визнає громадянські права і свободи як основні цінності, заперечуючи при цьому соціальну реформу культури. Ліберально-демократична модель характеризується соціальними реформами, здійснюваними державою [4].

Варто відзначити типологію політичної культури, запропоновану російським ученим Е. Баталовим. Він вважає, що протягом століть людство розробило два основних цивілізованих механізми: ринок і держава. Їх дії і взаємодії істотно впливають на всі аспекти матеріального і духовного життя суспільства. Ринок створює свого роду особистість, свідомість і поведінку, політичну культуру, яку можна назвати ринковою.

На думку Е. Баталова, ринкова політична культура - це культура, яка розглядає політичні проблеми і процеси крізь призму купівлі - продажу, вільний обмін товарами вільними виробниками та досягнення - як вища мета діяльності. З точки зору цієї культури, політика - це тип бізнесу, сам політик - це тип бізнесмена, а політичні рішення - це тип комерційної угоди [2]. Основним елементом ринкової політичної культури є: конкурентна орієнтація як універсальний принцип формування і розвитку суспільного організму; індивідуально орієнтована культура, для якої вищою метою і цінністю є особливе існування (індивідуальне, групове і міжнародне); орієнтація на спонтанність, природність, саморегулювання щодо політичної чи інших функцій.

Етатистська політична культура - це культура, яка пов'язує рішення політичних проблем і контроль над політичними процесами з функціонуванням механізмів державного регулювання. Вона орієнтована на регулювання конкурентної боротьби в соціальних і політичних конфліктах аж до їх жорсткого обмеження. Для неї, як і для «загальної культури», інтереси всієї держави, якоїсь іншої організації вище приватних інтересів. Етатистська культура - це раціональна культура, орієнтована на організацію і бюрократичне управління.

Це два типи культури - ринок і етастика. У чистому вигляді вони практично не зустрічаються. З точки зору трансформаційних установок розрізняють два типи культури: закрита, яка цілком спрямована на відновлення традиційного зразка, і відкриту, орієнтовану на нові зміни і поліпшення.

У національних політичних культурах є автономні структуровані освіти, що позначаються субкультурами. Вони формуються на різних підставах. Можна виділити національно-етнічні політичні субкультури, вони характерні для районів компактного проживання, зустрічаються в Індії, Китаї, Росії, США та ін. Можна виокремити соціальні субкультури: робітників, селян, середнього класу і ін.

Сучасне російське суспільство характеризується політичними субкультурами: тоталітарно-авторитарних,адаптивним, активно-демократичним, радикальним (екстремістським) [8].

Тоталітарно-авторитарна субкультура має на увазі віру в єдину ідеологію, яка визначає розвиток всього суспільства. Доречно виділити етичну культуру і пов'язану з нею надію на вирішення всіх проблем суворе державне регулювання. Етатистська політична культура сприяє формуванню політичної культури, в основі якої лежить єдність патерналістських суджень і дій політичних суб'єктів. Люди відчувають любов і віру в партію, державу і лідера, вступаючи в партнерські відносини з ним в надії поліпшити його становище.

Наступний тип - адаптаційна субкультура. Він відрізняється від виконавчої влади підтриманням особистого комфорту і спокою, небажанням виконувати обов'язки і реалізовувати права громадянина. Альтернативою розглядаються субкультур є активістська демократична субкультура. Вона характеризується ініціативою, творчістю у розвитку демократичних форм здійснення влади.

Політична (екстремістський) радикальна субкультура будується на основі протистояння з офіцерами влади, скасування офіційних органів, небажання дотримуватися закону, неповага до інститутів влади.

Серед загальновизнаних функцій політичної культури фігурують три:

когнітивна або ж пізнавальна, що включає необхідні для нормальної орієнтації в політиці політичні знання;

афективна, що відноситься до області політичних почуттів, які живлять нашу політичну активність або енергетикою схвалення (підтримки), або енергетикою протесту;

нормативно-оцінна, що дозволяє судити про політику з позиції моральної норми і того чи іншого ідеалу.

