Політичний режим сучасної Туреччини: балансування між демократією та авторитаризмом

Petrenko V. V.

candidate of political science, associate professor

ofthe department Political, Science of Kyiv National University named after Taras Shevchenko (Kyiv, Ukraine),

The article highlights the peculiarities of the transformation of the political regime of modern Turkey. The changes in the political life of the country, which took place during the reign of President RT. Erdogan (2002 2019) are considered. It has been found that in recent years, Turkey has taken a significant step back from democracy to restoration of authoritarian tendencies and concentration in the hands of the president of much of the executive branch. R.T. Erdogan has succeeded in neutralizing an army that has traditionally played an important role in Turkish politics, tightening its control over parliament and the judiciary, turning the state into a presidential republic with an over-extended presidential power.

Keywords: political regime, Turkey, RT Erdogan, Justice and Development Party.

Постановка проблеми. Зважаючи на те, що Туреччина є важливим гравцем на міжнародній арені та має тісні економічні та політичні зв'язки з Україною, доречно розібратися в трансформації політичного режиму сучасної Турецької Республіки.

Політика правлячої з 2002 року Партії Справедливості і Розвитку (ПСР), а особливо її незмінного (до 2014 року) лідера та нинішнього президента Реджепа Ердогана, за час перебування при владі дуже змінилася. Якщо на початковому етапі з 2002 по 2009 роки можна говорити про загалом проєвропейски налаштовану партію через її реформаторські спроби, то за останні роки було зроблено значний крок назад до відновлення авторитарних тенденцій.

До певного часу поміркований ісламізм Ердогана та його партії не вбачався проблемою через значні успіхи в демократизації країни, швидкі темпи економічного розвитку, нормалізацію відносин з курдами, усунення військових від влади. Але з початком утисків вільних ЗМІ, судів над журналістами в 2009 році, а згодом з протестами по всій Туреччині та корупційним скандалом навколо вищих посадовців ПСР і самого Ердогана в 2013 році Туреччина почала шлях до згортання демократичних процесів.

Точкою неповернення стала невдала спроба військового перевороту в липні 2016 року, коли нібито турецькі спецслужби вчинили замах на президента країни Р. Ердогана. Після цієї події президент Туреччини розпочав масове полювання в пошуках прихильників перевороту та зробив низку вкрай радикальних заяв щодо зміни конституційного устрою країни, відновлення смертної кари. Останнім акордом в трансформації політичного режиму Туреччини в бік авторитаризму та можливо одноосібного правління чинного президента країни Р. Ердогана став референдум 2017 року, за результатами якого до Конституції були внесені зміни, що перетворили країну в президентську республіку з непомірно збільшеною владою президента. З огляду на це, існує потреба в тому, щоб розібратися в якому напрямку прямує політичний режим сучасної Туреччини.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Серед зарубіжних дослідників, які вивчають особливості політичного режиму сучасної Туреччини можна назвати Шликова П. В., Б. Есена, С. Гумуску, Н. Стелгіаса, Е. Озбудуна. Серед українських науковців цим питанням цікавляться І. Осадчук, Мамедова А. Е.

Метою статті є аналіз трансформації політичного режиму сучасної Туреччини за часів правління Р. Т. Ердогана.

Виклад основного матеріалу. Розгляд політичного режиму Туреччини варто почати з персони самого президента країни Р. Ердогана. Реджеп Таїп Ердоган це цікава та неоднозначна фігура на політичній арені Туреччини. Він у великій турецькій політиці з 1994 року, відколи його було обрано мером Стамбула. Першою значною подією, яка пролила світло на його погляди, стало ув'язнення в 1999 році на 4 місяці за декламацію віршів ісламського змісту, що підпадало під статтю 312/2 Кримінального кодексу Туреччини «Заклики до насильства та розпалювання расової ненависті». Це змусило Ердогана піти з посади мера Стамбула, однак насправді збільшило його популярність серед проісламського електорату. В 2001 р. Ердоган створює та очолює Партію Справедливості і Розвитку, яка дотримується поглядів поміркованого ісламізму. Вже в 2002 р. ПСР отримує значну кількість місць в парламенті, що дало їй можливість самостійно сформувати уряд. Однак Ердоган через свою судимість не зміг потрапити ні до парламенту, ні до уряду. Лише після прийняття парламентом змін до законодавства, у 2003 р. він обирається депутатом парламенту та стає прем'єр-міністром, який фактично зосереджує в своїх руках основну владу в країні.

