Модель демократичного транзиту в політичних рефлексіях дослідників

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДВНЗ «Ужгородський національний університет» (Ужгород, Україна)

Модель демократичного транзиту в політичних рефлексіях дослідників

Кухта В.В.

аспірант кафедри

політології та державного управління

Анотація

політичний демократичний транзит

Мета статті полягає в узагальненні зібраних аналітичних матеріалів політичної дискусії вчених та обґрунтуванні на їх основі нових методологічних підходів і критеріїв ідентифікації політичних режимів як прикінцевого результату демократичного транзиту.

В статті на основі аналізу наукових джерел уточнений зміст базових понять теми: модернізація, демократія, демократизація, демократичний транзит. Обґрунтовано неоднозначність експертних оцінок вчених ефективності класичної транзитологічної моделі в сучасних політичних умовах та суть переходу проблеми демократичного транзиту в предмет політичних дискусій. Оцінено динаміку зростання демократії в межах «третьої хвилі» демократизації. На основі досвіду демократичних перетворень транзитних країн проаналізовано окремі аспекти відкату демократії в 2000-х роках. З'ясовано причини нестійкості «нових» демократій та визначено основні бар'єри на шляху модернізації політичних режимів у країнах «третього світу». Визначено об'єктивні й суб'єктивні чинники обмеженості потенціалу демократичного транзиту на сучасному етапі. Розкрито нові методологічні підходи до транзитологічної концепції в контексті політичних реалій ХХІ ст.: циклічно-хвильового; множинності модернізмів і національних модернізацій; рівнорівневого розвитку держав- конгломератів. Сформульовано висновки щодо доцільності застосування зазначених підходів до аналізу й прогнозування подальших перспектив демократичного транзиту, які логічно випливають з його традиційного тлумачення як незмінного й успішного вектора демократизації в багатьох країнах і регіонах, однак воно не вписується в реальну практику транзитних країн «третього світу». Для більшості з них характерні напівдемократичні режими, а транзит до демократії декларується як гасло цивілізованості.

Постановка проблеми. Транзитологічний тип мислення, суть якого полягає в прогностичності й заданості масового переходу до ліберальної демократії, у світовій політичній науці зародився в 70-і роки ХХ ст. Динаміка перехідних процесів у цей період розглядається в змісті модернізації. У 80 - 90-і роки ХХ ст. акцент зміщується з модернізації на демократизацію як основний постулат транзитології, через що поняття «демократія» й «транзитологія» набувають ідентичності, а предметом транзитологічних досліджень фактично стає процес переходу від тоталітарних і автократичних форм правління до демократичних. З іншого боку, масштабні зрушення політичних режимів ХХ ст. дали новий імпульс демократії, точніше, перевели її з національного в міжнародний вимір, але не стримали її згортання. Тлумачення транзиту як незмінного вектора демократизації, який є успішним у багатьох країнах і регіонах, перестало вписуватися в практику транзитних країн «третього світу». Для більшості з них характерні напівдемократичні режими, а транзит до демократії зазвичай декларується як гасло цивілізованості. За парадоксальним збігом, відбулося те, про що писав С. Гантінгтон у працях про «третю хвилю», порівнюючи демократизацію з війною, у ході якої демократичні сили визволяють одну країну за іншою, але занадто глибоке просування призводить до контратак [21].

Відповідно в експертному політичному середовищі набула поширення думка про те, що потенціал «третьої хвилі» демократизації вичерпується, а демократія ХХІ ст. вступила в «четверту хвилю», політичне значення і наукове обґрунтування якої поки що не визначені. З огляду на сказане означена проблема актуалізується й спонукає вчених до переосмислення методологічних засад класичної транзитної моделі в сучасних умовах міжнародного політичного розвитку.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Ідея суспільних трансформацій на основі політичної демократії і ринкової економіки найбільш концентровано відображена в двох теоріях: модернізації і транзитології. Перша виникла в середині ХХ ст. з метою обґрунтування політики західноєвропейських держав по відношенню до країн, що розвиваються. На той час термін «модернізація» мав два значення: і стан суспільних трансформацій, і процес переходу до заданих взірців. Він вказував на нормативність, алгоритм «модерну», критерії осучаснення суспільства, які повинні враховувати менш розвинені соціуми. В цьому значенні замість модернізації вживається ще один термін - «вестернізація», або досягнення відсталими країнами рівня розвитку стандартів високорозвинених країн, зокрема США та країн Європи [12, с. 297].