Політична культура кожної громади формується під впливом різних факторів. Це також визначає різноманітність типів політичної культури. Типологія політичної культури заснована на певних умовах. Ось найважливіші.

Залежно від ступеня координації взаємодії політичних субкультур в тій чи іншій країні інтегрована і фрагментована політична культура різна.

Економічні чинники надають особливий вплив на формування інтегрованої політичної культури. Політична стабільність підтримується: високим рівнем матеріального добробуту; розвинена система соціального захисту; багато громадян, які виступають в якості соціальної основи політичної стабільності. Прикладом такого типу політичної культури є Великобританія. Найважливішими цінностями громадян цієї країни є: ідея уряду як благодійної діяльності; Процвітання і стабільність в політичному процесі; широку участь громадян у політичному житті; Показність уряду; Традиції уявлення про свою країну як про світову державу, як про державу загального добробуту; високий рівень економічного розвитку, високий дохід на душу населення; майже повна грамотність.

Прикладом «фрагментованою» політичної культури є Італія. На його роздробленість вплинули два основних фактори: сепаратизм католицької церкви в до і повоєнний час і відмінності в регіональних політичних субкультурах північних і південних регіонів.

Відповідно до основними цінностями, якими керується та чи інша спільнота в політичній діяльності або політичному процесі, виділяються наступні типи:

культура високої громадянськості - основною цінністю такого роду є людина зі своїми потребами та інтересами;

елітарна політична культура - вона характеризується тим, що влада або владні структури суспільства (держави, еліти) сприймаються як основна політична цінність; людина діє як засіб досягнення мети, поставленої політичною елітою; Велика частина суспільства виключена з вирішення політичних проблем. політична активність низька;

архаїчна політична культура - головна цінність носія цього виду культури - інтереси етносу (клану, племені, нації), тут індивід не визнає себе як особистість, не відокремлює себе від етнічної спільності.

Через поведінку людей в даній політичній системі розрізняють два типи політичної культури:

суб'єктивна політична культура характеризується послухом; складання; кара учасників політичного процесу, який фактично стає об'єктом примусу;

громадянська політична культура характеризується участю людей у прийнятті рішень; наявність опцій і право вибору і контролю силових структур.

Одним з критеріїв типологізації політичних культур є орієнтація суспільства, а не той чи інший регуляторний механізм. Історія знає два основних регулятивних механізму: ринок і держава. Пріоритетне використання того чи іншого механізму в політичному житті породжує відповідні типи політичної культури: ринкова політична культура розглядає політичний процес через призму відносин купівлі-продажу, досягнення прибутку як вищу мету політичної діяльності; політика - це вид бізнесу; політик - продукт або бізнесмен. Основна увага приділяється конкуренції як універсального принципу функціонування політичної системи. Це культура індивідуалізму, вища мета - приватні (або групові) інтереси. Держава є засобом досягнення цілей; бюрократична політична культура (державник) поєднує в собі рішення політичних проблем з впливом регулюючих механізмів політичного процесу, концентруючись на обмеження і заборону конкуренції; Державні інтереси мають пріоритет над приватними.

Існують і інші класифікації політичної культури, особливо соціального класу. Він заснований на зв'язку політичної культури з природою влади в суспільстві, політичною системою. Відповідно розрізняють три типи.

Особливі типи - це політичні культури, в яких побудова теоретичних моделей пов'язане з людиною, що живе у відповідній культурній та цивілізаційної середовищі. У цьому сенсі порівняльний аналіз основних характеристик західних і східних культур може бути представлений.

Таким чином, політична культура західноєвропейського типу передбачає: обов'язкову участь громадян у вирішенні загальних питань; цивільний суверенітет особистості; релігійні цінності християнства.

Східний тип політичної культури обумовлений: особливостями життєдіяльності общинних структур азіатського способу виробництва; вплив мусульманських, буддійських, конфуціанських конфесій.

