Репертуар протестних дій революції гідності

Основна частина

Революція гідності як масштабна та тривала подія містила у своєму розвитку три ключові стадії. Умовно їх можна означити як: «Майдан-мітинг» (Євромайдан), «Майдан-табір» і «Майдан-січ» [2] Розмежування «Майдану-табору» та «Майдану-січі» належить дослідникам Фонду «Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва», котрі проводили опитування активістів Майдану у різні періоди його існування.. Межі «Майдану-мітингу» окреслюються десятьма днями - від 21 листопада до 30 листопада 2013 року. «Майдан-табір» теж має досить чіткі границі: бере початок 1 грудня 2013 та символічно завершується 16 січнем 2014 року. Від цієї точки і по 20 лютого революція увійшла в найгострішу фазу протиборств, що відобразилося й у її характеристиці - «Майдан-січ».

Політичні протести Євромайдану розпочалися як демонстрація неприпустимості відхилення від євроінтеграційного курсу України й мали на меті спонукати до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом. Протягом цих десяти днів протестна активність виявляла себе у доволі усталених традиційних формах організації масових політичних акцій (хоча, розпочалися протести завдяки застосуванню новітніх електронних можливостей, зокрема - заклику на фейсбук-сторінках вийти на Майдан). На Майдані цілодобово перебувала певна кількість активістів, котрі, по факту, проводили безстроковий мітинг. У цей період відбулися ще декілька значних політичних акцій:

- 24 листопада - наймасовіший за період правління Януковича мітинг за «європейську Україну», що скликався опозиційними силами і котрий поклав початок народним віче, що регулярно відбувалися протягом всієї Революції гідності.

- 26-27 листопада - студентська хода із закликом до загального студентського страйку.

- 28 листопада - студентський страйк, до якого долучилися тисячі студентів з не менш як п'ятнадцяти вищих навчальних закладів.

Та жорстокий силовий розгін протестувальників з Майдану в ніч на 30 листопада поклав початок новому циклу протестів, що носили значно масовіший, рішучіший й головне - більш системний характер. Саме з велелюдноїЗа різними оцінками на протестну ходу в Києві вийшло від 500 тисяч до 1000000 громадян. ходи та мітингу 1 грудня розпочинається новий етап «отаборення», котрий супроводжувався встановленням наметів на Майдані та конфронтаційними діями протестантів по захопленню адміністративних будівель, де розташувалися як організаційні структури протестантів (штаб, медичні пункти, прес-центр, харчові блоки тощо) так і зони відпочинку для активістів, що перебували на Майдані цілодобово. Першого грудня було створено Штаб національного спротиву, котрий сформулював вимоги, які вже виходили за первісну риторику Євромайдану. Зокрема, артикулювалася вимога відставки кабміну та проведення позачергових президентських виборів. Спроба, після народного Віча 8 грудня, розширити периметр наметового містечка на урядовий квартал зазнала невдачі, оскільки буквально на наступний день протестанти були витіснені до висхідних позицій. Відтоді Майдан скеровував зусилля на утримання та укріплення (формування барикад) вже зайнятих протестантами на Майдані та навколишніх вулицях позицій.

Нова найгостріша фаза революції була спровокована прийняттям 16 січня десяти законів котрі значно звужували конституційні права і свободи громадян. Порушення процедури голосування, поспіх у прийнятті цих законів та, головне, витлумачення їх як спроби створення механізмів репресивного контролю над громадською активністю збурили людей та викликали нову хвилю потужного протистояння. Чергове Народне Віче, призначене на неділю 19 січня, завершилося спробою «прориву» до урядового кварталу та актами силового протиборства (підпалення автобусу «Беркуту»Підрозділ міліції особливого призначення, розформований 25 лютого 2013 р. за злочинні дії стосовно учасників протесту., використання петард і каміння протестантами та спецзасобів і водомету силовиками). Відтоді силове протистояння наростало і 22 січня було вбито перших активістів Майдану. У цей же день розпочалась хвиля захоплень протестантами міських та обласних адміністрацій на Заході України. Врешті 18-20 лютого відбулися найтрагічніші події Революції гідності, що завершилися вбивством близько ста людей.