Ш. Ейзенштадт розглядає теорію модернізації як «процес змін щодо тих типів соціальної, економічної і політичної систем, які розвивалися в Західній Європі й Північній Америці в ХVІІ-ХІХ ст., а відтак поширились на інші європейські країни, а в ХІХ і ХХ ст. - на Південну Америку, Азію і Африку» [19, с. 1]. П. Джонсон акцентує увагу на такому аспекті, як «пристосування традиційних інститутів до нових функцій» [4, с. 212].

В умовах ХХІ ст. концепція модернізації тлумачиться (А. Абдель-Малека, Ш. Ейзенштадта, А. Турена та ін.) як трансформація при збереженні національної культури і традиційних цінностей та відкриває можливості для дослідження транзитних процесів як синтезу універсалізму й культурних особливостей різних народів, оскільки, зазначається в країнознавчих студіях, значна частина традицій уже самі по собі «осучаснилися» або ж допускають їх адаптацію до ліберально-ринкових цінностей, або ж, як зазначає Д. Рюшемейєр, процес модернізації може закріпити ціннісні орієнтації немодернізованого типу [23, с. 384].

Транзитологічна концепція домінує в наукових публікаціях з проблем демократизації. Її авторство належить американському політологу Д. Растоу, який вперше обґрунтував переходи до демократії в однойменній праці «Переходи до демократії». Різні аспекти транзитологічної моделі розкриті в дослідженнях Ф. Веффорта, Г. О'Доннела, Т. Карозерса, Д. Кіна, Ф. Фукуями, Ф. Шміттера та ін. Відтак у межах транзитології як напряму дослідження набула поширення теорія «демократичних хвиль» американських вчених С. Гантінгтона [22] і А. Тоффлера [25], згідно з якою утвердження сучасних інститутів демократичного правління, або поліархії відбувається в три етапи, на кожному з яких демократичний транзит охоплював різні групи країн. Однак після інтенсивного розширення ареалу відбулося різке скорочення, так званий авторитарний відкат, або реверсивна хвиля.

В ХХ і ХХІ століттях основний постулат теорій модернізації і транзитології - універсалізм - не підтвердився (С. Наумкіна, В. Полохало, О. Радченко, О. Романюк). Його функції в країнах, що розвиваються, яскраво суперечливі: транзит моделей розвитку розвинених країн як еталонних виявився ефективним для «третього світу» тільки частково, а в деяких взагалі не прижився.

Враховуючи сказане, в межах статті торкаємося вирішення кількох взаємопов'язаних аспектів загальної проблеми: з'ясування причин вичерпаності «третьої хвилі» демократизації на сучасному етапі й трансформації моделі демократичного транзиту в предмет політичних дискусій; виокремлення чинників обмеження потенціалу транзитологічної моделі; визначення суті та переваг нових методологічних підходів до аналізу політичних трансформацій транзитних країн: циклічно-хвильового, множинності модернізмів і національних модернізацій, різнорівневого розвитку держав-конгломератів.

Мета статті - на основі аналізу теоретичних моделей суспільних трансформацій та практичного досвіду їх реалізації обґрунтувати нові методологічні підходи й критерії ідентифікації політичних режимів як реального результату демократичного транзиту.