В період з 2003 по 2008 рр. за Ердоганом не було помітно явних спроб до узурпації влади. Це було зумовлено, ймовірно, як ще не до кінця закріпленою панівною роллю ПСР в політичному житті Туреччини, так і небажанням сходити зі шляху ліберальних європейських реформ відповідно до Копенгагенських критеріїв. Зокрема, можливість Ердогана бути обраним президентом в 2007 році викликала хвилю протестів по всій Туреччині через побоювання, що це стане загрозою існуванню секулярної турецької держави [10]. До цього додався ще не до кінця зломлений традиційно сильний вплив армії на політичне життя в Туреччині і потенційна можливість військового перевороту, що міг стати на заваді десекуляризації країни, адептом якої вбачали ПСР на чолі з Ердоганом. Тоді президентом було обрано досить залежного від нього Абдулу Гюля, також ісламіста, але протести, викликані цим, ще не придушувалися силовими методами, як це згодом сталося в 2013 році.

Зовсім інша ситуація почалася в 2008 році й триває до нині. З цього часу Ердоган та його партія зробили, по суті, «громадянський переворот», який полягав в остаточній ліквідації військового впливу на політику аж до розширення цивільнобюрократичного впливу ПСР на армію і став першим кроком до концентрації влади в одних руках. І ось тут на ролі армії в турецькій політиці варто зупинитися більш детальніше. Свого часу, засновник Турецької Республіки Мустафа Кемаль Ататюрк поклав на армію завдання підтримки і контролю за збереженням конституційності та секулярності в державі. Цим пояснюється значний вплив і постійне втручання військових в політичне життя Туреччини. В період з 1960 по 1997 рр. військові чотири рази втручалися для відновлення політичного порядку в країні. В останньому випадку вони змусили піти у відставку ісламістський уряд Н. Ербакана. Соратники Ербакана створили більш обережну Партію Справедливості і Розвитку, яку й очолив Р. Т. Ердоган [7, с. 111].

Поступово турецьке керівництво дистанціюється від попередніх засад управління країною (світськості, поширення європейських цінностей та ін.), змінюючи у першу чергу своє відношення до носія світськості армії. За час керівництва країною Р. Ердогана роль військових значно зменшилася, армія зазнала суттєвих чисток.

Початок усунення військових з політичної сфери, по-суті, було закладено ще в січні-липні 2003 р. адміністративними реформами урядів Гюля і Ердогана, які скасовували обов'язкову умову, згідно з якою генеральний секретар Ради національної безпеки ключового інструменту впливу армії на формування внутрішньої і зовнішньої політики Туреччини мав бути чинним генералом. А також керівник цього органу позбавлявся права необмеженого доступу в будьяку громадську організацію або орган влади з метою моніторингу виконання рекомендацій РНБ, а фактично здійснення контролю за роботою державного апарату. Крім того, було скорочено персонал РНБ на 25%, збільшена частка в ньому цивільних працівників та зменшено кількість засідань РНБ [8, с. 389-390].

Наступним етапом стала справа таємної ультранаціоналістичної організації «Ергенекон», розпочата ще перед президентськими виборами 2007 року. Членами цієї організації були ряд високопосадовців зі збройних сил та органів внутрішньої безпеки, яких звинуватили в спробі повалення уряду Ердогана в 2003 році. І якщо на початок справи турецька громадськість відреагувала в цілому схвально, то з часом зі з'ясуванням особливостей ходу розслідування та прізвищ всіх фігурантів вона все більше і більше почала піддаватися критиці як сфабрикований процес задля усунення ворогів ПСР. Тим не менш, свою роль справа «Ергенекону» виконала було зроблено черговий крок у зменшенні впливу військових на політику.

Наступним кроком стали конституційні поправки, прийняті на референдумі 2010 р., які змінили систему притягнення до правової та адміністративної відповідальності військових: віднині їх можуть судити не тільки військові, а й цивільні суди. Таким чином, скасовувалася правова автономія армії, раніше неосудної цивільними судами. Також, армія позбулася і можливості «самоочищення»: звільнення зі служби обросло новими бюрократичними процедурами і виводилося з під безпосередньої компетенції армійських служб, а будь-який звільнений міг звернутися до суду [8, с. 390].

Вдалим актом усунення військових від влади та загалом «політичного очищення» стали події 2011 року, коли вище керівництво армії демонстративно подало у відставку. Ердогану взагалі непогано вдається зачищати суспільно-політичний простір: Він зумів заповнити своїми кадрами не тільки коридори вищої влади, а й буквально всі значущі у суспільстві адміністративні посади. Доля керівництва турецької армії чітко вписується в цю парадигму: неугодні генерали відправляються у відставку або за грати, а на їхнє місце приходять лояльні фігури, які готові співпрацювати з ПСР та президентом [9].

