Теоретико-методологічні проблеми політичних досліджень етнонаціональних феноменів: сучасні освітньо-наукові запити

Размещено на http://www.allbest.ru/

Теоретико-методологічні проблеми політичних досліджень етнонаціональних феноменів: сучасні освітньо-наукові запити (частина перша)

В.Ю. Вілков, канд. філос. наук, доц.

Анотація

У статі запропоновано аналіз процесів модернізації категоріального апарату та парадигмальної структури концепцій політичних досліджень етнонаціональних явищ.

Ключові слова: етнополітологи, етнічність, нація, національна держава, націоналізм.

В статье представлен анализ процессов модернизации категориального аппарата и парадигмальной структуры концепций политических исследований этнонациональных явлений.

Ключевые слова: этнополитология, этничность, нация, национальное государство, национализм.

Пострадянський період у розвитку суспільно-політичного та етносоціального знання в Україні - це такий етап, на якому відбувся не лише відхід і відмова від метанарації марксизму-ленінізму, з її ідеологічною упередженістю і лексикою класового підходу в оцінках явищ життя суспільства, особливо національних утворень та відносин. Це був етап активної переорієнтації колишніх відданих марксистів на активне використання ідейно-теоретичних напрацювань та понятійно-термінологічного апарату західного наукового співтовариства суспільствознавців, а також період, який характеризувався інтенсивними процесами створення нових наукових дисциплін у сфері політичних досліджень. До їх числа, безумовно, треба віднести "Етнополітологію", що протягом майже двох останніх десятиліть зусиллями представників української спільноти суспільствознавців та, насамперед, дослідників політики створювалася та впроваджувалася у статусі самостійної науки і навчальної дисципліни.

Для України рубіжним у цьому відношенні став початок 90-х років минулого століття. Саме в ті роки, наголошував у публікації 1994 р., мабуть, найактивніший із вітчизняних адептів створення самостійної науки саме під назвою "етнополітологія", - О.В.Картунов - "почали виходити друком перші наукові публікації з проблем етнополітологи. Саме з тих часів у науковий обіг та лекційний лексикон увійшло багато нових категорій, термінів і понять. І вже тоді були здійснені, нехай і не дуже вдалі, спроби дати визначення етнополітологи" [6, с. 77-78].

Проте через кілька років домінантна пострадянська тенденція виявилася такою, що деякі представники вузівської спільноти висунули серед "пріоритетних заходів модернізації підготовки фахівців-політологів" ідею розпочати "підготовку за напрямом "Політологія" за окремою спеціальністю - "Політична націологія та етнополітологія" (040305). Причому за даною спеціальністю вони вимагали приділити особливу увагу викладанню таких дисциплін, як "Політична націологія", "Етнологія", "Етнодержавознавство", "Сучасні етнонаціональні процеси в Україні", "Етнополітичні конфлікти", "Управління етнонаціональними процесами" [12, с. 217-224].

Остаточно ж модернізаційні та інноваційні пошуки у галузі політичних наук призвели до того, що курс "Етнополітологія" (з деякою модифікацією назв, проблематики, методології, змістовного наповнення тощо) наприкінці 90-х років минулого століття увійшов у статусі нормативного або спеціального до системи відтворення нового покоління українського співтовариства політологів, а в 1997 р. ВАК України (хоча нині ще чимало українських учених вважають це "теоретично безпідставним" проявом "зацікавленого" суб'єктивізму, а також визнають невиправданим існування своєрідної "державної монополії" на відповідну наукову спеціалізацію та проблематику з боку, зокрема, такої установи, як Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України [Див., зокрема: 14, с. 193, 276]) була "затверджена нова спеціальність: "Етнополітологія та етнодержавознавство" (23.00.05).