Носіями політичної культури є люди. Вони є їх підданими, тому що у них є політичний досвід, вони знають норми і цілі політичних дій і розробили свою власну систему політичних переконань. Розрізняють такі типи: домінуюча (офіційна) і опозиційна політична культура; загальна і регіональна субкультура; Політична культура суспільства, класу, соціальної групи, лідера, простого громадянина. Крім того, існують перехідні моделі політичної культури (від авторитарної до демократичної).

Слід зазначити, що ці види рідкісні в чистому вигляді. Ми можемо говорити тільки про переважання того чи іншого типу в змішаній політичній культурі.

політичний культура тоталітарний демократичний

Розділ 3. Політична культура українців

Вислів «політична культура українців» включає нове слово - «українці». Це співтовариство називається нацією - це означає, що слово «нація» тут використовується для позначення культурної, а не політичної нації. Що ж таке нація. Нація - це люди, які живуть в одній країні і об'єднані єдиною культурою, мовою, політичної та економічної організацією і тощо.

Не намагаючись передрікати наслідки конкретних досліджень, припускаю, що найглибинніші елементи української етнокультури склалися на час літописних племен (точніше - племінних союзів) і одержали серйозний імпульс до дальшої консолідації в період Київської Русі. Якщо так, то міти, уявлення, вірування і звичаї тих племен, що мали утворити майбутню українську націю, - це перший етап творення і політичних традицій.

Якщо вести мову про політичну культуру як спадщину, то яскравим її виявом є конституція Пилипа Орлика. Після поділу Польщі і включення України до складу Росії, починається інтенсивне нищення культурної спадщини українців. Практикувалися спроби навіть впровадити передільчу общину, які, однак, не мали успіху. Інститут приватної власності на землю підважувався, однак, іншим чином - роздаванням землі російським поміщикам, ліквідацією козацьких землеволодінь та ін. Поширення на Україну централізованого бюрократичного адміністрування відтіснило до рівня спогадів різні форми самоуправління, припинило процес формування громадянського суспільства. І все ж XIX століття - попри повний занепад української державницької та культурної еліти - не засвідчує перериву культурної традиції. Кирило-Мефодіївське, Тарас Шевченко, етнографічні студії та виникнення професійної політичної думки в другій половині XIX ст. (Михайло Драгоманов, Іван Франко) - у цьому культурно-ідейному русі зберігаються деякі важливі лінії успадкування, що пов'язують українську думку з попередніми її періодами.

Кінець XIX-початок XX століття характеризується формуванням основних політичних ідеологій в Україні, однотипних з основними європейськими ідеологіями, таких як лібералізм, соціалізм (соціал-демократизм), консерватизм, націоналізм. Лібералізм з соціалістичними включеннями був реалізований практично у побудові УНР, ЗУНР, з наступним їх об'єднанням в одній державі. Комунізм як Ідеологія не мав підтримки і був нав'язаний лише силою після окупації України більшовицькою Росією.