Останню крапку в «спарингу» між армією і керівництвом держави поставив невдалий військовий переворот 2016 року, коли нібито турецькі спецслужби вчинили замах на Р. Ердогана, а військові угруповання в Стамбулі та Анкарі перекрили дороги, аеропорти та вступили в сутички з громадянами. Провал перевороту різко підвищив рейтинг Ердогана, що дало підстави опозиції говорити про те, що президент сам підлаштував військовий переворот для того, щоб перевірити лояльність армії й вичистити з її рядів заколотників та скористатися військовим станом для подальшого посилення тиску на населення Туреччини. І дійсно, президент Туреччини так чи інакше отримав від нього суттєву вигоду: в умовах надзвичайного стану було звільнено тисячі нелояльних до правлячого режиму військовослужбовців та чиновників, журналістів, викладачів, звинувачених в антиурядовій змові та підтримці військових, а також переворот відчинив двері для подальшої конституційної реформи, яка лише зміцнила владу Ердогана.

Слід відмітити, що нинішня Конституція Туреччини була прийнята в 1982 році на референдумі через два роки після військового перевороту ще за влади військових, тому в ній є декілька досить незвичних для розвинутих демократій елементів: 10-відсотковий прохідний бар'єр для партій, а також досить низька кількість депутатів, необхідна для голосування кваліфікованою більшістю для конституційних змін (всього лише 60% від їх загального числа). Разом ці два фактори породжують досить високу можливість узурпації влади однією партією, яка в разі перемоги не лише сама зможе формувати уряд, а й власноруч змінювати Конституцію. Що власне і сталося в Туреччині, коли до влади прийшла ПСР.

Загалом, за період правління ПСР зміни до конституції вносилися декілька разів (в 2007 та 2010 роках). Завдяки цьому були обмежені права військових, запроваджено загальнонародне обрання президента, замість обрання парламентом та зменшено каденцію президента до 5 років з можливістю разового переобрання. Тоді узурпації влади не відбулося, але вже майже за рік після спроби державного перевороту, Туреччина стала на шлях до конституційної реформи, яка суттєво посилила владу президента.

На референдумі 2017 р. було затверджено 18 поправок до Конституції. Найголовнішою і ключовою стала поправка, що передбачає перехід до президентської форми правління. Інші пункти передбачали реформування Верховної ради суддів та прокурорів, збільшення кількості депутатів у парламенті, перегляд виборчого законодавства, скасування військових судів та ін.

На думку Венеціанської комісії, конституційна реформа в Туреччині 2017 р. не відповідає основним принципам демократії, порушуючи систему стримувань та противаг. Найбільше занепокоєння комісії викликають статті, згідно з якими президент здійснює виконавчу владу самостійно (ліквідовується посада прем'єр-міністра). Тепер президент сам призначає міністрів та одного (чи більше) віце-президента, який буде виконувати обов'язки голови держави у разі необхідності, не маючи легітимності та підтримки парламенту. Президент отримує можливість розпускати парламент і, на думку комісії, це створює умови для розпуску парламенту «за вимогою», тобто за кожної необхідності. Сам же парламент суттєво втрачає важелі впливу на виконавчу гілку влади, обмежуючись одним лише імпічментом. Також, президент отримує можливість видавати укази, що матимуть силу закону і будуть вступати в силу без попереднього схвалення парламенту, що у свою чергу не дає змогу Конституційному суду оскаржити президентський указ. Крім того, тепер президент отримав можливість сам (без згоди парламенту) оголошувати надзвичайний стан, посилюється його вплив на вищі судові та прокурорські органи.

На додачу, він тепер може бути членом власної партії під час виконання своїх повноважень, передбачається одночасне проведення як президентських, так і парламентських виборів. Все це свідчить про номінальне злиття виконавчої та законодавчої гілок влади [3; 4].

Ці зміни мали вступити в силу після чергових президентських виборів в 2019 році. Але все сталося набагато раніше, оскільки в 2018 році були проведені одночасно позачергові президентські і парламентські вибори. Таким чином, теоретично Ердоган тепер зможе перебувати на посаді президента навіть до 2028 року, відбувши ще два п'ятирічні терміни.

Є певні сумніви і в чесності проведення референдуму, на якому населення підтримало конституційні зміни. Адже влада вирішила враховувати при підрахунку голосів бюлетені без відміток дільничної виборчої комісії, що суперечило діючому законодавству Туреччини, згідно з яким бюлетені без штампу вважалися недійсними. Вже під час референдуму влада спеціально змінила виборче законодавство Туреччини.