Що ж до історії розгортання процесу, то тут нагадаємо, що масштабна "політична етнізація" теорій націо- генезу, природи національної спільності та спільноти, ідентичності, націоналізму, механізмів групової мобілізації та солідарності Лаконічно зауважимо, що більшість прихильників "етніцизму" належить до парадигм примордіалізму (включаючи культурний) і переніалізму. Вони розглядають етнічні спільноти і їхні властивості як існуючі з давніх часів, що зберігаються протягом століть, здатні пережити національні спільноти в епоху глобалізації та безпосередньо не пов'язані із функціонуванням держави. У своєму теоретичному кредо - тлумаченні співвідношення етнічних і національних утворень - це ідейні противники парадигми модернізму, представники якої стверджують, що нації являють собою, передусім, громадянсько-політичні утворення/спілки, що виникають в епоху Нового часу в ході демократичних політико-правових перетворень феодального суспільства і світосистеми [Див., наприклад: 11, с. 56-58, 268311; 10, с.51-55; 4, с. 276-284]. тощо (без появи спеціалізованих наукових дисциплін з термінологічним додатком "етно") почалася на Заході із середини ХХ ст. і фундаментально проявилася в дослідженнях та роботах радянських учених у кінці минулого століття. Зокрема, дуже відомий в СРСР історик і етнограф Ю.В.Бромлей підкреслював, що "саме слово "нація" в нашому лексиконі використовується у трьох значеннях. Найпоширеніше з них має на увазі етносоціальну спільноту. Інше, що зустрічається значно рідше, розглядає націю як етнічну спільність у вузькому значенні слова (напр., нацією іменуються всі поляки незалежно від їх державної належності). Третє - зовсім рідкісне, коли як калька із західноєвропейських мов (точніше, англійської та французької) воно вживається для позначення держави, країни (напр., "Організація Об'єднаних Націй")" [3, с. 39].

На підставі вищенаведеної оцінки академік запропонував свої узагальнюючі теоретико-методологічні рекомендації, згідно з якими розробка й застосування "спеціалізованої етнічної термінології" дозволить "глибше проникнути в суть національних явищ". Оскільки, з одного боку, дасть можливість "відмежування" "спеціалізованої етнічної термінології від термінології "державної", "етатистської"", а з іншого, сприятиме значно більш "виразному розрізненню національно-специфічного як власне етнічного й національного в широкому сенсі слова як етносоціального". При цьому Ю.В. Бромлей заявив, що "етнічна термінологія охоплює всі різновиди етнічних спільнот, у тому числі й національні, виступає в цьому сенсі як "родова"".

Але особливу актуальність у створенні нового понятійного апарату, а по суті, "етнізації національної термінології" як способу "зіткнення цих двох термінологічних систем", установлення між ними своєрідного "моста" (особливо, як підкреслено, за допомогою "введення неологізму етнонаціональних"), Ю.В.Бромлей побачив у тому, що такий процес допоміг би у вирішенні безлічі завдань. Він забезпечив би появу загальноприйнятого інструментарію, "посприяв глобальному підходу" вивчення національних процесів "у масштабах усесвітньо- історичних", став би умовою для підвищення ефективності комунікації в межах наукових співтовариств. Так, по- перше, радянський академік підкреслив: "Введення етнічної термінології в науковий обіг видається особливо важливим у світлі висунутого перед радянськими суспільствознавцями завдання розробки "наскрізних понять, категорій, концепцій, які полегшували б, а не блокували спілкування окремих наук та їх представників"". Крім цього, зазначив він, украй "важливе використання етнічного понятійного апарату для полегшення спілкування фахівців із зарубіжної проблематики (африканістів, сходознавців, славістів тощо), з одного боку, і дослідників нашого суспільства, з іншого". По-друге, Ю. В. Бромлей заявив, що "вказаний понятійний інструментарій дозволяє зняти багато труднощів і непорозумінь, що виникають під час міжнародних наукових контактів" унаслідок існуючої відмінності західно- та східноєвропейського застосування "національної термінології" [3, с. 39-43].

Задля наукової справедливості треба зазначити, що одним із перших, хто на пострадянському інтелектуальному просторі представив ідеологічно незаангажоване, новаторське і глибоке осмислення генезису формування на Заході нових підходів у пізнанні взаємозв'язку "етнічності і політики", а також здійснив спробу розробки теоретико-методологічних засад "етнополітичного моделювання" як способу "побудови наукової теорії етнополітики", був український учений О.М.Майборода [7, с. С. 29-79, 95-101].

