Особливості процесу інституціоналізації партійної системи України в умовах гібридного політичного режиму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ужгородський національний університет (Україна, Ужгород)

Особливості процесу інституціоналізації партійної системи України в умовах гібридного політичного режиму

Лешанич М.М.

здобувач кафедри міжнародної політики

Постановка проблеми. Дослідження процесу інституціоналізації політичних партій і партійних систем є одним із важливих дослідницьких напрямів у політичній науці. Характеризуючи процес інституціоналізації партійних систем необхідно окреслити чинники, які його обумолюють. Виокремлення, аналіз, оцінка їх вагомості дасть можливість зробити висновки про особливості процесу інституціоналізації партійних систем та його результати.

В політичній науці розрізняють соціокультурні та інституційні чинники впливу на еволюцію, і відтак і на інституціоналізацію політичних партій і партійних систем [2; 4; 6; 9]. До соціокультурних чинників можна віднести: історичні традиції та культуру; соціально-економічні характеристики соціуму; особливості демократичного транзиту; етнічні характеристики; соціально-політичні розмежування; геополітичні фактори та інші. Інституційні чинники можна виокремити такі: нормативно-правова основа функціонування політичних партій; форма правління; виборча система.

У контексті демократичного транзиту суттєвим є вплив політичного режиму на еволюцію та інституціоналізацію партійних систем. В сучасній політичній науці виокремлюють 2 основні підходи до трактування сутності політичних режимів: актороцентристський та інституційний. В рамках першого підходу політичний режим розглядається як сукупність прийомів і методів здійснення влади. Представники інституційного підходу під політичним режимом розуміють сукупність формальних та неформальних правил, які дозволяють/забороняють певні дії, поведінку.

Характеристика політичного режиму буде розглянута нами у контексті політичного транзиту, який відбувається в Україні та в контексті інституційного підходу до трактування його сутності. А зробивши аналіз політичного режиму, ми покажемо як він впливає на процес інституціоналізації партійної системи України.

Відтак, мета нашої наукової розвідки охарактеризувати вплив гібридного політичного режиму на процес інституціоналізації партійної системи України.

Виклад основного матеріалу. Відповідно до теорії демократичних транзитів перехід до демократії відбувається, як правило, трьохстадійно. Наприклад, Д. Растоу, виокремлює три стадії переходу: лібералізація, демократизація, консолідація [8]. Третя стадія і представляє собою демократичне суспільство. Відповідно консолідована демократія складовою має і консолідовану (а також інституціоналізовану) партійну систему. Йдеться про те, що інституціоналізація політичних партій і партійної системи у такому суспільстві має завершений характер.

Український транзит це особливий кейс незавершеного демократичного переходу. Ось саме стан незавершеного демократичного переходу і має суттєвий специфічний вплив на формування / інституціоналізацію політичних партій в Україні, оскільки до певної міри змінює їхні сутнісні характеристики.

Як відмічає у своєму дослідженні Р. Манайло-Приходько за умови успішного завершення демократичного переходу парадагму демократичного транзиту ефективно використовувати для аналізу еволюції та функціонування партійних систем. Проте у випадку його незавершеності ця парадигма може бути застосована лише частково. Транзитологія відносно об'єктивно розглядає причини краху авторитарного режиму, але не здатна пояснити наслідки цього процесу, контраверсійного руху тощо [2, с. 54].

Відтак для пояснення процесів, які відбуваються в українському суспільстві нами буде використана інша наукова парадигма - теорія неопатримоніалізму. Теорія неопатримоніалізму, на нашу думку, має достатній евристичний потенціал для того, щоб пояснити і особливості формування партійних систем у перехідних суспільствах. Концепція неопатримоніалізму була запропонована неовеберіанцями Г. Ротом, Ш. Ейзеншдатом та Ж.-Ф. Медаром.

Неопатримоніальна демократія, - пише О. Фісун, - є нормальною формою функціонування прем'єр-президентського режиму в клієнтальному суспільстві, де головним мотивом поведінки політичних акторів є «пошук ренти» (rent-seeking). Політичні актори формально конкурують у рамках електоральних механізмів (змагаються за посаду президента та більшість у парламенті), однак сенсом їхньої діяльності є «захоплення держави» [11, с. 45].