Перш ніж висвітлити сучасний стан політичної культури українців (який не можна розглядати поза впливом більшовицької диктатури й комуністичної ідеології), підіб'ємо підсумки нашого побіжного історичного огляду, сформулювавши оцінку політичної культури українців як певної спадщини. Не з'ясовуватимемо поки що, наскільки ця спадщина є діючою, живою - чи то на рівні масової поведінки і масової свідомості, чи то на рівні професійної політичної думки і сучасної політичної практики. Аби уникнути етноцентризму в своїх визначеннях, краще надамо слово стороннім людям. У статті Вадима Левандовського «Україна та Східна Європа в Європейській політичній літературі другої половини XIX сторіччя» наводиться низка оцінок, в яких виразно фіксуються цивілізаційні ознаки української культури. Август фон Гекстгаузен (1792-1866) твердив: «Поняття германського та романського права є такими глибоко засвоєними в житті слов'янських націй, що, наприклад, сільська та муніципальна організація є тотожною на просторі від берегів Ельби у Німеччині до Дніпра». І далі: «Ось чому їхні (слов'ян по Дніпро. - В.Л.) соціальні та політичні інституції можна досить легко порівняти зі зразками інших народів Європи, головним чином Німеччини. У названій статті Левандовський наводить, серед інших, свідчення німецького економіста Герхарта фон Шульце-Геверніца (1864-19??), близького друга Макса Вебера, який у середині 90-х років відвідав Харківську і Полтавську губернії: «У праці «Народногосподарчі студії Росії (1899) Г.Шульце-Ґеверніц послідовно простежує відмінності між суспільно-господарчими системи в Україні та Росії, підкреслює європейський характер української економічної моделі...». Далі автор статті цитує такі висловлювання німецького вченого: «На відміну до Великороси Малорусія є дійсно справжня країна приватної власності». І далі: «У своїх правових звичаях козак є європеєць. На противагу общинному володінню великоросійських селян, у козаків приватна власність на землю увійшла до плоті й крові». «У чому полягають причини вищості козаків? ...Я пояснюю їх насамперед господарчою та духовою чинністю природженої свободи». Схожі характеристики маємо у французького етнографа А. Вікеснедя, у французького історика, автора багатотомної «Історії Франції» Анрі Мартена (1810-1883) та ін. Цей ряд імен людей різних європейських націй і схожих оцінок є занадто великим, щоб його можна було бодай перелічити.

Якою ж мірою позитивні елементи політичної культури як спадщини, зафіксованої у наведених тут цитатах, є діючою, живою силою? Чи не була ця спадщина цілком зруйнована ще російською деспотичною державою разом з руйнуванням української культури загалом? Моя відповідь на це питання зводиться ось до чого: попри всі страшні наслідки цього руйнування, певні, іноді приховані, загнані в підпілля, нитки успадкування лишались живими. Той факт, що більшовицька ідеологія в Україні не мала поширення і що ліберальні ідеї були тут реалізовані у побудові ЗУНР та УНР і їх злуки - найкраще підтвердження сказаного. Можна розкривати цю тему дослідженнями різних сторін українського життя - звичаїв, інституцій, політичної думки, масової свідомості тощо, але, я переконана, це приведе лише до конкретизації, а не спростування висловленої тези.

У наведених нами твердженнях маємо, однак, виокремлення позитивних елементів у політичній культурі українців як спадщині. Поза тим, у тій спадщині є не лише позитивне, з погляду сучасного політичного мислення, а й негативне, і усвідомлювати це дуже важливо. Найбільша вада української етнічної нації, яка чітко виявилась в минулому, - це те, що етнічна самоідентифікація українців не доповнювалась їх солідарністю в діях: йдеться, зрозуміло, не про надмірну інтеграцію, яка виключала б індивідуальні свободи, а про відповідний рівень їх єднання заради збереження своєї культури та добробуту (а часто й фізичного виживання). їхній індивідуалізм сягав далеко за межі потрібного простору індивідуальних свобод, перетворюючись в анархізм. Горизонтальна етнічна самоідентифікація не стала основою для того, щоб зорієнтувати мислення в напрямі побудови вертикальних структур, певної ієрархії - ієрархії цінностей, соціального буття, інституцій. Інакше кажучи, вони неодноразово показували свою нездатність творити національну волю - навіть тоді, коли від цього залежало їхнє фізичне виживання. Ця вада була чітко усвідомлена в українському політичному консерватизмі та в інтегральному націоналізмі.

Політична культура нашої країни формувалася під впливом складних історичних обставин. Вона несе відповідальність за багато пережитків тоталітарного минулого. Його навчальний процес заснований на історичній пам'яті народу, на демократичних традиціях християнської культури і моральності, які незмінно живуть в спадщині української класики, а також в фольклорі і написанні пісень. Землі, включені в Радянську Україну під час другої світової війни, попри терористичну більшовицьку практику, не зазнали такої глибинної руйнації етнопсихіки, як це ми маємо в східних та південних регіонах України. Звичка бути господарем, власником, здатність до етнічної консолідації, до самоврядування і самоорганізації в західних областях України - ще жива, не знищена традиція. Значно більш покаліченою - особливою в період тоталітаризму - є політична свідомість населення східних та південних регіонів України.