У роботі "Теория этнополитики в западном обществоведении: структура и принципы исследования" (1993 р.) він, з метою створення ефективної "теоретичної моделі етнополітичних процесів", детально проаналізував точки зору таких впливових західних авторів, як П. Ван ден Берг, К.Енлоу, Дж. Де Во, Д. Котце, Т.Нейрн, Дж. Ротшильд, Е.Сміт, Ф.Шилз, М.Хехтер, та багатьох інших, на "предмет" вивчення "етнічності" в її політичних проявах, вимірах та впливах.

О.М. Майборода, аналітично узагальнюючи специфіку понятійного апарату, методологічні установки та дослідницькі орієнтири західних учених, зазначив, що введення самого терміну "етнополітика" "передбачає, що головною дійовою особою тут виступає етнічна спільнота (етнічна група), яка переслідує певні політичні цілі". Тоді як широке використання "в західному суспільствознавстві" терміна "етнічність", поряд із традиційними поняттями політичної науки та етнології (наприклад, "народ", "нація", "нація-держава", "національна держава", "національні відносини"), "дало можливість більш гнучко маневрувати у визначенні ситуації, де помітніше проявляється етнічна специфіка меншин". І, перш за все, дозволило вивчати "політизовану етнічність" як "нову" і "головну дійову особу на політичній арені", що здатна "нести загрозу існуючим суспільним інститутам і державі в цілому" та може являти собою в системі владних інститутів і відносин більш впливове та значуще джерело конфліктності, ніж класові та ідеологічні протиріччя [7, с. 36]. модернізація політичний етнонаціональний пізнання

Український учений, наполегливо виступаючи проти існуючої ідейної та ідеологічної консервативності, відірваності наукових пошуків від реальних потреб практики, "застою в дослідженнях, орієнтованих на створення теорії національних відносин", що наочно проявився на початок 90-х років минулого століття в діяльності всього пострадянського наукового співтовариства, справедливо наполягав на необхідності найактивнішого залучення західного ідейного арсеналу. І особливо вимагав засвоєння та впровадження "напрацьованого західними політологами та соціологами", що здійснюють розробку ет- нополітичної теорії, необхідного будь-якій науці інструментарію - "основних понять" [7, с. 30-31]. "Історичний матеріал, нагромаджений західними суспільствознавством з питань, що становлять структуру етнополітичної теорії, - писав він, - свідчить про його серйозну зацікавленість у формуванні системного знання щодо етно- політичного розвитку в сучасному світі. Західна етнопо- літика активно шукає закономірності в етнополітичних процесах шляхом зіставлення фактів з історії етнічних конфліктів ... Виконана західною суспільствознавчою думкою величезна робота, нехай вона не завершена і потребує подальших зусиль, дала головне - необхідний понятійний апарат, без якого формування наукової теорії, на яких би методологічних засадах воно не здійснювалося, неможливе. У цьому сенсі наявний досвід західного суспільствознавства має величезну цінність для фахівців у всьому світі" [7, с. 79].

На основі аналізу ідейних та концептуальних напра- цювань західних теоретиків етнополітики, з одного боку, та запропонованої радянським науковцем Ф. Бурлацьким загальної "структури теорії політики", з іншого, О.М. Майборода одним із перших серед українських суспільствознавців окреслив контури теоретичної моделі для структуризації різнопланових етнополітичних досліджень у чітку систему (з її предметним полем, понятійним апаратом, теоретико-методологічним арсеналом) [Див.: 7, с. 30].