В результаті, за офіційними даними конституційні зміни підтримав 51,4 % виборців, в той час як 48,6 % проголосували проти. Різниця між тими, хто проголосували «за» і «проти», склала лише близько 1,3 млн. голосів, що рівнозначно статистичній похибці. Тобто, практично половина населення країни виступила проти посилення повноважень президента. Центральна виборча комісія Туреччини, незважаючи на заперечення представників опозиційних політичних сил, які заявили про несприйняття цих результатів через масові порушення і фальсифікації, визнала підсумки голосування дійсними [1].

Наш огляд буде неповним без врахування ситуації з судовою системою в Туреччині. На відміну від законодавчої та виконавчої гілок влади судова довгий час уникала впливу ПСР та була досить незалежною. Яскравим прикладом такої самостійності стала майже здійснена заборона ПСР в липні 2008 року через прийняття нею в парламенті закону про зняття заборони на носіння хіджабу в університетах, що було сприйнято як загрозу світському характеру Туреччини. Тоді щоб вдовольнити позов головного прокурора не вистачило одного голосу в Конституційному суді [6].

Іншим прикладом стала операція «Великий хабар», проведена правоохоронними органами в грудні 2013 року, під час якої було затримано 91 людину. Багато хто з них були близькими до керівництва ПСР, зокрема сини трьох міністрів. Згодом 26 з них були арештовані за рішенням суду. Це викликало бурю незадоволення в турецькому суспільстві та супроводжувалося вимогами відставки Ердогана і його кабінету. Сам тодішній прем'єр-міністр назвав операцію заколотом «темних сил», але разом з тим відправив у відставку 10 міністрів, включаючи й тих, чиї родичі були фігурантами скандалу [5]. І це лише на першому етапі. Але другий етап реалізувати не вдалося через швидке звільнення близько 350 поліцейських, серед яких були керівники відділів, що займалися фінансовими злочинами, контрабандою та організованою злочинністю, а також усунення з посади прокурора, який був куратором цього етапу. За нинішнього ж стану речей говорити про збереження незалежності судової влади в Туреччині складно. Справа в тому, що склад Конституційного суду призначається в основному президентом (14 суддів) і лише 4 судді призначає парламент, більшість в якому, все одно, належить ПСР. Єдиним запобіжним засобом є те, що раніше призначених суддів ніхто не може відправити у відставку аж до того моменту, поки їм не виповниться 65 років, але в силу зрозумілих причин цей засіб є скінченним у часі.

З прокуратурою ситуація ще гірша головний прокурор та заступник головного прокурора призначаються президентом. А якщо додати до цього те, що значна частина членів Вищої Ради суддів та прокурорів, яка призначає склад Вищого Апеляційного суду, перебуває під прямим чи опосередкованим впливом Ердогана (згідно з новою редакцією конституції, чотири члени призначаються напряму президентом, сім парламентом, а два інші це міністр юстиції та його заступник) [2], то можна зробити висновок, що вищі інстанції єдиної раніше більш-менш незалежної гілки влади також майже опинилися під контролем виконавчої влади, або точніше, однієї людини, яка її очолює. З огляду ж на безпрецедентне зростання кількості справ проти журналістів, чиновників, військових, викладачів та загалом всіх нелояльних до режиму Ердогана, нижчі судові інстанції в Туреччині вже давно не приймають самостійних рішень.

Висновки

З огляду на вищезазначене можна констатувати, що в сучасній Туреччині складається жорстко централізований навколо президента Р. Ердогана режим в якому відбувається порушення демократичної системи стримування і противаг та концентрація в руках президента чи не всієї повноти виконавчої влади. Це проявляється в скасуванні посади прем'єр-міністра та формуванні уряду президентом незалежно від парламенту, різкому посиленні контролю президента над парламентом, можливості підтримувати офіційні зв'язки з власною партією під час виконання президентських повноважень, перебуванні під прямим чи опосередкованим впливом Р. Ердогана вищих судових та прокурорських органів, позбавленні армії, яка десятиліттями відігравала контролюючу роль в політичній сфері, значної частини її впливу.