Як уже згадувалося вище, політична культура є продуктом історичного розвитку і досвіду народу. У випадку з Україною цей досвід був гірким, що відбилося на розвитку української політичної культури. На його тренування вплинули такі фактори:

Довгий світське безгромадянства, тобто відсутність можливості отримати досвід управління, бути суб'єктом у відносинах з іншими народами й почуватися вільним господарем на своїй землі

Розчленування української території і інтеграція окремих її частин в різні держави зі своїми власними культурами, політичними системами, які неминуче приводили до психологічного, внутрішнього і політичного відчуження між різними частинами українського народу.

Неодноразова денаціоналізація правлячих верств України. У XVII-XVIII століттях боярин і дворянство розшаровувалися. У XVII-XIX століттях нащадки козацьких старців стали русифікованими. У двадцятому столітті провідні шари пролетаріату були або знищені, або пішли служити інтересам СРСР. Ці втрати правлячих верств означали втрату здібних, освічених, динамічних і амбітних елементів, які, бажаючи кар'єри і влади, покинули Україну. Останні не могли дати їм можливість проявити політичні, військові або адміністративні здібності і амбіції.

Це, на додаток до втрати цінних людей, також призвело до відчуження мас від їх правлячих верств, до недовіри до їх еліті і унеможливило довгостроковий вплив еліти керівництво поведінкою суспільства в цілому. Політична культура сучасної України представлена різними типами. Включає елементи різнорідних культур, що визначає його фрагментацію. З негативних успадкувань, які населенню України дісталися від російської імперії та комуністичного режиму і які суперечать побудові нормального політичного дискурсу, спинюся на двох найважливіших. Перша група негативної спадщини, що перешкоджає нормальному політичному регулюванню, стосується становлення української політичної нації. Радянська імперія продовжила політику російської імперії, спрямовану на денаціоналізацію, а це зумовило незавершеність становлення української етнічної нації. Така незавершеність полягає в русифікації та слабкості етнічної самосвідомості українців, особливо в східних та південних регіонах України. Оскільки ж українська етнічна нація має бути серцевиною для консолідації населення України в політичну націю, то ця незавершеність є основною перешкодою на шляху становлення української політичної нації. Ті претензії, які не можуть бути в принципі узгоджені з огляду на «спільне добро», полягають у комплексах нетерпимості до українських етнічних ознак. Розбіжність претензій така велика, що вона охоплює спектр воль від заперечення незалежної української держави (і реставрації СРСР) до позбавлення української держави українських етнічних ознак (тобто, до перетворення України в географічне поняття). Але відтак у політичному дискурсі не береться до уваги перспектива виживання української етнічної нації. Існування української політичної нації на зразок більшості європейських націй (що зберігають етнічні ознаки) є єдиним гарантом виживання української етнічної нації. Заперечення потреби в українській незалежній державі чи наполягання, аби ця держава не була національною, означає позбавлення українців такої перспективи. Відповідно політичний дискурс стає неможливим, адже цей дискурс має ґрунтуватися на забезпеченні життєвої перспективи будь-якому учаснику діалогу (особі, етнічній чи соціальній групі).