Тут підкреслимо, що зараз науковці з країн колишнього СРСР вже цілком одностайно визнають "піонерами" у створенні теоретико-методологічних засад "етно- політології" американських політичних соціологів П. Ван ден Берга, Е.Блєка, М.Паренті, Дж.Ротшильда. Їх "зусиллями вже в 60-ті роки ХХ століття", констатує, наприклад, дослідник із Росії В.А.Ачкасов, "позначилося виокремлення етнополітичної проблематики, а для її дослідження стали використовувати методи соціологічної та психологічної науки". У цей же час, відзначає російський учений, "робляться перші спроби визначення специфіки предметного поля наукової дисципліни", що "почала формуватися" - "етнополітології". Зокрема, він указує, що "М. Паренті визначав предмет етнополі- тології" шляхом "вивчення впливу етнічного фактора на політичну поведінку людей і сферу політики в цілому"", а "П. Ван ден Берг - виділяв у якості предметної області етнополітологи взаємовідносини держави з етнічними спільнотами та різними етнополітичними інститутами: партіями, рухами, громадськими організаціями..." [2, с. 4].

Аналогічна фіксація витоків етнополітології, зазначена В.А.Ачкасовим, наявна й у роботах такого українського політолога, як О.В.Антонюк. Він, наприклад, констатує: "Етнополітологія виникла на початку 70-х років XX ст. і веде свій родовід від праць американських учених М. Паренті, Дж.Ротшильда, опублікованих наприкінці 60-х років. Її становлення стало науковою реакцією на загострення національного питання у всесвітньому масштабі. А оскільки у світі фактично не існує однона- ціональних країн, етнічні процеси стали найважливішими для всіх суспільств" [6, с. 192; 8, с. 112]. В іншій публікації (Основи етнополітики, 2005) він зазначає, що "така визначальна дисципліна в суспільно-політичному житті" як "етнічна політика (етнополітика)" була "введена в науковий обіг працями західних політологів" "починаючи з 60-х років" минулого століття [1, с. 4]. Окрім того, розкриваючи ідейне коріння, що визначило специфіку "предметного поля" етнополітології як самостійної науки вже в сучасній Україні, дослідник пише: "Засновники етнополітології її предметну сферу пов'язували з тією частиною суспільної діяльності, яка охоплює взаємодію між етносами і політикою, вплив етнічних спільностей людей на їх політичну поведінку і політику загалом". Конкретизуючи за персоналіями внесок західних дослідників у концептуальну фіксацію предмета нової науки, О.В.Антонюк зазначає: "Зокрема, М. Паре- нті під предметом етнополітології розумів аналіз взаємозв'язку етнічної ідентифікації і політичного вибору. Дж.Ротшильд предмет етнополітології визначав як політичний зріз, політичний зміст етнічної дійсності", а "за П.Ван ден Бергом", "головне питання етнополітології" - "це взаємовідносини держави з етнічними групами, які ґрунтуються на політичних феноменах етнічної природи або етнічному забарвленні, що мають місце у політичних системах різних країн світу" [1, с. 11].

Отже, як що узагальнити попередні висновки щодо витоків "етнополітології", то можна зробити висновок, що на сьогодні вищенаведені оцінки дослідників із пострадянських наукових співтовариств стали вже типовими, майже ординарними.

Хоча серед представників наукових співтовариств набирає популярність і зворотна тенденція - деетнізації феномену нації, націоналізму, націогенезу, процесів національно-державного будівництва тощо. Відповідно - категоріального апарату, методології, теоретичних узагальнень тих наук, що їх досліджують та моделюють.

А серед впливових вчених та стійких адептів більш класичного соціологічного та політологічного підходів та інструментарію для пізнання і пояснення процесів наці- єтворення й без активного застосування етнічних понять, пов'язаних із ними сенсів-значень, можна визнати Л.Грінфелд, К.Симонса-Симонолевича, С.Гантингтона, О.І.Філіппову та інших.

З числа згаданих авторів для осмислення проблеми запровадження та подальшої експансії в науковому та політико-ідеологічному дискурсах концепту "етнічність" (так само, як пошуків теоретичних відповідей на питання про взаємозв'язок "етнічності і політики"), що має безпосереднє відношення як до виникнення в структурі пострадянського суспільствознавства "етнополітології" у статусі окремої науки й навчальної дисципліни, так і до всього комплексу її категоріального апарату, ідейних та теоретико-методологічних засад, аналітичних та нормативно-правових приписів, значний інтерес представляє дослідження й узагальнення О.І.Філіппової.