Цей побіжний екскурс у перебіг революції необхідний був для розуміння того, що події розвивалися у рваній динаміці з декількома піками, котрі спричинювали перехід протестних дії у нову якість. По суті ми маємо справу з протестом, що переріс у соціально-політичний рух та революцію. Застосування сили з боку влади провокувало у відповідь конфронтаційні дії протестантів та, водночас, розширювало їхній мобілізаційний потенціал. Тим самим протистояння набирало обертів і втягувало у свою орбіту все більшу кількість людей, котрі заангажовувалися хоча б у ролі співчуваючих протестантам чи тих, хто підтримував владу. Так чи інакше Євромайдан став найвагомішою політичною подією 2013 року на думку 75% українців за даними соціологічного опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» та соціологічною службою Центру Разумкова з 20 по 24 грудня 2013 року [3].

Протягом цього часу відбулася велика кількість громадсько-політичних акцій, що вдавалися до найрізноманітніших форм колективних дій. Широкий репертуар цих дій виходив за межі усталених протестних форм активності, адже Майдан сформувався як складно-структурована інституція, що виконувала багато функцій, зокрема й тих, що прямо не відносилися до базових завдань протесту.

Забезпечення функціонування самого організму Майдану - постійно функціонуючого «табору», становило окрему потребу, для задоволення якої необхідно було змобілізувати як фінансові так і кадрові ресурси. Від забезпечення елементарними умовами для цілодобового перебування великої кількості протестантів на «території» Майдану (туалети, місця для сну, харчування, медична допомог тощо) і до забезпечення багатосторонньою підтримкою на комунікативному, політичному, технічному, інформаційному полях. Фактично ми маємо констатувати, що Майдан як колективний суб'єкт міг виступати тривалим чинником політичного тиску тільки дбаючи про збереження та розростання самого Майдану. Систематизуючи фундаментальні потреби Майдану можна виокремити декілька базових функцій, необхідних для цього:

- Охорони та мирного наступу - утримання кордону безпеки Майдану та безпеки всіх учасників різних демонстративних дій та безпосередні протестні дії.

- Обслуговування фізіологічних потреб людей - харчування, відпочинок, санітарно-гігієнічні та медичні потреби.

- Інформаційно-комунікативна функція - встановлення внутрішньої комунікації для вироблення спільних рішень, інформування зовнішнього світу про події та рішення, зв'язок Майдану з владою через делегованих ним представників тощо.

- Мобілізаційна - збільшення ваги протестного тиску (поширення залученості до протестних лав, внесення сумніву у лави тих, хто не підтримував Майдан).

- Солідаризовча - зміцнення віри у правильності своїх цілей та методів, пошук внутрішнього консенсусу.

- Проекції майбутнього - реалізації «майданного» курсу після перемоги революції.

Широкий спектр потреб обумовив появу великої кількості ініціатив, котрі задовольняли їх або ж і формували запит на свою «авторську» пропозицію. Якщо Народний госпіталь чи Кухня Майдану були структурами, потреба в яких була очевидною та необхідною, то поява Відкритого університету Майдану чи облаштування експозиційного майданчику «Мистецький барабакан» або ж об'єднання художників у «Артілі Майдану» для художнього розписування касок, створення Інтернет-спільнот «Страйк Плакат» та «Крапля в океані» тощо - були ініціативами в яких не було прямої затребуваності. Між тим ці та інші групові й індивідуальні ініціативи (Бібліотека Майдану, Вавілон'13, віршотворчість сотень різних людей, перформанс на вуличному піаніно чи трубний клич, фотовиставки, скульптурні композиції, галерея «АртМайдан» та створення «Мистецької сотні» тощо) знаходили відгук і вносили свій внесок у створення унікальної атмосфери співпричетності до великого колективу людей зі спільними цілями. Тому і кухня і госпіталь відносилися до структур забезпечення фізіологічних функцій, а мистецька сотня з різними освітніми проектами сприяли забезпеченню функцій солідарності та мобілізації.