Методи дослідження. У процесі роботи над темою нами використано комплекс теоретичних методів: синхронного аналізу, який дозволив співставити темпоритміку демократичного транзиту країн і регіонів з еволюцією міжнародного політичного розвитку в цілому; метод конкретизації використовувався для підтвердження позицій, гіпотез, теоретичних узагальнень вчених з теми дослідження; метод систематизації здебільшого застосовувався на початковому етапі вибору теми з метою збору первинної інформації та впорядкування джерельної бази дослідження; метод узагальнення - для формулювання прикінцевих висновків.

Виклад основного матеріалу дослідження.

Початок ХХІ століття вчені називають перехідною епохою суспільно-політичного розвитку, що характеризується активними дискусіями щодо осмислення транзитологічної моделі, у яких більшість дослідників схиляється до визнання детермінованості сучасних демократичних трансформацій глобальними тенденціями розвитку і необхідністю включення держав у загальносвітовий контекст.

В таких умовах країни, що розвиваються, стикнулися з двома варіантами розвитку. З одного боку, здійснення структурної реорганізації економіки і політичної системи, інтегрування в єдиний взаємозалежний простір і пошук у ньому власної незайнятої ніші. З іншого - відмовитися, вийти з процесу інтеграції і зайнятися пошуком альтернативного варіанта соціального прогресу. Як показує досвід, більшість східноєвропейських і латиноамериканських країн віддали перевагу першому варіанту, що й зумовило їх конституційне впорядкування згідно з принципами правової держави і громадянського суспільства на кшталт північноамериканських і західноєвропейських країн на основі неоліберального реформування національних економік. За таких умов, як підтверджують наукові джерела, на кінець ХХ ст. світова демократія вперше випередила світову автократію за критеріями сукупного економічного, технологічного, військового та, на думку С. Гантінгтона і Ф. Фукуями, духовного потенціалу. Останній, до речі, на основі ще одного факту - розпаду осередка міжнародного авторитаризму - СРСР в контексті «третьої хвилі» демократизації - сформулював тезу про кінець історії в розумінні «універсалізації західної ліберальної демократії в якості прикінцевої форми політичного устрою людства» [14, с. 47], навколо якої розгорнулася жвава полеміка, в якій порушувалося питання правомірності розгляду історії як лінійного процесу, що має чітко визначений початок, середину й кінець, та похідні від нього, зокрема й те, чи взагалі адекватна транзитологічна модель демократії.

З огляду на сказане ми цілком згідні з думкою аналітиків про доцільність і навіть ефективність врахування політичного досвіду транзитних країн для контролю алгоритму дії і потенціалу концепції «третьої хвилі», який дозволяє бачити загальне й специфічне політичних явищ, порівнювати й прогнозувати [12].

Найбільш гостро питання оновлення класичної транзитології постало на етапі невизначеності подальшої політичної еволюції окремих транзитних країн, зокрема африканських і латиноамериканських. Під кінець ХХ ст. бразильський політолог Ф. Веффорт писав: «Нові демократії - це змішані режими, різновиди гібридизації, що в перехідні періоди поєднують демократичні інститути, норми і цінності з авторитаризмом» [2, с. 128].

Варто зазначити, що найбільші труднощі в ідентифікації сучасних політичних режимів пов'язані з розбіжностями між формальними і неформальними політичними системами: «В країнах «третьої хвилі» демократизації більш поширеними є напівдемократичні режими, які, зберігаючи зовнішні атрибути демократичного устрою, в основному спираються на авторитарні методи правління. Це проявилось в обмеженні політичної ролі парламентів на користь виконавчої влади, в намаганні обраних президентів подовжувати закріплені конституціями терміни перебування глав держав на своїй посаді, у створенні партійних систем з перевагою президентської партії, у тиску влади на вільні засоби масової інформації і громадські організації, в чисельних порушеннях правил проведення виборів і зниженні їх конкурентного характеру» [15, с. 161].