На особливу увагу тут заслуговує те, що вона (на основі порівняльного аналізу) визначає основні тенденції, які характеризують французький досвід запровадження поняття "етнічність", яке прийшло на зміну класичним для гуманітарних і соціально-політичних наук, а також політичних доктрин Нового часу та сучасності поняттям "народ" і "нація". Причому не тільки витіснило і багато в чому руйнувало історичні смисли і значення останніх, але й радикально трансформувало їх інструментальне застосування в науковому та політико-ідеологічному дискурсах, вплинуло на нормативно-правову лексику.

Хоча, відразу зауважимо, результатом глибокого розгляду О.І.Філіпової еволюції категоріального апарату та концептуальних підходів, які характерні - навіть па- радигмальні - для сучасних гуманітарних, соціальних і політичних наук у Європі, особливо у Франції, починаючи з епохи Модерну, стало несприйняття правомірності етнізації теоретичних уявлень про націю, природу національної державності та націоналізму (патріотизму).

Аналізуючи тривалу етимологію слів, російська дослідниця зазначає, що "традиція використовувати обидва терміна "ethnie" і "nation" - стосовно до одних і тих же груп населення має давню історію і не припинилася донині". "У контексті виключно релігійному термін "ethnie" довгий час служив для позначення груп населення, які дотримуються язичницьких вірувань. Ці ж групи мовою світською іменувалися "націями" (nation) або "народами" (peuple)". Останні концепти, "починаючи з XIX" століття, "були замінені на "раса" (race) і "племена" (tribu), а в ХХ ст." вони "були поступово витіснені терміном "ethnie", який знову ввів у вживання у Франції Ж. Ваше де Лапуж в 1896 р. Впровадження цього терміну супроводжувалося семантичним зсувом: слово "нація" позначало відтепер лише населення "цивілізованих" держав Заходу". Проте, у підсумку, смисли- значення поняття "етнічність" виявилися розмитими й невизначеними. І, як зазначив, зокрема, К.Гійомен, "у французькому науковому і громадському дискурсі" воно стало "синонімічне то "расі", то "культурі"". Наприклад, вельми показова дефініція Р.Бретона, який стверджує, що "з точки зору антропологічного аналізу будь-яка ет- нолінгвістична група є ethnie". У рамках "концепції "етні- зму", розробленої наприкінці 1960-х років засновником Націоналістичної партії Оксітанії (Partit Occitan) Франсуа Фонтаном", етнічність стала "еквівалентом "мовної спільноти"". У більш широкому ідеологічному аспекті вищезгадана смислова трансформація призвела до того, що "в сучасному французькому суспільно- політичному дискурсі як праві, так і ліві вживають термін "ethnie" і його похідні в дебатах з приводу імміграції, релігійних проблем, ситуації в неблагополучних кварталах, положенні "меншин"" [13, с. 184-187].

Загалом, незважаючи на, здавалося б, нові та перспективні пізнавальні можливості "етнізації наук" про нації, включаючи її лексичні та політико-ідеологічні дискурсивні переваги, результат виявився зовсім не інноваційним (до певної міри навіть із дискримінаційним відтінком), оскільки єдиним критерієм відмінностей між етнічними групами (етнічностями) і національними спільнотами було визнано наявність в останніх, на відміну від перших, лише політичного статусу. А саме - політичної інституціоналізації - власної державності.

Оцінюючи нинішній стан справ у сфері етнонаціона- льних досліджень у Франції, О.І.Філіппова особливо підкреслює, що, згідно з оцінками деяких представників наукового співтовариства цієї країни, ""етнічність" - типово американський винахід і як такий може бути корисним у контексті вивчення міжгрупових відносин у США, проте в Європі і, зокрема, у Франції, його застосування не має сенсу".

Але в цілому ж ситуація така, що сформувалися два різноспрямованих інтелектуальних рухи.