Сотні самооборони, звісно були покликані до виконання базової охоронної функції периметру Майдану, забезпечення порядку на самому Майдані та безпеки протестних виступів - це щит Майдану. Охоронну та мобілізаційну функції виконували також Ультрас України (об'єднання ультрас - вболівальників всіх українських футбольних клубів для забезпечення безпеки учасників Майдану й повалення режиму Януковича) та Автомайдан - мобільний підрозділ Євромайдану, рух небайдужих людей, що здійснювали різноманітні акції групуючись у колони автомобілістів. Автомайдан перебирав на себе низку завдань екстериторіального (поза територією майдану) мирного спротиву владі: патрулювання вулиць, автопікети помешкань високих посадовців, супроводження та евакуація активістів тощо.

Такі ініціативи як Український кризовий меді-центр, Доїхати на Майдан чи Кіберсотня покривали інформаційно-комунікативні потреби у неупередженій інформації про перебіг протесту для поширення країною та за її межі, у внутрішній комунікації між різними суб'єктами та інституціями Майдану для узгодження спільних дій та рішень, у підтримці бажаючих прибути на Майдан (що у певні періоди було ускладнено через закриття метро чи блокування проїзду з інших регіонів тощо). Водночас ці та інші близькі ініціативи сприяли й солідаризації та мобілізації мас, поширюючи інформацію не лише через електронні та телевізійні засоби комунікації, але й друковані - зокрема вісник Майдану, що поширювався як серед активістів так і за межами самого «Табору».

Неформальна громадська платформа «Реанімаційний пакет реформ», що була заснована Центром демократії та верховенства права й іншими громадськими організаціями та колом експертів заангажованих в різних ініціативах Революції гідності, об'єдналися у фазі завершення революції (лютий 2014) «з метою вироблення консолідованої позиції щодо необхідних для країни реформ та належного їх впровадження» [7]. Ними було сформовано план дій для Верховної Ради, Кабінету Міністрів та інших органів влади у 22 напрямках і зафіксовано його у Дорожній карті реформ. Таким чином Реанімаційний пакет реформ працював над постреволюційними проектами змін. Тобто функції цієї громадської платформи взагалі стосувалися проекцій майбутнього - плану дій нової влади, котра й справді втілила багато законопроектів та рішень з пакету цієї адвокації [5]. Їхня візія формувала прогностичний фрейм нового майбутнього, але на відміну від будь-яких революційних меседжів стосовно виборюваного майбутнього, їхня пропозиція була артикульована у пакеті конкретних законодавчих ініціатив, а не закликів, промов та обіцянок.

Розмах і варіативність громадських ініціатив майдану є настільки широким, що охопити хоча би побіжно всі можливо хіба що в енциклопедійному форматі. Для нас же важливішим є систематизувати ці ініціативи у рамки певних репертуарних дій, тобто типових відтворюваних форм революційної участі та пояснити причини такого репертуарного сплеску. традиційний інноваційний протестний політичний акціонізм

Нам видається можливим говорити про систематизацію різних ініціатив у наступний перелік революційного репертуару: мітинги, марші, демонстрації, страйки, пікети, захоплення адміністративних будівель, встановлення наметового містечка як постійно діючого осередку протесту та оточуючих його барикад, автомайдан як форма дистанційованого від адміністративного центру тиску, рух ультрас як силова так і перформансна підтримка протесту та різноманітні форми політичного акціонізму (перформанси, хепінінги, флеш-моби, політичний стріт-арт та арт-інсталяції).

Серед переліченого репертуару колективних дій переважна більшість практик носить традиційний характер, оскільки вони є давно сформованими та апробованими протестними практиками, що розвивалися у політичній історії світу щонайменше від часу появи масової електоральної політики Більш детально про це можна дізнатися з роботи Чарльза Тілі «Від мобілізації до революції». За період незалежності Україна пережила тисячі акцій подібного формату. Проте феномен надзвичайно масштабного політичного акціонізму формальних та неформальних груп, автомайдану, руху ультрас тощо можна вважати новітнім. І хоч певні прояви цих ініціатив мали місце в нещодавній історії та масштабність і виразне структурування форм політичного активізму дають підстави говорити про них як про формування нового репертуарного фрейму мобілізаційного характеру.