Таким чином, - продовжує свою думку О. Фісун, - якщо в класичному неопатримоніальному режимі сенс політичного процесу полягав у боротьбі рентоорієнтованих акторів за доступ до клієнтарно-патронажної мережі, у центрі якої перебував лідер держави, то в неопатримоніальній демократії доступ до ресурсних позицій у виконавчій вертикалі та державній машині визначається в процесі електоральної конкуренції організованих у вигляді партійних холдингів клієнтарно-патронажних груп стейкхолдерів.

Привласнення ресурсів і розділ дивідендів політичного поля залежить від вибору мас і визначається формально раціональними правилами [11, с. 48].

С. Козлов вважає, що інституційна специфіка неопатримоніального режиму передбачає: а) приватне привласнення публічної влади в ім'я власних інтересів; б) злиття влади і власності, що виражається в контролі «політичних і адміністративних підприємців» над прибутковим бізнесом; в) комплектування державного апарату поза принципами конституційно регульованого законодавства або кар'єрного просування; г) мінімізація доступу інших політичних груп до таких ресурсів і контролю за ними; д) персоналізація влади і слабка раціоналізація політичного процесу; ж) панування клієнтарно-патронажних відносин; з) домінування неопатримоніальних правил політичної гри, які мають на меті асиметричний взаємообмін послугами та статусними позиціями між «нерівними» учасниками патронажних відносин і т.д. [1, с.31].

На думку О. Фісуна неопатримоніальний режим складається в Україні до 2000 р. і провідну роль у ньому відіграє глава держави, який виходячи з особливостей українського інституційного дизайну, отримав контроль над ключовими позиціями в державному апараті [12, с. 223]. Основними суб'єктами політики при такому режимі стаютть олігархічні угрупування, а сам режим змінює природу демократичних інститутів. Наприклад, політичні партії вже не відображають інтереси громадянського суспільства, а перетворюються у «політичні машини» для завоювання і реалізації владних повноважень.

Основними інструментами поширення політичного впливу для олігархічних кланів слугують: а) організація власних або «приватизація» вже існуючих політичних партій для відстоювання своїх інтересів у Верховній Раді (Соціал-демократична партія України (об'єднана), Партія регіонів, ПП «Трудова Україна» і под.); б) просування представників на ключові державні посади (так, у 1996-1997 рр. прем'єр-міністром був глава дніпропетровської ФПГ П. Лазаренко, 2002-2004 рр. цю посаду обіймав представник донецької ФПГ В. Янукович); в) входження в існуючі клієнтарно-патронажні мережі й отримання доступу до президента через неформальні контакти з особами, що належать до його безпосереднього оточення (наприклад, А. Волков, І. Бакай, С. Льовочкін).

Ю. Мацієвський вказує, що Україна є прикладом країни з гібридним режимом, де формальні інститути (конституція, закони та законодавчі акти) підірвані неформальними (клієнтелізмом, непотизмом і корупцією). Домінування неформальних інститутів над формальними завадило елітам домовитися про «гру за правилами», що, своєю чергою, призвело до інволюції конституціоналізму, а відтак до ситуації, яку ніхто з ключових політичних гравців не зацікавлений змінювати.

Іншими словами, - продовжує думку вчений, - Україна потрапила в інституційну пастку, яку ми називаємо «пастка гібридності». Ця пастка - це сукупність стійких, але неефективних інститутів, що заважають елітам рухатися у бік демократії, але дозволяють зберігати монополію на політичну владу та ренту, не вдаючись до відвертого авторитаризму [3, с. 9].

Відтак, незавершеність політичного транзиту, формування неопатримоніального режиму мало негативний вплив на партогенез в Україні, оскільки політичній еліті не потрібні були партійні організації, які б виконували свої функції належним чином.

Про специфіку такого режиму в Україні вказує в аналітичному звіті «Національна єдність у конкурентному суспільстві» Г. Зеленько: «починаючи з 1996 р. Україна балансує між гібридною політичною системою з авторитарним режимом змагання та гібридною політичною системою з електоральним режимом змагання. Суттю гібридної політичної системи є співіснування формально демократичних політичних інститутів зі специфічними політичними практиками, наслідком чого є життя не «за законом», а «за поняттями» - неписаними правилами, які настільки глибоко укорінилися у суспільно-політичне життя, що у найбільш прибуткових сферах економіки витіснили формальні, які, у свою чергу, набули форми фасаду, а реальні ж політичні процеси відбуваються через взаємодію формальних і неформальних інститутів» [5, с. 8].