З одного боку, "концепт етнічності (ethnicitй) був сприйнятий лише нечисленною частиною гуманітаріїв (французьких. - В.В.), що в основному розробляють проблеми імміграції або націоналізму". Тоді як "більшість тривалий час відмовлялася від його вживання з принципових міркувань", оскільки, "на думку ряду дослідників, цей концепт є в певному сенсі плодом актуалізації расових і навіть расистських теорій XIX ст., тобто його треба розглядати не як наукову, а як ідеологічну категорію". При цьому "у французьких тлумачних словниках термін "етнічність" відсутній аж до кінця 1980-х - початку 1990- років" і "в переказних американських статтях він нерідко замінюється терміном ethnie або етнічна ідентичність (identitй ethnique)". Загалом, як зазначив у 1995 р. М.Мантиньелло, пише О.І.Філіппова, "неприйняття концепту "етнічності все ще залишається правилом для франкомовних соціальних наук" [13, с. 186].

З іншого боку, етнізація націологічних концептів і уявлень, зазначає російська вчена, "вже не здається безперечним". "У контексті європейської інтеграції Франції, - пише вона, цитуючи ряд французьких дослідників, - все важче стає відстоювати свою "специфічність", і ідеї мультикультуралізму і коммунітаризму поступово проникають у громадський і науковий дискурс".

І тому, робить вона висновок: "Тепер вже не здаються разючими не тільки такі терміни, як "етнічна концентрація населення у передмістях", але і кваліфікація бретонського, корсиканського і їм подібних рухів як "етно- регіоналізму", а також твердження про те, що "політична концепція нації (яка, підкреслимо, є відмінною рисою для французької "школи", стійкою "науковою традицією", а також ідейно-ідеологічним стрижнем політичної думки у Франції, починаючи з кінця XIII століття. - В.В.) є більш нечіткою, більш розпливчатою і менш поширеною, ніж її етнічне розуміння" [13, с. 186].

У свою чергу, вищезазначені лексичні та ідейно- теоретичні трансформації в науковому та політичному дискурсах породжують зовсім нові, відмінні від епохи Модерну (XVIII - середина XX століття) політико- філософські та ідеологічні стандарти мислення, у відповідність з якими вже цілком допускається наступне. Перше - "можливість "встановлення нового соціального договору не між індивідами", "а між громадами: ...з одного боку - французької громадою, що складається з "корінних французів", яку можна прирівняти до ethnie або раси, з іншого боку - громадами безлічі етнічних меншин, що відтіняють гідності французької ідентичності"". Друге - ""якщо навіть у науковій літературі навмисно плутати "націю" з "ethnie", це означає, що будь-яка етнічна група в епоху націоналізмів може вимагати, в ім'я права народів на самовизначення, свого визнання як нації" [13, с. 186, 184]1.

Насамкінець, робить категоричний висновок О.І. Фі- ліппова, у межах сучасної теорії нації та націоналізму "використання терміна ethnie" все ж є досить обмеженим", бо "цей концепт залишається одним з найменш розроблених. Можна сказати, що термін ethnie застосовується, по-перше, до невеликих за розміром груп (не більше племені), що перебувають на певному рівні соціальної організації; по-друге, що основною критеріаль- ною ознакою ethnie є мовна спільність". Загалом, французькі дослідники, особливо антропологи і африканісти, "систематично піддають" концепт етнічності "деконстру- кції, доводячи, що використання цієї категорії для пояснення суспільного устрою нерозривно пов'язане з відносинами політичного домінування" [13, с. 185].

Підсумовуючи процеси утворення та розвитку етно- політології та наукових дисциплін з термінологічним додатком "етно" (наприклад, "етнодержавознавство", "етнологія політична" тощо), але ретельно не розглядаючи тут наукові досягнення теорії етнічності, її стимулюючу роль у розвитку сучасного суспільствознавства взагалі та націології окремо, так само як активізації спроб з'ясувати особливу суть феномену і зміст поняття "ethnie", лише зазначимо, що, відповідно до ряду аргументованих оцінок науковців, уведення та розробка етніцистського підходу й нової термінології не тільки не сприяли усуненню традиційних недоліків та багатовіко- 1 "У французькій соціології", особливо підкреслює О.І. Філіппо- ва "домінує розуміння нації як суспільства, де політична система являє собою явище вищого порядку порівняно з будь- якими місцевими особливостями - етнічними, релігійними, культурними, мовними або соціальними. Формування нації - це процес перетворення населення держави в співтовариство громадян, яких об'єднують спільна система цінностей і примат "загального блага" над особистою вигодою" [13, с. 175].