Список використаних джерел

1. Волович, Олексій. `Історичний референдум у Туреччині. 22 квітня 2017'. ШЕ: http://bintel.com.ua/uk/ агїіс1е/04-21-Тигкеу/ [24.09.2019]

2. `Конституция Турецкой Республики'. ЦЯТ: http://legalportal.am/down1oad/constitutions/227_ru.pdf

[15.09.2019]

3. Коваль, Надія. `Нова турецька республіка: мрії та дії Реджепа Ердогана'. ЦЯТ: https://www.eurointegration. com.ua/artic1es/2017/01/10/7059808/ [17.09.2019]

4. `Туреччина розкритикувала звіт «Венеціанки» щодо конституційної реформи'. URL: https://www. eurorntegration.com.ua/news/2017/03/14/7062971

[20.09.2019]

5. Сидорчик, Андрей. `Большая взятка. В Турции коррупционный скандал привёл к смене 10 министров'. URL: http://www.aif.ru/politics/world/1073892 [15.09.2019].

6. Хавьер Солана одобрил отказ суда распустить правящую партию Турции'. URL: www.kornmersant.ru doc 917841 [17.09.2019].

7. Шергін С., Чекаленко Л., 2015, `Туреччина: фактор безпеки', Україна Туреччина: історія, політика, економіка, право, дипломатія, культура, Вид. друге, доповнене / В.І. Сергійчук, Н.О. Титаренко та ін., К.: Український письменник, c. 101 114.

8. Шлыков, Павел, 2014, `Направления и динамика процесса десекуляризации в Турции', Монтаж и демонтаж секулярного мира , под ред. А. Малашенко и С. Филатова; Моск. Центр Карнеги, М., РОССПЭН, c. 362 402.

9. Шлыков П.В., 2012, `Турция после выборов 2011 г.: парадоксы политического развития', Вестник Московского. университета. Сер. Востоковедение, № 3, c. 24 30.

10. `Secular rally targets Turkish PM'. URL:http://news. bbc.co.Uk/2/hi/europe/6554851.stm] [12.09.2019].

References

1. Volovych, Oleksii. `Istorychnyi referendum u Turechchyni. 22 kvitnia 2017. (Historical referendum in Turkey. April 22, 2017) URL: http://bintel.com.ua/uk/ article/04-21-Turkey/ [24.09.2019]

2. `Konstytutsyia Turetskoi Respublyky (Constitution of the Republic of Turkey) URL: http://legalportal.am/ download/constitutions/227_ru.pdf [15.09.2019]

3. Koval, Nadiia. `Nova turetska respublika: mrii ta dii Redzhepa Erdohana (`The New Turkish Republic: Recep Erdogan's Dreams and Actions') URL: https:// www.eurointegration.com.ua/articles/2017/01/10/7059808/

[17.09.2019]

4. `Turechchyna rozkrytykuvala zvit “Venetsianky” shchodo konstytutsiinoi reformy'. (Turkey criticizes Venice report on constitutional reform) URL: https:// www.eurointegration.com.ua/news/2017/03/14/7062971

[20.09.2019]

5. Sidorchik, Andrey. A big bribe. In Turkey, a corruption scandal has led to 10 ministers being replaced.' (A big bribe. In Turkey, a corruption scandal has led to 10 ministers being replaced). URL: http://www.aif.ru/politics/world/1073892

6. `Khaver Solana odobryl otkaz suda raspustyt praviashchuiu partyiu Turtsyy'. (Javier Solana approves court's refusal to dissolve Turkey's ruling party') URL: www.kornmersant.ru doc 917841 [17.09.2019].

7. Sherhin S., Chekalenko L., 2015, `Turechchyna: faktor bezpeky, (Turkey: security factor') Ukraina Turechchyna: istoriia, polityka, ekonomika, pravo, dyplomatiia, kultura, Vyd. druhe, dopovnene / VI. Serhiichuk, N.O. Tytarenko ta in., K.: Ukrainskyi pysmennyk, c. 101 114.

8. Shltkov, Pavel, 2014, `Napravlenyia y dynamyka protsessa desekuliaryzatsyy v Turtsyy, (`Trends and Dynamics of the Desecularization Process in Turkey') Montazh y demontazh sekuliarnoho myra, pod red. A. Malashenko y S. Fylatova; Moskovskyi tsentr Karnehy, M., ROSSPEN, c. 362 402.

9. ShEkov P.V., 2012, `Turtsyia posle vrt>orov 2011 h.: paradoksі polytycheskoho razvytyia, (Turkey after the 2011 elections: paradoxes of political development') Vestnyk Moskovskoho. unyversyteta. Seryia Vostokovedenye, № 3, c. 24 30.

10. `Secular rally targets Turkish PM'. URL:http://news. bbc.co.Uk/2/hi/europe/6554851.stm] [12.09.2019].

Размещено на Allbest.ru