Комплекси нетерпимості до будь-яких етнічних ознак (окрім російських) глибоко закорінені в історії. Ще М.Костомаров у статті «Дві руські народності» писав: «Мы видели, как еще в своем детстве великорусская стихия, централизуясь во Владимире, а потом в эпоху юности в Москве, показывала направление к подчинению, а потом поглощению самобытных частей. В религиозно-умственной сфере образовалось то же, образовалась нетерпимость к чужим верам, презрение к чужим народностям, высокомерное мнение о себе». Говорячи про формування міст Владимира і Москви, Костомаров звертає увагу на значення того моменту, що вони формувались з переселенців: «Такое смешанное население всегда скорее показывает склонность к расширению своей территории, к приобретательности за чужой счет, к поглощению соседей, к хитрой политике, к завоеванию...». Ці комплекси, витворені в росіян ідеологією, що насаджувалася століттями, і були передані також якійсь частині зрусифікованих неросіян - вони й сьогодні є основною перешкодою на шляху становлення української політичної нації.

Прикладом, що засвідчує живучість цих комплексів, є обстоювання ідеї двомовності. Проголошення української мови єдиною державною мовою в Україні є захисною дією, спрямованою на подолання тяжкої спадщини минулого - наслідків насильницької русифікації. Вивчення кожним громадянином України української мови - за умов забезпечення прав національним меншинам на збереження етнічної самобутносте - нічим поганим не загрожує людині будь-якого етнічного походження (знання не шкодять!). Таке вивчення дало б фактичну двомовність у східних та південних регіонах України. Впровадження ж ідеї двомовності розраховане на збереження фактичної одномовності в цих регіонах - тобто на захист завойованих меж у нищенні української етнічної нації. Через те, що українська культура стала, по суті, культурою національної меншини на великих просторах України, твердження про порушення прав «російськомовного населення» в Україні є очевидним продовженням тенденції «к поглощению соседей, к хитрой политике». Бо навіть якби йшлося про захист прав самих росіян, а не «російськомовного населення», то й тоді знання росіянами української мови, як другої мови, не загрожує правам цієї національної меншини. Прихильники двомовності не дбають про забезпечення симетричності своїх вимог: вони нехтують фактичним станом української культури і перспективою виживання української етнічної нації. За гаслами інтернаціоналізму приховується той факт, що українському захисному націоналізмові протиставляють російський агресивний націоналізм (шовінізм). Одначе, заперечення перспективи виживання української етнічної нації призведе до радикалізації українського захисного націоналізму, і вона буде виправданою: етноси зникати не хочуть. Чим у перспективі загрожує протистояння агресивного російського націоналізму і радикальних форм українського захисного націоналізму, зрозуміло кожному (югославський варіант міжетнічних взаємин). Думка, що розв'язання економічних проблем пом'якшить таке протистояння, є марним сподіванням: люди не живуть лише матеріальними потребами; політика, яка не бере до уваги духовних аспектів людського буття, не є реалістичною. Реалізм такої політики тільки позірний: як засвідчує міжнародний досвід (Квебек, Велс), високий рівень добробуту не усуває значущості культурних чи релігійних домагань.

Зупинюсь стисло на другій групі негативних успадкувань, які можна об'єднати під умовною назвою «комуністичного феодалізму». За часів Хрущова і Брежнєва комуністичний режим у СРСР зазнав еволюції від деспотичного бюрократичного централізму до феодалізму: послаблення командно-адміністративної системи відбулося з політичного і економічного боку: закон про підприємства і переведення їх на госпрозрахунок перетворили так звану «номенклатуру» у клас феодалів. Коли Леонід Кучма під час свого прем'єрства намагався запровадити суворішу державну централізацію в управлінні державними підприємствами, то це наштовхнулось на протидію «червоних» директорів. Прикриваючись формулою про загальнонародну власність, комуністичні бюрократи завжди вважали себе власниками засобів виробництва (якими вони й були фактично). Клас номенклатури чи клас бюрократів став класом власників у формі своєрідного феодалізму. Тепер, коли намітилась перспектива економічної реформи, кінцевою метою якої є розподіл власності, колишня номенклатура поставила перед собою завдання здійснити приватизацію на свою користь. Політичний дискурс тут підважений тим, що свої корпоративні інтереси ця номенклатура вважає (хоча й не говорить про це відкрито) важливішими від спільного добра.