Будь-які колективні дії, зокрема масштабні політичні події (як революції), є полісегментною структурою із сукупності різних комунікативних практик. Тож революцію можна тлумачити як висхідну подію, що є базовим фреймом, котрий задає іншим комунікативним подіям в рамках революції стратегічний курс чи фундаментальні цілі. Між тим саме широта та форми репертуару комунікативних дій тчуть образ висхідної події. І прикметні риси Революції гідності формувалися не стільки на основі форм базового фрейму (демонстрацій, мітингів та маршів), скільки на основі транспонованих фреймів, перенесених в інший, не властивий їм контекст [1, 48]. Тож, різні форми політичного акціонізму, що мали місце під час Революції гідності й можуть розглядатися як транспоновані фрейми, що продукували, трансформували, симпліфікували та презентували в різних формах сенс базового фрейму. Таким чином вдавалося актуалізувати революційні домагання для різних категорій громадян, розширюючи мобілізаційний потенціал руху.

Що ж уможливило сплеск виразних акціоністських практик під час революції? Це питання має не одне пояснення. Як вказувалося на початку статті, чинники, що впливають на формування репертуару колективних дій можуть мати широкий спектр: усталені норми права та справедливості в певній політичній спільноті, економічна та соціальна структура суспільства, досвід колективних дій, ступінь протидії громадянським протестам, на який здатна зважитися влада [8, с. 226]. Тобто йдеться як про соціальні, економічні так і політичні, й навіть, психологічні передумови розгортання протестного потенціалу, які сприяють вибору певної форми тиску. Зазвичай протести розпочинаються у тих формах, що вже мали місце у попередній історії (зарекомендувавши свою ефективність). Особливо в умовах, коли узвичаєні протестні практики легітимовані демократичним законодавством та не зазнають політичних перешкод з боку влади. Тому демонстрації і мітинги на етапі революційного зачину в Україні 2013 року були цілком прогнозованою формою протестних колективних дій. До того ж удавання до цих практик зумовлювалося простим наслідуванням репертуару попередніх протестних рухів - Революції на граніті та особливо Помаранчевої революції. Тобто накопичений позитивний досвід таких дій зумовив їхню затребуваність й актуальність.

Як бачимо, досить легко можна пояснити практикування стандартних репертуарних дій, проте зрозуміти причини появи інновацій у репертуарі нової революційної події - складніше. Ч. Тіллі, зокрема вважав, що інноваціям сприяють накопичення досвіду та зовнішніх обмежень, як от «зміни в структурі політичних можливостей», що заохочують чи відштовхують певні дії [11, с. 126]. Проте С. Тарроу, у слід за Арістідом Золбергом додає ще один чинник появи інновативних практик протестних дій, котрий отримує назву «моменти божевілля» (“moments of madness”). Це такі пікові революційні події, коли «неможливе стає реальним, принаймні, у свідомості учасників» [11, с. 131]. І тоді навіть «перманентна гра» може стати серйозною стратегією. Власне й, завдяки цим перформансам, революційний травень 1968 року у Франції посідає окрему сторінку в революційній біографії ХХ століття.

Для пояснення інноваційності репертуару Революції гідності можливо докласти аргументи як Ч. Тіллі так і С. Тарроу. Накопичений досвід попередніх революційних протестів відіграв важливу роль у становленні протестного руху, коли й здебільшого розігрувалися «сцени» із запозиченого сценарію попередніх подій: скликання людей на Майдан, проведення ходи й мітингу, цілодобова мирна «окупація» території майдану тощо.

Зміни в структурі політичних можливостей як чинник впливу на репертуар Революції гідності також мав місце. Особливо значимою його вага виявилася при спробі знехтувати існуючими нормами, що мали би гарантувати право кожного на протест та звузити законодавчо закріплені межі політичних та громадянських свобод індивіда. Побиття студентів на Майдані 30 листопада та прийняття законів від 16 січня, згадані вище, стали кульмінаційними точками тривалого революційного протистояння. І саме вони сприяли розгортанню Революції за рамками рутинних практик, як протесту, що вже формулював не просто вимоги, а брав на себе місію поборництва справедливості та гідності. Для таких цілей й в умовах жорсткої репресивної реакції влади стандартного репертуару було очевидно не достатньо.