Ще точніше з цього приводу висловлюється один з теоретиків транзитології Л. Даймонд: «Порівняння двох дивергентних тенденцій - ріст електоральної демократії при застої в розвитку демократії ліберальної - вказує на все більш поверхневий характер демократизації на спаді «третьої хвилі». Така тенденція свідчить про те, що розпад авторитарних і тоталітарних режимів не обов'язково означає початок послідовного руху до демократії. Перехід до демократичного управління швидше бачиться як «тривалий, складний і суперечливий процес, що передбачає багатоваріантність розвитку поставторитарних і посттоталітарних суспільств, виникнення інколи змішаних авторитарно-демократичних режимів і різних темпів демократичних перетворень» [3, с. 18]. У цій же статті автор порівнює досвід демократичного транзиту різних країн і континентів та формулює висновок про перші ознаки відкату «третьої хвилі» демократизації.

До причин нестійкості «нових демократій» найчастіше відносять невідповідність представницької демократії історичній традиції та соціальній структурі країн, непродуктивність наслідування досвіду західних держав. А основним бар'єром на шляху до політичної модернізації вважають нерівність і соціальну несправедливість. Тут доречно звернутися до статті С. Наумкіної, яка зауважує, що дослідницький центр США «Фрідомхаус» ще в 1992 р. не зміг зафіксувати динаміку кількісного зростання демократій. За його оцінками, населення «вільних суспільств» зросло на 300 млн., в той час як «залежних» - на 531 млн. Показник рівня свободи зріс лише в 19 країнах, суттєво опустившись у 42, а відсоток населення світу, що проживає в демократичних країнах, - усього 19% - є найнижчим з 1976 р. [9].

Характерна для масової свідомості невдоволеність демократією, показник якої в деяких країнах зростає, може мати як позитивні (відновлення конструктивної взаємодії влади й суспільства, пошук компромісів на шляху до консолідації), так і негативні (неопопулізм із застосуванням авторитарних методів правління і механізмів квазіплебісцитної демократії) наслідки для просування демократичних змін. Крім того, в умовах наростання соціальних суперечностей, поглиблення економічної кризи, недосконалості правової машини питання демократичних трансформацій переходять у розряд другорядних.

Французький політолог Б. Баді, аналізуючи наслідки чималих потуг з відтворення європейської моделі держави в африканських та азіатських країнах, констатує: «Вони посилюють тертя, сприяють виникненню лакун і стають джерелом фрустрації» [18, с. 125].

Через сім років потому угорський політолог М. Сімаї, оцінюючи трансформації країн соцтабору і колишніх республік СРСР, пише: «Внаслідок трансформацій у колишніх соціалістичних країнах і тих, що розвиваються, збільшилася кількість різновидів демократії. Хибною є будь-яка спроба оцінювати характер демократії на основі хрестоматійних західних моделей, які виникали поступово в політичній боротьбі і тривалого політичного досвіду» [24, с. 123].

Заради об'єктивності цитуємо ще одну аналітичну статтю, що вписується в предмет дискусії з Ф. Фукуямі: «...очевидно, що процеси глобального політичного розвитку не є лінійними, а швидше хвилеподібними, що включають чергування епох соціокультурної інтеграції з відповідною централізацією політичного життя та епох диференціації, посилення політичної, соціальної, культурної гетерогенності світу. Всупереч ідеям «кінця історії» уже з'являються ознаки радикальних змін світового порядку, чергової геоекономічної і геополітичної революції» [10, с. 22].

Насправді свою нішу в глобальній міжнародній політиці впевнено віднаходять азіатські країни, зокрема Японія, Китай, Індія, які вже стали світовими економічними і політичними центрами. По мірі зростання міцності вказаних країн можна прогнозувати співвідношення лідерства на світовій арені між Америкою, Європою та Азією. Має значення й факт зростання сили незахідних авторитарних чи авторитарно-демократичних країн, що здатний обмежити потенціал транзитологічної моделі «як застарілої класичної теорії, за критеріями якої емпіричні неспівпадіння політичної модернізації із західними зразками є свідченням її незавершеності або провалу. Нова концепція множинних модернізмів і національних модернізацій вважає такі неспівпадіння закономірністю» [13, с. 21].