вих проблем, що пов'язані з визначенням сенсів-значень поняття "нація", але ускладнили їх. Бо, як підкреслив ще у праці 1985 р. відомий американський дослідник К. Симонс-Симонолевич, "проблема з новим поняттям етнічності полягає в тому, що його було розширено настільки, щоб воно містило всі культурно відмінні елементи, наявні в сучасному суспільстві, - незалежно від власне їхньої тієї чи тієї орієнтації на це суспільство та стосунків із ним. Тому різноманітні національні або расові меншини у Сполучених Штатах стали називати етнічними групами, попри те, що вони в антропологічному сенсі мало схожі на такі групи - вони радше утворюють етнічні категорії, а не етнічні групи" [9, с. 540-541].

Майже подібний висновок стосовно специфіки гуманітарного й соціального пізнання і знання у Франції в аспекті спроб їх "етнізації" робіть О.І. Філіппова. "Поняття "ethnie", - підкреслює вона, - залишається маргінальним у французькій соціальній антропології не тільки тому, що йому надзвичайно важко дати чітке визначення - фактично, залежно від контексту, він уподібнюється то нації або навіть регіону (що передбачає зв'язок з певною територією, то з соціальною, то расовою групою, - але і зважаючи на небажані конотації з расизмом і ксенофобією, роблять його ідеологічно неприйнятним)" [13, с. 185].

Список використаних джерел

1. Антонюк О.В. Основи етнополітики: Навч. посиб. для студ. вищ. навч. закл. - К.: МАУП, 2005. - 432 с.

2. Ачкасов В.А. Этнополитология: Учебник. - СПб.: Изд-во С.-Петерб. Ун-та, 2005. - 337 с.

3. Бромлей Ю.В. Национальные процессы в СССР: в поисках новы подходов. - М.: Наука, 1988. - 208 с.

4. Вілков В.Ю. Генезис поняття нації. Видання 3-тє. - К.: Видавець Карпенко В.М., 2014. - 372 с.

5. Грінфельд Л. Типи націоналізму / Націоналізм: Антологія. - К.: Вид-во "Смолоскип", 2000. - С. 688-703.

6. Етнократолгічний словник: Енцикл.-довід. слов. / За ред. О.В. Антонюка, М.Ф.Головатого та Г.В.Щокина. - К.: МАУП, 2007. - 576 с.

7. Майборода А.Н. Теория этнополитики в западном обществоведении: структура и принципы исследования. - К.: Наукова думка, 1993. - 228 с.

8. Малий етнополітологічний словник / О.В.Антонюк, В.І.Волобуєв, М.Ф.Головатий та ін. - К.: МАУП, 2005. - 288 с.

9. Симонс-Симонолевич К. Поняття нації: спроба теоретичного прояснення / Націоналізм: Антологія. - К.: Вид-во "Смолоскип", 2000. - с. 538-545.

10. Сміт Е. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія. - К.: "К.І.С.", 2004. - 170 с.

11. Смит Э. Национализм и модернизм: Критический обзор современных теорий наций и национализма. - М.: Праксис, 2004. - 464 с.

12. Токовенко О.С., В.В.Кривошеїн В.В., М.А.Шепєлев М.А. Пріоритетні орієнтири модернізації підготовки фахівців-політологів у вищих навчальних закладах України // Політологія в Україні: стан та перспективи розвитку. Збірник наукових доповідей і статей. - К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2000. - С. 217-224.

13. Филиппова Е.И. Что такое французы? Кто такие французы? / Национализм в мировой истории. - М.: Наука, 2007. - С. 172-226.

14. Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть: Монографія / Конверський А.Є., Бугров В.А., Губерський Л.В. та ін. - К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2007. - С. 279.

15. Хантингтон С. Кто мы? Вызовы американской национальной идентичности. - М.: ООО "Издательство АСТ": ООО "Транзиткнига", 2004. - 635 с.

Размещено на Allbest.ru