Непоступливість та силова відповідь влади спричинили розгортання сценарію переростання руху в революцію з вибудовою нової довгострокової стратегії отаборення й постійного тиску. Ця ситуація вимагала широкої й тривалої мобілізації мас, що й стало потужним викликом для громадянського суспільства. Отже з одного боку вибір стратегічного курсу протесту був частково продиктований досвідом попередніх революцій, з другого - протест вимагав нових тактичних рішень для досягнення результату в нових і значно складніших реаліях.

Базовими ресурсами для забезпечення цілей протесту були, звісно, - час, гроші та масовість. І всі ці ресурси виявилися в достатній кількості. Зростання чисельності середнього класу та зміна структури ринку праці, де частка фрілансерів суттєво збільшилася сформувала прошарок людей, котрі могли самостійно управляти робочим часом та мали фінансову «подушку безпеки». З іншого боку на майдані були густо представлені інші категорії людей, що не мали постійного працевлаштування й могли інвестувати свій вільний час у політичну боротьбу. Тож така структура ринку праці уможливила тривале перебування великої кількості людей на Майдані та пояснювала строкатий соціально-класовий склад учасників протестів.

Цікавим фактом, що очевидно відіграв важливу роль у розвитку форм майданівського активізму, був високий освітній рівень учасників як Майдану -табору так і Майдану-мітингу. Фонд «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» наводить дані опитування, що свідчать про широке представлення на Майдані людей з вищою освітою, котрих було сконцентровано на протестах більше, ніж представництво людей з вищою освітою у структурі населення країни загалом - «49% з вищою освітою (63% на Майдані-мітингу)» [6]. Вірогідно, що саме цей чинник обумовив появу великої кількості ініціатив, що потребували належного освітнього цензу та креативності. Зокрема йдеться про Відкритий університет Майдану, народний госпіталь, найрізноманітніші мистецькі проекти, кіберсотню тощо.

Ще один вагомий чинник, що наклав відбиток на зміну репертуару протестних дій, є - стрімкий розвиток мережевих технологій та розширення можливостей доступу до мережі. Швидкість та масштаби поширення інформації, незалежно від офіційних медійних каналів, стали важливим ресурсом для швидкої та адресної мобілізації учасників протестів. Інтернет та соціальні мережі активно використовувалися для цих цілей від самого початку протестів, починаючи із Fasebook-закликів до виходу на майдан і завершуючи стрім-трансляціями, що надавали найактуальнішу інформацію про перебіг подій. Мережеві технології зруйнували монополію телемагнатів на інтерпретацію подій та змогли заохотити до політичного активізму молодь, котра зазвичай посідає більш пасивні позиції. Так на Майдані-мітингу 38% учасників були віком від 15 до 29 років, а на Майдані-таборі - 34% цієї ж вікової категорії [6].

Також необхідно зауважити ще декілька особливостей цієї революції: мінімізована роль контреліти, відсутність єдиного лідера, глобальність домагань. Всі вони позначилися на характері протестів та породжували потребу нових форм протестної активності, здатної досягати належних результатів в умовах мережевого протесту. Так, контреліти не мали великого впливу ані на мобілізацію учасників протесту, ані на управління революційною ситуацією. Партійна опозиція не була визначальною у розгортанні протестів, як власне і партійна риторика загалом була витіснена з актуальних питань протесту. На кону стояли позакласові та трансідеологічні питання ціннісного вибору, котрі артикулювалися значною мірою саме представниками громадського сектору. І хоча висока громадська активність загалом позитивне явище, проте як зазначає Джессоп Боб, громадські рухи «мають тенденцію фрагментувати політичний порядок денний, а не розробляти цілісні програми та державні проекти» [4, с. 175]. Між тим, в період Революції саме громадські рухи й організації фактично перебрали на себе функцію політичних партій у агрегуванні інтересів та формуванні порядку денного.