Для політичного балансу в полеміці про «старіння» транзитологічної моделі скористаємося антитезою, яку свого часу висловив Г. Ерме: «Як певна формула, теза про «вік демократії» виглядає справедливою. Але подібно до всіх абстрактних формул, ця теза разом з тим є деяким спрощенням» [20, с. 251].

Звісно погоджуємося, що в сучасній політології за останніх кілька років стає помітною тенденція в оцінках трансформаційних процесів відходити від пріоритету західних взірців демократії до формулювання гіпотез, які пояснюють реально досягнутий результат модернізації політичних процесів відносно практики демократичного транзиту і світового контексту. Стартом для подібних дискусій слугують політичні реалії, наприклад, глобалізація як певна однорідність світу, яка характеризується динамікою зростання, але не дає чіткої відповіді на питання, яким чином досвід транзитних країн, що не відповідає заданим зразкам, співвідноситься з тенденціями демократії й уніфікації.

Зі сказаного зробимо лаконічне узагальнення: предмет дискусії - транзитологічна модель - засвідчує постійну увагу науковців різних поколінь, що вказує на доцільність осмислення й пошуку нових підходів і оцінних шкал результатів демократичного транзиту як складного політичного феномена.

В цьому зв'язку актуально розкрити суть одного з варіантів оновлення класичної транзитології - концепції «рівнорівневого розвитку» О. Богатурова і О. Виноградова, основою якої є поділ сучасних суспільних взаємовідносин і, відповідно, держав на три типи: традиційні, сучасні, конгломеративні. Найбільша увага зосереджена на останніх - конгломеративних, які представляють собою «розтягнуті в часі інтегровані соціальні утворення, що набули досвіду співіснування навіть за умов неспівпадіння позицій, у ході якого відбувається стійке відтворення й нашарування різнорідних моделездатних елементів і вибудовуються відносини» [1, с. 60].

Стійкість відносин різнорідних складових, на їх думку, забезпечується не синтезом і перетворенням одних форм в інші, а паралельним співіснуванням, однак на різних суспільних майданчиках. До групи країн-конгломератів автори концепції відносять Росію, Китай, Японію, Південну Корею та деякі інші, оскільки в цих країнах конгломеративно-анклавний тип самоорганізації став інструментом успішного пристосування суспільства до досягнень техногенної цивілізації, індустріального та постіндустріального середовища.

Визнання наявності поліформних конгломератів та їх відносної автономності від «універсальних» закономірностей в їх суспільно-державних та загальносвітових вимірах дає підстави прихильникам даної позиції припускати існування особливого, відмінного від «поглинаючого лінійно- прогресивного типу суспільства і міждержавної спільноти в цілому», «зберігаючого унікальність» типу, що характеризується «рівнорівністю» розвитку, або «рівнорівневим» розвитком [1, с. 62].

Отже, конгломеративно-анклавний «зберігаючий унікальність» тип, на нашу думку, передбачає рівноправне становище утворень, що діють на різних суспільно-політичних майданчиках. Важливо, щоб у процесі «зберігаючого оновлення» в контексті нової концепції не втратилася телеологічна установка нової транзитологічної моделі на демократію як позачасову універсальну для всіх країн і континентів цінність, яка визнається широким науковим співтовариством. Цілком згідні, що демократія не повинна сприйматися єдиним зразком для копіювання й водночас апелюємо до оцінок її універсальності як ціннісної мети підвищення соціально-економічного становища і добробуту французького дослідника РАрона: «В економічному й соціальному плані всі країни всіх рас претендують на те, щоб бачити одну й ту ж мету - схожі в своїй основі цінності» [17, с. 60].

Досвід багатьох країн утвердив демократію в якості своєрідного критерію цивілізованості, прогресивності суспільно-політичних укладів і регулятором суспільних відносин, тобто в тривалій практиці трансформацій демократія перестала бути шаблоном для копіювання чи недосяжним з багатьох причин ідеалом, а зазвичай слугує ціннісним орієнтиром прогресу.