Характерною особливістю такої політичної системи та політичного режиму, - продовжує свою думку дослідниця, - є наявність так званих «інституційних пасток» - інститутів та інструментів, які створювалися з метою забезпечення інтересів (політичних, бізнес-інтересів) політико-економічних груп, наслідки застосування яких мають кумулятивний ефект: з часом вони призводять до нагромадження проблем, які починають руйнувати державу через вихолощення її функцій [5, с. 9].

Таким чином, гібридний політичний режим, який характерний для України, змінює саму сутність політичних партій, перетворюючи їх на квазіпартійні утворення. Сутність же політичних партії уособлена у виконанні ними притаманних лише для них функцій. До таких, на нашу думу, слід віднести наступні: а) боротьба за владу шляхом участі у виборах представницьких органів влади; б) участь у політичному управлінні; в) артикуляція та інтеграція соціальних інтересів. Вказані функції в умовах гібридного політичного режиму є деформованими, що і приводить в кінцевому випадку до перетворення партій на субінститут (псевдоінститут).

В умовах гібридного режиму політичні партії перетворюються на захисників інтересів політико-економічних (олігархічних) угрупувань. Це в свою чергу приводить до зменшення довіри до інституту політичних партій. За даними опитувань громадської думки (Фонд «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва) рівень довіри до українських партій є досить низьким і нині становить не більше 8 %. Г. Зеленько проаналізувала рівень довіри до політичних партій за даними вказаного Фонду починаючи з 1995 по 2017 рр. Як видно з аналізу, найвищим він був у 2006 р. (конституційна реформа, вибори на пропорційній основі ВР України) та 2013 р. (Революція Гідності) [5].

Наслідком перетворення партій у квазіструктури є не тільки зменшення рівня довіри, а нерозвинутість партійної структури та політичної структуризації суспільства. За даними соціологічних досліджень лише 2-3 % опитаних громадян підтверджують своє членство в партіях [10]. Нині в Україні зареєстровано понад 352 політичні партії, що є найвищим показником на європейському обширі. В більшості своїй це віртуальні структури, які не мають навіть зареєстрованих осередків в усіх областях України. Останні парламентські вибори 2014 та 2019 рр. показали, що партії можуть досягати успіху і не маючи розгалуженої структури. Але вони ж і підтвердили іншу максиму: якщо політична партія не створює організаційну структуру, то її політичне життя є нетривалим. До прикладу, ПП «Народний фронт» (не змогла прийняти участь ні у місцевих виборах 2015 р., ні у парламентських виборах 2019 р. по причині низького рейтингу, хоча на парламентських виборах 2014 р. перемогла на виборах за партійними списками), ПП «Блок Петра Порошенка «Солідарність» (після ребрендингу у 2019 р. ПП «Європейська Солідарність») на парламентських виборах 2014 р. здобула 21, 82 % голосів виборців, а на виборах до ВР України 2019 р. лише 8, 1 % [7].

Наслідком нерозвинутості партійної структуризації є високий рівень електоральної волатильності в українському суспільстві. Він є настільки високим, що партійну систему за результатами парламентських виборів 2014 р. можна умовно назвати «другою партійною системою України», а за результатами парламентських виборів 2019 р. «третьою партійною системою».

Так за результатами виборів до ВР України 2014 р. до парламенту проходять п'ять нових партій з шести, які подолали виборчий бар'єр: ПП «Народний Фронт», ПП «Блок Петра Порошенка», ПП «Об'єднання «Самопоміч», ПП «Опозиційний блок» (результат ребрендингу Партії регіонів), Радикальна партія Олега Ляшка. Аналогічним є і результат виборів до ВР України 2019 р. До ВР України знову потрапляють чотири нові партії з п'яти, які подолали виборчий бар'єр: ПП «Слуга народу», ПП «Опозиційна платформа - За життя», ПП «Європейська Солідарність» (результат ребрендингу партії «Блок Петра Порошенка «Солідарність»), ПП «Голос». Як і на виборах 2014 р. зі старих політичних сил виборчий бар'єр подолало лише ВО «Батьківщина» [7]. Рівень волатильності за результатми парламентських виборів 1998-2019 рр. подано в Таблиці 1.