Отже, природа тих суперечностей, які не дозволяють досягти узгодження, та сама, що й у міжетнічних взаєминах. Роль демагогії про дружбу народів, яку нібито підважує український націоналізм, тут виконує демагогія про інтереси трудящих і про соціальний захист їхніх інтересів та ін.

Тим часом збагачення за рахунок трудящих - шляхом приватизації на свою користь і розкрадання народного добра - перешкоджає досягненню узгодження інтересів різних соціальних груп в ім'я «спільного добра». Діалог двох соціальних груп (власників і неімущих) свідомо деформується і втрачає будь-яку раціональність внаслідок деструктивної дії класу власників, які позбавляють іншого учасника діалогу - більшість народу - життєвої перспективи. Що такий спосіб дії не є породженням самої реформи, а є наслідком комуністичного режиму, є очевидним. Бо ж якраз комуністична ідеологія утвердила класове розуміння етики і права: етика і право розглядалися як система фраз, призначена бути засобом для здійснення класових інтересів. Звідси той рівень етичного й правового нігілізму, на тлі котрого тільки й можна пояснити всі явища нашого «дикого» капіталізму. Раціонального збалансування інтересів соціальних груп у ході політичного дискурсу можна досягнути лише за умови відмови комуністичних феодалів їх надмірних претензій, а також внаслідок усвідомлення людьми, позбавленими власносте, своїх економічних і політичних інтересів. Доки клас неімущих перебуватиме в полоні мрії, що клас бюрократів-власників «захистить» економічні інтереси неімущих, доти ці ілюзії перетворюватимуть трудовий люд у немічну верству. Громадянська пасивність (аполітизм) та етатизм - погляд, що держава повинна забезпечити добробут, - прирікає неімущих і далі лишатися експлуатованою верствою. Тільки такий розподіл власносте, коли добробут трудівника залежатиме передусім від нього самого, є найнадійнішим шляхом соціального захисту. Це не означає зняття з держави будь-яких соціальних функцій (зокрема функції соціального захисту людей, що в умовах реформи вже втратили будь-яку можливість своїми силами поліпшувати свій добробут): йдеться лише про принципову умову забезпечення добробуту народу.

Тільки перетворення виробника у власника дає надійну, перспективу неімущим стати господарем своєї долі: вони перестануть чекати на добродійство з боку класу бюрократів-власників. Одначе, всупереч поки що демагогії про захист інтересів трудящих, клас бюрократів-власників (здійснюючи приватизацію на свою користь - «прихватизію»), може все-таки спровокувати соціальний вибух. Демагогія про перекладання вини за пониження добробуту широких верств населення на «незалежність», на «капіталізм», на демократів та ін. не може довго зберігати вплив на масову свідомість: усвідомлення обману і факту використання колишньою номенклатурою створеного народом багатства для власного збагачення могла б, у кращому варіанті, остаточно зліквідувати систему комуністичного феодалізму. Йдеться про те, аби така ліквідація відбувалась цивілізовано - тобто шляхом політичного дискурсу, в ході якого спільне добро буде наслідком розумного узгодження часткових претензій. Таке узгодження включає відмову від надмірних претензій - тих, які руйнують саму можливість узгодження. У цьому й полягає найважливіша передумова політичної культури - культури, що дає засоби розумного попередження будь-яких насильницьких конфліктів (етнічних, соціальних та ін.). Але таке узгодження можливе тільки шляхом прийняття всіма етнічними і соціальними групами орієнтації на розбудову української незалежної держави і шляхом відмови окремих соціальних груп забезпечити власний добробут не своєю працею, а за рахунок обману і пограбування інших. Усвідомлення всіма етнічними і соціальними групами своєї належності до одного цілого (української політичної нації) і збереження розумного балансу часткових інтересів зі спільним добром цього цілого - фундаментальна передумова запобігання розламу цього цілого і насильницькому зіткненню чи то на етнічному чи то на соціальному ґрунті.