Цікавим для фахівців, які вивчають проблему політичної модернізації в країнах, які не вписуються в традиційні транзитологічні моделі, є циклічно-хвильовий підхід [10]. Його переваги, на думку розробників, полягають у наступному:

а) сприяє цілісному аналізу тривалих періодів політичної історії для виявлення апробованих часом типових тенденцій без абсолютизації інших, на перший погляд позитивних, але короткотривалих за своєю природою;

б) уможливлює

порівняння схожих за перебігом періодів політичних подій різних країн і континентів, але не схожих за часовими проміжками;

усвідомлення базових проблем, які стоять перед суспільством на даній стадії модернізації;

ідентифікацію чинників трансформації політичних режимів;

в) розкриває причини «несподіваних поворотів» в еволюції ряду політичних систем;

г) вивчає «дискретний» механізм модернізації політичної системи, при якому кожна фаза модернізаційного циклу визначається змінами в одній сфері життя при контрастному відставанні в інших: дія цього механізму задає періодичні повороти і перегляд політичного курсу, оскільки зміни в одній чи кількох випереджувальних сферах можуть бути загрозливими для цілісності і навіть існування держави;

д) дозволяє аналізувати зв'язок між модернізацією конкретної політичної системи і міжнародним політичним розвитком, між національно-політичними і загальносвітовими трендами; співвіднести і виявити ступінь кореляції ритмів і хвиль еволюції між міжнародною політичною системою і національними [10, с. 23].

Очевидним є те, що співставлення циклічно- хвильових моделей міжнародного політичного розвитку національних модернізацій у межах підходу дає уявлення про чинники модернізаційних процесів усередині держав і про фази еволюції міжнародної політичної системи. На прикладі багатьох транзитних країн (насамперед африканських, латиноамериканських, окремих пострадянських) можна стверджувати: процеси демократизації у внутрішньо не підготовлених конгломеративних суспільствах, натомість із переважанням міжнародно-політичного чинника, можуть провокувати в національних системах режимні зміни зворотнього напрямку. Якщо ж рівень ритмів і хвиль еволюційного розвитку міжнародної і національної політичних систем співпадають, тобто кореляційно взаємозалежні, вони готують підґрунтя для глобальної зміни міжнародної політичної системи.

Отже, циклічно-хвильовий підхід, нівелюючи окремі недоліки традиційної транзитологічної моделі, може слугувати засобом удосконалення методологічних прийомів дослідження демократичних трансформацій конгломеративних соціумів, нездатних до безпосереднього пер-несення всіх західних інститутів і політичних механізмів на власне національне підґрунтя.

Окрім наявності конгломеративних держав, дослідники називають і інші причини для перегляду дієздатності транзитологічної моделі, зокрема: зацикленість на формальних інститутах, нормах демократії і ринковій економіці; зосередженість на ліберальній демократії, яка сама по собі девальвувала прогресивність демократії в цілому; різновекторність модернізації держави й суспільства та інші.

Не можна не погодитися з констатацією вченими того факту, що більшості незахідних держав не вдалося наблизитися до консолідації в своїх соціумах класичної моделі ліберальної демократії, через що прихильники транзитологічної концепції вимушені постійно порівнювати наявний рівень реальних перетворень з очікуваними й фіксувати розбіжності.

Для усунення такої незручності в аналізі перехідних демократичних процесів доцільно поєднувати структурний і процедурний підходи [7]. Перший зосереджується на об'єктивних (зрілість передумов, ґенеза і розвиток демократії), другий - на суб'єктивних чинниках. І в цьому, на думку вчених, є сенс, оскільки на початковому етапі демократичного переходу основною умовою успіху насправді вважається здатність політичних еліт ініціювати й підтримувати процес радикального реформування суспільства. На наступних етапах основна умова зміщується до процедурного забезпечення стійкості демократичної системи, насамперед через рівень соціально-економічного розвитку і тип ціннісних орієнтацій держави і суспільства [15, с. 162].