Таблиця 1. Індекс волатильності за результатами виборів до ВР України 1998-2019 років

Як видно з Таблиці 1 показники індексу волатильності за результати парламентських виборів є досить високими. Найвищий рівень волатильності спостерігається в 2014 та 2019 рр. На нашу думку такі показники обумовлені різкими змінами в українському соціумі, які обумовлені Революцією Гідності у 2014 р. та її продовженням - «електоральною революцією» у 2019 р.

Висновки. Отже, в умовах незавершеності демократичного транзиту в Україні склався гібридний політичний режим, який змінив сутність політичних інститутів, включаючи політичні партії. Як результат Україна потрапила в інституційну пастку («пастку гібридності»). Ця пастка - сукупність неефективних, фасадно-демократичних політичних інститутів, які не дозволяють рухатися в бік демократії, але дозволяють зберігати монополію на владу олігархічним угрупуванням за рахунок демократичних процедур (вибори, референдуми тощо).

Відбувається в таких умовах і деформація функцій політичних партій, що приводить до перетворення їх на субінститути (псевдоінститути), квазіпартійні утворення з (1) низьким рівнем членства, (2) відсутністю організаційних структур, (3) невизначеною ідеологічною ідентичністю. Наслідком вказаних процесів став високий рівень електоральної волатильності (див. Таблицю 1) та кардинальна зміна формату (конфігурації) партійної системи за результатами парламентських виборів.

Відтак для успішного завершення процесу інституціоналізації партійної системи України необхідно створити штучні умови, які дозволять підвищити статус партій у суспільно-політичному житті, перетворивши їх з механізму захисту інтересів олігархічних груп у інституції для захисту інтересів і потреб громадянського суспільства. Перш за все необхідно удосконалити нормативно-правову основу функціонування політичних партій, що дозволить їм належним чином виконувати притаманні їм функції, а значить і повернути довіру громадянського суспільства.

Список використаних джерел

політичний інституціоналізація громадянський гібридний

1. Козлов С. Украинский неопатримониальный режим: от «Оранжевой революции» к «Евромайдану». Политекс. 2014. С. 31-41.

2. Манайло-Приходько Р. Регіональний вимір розвитку та функціонування партійної системи України. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальність 23.00.02 - політичні інстиутти і процеси. Львів, 2018.

3. Мацієвський Ю. У пастці гібридності: зигзаги трансформацій політичного режиму в Україні (1991-2014). Чернівці: Книга - ХХІ, 2016. 277 с.

4. Михалева Г. Российские партии в контексте трансформации. М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2009. 352 с.

5. Національна єдність у конкурентному суспільстві: аналітична доповідь / за ред. О.М. Майбороди. Київ: ІПіЕНД ім.. І.Ф. Кураса НАН України, 2018. 288 с.

6. Остапець Ю., Шестак Н., Дудінська І. Еволюція партійної системи України в умовах трансформації соціальних і політичних. Ужгород: ЗІППО, 2016. 252 с.

7. Офіційний сайт Центральної Виборчої Комісії. URL: http://www.cvk.gov.ua.

8. Растоу Д. Переходы к демократии: попытка динамической модели. Политические исследования.1996. № 5. С. 5-15.

9. Романюк А., Литвин В., Панчак-Бялоблоцька Н. Політичні інститути країн Центрально-Східної Європи: порівняльний аналіз. Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2014. 462 с.

10. Трансформація партійної системи: український досвід у європейському контексті / за ред. Ю. Якименка. Київ: Центр Разумкова, 2017. 428 с.

11. Фісун О. Українська неопатримоніальна демократія: формування, специфіка та тенденції розвитку. Вісник ХНУ імені В.Н. Каразіна, серія «Питання політології». 2011. № 984. С. 45-51.

12. Фисун А. Политическая экономия «цветных» революций: неопатримониальная интерпретация. Прогнозис. 2006. Т. 3. № 7. С. 211-244.

Размещено на Allbest.ru