Низький ступінь (або, принаймні, невизначальний) впливу політичних партій на розгортання революційних процесів, можна проілюструвати даними соціологічного опитування протестувальників. Так, серед учасників революції організовано підвезених на Майдан-табір було 24% активістів (по 12% від політичних партій та громадських організацій), а на Майдані-мітингу таких було всього 8% від всіх учасників [6].

Негативний досвід Помаранчевої революції зі ставкою на харизматичного лідера - В. Ющенка як, власне, і відсутність прив'язки протестів до виборчого циклу, позначилися на несприйнятті жодного з кандидатів від опозиції у лідерській ролі.

Цю місію взяла на себе трійка опозиційних лідерів. Хоча їхня роль швидше зводилася до забезпечення посередницьких функцій без перебирання на себе обов'язків поводирів нації тощо. Врешті, на відміну від більшості попередніх протестів, Революція гідності формулювала широкі колективні домагання по зміні курсу розвитку та системи в цілому. Її вимоги виходили далеко за межі ротації прізвищ посадовців та проведення нових виборів [9].

Усі ці чинники мали вплив на зміну характеру комунікації поміж учасниками протесту, між лідером та послідовниками, між сторонами конфлікту тощо. Зокрема, це знайшло відображення у створенні Штабу національного супротиву, Громадської ради Майдану, загальнонаціональної організації Народне об'єднання «Майдан», забезпеченню вільного доступу до сцени (головного рупору) Майдану тощо. Штаб національного супротиву мав координувати всі структурні ланки Майдану: наметове містечко, захоплені адміністративні будівлі, медичну службу, центри харчування, зовнішньополітичний центр, юридичну службу, громадський сектор, прес-центр тощо. Громадська рада Майдану ставила собі за мету координацію чисельних ініціатив різних колективних суб'єктів Майдану - громадських рухів та організацій, Народне об'єднання Майдан проголошувало за необхідне опікуватися розширенням діяльності Євромайдану та координації подальших зусиль всіх його учасників.

Як бачимо, відсутність одноосібного лідера та специфіка домагань призводили до необхідності пошуку нових форм та способів осмислення й артикулювання вимог у колективному форматі, де пропозиція надходить знизу, а не «спускається» згори, де стикаються між собою різні переконання та ініціативи, що не скріплені спільним партійним ідеологічним баченням, де немає місця розчуленості від слів харизматика, де триває складний процес узгодження позицій та пошук компромісів на шляху до спільної глобальної мети - побудови нового суспільства. В таких умовах ригористичний формат традиційних протестних активностей - мітингу, демонстрації, пікетів тощо - є недієвим, адже не здатний відобразити строкату мапу інтересів чисельних індивідуальних та групових учасників Майдану та не здатний функціонувати у перманентному режимі.

Отже, широта репертуару політичної активності Революції гідності була зумовлена декількома чинниками: структурними змінами в економіці та соціумі, особливостями розгортання протесту та соціального портрету пересічного учасни/ка/ці протесту, занепадом партійного лідерства, масштабністю домагань, нездатністю задовольнити цілі протесту формами традиційного репертуару колективних дій. Широта ж прояву ініціатив та форм політичного акціонізму стали відповіддю на основні виклики, пов'язані зі складнощами мобілізації населення та утримання його у протестному «тонусі»; формуванням ідейної платформи об'єднання людей з різних соціальних, політичних та культурних прошарків; накреслення переконливих перспектив проектованого майбутнього. Важливо також додати, що примножений репертуар протестної активності став новою «зброєю» соціального та політичного протесту загалом. Як влучно зазначив С. Тарроу, найуспішніші нові форми колективних дій «стають частиною майбутнього репертуару колективної дії» [10, с. 286]. Досвід же колективних дій Революції гідності вже став хрестоматійним зразком, котрий вивчається не лише на теоретичному рівні, але й запозичується учасниками новітніх протестів у світі, зокрема в Гонконзі під час Революції парасольок та проти закону про екстрадицію, що тривають від березня 2019 року.

Список використаних джерел

1. Агапов Михаил. Перехват протеста: фрейм-анализ публичной акции. Социология власти, 2013. №4. С. 45-57.