Сучасні трансформації в політичній культурі України пов'язані з маргінальністю. Маргінальний стан України позначився і на змісті національної ідеї. Українці впродовж століть мріяли про те, як би вирватися з обіймів своїх «доброзичливих» сусідів. Тому, як резонно зауважує В. Кизима, специфіка національної ідеї українського народу полягає в тому, що це ідея не творчості, а свободи, яка досить часто розуміється як стихія вільності і руйнування. Орієнтація на «незалежність від» є стійкою ментальною настановою, яка спрямовує активність українців головним чином у напрямку долання, руйнації існуючого стану речей і значно менше стимулює державоНація, яка довго перебувала під іноземним гнітом і культура якої піддавалась тотальному нищенню, починає набувати нових ментальних рис. У неї розвивається мімікрія, тобто здатність пристосуватись до чужих порядків, формальне сприйняття суспільних ідеалів і норм, консерватизм як спосіб захисту й збереження власних етнічних рис, комплекс «меншої вартості». Досвід України показує, що політична культура поневоленої нації дедалі більше характеризується конформізмом, забуттям власних традицій і символів, насиченням суспільної свідомості та суспільних відносин чужоземними цінностями і нормами, посиленням аморальних проявів та рабської психології. У цілому можна зробити такий висновок: ментальність нації, яка тривалий час не мала власної державності і перебувала в неволі, серйозно деформується. На глибинному рівні психіки продовжують функціонувати власні ментальні риси, але на них починають нашаровуватись набуті в умовах неволі ментальні настанови. Останні все більше блокують, деформують і витісняють компоненти національної ментальності. Аналогічній трансформації піддається і політична культура. Тому не дивно, що в нинішній українській політичній культурі функціонує стійкий компонент проросійської субкультури, який часто успішно конкурує із власне українськими політичними цінностями. Якщо поневолена нація стає об'єктом тривалого політичного панування кількох держав або під іноземний вплив потрапляє певна її територія, то різні частини одного етносу виробляють особливі риси ментальності. На цій основі формується і специфіка політичної культури різних національних регіонів, що стає серйозною перепоною на шляху побудови соборної держави.

Політична культура - явище динамічне, вона змінюється разом з розвитком суспільства, хоча зміни культурних цінностей, традицій відбуваються значно повільніше, ніж зміни технологічних, економічних і соціальних сторін життя. Це зумовлено специфічним поєднанням у культурі консервативних і динамічних компонентів, нового і старого. Консервативний компонент виражають традиції, в яких концентрується минулий політичний досвід. Традиції забезпечують спадкоємність у функціонуванні політичних систем. Реформа суспільства - це реалізація нових ідей, тобто інновація. Її механізм включає в себе як знищення старого і звичного, так і ствердження нового. Ці процеси можуть набути форми конфлікту між звичними системами вірування, традиціями і новою системою цінностей і норм. Тому головною проблемою будь-якої реформаторської діяльності є знаходження оптимального співвідношення традицій та інновацій. Виражаючи собою силу інерційну, традиція здатна паралізувати будь-яку реформу, перетворити її у протилежність - контрреформу. Таким чином, урахування культурного фактору є важливим при аналізі перетворювальних процесів, що відбуваються у суспільстві [14, с. 129-132]

У роздробленою політичній культурі немає єдиної думки про основні цінності, ідеали і цілі суспільства серед носіїв різних субкультур. Наявність фрагментованою політичної культури є не тільки результатом оригінальності історичного минулого країни, а й результатом глибокого розколу в українському суспільстві, результатом все більш глибокого соціальної нерівності. Зростаючий конфлікт і соціальна напруженість, характерні для сучасного українського суспільства, визначають його політичну нестабільність. Населення мало вірить в інститути державної влади, через неефективність курсу уряду, так і через явну корупцію в уряді. В очах багатьох українських громадян національні інтереси відстають від місцевих і регіональних інтересів, які, до речі, далекі від багатьох нинішніх і майбутніх основних проблем країни.