Варто наголосити, що питання експертної ревізії традиційної транзитологічної моделі особливо загострилося на початку ХХІ століття, коли в науковому середовищі почала поширюватися думка про те, що «третя хвиля демократизації, що прокотилася по світу в останню чверть ХХ ст., видихнулася» [6, с. 170]. Схожа оцінка прозвучала на кількох всесвітніх форумах політологів під загальним гаслом «Чи працює демократія?»: XVIII конгрес МАЛІ (Квебек); XIX конгрес МАПН (Дурбан), XX конгрес МАГШ (Японія). Зокрема вказувалося, що в сучасному світі демократія знаходиться під тиском корпоративістських тенденцій, не вирішує гострі соціальні проблеми, глобалізація не призвела до становлення демократії в планетарному масштабі, в багатьох транзитних країнах складно проходили процеси формування й консолідації політичних еліт, посилювались тенденції авторитарно-корпоративного управління [5, с. 288].

Отже, невідповідність між теоретичними алгоритмами демократизації і практичним досвідом їх упровадження в багатьох країнах світу висуває перед політологічною спільнотою актуальне завдання - розробити детальну диференційовану типологію сучасних політичних режимів. Завдання архіскладне, якщо враховувати неодноразові спроби модифікувати категоріальний апарат теорії демократизації, які аж ніяк не покращили ситуацію якісно, а розширили його кількісно новими термінами на кшталт: «делегативна демократія» Г. О'Доннела, «неліберальна демократія» Ф. Закарія, «дефектна демократія» В. Меркеля і А. Круассана, а також «корпоративно-демократичне правління», «авторитарна демократія», «прото і квазідемократія», «призупинений транзит», «гібридний режим» тощо.

Окремі дослідники вже називають сучасне політологічне мислення посттранзитологічним, оскільки воно «поступово відходить від образу демократії як заданої мети» [16, с. 178].

Для підбиття підсумків наукових дискусій вчених скористаємося цитатою О. Радченка: «Демократичний транзит в значенні демократизації - процес поступовий. І хоча в якості прикінцевого результату передбачається той чи інший різновид демократичного устрою, насправді він досягається вкрай рідко. В ситуації встановлення диктатури як результату повалення попереднього режиму демократизація не завершується, а просто переходить в іншу фазу. З огляду на це сучасні авторитарні режими та перспективи їх демократизації - також є предметом дослідження транзитології» [11, с. 70].

Отже, аналіз політологічних дискусій щодо транзитологічної моделі дозволяє констатувати: в процесі демократизації набагато легше «переносити» інституційні форми демократії, аніж культурні й епістемологічні значення. Тому політична уніфікація світового співтовариства на основі ліберальної демократії в сучасних умовах мало перспективна. На теоретичному рівні це мотивує дослідників до корекції й оновлення традиційної транзитологічної моделі.

Висновки. На сучасному етапі накопичений неоднозначний досвід переходу до демократії у багатьох державах і регіонах. Однак в цілому в світі він далеко не завершений відносно досягнення консолідованих демократій. Свідченням цього є наростання полемічності сучасного політичного дискурсу навколо феномена демократії, який не може мати однозначного тлумачення. Кожна країна в пошуку власного шляху демократичного транзиту, який неможливий без модернізації політичних систем, але має власну специфіку. Тому факт неспівпадіння практики демократичного транзиту з очікуваними результатами пов'язаний як із внутрішніми причинами транзитних країн, так і з політичними реаліями ХХІ ст. До основних причин обмеження потенціалу транзитологічної моделі в сучасних політичних умовах можна віднести наступні: зростання впливу незахідних авторитарних або авторитарно-змішаних країн; невизначеність встановлення прикінцевого недемократичного режиму; відтворення європейської моделі держави в африканських та азіатських країнах на непідготовленому ґрунті; наростання соціального спротиву, поглиблення економічних криз, недосконалість правової машини всередині держав.