2. Від Майдану-табору до Майдану-січі: що змінилося? Фонд “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва [сайт], Київ, 2014.

3. Громадська думка: підсумки 2013 року. Фонд “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва [сайт], Київ, 2013.

4. Джессоп Боб. Государство: прошлое, настоящее и будущее. Москва: «Дело» РАНХиГС. 2019. -504 с.

5. Здобутки Коаліції РПР за 5 років. Реанімаційний пакет реформ [сайт], Київ, 2020.

6. Майдан-мітинг і Майдан-табір: схоже і відмінне. Фонд “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва [сайт], Київ, 2013.

7. Реанімаційний пакет реформ. Коаліція громадських організацій та експертів.

8. Тилли Чарльз. От мобилизации к революции. Москва: Изд. дом Высшей школы экономики. 2019. 432 с.

9. Тукаленко І. Понятійні особливості сучасних революційних протестів: спроба класифікації. Збірник центру наукових публікацій «Велес» за матеріалами ІІ міжнародної науково-практичної конференції: «Інновації в сучасній науці», м. Київ: збірник статей (рівень стандарту, академічний рівень). - К.: Центр наукових публікацій, 2016. - С. 105-111.

10. Tarrow Sidney. Cycles of Collective Action: Between Moments of Madness and the Repertoire of Contention / Social Science History, Vol. 17, No. 2 (Summer, 1993), pp. 281-307.

11. Tarrow Sidney Strangers at the Gates. Movements and States in Contentious Politics. 2012. Р.260.

Reference

1. Agapov Mihail, 2013. Perehvat protesta: frejm-analiz publichnoj akcii [Interception of protest: frame analysis of a public action]. Sociologija vlasti, issue 4, pp. 45-57.

2. Vid Majdanu-taboru do Majdanu-sichi: shho zminy'losya? [From Maidan-camp to Maidan-Sich: what has changed?]. Fond “Demokraty'chni iniciaty'vy'” imeni Il'ka Kucheriva [sajt], Ky'yiv, 2014.

3. Gromads'ka dumka: pidsumky' 2013 roku. [Public opinion: summary of 2013]. Fond “Demokraty'chni iniciaty'vy'” imeni Il'ka Kucheriva [sajt], Ky'yiv, 2013.

4. Dzhessop Bob. 2019. Gosudarstvo: proshloe, nastoyashhee y' budushhee. [The State: Past, Present and Future] Moskva: «Delo» RANXy'GS/

5. Zdobutky' Koaliciyi RPR za 5 rokiv. [Achievements of the Resuscitation reform package Coalition during 5 years]. Reanimacijny'j paket reform [sajt], Ky'yiv, 2020.

6. Majdan-mity'ng i Majdan-tabir: sxozhe i vidminne. [Maidan rally and Maidan camp: similarities and differences]. Fond “Demokraty'chni iniciaty'vy'” imeni Il'ka Kucheriva [sajt], Ky'yiv, 2013

7. Reanimacijny'j paket reform. [Resuscitation reform package]. Koaliciya gromads'ky'x organizacij ta ekspertiv.

8. Tilly Charles. 2019. Ot mobilizacii k revoljucii [From Mobilization to Revolution]. Moskva: Izd.dom Vysshej shkoly jekonomiki.

9. Tukalenko I. Ponyatijni osobly'vosti suchasny'x revolyucijny'x protestiv: sproba klasy'fikaciyi [Conceptual features of modern revolutionary protests: an attempt at classification]. Zbirnyk centru naukovy'xpublikacij «Veles» za materialamy' II mizhnarodnoyi naukovo-prakty'chnoyi konferenciyi: - K.: Centr naukovy'x publikacij, 2016. - S. 105-111.

10. Tarrow Sidney. 1993. Cycles of Collective Action: Between Moments of Madness and the Repertoire of Contention. Social Science History, Vol. 17, No. 2 pp. 281-307.

11. Tarrow Sidney. 2012. Strangers at the Gates. Movements and States in Contentious Politics. P.260.

Размещено на allbest.ru