Сучасна політична ситуація і практика транзитних країн спонукають дослідників розрізняти намагання до демократії і реальні досягнення її інституційного утвердження. Незважаючи на існування в ряді країн авторитарних чи напівавторитарних режимів, у цілому планета рухається до демократії як найбільш адекватної системи для досягнення економічного зростання, забезпечення прав людини, розвитку науки, сучасних технологій та інноваційної діяльності.

Список використаних джерел

1. Богатуров А.Д., Виноградов А.В. Модель равноположенного развития: варианты «сберегающего» обновления. Полис. 1999. № 4. С. 60-69.

2. Веффорт Ф. Что такое «новая демократия»? Международный журнал социальных наук. 1993. № 3. С. 128-129.

3. Даймонд Л. Прошла ли «третья волна» демократизации? Полис. 1999. № 1. С. 18-24.

4. Джонсон П. Современность: Мир с двадцатых по девяностые годы. В 2-х т. Т. ІІ. Москва, 1995. 394 с.

5. Ирхин Ю.В. Современный мир глазами международного политологического сообщества. Социально-гуманитарные знания. 2004. № 4. С. 288-300.

6. Красин Ю.А. Новые демократии и/или новые автократии? Полис. 2004. № 1. С. 23-27.

7. Кузнецов И.И. Парадигма транзитологии (Плюсы и минусы объяснительной концепции переходного периода). Общественные науки и современность. 2000. № 5. С. 49-54.

8. Митрохина Т.Н. Сравнение как средство развития политической теории. Полис. 2004. № 3. С. 48-56.

9. Наумкіна С. «Третя хвиля» демократизації: підсумки і перспективи. Український центр політичного менеджменту. URL: http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=1&n=24&c=303 (дата звернення 12.06.2019 р.).

10. Пантин В.И. Возможности циклически-волнового подхода к анализу политического развития. Волны и циклы политического развития (заочный круглый стол). Полис. 2002. № 4. С. 19-25.

11. Радченко О. Демократичний транзит як механізм реформування державного управління: світові моделі та проблеми застосування. Науковий вісник: Демократичне врядування. 2009. Випуск 3. C. 65-72.

12. Соловьёв А.И. Политология: Политическая теория, политические технологии. Москва, 2000. 297 с.

13. Федотова В.Г. Неклассические модернизации и альтернативы модернизационной теории. Вопросы философии. 2002. № 12. С. 21-25.

14. Фукуяма Ф. Конец истории? Вопросы философии. 1990. № 1. С. 42-47.

15. Чепель С.Л. Демократические переходы: закономерности и этапы. Социально-гуманитарные знания. 2004. № 2. С. 162-163.

16. Шириков А.С. Транзитология: затянувшееся прощание? Полис. 2005. № 2. С. 178-180.

17. Aron R. Troisessayssurl'ageindustrielle. Paris, 1966. 93 p.

18. Badie В.L. Etatimporte: Essai sur l occidential isationde Tor dre politique. Paris, 1992. 125 p.

19. Eisenstadt S.N. Modernization: Protest and Change. Englewood Cliffs (N.J.), 1966. 120 p.

20. Hermet G. Introduction: The Age of Democracy? International Social Science Journal. 1991. № 128. Р 249-256.

21. Huntington S.P. After Twenty Years: The Future of the Third Wave. Journal of Democracy. 1997. № 4. Р. 3-12.

22. Huntington S.P. The Third Wave. Democratization in the Late Twentieth Century. London: University Press, 1991. 384 p.

23. Ruschemeyer D. Paszielle Modernisierung. - Jn: Theorien des sozialen Wandels. Koniystein, 1979. 384 p.

24. Simai М. The Democratization Process and the Market. The Changing of Democracy.Tokyo, N.Y., 1998. 123 p.

25. Toffler A. The Third Wave.N. Y, 1980. 180 p.

Размещено на Allbest.ru